Ловці перлів (fb2)


Настройки текста:



Мірко Пашек ЛОВЦІ ПЕРЛІВ



Художник Ян Гладік

Обкладинка Я. Гуліватого


Перекладено за виданням: Mirko Pasek. «Lovci perel». Mlada fronta. 1956. Praha.







ВІД АВТОРА


Це розповідь про найпрекрасніші перлини, що їх будь-коли дарувало людям море, про смаглявошкірих чоловіків, які дістали ці перлини з морських глибин, про історію їхнього першого бунту проти «волі аллаха».

Ця пригода — не плід фантазії, а жива дійсність, про яку ще й досі розповідають люди на африканському та аравійському берегах Червоного моря, прикрашаючи, щоправда, свою розповідь численними химерними вигадками про втручання надприродних істот і казковими деталями, в яких кохаються сини Сходу.

Багатьом з тих, хто заблукав у цей спекотливий куточок світу, відомі уривки цієї історії. Але в нашій книзі її описано від початку й до самого кінця, з усіма причинами, наслідками й внутрішніми взаємозв'язками. Тут ця подія вперше позбавлена будь-якої романтичної та казкової лузги й подається так, як вона насправді відбувалася, за участю самих лише людей з їхніми чеснотами й вадами.

Чи стала вона від цього менш цікавою? Ні, тисячу разів ні! Адже душею всього є людина, її воля, її мозок і серце. І не може бути більш захоплюючої мандрівки, ніж мандрівка до джерел пригоди, до її основи, — там ми знов-таки зустрінемося з людиною.






ЧАСТИНА ПЕРША


1

Пригода ця почалася того самого дня, коли загинув від втрати крові данакілець Аусса. Це сталося 1896 року, незабаром після розгрому італійців під містечком Адуа військами абіссінського негуса[1] Менеліка — події, яка, крім того, що відбувалася поблизу місця дії нашої повісті, ніякого зв'язку з цією пригодою не мала. Отож годі й сподіватися, що в разі перемоги італійців хоч на йоту змінився б перебіг подій. Адже Ерітрея, яка, власне, і є місцем дії цієї пригоди, на той час давно вже була італійською.

Але ближче до діла.

Того ранку біля безіменного острівця неподалік мису Бурі (розташованого на південь від Массауа, головного порту Ерітреї) став на якір вітрильник шукачів перлів «Ель-Кебір», названий так на честь найбільшого з перлинних Дахлацьких островів. Це був майже двадцятитонний однощогловий корабель того типу, що їх найчастіше використовують шукачі перлів. Він мав низькі стрункі борти й відкриту палубу, якщо не рахувати невеличкого піддашка, своєрідної каюти нахуди, тобто начальника або капітана, й серінджа - нахудиного помічника в торговельних справах і наглядача.

Коли за погожої години «Ель-Кебір» плив у відкритому морі, то був схожий на квочку, бо тягнув за собою, наче курчаток, шість маленьких човнів. Але зараз, у досвітковий час, квочка стояла на якорі біля самісінького берега, а човни півколом лежали на прибережному піску. Здавалося, ніби вони спали.

А втім, спала й уся команда «Ель-Кебіра»— дванадцятеро данакільців, поміж яких був і Аусса. Спали також двоє хлопчаків віком десяти й дванадцяти років, які мали на кораблі готувати їжу та виконувати інші дрібні послуги. Молодший був кремезний хлопчина з племені Галла, з шкірою, такою смаглявою і лискучою, що нагадував собою мокре ведмежа. Старший був довгаль сомалієць Саффар з худющими кощавими руками й ногами, з глибокими темними очима, рівним носом і незвичайно високим чолом, на той час іще не позначеним шрамом, який згодом прославив його під ім'ям Ель-Сейф.

Ранок був ясний, як це завжди буває в Червоному морі. Вночі море іскрилося фосфоричним світлом, але в останню хвилину перед сходом сонця його гладінь набула лілуватого кольору гіацинта, а тоді враз засвітилося білястою ніжною блакиттю. Бо в Червоному морі все блакитне та білясте, все, крім хіба що темно-пурпурових схилів скель протоки Баб-ель-Мандеб… та велетенських червоних плям, що ними інколи забарвлює морську гладінь планктон.

Планктон… Це надзвичайно цікаве й загадкове явище! Іноді він буває червоний. Іноді — зелений, синій і навіть сизуватий, мов туман. Планктон складається з мільярдів одиниць, з безлічі дрібних істот, невидимих простим оком, поки вони не зберуться до велетенських мас. Ці істоти нездатні рухатись самі й у завислому стані мандрують за течією, але їхнє життя — безупинна боротьба, боротьба з власною невагомістю: якщо вони впадуть на дно, то загинуть. Отож, щоб не впасти, вони змінюють свою форму, використовують коливання морської води, набирають у себе повітря… Такий він, планктон. Справді, надзвичайно цікава річ.

Того ранку планктон укривав величезні простори Червоного моря від африканського узбережжя до Аравійського півострова. Він був не червоний, а відсвічував фосфоричним блиском. Тому-то й іскрилося море вночі.. Й тому загинув Аусса. Ні, зрозуміло, не через цей перламутровий колір моря, а просто тому, що тут був планктон. Ну й, звичайно, тому, що тут були перли, а Аусса був ловцем перлів. І ще тому… Ет, скільки їх, тих причин, які виявляться лише згодом.

Саффар прокинувся ще вдосвіта й, розбудивши свого друга з племені Галла, заходився розкладати вогонь, щоб напекти коржів з дурри.[2] Повітря було свіже й прозоре, та, однак, у ньому відчувався важкий невідступний запах гнилизни, що завжди супроводжує судна шукачів перлів, запах безлічі перлових скойок, які мають загинути на сонці, щоб розкрилися їхні щелепи-стулки. А ще до солоного аромату моря та солодкуватого смороду гнилизни домішувався їдкий запах сечі. Але ні Саффар, ні галлієць не відчували цих запахів, бо звикли до них. Вони знали, що мають зогнити багато, дуже багато перлових скойок, перш ніж люди знайдуть одну єдину варту уваги перлинку. Знали також, що полювання за перлами на великих глибинах неминуче призводить до розладу сечового міхура норців. Хлопці знали про це з досвіду й не замислювались над цим, так само, як не замислювались і над тим, що така ж доля чекає й на них, коли вони підростуть і теж спустяться в синю глибінь. Знали, що й у них під тиском води луснуть вушні перетинки, але вони й тоді чутимуть, хоч і не так добре, як зараз; знали й те, що пізніше, у віці, який не для всіх буває однаковим, але ніколи не досягає похилого, в них, голих норців, піде кров з рота — і це буде кінець. Так, усе це вони знали, але підсвідомо, без розумування, так само, як органами нюху відчували запах, що оточував їх, наче невидимий дим, але не проникав до їхньої свідомості.

Вогонь уже палахкотів, коли на сході, за морем, з'явилася тонесенька й довгаста яскраво-жовта хмаринка, схожа на павутиння, напнуте над морським обрієм.

Один за одним прокидалися чоловіки, швидко, не протираючи очей, і перехід від сну до неспання в них був стрімкий і раптовий, як і перехід від тропічної ночі до дня. Було їх дванадцятеро, і серед них — Аусса, який навіть і гадки не мав, що сьогодні прокидається востаннє. Всі вони були голі, якщо не рахувати вузенької ганчірки навколо стегон, мали високі, стрункі постаті, темну шкіру кольору зерняток стиглої кави, а на голові — кужелі густого й сплутаного, наче вовна, волосся. Лише в нахуди й серінджа волосся було коротко підстрижене, бо вони були араби. Втім, стрижені голови цих двох прикривали високі білі тюрбани.

Нахуду звали хаджі[3] Шере. Його маленька голова, що ледь визирала з-під тюрбана, була схожа на ріпку, така ж завбільшки, темна й зморшкувата та ще й з кущиком прив'ялої гички, тобто кошлатою борідкою; двійко гострих очей неспокійно бігали туди й сюди, перескакували з одної речі на іншу, наче вражені якимсь шаленством, що змушувало їх до цього невпинного танцю.

Серінджеве ім'я забулося. Та, зрештою, він грав роль другорядного лиходія. Невдовзі після цієї історії серіндж загинув під час аварії іншого судна, й смерть цього опасистого арабського торгівця принесла чимало радощів його численним худющим боржникам.

Тож обидва — нахуда й серіндж — теж устали, бо хмаринка над виднокругом заясніла, провіщаючи схід сонця. Тої миті, коли сонячний серп виринув з моря, а дрібні хвильки підхопили його сяйво й розкололи морську гладінь на золоті та блакитні пруги, хаджі Шере клякнув і, торкнувшись чолом піску, замурмотів слова ранкової молитви. Одразу ж після цього він почав голосно читати перші вірші фатихи. Всі хором вторували йому. Молячись, хаджі Шере оглядав усіх своїми неспокійними очима. Він був господарем і цілком усвідомлював це. А вони були ловці перлів і знали, що зараз складають присягу. Бо фатиха — це свята молитва, якою починають кожну справу, а ловець нею ще й присягає не приховувати того, що подарує йому сьогодні аллах.

Прочитавши фатиху, ловці поїли. Потім спустили човни на воду й попливли. Було їх шість пар. Аусса плив із мовчазним Камесом.

День був уже в розпалі, й спека тропічною зливою струмувала з блідого неба. Дехто помилково твердить, наче небо в жарких країнах синє. Ні. Воно білясте, пройняте сонячним сяйвом і ніби просякнуте спекою. Воно брудне, низьке, важке й немов налягає на людину усією своєю вагою

Але Аусса й Камес не відчували цього тягаря, який притискує європейців до землі. Вони були дітьми цієї спекотливої землі, обидва народилися неподалік, на високому урвистому березі, вишмаганому сонцем і ураганами й лише де-не-де оздобленому приземкуватими карликовими деревцями. Чи любили вони його, це страшне, біле сонце? Важко сказати. Розповідають, що деякі племена в африканських пустелях ненавидять сонце, як свого ворога, й навіть кидають у нього камінням, по-дитячому сподіваючись колись поцілити його й збити з неба. Та Аусса й Камес, доки пливли, жодного разу навіть не поглянули на сонце. Воно було вгорі, а вони — долі. Це все, що вони знали про сонце й усе, чим воно для них було. Вони дивилися лише на свій човен і вперед.

Човен був довгий і вузький. Їхньою мовою він називався «гурі». В ньому лежав великий плаский камінь з діркою посередині, прив'язаний линвою до залізного кільця на носі човна. Поряд лежала залізна тичка, загострена на кінці, тобто остень. А ще тут стояли глечик з питною водою й дерев'яна скринька без вічка, але із скляним денцем. Оце й усе. Та ще за поясом у кожного з ловців був ніж і сітка з пальмового лика.

Вони веслували спокійно й ритмічно. Інші гурі рухалися з такою ж самою швидкістю, поступово віддаляючись одна від одної, і шляхи їхні віялом розходилися з одної точки. Згодом Камес залишив весло, поклав на воду скриньку зі скляним денцем і схилився над нею. Перехід від цього порожнього, спраглого світу до царства чудес був такий же раптовий, як і перехід від сну до неспання, від ночі до дня. Здавалося, ніби цій звичайній дерев'яній скриньці зі скляним дном притаманні чудодійні властивості: вона начебто відкривала шлях до чарівних садів, які на цьому світі не ростуть ніде.

Насправді ж це була звичайнісінька скринька, і всі її чари полягали в тому, що скляне денце спокійно лежало на морській поверхні, а дерев'яні стінки, кидаючи тінь, перешкоджали віддзеркаленню сонячних променів. Тож скринька ставала вікном до моря.

Глибина моря в цьому місці сягала двадцяти метрів, та вода була прозора, наче кришталь, і здавалося, досить тільки простягнути руку, щоб доторкнутися до коралового галуззя. Але корали були глибоко. Цілі коралові колонії, з химерно покрученим віттям, що спліталося в непрохідні хащі, білі й пурпурові, нерухомо стояли в зеленавій воді. Вони загадували собою мертвий ліс, але між віттям цього лісу, наче пташки, пурхали рибки, і з кожним порухом їхніх тіл угору здіймався рій барвистих іскор.

Човен плив далі, і коралові хащі рідшали. Дно тепер було скелясте, вкрите різноманітними мушлями: від дрібних черепашок і аж до велетенських мисок, завбільшки з млинові жорна й хвилястих, наче жолобчаста черепиця. Це були двометрові велетні з родини тридакн. Тубільці називають їх «сагала», а французи-«benitier», тобто «кропильниця». Бо варто тільки принести таку мушлю до храму й покласти на колону-підпірку— і ось тобі кропильниця, оздоблена перламутром та ще й таких кольорів, що їх не відтворить жоден митець.[4] Але тут, у теплому морі, сагали зовсім не схожі були на кропильниці. Вони присмокталися до скель, роззявивши стулки, мов ненажерливі пащеки страховиськ, а з їхніх утроб наче пашіло полум'я — фіолетове, жовте, біле, залежно від того, як падало на перламутрову грань, пронизавши товщу моря, сонячне проміння… А навколо сагал, наче метелики, пурхали самотні рибки.

Потім човен плив над чимось нерухомим, проте тремтливим, над якоюсь масою, що зімкненими рядами стояла під гладінню моря. То був величезний неозорий табун риби, що відпочивав тут, здригаючись від ритмічних порухів зябер.

Човен проминув і цей табун, і тепер уже рухався над клумбами морських анемонів. Вони й справді були б схожі на квіти, коли б не пелюстки оцвітин, які невпинно батожили по воді, та коли б не те, що «квіти» росли на коралах. Перед очима пропливали тисячі зразків підводної флори в безперервному русі… Невидимою лишалася тільки прозора маса планктону, хоч він був повсюди.

Та ось човен зупинився. Він був на місці: серед коралів і морських анемонів, поряд з велетенськими щелепами кропильниць до скель присмокталася сила-силенна черепашок. За формою і розміром вони нагадували безпалу долоню непоказного брудно-зеленого та коричневого кольору. Це були перлові скойки.

Коли човен підплив до місця ловів, поклав своє весло й Аусса. Він окинув поглядом дно моря, закарбовуючи в пам'яті розташування скель і скупчень перлових скойок. Тоді, повільно дихаючи, звичним рухом зачепив за палець правої ноги сітку з пальмового лика. Правою рукою схопив плескатий продірявлений камінь, пальцями лівої затиснув ніздрі й, востаннє вдихнувши повітря, безшумно зісковзнув з човна в море.

Аусса падав на дно під вагою свого каменя. Все навколо нього було синьо-зеленого кольору. Але норець не помічав нічого — думав тільки про картину дна та скель, яка закарбувалась у його пам'яті. На якусь мить у свідомості промайнув, наче тінь, блідий спогад про перше занурення до глибини, про величезний тягар, що раптово навалився тоді норцеві на груди та на все тіло й так налякав його, про удар, несподіваний, мов постріл, що болісно пронизав вуха, коли луснули вушні перетинки. Глибше й глибше занурювався Аусса зі своїм каменем. Бачив тіні рибин, що наполохано кидались урозтіч. Бачив неясні обриси скель, що невпинно збільшувалися, наближалися, але, однак, були все ще далеко… Двадцять метрів у глиб моря — це надзвичайно довгий шлях.

Аж нарешті Аусса опинився на дні. Випустив із рук камінь, який миттю злетів, наче птах, угору й зник, — його витяг Камес. Аусса навіть не поглянув услід каменеві. Він мав лише двадцять секунд часу, і, якщо хотів жити, то не повинен був баритися.

Звичним рухом накинув свою сітку на шию, випростав обидві руки й, посуваючись уперед, дивовижними, повільними жестами почав відривати від скель перлові скойки. Серце йому калатало, наче дзвін, проте легені немов закам'яніли.

Збиваючи скойки й складаючи їх до сітки, Аусса не думав про час. Але щось у ньому наче відраховувало секунду за секундою. І коли він раптом відчув, що вичерпав свій час, то щосили відштовхнувся від дна ногою. Підносячись угору крізь блакитне безмір'я, Аусса знову відчув той жах який щоразу охоплював його: ніби ось-ось у нього лопнуть легені, ніби йому забракне повітря, щоб дістатися на поверхню моря, ніби його слабке тіло не витримає й трісне, наче переповнена посудина…

А втім Аусса опинився на поверхні.

З його вуст вихопився віддих, довгий, із посвистом, немов стогін.

Наступної миті Аусса вхопив Камеса за руку й перевалився через борт човна. Дихаючи повільно, але глибоко, мовчки висипав свою здобич із сітки. Тим часом Камес зачепив за палець правої ноги свою сітку, схопив камінь і, затиснувши носа, зісковзнув у воду. Дихаючи все ще повільно, з безмежною насолодою, Аусса дивився на кільця линви, яка, швидко розкручуючись, з тихим шерхотом, зникала за бортом, немов безконечна змія. Потім поглянув услід Камесові. Бачив, як той ніби завис на кінці линви, а тоді випустив камінь. Аусса почав вибирати линву. Серце його билося вже тихіше. Він і далі стежив за Камесом, так само, як Камес стежитиме за ним, коли він знову пірне. Пильнував Камеса так само, як і Камес пильнуватиме його, Ауссу. Проте, пильнуючи Камеса, він десь у глибині серця знав, що то марна справа. Ніхто ніколи не врятує ловця перлів з глибини двадцяти метрів. Бо п'ятнадцять секунд потрібно, щоб дістатися долі, й ще п'ятнадцять секунд—щоб здійнятися вгору…

Камес виринув і зробив свій перший, болісний, а проте щасливий віддих. Аусса подав йому руку. Сонце пекло нещадно, й шкіра в Аусси стала така суха, наче він сьогодні ще й не був у воді. Лише на густому іі сплутаному, наче вовна, чубові, ще блищали, схожі на росинки, крапельки води. Аусса востаннє вдихнув повітря й зник за бортом.

А сонце підбивалося вгору й пашіло страшним, гарячим гнівом. Море було сіре, наче бляха. Шість човнів великим півколом нерухомо застигли на його поверхні, й не чутно було жодного звуку, не видно жодного поруху… лише голі, смагляві чоловіки зникали по черзі під водою і з одним і тим самим, схожим на стогін віддихом знову з'являлися на поверхні. По десять разів пірнули Аусса й Камес, а перлові скойки тим часом гинули в човні, розкриваючи свої маленькі щелепи, наче бажаючи вдихнути повітря. Але вони вдихали саму лише смерть.

У височині пролетів альбатрос, і Аусса стежив за ним з тугою й заздрістю в серці. Це сталося за мить перед тим, як він водинадцяте залишив човен. А потім Аусса летів, тримаючи правою рукою свій баласт… летів, але не як птах, а як камінь. Падав. А Камес стежив за ним крізь скляне денце своєї скриньки, потім витягнув камінь, але не встиг ще покласти його у човен, коли побачив, що Ауссі кінець.

Там, на дні, раптом ніби щось сяйнуло — червоне, фіолетове, жовте — й спалах той був коротший від блискавки. Аусса відчайдушно смикнувсь, але наче повис у глибині… І щось, немов темно-коричнева хмаринка, розтануло в зеленому вирі. То була кров.

Це Камес зрозумів.

Він багато чого не знав. Не знав, що таке планктон, не знав, чим живляться тридакни, не знав, що ці мушлі розкривають свої щелепи лише для того, щоб у величезній кількості поглинати планктон, який їм безупинно приносить вода. Але Камес знав, що небезпечно навіть торкатися цього ненажерливого велетня, який завдяки своїй неймовірній чутливості миттю, мов пастку, замкне свої щелепи. А ще Камес знав, що краї тих щелеп гостріші від ножа. Знав, яку страшну силу має сагала, знав, що та сила помножується вагою мушлі, знав, що ту мушлю не піднімуть навіть двоє дужих чоловіків, а її стулки замикаються міцно, мов скеля.

Тож Камес зрозумів, що сталося. Все ще тримаючи камінь, він випроставсь у човні на повен зріст і закричав. Його пронизливий горловий крик полинув над морем,і чоловіки на інших човнах підвели голови. Але вони побачили лише порожню гурі. Камес уже падав на дно зі своїм каменем.

А Аусса висів у глибині, наче птах, що хоче злетіти, та не може. Тридакна — страхітлива сагала, або кропильниця, — перекусила зап'ястя його лівої руки, але не до кінця, бо щелепи цієї мушлі не рівні. Аусса вже був без руки, однак висів на ній, не тямлячи тієї жахливої миті нічого, нічого, крім того, що вже ніколи не побачить сонця, яке великим вогнистим диском просвічувало крізь блакитно-зеленавий присмерк. Не бачив він і Камеса, який підпливав до нього. Тільки самий вогнистий диск, тільки сонце. Ауссине серце калатало, наче на сполох, проте легені були нерухомі. В них ще було повітря.

Аусса навіть не дуже відчував біль — такий безмежний був його жах. Не відчув він і дотику Камесового ножа, що перетнув рештки м'язів, залишаючи кропильниці її здобич. А потім вони обидва летіли вгору, до сонця, й Аусса був такий щасливий, що хотів закричати… Але вода залила його легені, й тіло враз скулилося в Камесових обіймах, наче вперше відчуло біль. Наступної миті вони виринули на поверхню, й Камес побачив п'ять гурі, що мчали до них, гнані квапливими помахами весел.


2

Ловці раділи, повертаючись з Ауссою: ангел смерті не прийшов! Аллах змилостивився!

З його волі сагала розтрощила Ауссі кістку, інакше Камесів ніж нічим би не зарадив.

— Аллах акбар! Аллах великий! — співали й вигукували високими голосами смагляві чоловіки. Серця їхні, мов у дітей, завжди були відкриті радощам. Вони були дітьми природи й любили життя, мов діти. А Аусса ще жив! І вони вславляли аллаха: ангел смерті пішов ні з чим!

Спостерігаючи з берега човни, що швидко наближалися, хаджі Шере хмурився й нервово посмикував свою борідку, брудну, наче ріпчине бадилля. Він не любив, коли ловці поверталися раніше, ніж це було визначено споконвічними звичаями. Побачивши ж закривавленого Ауссу, він затулив обличчя краєм свого бурнуса й голосно вигукнув слова корана:

— Погляньте, аллах робить мертве живим. І живе мертвим. Такий він, аллах!

— Іншаллах, — уклонився серіндж. — Хай буде його воля!

— Іншаллах, — уклонилися ловці. Вони були данакільці, але багато поколінь тому прийняли іслам, і віра їхня була непохитна.

Ауссу винесли з човна й поклали в затінку на пісок. З обрубка руки цебеніла кров. На запах крові злетілися мухи. Тоді один з хлопчиків, Саффар, умостився біля пораненого й почав відганяти їх ганчіркою, прив'язаною до палички. А Аусса дивився в небо, немов чекав якогось аллахового знамення чи принаймні альбатроса, того самого, що летів тоді до суходолу. Але небо було порожнє й таке сліпуче, що Аусса заплющив очі, бажаючи лише одного — заснути й не чути більше нестерпного болю. Він страшенно стомився. Відчував, що життя витікає з його тіла, наче вода з розбитої пляшки.

— Води! — вигукнув раптом Аусса. Його мучила спрага й водночас така ж пекуча думка про те, що треба пити, аби надолужити втрату крові.

Йому дали пити. Потім принесли мотузок і перев'язали руку нижче ліктя. Але кров усе текла. Затягли мотузок іще дужче. Кров текла. Більше вони не могли нічого вигадати й мовчки безпорадно стояли над ним, а хлопчик Саффар ганчіркою відганяв від пораненого мух.

— Треба плисти до Джумеле, — нарешті сказав Камес.

Хаджі Шере насупив брови. Він не любив, коли якийсь там данакільський норець давав поради. А головне, він не хотів плисти до Джумеле, а тоді назад. Бо змарнував би цілий день ловів, а може й більше, якщо не буде погожого вітру.

— До хакіма,[5] — знову мовив Камес.

Хаджі Шере підняв свої неспокійні очі до неба.

— Коли аллах забажав, щоб кров бігла, то що зможе хакім? — запитав він.

Ніхто йому не відповів.

— Іншаллах, — уклонився серіндж. — Воля аллаха.

— Іншаллах, — уклонилися чоловіки. Вони любили життя, але вірили, що ніхто неспроможний змінити ані рисочки в написаному аллахом Кісметі; Кісмет—це Доля, й ніхто її не уникне. Так говорить коран. То що ж зможе хакім? Нічого. Хай буде воля аллаха!

А кров текла на пісок. Але пісок був сухий і спрагло всмоктував її. Здавалося, ніби це сам аллах пив ту кров своїми невидимими вустами. Він її дав, він її й забирає назад… Хай буде воля аллаха.

Так говорили чоловіки, проте все ще стояли й дивилися на кров. Тоді серіндж зробив благородний жест. Він одірвав клапоть від свого смугастого бурнуса й, клякнувши на пісок, перев'язав те, що лишилося від Ауссиної руки. Кров зникла.

— Повертайтесь у море й ловіть далі, — сказав хаджі Шере. — Ми зробили все, що могли. Аллах знає, що наше сумління чисте.

Неспокійні очі хаджі Шере втупилися в землю, наче під час молитви.

— Так, аллах знає,— сказали ловці. Вони вірили у аллахове всевідання, бо про це говорив коран. І їхнє сумління справді було чисте.

Ловці повернулися до човнів. Камес пішов разом з ними й пристав до одної з пар. Хаджі Шере дивився їм услід. Серіндж оглядав свій пошкоджений бурнус. Хлопчик Саффар не спускав очей з Ауссиної пов'язки, крізь яку просякала кров.

День минав, схожий на всі інші дні в цьому спраглому куточку світу. Не чути було жодного звуку, крім плескоту хвиль, не видно було жодного поруху, крім биття хвиль, ніякої зелені навколо, крім зеленої тіні, що її кидав на море вітрильник «Ель-Кебір». І не було подуву вітерця, не було захисту від спеки, навіть у затінку. Здавалося, час зупинився. І тільки червоні краплинки, що тихо—тихесенько падали на пісок з Ауссиної руки, нагадували ніжне цокання годинникового механізму.

Аусса мовчав. Він був жовтий, як пісок.

Саффарові здавалося, ніби з Аусси зникає щось, ніби тіло його випаровується у безвість, бо пісок усе ще пив червоні краплини, й не видно було, куди зникає кров.

Коли пополудні ловці повернулися на берег, щоб завидна повідкривати скойки, Аусса ще дихав. А серіндж, побачивши човни, що пливли до берега, відірвав іще один клапоть від свого бурнуса й знов перев'язав обрубок Ауссиної руки.

Хаджі Шере стояв на березі, радісно всміхаючись.

— Погляньте! — гукнув він. — Аллах змилувався. Кров майже зупинилася, вона ледь тече. Слава аллахові!

І чоловіки вклякнули на піску й почали гаряче молитися. Це був час вечірньої молитви. Потім вони висипали на березі свій вилов і, співаючи протяжної пісні, відкривали стулки мертвих перлових скойок. Ловці навіть не дивилися на них, а лише обмацували пальцями м'яке м'ясо всередині мушлів, що поширювали навколо страшенний сморід гнилизни, й викидали їх у море. І знов повільно плинув час, і скойка по скойці падала в море. Коли роботу скінчили, серіндж підрахував здобич. Вона була мізерна: жменька біль—білю, тобто дрібненьких перлин, не більших за шпилькову головку.

Тоді нахуда хаджі Шере знов упав на коліна й голосно промовив перші слова фатихи, тобто молитви, що рівнозначна присязі: я, мовляв, нічого не приховав від того, що дарував мені аллах сьогодні. Чоловіки пристали до молитви, а нахудині очі, наче в шаленому танку, застрибали з одного обличчя на інше. Але ось скінчилася й фатиха, і ловці підійшли до Аусси, що лежав на піску, блідіший від самого піску. Хлопчик Саффар усе ще відганяв мух, які кружляли навколо червоної плями на пов'язці.

— Спить, — сказав хаджі Шере. — Дамо йому спокій.

Але Камес уже став на коліна й приклав вухо до Ауссиних грудей.

— Помер, — промовив він з подивом і підвівся.

— Як це? — вигукнув серіндж. — Це неможливо.

— Мовчи! Не сумнівайсь у всемогутності аллаха! — суворо гримнув на нього нахуда, а тоді сам припав до Ауссиних грудей.

— Так, помер, — сказав він нарешті. І здійнявши руки до неба, заспівав тремтливим голосом вірші з корана:

— І тоді люди богобоязливі оселяться в садах біля джерел, безжурно сидітимуть одне проти одного, вбрані в шовкові шати. Так воно буде. І дружинами їм стануть чорноокі красуні…

І серіндж, і ловці скупчившись навколо нахуди на піску, бурмотіли разом з ним. Лише хлопчик Саффар мовчав, сам того не помічаючи. В його хлоп'ячій недосвідченій голові вирували думки, яких він не міг збагнути. Та раптом, спіймавши себе на тому, що мовчить, Саффар засоромився й дитячим голосом вигукнув разом з нахудою останні слова молитви:

— І ніхто там не знатиме смерті, крім тої, якою він помер на землі, і захистить його аллах від мук вогненних.

Ще хвилину хаджі Шере у глибокій задумі стояв навколішки. Потім підвівся й мовив:

— Поховайте віруючого.

Поки Саффар і малий галлієць збирали каміння, яке мало захистити Ауссине тіло від хижаків, чоловіки викопали в піску могилу. Коли вони підняли тіло свого мертвого товариша, серіндж помітив, що на шиї в Аусси й досі висить сітка з трьома скойками — останній Ауссин вилов. Серіндж зняв її. Перлові скойки були мертві, як і сам Аусса. Серіндж дістав їх і, йдучи берегом, мимохіть обмацав пальцями м'ясо всередині мушлі, яке вже розкладалося. Викинув першу скойку. Викинув другу. Взяв третю — і раптом закам'янів. На серінджевому масному обличчі виступили краплини поту, а очі прикипіли до того, що він тримав у пальцях. Це була перлина, велика, кругла, наче горошина, яка вигравала на сонці райдужним зеленим світлом.

— О, аллах… — прошепотів серіндж, затис кулак і оглянувся. За ним стояв хаджі Шере, і його вирячені очі зараз не танцювали, а втупились у серінджів кулак.

І серіндж випростав долоню й показав перлину.

— Вона бездоганна, — мовив він. — Справжня красуня…

Якусь мить нахуда уважно вивчав її. А тоді його очі раптом знову затанцювали, ніби не знаючи, на чому зупинитись. Він позирав то на перлину, то на вітрильник, то на море, то на обрій, куди вже хилилося сонце, то на людей, що засипали могилу.

— Повертаймося! — гукнув він. — Повертаймося!

Та ловці й далі засипали могилу, а серіндж забігав від нетерплячки, наче нахудині очі.

— Пливімо до Джумеле! — галасував він. — Швидше! Ми знайшли королеву перлин! Швидше, Алі Саїд засипле вас сріблом!

Тут ловці забули про могилу й з'юрмилися навколо серінджа, сповнені радощів і сподівань, немовби те срібло було вже в їхніх руках. А побачивши перлину, із щасливим сміхом кинулися лаштувати судно до відплиття.

Біля могили залишилися тільки хлопчик Саффар та малий галлієць, які все ще носили каміння. Але те каміння було дрібне, і за браком часу хлоп'ята встигли вкрити ним лише ту частину могили, де була Ауссина голова, яка лежала в напрямку до Мекки.

Коли сонце сідало, «Ель-Кебір» уже плив у відкритому морі.

Отак і сталося, що Аусса помер через те, що в морі був планктон, бо інакше сагала не відкрила б свої стулки й не відтяла б йому руку. Але були ще й інші причини його смерті, й ще дуже багато часу минуло, поки хлопець на ім'я Саффар зрозумів їх.


3

Шейх Алі Саїд, володар Дахлацьких островів, мешкав у Джумеле на березі найбільшого острова, що мав назву Дахлак—ель—Кебір. Будинки, з яких складалася Алі Саїдова резиденція, були потиньковані гіпсом і крізь віття фінікових пальм сяяли білістю до морського безмір'я. Фінікові пальми були родючі і високі, але росли з голого грунту, на якому не було ані травинки. Лише кущі гранати й жасмину зеленіли під пальмами. А грунт був коричневий. І стовбури пальм теж були коричневі, кольору какао. А самі фініки, спочатку жовті, потім золотаві, наче мед, коли достигали, набували червонясто—коричневого кольору. І весь цей сад був коричневий та сумний.

Але Саїдові пальми були єдині в цих місцях — одразу ж за садом жовтіли самі дюни, що їх удень розжарювало сонце, а вночі, немов інеєм, поливав срібним сяйвом місяць. Тоді там сідали малі шакали й квилили, звівши до великого білого місяця свої гостроносі писки.

Крім Саїдової резиденції, в Джумеле були ще оселя місцевого каїда,[6] кілька рибальських хижок та коричневий, підмазаний крейдою будинок, у якому Саїдів двоюрідний брат Азіз розважався тим, що знущався зі своїх чорних невільників. Азіз був зажерливий, жовчний чоловічок, низенький, з борідкою червоною від хни, завжди брудно вдягнений. Саїд зневажав його.

Алі Саїдові на той час саме сповнилося сорок літ, але славний титул Володаря перлів він носив уже не перший рік і пишався ним. Це був гордовитий, високий, стрункий чоловік, з шкірою кольору кави, розбавленої молоком. Він мав тонкі ніздрі, горбатий, наче дзьоб хижака, ніс, шпакувату бороду, підстрижену за Йєменським звичаєм у формі зрізаного конуса. На тюрбані Алі Саїд носив зелену стрічку — почесний знак нащадка пророка.

Подейкували, ніби він ненавидить жінок. Це була неправда — він просто зневажав їх, як зневажав усе, крім перлів. Горішній поверх його будинку займали просторі приміщення гарему, в якому колись жили сім його жінок. Але епідемія чуми, що недавно спалахнула на островах, вимела із Саїдової оселі все молоде: шість жінок із семи і всіх дев'ятьох синів, яких народили йому жінки. Це була досить дивна пошесть — і в Азізовому будинку вона також косила саму молодь, і Азіз тепер теж залишився без дітей. У Саїда вижила тільки найстарша дружина, від якої вже годі було чекати потомства. Тоді він привів до себе в дім молоду дружину, звичайно, не тому, що покохав її, а тому, що хотів, тому що повинен був мати сина. Нова дружина на ім'я Зебіба була вже при надії.

Зебіба за походженням була йеменкою. Алі Саїд, предки якого колись прийшли з Йемену, любив усе Йєменське. Йемен — як часто він казав — стародавня, славетна країна, де й досі повною мірою дотримуються арабського способу життя. Алі Саїд пив Йєменську кагву мур, тобто дрібно мелену каву, присмачену гвоздикою та імбиром. Пив її, сидячи біля водограю на подвір'ї своєї резиденції, й поглядав угору на вікна, за якими Зебіба чекала свого часу. Потім він сходив на горішню терасу й знову пив кагву мур, дивлячись на море. Воно було сіро—голубого кольору, з білими прожилками хвиль, наче Йєменський килим.

І все, або майже все, що можна було побачити на морі, належало йому — Саїдові. До цих віддалених берегів запливало надто мало чужих кораблів. Отож, коли на обрії з'являлася щогла, Алі Саїд знав, що це корабель шукачів перлів і що він належить йому. Він був Сагіб—ель—Сембук, тобто Володар кораблів, а тому — й Володар перлів, бо мати засоби на лови — значить мати й вилов.

Іноді в невеличкій гавані Джумеле збиралося стільки кораблів шукачів перлів, що вони займали весь рейд, і деяким доводилося кидати якір у відкритому морі. Та наступного ранку кораблі відпливали, й море було пустинне… Хіба що тільки вночі часом майне неподалік берега видовжена гостроноса тінь і зникне в східному напрямку. То кораблі работоргівців везли чорних баранів[7] з Ефіопії та Ерітреї до аравійських берегів, поспішаючи потемки, щоб їх не захопив зненацька англійський чи італійський патруль. І в цих кораблях мав свою пайку Алі Саїд, але ніколи цим не вихвалявся. Це була небезпечна гра.

Наступного ранку після Ауссиної смерті море було пустинне, і в Джумелеській гавані стояв на якорі лише один однощогловий вітрильник «Ель-Кебір», що приплив уночі. Сонце Ще не зійшло, а нахуда хаджі Шере й серіндж уже стояли перед брамою Саїдової резиденції, прохаючи, щоб їм було дозволено побачити обличчя Володаря перлів. Зустрів їх саїдів улюбленець, огрядний галлієць Башир.

Він був у резиденції чимось на зразок управителя, пив шербет, їв медові коржі, а всі інші невільники тремтіли, зачувши його писклявий голос. Як і Саїд, Башир понад усе любив перли.

Коли Башир завів гостей на внутрішнє подвір'я, Алі Саїд удостоїв їх лише тим, що мовчки підняв голову. І нахуда з серінджем вклонилися й привітали його, торкнувшись пальцями чола, серця й вуст. Тільки тоді Саїд дав знак, щоб вони сіли на подушках навпроти нього. Але все ще панувала тиша, бо не годиться, щоб нижчі починали розмову, так само, як не годиться, щоб вельможа виявив свою цікавість чи нетерпіння. Аж по тому, як нахуда та серіндж випили по філіжанці Йєменської кави, Саїд розтулив уста, щоб почати розмову, і показав зуби, гострі та білі наче ікла хижака.

Розмова була довгою, бо велася манівцями. Не личить гостям стріляти словами, наче стрілами, просто в ціль: а то ще господар подумає, ніби їм дорога лише їхня справа, а не його особа. Отож гості разом з господарем курили наргіле,[8] й здавалося, ніби час зупинився. Безмежний спокій панував у Саїдовій оселі, лише водограй плюскотів, поширюючи навколо прохолоду.

Нарешті Алі Саїд відклав мундштук свого наргіле й спитав про наслідки ловів.

Вони всміхнулися.

Саїд підвівся й повів їх у будинок.


4

Коли Володар перлів побачив Ауссину знахідку, обличчя в нього скам'яніло, й тільки ніздрі ледь затріпотіли. Він узяв перлину й, розглядаючи її примруженими очима, тримав якусь мить у пальцях, ніби обмацував чи зважував її. У сутінках кімнати перлина сяяла, наче сама випромінювала світло.

Потім Саїд підвівся і підійшов з перлиною до вікна, обмацуючи її не лише пальцями, а й очима, Він відгорнув полу халата, дістав з внутрішньої кишені лупу і з виглядом знавця почав досліджувати знахідку. Цієї миті він був схожий на ювеліра.

— Це справжня красуня, Саїде, — прохопився серіндж.

Алі Саїд знизав плечима.

— Вона у вас тільки одна? — запитав він, мнучи перлину пальцями, наче хлібну кульку.

— Ти сам знаєш, о Саїде, що аллах дарує щастя лише по краплині,—сказав хаджі Шере з усмішкою, але очі його шалено забігали.

Саїд не відповів, узяв з полички терези. І тепер, ретельно зважуючи перлину, він був схожий на аптекаря.

— Вона коштує сорок фунтів, але я вам дам п'ятдесят, — проказав він згодом.

Серіндж густо почервонів.

Хаджі Шере знов спробував усміхнутися.

— Ти жартуєш зі своїми слугами, Саїде, — простогнав він. — Хай буде так. Але якби ти відтяв мені руку, то це був би менш жорстокий жарт.

— Руку відгинають злодіям, — сказав Алі Саїд сухо і загорнув перлину у червону ганчірку.

— Ціна цій перлині сто двадцять фунтів! — заволав серіндж. — Вона зелена, але з часом побілішає!

Алі Саїд усміхнувся. Він краще, ніж хто інший, знав, що морська вода змінює колір перлів, і тільки повітря повертає їм справжній відтінок: зеленаві перлини на повітрі згодом білішають, білі—жовтішають. Він усміхнувсь і сховав ганчірку з перлиною за пояс.

— Перлини, як і людей, можна пізнати лише з часом, — сказав він замислено. — Бувають перлини з прихованою хворобою… Я даю вам шістдесят фунтів. А коли прийдете згодом, то я вже знатиму, що це за перлина. Тоді, може…

Серінджеве обличчя все ще було червоне від обурення. Але Саїд не зважав на це. Ключиком, якого носив на ланцюжку на шиї, він відімкнув Йєменську інкрустовану скриньку. Відрахував сорок фунтів. Двадцять фунтів — третина прибутку — була Саїдова пайка за оренду корабля. Але, зважуючи сорок фунтів на долоні, він завагався…

Серіндж закусив губу, а нахудині очі шалено затанцювали.

Алі Саїд додав іще один фунт:

— Ловцеві, який знайшов її,

— Він мертвий! — вигукнув серіндж. Дихання вихопилося з його вуст зі свистом, наче пара.

— Іншаллах. Така воля аллаха, — сказав Алі Саїд і взяв монету назад. Хаджі Шере, витріщивши очі, спостерігав за цим жестом. Потім мовчки згріб гроші. Саїд плеснув у долоні, й Башир увійшов так швидко, немовби чигав під дверима, його драглисте обличчя трусилося під беззвучного реготу…

— О сину ослиці та барана! — загорлав серінджеві в обличчя нахуда, коли вони вийшли з Саїдової резиденції. — О сину ослиці та барана! Чого ти плещеш язиком, мов та жінка, коли тебе ніхто не питає!

Серіндж знову спаленів, але тепер уже від сорому.

— Саїд однаково дізнається, що ми втратили людину, — зауважив він розгублено, витираючи полою бурнуса піт з чола.

— Але не ту, що знайшла перлину! О ти, сину тисячі ослів та баранів!

Серіндж не відказав нічого. Він був купцем, і тому ця ганьба для нього була потрійна.

Вони рушили до пристані, але трохи згодом зупинилися, щоб за давнім звичаєм поділити гроші: одну частку серінджеві, дві — нахуді. Серіндж дістав тринадцять фунтів, нахуда — двадцять шість, і ще один фунт залишився.

Потім вони пішли далі. Ще здалеку почули голоси своєї команди. Чоловіки співали високими голосами, наче птахи, — раділи, що нахуда та серіндж віднесли Саїдові перлину й принесуть багато срібла. Тому й співали. Співали про жирних баранів, яких вони засмажать на рожні й з'їдять, про курей, яких зварять і з'їдять, про мед, в якому, наче риба, плаватимуть коржі, про дзвінке срібло, про жінок з великими чорними очима, яких вони куплять за те срібло… Вони співали, як діти, тішачись своїми мріями. І маленький галлієць співав про жир, що стікатиме зі смаженого барана і сичатиме на вогні, наче гадюка. І хлопчик Саффар співав про ніж, якого він купить у Массауа й носитиме на мотузку на шиї, як дорослі чоловіки. Всі співали. Ранок був чудовий, і грона фініків уже достигали у верховітті пальм.

Та ось прийшли нахуда й серіндж, але їхні обличчя були похмурі. Чоловіки замовкли. А нахуда, зійшовши на палубу й звівши у відчаї руки до неба заволав голосом пророка:

— Аллах справедливий! Він виправить усі кривди й покарає зло!

Потім він замовк і, присівши навпочіпки, затулив руками обличчя. Ловці забули про свою радість і, з'юрмившись навколо, жебоніли щось тихо та боязко.

— Аллах акбар, — сказав серіндж, — аллах всемогутній. Він винагородить на небі справедливих, які постраждали за життя. Це єдине, що мене втішає. Ми мало дістали за перлину.

— Ми мало дістали, але багато дамо, — сказав нахуда. — Саїд дав нам лише п'ятнадцять фунтів. А ви знаєте закон: дві частини — нахуді, який годує вас, і одну частину — серінджеві, який купує для вас тютюн, та ще трохи кожному з вас, щасливих, які їсте мій харч і курите серінджів тютюн.

По цих словах він вигріб з кишені жменю дрібних монеток. Чоловіки підходили до нього, й нахуда кожному клав на долоню монетку, приказуючи:

— Тобі, о щасливий, який їси мій харч і куриш серінджів тютюн.

Хлопчик Саффар і маленький галлієць не одержали нічого — вони служили за харчі.

Коли виплата скінчилася, хаджі Шере підвівся й хотів піти у затінок свого піддашку. Але чоловіки стояли півколом, стискуючи в долонях монетки, і очі їхні втупились у нахуду, ніби питали або чекали, що буде далі. Хаджі Шере неспокійно забігав очима.

— Це всі гроші, — сказав він.

Але чоловіки не зрушили з місця, аж поки один з них нарешті не видавив із себе:

— Серіндж обіцяв, що буде додаткова велика винагорода.

— Обіцяв, — притакнув сумно серіндж. — Але не було на це волі аллаха. Саїд запитав, хто знайшов перлину.

— А хто її знайшов? — спитав нахуда багатозначно.

— Аусса…

Чоловіки поглянули один на одного. Вони згадали незавершену могилу, й серця їхні враз розчулились, ніби серця дітей… Ловці посідали й затягли довгу жалобну пісню, яку вчора, поспішаючи на корабель, засліплені примарою срібла, забули проспівати. Вони співали довго, і пісня їхня потроху змінювалась, бо до жалоби почала домішуватись гіркота, а потім і гнів. Тоді вийшов хаджі Шере на палубу, плеснув у долоні й гукнув:

— Досить смутку! Коли не дав Саїд, то дасть ваш нахуда. Купіть барана та їжте!

Він кинув їм монету.

Чоловіки перестали співати. Вони купили стару, худющу тварину, бо на кращу не вистачало грошей, але смажили її з насолодою і швидко з'їли. Потім полягали спати. І вже не думали про Ауссу. Вранці вони знову вийшли в море, згадуючи вчорашній бенкет, який у їхніх думках ставав дедалі багатшим, аж поки не досяг такого рівня, про який вони мріяли: багато баранів, багато курей, багато коржів з медом, і багато срібла. Такі вже діти Сходу. І де б вони потім не зупинялися, скрізь розповідали про перлину нечуваної краси і про бенкет, не менш чудовий. Так і поширилась легенда про Ауссину знахідку далеко по островах і берегах Червоного моря…

Алі Саїд тим часом тішився своєю перлиною, завжди носив її при собі, милуючись її таємничим сяйвом, і спостерігав разом з Баширом, як вона помалу білішала, стаючи дедалі гарнішою й коштовнішою.

Нарешті вона зовсім побіліла, але на цьому не скінчилася історія: це була та сама перлина, що привела до Джумеле пана Бабелона.


5

Пан Бабелон з'явився на узбережжі Червоного моря незадовго до того, як загинув Аусса. Одного дня він зійшов у Массауа з поштового пароплава, кремезний, спокійний, усміхнений, у руці тримав велику зелену парасольку від сонця, на голові мав червону феску, на очах — сині окуляри, а на плечах — довгий білий халат. У цій одежі він був схожий на заможного єгиптянина. І пан Бабелон, треба сказати, навіть не намагався спростувати це враження, хоч був він — наскільки це можна було встановити — маронітом[9] з Бейрута. Але найголовнішим його принципом було — не говорити про себе нічого, а надто такого, що зашкодило б його успіхам та справам взагалі. Спочатку він оселився в готелі — коли заслуговував на таку пишну назву вірменський заклад, що дбав у Массауа про чужинців, — і негайно почав цікавитись усім, що стосувалося перлів. Сірієць за походженням, пан Бабелон досконало володів арабщиною, яка була його рідною мовою, але аж ніяк не гірше розмовляв італійською, французькою, турецькою та й ще деякими іншими мовами.

Знання арабської й турецької мов набагато полегшувало йому встановлення зв'язків. І незабаром пан Бабелон став загальновідомим у массауаських кав'ярнях, де сходилися перекупники й торгівці перлами.

Виявилося, що чужинець знається на перлах. І це було найпершою передумовою його успіху, бо цікавився він лише найкращим товаром; на біль—біль та барок[10] пан Бабелон не звертав ніякісінької уваги. Так само байдуже відмовлявся він і від кольорових перлин, які так полюбляють на Сході. Зате коштовні перлини блідих відтінків він охоче скуповував від імені паризької фірми «Роземан».

Пан Бабелон і не приховував того, що є агентом великої європейської фірми. Це набагато зміцнювало його позиції, бо до останнього часу Європа скуповувала тут перли за допомогою цілої мережі перекупників — від Алі Саїда на Дахлаку й до посередників з Ізміра, Стамбула або, в кращому разі, Александрії. А хіба не краще продавати без посередників, користуватися послугами майстра, а не підмайстрів?

Не минуло й місяця, а пан Бабелон уже почував себе в Массауа, наче вдома. Це своє почуття він продемонстрував якнайпереконливіше, знявши в оренду будинок і умеблювавши його такою дивовижною мішаниною Європи й Сходу, на яку здатна лише людина, роздвоєна між цими двома світами. Так, приміром, в одній і тій самій кімнаті можна було побачити не лише конторський письмовий стіл з обертовим стільчиком, а й гору яскравих східних подушок, на яких він полюбляв сидіти, покурюючи з приятелями наргіле. Цей стіл із засувними дерев'яними шторками зачаровував жителів Массауа набагато дужче, ніж найпрекрасніші зразки місцевих виробів. Отож будинок пана Бабелона і став незабаром магнітом для всіх цікавих, тим паче, що господар ні перед ким не зачиняв дверей. А ще, аби потішити відвідувачів, пан Бабелон придбав грамофон з чарівною трубою, розмальованою лілеями.

Ця гостинність, безперечно, давала велику користь господареві оселі: люди приходили, патякали, а пан Бабелон слухав. Сам здебільшого мовчав, розпитував лише коли—не—коли. Він мовчав, його маленькі добродушні очиці всміхалися, а мозок невтомно працював, карбуючи в пам'яті усе більш—менш цікаве. Коли гості йшли собі, потішені грамофоном, пан Бабелон лягав спочити, потішений тим, що він усе знає. Все й про все. Про всі перлини, варті уваги, й про те, хто й де їх виловив. Про всі шахрайства з перлинами. Про всіх перекупників, яких він позбавив зиску і які гострять на нього зуби… Знав, мабуть, і багато іншого. Але що саме, важко сказати, бо пан Бабелон ніколи про це не говорив.

Отак і сталося, що пан Бабелон один з перших дізнався про Ауссину перлину, яка в переказах набула розмірів черешні й властивостей мало не чарівних. Це трапилось увечері, а на світанку наступного дня пан Бабелон уже стояв на палубі найнятого ним вітрильника й з погожим вітром мчав до Джумеле.

Вітер був такий прудкий, що чоловік у синіх окулярах мусив з жалем скласти свою зелену парасольку, з якою ніколи не розлучався. Потім зняв і червону феску й стояв тепер простоволосий — коли можна так висловитися про бездоганно лису голову. Він стояв на палубі, широко розставивши ноги, як справдешній морський вовк, і на вустах його блукала ледь помітна усмішка людини, впевненої в своїх силах. Скільки йому було років? Важко сказати. Може, тридцять, може, п'ятдесят. Він був з тих людей, зовнішність яких формується за молодих років, а тоді вже ніколи не змінюється. Мабуть, не важко було б навіть повірити, що пан Бабелон і народився саме таким, яким стояв оце зараз на палубі: з лисиною… І навіть у цих синіх окулярах.

Протока між Массауа й Дахлацькими островами завширшки не більше п'ятдесяти морських миль, тож лисий чоловік міг сподіватися, що навіть ця утла посудина доправить його до місця призначення ще задовго до заходу сонця. Але він не квапився. Стояв і посміхався собі, ніби вже мав у кишені ту саму перлину завбільшки з черешню. Може, навіть завбільшки із сливу, га, йолопи з Массауа? Пан Бабелон пирснув сміхом. Він не вірив у казки, але знав, що вони завжди мають цілком реальну основу, і в цьому він не помилявся.

Хоч пан Бабелон і не виявляв ознак нетерпіння, та все ж спохмурнів, коли вітер змінився й примусив корабель виконувати складні й тривалі маневри, його дуже цікавив Алі Саїд — Володар перлів, про якого панові Бабелону розповідали справжні казки. А тепер він уже не дістанеться на Дахлак завидна…


Він прибув на острів уночі.

Звістка про те, що в гавані кинув якір корабель з диваком—чужинцем на палубі, зацікавила Алі Саїда: не так уже й часто незнайомі люди приїздили на Дахлак. А пан Бабелон спокійнісінько сидів собі на палубі й вирушив з візитом аж після того, як минув час молитви аср, чим він давав зрозуміти, що шанує мусульманські звичаї.

Його зустрів Башир у супроводі чотирьох чорних невільників, що мало підкреслити Баширову гідність. Та, однак, він не втримавсь і низько вклонився чужинцеві — такий величний вигляд мав гість. Пан Бабелон не відповів на поклін. Він уклонився лише Саїдові, та й то на європейський лад. Їхня зустріч відбулася на горішній терасі, звідки видно було неосяжні морські простори. І пан Бабелон не втримався, щоб не піднести до очей бінокль, який погойдувався в нього на грудях. Очі в Саїда звузились — він уже давно мріяв про бінокль.

— Я бачу корабель, — невимушено сказав пан Бабелон. — У нього дві щогли й жовтогарячі вітрила з латкою в горішньому кутку. Це твій корабель, о Саїде? — і він підніс бінокль до Саїдових очей.

Саїд подививсь у бінокль і кивнув:

— Це мій корабель, — потім оглянув бінокль і, повертаючи його чужинцеві, сухо додав: — Гарна річ.

А пан Бабелон уклонився вдруге, ховаючи руки за спину:

— Він твій, Саїде.

І Саїд також уклонивсь і плеснув у долоні.

— Віднеси це, — сказав він Баширові. Потім вони сиділи й пили кагву мур.

— Ти, мабуть, дуже багатий, — зауважив Саїд.

— Я купую перли для фірми «Роземан» у Парижі, — відповів пан Бабелон, ніби це пояснювало все чисто.

Алі Саїд посміхнувся, хоч про фірму «Роземан» чув уперше.

— А я продаю перли, — сказав він, плеснув у долоні й наказав Баширові: — Принеси червону торбинку.

Бабелон зазирнув у торбинку й зневажливо відсунув її.

— Я купую тільки гарні перли! Саїд засміявся, аж блиснули його гострі зуби.

— Принеси жовту торбинку, — кивнув він Баширові.

Пан Бабелон покопирсавсь у жовтій торбинці й закрутив головою:

— Я купую лише найкращі перлини.

— Кращих перлин немає,—відповів Саїд.

— А та, яку тобі приніс недавно корабель «Ель-Кебір»?

Алі Саїд відповів не відразу. Він задивився кудись у море, а тоді знизав плечима:

— Я не знаю, яка вона…

Після цього пан Бабелон уже не розмовляв. Вони допили каву, й Саїд підвівся.

Пан Бабелон повернувся на корабель у глибокій задумі й довго сидів вагаючись на палубі. А коли, нарешті, він дав наказ відпливати, принесли двоє невільників кошик з м'ясом, овочами й медом — Саїдів дарунок. І пан Бабелон відмінив свій наказ. Покуштував фініків, а решту ласощів роздав команді. Цієї ночі він довго не міг заснути й дивився на море, яке фосфоресціювало, бо в ньому був планктон.

Уранці притюпав на мулі Башир і передав панові Бабелону запрошення від Саїда. Пан Бабелон усміхнувся. Цілий день він ловив з корабля вудкою рибу, а після молитви аср вирушив на берег. Саїд прийняв пана Бабелона в тій самій кімнаті, де кілька днів тому відбулась його розмова з нахудою та серінджем.

— Я думав про. ту перлину, — почав він. — Ти гадаєш, що вчора я збрехав тобі? Але я сказав правду: я не знаю, яка вона.

— Я вірю тобі, — вклонився пан Бабелон.

Потім вони говорили про якісь дрібниці, і сонце хилилося на захід, мов золота монета. Пан Бабелон думав уже, що змарнував день. Але раптом Алі Саїд підвівся й, дивлячись йому в очі, сказав:

— Ти вирушиш з порожніми руками. Але ти подарував мені річ, яку я вподобав. І зараз я покажу тобі дещо таке, яке напевно сподобається тобі, бо ти знаєшся на цьому. Віддати тобі це я не можу.

Ключиком, якого завжди носив на мотузку на шиї, Алі Саїд відімкнув Йєменську інкрустовану скриньку й дістав з неї опуклу кришталеву посудину з пласким дном. Посудина була наповнена прозорою водою, та коли Саїд підніс її до світла, пан Бабелон зрозумів, що день не змарновано, але тепер пропаде ніч, бо сьогодні він уже навряд чи засне.

Дно кришталевої посудини було вкрите шаром перлин, але здавалося, наче того дна немає взагалі, а є тільки якесь неприродне сяйво, тендітна, невловима хмаринка, й з неї ніби виростають стінки посудини, кришталеві, проте грубо, навіть вульгарно матеріальні. Такий вигляд мало шляхетне скло в порівнянні з сяйвом перлин. Перли були сліпучо—білі. Але є багато відтінків білого кольору; цукор теж білий, та киньте грудку цукру на сніг, і ви побачите, що він сіруватий. А сніг здався б сірим поряд із цими перлами! Про все це першої миті подумав приголомшений пан Бабелон. Потім він підійшов ближче й тоді побачив, що перлини різного розміру — але кожна не менша за горошину — й усі бездоганно круглі. Він напружував зір, щоб помітити в цій масі бодай одну перлину з найменшою вадою, вловити хоча б тінь, яка свідчила б про недосконалий зразок, про каламутність сяйва. Але не знайшов нічого — лише холодне, біле мерехтливе сяйво. Тоді він спробував вгадати кількість перлин і їхню вартість. Але й ця спроба не мала наслідків.

— Так, це перлини з перлин… — зітхнув він.

— Кращих немає в світі,— кивнув Саїд. — Одну з них знайшли мої люди з корабля «Ель-Кебір». Котру з них? Не знаю. Її не можна знайти. Не можна відрізнити. Я не обдурював тебе: я не знаю, яка вона.

Він поставив посудину на підвіконня й сів, побожно дивлячись на неї широко розкритими очима. Біля дверей, наче вартовий, стояв Башир, і на його драглистому обличчі відбивався такий самий побожний вираз.

Пан Бабелон також сів. Він уже опанував себе.

— Я куплю все це, — мовив він.

Але Саїд засміявся разом з Баширом:

Ти багатий, як султан!

Багатший! — відказав пан Бабелон. — Скажи свою ціну. А тоді мені досить тільки надіслати каблограму до Парижа.

Башир знову захихотів тонесеньким неприємним голосом. Але Саїд лише закрутив головою:

— Світло місяця не продається!

Якусь мить у кімнаті панувала тиша. Але Саїд усе ще, наче в екстазі, дивився на підвіконня.

— Їх тут дев'яносто шість, — почав він, похитуючи головою в такт словам, ніби читаючи коран. — Батько мого батька почав збирати їх. Мій батько збирав їх понад сорок років. Я почав років двадцять тому й додав уже вісімнадцять перлин…

— Лише по одній щороку? — здивувався пан Бабелон.

— Траплялося й по дві за рік, а іноді й жодної — як волів аллах, — здвигнув плечима Алі Саїд. — Тепер їх тут дев'яносто шість — це все, що аллах дозволив винести з цього моря.

Пан Бабелон похитав головою:

— Все? Деякі перлини могли й минути тебе, Саїде. Ловців багато, а море велике.

— Аллах великий, — відповів з усмішкою Алі Саїд. — Море — це краплина на його долоні, а я той, кому він довірив коштовності цього моря. — Алі Саїд раптом підвівся. — Я Володар перлів! — вигукнув він. — Жодна не уникне моїх рук. Не зможе уникнути! Не посміє!

— А якби й уникла, ми б дізналися про неї! — докинув свого Башир.

— Я б дізнався про неї, — кивнув Саїд. — Не можна приховати таку перлину. Від мене не можна. Все проходить через мої руки. Лише те, від чого я відмовляюсь, іде на продаж.

Пан Бабелон мимоволі кивнув на знак згоди. Так воно й було. Алі Саїд був Володарем перлів. Кораблі належали йому. Але й ті, що шукали перли для себе, коли траплялася гарна здобич, приходили спочатку до нього. Лише божевільний наважився б розгнівати Алі Саїда, Володаря перлів… Дивлячись тепер на посудину й знову відчуваючи майже побожність, пан Бабелон подумав: ця мерехтлива жменька і є все, що дало майже за ціле століття одне з найкращих перлинних родовищ світу… Так, тут було все, а решта, всі оті мішки мерехтливих кульок, які називають перлинами через незнання та обмеженість, — ніщо в порівнянні з оцією жменькою…

Зусиллям волі пан Бабелон звільнився від чарів: адже перш за все він був купець.

— Я куплю їх, Саїде, — мовив він. — Скажи яку завгодно ціну. Або продай хоч деякі з них, адже ти маєш їх більш ніж досить.

— Мені їх не досить, — хтиво засміявся Саїд. — І ніколи не буде досить! Я не лише Володар цих перлин, я їхній коханець!

Він схопив посудину й, усе ще сміючись, поніс до скрині.

— Я не продам їх, навіть коли б помирав і голоду. А я ж не помираю. Навіщо мені гроші? Гроші не мають душі. А в перлів вона є. Тому вони й гинуть на тілі дурних жінок. Хіба ти не знаєш про це?

Пан Бабелон не відповів. Він знав, що в перлин немає душі, але знав також, що вони не вічні, що їх отруює піт, що вони згасають V нездорових випарах, що вони розкладаються під впливом повітря. І те, що Алі Саїд називав «смертю» чи «загибеллю» перлини, пан Бабелон називав «хімічною реакцією».

— Тому ти й тримаєш їх у воді? — спитав він. — Щоб не загинули?

— Так, — кивнув Алі Саїд. — У чистій дощовій воді вони не старіють і не вмирають.

Він замкнув скриню. Пан Бабелон підвівся:

— Але ж ти постарієш і вмреш, Саїде. А сина в тебе немає…

Алі Саїд замішався.

— В мене буде син… Якщо на це воля аллаха, — додав він поквапливо.

— Гаразд. Я зачекаю й куплю перлини в нього, — засміявся пан Бабелон. — Я дуже терпелива людина.

Засміявся й Саїд, а в Башира від сміху затрусилося обличчя.

Того ж вечора пан Бабелон відплив назад до Массауа. Вночі він і справді погано спав, може й тому, що море було неспокійне.

За тиждень після цього Зебіба народила Алі Саїдові сина. Це була вельми квола дитина, й усе промовляло за те, що вона не житиме. Тому дитину назвали смиренним ім'ям Абдаллах, тобто Раб Божий.





ЧАСТИНА ДРУГА


1

Ауссина смерть була лише першим дрібнесеньким кроком на шляху до бурхливих подій. Ще довго потому тривав спокій, чи, може, то тільки так здавалось. І лише тоді, коли Саїд додавав до свого скарбу сто шістнадцяту перлину, події почали розгортатися блискавично.

Це сталося 1913 року. Корабель Саїда «Йемен» стояв на якорі на південь від Дахлака. Командував ним нахуда хаджі Шере — тепер уже зморшкуватий, наче стара фіга, з білою—білою бородою, — а найстаршим норцем був сомалієць Саффар, той самий, що хлопчиком носив каміння на Ауссину могилу.

Про Ауссу вже давно забули. Та й з усієї команди старого «Ель-Кебіра» залишилися тільки ці двоє, хаджі Шере й Саффар; а решта зникли, так само, як і «Ель-Кебір».

Але зовні ніби ніщо не змінилося — «Йемен», мов рідний брат, схожий був на колишній «Ель-Кебір». І знов по морській гладіні снували довгі, стрункі човни—гурі, але тепер їх було сім, і в них були інші, але теж смаглявошкірі, ловці перлів — данакільці, сомалійці та галлійці, й два хлопчики так само готували їжу на кораблі. Був на кораблі й новий огрядний серіндж, якого звали Бен Абді. Це був високий сутулий чоловік, у якого безупинно свербіла спина, й він щохвилини чухав її довгим скреблом з риб'ячої кістки.

З роками на Саффарових литках і стегнах наросло трохи м'яса, та однак це були довгі, худі ноги африканця. Зате груди стали напрочуд широкі, а м'язи рук — наче з тикового дерева. Коли тепер Саффар з веслом у руках сидів у гурі, то здавався живим втіленням сили. Це враження посилювалось контрастом хирлявим чоловіком, який сидів у тому ж човні. Це був також сомалієць, звали його Раскалла, а вигляд він мав такий, наче от—от помре. В нього були очі зацькованого звіра — він іще не звик спускатися на великі глибини.

Коли човен доплив до місця ловів, Раскалла з сіткою й каменем пірнув, так само, як колись пірнав Аусса. Потім пірнув Саффар.

Аж тут Раскалла, квапливо озирнувшись, вдався до жахливого злочину: він зіщуливсь у човні, взяв одну скойку, яку щойно дістав з дна моря, й відкрив її ножем, шукаючи перлину…

Він чинив так уже багато днів у той час, коли Саффар був під водою. Але завжди відкривав лише одну перлову скойку, благаючи в аллаха про милосердя. Раскалла знав, які муки чекають на ловця, що привласнить перлину, й боявся. Але ще дужче боявся він аллаха. Тому відкривав щоразу лише одну скойку, молячись, і переконуючи самого себе, що він не хоче красти й не краде: адже він міг покласти в сітку саме на цю перлову скойку менше! А коли він узяв на одну більше, то вона належить йому.

Але досі Раскалла не знайшов у скойках жодної піщинки. Тому він і далі спокушав долю, бо повинен був знайти перлину! Він відчував, що інакше незабаром помре.

А Саффар знав, що Раскалла потай шукає перли, бо коли він одного разу здіймався на поверхню, то побачив черепашку, яка повільно, наче сухий лист, падала на дно. Її міг викинути лише Раскалла. Але Саффар мовчав, бо знав, чому Раскалла ризикує наразитися на муки, і бажав лише одного, щоб він тих мук не зазнав.

Раскалла був один з тих небагатьох ловців перлів, які почали пірнати вже в дозрілому віці. Ще рік тому він жив у Сомалі, рибалив і вирощував ефіроносні рослини, з яких видобувається ароматна олія. Рибу він носив на базар, а врожай ефіроносів продавав саладинові, бо більше нікому було його збувати. Саладин сидів у себе вдома, закутаний у білий бурнус, і курив наргіле. В селищі був лише один саладин, якому й носив Раскалла свій урожай. І в кожному селищі було по одному саладинові, й кожний з них сидів і курив наргіле. Скільки саладинів — стільки наргіле; скільки селищ — стільки саладинів. Це були арабські купці, вони мали різні імена, але народ називав їх саладинами. А саладини називали народ «баркале», тобто «безподушечник», що рівнозначно жебракові, або волоцюзі.

Минулий рік був багатий на рибу та ефіроноси. Раскалла назбирав трохи грошей і привів до своєї хати дружину. Щоб віддати шану «своєму» саладинові й забезпечити собі його дружбу, він надіслав йому в дарунок риби. Але трапилось так, що саладин, поївши риби, почав блювати й кілька днів по тому не міг курити наргіле. Він привселюдно обізвав Раскаллу негідником і звинуватив у тому, що Раскалла хотів отруїти його рибою. Тоді Раскалла втратив тяму й сказав, що саладин, мабуть, обжерся, як це буває з усіма саладинами. Реготу було на все селище, а саладин так розгнівався на Раскаллу, що відмовився купити в нього наступний урожай ефіроносів. Раскалла пішов до сусіднього селища, але й тамтешній саладин відмовився, додавши, що він не збирається торгувати з лихослівним баркале. Тоді Раскалла зрозумів, що звістка про сварку перелетіла через гори, й він уже ніколи не зможе продати свої ефіроноси.

Раскалла повернувся додому, вирішивши, що прогодує себе й жінку рибальством. Але одної ночі він побачив за вікном велику заграву. Горів його човен, а слуги саладинові стояли біля вогню й смажили на ньому рибу, нанизану на рожни. Раскалла схопив ножа, але саладинові слуги також схопилися за ножі. Раскалла змушений був підкоритися, але, закликавши в свідки аллаха, заприсягся, що піде до каїда й поскаржиться на лиходіїв. Та слуги сміялися: нехай собі йде! Це ж для каїда й смажать вони рибу! Каїд саме гостює в саладиновій оселі!

Тоді Раскалла зрозумів, що це вже кінець і що треба залишати селище й шукати заробітку деінде. Але він не міг взяти з собою жінку, яка чекала дитини. Тоді Раскалла вирушив на пошуки сам, сподіваючись, що аллах підкаже йому місце, куди згодом він зміг би привезти й свою родину. Так він дістався аж до Массауа, де спочатку допомагав розвантажувати кораблі, носив бочки й мішки. Але швидко зрозумів, що так ледве зможе прогодувати самого себе. Саме тоді з'явився в Массауа Саїдів серіндж, який шукав ловців перлів, обіцяючи гори срібла тим, хто матиме щасливу руку. Так і став Раскалла норцем у зрілому віці, а це дуже небезпечно для життя, бо серце й легені мають звикати до глибини змалку.

А згодом він опинився на «Йємені» й відразу ж зрозумів дві речі, що гори срібла існують тільки на язиці в серінджа й що смерть його близька. Але Раскалла не хотів умирати, бо мав жінку й дитину, якої ще не бачив. Лежачи вночі поряд з Саффаром і дивлячись на небо, всіяне зірками, Раскалла розповідав йому про свою долю й просив поради. Але Саффар знав тільки те, чого його вчили з дитинства: долю писано рукою аллаха. А це, звичайно, не порада… А коли згодом Саффар побачив під водою черепашку, що, наче сухий лист, помалу опускалась на дно, він зрозумів, що Раскалла шукає перлину, аби потай продати її, повернутися до жінки й разом з нею втекти туди, де немає ні перлів, ні саладинів. Тому Саффар і мовчав, хоч і знав, що відкривати потай черепашки — злочин, за який карають нещадно й жорстоко. Він сподівався лише, що аллах буде великодушний. І раптом здалося, наче в блакитному шатрі небес і справді сидить аллах, який почув це благання й зглянувся.


2

Раскалла відкрив черепашку й викинув її. Вона була порожня.

Це була вже сьома цього дня, бо він сьогодні пірнав уже сім разів і щоразу піднімав на одну черепашку більше — для себе.

Саффар виринув, вліз у гурі й висипав свій вилов. Але Раскалла усе ще не віддихався. Шкіра його блищала скоріше від поту, ніж від води. Це була погана ознака; норець не повинен потіти.

Саффар бовтав ногами у воді й чекав, дивлячись кудись на обрій. Він відчував, що, коли б поглянув на Раскаллу, той сприйняв би його погляд як докір чи як наказ пірнати. Саффар не міг збагнути цього дивного почуття. І таких дивних, незбагненних думок, почуттів і передчуттів, яких він не помічав у жодного зі своїх друзів, у нього було багато. Інколи Саффарові спадало на думку, що він занадто багато розмірковує… Але й це було лише якесь дивне, незбагненне почуття.

Вузькі Раскаллині груди дихали спокійніше. Але він усе ще сидів у гурі, сидів ще й після того, як почепив сітку до пальців ноги, й рухи його були непевні. Глибина усе ще жахала Раскаллу, й цей жах він не міг подолати ні волею, ані звичкою. Він був рибалка, а не норець. Він це усвідомив, та вже запізно. Рибалка, а не норець. Але чого вартий рибалка без човна? Нічого не вартий. А Раскалла не може збудувати собі нового човна. Деревина — рідкісна й дорога на сомалійському узбережжі…

Раскалла взяв камінь до рук і спустився за борт. Але не пірнув, а чогось барився, тримаючись за борт гурі й дивлячись на сухорляві Саффарові ноги, що гойдалися перед ним у моді. А Саффар дивився на чорний Раскаллин чуб, і його знов охопило дивне, незбагненне почуття: жаль до цього зацькованого чоловіки, йому було шкода Раскалли так само, як Аусси, коли той спливав кров'ю…

І цієї хвилини, мабуть, уперше за всі довгі роки, в голові в Саффара промайнула згадка про безіменний острів і про Ауссину кров, яка текла й зникала в піску, ніби її пив ангел смерті, посланий аллахом. І раптом ця картина постала перед його очима так виразно, ніби вона була зіткана не із спогадів, а з живих образів і барв: ловці, голі й смагляві, стоять у колі, а на піску лежить Аусса, голий і смаглявий… А нахуда зводить руки до неба:

«Якщо аллах забажав, щоб кров бігла…»

Цієї миті Раскалла пірнув з тихим плеском. Картина, що тільки—но стояла перед очима в Саффара, зникла без сліду. Він перекинув ноги в човен і схилився над скринькою з скляним дном, стежачи за другом.

А Раскалла падав у блакитне провалля, стискаючи свій камінь. Кров бухала йому в голові, наче хтось безупинно бив у бубон. Раскалла знав, що вмре, але не хотів умерти тут, під водою. Він щосили стискав свій камінь, наче той був рятівною соломинкою, наче в ньому було спасіння. Нарешті Раскалла опинився на дні.

Але знову барився й не випускав камінь, наче боявся залишитись тут на самоті. Та що вдієш? Залишився сам. Працював він гарячковими, квапливими рухами, які виснажували його. Але інакше він не міг — боявся. Відірвавши ціле гроно перлових скойок, Раскалла сунув їх до сітки і… тут побачив перлину.

Це була «вільна» перлина. Вона випала з якоїсь напіврозкритої скойки й тепер лежала в заглибині скелі, наче в келихові. Це було схоже на примару. Але то була не примара: «вільних» перлин у морі чимало. Та, вислизнувши із скойки, вони звичайно падають на дно, де їх миттю заносить піском. А ця потрапила до камінного келишка…

І Раскалла знайшов її. В безмежному, нескінченному лабіринті морського дна він кинув погляд саме на цю заглибнику в скелі… Тому він і повірив, що це диво, що це аллахів дарунок.

Але тієї миті в нього не було часу на міркування. Він схопив перлину, сховав за щоку й поплив угору, хоч сітка була ще напівпорожня. Але в легенях у нього вже не було повітря. Він рвонув угору, відчайдушно перебираючи руками, наче не плив у воді, а ліз по драбині… Його душив страх, що він потоне або в нього не витримають легені саме тепер, коли він має перлину, коли він має все!

Раскалла вилетів на поверхню так навально, що на мить з води показалися навіть його стегна. Потім, бурхливо дихаючи, схопився за борт човна.

— Помалу, помалу, — мовив Саффар і хутенько пірнув, побачивши вбогий Раскаллин вилов.

Раскалла видерся на човна й дістав з рота перлину. Вона була кругленька й зеленава. Він хотів сховати її, та не мав куди, — Раскалла був зовсім голий, коли не рахувати пов'язки на стегнах. І він знов поклав її в рота.

Раскалла був щасливий! Він мав перлину, він мав усе! Йому хотілося співати. Але він не міг, бо й досі ще важко дихав. А в роті, поміж зубами й щокою, відчував перлину. Солонувату на смак, його перлину! Аллах акбар! Аллах акбар!..

Раскалла дивився на небо й плакав. Потім ловитва скінчилася, і сім гурі з різних кінців моря віялом попливли до однієї Точки. У тій точці, у відкритому морі стояв на якорі «Йемен», поширюючи навколо сморід сечі й гнилизни.

Ловці висипаи на палубу свою здобич, сіли навпочіпки й, співаючи пісень, нескінченних, як саме море, почали відкривати мертві перлові скойки. Бен Абді стежив за ними, чухаючн скреблом свою сутулу спину.

Ловці співали. Їхні чорні кудлаті голови схожі були на верхівки якогось великого дивовижного чорного овоча. А коли остання скойка зникла в морі, нахуда хаджі Шере й серіндж Бен Абді впали на коліна й почали читати фатиху, святу молитву ловців перлів. Чоловіки пристали до них. І Раскалла теж набрав був повітря.

Та раптом щось у нього здригнулось, і він відчув, ніби якась жахлива, невмолима рука стисла йому горло. Раскалла змовк. Він відчував не біль, а якийсь дикий жах, що підступав йому аж до горла, стискав і давив його… І Раскалла знав, що це таке. Це був страх перед аллахом. Він не міг вимовити ні слова зі святої молитви фатихи, не міг заприсягтися, що не приховав нічого з того, що йому подарував сьогодні аллах. Він мав перлину! Але він бачив водночас і неспокійний нахудин погляд, що, перескакуючи з одного чоловіка на іншого, невідворотно наближався до нього… І Раскалла почав беззвучно ворушити губами, ніби читав фатиху, але його витріщені від жаху очі забігали самі по собі, наче зацьковані звірятка. Та ось чорні нахудині очиці вп'ялися в Раскаллине обличчя.

Хаджі Шере дивився на Раскаллу… Голос його підскочив до найвищих нот, а ритм молитви прискорився. Нахуда молився дедалі швидше, дедалі поквапливіше, це вже була не молитва, а якесь верескливе торохкотіння… Та ось скінчилася фатиха, й нахуда підвівся.

Він показав пальцем на Раскаллу. Зіниці його очей зараз були маленькі, наче зернятка проса.

— Ти мовчав!

Тепер уже й серіндж задивився на Раскаллу своїми вибалушеними водянистими очима; скребло тремтіло в його руці.

— Чому ти мовчав? Чому не читав фатихи? — запитував нахуда, і голос його звучав погрозливо.

Раскалла відкрив рота, але якийсь невимовний жах здавлював йому нутрощі, стискав горло; цей жах невпинно зростав… І водночас Раскаллі здалося, що зростає й перлина в його роті, що вона надимає йому щоку, й уже кожен може бачити її, так ніби вона лежить на долоні. Раскалла хотів сказати щось, та не міг.

Серіндж Бен Абді повільно підвівся. Скребло в його руці аж підскакувало. Він поволі підступив до Раскалли і схопив його за чуба.

— Чому ти мовчиш? — загорлав серіндж. — Кажи!

Але Раскалла не міг говорити, тоді Бен Абді почав трясти його голову так, наче хотів витрусити з неї хоч звук.

— Ні!.. — зойкнув Раскалла.

І перлина випала з рота.

Запала така тиша, що було чути рипіння щогли й легеньке хлюпотіння хвильок, що набігали на борт корабля.

Потім нахуда й серіндж одночасно схилилися по перлину. Хаджі Шере підняв її й випростався. Випростався й серіндж. Вони розглядали перлину. Тиша тривала…

Раптом серіндж обернувся, й скребло в його руці націлилося прямо в серце Раскаллі.

— Ні! — вигукнув Раскалла. — Я не вкрав її! Я знайшов. Це «вільна» перлина!

Але тієї ж миті серіндж накинувся на нього:

— Собако! Сину собаки! Собако!

Його кулаки били, мов кувалди. Скребло відлетіло геть. Серіндж бив Раскаллу в обличчя, в груди, по плечах, але найбільше в обличчя.

— Собако! Собако!..

Хаджі Шере усе ще розглядав перлину.

А ловці сиділи в колі, мов коричневі пеньки, й лише їхні великі кудлаті голови поверталися то до нахуди з перлиною, то до Раскалли… Саффар бачив на їхніх обличчях цікавість. А більше нічого. Цікавість до перлини й цікавість до стусанів, які дістаються іншому. А більше нічого… Лише маленький данакілець ІІІоа дивився на Раскаллу з жахом в очах.

Нарешті нахуда дбайливо заховав перлину до внутрішньої кишені й підступив до Раскалли, що лежав, скиглячи, мов собака.

— Факіх! Злодій! — закричав хаджі Шере майже врочисто й копнув ногою лежаче тіло.

— Факіх! — крикнув удруге й удруге копнув.

— Факіх! — крикнув утретє й утретє копнув.

— Зв'яжи злодія! — сказав він потім серінджеві. — Його судитимуть.

А тоді відвернувся й радісним жестом здійняв руки до неба.

— Аллах милосердний! Він послав нам перлину, яка потішить Саїдове серце! Ми повертаємось до Джумеле. Вам пощастило, о люди! Саїд засипле вас дарунками!

Ловці підвелись. Велика, дитяча радість вмить охопила їх. Так вітер зненацька напинає вітрила. Збуджено кричачи, вони забігали по палубі…

Тим часом Бен Абді зв'язав Раскаллі руки та ноги й відіпхнув його ногою до щогли.


3

Світанок уже забарвлював верхівки фінікових пальм, коли «Йемен» кинув якір у Джумеле. Бет—ель—Саїд, Саїдова резиденція, сяла білістю за пальмовими стовбурами.

Нахуда й серіндж віддали Раскаллу каїдові, який замкнув його в порожній коморі свого будинку, — в'язниці в Джумеле не було. Потім вони вирушили з візитом до Володаря перлів.

На кораблі лишилися самі ловці. Вони сиділи півколом на палубі й співали про свою радість, про очікувані дарунки — про все те, про що співають діти. Вони були дітьми природи.

Саффар сидів поруч з маленьким Шоа. Очі в нього були заплющені, начебто він спав, його чоло було гладеньке й коричневе, мов шкіра старого сідла; здавалося, за ним не було думок.

Але думки там були, і багато думок. Вони безладно снувалися в його голові, схожі скоріше на видіння, які нараз заясніють у темряві й тут же згаснуть, щоб дати місце іншим. Саффар не вмів міркувати. Не привчена до розумових вправ голова його схожа була на Раскаллині легені, що не вміли стримувати й регулювати дихання. Пошуки перлів, пошуки їжі, чарівні видіння бенкетів і жахливі видіння нещасть — оце й усе, чим обмежувалася його розумова діяльність. І все ж таки в Саффировій голові вже давно почали з'являтися й інші видіння, складніші, такі, що змушували зазирати далеко вперед… Саме ці видіння бентежили Саффара й зараз, і тому він заплющив очі, ніби темрява могла зробити їх виразнішими.

Довго співали ловці, й довго вдивлявся Саффар у свої видіння. Потім він розплющив очі й торкнувся плеча Шоа:

— Піду до Саїда, — сказав він.

Але Шоа не зрозумів, надто неймовірно звучали ці слова.

— Піду до Саїда й урятую Раскаллу, — додав Саффар.

Шоа звернув до нього здивоване обличчя.

— Як?

Саффар не відповів. Він і сам ще не знав, як урятувати Раскаллу. Одна лише картина крутилася йому в голові: він упаде до Саїдових ніг і вигукне:

— Раскалла взяв перлину, щоб врятувати своє життя. Не дай йому загинути! — І це було все.

Саффар підвівся.

— Нехай аллах допоможе тобі, — сказав Шоа, дивлячись на Саффара зачудованими очима.

Саффар пішов. Він ніколи ще не бачив Саїда. В його уяві це був високий, величний і сивий чоловік, який походжає чудовими садами. В цих садах Саффар і знайде Саїда. Він кинеться на землю, а Саїд здійме руки до неба й скаже: «Раскаллу врятовано!» Ото й усе.

Коли Саффар дістався до брами Саїдової резиденції, то зрозумів, що всередину йому не потрапити: Саїд не приймає голих сомалійських норців. Тоді Саффар пішов уздовж глиняної огорожі саду, доки не знайшов місце, де вона була низька й зруйнована. Він за іграшки переліз через неї і опинивсь у саду.

Сад цей був набагато прекрасніший від Саффарових уявлень. Тіні пальмових верховіть лежали на землі, наче великі темні зорі, а в ариках текла холодна каламутна вода. Гранатові плоди висіли так низько, що можна було дістати рукою, вони були брунатно—червоні, як і грунт, на якому, росли кущі, вкриті білими келишками жасмину. Було тихо й пустинно, лише пальмове віття шурхотіло й ляскало вгорі, неначебто клапали дзьобами великі птахи.

Це була чудова картина. На мить голий норець забув, чого прийшов сюди, замилувавшись красою саду; надто довго бачив він саме море та скелі. Але раптом, жахнувшись, усвідомив, що ніхто не повинен бачити його тут, а надто нахуда чи серіндж. Саффар зійшов зі стежки й став скрадатися від дерева до дерева, в напрямку до задньої стіни будинку, звідки мав вийти Саїд. Саффар не сумнівавсь у тому, що Саїд вийде з дому: бо хто ж сидітиме вдома, маючи такий чудовий сад.

Підкравшись до самого будинку, Саффар сховавсь у гранатових кущах і вирішив тут зачекати. Але, посидівши з хвилину в своїй схованці, він раптом почув поблизу нахудин голос.

Перелякавшись на смерть, Саффар хотів був утікати геть, та побоявся, що хаджі Шере побачить його. Але й лишатися в гранатових кущах він теж боявся. Боявся нахудиних очей, що бігають з місця на місце й усе помічають… Раптом Саффарові спало на думку, що найкраще сховатись у верховітті пальм, і він одразу ж почав дертись угору по пальмі, яка росла біля самого будинку, схиливши долі верхівку, ніби під вагою червоних грон фініків. Долізши до половини стовбура, Саффар зупинився. Він побачив нахуду й серінджа так близько, що міг би торкнутися їх, коли б мав у руках пальмову галузку. Вони сиділи на килимі під вікном, до якого саме доповз Саффар, а Саїд — бо цей високий, величний чоловік у білих шатах не міг бути ніким іншим — Алі Саїд давав їм гроші.

Саффар скам'янів від жаху. Він знав: варто одному з них звести очі, щоб побачити його. Але вони не звели очей, бо саме лічили гроші, а Саффар не наважувався лізти вище. Він залишився там, де був… І почав лічити разом з ними. Не міг утриматись, бо на килимі була справжня повінь срібла, а срібний дощ не вщухав. Так, це був справжній срібний дощ, і Саффар лічив його краплини, бо досі ще ніколи не бачив такої сили срібла одразу.

Але саме цієї миті поблизу почулися чиїсь кроки, й Саффар, не тямлячи себе від жаху, стрибнув з пальми й кинувся навтіки, начеб він і справді крав те срібло своїми голодними очима…

Він біг, хоч чорна жінка, що налякала його, приголомшено застигла на місці. Але він не знав про це й щодуху тікав до огорожі. Перестрибнув через огорожу й побіг далі. Він не думав уже ні про Саїда, ні про своє прохання, — мав на гадці лише одне: як би втекти.

Добігши до моря, Саффар манівцями повернувся на корабель. Він обливався потом, шкіра його лисніла, наче риб'яча луска. Ловці усе ще співали.

Шоа зустрів його запитливим поглядом.

І Саффар змушений був схилити голову, бо його охопив пекучий сором. Він бачив Саїда, був від нього так зблизька, що міг би торкнутися його пальмовою галузкою, але втік. Чому? Тому що боявся нахуди й серінджа. Тепер він уже не врятує Раскаллу. Він боявся нахуди й серінджа. В тому—то й уся біда: він ніколи не звільниться від страху перед нахудою й серінджем…

Серіндж Бен Абді й нахуда хаджі Шере повернулися з Саїдового дому, і їхні обличчя були похмурі.

Нахуда здійняв руки до неба:

— Нас спіткала невдача, о люди. Іншаллах! Така воля аллаха.

Серіндж з виразом глибокого суму на обличчі чухав спину скреблом.

— Саїд вважає, що перлина не досить гарна. Він дав нам лише дванадцять фунтів, — сказав він зажурено.

Аж тут устав Саффар, наче підхоплений могутньою хвилею одваги. Він і сам не розумів, що з ним сталося, лише відчував ту хвилю десь усередині, в серці, спінену обуренням.

— Ви брешете! Він дав вам більше!

— О, баркале! — гаркнув серіндж, не знайшовши в гніві своєму нічого кращого від цього улюбленого слова саладинів. І ступив крок уперед.

А Саффар, упавши навколішки, гукнув:

— Читайте фатиху!

Приголомшений серіндж зупинився.

— Читайте фатиху! — вдруге вигукнув Саффар.

— Так, читайте фатиху! — підхопився й зраділий Шоа.

— Читайте фатиху! — закричали ловці. Вони сміялися. Їм сподобалася думка про те, що й нахуда з серінджем також повинні присягтися святими словами в своїй чесності.

— Читайте фатиху!

Хаджі Шере та Бен Абді стояли мовчки. Потім поглянули один на одного. Це було нечувано… але відмовитись вони не могли: цим лише посилили б підозру.

— Читайте фатиху — виспівували ловці. Вони блазнювали, і їхні великі чорні голови здригалися від дивовижних порухів.

А Саффар почав повільно вимовляти святі слова, вкладаючи в них усю свою душу.

Тоді клякнули Хаджі Шере та Бен Абді й пристали до молитви роздратованими голосами.

А Саффар витріщеними очима стежив за кожним порухом їхніх вуст, і голос його тим часом слабшав і якось ніби зламався…

Це зламалося щось усередині в Саффара: якась велика, важлива частка його єства. Похитнулася його наївна, сліпа віра. Це було жахливо. Він почував себе так, ніби раптом зазирнув туди, куди ніколи не повинен був зазирати; ніби побачив нараз зворотний бік усього шляхетного, святого, великого… Бо серіндж з нахудою читали фатиху, хоч вони й украли гроші. І нічого не сталося: ангел не злетів з неба, блискавка не вдарила, не почулися грізні, небесні голоси — нічого, нічого… Нахуда з серінджем навіть і не побоювалися цього. Вони читали фатиху не зі страхом, а гнівно. Аж трусилися від гніву.

Скінчивши молитву, вони підвелися.

Підвівся й Саффар.

— Ви клятвопорушники! — промовив він і тут же закричав: — Клятвопорушники! Богохульники! Я бачив вас у Саїда. Ви злодії!

Бен Абді кинувся до нього. Але Саффар крутнувся й перескочив через борт корабля. Підвівши голову, він знову вигукнув:

— Злодії! Злодії!..

Щось із силою вдарило Саффара в чоло — то був ніж, якого кинув засліплений люттю серіндж. Саффар не звернув на це уваги.

— Злодії! — кричав він щосили. — Грабіжники! Богохульники! Клятвопорушники!

Потім він кинувся бігти уздовж берега. І тільки відбігши далеченько, помітив, що в нього тече кров. Серінджів ніж поранив йому чоло. Саффар промив рану пекучою морською водою й ліг на піску. В голові його мелькали картини—уявлення, картини—думки…

Ввечері Саффар потай повернувся до корабля. Шоа дав йому поїсти. Саффар угамував голод і знову рушив уздовж берега.

Наступного ранку ловці з «Йемена» зібралися перед Саїдовим будинком. Прийшов і каїд, кліпаючи очима за скельцями окулярів у бляшаній оправі та брязкаючи чотками з дванадцяти великих янтарних намистин. Каїд носив ці чотки не для молитви — для цього чоток на Сході не вживають, — просто вони давали роботу рукам та допомагали зберігати душевний спокій і рівновагу. Чорний невільник тримав над каїдовою головою парасольку на довгій ручці.

На піску стояла невеличка колода з пальмового стовбура, а поряд на вогні кипіла олія. Привели Раскаллу, відтяли йому кисть правої руки й сунули обрубок у киплячу олію, щоб зупинити кров і не дати куксі загноїтися. Потім кат, — це був звичайний різник, — перев'язав рану білим полотном, умоченим у олію. Таким робом восторжествувала справедливість — адже коран наказує відтинати злодієві руку.

Раскалла спокутував цим свою вину. Він був тепер вільний. Але куди він міг тепер податися? Що робити норцеві, якому бракує одної руки? Раскаллу годували, доки він не очуняв од гарячки, а тоді посадили на перший корабель, що плив до суходолу.

Там Раскалла зійшов з корабля й пішов собі. Він не мав нічого, крім двох шматків полотна: одного на стегнах, другого на куксі. Тепер Раскалла й справді був «безподушечннк», баркале. Він ішов, його жінка й дитина жили далеко на півдні, але Раскалла прямував на захід. Він ішов, і ніхто не знав, де скінчиться його шлях. Нікого це не обходило.

На цей час Раскаллина перлина вже побілішала, й Алі Саїд укинув її до своєї кришталевої посудини. Це була сто сімнадцята красуня. Але на перший погляд ніяких змін не відбулося — просто до маківки додали одне макове зернятко.

Що ж до Саффара, то якийсь час він жив у рибальському селищі на західному березі острова Ель-Кебір. Рана на чолі в нього тим часом загоїлась, але після неї залишився глибокий шрам у вигляді кривого меча. Згодом Саффар повернувся до Джумеле й став на службу до пана Попастратоса.





ЧАСТИНА ТРЕТЯ


1

Пан Попастратос ушанував Массауа своїми відвідинами приблизно тоді, коли Раскалла вперше піддався спокусі відкрити перлову скойку. Приїзд цей був вельми показний.

Так само, як і пан Бабелон сімнадцять років тому, пан Попастратос зійшов з поштового пароплава. Це був високий, кощавий чоловік з надзвичайно рухливим обличчям, гострою борідкою і хвацько підкрученими вусами. Але, на відміну від тихого пана Бабелона, новий чужинець іще на набережній почав вимахувати руками, галасувати й клясти швидкою арабщиною переляканих носіїв своїх численних валіз. За мить його вже знала вся колонія Массауа. Ба навіть сам пан Бабелон виявив незвичайну цікавість і, не чекаючи, доки новий приїжджий відвідає його гостинну оселю, залишив свою контору з наргіле та подушками і прийшов до готелю привітати пана Попастратоса й водночас запропонувати свої безкорисливі, дружні послуги.

Пан Попастратос потис руку панові Бабелону й відказав, що послуг не потребує, а погребує гарного будинку й швидкохідного корабля; що цікавиться він не дружбою, а перлами; що безкорисливість—ознака лицемірства, якого він — чесний грек — терпіти не може. Пан Бабелон висловив задоволення з того, що нарешті в Массауа буде хоч одна добропорядна людина, й пішов собі, ховаючи свої враження за синіми непроникними скельцями окулярів.

За місяць пан Попастратос уже мав гарний будинок, швидкохідний корабель і торбинку перлів. Оселя його також була умебльована почасти на європейський, почасти на східний кшталт, але не так, як у пана Бабелона, бо окремі кімнати тут мали чітко виражений або європейський, або східний стиль.

Корабель називався «Ель-Сейф», тобто «Меч». Він був цілком гідний свого наймення. В нього були стрункі борти й гострий могутній ніс, окутий залізом і прикрашений угорі вирізаним з дерева ефесом меча. Це було, далебі, дотепно, бо коли корабель плив, то здавалося, ніби могутній, кривий меч на його носі розтинає хвилі. Що ж до перлів у торбинці пана Попастратоса, то слід сказати, що вартість їх була невисока.

На цей час пан Попастратос уже не раз відвідував дім пана Бабелона.

Вірний своїм переконанням, пан Бабелон віддячив йому тим, що підкупив одного з Попастратосових слуг. Тепер панові Бабелону був відомий кожен крок пана Попастратоса, й він мав навіть змогу час від часу знайомитися з Попастратосовими рахунками. Це було конче потрібно, бо мандрівки, що їх «Ель-Сейф» з паном Попастратосом на борту здійснював у Червоному морі, здавалися часом незбагненними, а пан Бабелон неухильно прагнув знати геть про все. Отож цілком природно, що рахунки одного купця перлів цікавили іншого купця.

Другий десяток перлин пана Попастратоса був уже набагато кращий.

А за третім він вирушив прямо до Алі Саїда.

Допіру пан Бабелон дізнався, що його суперник вирушив на Дахлак, як одразу ж кинувся слідом. Він не міг дозволити чужій щуці плавати в своєму ставку.

Пан Бабелон також уже давно мав власний корабель, але з «Ель-Сейфом» той корабель, звичайно, не міг рівнятися, хоча б тому, що був на добрих двадцять років старший. Називався він «Джаміле», тобто «Красуня». Була «Джаміле» пузата, мов качка, не мала на носі гострого меча й пливла значно повільніше. Тому-то — якщо пан Попастратос приплив до Джумеле ще опівдні — пан Бабелон кинув якір, коли вже посутеніло. Розпитавши, пан Бабелон дізнався, на превеликий свій подив, що його суперник ще й досі в Саїда. Якусь хвилю пан Бабелон вагався, а тоді подолав свою природжену сором'язливість і також вирушив до Саїда. Час був неслушний, але пан Бабелон, вважав, що давні друзі мають право на деякі привілеї.

Пана Попастратоса він застав у внутрішньому дворі за дивовижними вправами: той саме витягав камінчик по камінчику з Баширового носа, а Саїдів двоюрідний брат Азіз корчився від сміху й плескав у долоні.

Скнарість Азіза, цього бридкого карлика з червоною фарбованою бородою, розвинулася з роками до такої міри, що він почав без запрошення мало не день у день відвідувати Саїда, аби на дурничку досхочу напитися кагви мур. Ця найхарактерніша риса Азізової вдачі напрочуд яскраво виявилася тієї миті, коли пан Попастратос випустив, нарешті, зі своїх пазурів Башира й, повернувшись до Азіза, безцеремонно покопирсався рукою в того в бороді й виловив звідти новесеньку блискучу золоту монету. Тепер уже корчився од сміху Башир, дивлячись, як Азіз гарячково жмакає свою бороду, сподіваючися знайти там іще бодай одну монетку.

Азіз бризкав слиною від люті, а Башир сховався за Саїда, який тільки посміхався. Реготатися Саїд не міг, якби навіть і хотів: ось уже кілька років він хворів на ядуху, яка зігнула його в дугу. Саїд схуд, довгий хижий ніс гаком стирчав на його обличчі, зморшкувата шкіра набула хворобливого жовтавого відтінку. Але зараз Саїд принаймні посміхався, бо гидував Азізом. Сміялися всі, навіть Абдаллах. Цей омріяний Саїдів син виріс у кволого довготелесого молодика з довгастим упертим обличчям і глибоко запалими очима, що надавали йому схожості з мерцем.

У цю хвилину загальних веселощів пан Попастратос, очевидно, подумав, що настав його час. Він сховав монету до кишені й мовив спокійно, хоч і голосно:

— Я показав тобі, Саїде, багато цікавого. Тепер твоя черга: покажи мені свої дивовижні перлини!

Пан Бабелон закліпав очима. Попастрасова поведінка межувала із зухвальством, і здавалося, що гордовитий Саїд поставить заброду на своє місце. Але, на подив, Саїд не образився. Він перестав сміятись і поглянув на небо, де світив білий, наче перлина, повний місяць, заливаючи подвір'я потоками голубуватого сяйва. А тоді — на ще більший подив пана Бабелона — підвівся й кивнув Баширові.

— Зачекайте трохи, — мовив він.

Чекали вони досить довго, й пан Бабелон цей час міркував, якими чарами вплинув Попастратос на Саїда, завжди такого потайного й свідомого своєї гідності. Може, це саме неприховане, брутальне зухвальство обеззброїло Саїда? Чи, може, він дивився на Попастратоса, як на блазня, котрому можна дещо й дозволити? Врешті пан Бабелон дійшов висновку, що до цього, мабуть, спричинилося й те, й інше. Але зараз він навіть радів, бо не бачив славетних Саїдових перлів від тої самої хвилини, коли сімнадцять років тому Саїд показав їх йому з власної волі. А він же був у Джумеле частий гість і зробив Саїдові чимало цінних послуг.

Та ось Саїд повернувся. Але він ніс не кришталеву посудину, а вишиту шовкову торбинку.

— Я вийняв перли з води, бо зараз місяць уповні, — загадково сказав він.

Башир розстелив чорний оксамитовий килимок на залитій місячним світлом підлозі. Саїд висипав на килимок свої перли, лагідним повільним порухом розрівняв купку й відступив.

— О небо! — видихнув зблідлий пан Попастратос.

Пан Бабелон мовчки кивнув головою. Йому було зрозуміле це хвилювання. Він також був приголомшений, коли багато років тому вперше побачив це диво. Але тоді був день, жовте проміння сонця засліплювало перлини — скарби ночі— та однак то було незабутнє видовище. А зараз була ніч, повний місяць сяяв, наче перлина, а сто сімнадцять красунь, що лежали долі, були схожі на сто сімнадцять маленьких повних місяців. Тільки вони були кращі за блідий одноманітний місяць, бо їхнє сяйво безупинно мінилося. Здавалося, ніби перлини тремтять. Але то лише здавалося — тремтіло світло над ними й навколо них… Сто сімнадцять малесеньких світляних кружалець мерехтіло на підлозі, й кожне з них мало в собі веселку, таку легесеньку, ледве накреслену, що її важко було навіть помітити. Ці веселки зникали й знову з'являлися.

Було тихо. Пан Попастратос хоч і опанував себе, та хвилювання, однак, ще прозирало в його очах. Він дивився на чорний килимок, як дивились усі. Лише Абдаллах уперто втупив погляд у пісок, яким було посипано дворик. Він не любив перлів; і взагалі не любив нічого в світі, як частенько казала його мати Зебіба.

Довго панувала тиша.

— Перлини — діти місяця, — промовив нарешті Саїд співучим голосом. — Сяйво зорі, яке відраховує наш час, за повного місяця пронизує вночі морську глибінь і інколи потрапляє в розтулені уста скойки. І скойка приймає цю рідкісну краплину світла й перетворює її на речовину— Але таємниця цього перетворення відома лише аллахові. Ось чому вночі, коли світить повний місяць, я виймаю свої перлини з води, в якій вони не старіються, й показую їх їхньому батькові.

Але Саїд замовк, і на якусь мить знову запала тиша.

Мовчав і пан Бабелон, хоч добре знав, що перлини — це не діти місяця. Він знав, що їхнє походження набагато прозаїчніше, ба навіть зовсім прозаїчне: до скойки проникає піщинка, а ще частіше — мікроскопічний паразит, який трапляється в екскрементах певного виду скатів. Цей паразит забирається всередину молюска. Захищаючись, молюск обгортає зайду кількома шарами перламутру. Так виникає перлина…

Але пан Бабелон мовчав, тому що Саїдова поетична східна казка пасувала до настрою хвилини.

Нарешті тишу порушив пан Попастратос.

— Я куплю їх, Саїде! — вигукнув він. — Принаймні одну з них!

Але Саїд, похитав головою, як і багато років тому:

— Мені не потрібні гроші. Мені потрібні перли.

— Чому? Навіщо? — заволав Попастратос — він уже знов став самим собою. — Дурниці! Перлини не потрібні нікому, а гроші потрібні всім. Що від тих перлів? Хай ними обвішуються блазні, а ти матимеш за них…

— Я маю все, що мені потрібно, — перепинив його Саїд холодно. — І навіть більше.

— В тебе нічого немає! — махнув рукою пан Попастратос. — Ти поховав себе в цій проклятій богом дірі й гниєш тут живцем. А знаєш, що ти міг би мати за ці перлини? Півсвіту, цілий світ! Ти міг би жити, як султан, міг би подорожувати як набоб,[11] ти міг би обрати собі найгарніше місто на землі, міг би розкошувати, веселитися, навісніти безкарно, як божевільний, міг би мати невільників, але не цих чорношкірих, а білих, освічених— І вони були б у стократ покірливіші від негрів! Одне слово, ти міг би жити! Та чи знаєш ти взагалі, який він, світ?

Невідомо, чи пана Попастратоса справді охопило таке збудження, чи, може, він хотів, приголомшити Саїда й примусити його продати перли, але на Саїда цей вибух не справив аніякісінького враження. Саїд тільки всміхався, і, як закоханий, дивився на свої перлини.

Проте Абдаллах дивився на Попастратоса…

А потім став дивитися на перлини. Але не так, як закоханий. Пан Бабелон був першим, хто помітив цей голодний погляд. Щось змінилось у запалих Абдаллахових очах, які ще хвилину тому були цілком байдужі. Вони ніби запали ще дужче, зникли в тіні, а на обличчі лишилися тільки дві темні западинки, наче на черепі кістяка. І все-таки помилитися щодо виразу цих очей не можна було, бо, власне, цей вираз був написаний на всьому обличчі: то була хтивість і пожадливість — хижа, вовча жага.

Саїд ненароком подивився на свого сина й зрозумів цей погляд. І одразу ж судорожно закашлявся. Приступи ядухи завжди дошкуляли йому під час сильних зворушень. Іноді ці приступи розлючували його до нестями. Нещодавно Саїд наказав вигнати з острова місцевого хакіма, який не міг полегшити його страждання. Тепер він лікувався сам відварами трав, які йому привозив хакім з Массауа, та ще тим, що два дні на тиждень перебував у центрі острова, далеко від моря, оскільки вологе повітря, мовляв, погіршувало його стан. Але все це допомагало Саїдові лише в його уяві.

Ось і тепер, перехопивши Абдаллахів погляд, він затрусився від приступу кашлю. Повітря зі свистом виривалося з його грудей. Обличчя почервоніло, потім стало попелястим.

— Віднеси перли, — кивнув він Баширові й повалився на подушки. Кашель не відступав. А Абдаллах помалу встав і схилився над Саїдом… Погляд батька зустрівся з поглядом сина, й вони зрозуміли один одного.

Тієї ж ночі Алі Саїд наказав поставити до дверей своєї спальні варту й призначив невільника, який відтепер куштуватиме на очах у Саїда всі страви та напої. Потім Саїд замкнувся з Баширом і довго радився з ним щодо перлів.

А тим часом пан Бабелон і пан Попастратос поверталися до пристані. Балакаючи, вони не торкалися подій цього вечора. Попастратос розповідав про свої безладні мандрівки, пояснюючи їх бажанням хоч раз у житті побачити невільницький корабель і оглянути його вантаж; але досі йому не щастило. Пан Бабелон на це коротко зауважив, що всі чорні слуги в Саїдовому будинку — невільники. Попастратос, певна річ, знав це, але йому хотілося б хоч раз побачити рабство, так би мовити, в «стані зародження». Адже, мабуть, ніде в світі вже…

Пан Бабелон мовчки покивував головою. Він міг би дати своєму приятелеві цінну інформацію і в цій справі. Він багато знав, проживши так довго в цих місцях. Знав і те, що від чужинців здебільшого лишається прихованим. Але він мовчав: у голові його ворушилися інші, набагато цікавіші думки.

Другого дня в Джумеле з'явився Саффар, який зачув про візит чужих кораблів і хотів розпитати, чи не потрібні котромусь із них матроси. Пан Бабелон відмовив йому, так само, як і нахуда «Ель-Сейфа». Але випадково з каюти вийшов сам пан Попастратос і, побачивши на чолі у Саффара шрам, у вигляді кривого меча, вигукнув жартівливо:

— Ось хлопець, якого я шукаю! Ель-Сейф до «Ель-Сейфа»! Меч до «Меча»!

Так потрапив Саффар на Попастратосів корабель, де знайшов собі доброго друга. Звали того друга Гамід, родом він був з Верхнього Єгипту й умів читати та писати.


2

Невдовзі після Саффарової втечі в житті ловців перлів сталися зміни.

На світанку наступного дня хаджі Шере дав наказ відпливати, незважаючи на те, що на кораблі стало на два ловці менше — не було Саффара й Раскалли. Врешті, в Джумеле хаджі Шере й не міг би знайти їм заміни, а їхати до Массауа й марнувати на пошуки двох ловців погожі дні ловецького сезону він не хотів. Та й меншим виловом він не хотів задовольнитися, й тому гукнув на пораду серінджа.

Вони сиділи вдвох на палубі, в затінку піддашка, а корабель тим часом плив на південь. Сонце, яке щойно виринуло з-за обрію, поволі здіймалося вгору, схоже на велетенську монету, розпечену спочатку до червоного, потім до білого й нарешті до такого сліпучого відтінку, що боліли очі дивитись на нього. Хаджі Шере та Бен Абді пили кагву мур, що її приготував якийсь із хлопців, і розмовляли, позираючи з-під примружених повік на свою команду.

— Одна гурі буде порожньою, — мовив хаджі Шере.

— Це значить, що ми виловимо лише шість сьомих черепашок, замість семи сьомих, — швидко підрахував Бен Абді, несамовито чухаючи скреблом спину.

— Так, — погодився нахуда й за старою звичкою додав: — Іншаллах!

— Іншаллах, — зітхнув Бен Абді. — Така воля аллаха…

Але ці слова, це заклинання, що з покорою вимовляється в усьому магометанському світі, що лунає від Босфору аж до Індії та індонезійських островів, у серінджевих вустах були лише пустим звуком.

Хаджі Шере сьорбнув йєменської кави, й очиці його на мить зупинилися на серінджеві, а тоді знову забігали від одного ловця до іншого…

— Що ти порадиш? — спитав він.

— Не знаю, чи це дасть щось, — пробурмотів Бен Абді, — але спробувати можна: ми маємо сім човнів і дванадцятеро ловців. Якщо посадимо в кожного човна по троє…

— Це — чотири гурі, а три залишаться порожніми? — пирхнув хаджі Шере із злістю. — Ти справді син ослиці й барана!

Бен Абді почервонів.

— Але ж вислухай мене до кінця, о нахудо, а тоді вже докоряй! — вигукнув він роздратовано. — А не хочеш, то шукай поради в свого неперевершеного розуму! Так, ловці в нас будуть лише на чотирьох гурі, але пірнатимуть вони частіше. Один ловець перебуватиме під водою, а двоє тим часом відпочиватимуть. А зараз що робиться? Той, що був на дні, уже виринув, але той, що в човні, ще не хоче пірнати, собачий син. Він чекає й дихає — обидва чекають і дихають! Скільки? Скільки схочуть! А тепер, за нашим наказом, вони матимуть на відпочинок точно визначений час: пірнає перший, а коли виринає, відразу ж іде в воду другий, виринає цей, і відразу пірнає третій. Ніяких зволікань, о нахудо. Ну, то що скажеш про цей витвір мого розуму.

Серіндж Бен Абді переможно відсапувався. Промова вийшла довгенькою, а він її випалив одним духом. Та про дві речі серіндж і словом не прохопився. По-перше, про те, що в Перській затоці з прадавнини існує такий порядок: у кожному човні перебувають не двоє ловців перлів, як тут, у Червоному морі, а кілька, й ті нирці безперервно пірнають один за одним. Бен Абді знав про це, бо кілька років тому плутані стежки торгівлі привели його на Бахрейнські острови, де він і познайомився з тамтешнім способом. А по-друге, Бен Абді не сказав про те, що човни ловців перлів у Перській затоці значно більші, ніж гурі Червоного моря, й що команда на них, як правило, складається з п'яти ловців, як виняток — з чотирьох, але ніколи не буває з трьох. Та й навіщо було йому казати це? Однаково тутешня гурі не вмістить у собі більше трьох норців, та коли б навіть якимось дивом і вмістила, то чого варта була б тоді серінджева пропозиція. Вона б не мала сенсу, бо перестала б бути вигідною. Бо коли дванадцятеро чоловік поділити на четвірки (не кажучи вже про п'ятірки), вони займуть три човни, й під водою одночасно перебуватимуть троє ловців; коли ж їх поділити на трійки, то човнів буде вже чотири, й тоді чотири чоловіка перебуватимуть одночасно під водою, а вилов зросте на третину. Так думав серіндж Бен Абді й тому мовчав… Тож і справді ця пропозиція до певної міри була витвором серінджевого розуму!

Помовчавши й відсапавшися, серіндж очікувально глянув на нахуду. Але хаджі Шере мовчав. Він задумливо дивився на вершечок щогли, який погойдувався на тлі неба, наче верхівка дерева під поривами урагану.

Нахуда хаджі Шере ніколи не бував у Перській затоці й не мав уявлення про те, як там ловлять перли. Він народився на берегах Червоного моря і ось уже кілька десятиліть борознив його сині простори, ніколи не забираючись далі від Адена, що на порозі Індійського океану, й далі від Тауфіка, що біля входу до Суецького каналу. Червоне море було його життєвим простором, а інші, хай навіть близькі, краї він зовсім не знав. Так здебільшого буває на Сході, й дуже мало трапляється таких, які наважуються переступити кордони «свого» терену…

Насупившись, не зводячи очей з танцюючої щогли, хаджі Шере мовчки розмірковував.

— Вправний норець витримає під водою хвилину, — пробуркотів він нарешті. — Це значить, що кожному з трійки лишатиметься для відпочинку рівно дві хвилини…

— Цього досить! — гаряче докинув Бен Абді.

Хаджі Шере помовчав іще хвилину. Погляд його раптом майнув з верхівки щогли на постаті ловців. Дехто з ловців ходив по палубі, виконуючи різні палубні роботи, тим часом як інші нерухомо сиділи навпочіпки, мов набираючись сил для наступних ловів. Ніби відчувши той пильний погляд, ловці звернули обличчя до нахуди… Але хаджі Шере дивився не на обличчя їм — він розглядав груди норців. Нахудині очі, мов рухливі щупальця, обмацували їхню гарну, з темним полиском шкіру й, здавалося, проникали аж до грудної клітки й далі, аж до скарбів, що їх охороняли ребра, — до легенів. Ловці, не розуміючи, всміхалися. Але нахудин погляд був лише холодним, знавецьким поглядом ремісника, який розглядає свій матеріал — шкіру, ремінь чи тканину, — прикидаючи, яке найбільше навантаження він зможе витримати.

— Цього досить! — повторив нетерпляче Бен Абді.

— На початку, зранку, — відповів нахуда. — А пізніше, пополудні…

— Звикнуть! — палко вигукнув Бен Абді, — Ми примусимо їх! У нас є вільні човни! Ти сядеш в один, я — в інший, і ми наглядатимемо за ними прямо на місці ловитви.

Хаджі Шере незадоволено закліпав очима. Йому не хотілося плавати цілий день у човні під пекучим сонцем.

— Наглядач не я, а ти, — буркнув він. — От і наглядатимеш за ними. Адже ти й сам упораєшся, мій добрий, хитрий Бен Абді!

Бен Абді всміхнувся — він любив хитрувати, як і всі ті, кому бракує розуму.

— І то правда, — відповів він потішено. — А ще витвір мого розуму дасть таку вигоду: в човні одночасно перебуватимуть двоє ловців — і ніхто не наважиться потай відкривати скойки, бо це побачив би інший!

Нарешті очі хаджі Шере дали норцям спокій, — холодні, досвідчені очі ремісника, який кінчив оглядати матеріал і зараз висловить свій розсуд:

— Але так ми втратимо багато ловців.

Бен Абді радісно підвівся: він бачив, що його пропозицію схвалено.

— Байдуже, адже неважко знайти нових!

— Іншаллах, — промурмотів хаджі Шере.

Надвечір того ж дня корабель прибув на місце ловитви, а вранці другого дня було випробувано новий спосіб. Коли ловці вперше сідали в гурі по троє, вони жартували й сміялися. Це було щось нове й веселе: вони завжди матимуть поруч друга, співатимуть та балакатимуть навіть під час ловитви! Ловці сміялися і покрикували один на одного, бризкаючи веслами. Чотири гурі відпливли віялом і стали невеликим півколом. Та згодом від корабля відчалив Бен Абді, що стирчав у своїй гурі, наче великий білий лантух. Серіндж зупинився точно в центрі півкола там, звідки йому видно було усі човни.

Так почалася ловитва: двоє ловців співали та розмовляли, доки третій був під водою. Але поступово пісні й розмови припинилися. Зміна ловців відбувалася в повній тиші, дуже швидко, в незвичному темпі. Так, як наказав Бен Абді, що сидів у своєму човні, наче великий білий павук. Він бачив усе й люто кричав, коли хтось із ловців барився.

День минав повільно, набагато повільніше, ніж завжди, а сонце палило так, наче хотіло спалити геть усе на поверхні землі та моря. Але Бен Абді сидів та сидів у своєму човні, наче велике біле опудало, не помічаючи, що бурнус у нього мокрий від поту, не бачачи нічого, крім чотирьох німих гурі… А час від часу сильними ударами весел він гнав свою гурі туди, де якийсь з ловців, глибоко дихаючи, не поспішав залишати човен, хоч його товариш уже виринув із води. Серіндж горлав, як навіжений, і після цього норець уже не барився. Він боявся серінджа, всі боялися серінджа Бен Абді, а надто після випадку з Рискаллою.

Минав час, і серіндж працював так, як не працював іще зроду, бо йшлося про «витвір його розуму», й ловці також працювали, як ніколи раніше. Без пісень, без жартів поверталися вони цього дня на корабель.

Так на «Йємені» було запроваджено новий спосіб ловитви, що його згодом назвали «троє в гурі». Він виправдав себе цілком, бо вже першого дня дванадцятеро ловців винесли на поверхню більше черепашок, ніж раніше чотирнадцятеро. Та ловцям доводилося невимовно важко, особливо на кінець ловитви, бо їхні втомлені легені починали скорочуватися самі по собі, щоб ухопити повітря, коли людина була ще під водою. У двох норців кров пішла ротом, і вони померли незадовго до кінця першої ловитви, перед тим, як «Йемен» вирушив з перлами до Джумеле та до Массауа по харчі та тютюн.

І скаржились ловці аллахові на своє лихо, але нахуда хаджі Шере визнав серінджів спосіб удалим, бо не сумнівався, що в Массауа легко знайде нових ловців. І він не помилився. В Массауа та в Джумеле він розповів про цей чудовий спосіб нахудам інших кораблів і не скупився на похвалу своєму хитрому приятелеві. А той ходив, набундючений од пихи, немов риб'ячий міхур, та знов і знов зупиняв котрогось із серінджів, щоб розповісти про шахраюватий «витвір свого розуму».

Так сталося, що ті ловці з «Йємена», які втекли з цього пекла до іншого нахуди, знайшли й на новому кораблі таке саме пекло, бо плід розуму Бен Абді незабаром було засвоєно на всіх кораблях.

І знову скаржилися ловці аллахові, але багатьох з них примусила замовкнути кров, що хлюпнула їм з рота. Аллах не відповідав. Тоді вони вирішили, що така його воля, і в покорі схилили голови. Бо що ж вони мали робити?


3

Цікаві думки, що обсіли пана Бабелона ще в Джумеле після відвідин Саїдової резиденції, не зникли й під час повернення з Джумеле до Массауа, ба навіть і в самій Массауа. Вони дали йому спокій лише через десять днів. На цей час пан Бабелон дізнався вже й про варту перед Саїдовою спальнею, й про невільника, що куштував їжу. Все це вельми звеселило пана Бабелона, й він знову вирушив до Джумеле. Був понеділок, і пан Бабелон знав, що цього дня Алі Саїд залишає Джумеле, щоб «лікувати» свою ядуху в центрі острова.

Завдяки погожому вітрові «Джаміле» прибула до місця призначення незабаром пополудні. Цього разу її власник не чекав слушного для відвідин часу, часу після молитви аср. Він одразу ж зійшов на берег і подався до Саїдової резиденції, виявляючи мимохіть, хоч і не значні, та все ж помітні ознаки хвилювання: щохвилини знімав свої сині окуляри й неуважно протирав їх носовою хусточкою. Пан Бабелон навіть покусував собі губи, чого з ним раніше ніколи не траплялося.

В Саїдовому домі він дізнався, що Володар перлів і справді поїхав ще вчора у супроводі Башира та охоронців, забравши з собою скриньку зі своїми перлинами-красунями. Незважаючи на це, а може, навіть саме тому, пан Бабелон увійшов до резиденції, сказавши, що хоче засвідчити своє шанування хоча б Абдаллахові. Хвилювання його вже зникло, і це знову був той самий, знайомий, вічний, незмінний, усміхнений чоловік, сповнений божественного спокою.

Абдаллах сидів у затінку на горішній терасі, там, де колись сидів його батько, вдивляючись у безмежну морську далечінь і мріючи про сина, якого подарує йому аллах. На жаль, цей син не став батькові втіхою…

Абдаллах сидів, схрестивши ноги. На ньому був просторий халат з гаптованими золотом вилогами, але здавалося, ніби під одягом немає ніякого тіла, а самий лише кістяк. Це враження було не вельми далеке від правди. Абдаллах сидів і пив кагву мур, але часто забував навіть підносити філіжанку до рота, дивлячись запалими очима кудись за обрій, туди, куди не сягне зір, зате легко долітає фантазія… Обличчя під тюрбаном із зеленою стрічкою було оливкового кольору.

Невільник провів пана Бабелона аж на терасу й пішов, щоб принести частунок. А пан Бабелон довго стояв, розглядаючи кволого, жалюгідного, але впертого молодика, який віддавався своїм мріям і не помічав, що до нього прийшли з візитом. Пан Бабелон був людиною делікатною, а черевики носив і мотузяною підошвою, легкі, вільні, нечутні.

Але кінець кінцем чоловік у синіх окулярах приступив ближче й кахикнув.

Абдаллах здригнувся. Гість урочисто вимовив своє «салям» і, посміхаючись, сів.

— Море велике, Абдаллаху, — мовив він, похитуючи головою. — Воно займає більше простору, ніж усі землі світу.

Абдаллах не відповів. Він дивився на Бабелона похмурим, непривітним поглядом і схожий був на людину, яка, прокинувшись, побачила біля свого ліжка істоту надто неприємну. Проте це не збентежило усміхненого Бабелона.

— Але море одноманітне, Абдаллаху, — вів він далі, вкрадливим голосом, в якому чулися нотки жалю. — В морі є лише перли та риба. Перли ти сховаєш, а рибу — з'їси. І що тобі з цього? Нічого…

Абдаллах усе ще мовчав. Лише прудко змахнув рукою, спіймав муху та з насолодою розчавив її, маючи при цьому такий вигляд, ніби тримав у пальцях самого Бабелона.

Так, у всякому разі, пан Бабелон пояснив собі Абдаллахів жест.

— Я твій друг, Абдаллаху, — мовив пан Бабелон, усміхаючись. — Я старий, але люблю молодих і розумію їхні прагнення. В мене немає синів, але якби вони були, я б не ув'язнював їх на острові Ель-Кебір.

— Забирайся геть! — сказав Абдаллах. Руки в нього тремтіли.

Але пан Бабелон не рушив з місця.

— Я піду, — сказав він. — Повернуся до Массауа й, сидячи в своєму домі, повному радощів, скажу тим, хто приходить до мене розважитись: «Мав я розмову з одним шляхетним юнаком. Він нещасний, і я хотів дати йому щастя. Але юнак відмовився й залишився сам у своєму нещасті. Він, мабуть, блаженний».

Якусь мить Абдаллах мовчав. Він не дивився на пана Бабелона, але не дивився вже й на море. Він взагалі нікуди не дивився, хоч очі в нього були широко розплющені.

— Ти не сказав, що хочеш дати мені щастя, — пробурчав він нарешті.

— Я не встиг тобі сказати це, але кажу тепер коли хочеш, поїдьмо зі мною до Массауа. В Массауа багато розваг, багато красунь, багато музикантів і танцівниць.

Абдаллах усе ще дивився поперед себе очима, які нічого не бачать, хіба тільки те, що малює перед ними фантазія, його худі руки вже не трусилися, зате серце несамовито калатало, наче в норця, який працює на небезпечній для життя глибині. Про це свідчила жилка, яка пульсувала на зап'ясті під оливковою шкірою. І пан Бабелон бачив її, ту жилку: як на свій вік, він був на диво спостережливий і зіркий.

Пан Бабелон підвівся.

— Поїдеш, Абдаллаху? — спитав спокійно. — Твій батько зрадіє, бо він тебе боїться.

На довгастому жорстокому Абдаллаховому обличчі промайнула посмішка. Але вона відразу ж зникла, і молодик зціпив зуби від люті.

— У мене немає грошей, — вигукнув він. — Я син Саїда, але в мене немає грошей! Я…

— Синові Алі Саїда гроші не потрібні,— посміхнувся пан Бабелон. — Коли ти посядеш місце свого батька, то матимеш багато грошей. Ти матимеш посудину з перлами, які можна буде продати… — Пан Бабелон замовк, обережно зважуючи дальші слова. — Твій батько, Абдаллаху, — мовив він задумано, — житиме недовго. Я не лише пропоную тобі жити в Массауа, але й позичу тобі грошей. Хочеш?

Абдаллах не відповів. Він підвівся й разом з паном Бабелоном вийшов з будинку, йдучи до корабля, Абдаллах жодного разу не оглянувся. Він забув про свою матір, а може, й взагалі не думав про неї. Він зійшов на корабель з порожніми руками, так, як був, — у червоних сап'янових черевиках, у тюрбані нащадка пророка та в халаті з гаптованими золотом вилогами. Він не взяв з собою нічого. Спадкоємцеві Алі Саїда нічого не потрібно.

За чверть години «Джаміле» вийшла в море й незабаром зникла за обрієм.

Коли наступного дня Саїд повернувсь у Джумеле й дізнався, що його син утік з паном Бабелоном, він відітхнув з полегкістю. Але варту біля дверей своєї спальні не зняв і обов'язків невільника, що куштував приготовані Саїдові страви, не скасував.

Зайшовши до Зебіби, він сказав:

— Вовченя втекло й повернеться сюди аж після моєї смерті.

— Це не вовченя, — відповіла Зебіба. — Це твій син.

— Так, кивнув головою Саїд. — Але народився він у хворому череві.

Зебіба схилила голову.

— Іншаллах. Воля аллаха… Іншаллах, — зітхнув Саїд. Біля виходу він іще раз обернувся:

— Якби в мене були інші сини, я б наказів убити його.

Залишившись на самоті, Зебіба довго плакала.


4

В той час, коли пан Бабелон віз Абдаллаха до Массауа, пан Попастратос теж подорожував. Він гасав на кораблі від острова до острова, зупинявся то тут, то там, і знову виходив у море. Матроси «Ель-Сейфа» подейкували, ніби курс корабля нагадує скоріше слід гадюки, а не слід меча, якого несе на своєму носі.

І ось одного такого рейсу, коли команда могла відпочити на зупинках й коли, пливучи по спокійному морю, можна було відітхнути спокійно й задивитися на обрій, що безнастанно мінився, коли вечорами біля вогню люди співали або розповідали про пригоди джіннів, коли вночі довго не приходив сон, — у душів Саффара спалахнуло яскраве світло. І запалив те світло єгиптянин Гамід.

Тож сталося так, що саме Гамід роздмухав у Саффарові іскорку, від якої згодом спалахнуло велике світло. Ця Гамідова іскорка була не першою. Першим був той промінчик, який засвітивсь у сутінках Саффарового розуму на палубі «Ель-Кебіра», тоді, коли нахуда й серіндж спокійненько читали святу молитву фатиху, хоч перед тим крали й брехали.

Гамід мав довгасте обличчя фелаха й напрочуд спокійні очі. На «Ель-Сейфі» він був керманичем, і сам гаразд не знав, чому заприятелював із Саффаром. За кастовим поділом, що існував у цих краях, Гамід стояв незрівнянно вище від цього голого сомалійця зі скуйовдженим чубом. Гамід був єгиптянин, мав світлу шкіру, іноді носив сорочку, а в Массауа часом навіть одягав дрантивий піджак. То звідки ж узялася ця приязнь? Гамід не знав. Насправді ж причиною всього було дитяче захоплення, що світилося в Саффарових очах, наївна пошана, що нею Саффар оточував Гаміда, який був на волосинку приступніший від інших з вищої касти і знав більше, ніж будь-хто інший, бо вмів читати й писати. Гаміда тішило те захоплення, хоч сам він цього й не усвідомлював.

У години вимушеної бездіяльності, коли в рибальському селищі Саффар чекав нагоди, щоб повернутися до Джумеле, він уперше замислився. Саме тоді його мозок, розплутавши плетиво міркувань, дійшов висновку. Висновку несподіваного й приголомшливого. Саффар зрозумів — щоправда, тоді це було лише здогадом, передчуттям, — що є на світі люди, які багатіють коштом його друзів і його власним коштом. Ці люди не бояться навіть святої присяги, не гребують навіть клятвопорушенням перед лицем аллаха, аби тільки обдурити бідаків та замаскувати свою кривду.

Так, то був перший промінь світла в сутінках Саффарового мозку. І той промінь був сліпучий, саме тому, що вперше освітив те, що аж донедавна ховалося за щільною завісою, про яку Саффар навіть і гадки не мав. А тепер він знав, що існує така завіса й дивовижні речі за нею. Знав він також і те, що людина може підняти ту завісу, зазирнути за неї і багато про що дізнатися…

Саффарів гнів та обурення ганебністю тих, що стояли над ним і на яких він досі дивився з традиційною вірою та пошаною, були величезні. Але такою ж величезною була і його радість, бо він розгадав їхню гру. Й так само величезне та нестримне було його стихійне прагнення знати більше, знати все, що досі проходило повз нього, лише тому, що він, Саффар, не належав до щасливих, кому відкрито шлях до знань.

І тепер, коли з'явився Гамід, який міг допомогти йому на цьому важкому шляху, Саффар, мов спрагла земля, жадібно всмоктував у себе кожну краплину знань. Спокушений цією жадібністю, Гамід віддав йому все, що знав. Щоправда, він так і не навчив Саффара читати й писати — на це Гамідові забракло хисту. Гамід не мав освіти в європейському розумінні цього слова, але він народився в Єгипті, молодість його минула в портах Середземномор'я, в Александрії та Порт-Саїді. Там він повсякдень стикався з моряцьким людом з усіх усюд, багато чув, багато бачив, багато про що розмовляв. Під впливом середовища, звиклого до широких обріїв, мимохідь ширшав і Гамідів кругозір. Не надміру, бо здібності в Гаміда були середні. Коли згодом Гамід вирушив на Червоне море, він і не знав, що несе щось із собою. Але він ніс те «щось» і приніс — сам про це гадки не маючи — приніс Саффарові, якому досить було навіть цього відблиску, як часом буває досить недогарка сірника, щоб спалахнуло пальне.

Гамід учив Саффара. Несвідомо, просто тим, що розмовляв з ним про найзвичайнісінькі речі. Спочатку, приміром, він познайомив Саффара з роботою компаса, який до того був для сомалійця чимось таємничим, незбагненно чарівним. Але Гамід пояснив йому, що стрілка компаса — це дитина, яка весь час піниться на свою матір, тобто на велику залізну гору десь далеко на півночі. Це було майже все, що Гамід сам знав про компас. А Саффар і вдячністю всотував куці, безладні відомості про керування кораблем — учився. Потроху Саффар навчився розуміти й великий взаємозв'язок причин та наслідків, від якого залежить багато й багато чого, йому й раніше відомі були десятки, ба навіть сотні прикладів такого взаємозв'язку. Він знав: якщо налетить ураган, то пошматує вітрила. Ураган — це причина, а наслідок — подерті вітрила. Він знав багато, знав і таке, чого не знають деякі з освічених європейців. Але всі ті знання були успадковані Саффаром — жодного він не дійшов сам. Тільки тепер йому відкрився шлях, і з допомогою Гаміда він відкрив взаємозв'язки, про які раніше й гадки не мав. Саффар знав, що нахуда великий, могутній пан. Але чому? Раніше він міг це пояснити лише волею аллаха: аллах прихильним оком відзначив нахуду ще в колисці, поставив його на належне місце, і нахуда став паном… Але тепер Саффар зрозумів, що одної волі аллаха тут замало. Для того, щоб стати нахудою, треба вміти керувати кораблем, треба знати навігацію. Навчись цього (якщо дозволять тобі обставини), й ти станеш нахудою, коли, звичайно, буде на це воля аллаха. А коли не вмієш керувати кораблем, то не станеш нахудою, і навіть воля аллаха не допоможе тобі: ти розіб'єш корабель на перших же скелях…

Це була зовсім нова царина міркувань, що відкрилася перед Саффаром.

А згодом відкрилася й інша, важча та складніша, де не можна було йти второваними стежками, де треба було докладати й свого: коли думки йшли не від причин до наслідків, а навпаки — від наслідків до причин. Так сталося, приміром, коли якось тягли корабель з мілини й Саффарові обідрало линвою шкіру на плечах. Йому тоді було дуже боляче. Проте біль від линви був лише наслідком, а причини його Саффар не знав. Аж тут підійшов Гамід і сказав, що для високого Саффара линва, мабуть, занадто коротка. Саффар попустив линву — і йому відразу полегшало. Так, від наслідку — болю, він прийшов до причини — недостатньо довгої линви.

Це був перший, найпростіший, можна сказати, дитинний приклад шляху від наслідку до причини. Згодом виникали інші ситуації, і Саффар розв'язував їх уже самотужки. Розв'язував з радістю, з якоюсь запеклістю, запиленням і пристрастю.

Він скрізь і в усьому шукав для себе приклади, подумки здійснюючи мандрівки до коренів подій і фактів. Він робив відкриття, які своєю наївністю насмішили б і школяра, але для Саффара ці відкриття мали не менше значення, ніж для автора справжнього винаходу — Саффарів інтелект учився працювати систематично. А його роздуми—власне, низки чітких і простих, але не пов'язаних між собою образів, що час від часу виникали в його свідомості,— набули тепер взаємозв'язку, перетворилися на аргументований зрозумілий процес.

Одного разу Саффар буквально приголомшив Гаміда, сказавши:

— Знаєш, чому ти мене поважаєш? Тому, що я тебе поважаю.

Лише після довгої паузи Гамід спромігся на відповідь:

— Так, ти маєш рацію.

Наступного дня Гамід на хвилину доручив Саффарові кермо. Саффар ухопився за нього з таким хвилюванням, якого не відчував ще ніколи в житті. У кожній хвилі, в кожному подуві вітру він бачив причину, наслідки якої повинен був передбачити й використати для плавного ходу корабля. Саффар стояв біля керма, страшенно напружений, але безмежно щасливий. Це була швидше насолода, а не праця. Він знав відповідь на всі «чому» і «як».

А Гамід допомагав Саффарові порадою, зворушений натхненням, що не знало втоми, що не зважало на ніч, що цілком заполонило цю нову людину, яка прагнула застосувати на практиці свій мозок, свої духовні сили, свою здатність мислити. Та, зрештою, Гамідові приємно було мати помічника.

Тепер Саффар часто ставав до керма. Саме тоді ловці й почали називати його Ель-Сейфом. До цього спричинився шрам на Саффаровому чолі, а може, назва корабля.

Народження нового Саффара — Ель-Сейфа — був тривалий і важкий процес, але цей процес почався саме під час першого рейсу, в якому Саффар узяв участь разом з Гамідом. Тільки почався! Минуло ще багато часу й багато інших рейсів, перш ніж Саффар остаточно взяв у свої руки кермо свого мислення, а згодом — і кермо корабля.

До речі, цей перший рейс несподівано скінчився: допіру пан Попастратос прочув, що Абдаллах у руках пана Бабелона, як одразу ж, обізвавши себе віслюком та бельбасом, повернувся до Массауа.





ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА


1

Тільки-но Абдаллах у своїх червоних пантофлях приплив до Массауа — а через негоду це сталося аж на ранок наступного після втечі дня, — як люб'язний пан Бабелон повів його під захистком своєї зеленої парасольки до найгомінкішої кав'ярні. Він посадив Саїдовoro сина за столик і, всміхаючись, почав вітатися на всі боки. Бачачи таку привітність, багато знайомих незабаром насмілилися підійти з поклоном до Бабелонового столу, віддаючи водночас належну шану і Абдаллахові. Дехто з них знав Саїдового сина, принаймні в обличчя, бо люди «світу перлів» часто відвідували Дахлак. Але для багатьох він був чужий, оскільки з числа перекупників лише поодинокі потрапляли далі порога Саїдової резиденції. Та пан Бабелон негайне ж проголосив як тим, так і іншим:

— Схиліться нижче перед Абдаллахом, сином Алі Саїда і майбутнім Володарем перлів. Він прибув до Массауа відпочити й розважитись після довгого перебування на відлюдді. Давайте допоможемо йому надолужити те, що він прогаяв.

І друзі взялися допомагати. Ще того ж дня було влаштовано свято на вулиці танцівниць, і мелодії арабських пісень лунали аж до самого ранку.

Коли Абдаллах прокинувся в домі пана Бабелона — був уже майже полудень, — люб'язний господар сидів біля його ліжка. І Абдаллах засміявся, бо згадав дивовижні події минулої ночі, а зокрема — сольний танець пана Бабелона з незмінною парасолькою. Парасолька під час цього танцю була складенена, і пан Бабелон, підперезаний шарфом, крутив і вимахував нею, виробляючи в ритмі музики безліч різноманітних танцювальних па. За це він був нагороджений оплесками гостей, і серед них навіть тих, що бували в Каїрі й знали тамтешніх славнозвісних танцівників з палицею. Але Абдаллах ніколи не бував у Каїрі, й тому танець пана Бабелона приголомшив і зачарував його не менше, ніж європейця, що вперше потрапив до Єгипту. Тепер він згадав це і засміявся.

— Ти танцював, наче жаба, старигане з парасолькою, — сказав Абдаллах ущипливо. — Ти навіжений.

— Я справді лише стариган з парасолькою, — погодився пан Бабелон з привітною усмішкою. — І я справді навіжений, бо приніс тобі багато грошей й не хочу замість них нічого, крім твого підписа.

По цих словах він подав Абдаллахові гроші, аркуш паперу й вічне перо, одне з перших, які з'явилися в Массауа. Абдаллах, не рахуючи, згріб гроші під подушку, підписав, не читаючи, папір, і довго розглядав вічне перо.

— Тобі подобається? — спитав. Привітно пан Бабелон. — То воно твоє. Тепер ти його потребуватимеш.

Потім пан Бабелон обережно склав папірець і задоволений пішов собі, бо до суми зазначеної в розписці, входила й віддана допіру готівка, й витрати на вчорашнє свято, й навіть вартість вічного пера. Насправді пан Бабелон був вельми завбачливою людиною.

Так Абдаллах Бен Алі ввійшов до місцевого «товариства» й незабаром довів, що недаремно він син Володаря перлів. Пісні на вуличці танцівниць лунали тепер щоночі аж до перших півнів, і веселощі не вщухали. Але танців з парасолькою вже не було, бо пан Бабелон утримувався від цих забав. Він любив прокидатися з легкою, свіжою головою, твердив, що тільки їй він зобов'язаний своїм існуванням, і тому віддавав перевагу сну. Зрештою, він чудово розумів, що йому не треба ходити за Абдаллахом, наче тінь, бо той так чи інакше прийде до пана Бабелона з вічним пером у руці. І пан Бабелон не помилявся в цьому — він був вельми досвідченою людиною.

Абдаллах уже з місяць розважався в Массауа і встиг підписати панові Бабелону цілу купу розписок, коли одного дня в гавані з'явився корабель «Ель-Сейф», а в портовій кав'ярні — пан Попастратос.

Він увійшов енергійною ходою, енергійно сів, вилаяв офіціанта, перекинувся зі своїми приятелями кількома бурхливими вітаннями й багатьма менш бурхливими, навіть зовсім тихими словами. Надвечір того ж дня пан Попастратос відвідав пана Бабелона й сказав йому н вічі, що той найбільший грабіжник і работоргівець на все Червоне море. Пан Бабелон сміявся до сліз, бо це справді був надзвичайно дотепний жарт. Попастратос плюнув, угамував свій гнів до такої міри, що навіть перепросив чоловіка в синіх окулярах, а ввечері зайшов до танцівниць.

Музики цієї ночі мало струни не порвали. Пан Попастратос виконав турецький танок з ножами, і його успіх набагато перевершив славу Бабелонового танку з парасолькою. Але улюбленцеві товариства, Абдаллахові Бен Алі не сподобалося обличчя пана Попастратоса. Тоді пан Попастратос попросив дві палиці й, спираючись на них, зробив стойку, продемонструвавши блискуче виконання. Але й це не принесло йому визнання з боку Абдаллаха — той заявив, що цей невірний, цей вошивий блазень набрид йому ще на Дахлаку.

Тільки після цього пан Попастратос пішов додому й цілісіньку ніч гриз собі нігті: була в нього така погана звичка, яка приносила йому велику полегкість у хвилини душевних переживань.

Він гриз нігті й наступного дня, а нахуду свого корабля, який прийшов по вказівки, викинув, кленучи, з хати. Щоправда, за дві години він сам розшукав нахуду, поплескав його по плечі, дав жменю турецьких сигарет і чемно попросив негайно лаштувати корабель до відплиття.

Але не встиг «Ель-Сейф» залишити гавань, як налетіла чорна хмара — рідкісне явище в Червоному морі, а слідом за нею прудкий вітер погнав череди велетенських хвиль. Панові Попастратосу не допомогли ні прокляття, ні вимахування кулаками. Він змушений був чекати, коли шторм ущухне, й вирушив лише через два дні, взявши курс на Йєменський порт Ходейду.

Шторм, який затримав пана Попастратоса в Массауа, виявився фатальним для нахуди «Йємена».

Закінчивши другу ловитву, хаджі Шере ще за гарної погоди повернувся до Джумеле, щоб продати здобич Алі Саїдові. Вилов був небагатий: купка біль-біль і п'ять чи шість перлин крупніших, але жодна з них не була досконала. Весь вилов увійшов до невеличкого червоного клаптика й не вартий був навіть чверті ціни Раскаллиної перлини. Та ще й Саїд заплатив мізерно мало й не додав жодної монетки… Відтоді, як сон його почала стерегти варта, а їжу куштував невільник, а надто після Абдаллахової втечі, Алі Саїд став нестерпно підозріливий і сварливий, отож краще було не сперечатися з ним.

Навісніючи від власного безсилля, хаджі Шере та Бен Абді повернулися на корабель і заплатили ловцям гірше, ніж будь-коли раніше, бо хотіли компенсувати собі хоча б частину втраченого зиску.

— Нас пограбовано! — скиглив хаджі Шере. — О, коли ж нарешті визирне аллах зі свого шовкового намету й виправить на землю ангела справедливості та помсти?

— Іншаллах! — заволав Бен Абді. — На все його воля. А поки що ми повинні терпляче нести тягар найтяжчих кривд, і ви, люди, разом з нами.

Так говорили вони, даючи по одній дрібній монетці на двох, бо дрібніших монет не існувало. Кожен другий ловець залишався з порожніми руками й починав кричати, не розуміючи, що це діється.

— Поділіться між собою! — бурмотів хаджі Шере, кидаючи люті погляди на всі боки. — Одна монета на двох!

Та ловці ніяк не могли зрозуміти, що це сталося, й тоді зчинився страшенний гармидер. Серіндж Бен Абді заревів, перекричавши всі голоси:

— Тихо, ви, отара баранів! Одна монета на двох, сказав нахуда! Чи ви не чуєте, тупоголові барани, яким море розчавило вуха?! Дякуйте аллахові. Маєте щастя, що хоч це одержали! А що маю я, або що має нахуда? Лише дванадцять ваших бездонних горлянок, ото й усе…

— Читайте фатиху, — вигукнув раптом хтось.

Це був Шоа, який наважився вигукнути, сховавшися за спинами інших.

Розлютовані нахуда й серіндж занишпорили очима. Але раптом до вигуку Шоа пристали інші ловці, їхні голоси лунали вже не так весело й напівжартівливо, як тоді, коли Саффар уперше подав їм приклад, а грізно, настирливо, люто, з підозріливою наполегливістю:

— Читайте фатиху! Так, присягайте!

— Клятвопорушники! — гукнув і свого Шоа, все ще ховаючись за іншими ловцями.

Буря голосів зростала, й нахудині очі затанцювали, штрикаючи то одного, то другого, але скрізь наражаючись на гнів. І він клякнув — удруге в житті — щоб разом із серінджем присягтися голим норцям у тому, що він їх не пограбував. І, вимовляючи уголос святі слова, він вергав подумки пекельні громи на того, хто перший подав ідею, щоб вони присягалися, — на Саффара, на цього нікчему, в якого, на жаль, Бен Абді так невдало швиргонув ножем.

Здавалося, ніби фатиха діє, як олія, полита на рану або на розбурхане море; ловці притихли й також молилися. А над обрієм уже піднімалася хмара, схожа на сизе крило голуба. Але хаджі Шере в гніві своєму не бачив цього, не помітив її також Бен Абді, бо і його засліпила лють.

Вони вийшли в море, а хмара на обрії тим часом зростала, схожа на голубине крило, бо вітер розмазав її обриси по небу, наче пташині пера. «Йємен» плив уже з годину, коли, нарешті, нахуда помітив небезпеку. Але й тоді він іще вагався, не поспішаючи повертатися назад, до Джумеле, бо повітря було свіже, а не задушливе, як перед бурею. Та раптом знявся вітер, хоч дві третини неба були ще чисті, й, напнувши вітрила, так трусонув кораблем, що мало не зламав щоглу.

— Спустіть вітрила! — закричав хаджі Шере й кинувся до щогли. Але тої ж миті новий шквал струсонув кораблем і швиргонув нахуду на край палуби. Хаджі Шере міг би ще схопитися за дерев'яний борт, але спіткнувся об моток линви. Тут судно різко нахилилося… Й хаджі Шере, замахавши руками в повітрі й верескливо зойкнувши, перелетів через борт. Він одразу ж зник у западині між двома хвилями, яка, мов дитяча колиска, погойдуючись, чекала на нього долі. Ще мить було видно поли нахудиного білого бурнуса, що звивалися, наче щупальця, — а тоді Штабель рвонув уперед, і нахуда зник.

І раптом настала тиша, як це часто буває перед штормом.

— Киньте линву! — вигукнув серіндж.

Линву кинули, але хвилі над нахудою вже зімкнулися, й колиска перетворилася на труну; це й не дивно, бо хаджі Шере зовсім не вмів плавати, хоч провів усе своє довге життя на морі.

— Стрибайте по нього! Пірнайте! — заревів серіндж.

Але ловці не ворухнулися, вони мовчки стояли навколо серінджа. А потім за його спиною озвався чийсь голос:

— Ми ловці перлів, а не ловці нахуд!

Бен Абді блискавично крутнувся…

— І не ловці серінджів! — знов озвалося за його спиною.

Серіндж знову крутнувся. І знов не побачив нічого, крім німих облич… Тоді він кинувся до піддашку, де мав рушницю. Але раптом зупинився. Він був сам — і відчував це. Зненацька серіндж відчув щось схоже на жах або принаймні на страх. Він був сам серед ворогів… І знав, чому вони — його вороги.

Тож серіндж зупинився й повернувся, ніби боячись нападу.

Ловці стояли нерухомо, але в очах у них щось горіло. Це схоже було на малесенькі копійки, які щомиті могли злитися в єдину величезну пожежу, а поки що лише блимають, стримувані подивом. Так, ловці були приголомшені незнаним досі почуттям, яке зненацька народилося в них і якого вони не могли ще збагнути, — почуттям власної сили. Але воно існувало, це п'янке почуття, яке розпирало їм груди, це дивовижне, якимсь чудом народжене усвідомлення того, що цієї миті вони тут пани і серіндж боїться їх. А серіндж тим часом тремтів від жаху, нітився, і його товсте драглисте обличчя посиніло… І тоді раптом Бен Абді у своєму білому одязі став схожий на велику перелякану свиню, цю нечисту тварину, прокляту самим пророком. Серіндж боявся їх!

Так вони й стояли нерухомо — смагляві ловці та один білий чоловік, схожий на свиню, але ще гірший від цієї нечистої тварини, тому що був утіленням безмежної жорстокості, безлічі довголітніх злочинів, за які, безперечно, аллах скарає його так само, як скарав оце хаджі Шере.

— Іншаллах! — вигукнув на цю гадку Шоа. — Здійснилася воля аллаха. Гнів аллаха скарав нахуду!

— Так! Бо не можна пірнати під час шторму! — вигукнув молодий сомалієць, майже дитина, серце в якого було по-дитячому м'яке. — Аллах так схотів…

— Мовчи! — обірвали його. Про нахуду ловці вже забули. Вони дивилися на серінджа, який стояв посеред них, наче в колі суддів.

І серінджів страх раптом змінився на жах, крижаний холод скував йому жили, а очі мимоволі звернулися до неба, як очі того, що чекає смерті, — і вгледіли там порятунок.

— Гнів аллаха! — зойкнув Бен Абді, показуючи пальцем на обрій, на клапоть чорної хмари, яка хижо мчала прямо на корабель. — Гнів аллаха загрожує нам, о люди!

Ловці перелякано дивились угору. Цієї миті минуло безвітря, вітрило на щоглі як оком змигнути напнулося й стрельнуло, мов батогом.

— Спустіть вітрила! — закричав серіндж. — Швидше, доки вас не змів з палуби аллах!

Ловці здригнулися; п'янке почуття сили зникло з їхніх грудей, і залишився самий тільки жах. Той невиразний, всюдисущий жах, одвічний жах перед усім таємничим, який від народження супроводжував їх усе життя.

— Аллах акбар! — зашепотіли вони.

— Розверніть корабель! — горлав серіндж; він знову був паном.

Ловці слухняно кинулися до своїх місць. Повернули корабель, спустили всі вітрила, крім трикутного клівера на носі, але й його було досить, щоб корабель щодуху мчав навперейми хвилям, які тепер були вже не гладенькі, а пошматовані, вкриті сичавою піною. Хмара на цей час вже запнула ціле небо, й лише вузенький пружок на обрії мінився барвами — з яскраво-лимонного ставав червоно-мідним. Справжній шторм тільки починався. Але «Йемен» вчасно доплив до Джумеле й став під захист тамтешнього невеличкого рейду.

Чекаючи в Джумеле погожої днини й нового нахуди, ловці одного разу насмілилися і, збуджені згадкою про чудесну силу, яку вони відчули в ту критичну мить, підступили до серінджа, вимагаючи скасування способу «троє в гурі» й повернення до колишніх порядків. Вони гадали, що то покійний хаджі Шере вигадав таку карусель.

Серіндж Бен Абді вислухав їх, склепивши повіки, а тоді зареготався. Він уже не відчував ні страху, ні жаху, він уже був не сам — мав за спиною Джумеле, а в Джумеле — каїда. Бен Абді реготав з їхньої наївності. Реготав, гордий за «витвір свого розуму», який наводить на ловців такий жах. Реготав і з помсти за ту прикру хвилину, яку він пережив під час шторму.

— Ви ловці перлів, — сказав він. — А не ловці вигод.

— Не можна пірнати, коли штормить, — заперечив Шоа, зрозумівши його натяк.

— Але можна пірнати, коли вас троє в гурі,—відповів з посмішечкою Бен Абді й, почухавши собі між лопатками, додав: — Іншаллах.

І ловці похнюпилися, з жахом згадавши страшну чорну хмару, страхітливу тінь на небі, що було, як вони вірили, обличчям аллаха. І серця їхні сповнилися великим відчаєм.

Невдовзі після цього шторм ущух, і прийшов новий нахуда.

В цей час пан Попастратос був уже на шляху до берегів Йємену, на шляху до Ходейди.


2

У Ходейді пан Попастратос, очевидно, бував і раніше. Турецькі чиновники, що піднялися на палубу, як тільки корабель кинув якір, поводилися з ним по-дружньому. Йемен тоді ще був частиною Оттоманської імперії.

Перше, куди навідався пан Попастратос у Ходейді, була кав'ярня. Проте обрав він не Йєменську, а турецьку кав'ярню, тому що ненавидів кагву мур. Отож, зайшовши до турецької кав'ярні, він замовив собі каву по-турецьки, тобто без присмак і в мідній посудині, в якій вона й вариться.

Кава, що родить у Йємені,— найкраща в світі. Пан Попастратос знав це не лише з чужих слів, а й з власного досвіду. Колись такої думки були в усьому світі, недаремно ж бо найкращу каву називали, та й зараз іще називають, — мокко, на честь маленького порту Ель-Мокка на півдні Йємену. Справжнє мокко завжди було і є дрібним і непоказним на вигляд. Бразільський плантатор з посміхом висипав би його на смітник. Зернятка мокко — неправильної форми, вони бувають крупні й дрібніші, бліді й темніші, а здебільшого навіть подрібнені. Але ж каву п'ють, а не милуються нею, наче картинкою. А від філіжанки справжнього мокко був би в захваті навіть бразільський плантатор.

Сьорбаючи каву, пан Попастратос із поблажливою цікавістю спостерігав бурхливе життя вулиці. Був ранок, і вулицями рухалися каравани верблюдів та мулів, навантажених бурдюками з водою з Ель-Хохи. Ходейда — найбільший порт у Йємені, але він не має питної води. Рідина, що її можна набрати в тутешніх колодязях або у водоймищах, не заслуговує благородної назви «вода»; інколи вона солона, часом тхне болотом, але завжди смердюча.

Пан Попастратос знав, що колись давно турки збудували в Ходейді дистиляційні установки для перегонки морської води; з того місця, де він сидів, можна було навіть побачити руїни тих установок. Тоді з труб дистиляторів текла чиста смачна вода. Але Йєменські імами[12] проголосили, що дистиляція — це гріх, тому що в корані нічого не сказано про перегонку води. Вони підбурили натовп, і люди зруйнували ті установки. Чистої, смачної води не стало, і тепер багатії з Ходейди п'ють привозну воду, а бідняки — смердючу ріину з колодязів і часто вмирають від неї.

Пан Попастратос усміхнувся власним думкам. Далебі ж бо, смішно: коран нічого не говорить про перегонку води! Ха-ха-ха!

Потім Попастратос знову сьорбнув кави й, піднявши вгору голову, став роздивлятися фасади будинків, які височіли на пагорбах над ним. Це були багатоповерхові й дуже гарні споруди. Прості білі оздоби навколо вікон і на карнизах, білі шпилі, що сяють на дахах, немов шпичасті бані замків, а головне — класично чисті, прямі лінії — усе це було гідне захоплення будь-кого з європейських архітекторів. Але вчені європейські архітектори нічого не знають про зразки, які може їм запропонувати Південна Аравія, а коли б і знали, то однак не зацікавилися б ними, бо в Південній Аравії немає вчених архітекторів, котрі писали б трактати про свої проекти, — тут є лише доморослі муляри, які будують по-своєму і, на подив, роблять це краще за архітекторів!

Пан Попастратос знову засміявся. Бо й справді смішно: й та дистиляція, про яку Магомет нічого не сказав, хоч він був пророком, і ті Йєменські споруди, такі прекрасні, хоч будував їх неписьменний, коричневий набрід…

Але нараз Попастратос загледів караван мулів, навантажених сніпками якогось зілля, схожого на щойно порізаний хмиз. В'язанки були завдовжки півметра, обгорнуті банановим листям і перев'язані личаними вірьовками.

Пан Попастратос відразу ж устав, повернувся на корабель, узяв там з собою чотирьох матросів—серед них і Саффара—й, простуючи на чолі цієї четвірки, подався на головний базар. Там він пішов просто до того місця, де жителі Ходейди купляли ті самі зелені снопики, накупив їх стільки, скільки могли піднести його люди, а тоді, насвистуючи, повів свою четвірку на пристань.

Того ж дня «Ель-Сейф» відплив з Ходейди, тримаючи курс на захід, до Африки; тільки заради цих зелених в'язанок і здійснив пан Попастратос цей рейс між двома частинами світу.

Меч на носі корабля розтинав хвилі, наче бритва. Вітрильник мчав, мов птах, і приємно було бачити над собою напнуті вітрила, а під ногами відчувати ледь помітне тремтіння палуби. Потім зійшов місяць, і його світло, відбиваючись на хвилі, розліталося на безліч дрібнесеньких скалок, на цілі жмені білих кулястих вогників, схожих на перли.

Саффар згадував своїх товаришів-ловців, міркував над їхньою долею — він уже зачув про спосіб «троє в гурі». Саффарові думки полинули до друзів, і раптом у його уяві виник образ Раскалли, в останній для нього день ловитви, коли той бідолаха довго відсапувався, не наважуючись пірнути. Бідолашний баркале! Приречений на смерть. Якби він не відкривав потай скойки, то однаково загинув би тепер, коли вже немає ніякого перепочинку… «Троє в гурі!» Коли б хоч «четверо в гурі», тоді ще можна було б жити! Але для чотирьох гурі занадто мала… Й навіщо, власне, запровадили нахуди цей новий, жорстокий спосіб? Може, вони добудуть таким робом більше перлин? Ні. Матимуть тільки більше черепашок— матимуть більше надії на талан. Надії — тільки й того…

Але в цей час Гамід покликав Саффара до керма, й Саффар забув про ловців перлів, бо тепер думки його зосередились лише на тому, щоб вести корабель посеред сяючих місячних скалок. Ніч була гарна й велична, а корабель нагадував птаха під час польоту…


За неповних двадцять годин «Ель-Сейф» кинув якір у Массауа. Пан Попастратос наказав вивантажити зелені в'язанки й, накривши їх вітрилами, наказав однести додому, де, насвистуючи щось, поскладав зілля в найпрохолоднішому приміщенні й замкнув. Потім він пішов на вуличку танцівниць, де було пустинно й тихо, бо сонце ще стояло високо в небі.


3

Вулиця танцівниць лишалася тихою й після заходу сонця, й навіть уночі. Кілька відвідувачів низького походження, нудячись, курили наргіле, й лише булькання води в кальянах порушувало мертву тишу. Зате в домі пана Попастратоса лунала музика, тому що туди запросили всіх музикантів у супроводі найвродливіших танцівниць. Багато гостей було запрошено до цього веселого дому, але тільки обраних, серед них був і Саїдів син Абдаллах.

Абдаллах не міг не прийти. Пан Попастратос найняв музик на цілий тиждень і оголосив про це в місті, пояснивши, що хоче відсвяткувати день народження грецького короля. Це була неправда, але ніхто не знав, коли народився король Греції, та ніхто й не дбав про це. Грецький король не цікавив місцеве товариство — його цікавили запрошення, що їх пан Попастратос надіслав своїм кращим друзям… І Абдаллахові, хоч Абдаллаха Попастратос аж ніяк не міг вважати своїм другом. Абдаллах спочатку відмовився, сказавши, що в цього невірного зухвальства ще більше, ніж смороду. Але дізнавшись, що ні музик, ні пристойної компанії в жодному іншому місці він не знайде й що так триватиме цілий тиждень, Абдаллах, хоч і не змінив свого ставлення до пана Попастратоса, зате змінив свій маршрут: він ішов заради музик, а не заради цього бридкого невірного.

Коли Абдаллах заходив до будинку пана Попастратоса, то не зустрівся з господарем. І то на краще, бо він охоче висловив би Попастратосові просто в вічі свою думку про нього. Але пан Попастратос це передбачив і тому волів краще залишитись у себе в кабінеті, доручивши музикантам розважати гостей. І Абдаллах умостився на подушках пана Попастратоса, закусив зубами мундштук кальяна пана Попастратоса й, слухаючи пісень, що їх виконували музики пана Попастратоса, дивився на танцівниць. Абдаллах дуже змарнів за останній час. Його довгасте обличчя здавалося тепер ще довшим, бо худло пропорціоиально нічним розвагам. Враження, що під Абдаллаховим одягом немає тіла, а самий лише сухий кістяк, ще посилилося. А руки, що визирали з широких рукавів, були схожі на сухі гілки. Лише очі в нього побільшали.

Час минав, а пан Попастратос усе ще святкував іменини короля в себе в кабінеті. Коли ж він, нарешті, вийшов з кабінету, то попрямував не до гостей, а до прохолодної комори, де лежали в'язанки Йєменського зілля. Пан Попастратос відімкнув комору, узяв одну з в'язанок і, замкнувши двері, сховав ключ у кишеню. Тоді, покликавши слугу, наказав йому покласти цей снопик до ніг Абдаллахові, мовивши при цьому: «Подарунок господаря».

Так і сталося.

Абдаллах, у якого й досі був поганий настрій, відразу ж забув про свій гнів, що заважав йому веселитися, й, випроставшись, радісно заволав: — Ель-кхат!

Він знав цю Йєменську рослину й мріяв про неї тим дужче, що батько раз і назавжди заборонив йому вживати її. Алі Саїд любив усе Йєменське, але ель-кхат він не визнавав, говорячи, що це гріх. І він знав, що казав.

Ель-кхату було багато, і Абдаллах поспіхом перетяв мотузку. Потім зірвав бананове листя, схопив зелену гілку, нарвав з неї молодих зелених пагінців і набив ними рот. Жуючи з неприхованою насолодою зілля, він кричав:

— Води! Води!

Слуги принесли води. Тепер уже й дехто з гостей почав жувати ель-кхат, і кожен з них простягав руку по воду. Всі жадібно пили, бо це чарівне Йєменське зілля викликало спрагу. А потім знов жували. А тоді знов пили й знов жували…

А потім обличчя їхні раптом заціпеніли й перетворилися на зсудомлені маски… І очі їхні також зупинились і застигли, спрямувавши погляд у невидиму цятку перед самісіньким носом. І цятка та була, напевно, напрочуд приваблива, бо зіниці їхніх очей розширилися так, що майже цілком витіснили білки.

Лише тоді пан Попастратос вийшов до своїх гостей, сів і пильно подивився на Абдаллаха. Але Абдаллах не бачив Попастратоса — його погляд був прикутий до тієї цятки.

Він сидів так довго-довго — довше, ніж інші гості, які також куштували ель-кхат. Абдаллах був іще надто молодий, і в його тілі не було ще тієї сили, яка могла б подолати дію Йєменської отрути. Музики вже давно перестали грати й пішли додому — пан Попастратос сказав, що вони вже не потрібні. А Абдаллах усе ще сидів. Потім пішли й танцівниці. Багато хто з гостей також пішли собі: тим, що не вживають ель-кхату, гидко дивитися на захмелілих від нього, так само, як тверезому гидко дивитися на п'яних. А Абдаллах усе ще сидів…

Пан Попастратос курив турецькі сигарети й стежив за Абдаллахом. Ті, що вже прочутилися від сп'яніння, сиділи знесилені та байдужі, не маючи й крихти волі, щоб підвестися й піти геть. Але незабаром вони теж перемогли кволість і піднімалися один по одному…

Лише тоді прочумався Абдаллах і враз упав, наче зламана гілка. Запала тиша.

Пан Попастратос терпеливо курив. Він наказав постелити Абдаллахові постіль, вважаючи, що Саїдовому сину важко буде дістатися додому після всіх цих розкошів. А Абдаллах помалу прокидався з летаргії, яка настає після вживання ель-кхату… Нарешті, він підняв угору голову й роздивився навколо, ніби не розуміючи, де він є і куди зникли його чудесні видіння…

— Дякую тобі, о Абдаллаху, що ти зробив мені честь, відвідавши мою скромну оселю, — сказав пан Попастратос, намагаючись пом'якшити свій голос, щоб він лунав чемніше й приємніше. — Мій дім завжди відкритий для тебе.

Але Абдаллах навіть не кинув на нього очима, зіниці яких уже знов були маленькими. Він тільки озирався навколо себе. Пан Попастратос налив йому води, думаючи, що Абдаллах хоче пити. Той випив воду, навіть не поглянувши, хто її подав йому.

— Дай іще, — мовив тільки.

Пан Попастратос ще раз налив води, але Абдаллах закрутив головою:

— Дай мені ще ель-кхату!

Пан Попастратос здивувався. Він знав, що в Йємені багато хто вживає ель-кхат, але лише один раз на день, або принаймні двічі, коли вже так потерпає без нього, та й то не в такому швидкому темпі. Він хвилинку розмірковував…

— Ще ель-кхату! — повторив Абдаллах, і в голосі його чулося благання.

Пан Попастратос підвівся й приніс новий снопик зілля. Потім почав насвистувати, згадавши пана Бабелона.

Тепер уже не могло бути сумніву, хто з них двох переможе.


4

Увечері після повернення до Массауа, того самого вечора, коли Абдаллах бен Алі розкошував ель-кхатом, Саффар зійшов на берег. Команда «Ель-Сейфа» саме сиділа на палубі кружкома й співала днедавніх пісень, в яких чулися то сум, то радощі.

Саффарові хотілося побути на самоті. Він несподівано засумував по тиші, хоч досі така туга була для нього зовсім чужа. Та сьогодні Саффар відчув її народження в серці, саме тієї миті, коли на небі зійшов місяць, білий, наче овечий сир, і розкидав сяючі скалки по морській гладіні.

Саффар знайшов на пристані відлюдний куточок, вмостився там у чорній тіні стовпа, до якого прив'язують човни. Він майже злився з тією чорною тінню, бо й сам був майже чорний, та ще й сидів зовсім нерухомо. Якби європеєць випадком натрапив тут на нього — голого сина півдня, що, наче поет, милується нічним морем, то напевно б здивувався.

Та Саффар не милувався картиною моря. Він дивився на море лише тому, що воно допомагало йому яскравіше уявити собі вчорашню ніч, коли він вів корабель, коли відчував своїми руками його тремтіння, схоже на тремтіння живого тіла, коли раптом у нього з'явилося таке відчуття, ніби він і цей велетенський корабель, яким він керує, — єдине ціле. Це було чарівне почуття, й Саффар не хотів, щоб воно забулося. І тому він знову й знову воскрешав його в своїй пам'яті.

Так було й наступного вечора, й усі інші наступні вечори. Для Саффара стало звичкою залишатися на палубі після вечірньої молитви, коли його товариші йшли до міста або спали, й згадувати події, які інакше давно б уже зникли без сліду. І розмірковувати… Бо саме в цей час життя дало йому багатющий матеріал для роздумів: нарешті й на кораблі стало відомо, що Абдаллах, син Володаря перлів, переселився від пана Бабелона до пана Попастратоса.

Звістка ця була правдива, хоч і не зовсім точна: Абдаллах не переселявся, він просто пішов з дому Бабелона й не повернувся туди, бо залишився жити в Попастратоса. Все своє нечисленне майно він покинув там, де жив, навіть вічне перо, яке подарував йому колись пан Бабелон. Нічого не потребує син Алі Саїда, Володаря перлів; куди б він не пішов, скрізь знайде друзів, які засиплють його усім необхідним…


Абдаллах і справді не потребував уже майже нічого, крім ель-кхату. Він не виходив тепер з дому, отже міняти одяг йому було непотрібно. Він нічого не купував — і гроші були йому непотрібні. Нічого не підписував — і перо йому було непотрібне. На відміну від пана Бабелона новий господар не обтяжував його підписуванням документів; пан Попастратос знав, що тримає Абдаллаха інакше й певніше…

Саффар не знав усього цього, але незабаром почав дещо розуміти. Для цього варто було лише послідовно обміркувати відомі усім події — поїздку Попастратоса до Ходейди, купівлю там в'язанок зілля, стосунки Абдаллаха та його батька, — варто було лише поставити в певній послідовності всі причини й наслідки.

Навіщо білий пан поїхав до Йємену по ель-кхат? Щоб прив'язати до себе Абдаллаха. Навіщо йому прив'язувати Абдаллаха до себе? Тому що Абдаллах є сином і майбутнім спадкоємцем Алі Саїда. Що він одержить у спадщину? Перли…

Отже, щоб одержати перли, які зберігаються на Дахлаку, білий чоловік пливе до Ходейди по ель-кхат! Так, саме так воно і є. Аллах акбар…

Це був надзвичайно складний вузол причин і наслідків, але Саффарові пощастило розплутати його, хоч у руках він тримав лише один кінець — ель-кхат.

Саффарові міркування було перервано. «Ель-Сейф» знову вирушив до Ходейди.

Цього разу пан Попастратос залишився в Массауа, тому що не хотів покидати свого гостя, й корабель вів нахуда. Це був веселий рейс. Нахуда мав напрочуд гарний настрій — і тому, що він хоча б тимчасово був єдиним господарем корабля, і тому, що незадовго до відплиття його таємно відвідав сам пан Бабелон з незмінною усмішкою на обличчі. Після цього візиту протягом усієї подорожі нахуда також усміхався, а матроси сміялися й співали, наче їхні серця також підхопила хвиля радості.

У Ходейді нахуда накупив багато ель-кхату, а потім зійшов на берег відпочити, відпустивши й команду. Цей день виявився для Гаміда фатальним.

Гамід зайшов до Йєменської кав'ярні — сам, бо, незважаючи на приязнь до Саффара, уникав з'являтися на людях у Саффаровому товаристві. В кав'ярні Гамід замовив склянку води, але забув додати «з Ель-Хохи». Йому принесли води з місцевого колодязя, бо за привозну треба було платити окремо. Гамід випив ту воду, хоч вона й тхнула болотом: він не зачув того запаху, бо щойно пив кагву мур, щедро присмачену прянощами. Гамід весело провів у Ходейді цілий день, але ввечері, невдовзі після відплиття, відчув різкий біль у шлунку, й незабаром уже лежав у гарячці. Саффар замінив його біля керма, й цього разу вперше вів корабель сам, без сторонньої допомоги. Але він турбувався за свого друга, й радість його була потьмарена. Саффар безпохибно довів корабель до Массауа, і лише перед самим портом до керма став нахуда.

Як уже мовилося, корабель привіз багато ель-кхату, але частину його нахуда потай продав усміхненому панові Бабелону.

І ось пан Бабелон вирушив з візитом.

Вихований і чемний, пан Бабелон тихо постукав у двері Попастратосового будинку.

— Увійдіть! — гукнув господар. — А, це ви, любий друже! То ж сідайте!

— Не турбуйтесь, я можу постояти, — скромно відповів пан Бабелон, — я, власне, прийшов не до вас, а до Саїдового сина; маю до нього справу…

— Не знаю, не знаю, чи прийме він вас, — чухаючи тім'я, насмішкувато сказав пан Попастратос. — Його саме відвідують інші, бажаніші гості.

— Навіть найбажаніші гості коли-небудь підуть собі, — впевнено мовив пан Бабелон. — Я зачекаю. Що вдієш. На жаль, Абдаллах — мій боржник…

— Боже милий, та коли справа лише в цьому, то можете не утруднювати себе чеканням, — засміявся пан Попастратос. — Я сам заплачу за нього, а з ним розрахуюся згодом.

— Ви надзвичайно люб'язні… мабуть, найлюб'язніші від усіх, кого я знаю, — вклонився йому пан Бабелон. — Але я хочу ще й поговорити з Абдаллахом. Погляньте — він забув у мене річ, яку я колись подарував йому, — і пан Бабелон показав вічне перо. Пан Попастратос зареготався.

— Ну то ходіть тоді вгору. Перші двері ліворуч. Вони не замкнені — в кімнаті так затишно й гарно, що навіть пташка не схотіла б вилетіти з неї.

Пан Бабелон, уклонившись, подякував.

Абдаллах сидів у порожній кімнаті на брудній циновці, й повіки його очей тремтіли, наче осикове листя. Він щойно повернувся з далекої мандрівки у райські сади ель-кхату. Пан Бабелон усміхнувся, привітався з Абдаллахом і сів просто на підлогу.

— Чи гідно синові Алі Саїда жити в такій дірі? — спитав він докірливо.

Абдаллах підняв угору очі, які сяяли, мов зірки, але повіки в нього все ще тремтіли.

— Марево, — прошепотів він. — Все марево. Й кімната — теж марево. Я живу в палаці, який тобі й не насниться…

Тут пан Бабелон дістав вічне перо й поклав його до ніг Абдаллахові:

— Я приніс річ, яка колись подобалась тобі. Візьми її.

Абдаллах глянув на перо.

— Воно мені вже непотрібне, — втомлено мовив він. — Я можу пальцем писати в повітрі золоті літери. І варто мені лише дмухнути на них, як вони зникнуть…

— Ходімо до мене, Абдаллаху, — прошепотів йому пан Бабелон. — Я дам тобі багато ель-кхату й покладу тебе на м'які подушки, до яких ти звик.

Але Абдаллах похитав головою. Він був аж прозорий, наче посудина з темного скла. На зап'ясті в нього тремтіла голуба жилка, вона пульсувала так часто, що, здавалося, ось-ось розірветься, й тоді поллється кров, коли вона ще є в Абдаллахових жилах. В усякому разі пан Бабелон дуже сумнівався щодо цього. За кілька тижнів Абдаллах перетворився на жмуток нервів. З його обличчя зник вираз упертої жорстокості, воно пом'якшало й стало байдуже — для жорстокості потрібна воля, а в Абдаллаха волі вже не було. Це вже був не Абдаллах — Раб Божий, а раб ель-кхату й пана Попастратоса.

Пан Бабелон підвівся.

— Жаба! — вигукнув він. — Ти навіть не божевільний, а просто йолоп!

Це були перші різкі слова, які злетіли з Бабелонових уст. Хвилину пан Бабелон стояв нерухомо… А тоді вийшов, не попрощавшись, але не забувши забрати вічне перо. Засмучений, увійшов він до кабінету господаря.

— Я переможений, — глибоко вклонився пан Бабелон панові Попастратосу й подав пачку розписок. — Я старий бельбас…

— Щастя, мов та жінка, — філософськи мовив пан Попастратос, підраховуючи суму. — Тож будьте мужчиною! — Він відчинив сейф і розрахувався з паном Бабелоном.

— Це правда, — відповів пан Бабелон, ховаючи гроші. — Дякую вам і сподіваюсь, що син не піде раніше батька.

— Куди? — наївно спитав пан Попастратос.

— До праотців! — добродушно всміхнувся пан Бабелон і попрощався.

Але Пан Попастратос не відповів гостеві — він застиг за своїм столом, а тоді стрімголов кинувся сходами вгору.

Абдаллах сидів у тій самій позі, в якій залишив його пан Бабелон; повіки його тремтіли, жилка на зап'ясті пульсувала, очі блищали.

Господар похмуро дивився на Абдаллаха; він не був тут уже кілька днів, бо не міг подолати неприємне почуття, яке завжди охоплювало його в Абдаллаховій присутності, й задовольнявся повідомленнями слуг про те, що все гаразд. Але було негаразд: ель-кхат діяв швидше й небезпечніше, ніж цього можна було сподіватись, бо Абдаллах був надто слабкий та безвільний. Пан Попастратос знав, що Абдаллах його раб і зробить усе, що йому накажуть, за чверть в'язанки ель-кхату. Але Попастратос знав і те, що від ель-кхату треба негайно відмовитись…

— Абдаллаху, — промовив він наполегливо, — незабаром я вирушаю в плавання до багатьох гарних країн. Коли хочеш, візьму тебе з собою.

Абдаллах похитав головою. Він нічого не хотів, його стомлювала навіть бездіяльність… Хвилину пан Попастратос мовчки гриз нігті.

— А чи хочеш ти бути Володарем перлів, Абдаллаху? — проказав він нарешті.

Цього разу в Абдаллахові ніби щось здригнулося.

— Хочу! — пристрасно вигукнув він, звівши вгору голову. — Я буду ним! А може, я вже Володар? Алі Саїд помер? Ти щось приховуєш від мене, невірний?

В Абдаллаховому голосі вчувалися загрозливі нотки. Якісь приховані сили прокинулись у нього в серці й подолали летаргію, що була заволоділа Абдаллаховою істотою. Може, то була жадоба могутності, жадоба слави, єдина жадоба, яка ще жила в ньому, крім жадоби до води та ель-кхату? Пан Попастратос цього нё знав, але відчував, що торкнувся напнутої струни.

— Ні, твій батько ще живий, — сказав він. — Я б не приховував від тебе його смерті. Але не стану приховувати від тебе й такого: коли ти хочеш стати Володарем перлів, то повинен відмовитись від кхату. Принаймні на деякий час. Ти занадто жадібний і поквапливий… Ти такий поквапливий, любий юначе, що можеш випередити навіть Алі Саїда. І тоді ти ніколи не зможеш стати Володарем перлів, ніколи, адже мрець може стати лише Володарем вічності…

І пан Попастратос засміявся — йому здалося, що сьогодні він надзвичайно дотепний. Але він швидко зігнав цю недоречну усмішку зі свого обличчя.

— То як, Абдаллаху, ти відмовляєшся від кхату? Варто зробити це заради того, щоб стати Володарем перлів.

Абдаллах мимоволі кивнув головою. Так, заради того, щоб стати Володарем перлів можна багато чим пожертвувати.

— Тож сьогодні ти вже не матимеш кхату, Абдаллаху! — значливо сказав пан Попастратос. — І не проси — не дам! Я твій друг. І мене турбує твоє здоров'я.

Абдаллах знову кивнув. Він раптом збагнув, що смерть від нього близька. Досі він ніколи не думав про це. Не мав для цього ні часу, ні приводу…

Вельми задоволений, пан Попастратос повернувся до своєї контори, подумки дякуючи панові Бабелону за вчасне застереження. Але за дві години до нього прибігла стара Ріфа й повідомила, що Абдаллах вимагає кхату.

— Триклятий йолоп! — вилаявся Попастратос. — Нічого він не матиме! Дай йому наргіле! Дай йому кави, але не дуже міцної! І жодного листка кхату!

Останній наказ був зайвим, бо ключ від комори, де був замкнений кхат, лежав у пана Попастратоса в кишені.

Ріфа зникла. Проте зник і спокій у пана Попастратоса. Та минуло ще з півгодини, поки цей гомінливий пан остаточно втратив рівновагу й побіг нагору подивитися, що робить цей божевільний. Але він не побачив нічого — Абдаллахова кімната була порожня.

За мить пан Попастратос звів на ноги увесь дім і в супроводі численного почту слуг вискочив на вулицю. Він наздогнав Абдаллаха перед самісіньким будинком пана Бабелона. Абдаллах тремтів, наче осиковий лист.

— Куди ти йдеш? — загорлав Попастратос.

— По кхат, — відповів Абдаллах. — Чоловік з парасолькою дасть його мені.

Пан Попастратос вивергнув прокляття.

— Ходімо назад! — пробурмотів він. — Я дам тобі кхату.

Абдаллах повернувся.

Він знову потрапив до своїх райських садів, а пан Попастратос — до своєї контори. Незабаром від пана Бабелона прийшов слуга зі жмутком кхату й запискою, в якій було лише два французьких слова:

— Bon voyage! — Щасливої путі!

Це лунало таємниче, але пан Попастратос одразу зрозумів, що йдеться про Абдаллахову путь до пекла.

Зрозумів він і те, що треба негайно щось учинити.

Набивши кишені грошима, пан Попастратос відвідав увечері хакіма Муссу, брезклого чоловіка з ріденькою борідкою й солодкими очицями, котрий відтоді, як Алі Саїд вигнав свого лікаря, часто їздив до Джумеле й лікував свого пацієнта більше словами, ніж ліками.

Побачення тривало довго. Пан Попастратос звільнив свої кишені… Лише опівночі повернувся додому, без грошей, зате з надією.

Другого дня хакім Мусса відплив на Дахлак, щоб незабаром спокійно повернутися назад.

А за два тижні, першої безмісячної ночі, Алі Саїд зітхнув востаннє. Він жадібно хапав повітря, немов отруєний зміїною отрутою, й помирав, не зводячи очей зі своїх перлин. Алі Саїд не міг розпізнати серед них ні тієї, заради якої зійшов кров'ю Аусса, ні інших, також позначених сльозами та кров'ю, ані тієї, яка випала зі скойки ще в морі і яку знайшов Раскалла, цей баркале, безрукий волоцюга і жебрак. Він бачив лише бліде сяйво, яке то спалахувало, то згасало…


Так умер славетний Володар перлів.

Не допомогли йому й чудодійні ліки, які приніс хакім Мусса під час свого останнього візиту, суворо попередивши, що їх треба приймати першої безмісячної ночі.





ЧАСТИНА П’ЯТА


1

Гамідова хвороба була тривка. Гамід не одужав навіть у Массауа, де було вдосталь чистої води, його організм виснажувався невтримним проносом, — ніби все, що він пив, перетворювалося на прокляту, брудну й смердючу воду Ходейди. Саффар не мав у Массауа іншого житла, крім палуби «Ель-Сейфа», але в Гаміда була кімнатка на околиці міста. Саффар одвіз туди свого друга й залишився доглядати його. Корабель стояв на якорі, ніякої нагальної роботи не було, тому що пан Попастратос вирішував у цей час тисячі загадкових проблем, а до того ж ще й справу з перлинами.

Отже, Саффар мав вільний час і радів з цього. Бо хто ж іще доглядав би Гаміда? Хто прибирав би за ним, хто носив би йому чудодійні амулети, які неодмінно мали допомогти, й не менш чудодійні ліки, які виліковували навіть тоді, коли не допомагали замовляння? Мабуть, ніхто. Чому? А як учить коран? Дужий — дякуй аллахові. Слабкий — воля аллахова. Помер — мир аллахові.

Але останнім часом Саффарові вже кілька разів спадало на думку, що воля аллахова не така вже й безмежна й що воля людини теж чогось та варта. На цю думку Саффара наштовхнула згадка про Ауссу й про кров, що текла на пісок і всотувалася ним.

Саффар спробував розмовляти про це з Гамідом, але йому здавалося, що Гамід не розуміє чи не хоче розуміти його. Гамід вірив у всемогутність волі аллаха. Він був слабий, безсилий і казав, що ця віра допомагає йому. Тоді Саффар зазначив, що коли так, то він, Саффар, може піти, бо з волі аллаха Гамід видужає й сам. Чи, може, помре. Іншаллах!.. Але тільки-но ступив він до дверей, як Гамід гукнув його. Гамід боявся залишатися сам, наодинці з аллахом. Саффар посміхався. Він переріс свого вчителя… Але Гамід був слабий, а Саффар — дужий.

Гамідова хвороба була нечиста, як і все, що походило з води Ходейди. Інший утік би вже з цієї зараженої комірчини, а Саффар залишився. Він любив Гаміда більше, ніж брата, й не гидував прибирати за ним. А Гамід лежав у цій комірчині, біля голої стінки, дивився на небо крізь крихітне віконце, молився аллахові й думав про Саффара.

Це було незбагненне. Гамід, єгиптянин, людина з майже світлою шкірою, керманич двадцятип'ятитонного корабля, не зводив очей з цього голого чорношкірого сомалійця, колишнього норця, майже раба, з шапкою скуйовдженого волосся на голові, з ганчіркою на стегнах і худющими ногами. Він дивився на нього знизу вгору, бо він, Гамід, лежав, а Саффар стояв. Але це ще було не все. Різниця між ними полягала не лише в положенні тіл. Різниця полягала в тому, що Саффар зростав, а Гамід залишався на місці.

Гамід зупинився там, куди дійшов, коли навчився читати й писати. Тоді він здавався собі таким поважним і вченим, що йому й на думку не спадало вчитися далі. Він читав коран і розумів його. На той час і Саффар уже знав коран. Читав на пам'ять уривки з нього, розумів їх, але взаємозв'язки, напрямок і смисл цього вчення були йому незрозумілі. Саффар нагадував дитину, яка белькоче віршик для дорослих, хоч і не знає смислу всіх слів.

Але згодом Саффар рушив уперед, йдучи чимраз швидше… І тепер він був далі, ніж Гамід. Він був неписьменний, але йшов, а Гамід зі своєю письменністю лишився на місці. Ось тепер і настав час, коли Ель-Сейф сам міг би вчити Гаміда, бо дістався туди, куди його колишній вчитель не наважився б і зазирнути.

На третій тиждень Гамідової хвороби Саффар дійшов висновку, що хворому не допомагає жоден з чудодійних амулетів, ніякі замовляння та ліки, а от звичайнісінький рисовий відвар творить справжні чудеса. Тож Саффар викинув амулети й став частувати хворого тим, що освічена людина назвала б «рисовою дієтою». На власні очі бачачи, що Гамід швидко видужує, Саффар майже втратив віру в чудеса, яку всотав колись із молоком матері.

Але цього часу пан Попастратос раптом згадав про свій корабель і червоний та засапаний прибіг у порт. Саффарові довелося залишити Гаміда й вирушити в рейс. І ні він, ні Гамід, ні хто інший не уявляв собі, що саме цей рейс принесе розв'язку, — що надходить хмара, з якої впаде ота конче потрібна волога.


2

В Массауа дізналися про Саїдову смерть саме того дня, коли його ховали в Джумеле.

Коли пан Попастратос одержав цю чудову звістку, він ляснув пальцями, запалив сигарету й дозволив собі на мить віддатися блаженним мріям. Отже, йому все-таки пощастило. Нагорі сидить цей йолоп Абдаллах, і він іще живий, хоч і напихається кхатом до… до…

До якої міри — пан Попастратос не знав. Але це було байдуже. Головне, що сьогодні пан Попастратос разом із Абдаллахом вирушить на Дахлак по перли. Добре тоді сказав цей старий телепень, Бабелон:

— Щасливої путі! — Bon voyage!

З такими приємними думками пан Попастратос підвівся й повільно, врочисто зійшов нагору. Абдаллах, як завжди, сидів на циновці, схрестивши ноги, і повіки в нього тремтіли. На диво, він був цілком тверезий, але саме розв'язував тремтячими руками новий снопик Йєменського зілля, який принесла йому стара Ріфа. Ріфа все ще стояла в дверях.

Пан Попастратос не звернув на неї ніякісінької уваги.

— Дозволь мені першому поздоровити тебе, — мовив він поважно, вклоняючись у пояс уламкові людини, що сиділа на циновці. — Ти — Володар перлів. Про душу твого батька вже піклується диявол.

Жмуток ель-кхату випав з Абдаллахових рук. Його блискучі, мов зірки, очі, які позападали десь у череп, витріщилися й прикипіли до Попастратосових вуст.

— Твій батько Алі Саїд помер, — проказав пан Попастратос спроквола й виразно, гадаючи, що Абдаллах не зрозумів його.

Але цієї миті Абдаллах зломився.

Інакше цього й не назвеш: суха гілка, на яку було схоже його тіло, зломилася. Навіть чути було, як вона тріснула… А може, то був короткий зойк, що ввірвався, ледь вилетівши з вуст. Тіло повалилося на циновку. Чалма нащадка пророка розв'язалася, і видно було голену довгасту, мов яйце, голову.

На мить запала тиша. Пан Попастратос чекав, коли Абдаллах опритомніє. Звістка була, мабуть, надто несподівана. Та Абдаллах не ворушився, і високий бородатий мужчина, вкрай занепокоєний, схилився над ним.

Абдаллах уже не дихав. Він завжди мав слабке серце, цей жалюгідний Саїдів син, а ель-кхат, зрозуміло, не зміцнив його.

Якусь мить здавалося, що пан Попастратос упаде поруч із Абдаллахом. Кров відлила йому від рук та обличчя, він став білий мов сніг. Потім на обличчі в нього вискочили червоні плями, й він випростався, дивлячись на купку майже порожнього одягу біля своїх ніг. Потім стиснув кулаки й став кричати, ні, ревти:

— Собако! Здохнути тепер! Саме тепер! Собако! Собако!

Стара Ріфа втекла, сховала обличчя й утекла, ніби побачила самого диявола.

— Ударив ногою, — прохрипіла вона, втративши голос від жаху. — Копнув померлого!..

А розлючений господар усе ще ревів і галасував, закликаючи слуг. Але й вони відразу повтікали, не ймучи віри власним очам.

Один з них побіг просто до пана Бабелона, в якого теж одержував платню.

Коли пан Попастратос нарешті переказився, то прожогом кинувся вниз до свого кабінету, впав на тахту й став так несамовито гризти нігті, що з пальців побігла кров і, наче вовкулаці, скривавила йому губи.

Таким і застав його слуга, який уже збігав до пана Бабелона й продав звістку про Абдаллахову смерть так вигідно, що вирішив поторгуватися й з паном Попастратосом.

— У мене є важлива новина, пане, — почав слуга багатозначно. — Вона коштує багато срібла…

— Геть звідси! — знавісніло гаркнув Попастратос.

Тому-то він і почув лише об одинадцятій годині те, про що міг би дізнатися значно раніше, а саме: пан Бабелон рано-вранці поспішно відплив на Дахлак.

Тепер уже пан Попастратос не кричав і не лютував. Він мовчки побіг до пристані, й за півгодини корабель був уже готовий. Саффар не мав навіть часу попрощатися з Гамідом Корабель відплив. Меч на носі його розтинав хвилі, наче сокира. Десь пополудні на обрії показалося квадратне вітрило пана Бабелона. Попастратос переможно вереснув і почав бігати по палубі, ніби хотів отак збільшити швидкість корабля.

— Швидше! — верещав він. — Швидше, або я повикидаю вас у море, проклятущі негри! Швидше!

Саффар — Ель-Сейф стояв за кермом, прикипівши очима до невеликого квадратного вітрила попереду. Нахуда наказав підняти все, що тільки може витримати щогла. Корабель небезпечно нахилився під цією хмарою парусини, але мчав уперед, наче птах.

І коли на обрії сірою смужкою забовваніли береги острова Ель-Кебір, «Джаміле», цю пузату качку пана Бабелона, було вже видно, як на долоні. Але потрібно було ще обплисти острів, бо джумелеський порт розташований на іншому боці, ближче до Аравійського півострова.

Нахуда на мить завагався: з якого боку обпливати острів, з півдня чи з півночі? Пан Бабелон вирушив на північ, і нахуда кивнув Ель-Сейфу, щоб той ішов слідом за «Джаміле». Ним також заволоділа гарячка гонитви.

Проте за самим островом вітрила «Ель-Сейфа» раптом безвільно впали, а «Джаміле» проскочила цю смугу з погожим вітром і знову мала виграш у часі. Потім «Ель-Сейф» з Ель-Сейфом за кермом знову почав наздоганяти її. До пристані Джумеле обидва кораблі прийшли одночасно. Сонце ще не сіло, й пан Попастратос міг би відзначити свій рейс як новий рекорд на трасі Массауа — Джумеле. Але він і не подумав про це. Вискочивши на берег, пан Попастратос розлючено зиркнув на пана Бабелона, який саме розкривав свою зелену парасольку.

— Добрий день чи, може, вечір, — привітно всміхнувся пан Бабелон. — Сподіваюсь, ви також з візитом до нового Володаря перлів, Азіза?


3

Куцан Азіз сидів на подвір'ї біля своєї коричневої брудної халупи й лузав коричневі горішки. Долі, навколо нього було напльовано вже чимало лушпиння. В Азіза не було нікого, хто б зустрічав гостей, тож пан Бабелон та пан Попастратос, які разом підійшли до воріт, без повідомлення вступили на подвір'я.

— Салям алейкум, Азізе, — вклонився пан Бабелон. — Чи зволиш ти прийняти нас, чи. може, ти вже загордів, посівши новий титул та багатство.

Азіз досадливо закліпав очима. З часу останнього Попастратосового візиту та витівки з монетою Азіза не залишало прикре враження, що всі чужинці насміхаються з нього.

— Мої вуха замкнені, і мій гаманець також, — буркнув він. — Забирайтесь геть зі своїми фокусами.

Пан Бабелон щиро засміявся.

— Ти загордів, Азізе! — вигукнув він. — Як це гидко, яка ганьба! Чи, може, ти ще й досі не знаєш?..

Але панові Попастратосу вже набридла ця комедія.

— Абдаллах, син Алі Саїда, помер, — проказав він гостро. — Ти, Азізе, найближчий родич, отже й спадкоємець Алі Саїда. Я прийшов сказати тобі це і сподіваюсь на вдячність, на яку має право кожен, хто приносить добрі звістки.

Горішки падали з Азізових рук, а його витріщені очі прикипіли до Попастратосових уст. Азіз мав такий самісінький вираз обличчя, як і Абдаллах сьогодні вранці. І в Попастратосовій голові навіть майнула думка, що Азіз оце зараз зломиться з ледь чутним тріском. Але Азіз не впав; серце він мав здорове, хоч сам був уже старий. Від страшенного хвилювання Азіз затрусивсь увесь, неначе на нього сипонуло морозом.

— Присягніться ім'ям аллаха! — пробелькотів він.

— Іменем аллаха присягаємось! — відповів пан Бабелон, хоч сам був християнин. — Волею аллаха Абдаллах помер. Помер сьогодні вранці.

Азіз набрав повні груди повітря — тепер він уже вірив — і випростався на весь свій невеличкий зріст. Його маленькі очиці обвели подвір'я, але пан Бабелон знав, що перед очима в Азіза зараз стоїть не цей жалюгідний дворик, а цілий острів Ель-Кебір, широке море навколо нього й десятки кораблів у морі — усе, що лишив по собі Алі Саїд.

— І перлини, — додав пан Бабелон, ніби почув Азізові думки. — Не забудь про них, Азізе. Я прийшов купити їх і дам тобі добру ціну…

— І я також, — поквапливо докинув Попастратос. — Я дам тобі більше, Азізе. Але не хочу чекати!

Видіння неозорої спадщини, яку аллах кинув до ніг стариганові в брудному бурнусі, зникло Азізові з очей, і він зупинив свій погляд на Попастратосі:

— Кажеш, що даси більше? Скільки ж ти даси?

Пан Попастратос не вагаючись вигукнув ціну.

— Мало, — вишкірився Азіз. — Ти, певно, накинеш? — показав він на пана Бабелона.

— Гадаю, що так ми ні до чого не домовимось, — пан Бабелон спробував усміхнутися. — Я не накину нічого.

— Гаразд, — ущипливо посміхнувся Азіз, — можеш ще подумати, доки я не скажу — «іменем аллаха вони твої». Після цього перлини будуть продані, й тобі не допоможуть ніякі нарікання.

Плеснувши врочисто в долоні, він показав пальцем на Попастратоса й почав поволі вимовляти:

— Іменем… аллаха… вони…

І пан Бабелон накинув.

Він міг би заприсягтися, що в останню хвилину Азіз прикусить язика або порушить своє слово і не продасть перли Попастратосові, проте ризикувати пан Бабелон не міг. Занадто великою була ставка.

Отже, він накинув, соромлячись цього, немов школяр. Пан Попастратос негайно накинув іще. Обидва покупці все ще стояли — Азіз не вважав за потрібне запросити їх сісти. Він, шкірячись, показував брудним пальцем то на одного, то на іншого, а вони, наче дресировані звірятка, вигукували цифри.

Азіз кепкував з них. Це була Азізова помста за довгі роки зневаги, якою частували його чужинці. Тоді він був кумедний стариган, недоросток. Тепер він — Володар перлів. А ти, чужинцю, який умієш діставати золоті монети з бороди, плати! Тобі ж це за іграшки: помацаєш рукою бороду — і матимеш золоту монету!.. А тепер ти, старий з парасолькою і в окулярах! Жодного разу за багато років ти не навідав Азіза, не прийшов уклонитися йому. Ти знав самого лише Саїда. Гаразд, тож стій тепер і набивай ціну. А тепер мовчіть обидва!

Азіз опустив палець і наморщив лоба, ніби глибоко замислився про щось… А суперники й справді замовкли, чекаючи, чого він іще зажадає. Точнісінько, як дресировані звірятка…

Пан Бабелон згоряв од сорому. За весь час його тривалого перебування на узбережжі Червоного моря й взагалі на Сході він іще ніколи не грав такої ганебної ролі.

— Послухайте, ця мавпа глузує з нас, — шепнув він Попастратосу по-французькому. — Давайте залишимо його й зачекаємо, доки він прийде до розуму. Не накидайте більше! Я вам обіцяю, що…

— Тепер ти! — гримнув Азіз і тицьнув у Попастратоса вказівним пальцем.

— Годі! — розлючено сказав Попастратос. — Більше ми не хочемо мати з тобою справи. Залиш собі свої перли!

— Так, — з полегкістю додав пан Бабелон. — Залиш їх собі! Ми не звикли до такої торгівлі!

Азіз закліпав очима й сунув у рот ще один горішок.

— Я дуже стара людина, і голова в мене не запоморочилася від багатства, яке подарував мені аллах, — сказав він, зітхнувши. — Тому я й не збираюся взяти у вас більше, ніж коштує річ, яку ви хочете купити. Ходімо в Саїдів будинок, і ви побачите, що я не брехав.

Він підвівся і плеснув у долоні, щоб привели мула.

Пан Бабелон закусив губу. Було ясно, що старий негідник хоче розпалити їх виглядом перлів і знову примусити розкидатися золотом та набивати ціну… Пан Бабелон сказав про це Попастратосові, який стояв, затиснувши кулаки, готовий на що завгодно.

— Це мерзенний бридкий шашіль, — забурчав Попастратос. — Але я не дерев'яний, я не дерев'яний!

Нарешті Азіз виліз на свого мула й вирушив з двору стрімкою стежиною до Саїдової резиденції. Він не взяв із собою нікого зі слуг і не запропонував своїм гостям мулів. Тож гості чвалали за ним, наче справжні невільники.

До резиденції покійного Алі Саїда вони дісталися засапані, оскільки мул ішов швидко. Він майже клусав — бо Азіз його навмисне підганяв. «Він на все здатний, цей нікчема», — подумав пан Попастратос, входячи до знайомої брами.

Біля брами не було нікого. Лише на подвір'ї вони побачили гурт невільників, які низько вклонилися Азізові. Вони вже знали від матросів про Абдаллахову смерть.

Азіз зіскочив з мула з поважним виглядом і попрямував до Саїдової спальні, де стояла інкрустована йєменська скриня.

— Башире! — гукнув він, їдучи й плескаючи в долоні. — Башире!

Але Башир не з'являвся, й Азіз увійшов до світлиці сам зі своїми гістьми.

— Башире! — гукнув він ще раз і спробував звести вгору віко скрині. Віко звелося — скриня була відімкнена.

Азіза це так здивувало, що на якусь мить він знерухомів. Потім разом з паном Бабелоном зазирнув усередину й відітхнув із полегкістю — кришталева посудина сяйнула в темряві.

— Погляньте! — вигукнув він і, нахилившись, дістав її.

— Погляньте! — повторив за ним пан Бабелон. — Погляньте! Вона порожня.


4

Посудина була порожня. Лише прозора дощова вода тремтіла в ній, як тремтіли Азізові пальці. Кілька секунд Азіз вдивлявся в неї, наче все ще не йняв віри, наче сподівався, що перлини зникли лише на мить і ось-ось упадуть на своє місце звідкілясь із невідомості.

— Вони в пеклі! — тяжко зітхнув пан Попастратос.

Здається, тільки тепер Азіз повірив власним очам. Не промовивши жодного слова, він обережно поставив посудину в скриню, ніби та посудина була ще чогось варта. Але рука в нього так трусилася, що попри всю обережність вода вихлюпувалася. Потім Азіз повернувся до дверей і пішов.

Біля дверей він зупинився й плеснув у долоні.

— Башире! — гукнув він іще раз. Але тепер його голос пролунав так холодно, пронизливо й наполегливо, що навколо Азіза миттю скупчився гурт чорних слуг.

— Де Башир? — спитав Азіз, крижаним голосом, в якому чулася погроза.

Чорні невільники впали ниць, і хтось із них благально промовив:

— Він заборонив нам говорити про це, але тебе ця заборона, звісно, не стосується, бо ти наш пан…

— Де Башир? — прохрипів Азіз.

— Відплив сьогодні опівдні на Саїдовому кораблі.

— Куди?!

— Цього він не сказав. Але корабель узяв курс на південь…

Азіз нічого більше не сказав. Він повернувся й швидко пішов до брами. Про свого мула він геть забув.

Пан Бабелон і пан Попастратос пішли також. Їм нічого не лишалося, як рушити до пристані. Азіз теж попрямував туди.

— Коли він не знайде собі корабля, то схоче, щоб ми дали йому якийсь із наших, — мовив пан Бабелон у задумі. — Дамо?

Попастратос довго не відповідав.

— Башир — ідіот! Ця мавпа знайде його, якби той утік навіть на край світу, — озвався він нарешті.

Пан Бабелон кивнув. Він тримав складену парасольку за ручку й крутив нею так, що вона нагадувала пропелер першого літака, який нещодавно сів у Массауа.

— Але краще мати справу з ідіотом, ніж з мавпою, — сказав пан Бабелон спроквола.

— То ви гадаєте, що не варто давати йому корабля?

На Попастратосове запитання можна було не відповідати: перед ними відкрився берег, а на березі — дрібненька Азізова постать, яка бігла до вітрильника, що гойдався на хвилях поряд з їхніми кораблями. Це був «Ель-Ріх», тобто «Вітер», невеличке суденце, на якому Алі Саїд подеколи плавав до перлинних родовищ та до Массауа. П'ятеро матросів за іграшки могли впоратися з оцим досить спритним корабликом.

— Погляньте, — сказав пан Бабелон. — Він обійдеться без нас. Шкода тільки, що ми не зможемо обійтися без нього…

Вони зупинилися, спостерігаючи, як Азіз, жваво жестикулюючи, скликає команду.

— Дідько б його забрав! — плюнув Попастратос.

— Ніколи не покладайтеся на дідька! — застеріг його пан Бабелон, стомлено сідаючи на напівзруйнований мур. Сонце саме сідало в море, і його диск, жовтогарячий, як помаранча, віддзеркалювався в синіх скельцях Бабелонових окулярів. Здавалося, ніби в пана Бабелона величезні червоні очі.

— Сідайте! — запросив він чемно свого суперника. — Що має статися, те станеться — така вже воля аллаха.

Пан Попастратос сів.

— Гадаю, що насправді ми не такі дурні, якими, мабуть, видаємось, і не такі вже нерішучі, як може здаватися… — почав пан Бабелон.

Пан Попастратос наставив вуха… Сонце сіло, але й у сутінках ще видно було, як мчав по хвилях «Ель-Pix» — «Вітер».

Потім на небі зійшов вузесенький серпок місяця, але такий яскравий, що вітрило «Ель-Ріха» заясніло в його сяйві, наче біла хустинка, якою хтось вимахує в далечині. «Ель-Ріх» вийшов з гавані і помчав на південь.

Тільки скінчивши свою цікаву розмову, пани Бабелон та Попастратос рушили до пристані.

Не піднімаючись на палубу своєї «Джаміле», пан Бабелон з берега наказав своєму нахуді вирушити завтра вранці до Массауа, а сам, на превеликий подив усієї команди, зійшов на палубу «Ель-Сейфа». Невдовзі після цього «Ель-Сейф» відплив.

Нахуда вивів корабель з гавані і, за наказом господаря, скерував його на південь, слідом за «Ель-Ріхом», вітрило якого все ще ясніло у місячному сяйві. Потім нахуда передав кермо Ель-Сейфові.

— Іди відпочинь, нахудо! — гукнув пан Попастратос; він стояв на кормі поруч з паном Бабелоном, який замріяно вдивлявся в смугу спіненої води. — Попівночі я тебе гукну. А поки що сам побуду на палубі.

Нахуда кивнув. Наказ був цілком природний, бо в цих місцях море безпечне, а от попівночі місяць сховається й корабель плистиме вже, мабуть, на широті Ханфіли, де справжній лабіринт мілин. Нахуда ще раз показав Ель-Сейфові зірку, за якою слід тримати курс, і пішов спати. Матроси також незабаром зникли в своїй комірчині, й Саффар залишився біля керма сам.

Ніч була гарна, але повівав прудкий рвучкий вітер, здіймаючи безліч дрібних хвильок, які називають «дикими» через те, що вони виникають на гладіні без будь-якого ладу й системи. Така погода вимагає напруженої, зосередженої уваги та міцних рук, бо не можна передбачити ударів тих хвиль об кермо.

Ель-Сейф знав це й пильнував. Він напружено дивився на путівну зірку і на ніс корабля, що ритмічно здіймався й знову опускався, ніби відраховуючи хвилини. Ель-Сейф чув за своєю спиною шепотання чужинців, та не прислухався до нього; вони розмовляли незнайомою мовою.

Ель-Сейф зрісся з кораблем і почував себе щасливим, бо нарешті жив справжнім життям, в якому брали участь не лише його тіло, як це було раніше, а й розум. Вдивляючись у залите місячним сяйвом море, Ель-Сейф раптом побачив неподалік вітрило «Ель-Ріха».

— За ним! — сказав Ель-Сейфові на вухо пан Попастратос. — За ним, нехай знають, що таке швидкість!

Ель-Сейф засміявся. Він мав гаряче серце, а швидкий лет корабля п'янив, будив бажання довести, що «його», Ель-Сейфів, корабель — кращий, що в нього немає суперників у цьому морі, і що кермо його — в надійних руках.

Ель-Сейф тримав кермове колесо міцно, але відчував пальцями хвилю. Одній треба піддатися, іншу подолати. Тоді «добрі» хвилі допомагатимуть вітрові, а «лихі» розіб'ються об борт або їх розітне ніс корабля. Обидва Ель-Сейфи напружено трудилися: вітрильник «Ель-Сейф» і чоловік на ім'я Ель-Сейф, який стояв біля керма.

Але «Ель-Pix» був поганим суперником — незабаром обидва судна пливли вже поряд. Їx розділяла тільки широка смуга розбитих хвиль.

— Візьми трохи ближче до них, я хочу їм дещо сказати, — озвався пан Попастратос, тримаючи в руці рупор.

Саффар скерував «Ель-Сейф» ближче до «Ель-Ріфа». Тепер він ішов навскіс до темної плями корабля й світлого трикутника вітрила, над яким ясніла самітна блискуча зірка. «Ель-Сейф» підпливав швидко, але Саффар знав, що вчасно поверне корабель… Зараз! Він обернув кермове колесо.

І тоді трапилося незрозуміле.

— Ти з глузду з'їхав, йолопе! — заревів пан Попастратос і страшним несподіваним ударом кулака збив Саффара з ніг.

Саффар одлетів аж до самого борту. Попастратос кинувся слідом за ним і щосили притис до палуби.

Пан Бабелон схопив кермове колесо, спокійнісінько обернув його в напрямку до «Ель-Ріха» й тримав так, дивлячись на зірку, що світилася над вітрилом. Все це тривало лише кілька секунд. Потім з палуби «Ель-Ріха» долинув розпачливий зойк, але не встиг він замовкнути, як Попастратосів корабель струсонуло й водночас щось хруснуло, затріщало, наче важке колесо наїхало на купу горіхів. Бабелонові пальці побіліли в суглобах від напруги, з якою той стиснув кермо.

Все було скінчено, лише десь за кормою промайнуло щось темне, та щось біле сяйнуло між хвиль, мабуть, вітрило. Та ще кілька коротких зойків озвалося, але якось невиразно, наче відлуння. Все було скінчено. «Меч» розітнув «Вітра».

Пан Бабелон, посміхнувшись, витер спітніле чоло. А Ель-Сейф бачив це, він бачив усе.

Так, він бачив усе, бо, хоч пан Попастратос і притиснув його щосили до палуби, Саффарові очі не були закриті. Він бачив, як пан Бабелон ступив крок до керма, бачив, як він крутнув кермове колесо, скерувавши корабель у згубному напрямкові, бачив ті побілілі суглоби, бачив, хоч і збоку, спокійне Бабелонове обличчя, вимушено спокійне, бо з чола його струменів піт… Саффар бачив навіть більше, бачив вираз цього обличчя, зміненого до невпізнання, незважаючи на весь той спокій. І це було найстрашніше, бо здавалося, що з Бабелона несподівано спала шкаралупа, машкара чи якась пов'язка, яка завжди була на ньому, аж до цього часу, а тепер раптом на кілька секунд лишила обличчя відкритим. Відкритим і жахливим. І хоч риси його були такі ж округлі, як і раніше, але вся добродушність раптом зникла й лишився тільки огидний вираз гієни. І хоч не було на тому обличчі ні гострого звірячого писка, ні іклів… та однаково цей присадкуватий чоловік біля керма був схожий більше на звіра, ніж на людину. Це була справжня гієна, яка зриває м'ясо з мерців, аби набити собі черево, яка з насолодою принюхується до того, від чого інші блюють. І все ж таки це був старий знайомий пан Бабелон.

Так, на палубі знову стояв тільки пан Бабелон, який з усмішкою полегкості зітер з обличчя не лише піт, а й той вираз хижака чи пожирача здохлятини. «Вітер» загинув, розітнутий «Мечем», який виправдав свою назву.

Поштовх і вигуки переполошили команду, й темні постаті матросів з'явилися на палубі. Лише тепер Попастратос відпустив Ель-Сейфа. Пан Попастратос тремтів, і очі в нього були вибалушені, наче у риби.

— Цей ідіот! — заверещав він, смикаючи Ель-Сейфа за руку. — Цей нікчема налетів на Азізів корабель! Він п'яний?! Чи збожеволів?! Хапайте його!

— Отак буває, коли до керма допускають негра, — мовив докірливо пан Бабелон. — А ви знаєте, друже, скільки клопоту тепер буде?.. Шестеро чоловік потонуло, перш ніж ми вирвали в нього кермо, — звернувся він до переляканого нахуди, який прибіг, ледь прочумавшись од першого сну.

— Це неправда! — вигукнув Ель-Сейф. — Вони самі це зробили!..

— Замовкни, негіднику! — гаркнув пан Попастратос і вдарив Ель-Сейфа кулаком в обличчя. — Зв'яжіть його, кажу вам! Зв'яжіть його!

— Не хвилюйтеся, друже, адже я був свідком, — мовив пан Бабелон заспокійливо. — Винний у всьому негр, і він відповість за це.

Ель-Сейф звів угору голову. Він знав, що немає сили, яка спростувала б свідчення двох багатих європейців. Він поглянув на пана Бабелона. Але було темно, і Ель-Сейф побачив лише світлу пляму замість обличчя.

Пан Бабелон також не бачив Ель-Сейфових очей. Але помітив рух, яким Ель Сейф звів голову й трохи збентежився, його це здивувало: адже негр повинен був схилити голову, скоряючись волі аллаха… Пан Бабелон і справді був надзвичайно спостережливою людиною.

Ель-Сейф не пручався, коли йому скрутили руки за спиною: він знав, що зараз ніщо йому не допоможе. Потім двоє чорношкірих матросів відвели його до комірчини, й він ліг там, де йому показали.

— Це неправда, — сказав він матросам. — Вони самі це зробили.

Матроси, не розуміючи, поглянули на нього:

— Навіщо це їм? Шайтан потьмарив тобі голову, Ель-Сейфе. На тебе чекає лиха доля.

І пішли собі.

Нахуда стояв біля керма й схвильовано намагався довести Попастратосові, що треба негайно повернутися до Массауа й повідомити про цей випадок. Не можна, потопивши чужий корабель, спокійно плисти далі.

— Він має рацію, — поважно сказав пан Бабелон. — Звичайно, шкода, що Башир так далеко випередив нас, але стався гідний жалю випадок, а ми не безсердечні люди. Ми повинні виконати свій обов'язок, і лише після цього вирушимо знову. Та й взагалі, принаймні треба позбутися цього клятого негра, який безнастанно скиглив би на палубі та оббріхував нас. Просто не йметься віри, що в такої примітивної нікчеми може бути стільки безсоромності й зухвальства.

Тож справу вирішили: повернули корабель гострим мечем до Массауа й прибули туди ще вдосвіта. Пан Попастратос і пан Бабелон передали Ель-Сейфа портовим чиновникам, докладно розповівши про все, що трапилось, по-дружньому побалакали з тубільцем-помічником начальника порту, який був їхнім приятелем і колись брав участь у святкуванні іменин короля в Попастратосовій оселі. Після цього вони повернулися на корабель.

Виходячи з приміщення, пан Бабелон зустрівся очима з очима Ель-Сейфа. Ель-Сейфів погляд справив на чоловіка з парасолькою неприємне враження — панові Бабелонові здавалося, ніби цей негр зліплений не із звичайного тіста, що він не скориться й не простить. І не простить!

Пан Бабелон посміхнувся: наче хто потребував колись, щоб його прощав негр! Святий боже!.. Пан Бабелон ішов і посміхався. Але на серці в нього було неприємно — наче там прокинувся страх.


5

Помічник начальника порту перебирав чотки. Він був у доброму гуморі, а через те поблажливо поставився до Ель-Сейфа. «Хоч-не-хоч, — казав він, — а тебе треба затримати, але тільки до розслідування справи. Потім тебе відпустять, бо винний також і пан Попастратос, який не мав права ставити до керма людину, котра не складала іспитів і не одержала відповідних документів. Це влетить панові Попастратосові в копійчину. А тепер ходи, хлопче, й наберись терпіння».

Ель-Сейф не пішов. Він хотів розповісти все, виправдатися, сказати правду, заприсягнувшись ім'ям аллаха. Тоді Ель-Сейфа потягли силоміць, а помічник начальника затулив вуха, щоб не чути крику. Ель-Сейфа потягли за місто, туди, де починалась пустеля й де стояла тимчасова в'язниця — невеличка споруда, в якій колись була розташована різниця. Охороняв її глухенький вартовий турецького походження. В'язня замкнули в коморі, де колись був склад різницького знаряддя. Комора мала дах з гофрованої бляхи, до якої нещадно палило сонце. Массауа вважається одним з найспекотливіших місць у Африці, а ця комора, поза всякі сумніви, була найспекотливішим місцем у Массауа, тим паче, що вона не мала навіть вікон, крім вузесенької шпарки під дахом. Але скорпіонам тут подобалося, й вони, трусячи хвостами, виповзали з численних щілин у стіні.

Не минуло й двох годин, як Ель-Сейф уже був геть мокрий від поту, ніби щойно виринув з моря, де шукав перли.

його мучила спрага, бо він необачно випив усю свою воду, і тепер марно гукав вартового. А той або не чув, або не хотів почути.

— Води! Дайте мені пити! — волав Ель-Сейф. — Це не я зробив! Це вони зробили, оті два чужинці! Вони навмисне потопили «Ель-Pix»! Аллахові це відомо! Аллах акбар!

І другого дня він так само кричав та благав, бо спрага була нестерпна, й відчай теж…

На третій день Ель-Сейф замовк.

Тим часом пан Попастратос разом з паном Бабелоном уже підпливали до Ассаба.

Вони кинули якір у цьому нужденному порту, але, не знайшовши й сліду по Баширові, поквапливо вирушили далі до Баб-ель-Мандебської протоки. Так поквапливо, що мало не розбилися.

Це сталося неподалік Обока. Був ранок, досвітній присмерк, наче туман, ще висів над морем, коли корабель трусонуло набагато дужче, ніж тоді, як він розітнув «Ель-Ріха». І раптом «Ель-Сейф» з тріском нахилився вперед, на ніс, на свій великий меч…

Пан Попастратос зіскочив з ліжка й, майже голяка вибігши на палубу, побачив, що корабель тільки наразився на піщану мілину й затонути не може. Але меч «Ель-Сейфа» так глибоко зануривсь у пісок, що на швидке визволення не було надії.

На щастя, того ж дня поблизу плив арабський вітрильник, нахуда якого згодився взяти пана Бабелона та Попастратоса принаймні до Обока. Наказавши команді вивільняти корабель з мілини, вони рушили далі.

Виявилося, що їм пощастило, бо Башир з'явився в Обоку лише тридцять шість годин тому: він відіслав назад Саїдів вітрильник і пересів на прочанський корабель, який повертався з Джидди — порту поблизу святого міста Мекки — й кинув тут якір лише для того, щоб висадити прочан.

— Куди ж він поплив?

— До Адена.

— Хай йому біс! Невже цей клятий Башир вирішив утекти аж до Індії! — забурчав пан Попастратос.

І це було цілком можливо, бо багато індійських мусульман їдуть до Мекки, а звідти, звичайно ж, повертаються додому.

— Побачимо! — знизав плечима пан Бабелон, і його тон свідчив про те, що він ладен гнатися за Баширом і туди.

Пан Попастратос плюнув і запалив нову сигарету.

Вирушити з Обока просто на Аден вони не мали змоги, а тому перепливли через протоку до Джибуті,[13] де сподівалися знайти чи найняти корабель.

Була неділя, на вежах храмів видзвонювали дзвони, а французькі колоніальні чиновники бундючно походжали по облямованому пальмами майдану. Французи були вдягнені в довгі білі штани, чорні черевики, кулясті білі тропічні шлеми, що нагадували величезні гриби, та у високі тверді сніжно-білі комірці, на шпонках яких висіли схожі на вішальників краватки. Чиновники нагадували воскові фігури, що їх паризький декоратор за власним смаком заради жарту повдягав у колоніальні костюми.

Пан Бабелон і пан Попастратос ішли джибутійськими бульварами. Попастратос квапився, а Бабелон замріяно вдивлявся в білі постаті. Вони нагадували йому Францію, ту Францію, за якою він так сумував. А пальми на набережній в Джибуті нагадували пальми Ніцци на Лазурному березі, за яким він сумував найдужче… Занадто вже довго смажився він тут, на берегах Червоного моря, й занадто рідко виривався до Європи, але навіть і під час тих коротких та нечастих візитів пан Бабелон якомога швидше влаштовував усі справи й чимдуж поспішав на Лазурний берег. Там він не носив ні зеленої парасольки, ні синіх окулярів, ні червоної фески. Там він ставав цілком іншим паном Бабелоном: у легкому фланелевому костюмі з квіткою в петельці піджака, з легеньким капелюхом на голові й палицею, інкрустованою кованим сріблом. Велика перлина на краватці була єдиним відблиском Червоного моря, єдиною ниткою, що зв'язувала пана Бабелона з Массауа. Ох, то чудово!.. Але настануть ще кращі часи, коли пан Бабелон залишить ці місця назавжди…

Так мріяв пан Бабелон. Проте, коли пан Попастратос, наймаючи корабель, простяг руку по гаманця, Бабелон, хоч і перебував іще в полоні мрій, затримав ту руку:

— Облиште, приятелю, це вже моя справа. Ви вельми люб'язно доправили мене безкоштовно аж до Обока — тепер моя черга.

Пан Попастратос чемно вклонився. В просякнутій європейським духом атмосфері Джибуті і його потягло на світські манери.

Того ж дня корабель вийшов у море, а наступного ранку він уже блукав у лабіринті червоних скель та острівців, що виступали з моря, нагадуючи верхівки червоних, затоплених гір. Це було гарне видовисько. Червоні й пурпурові, наче кров, скелі кидали на море темно-сині тіні, а біля їх підніжжя море креслило одвічну, сліпучо-білу смугу прибою. Птахи літали навколо й кричали майже людськими голосами, ніби перегукуючись одне з одним або випробуючи, відізветься луна чи ні. Це було чарівно, і Аден уже був неподалік.

А трохи згодом, осяяне промінням дополудневого сонця, з'явилося громаддя великих квадратних будинків у захистку розлогої гори мідяного кольору. Два англійські військові кораблі куняли на гладіні затоки, синьої й нерухомої, схожої на килим. І все тут було нерухоме, тільки гірські орли змахували у височині крильми й зникали вдалині в горах.

Ловці Саїдових перлів виконали деякі портові формальності, зійшли на берег, і пан Бабелон наказав нахуді чекати.

— А тепер, — звернувся він з посмішкою до Попастратоса, — тепер, любий приятелю, спробуємо пошукати щастя кожен самостійно.

Мені здається, що Башир іще тут, в Адені. Побачимо, хто з нас раніше знайде його.

Пан Попастратос погодився. Він і сам хотів запропонувати те саме, бо охочіше працював на свій страх і риск.

Він сів у двоколісний екіпаж і, не гаючи часу, вирушив до центру міста. Пан Бабелон задумливо стежив за ним… а тоді також найняв екіпаж, але поїхав у іншому напрямку.


6

Бабелонів шлях лежав уздовж берега затоки до скелястого виступу, що його Аденський півострів простягає, наче клешню, до моря. Залишилися позаду кам'яні будинки міста, англіканська каплиця з невгаваючими дзвонами, і ось уже лише низенькі бараки тулилися до порошної землі. Потім скінчилися й бараки, і екіпаж пана Бабелона зупинився перед огорожею з колючого дроту. Зійшовши з екіпажа, пан Бабелон простяг свою візитну карточку вартовому-англійцеві, пройшов за колючий дріт до брами камінної споруди командування фортеці й незабаром опинився у кабінеті полковника Х'юза.

Полковник Едвін Х'юз, червонолиций чоловік середнього віку зі щіточкою шпакуватих вусиків під носом, був у сорочці кольору хакі з розстебнутим коміром, у галіфе й легеньких жовтих кавалерійських чоботях. Ліву руку він носив на перев'язі, бо поранив її, але не в бою, а під час гри в кінне поло. Над головою в полковника гойдалася індійська пунка — довгий вузький клапоть тканини, причеплений до тички під стелею. Мотузок від тички тягся через систему блоків аж за двері, де сидів семирічний хлопчик-тубілець і смикав безупинно за мотузок, створюючи для полковника вітерець.

Х'юз підвівся, вітаючи пана Бабелона люб'язною усмішкою:

— Хеллоу! Найінформованіша людина на берегах цього Червоного пекла з'явилася нарешті особисто!

— Ви надзвичайно спостережливі,— сказав пан Бабелон, утираючи піт; англійською він також розмовляв майже бездоганно. — Справді ж бо не існує Червоного моря, а існує лише Червоне пекло, та ще й до того ж це пекло не червоне, а блакитне. І я вже ситий цим подвійним обманом по горло.

Х'юз засміявся:

— Ви? Ситі по горло?

— Еге ж, — притакнув пан Бабелон. — А коли взяти до уваги, що після смерті я, вірогідно, потраплю до пекла, то стає не зрозуміло, чому я повинен потерпати в ньому ще й за життя.

— Ви говорите так, наче прийшли попрощатися, — зазначив полковник, мляво примружуючи очі: кімнату заливало сонячне сяйво, що відбивалося від скель.

— Я прийшов… — почав пан Бабелон, — краще мовити, приплив сюди з багатьох вельми поважних причин. Перш за все, я шукаю тут якогось Башира і сподіваюсь, що ви мені допоможете. По-друге, я привіз сюди пана Попастратоса, купця з Массауа…

— Кгм! — хмикнув полковник без будь-якої зацікавленості.

— …справжнє ім'я якого ви, мабуть, колись уже чули, — спокійно додав пан Бабелон. — Це, на мою думку, Ерік Ліб.

— Як? — вигукнув полковник, цього разу виявляючи аж занадто великий інтерес. — Ліб? Це ваше припущення?

— Ні. В мене є відповідні докази, — всміхнувся чоловік у синіх окулярах, дістаючи щось із нагрудної кишені…

Далі події розвивалися дуже швидко. Так швидко, що, коли англійська поліція, яку на безпечній відстані супроводив пан Бабелон, увірвалася до Баширової кімнати в тубільному караван-сараї, Башир ледве встиг закрити миску з перлами полою свого халата. Що ж до пана Попастратоса, який прибув сюди десять хвилин тому, то він не спромігся ні на протест, ні на захист.

— Ой! — тільки й мовив він. І це пролунало так, ніби настало те, чого пан Попастратос давно вже чекав. Але насправді цей вигук свідчив лише про безмірний подив. Пан Попастратос сунув руку в кишеню, не для того, звичайно, щоб витягти револьвер, — револьвера він не носив. Пан Попастратос просто не знав, куди дівати руки. Все це приголомшило його до такої міри, що він вийшов, наче загіпнотизований, дивлячись на пана Бабелона, немов на примару.

— Щаслива путь! — гукнув навздогін йому пан Бабелон і зробив «до побачення» кінчиками пальців, наче дитині, яку забирає з собою нянька. Але Попастратос не прореагував на це.

— А колись же він був такою ґречною й веселою людиною… — похитав головою переможець.

— Що з ним зроблять? — пробелькотів переляканий Башир.

— Повісять.

Башир посинів від жаху:

— Чому?

— Тому, що він вчинив дуже багато тяжких гріхів, — пояснював пан Бабелон пишномовно. — По-перше, продавав зброю там, де це не дозволяється, наприклад, бедуїнам Аравії. По-друге, збирав те, чого не можна збирати, а саме: воєнні відомості. І передавав їх туди, куди не треба передавати, а саме: німцям і туркам. І взагалі він устромляв свого носа куди не слід.

У Башира затрусилося підборіддя.

— Але яким робом вони дізналися, що він у мене?

Хвилину пан Бабелон дивився на нього з такою цікавістю, ніби міркував, чи є в світі істоти, боягузливіші від цього старигана.

— Дізналися, бо я їм про це сказав. Англійці — мої давні друзі, а він погано ставився до мене, справді погано… — Пан Бабелон зненацька нахиливсь уперед. — Та й ти також погано ставився до мене!

Башир безтямно забелькотів щось.

— Не запирайся! — гаркнув на нього пан Бабелон. — Я вже не кажу про те, що ти вкрав перли Алі Саїда…

— Я не вкрав їх, — змігся нарешті Башир на відповідь. — Саїд давно звелів мені, щоб я по його смерті відвіз перли далі від Дахлака й повернув їх морю. Саїд не хотів, щоб перли дісталися Абдаллахові! Присягаюся тобі…

— І ти повернув їх морю? — спитав пан Бабелон, відкинувши полу Баширового халата й захоплено вдивляючись у мерехтливі перлини.

— Я не зміг… — схлипнув Башир. — Вони надто прекрасні… Я люблю їх…

— І тому ти вирішив продати їх моєму ворогові, га? — іронічно пробурчав пап Бабелон. — Ні! Ти таки погано поставився до мене. За моєю спиною ти домовлявся з чужинцем, незважаючи на те, що ми з тобою давні знайомі і я завжди був прихильним до тебе. А я б тобі запропонував стільки ж, як і він.

— Ось вони! — вигукнув Башир благально. — Купуй, я продам їх тобі за ту ж ціну, що і йому. Я не знав, що ти тут.

— Міг би приїхати по мене й до Массауа. Оце з твого боку був би справжній доказ доброзичливості, — заперечив пан Бабелон і взявся рахувати перлини. Кілька хвилин панувала тиша. — Сто шістнадцять, сто сімнадцять, сто вісімнадцять! Що це? Невже старий ненажера видавив з моря ще одну?

— Так, — прошепотів Башир. — За тиждень до смерті…

— Гаразд, — сказав пан Бабелон, зсипав перли до полотняної торбинки й поклав ту торбинку до кишені. Кишеня випнулася, наче в ній лежав гранат, але в цю хвилину то була, безперечно, одна з найкоштовніших кишень у світі. — Якими грошима заплатити тобі? Англійськими, французькими чи турецькими?

Але перш ніж Башир відповів, пан Бабелон додав, почухавши під носом:

— Хоча тепер тобі, мабуть, не потрібні ні ті, ні інші, бо за хвилину англійці /прийдуть і по тебе.

На безформному, посинілому Башировому обличчі прозирнуло щось таке, що важко було назвати виразом.

— Я ні в чому не винний! — закричав він, наче його вже засуджено. — Присягаюсь!

— Ти багато в чому винен. Ти спілкувавсь із шпигуном, а тепер ще в тебе знайдуть багато грошей, — пан Бабелон замислився, підважуючи рукою кишеню повну перлів. — Мабуть, найкраще б ти зробив, коли б зник звідси якомога швидше… Але як це зробити? Кгм…

Башир не зводив очей з Бабелонових уст, чекаючи їхнього вироку: порятунок чи загибель.

— Кгм, — міркував уголос пан Бабелон. — Справді, мабуть, найкраще я прислужився б тобі, коли б замість першого виплату негайно переправив тебе до Джибуті, В мене тут є корабель, і англійці вірять мені… А вже в Джибуті ми б домовилися про все інше. В усякому разі ти не будеш бідніший, ніж у час свого народження.

Пан Бабелон посміхнувся, зиркнувши крадькома на Башира, чи зрозумів той дотеп. Але Башир, певно, не зрозумів — він зараз не тямив нічого.

— Згоден? — спитав його дотепник, швидше заради чемності.

Башир кивнув. Потім підвівся.

— Ні, — зупинив його пан Бабелон. — Коли ми вийдемо разом, це може впасти в око. Збери свої речі й за дві години приходь у порт. Ми зачекаємо тебе.

Башир завагався.

— А тобі можна вірити? — зітхнув він важко. — Ти мене не обдуриш?

— Башире, Башире, тепер я бачу, що ти міряєш усіх на свою мірку й не знаєш, що таке справжня людина. Я маю на увазі людину слова, — пан Бабелон зняв сині окуляри й глянув своїми щирими, спокійними, лагідними, ба просто батьківськими очима й вийшов.

Звичайно, він і не збирався чекати. Та втім це було б і зайве, бо за годину по Башира й справді прийшла поліція. Поліцаї хотіли перевірити Попастратосове твердження, що той приїхав до Адена тільки заради перлів. Щоправда, це була чистісінька формальність, оскільки пізніше Попастратоса все одно засудили до страти й повісили. Але погляд пана Бабелона був такий переконливий, що Башир, допіру його випустили ввечері, побіг до порту, ні на крихітку не сумніваючись, що корабель терпеливо чекає на нього.

Не знайшовши корабля, він упав на каміння молу й, плачучи, вигукував щохвилини:

— Перлини! Дочки місяця! Перлини!..

Він сидів і плакав там дуже довго, багато днів і ночей, живлячись лише тим, що давали йому знедолені, які й самі цілими днями й ночами тинялися в порту, сподіваючись, що аллах пошле їм хоч якийсь мізерний зарібок. Вони не давали Баширові загинути з голоду, бо на Сході вірять у те, що божевільний — свята людина.

На жаль, пан Бабелон не чув Баширових волань. Коли пролунало перше з них, він був уже далеко, на шляху до Джибуті. Він стояв, спираючись на поруччя палуби, і складав подумки текст каблограми, яку надішле своїй фірмі. Спочатку пан Бабелон хотів лише повідомити, що повертається до Європи з надзвичайно рідкісним і коштовним товаром. Але в Джибуті він додав до цього тексту прохання негайно виправити до Массауа наступника, якому пан Бабелон передасть справи, бо сам уже залишиться в Європі назавжди.

Згодом, чекаючи на поштовий пароплав до Массауа, пан Бабелон замкнувся в номері готелю, розіклав на столі Саїдові перли й спробував скласти з них кольє.

Перлин було сто вісімнадцять, різних за розміром, але однаково бездоганних. Здавалося, наче сам аллах шукав їх у морських глибинах і вкладав у руки норців так, щоб з тих перлин можна було скласти небачено гарне кольє. Але, на жаль, бракувало одної перлини, яка б з'єднала посередині дві сталки, складені з парних перлин, і завершила б кольє. Який жаль! Але справі нічим не зарадиш! Бо ця перлина повинна бути більшою за всі інші і водночас білою, кулястою, з бездоганним сяйвом. А пан Бабелон знав, що такої перлини немає в усьому світі…

Саме в цей час він одержав письмове повідомлення з Массауа про те, що Саффар — Ель-Сейф утік з в'язниці й вирушив на південь по його, пана Бабелона, слідах. Це вельми збентежило пана Бабелона, він відчув такий жах, що на мить забув навіть про перли.

Коли за день у Джибуті кинув якір корабель, який плив до Мукалли на південному березі Аравії, тобто в протилежному від Массауа й Червоного моря напрямку, пан Бабелон не вагався. Наступного ранку, стоячи на палубі цього корабля, він уже милувався зграйками сріблястих летючих рибок, що раз у раз злітали над хвилями Індійського океану.





ЧАСТИНА ШОСТА


1

Ель-Сейф вирушив на південь, але не на розшуки пана Бабелона. Ель-Сейф мав набагато важливішу мету.

Волання, які протягом перших двох днів чулися з задушливої комори, були останніми криками його дитячого примітивного минулого. Саффар—Ель-Сейф лише на мить піддався жахові та безнадії. На третю ніч, коли сонце не палило й крізь отвір під дахом проникало трохи свіжіше повітря з моря, Ель-Сейф заспокоївся до такої міри, що почав навіть міркувати…

Наступного дня він розподілив свою денну пайку води і з великим зусиллям волі обійшовся нею до самого вечора. Ель-Сейф поклав собі також спати вдень, а не вночі, коли легше дихати й міркувати. Так він і чинив.

Спочатку його думки кружляли в зачарованому колі, відчайдушно шукаючи порятунку з цієї спекотливої катівні. Ель-Сейф вигадував десятки нездійсненних планів, як домогтися справедливості чи принаймні розслідування. Він не мав сумнівів, що йому судилося стати «забутим» тут, що розслідування не приведе ні до чого, бо його, Ель-Сейфа, вже, власне, засуджено.

Коли він уперше подумав про це, то знову був близький до відчаю. Але згодом Ель-Сейф цілком підкорив собі власні думки, навчився відкидати шкідливі та зайві.

Він зрозумів, що його обплутано невидимими кайданами, й перестав виснажувати себе криком, відчаєм, марним борсанням і намаганням скинути ті кайдани. Він дійшов висновку, що найголовніше зараз — це якнайдовше зберегти здоров'я й сили, а надто душевні сили.

Потім у думці Ель-Сейф знову повернувся до свого становища.

Він усвідомив, що воно е наслідком певних причин… Яких саме?

Перше, що йому спало на думку, була воля аллаха. І довго ще сидів Ель-Сейф серед нічної тиші, міркуючи про численні прояви тієї волі, свідком яких він був. Сидів, аж поки знову не дійшов висновку, про який він уже колись казав Гамідові: не воля аллаха тут відіграла роль, а людська воля.

В даному випадку бажання двох чужинців знищити «Ель-Ріх».

Але навіщо?

І раптом Ель-Сейф зрозумів, що вони вчинили так не для того, аби просто потопити корабель, і не для того, аби знищити його екіпаж, а для того, щоб безкарно знищити Азіза… Але навіщо їм треба було робити це, та ще й ціною п'яти інших життів?

Тому що Азіз був спадкоємцем Алі Саїда й Володарем перлів.

Так знову все повернулося до тих перлів, які були причиною Ауссиної смерті й Раскаллиного лиха… Ця одвічна жадоба до перлів, власне, не до перлів, а до того багатства, яке вони приносять. Ауссу лишили сходити кров'ю, бо не хотіли марнувати бодай день ловитви, а от коли знайшли Ауссину перлину, то негайно повернулися до Джумеле. Й Раскаллі відтяли руку лише для того, щоб нагадати іншим ловцям про кару, яка чекає на того, хто приховає перлину. І фатиху вони опоганили лише заради того, щоб мати з перлів якнайбільший зиск. І коран тлумачили, щоб мати якнайбільше перлів, щоб жодна перлина не уникла їх, щоб ловці пірнали на дно, переконані, що така вже воля аллаха. Бо хто знає, як би чинили ловці, коли б довідались, що то не воля аллаха, а жадоба, яка захопила їхніх володарів, починаючи від серінджа й кінчаючи самим Алі Саїдом?

Ось куди дістався Ель-Сейф після трьох ночей напружених і повільних роздумів. І тут він зупинився. Бо не знав, як би чинили ловці. Знав тільки, як би він сам чинив… Та, власне, й цього він не знав. Що міг учинити Раскалла, який не хотів ловити перли й мріяв повернутися до своєї дружини? Нічого. Тільки відкривати потай скойки та сподіватися на втечу.

Так Ель-Сейф зайшов у безвихідь. Нічого не міг учинити Раскалла; нічого не міг учинити й Ель-Сейф; нічого не може вчинити будь-хто інший. Хіба що тільки піти геть і шукати засобів до життя деінде. А як їх шукати, Ель-Сейф відчув на собі. Щастя, що чужинцеві сподобався шрам на Ель-Сейфовому чолі. Але й це не було справжнім щастям, як виявилося тепер… А якби він не дістався на «Ель-Сейф», то що б він тоді вчинив? Що він мріяв учинити?

Жити біля моря, мати дружину й ловити рибу.

Але ж це те саме, про що мріяв і Раскалла! І марно, бо саладин спалив Раскаллин човен…

Тож Ель-Сейф усе ще був у безвиході.

В цей час до в'язниці підійшли шакали. Вони вили на місяць, наче молячись йому й співаючи псалми. Саффар — Ель-Сейф дослухався до їхнього виття і раптом знов увірував, що воля аллаха всемогутня. На аллаха повинна дивитися людина, як ось ці звірі дивляться на місяць, звівши вгору свої гострі видовжені писки. Аллаха треба благати про співчуття, як оце шакали просять місяць своїм жалібним виттям. Бо коли б на це не воля аллаха, то був би якийсь вихід і для Раскалли, й для всіх інших, які не хочуть шукати перлів чи не схотіли б, якби дізналися, що вони можуть мати човен і жити з рибальства…

Але шакали припинили виття, й знову запала тиша. Потім місяць почав повільно хилитися до обрію й нарешті крізь отвір під дахом зазирнув і до Саффарової комірчини.

…І сяйво, що раптом залило одну із стін комори, наче освітило й Ель-Сейфову душу. Раптом він збагнув.

Раптом він знайшов вихід, дуже простий вихід! Напрочуд простий!.. Ель-Сейф випроставсь у своїй в'язниці на весь зріст і засміявся. Нагла наївна радість охопила його, й він танцював у своїй комірчині, до якої зазирав місяць. Він танцював і співав. «Я переміг! Я знаю дивовижну річ! Я буду щасливий! Буду щасливий! Я буду вельми щасливий! Я їстиму рибу, яку насмажить моя дружина, і яку я вловлю своєю сіттю! Я буду вільний, і нехай перли лишаються морю! Аллах великий! Аллах акбар! Аллах акбар!»

Так Ель-Сейф знову повернувся до аллаха, але вже не як раб його волі. Ель-Сейф мав власну волю й дякував за це аллахові. І за свої дивовижні думки, й за рибу, яку він вловить власною сіттю і яку насмажить йому його власна дружина…

Але раптом Ель-Сейф згадав, що він у в'язниці й що треба тікати звідси, навіть коли б довелося заплатити за це життям…

Наступної ночі хтось тихенько пошкрябав у стінку комори й почав стиха гукати. Це був Гамід.

Люди, які чули Ель-Сейфові волання в перші два дні, розповіли про це в місті, й звістка ця кінець кінцем дійшла й до Гаміда. Гамід почував себе вже так, що здужав прийти сюди. Він запитав Ель-Сейфа, чим можна допомогти йому, маючи на гадці перш за все їжу, а може й клопотання перед заступником начальника порту. Але Ель-Сейф зажадав лише яку-небудь гостру залізяку. Гамід зрозумів, що Ель-Сейф лаштується до втечі й спочатку жахнувся.

— Куди? — допитувався він.

— Мовчи й не розпитуй, — відповів Ель-Сейф. — Скажи тільки, підеш зі мною чи ні?

І Гамід заприсягнувся, що піде. Страх зник так само несподівано, як і з'явився. Здавалося, упевнений Ель-Сейфів голос заспокоїв Гаміда. Це було дивно: в'язень сповнив надією й відвагою серце людини, яка була на волі!

Наступної ночі Гамід приніс і вкинув через отвір під дахом велику скабу, якою теслярі скріплюють дерев'яні бруси. Кращого знаряддя годі було й сподіватися. Суха штукатурка, наскрізь пропалена сонцем, кришилася на порох, і пробити дірку в стіні було так легко, що Ель-Сейф дивувався, як це жоден в'язень досі не додумався проколупати стінки комори. Але, певна річ, усі, що сиділи тут до Ель-Сейфа, покладалися на волю аллаха.

Не минуло й двох годин, як Ель-Сейф уже був на волі.

Як вони й домовлялися, Гамід приніс трошки їжі, дзбан води і рибальські снасті. Поділивши цей вантаж, вони мало не бігцем рушили до гавані.

Дорогою Ель-Сейф спитав у Гаміда, чи не знає той човна або ж барки, якою можна було б скористатися для втечі. Гамід не знав — йому й на думку не спадало тікати морем, і він був певен, що на суходолі, в горах, ховатися краще. Але, незважаючи на це, Гамід біг до моря, бо цілком був під владою Ель-Сейфової волі.

У віддаленій частині гавані вони знайшли човна-гурі, прив'язаного до корабля — череватої «Джаміле» пана Бабелона. Невідомо, чи звернув Ель-Сейф увагу на такий збіг.

— Візьмемо цю гурі, — тільки й сказав він. — Але я не хочу, щоб задумане мною починалося крадіжкою. Зрештою, за це перепаде таким самим людям, як і ми. Напиши, що згодом я поверну гурі або розрахуюся з її господарем.

— У мене немає паперу, — мовив Гамід. Ель-Сейф нахилився й подав йому уламок обструганої дошки, що валявся під ногами.

— Нема чим писати.

Саффар роздивився навколо й подав йому вуглину.

— Пиши!

Це дуже довго, — сказав Гамід і написав: «З вашим панам я розрахуюсь».

— Підпиши: Ель-Сейф. Мене тут краще знають під цим ім'ям.

Але Гамід замість підпису намалював кривий меч. Потім вони перетяли вірьовку, якою було прив'язано гурі, а до кінця, що звисав з палуби корабля, прикріпили дошку з тим написом. А тоді сіли в гурі й попливли. Весло було в човні, й це, безперечно, був добрий знак аллаха.

— Куди? — спитав Гамід, коли човен вийшов з гавані.

— До півострова Бурі, — відповів Ель-Сейф. — Мені потрібні ловці перлів.

Коли вранці люди з «Джаміле» знайшли дошку з написом і так-сяк прочитали його, то не відразу зрозуміли, хто ж то вкрав гурі. Й лише тоді, коли стало відомо, що Ель-Сейф утік, усе з'ясувалося: пан Бабелон віддав Ель-Сейфа до в'язниці, Ель-Сейф утік і розшукує пана Бабелона, щоб порахуватися з ним. Нахуда побіг з цією звісткою до помічника начальника порту, а той швиденько написав листа до Джибуті, де, на його думку, пан Бабелон мав на якийсь час затриматись.

Трохи згодом «Джаміле» вирушила на південь на розшуки втікачів. Але побачивши на обрії вітрило, Ель-Сейф, який вів човен попід берегом, вчасно сховався разом з Гамідом поміж скель. «Джаміле» не знайшла їх.

Зате втікачі на третій день знайшли ловців перлів.

Тепер Гамід уже зрозумів, що мав на мислі Ель-Сейф, і обіцяв підтримувати його. Він цілком скорився Ель-Сейфовій волі.


2

Ловці таборилися майже на тому самому місці, де двадцять років тому зійшов кров'ю Аусса. Кораблем під назвою «Хеджас» командував молодий і гонористий нахуда на ім'я Омар, який заступив покійного хаджі Шере. Серінджеві обов'язки виконував огрядний Бен Абді зі своїм незмінним скреблом із риб'ячої кістки. Багато хто з команди «Хеджаса» знав Ель-Сейфа, а зокрема данакілець Шоа.

Ловці ще спали на піску, а нахуда і серіндж — на палубі корабля, коли Ель-Сейф та Гамід зійшли на берег, вдихаючи знайомі пахощі гнилизни й сечі. Два хлопчики вже поралися біля вогнища, яке лунко тріскотіло, але було не таке ясне, як перші промені ранішнього сонця; хлоп'ята витріщили очі на невідомих, але мовчали, бо озиватися до старших — нечемно. До того ж у руках в Ель-Сейфа та Гаміда були ножі.

Придивившись до сплячих норців, Ель-Сейф упізнав Шоа й розбудив його.

— Я повернувся, Шоа, — сказав він дана-кільцеві, в якого від подиву відібрало мову. — І приніс вам радісну звістку. На твою підтримку я ще можу розраховувати?

Шоа завагався. Він ніяк не міг узяти до тями, що, власне, діється. Данакілець з радістю дивився на самого Ель-Сейфа й зі страхом на Ель-Сейфів ніж.

Потім кивнув головою:

— Я вірю тобі, — були перші слова, на які спромігся Шоа.

— Серіндж має рушницю? — спитав Ель-Сейф.

Шоа знову кивнув головою:

— Під дашком, на кораблі.

— Гаразд! — засміявся Ель-Сейф. Разом з Гамідом він підійшов до корабля, прив'язаного линвою до каменя, й голосно гукнув:

— Вставай, нахудо! Вставай, серіндже! Ми принесли вам радісну звістку!

Ель-Сейф зіщулився так, щоб з палуби видно було лише Гаміда, який сховав свого ножа за поясом.

Норці на березі попрокидалися й посхоплювалися швидше, ніж нахуда з серінджем з'явилися на палубі.

— Хто це кричить? — спитав нахуда Омар.

— Я, — відповів Гамід. — Я прибув з Массауа волею аллаха.

Омар та Бен Абді зійшли на берег, а Ель-Сейф став між ними й кораблем.

— йдіть до норців! — звелів він. — Те, що я скажу, обходить усіх.

Бен Абді впізнав Ель-Сейфа і зробив різкий порух… Але Ель-Сейф застеріг його:

— Я також умію кидати ніж, о Бен Абді. Ти, який читаєш фатиху, хоч і крадеш.

Нахуда Омар приголомшено озирався. Він спочатку гадав, що на них напали розбійники, але побачив лише двох чоловіків. Та все ж нахуда пішов до норців. Бен Абді також поплентав туди. Він був здивований не менш, ніж нахуда, та ще й боявся, бо побачив шрам на Ель-Сейфовому чолі.

Тільки тепер Ель-Сейф відступив від корабля, але так, щоб кожної миті мати змогу заступити до нього шлях.

— Я приніс вам щастя, ловці перлів! — вигукнув він, і в голосі його лунали натхнення й віра. — Я приніс вам волю! Ви — господарі цього корабля!

— Алі Саїд його господар! — вихопився нахуда, забувши від хвилювання, що Алі Саїд помер.

— Немає вже Алі Саїда! — нагадав йому Ель-Сейф. — Немає вже Абдаллаха. Помер і Азіз. Корабель тепер ваш, о люди!

Бен Абді хрипко засміявся:

— Якщо ви візьмете корабель, то це буде потрійна крадіжка!

— Ви стократ уже заплатили за нього! — крикнув Ель-Сейф в обличчя ловцям, які здивовано поглядали одне на одного. — Отже, корабель стократ ваш! Всі, хто володів ним, мертві! Він ваш, кажу я вам. Він потрібен вам більше, ніж будь-кому іншому, потрібен для того, щоб ви могли жити як люди. Корабель ваш! Ви були рабами, а тепер ви не раби й ніколи ними не будете, якщо не схочете. Ви пірнали на дно моря, а перли збирав Саїд…

— Він платив за них! — гаркнув нахуда.

— Еге ж. Тільки тобі. Чому ці чоловіки пірнають на дно? А чому в них немає перлів?

— Іншаллах, — мовив Бен Абді коротко. — Така воля аллаха.

— Немає на це волі аллаха! — підніс голос Ель-Сейф. — Немає й ніколи не було!..

— Ага, ви чуєте?! Це відступник і невірний собака! — зарепетував нахуда. — Він ображає Всевишнього!

— Мовчи! — перебив нахуду Ель-Сейф, але голос йому затремтів. Нахудині слова боляче торкнулися того, що глибоко вкорінилося в Ель-Сейфові, того, що успадкував він від багатьох поколінь предків, того, що донедавна було єдиним змістом його духовного життя, єдиним поясненням світу, єдиним ученням, єдиною красою й страхом,єдиною наукою й поезією. Вони торкнулися Ель-Сейфової віри. Ця середньовічна віра жила в Ель-Сейфові, й він не міг позбутися її, та й не хотів, тому що боявся, тому що був людиною, невіддільною від землі, на якій народився, від повітря, яким дихав, доби, яка виховала його. А доба ця, тут, у дикому, далекому закутку світу, мала ще середньовічний характер. Тому Ель-Сейф похитнувся від жорстокого нахудиного удару, який знав, куди цілив.

— Мовчи! — ще раз вигукнув Ель-Сейф. І нараз схаменувся. Він знав, що правда на його боці, і страх облишив його.

— Ти брешеш! Я вірую! — гаряче вигукнув він. — Вірую глибоко й ніколи ще не опоганив святої молитви фатихи, як ти, триклятий! А ще знаю, що я приніс людям правду. Слухайте її! — Ель-Сейф звів угору обидві руки. Очі його палали. — Аллах воліє одного—щоб ми жили. Для цього він створив нас. Він воліє, щоб ми були щасливі. І для цього він нас створив. Аллах зробив так, що ми відчуваємо голод, але він не воліє, щоб ми помирали з голоду, й тому дав нам рибу: ловіть та їжте її. Я попав до в'язниці. Проте аллах не волів, щоб я помер: він дав мені руки, і я звільнився і виконав тим самим волю аллаха. — Ель-Сейф простяг руки до ловців:

— Коли ви вчините добре — на це буде воля аллаха, це станеться з волі аллаха. Лише вчинки гідні…

Цієї миті Бен Абді стрибнув уперед, наче кішка, з швидкістю, неймовірною, як на його вагу. Та Ель-Сейф був іще спритніший, і поцілив серінджа кулаком по голові саме під час того стрибка. Бен Абді, позбавлений опори, мішком повалився на землю.

— Зв'яжіть його! — наказав Ель-Сейф, дивлячись на Шоа.

Шоа підкорився.

— Бачите? — сказав Ель-Сейф. — Я вдарив його, і така була воля аллаха. Ви маєте руки. Тож беріть корабель, і все буде гаразд, — така воля аллаха.

Хвилину панувала тиша. Нахуда був блідий, наче пісок.

— Я скоряюсь, — сказав він. — Робіть, що хочете.

— Ми не хочемо бути втрьох у гурі! — вигукнув хтось із гурту.

— І навіть удвох! — пристали інші. — Ми не хочемо більше ловити перли!

— То й не будете! — крикнув Ель-Сейф. — Перли приносять смерть, а на це немає волі аллаха. Вам не потрібні перлини. Нікому вони не потрібні. Ви візьмете корабель і попливете ним до далекої землі. Там ви зійдете з нього й збудуєте собі хижки. Інші ловці припливуть туди також, коли побачать, як ви чините. А ви ловитимете рибу й приведете дружин до своїх куренів…

Ель-Сейф говорив, і в голосі його чувся дзвін металу. Він говорив те, про що гаряче мріяв Раскалла, цей «безподушечний» баркале. Ель-Сейф говорив те, в що вірив і що щиро вважав справедливим. Ловці слухали. І раптом вони побачили ту далеку землю, ті сіті, тих жінок і ті хижки… І шалена дитяча радість охопила їх. А до цих марень, до радощів домішувалося ще інше почуття, якого вони колись зазнали й про яке мало не забули під гнітом страждань, — почуття власної сили, почуття могутності, яке окрилює людину; велике п'янке відчуття того, що вони — господарі корабля, господарі самих себе й своєї долі…

І знову в їхніх очах на якусь мить прозирнув подив — як і тоді, коли загинув хаджі Шере й перелякався Бен Абді. Але той подив тут же зник, а на зміну йому знов прийшов жах. І вони звели очі до неба, шукаючи ознак гніву аллаха… Але небо було чисте, й летіло по ньому сім білих птахів, а це найщасливіше знамення.

— Аллах акбар! — закричали вони.

Аж тепер норці остаточно повірили в свою перемогу та щастя й почали співати про все, про все — про ту гарну землю, про рибу, про своїх майбутніх дружин, про свою силу й міць.

— І я пристаю до вас! — раптом вигукнув нахуда Омар, і очі його забігали, як у небіжчика хаджі Шере.

А потім усі танцювали. А Ель-Сейф зійшов на корабель, узяв серін-джеву рушницю й, зламавши її, кинув у море.

— Вона нам не потрібна. Адже по рибі не стріляють! — засміявся він. Його мрія здійснилася. Вихід знайдено: їм бракувало корабля. Тепер корабель є.

— Ми рибалитимемо всі гуртом, як наші предки. А виловлену рибу ділитимемо. Те, що ж зможемо з'їсти, — з'їмо. Те, що не з'їмо, — продамо…

Ловці сміялися, співали й танцювали. І нахуда. І єгиптянин Гамід. Потім Гамід підійшов до Ель-Сейфа.

— Ти мій пан, — сказав він, уклоняючись. Він, єгиптянин! Але Гамід сказав те, що відчував, а відчував він до Ель-Сейфа побожну шану, подібну до тої, що її Саффар відчував колись до Гаміда, який умів читати й писати.

— Ти мій брат! — обняв Гаміда Ель-Сейф.

Потім Шоа почав голосно читати слова молитви, про яку вони сьогодні геть забули. І ловці клякнули й, торкаючись чолом піску, почали славити аллаха й пророка. Молитовних килимків у них не було, але нахуда приніс свій і розстелив його перед Ель-Сейфом.

Так став Саффар капітаном корабля, але не дозволив, щоб його називали нахудою, а тільки Ель-Сейфом. І почали вони своє нове життя святою фатихою, якою в правовірних мусульман починалась і кінчалася кожна добра справа.

Того дня ловці вже не шукали перлів. Вони ловили рибу й пекли її на вогнищі. А тоді співали й танцювали, безмежно задоволені й щасливі.

А потім повкладалися спати, і спали безтурботно, наче діти.


3

Коли ловці прокинулись, серінджа Бен Абді не було серед них. Зник також і човен, у якому Ель-Сейф приплив разом з Гамідом. Марно шукали вони вірьовку, якою було зв'язано серінджа, аж поки Шоа знайшов її на березі, викинуту прибоєм. Вірьовку було перетято ножем. Ель-Сейф узяв її й зв'язав нею руки нахуді.

Нахуда Омар на якусь мить занімів. Його худе, довгасте обличчя то починало тремтіти, то знов кам'яніло від приголомшення. А потім над палубою розлігся сповнений скорботи зойк:

— То це така та воля, про яку ти говорив, Ель-Сейфе?! То так ти платиш людині, яка скорилася тобі, хоч і стояла незрівнянно вище за тебе на драбині, котру поставив сам аллах?! А надто людині невинній, яка присяглася тобі всіма святими іменами! Тобі, мабуть, потрібні вороги, а не друзі, Ель-Сейфе?

Ель-Сейф нічого не відповів і відійшов від нього.

Але нахуда Омар голосив далі, знов і знов присягаючись ім'ям аллаха, знов і знов згадуючи про волю:

— Оце то воля! Чуєте мене, люди, хіба це воля, коли руки невинного зв'язано за спиною? О, ангеле справжньої волі, з'явись і розітни мечем мої пута, бо я тебе люблю, скоряюся тобі й кличу тебе від щирого серця. О, свободо, прийди й покажись, нехай побачить Ель-Сейф, яка ти є насправді!

Так кричав нахуда Омар своїм пронизливим голосом, закликавши на допомогу собі всю красномовність, на яку був здатний, всі чари корана та інших святих книг, які він знав. А треба сказати, що молодий та гонористий нахуда був людиною освіченою.

— О свободо! — волав він. — Твої шати блакитні, мов небо, в якому ширяють птахи! Твої обійми солодкі й такі легкі, що їх ніхто не відчуває, доки втратить їх. О свободо, твоє обличчя таке жадане, та Ель-Сейфові воно, мабуть, не відоме, бо інакше він не наважився б зганьбити його так!

Кінець кінцем Ель-Сейф підійшов до нахуди й перетяв йому пута. Але ніж все-таки відібрав.

— Дякую тобі, Ель-Сейфе! — вклонився нахуда із сльозами на очах. — Тепер я бачу, що ангел, якого я закликав, навідав тебе.

Але Ель-Сейф одвернувся, нерішуче тримаючи в руці нахудин ніж, а тоді гукнув на весь голос:

— Годі! Вирушаймо, люди!

Ловці нетерпеливо юрмилися навколо нього.

— Куди? — питали вони. — До щасливої землі?

— Так, — кивнув Ель-Сейф.

— А де вона? — не вгавали ловці.

— Ви самі назвете її, — з усмішкою відповів Ель-Сейф. — У нас панує свобода, і кожен з вас володар власної долі.

Ловці розгублено посідали й довго мовчали, порпаючись у своїх спогадах, аж поки якийсь чоловік з племені варсангелі вигукнув високим голосом назву затоки Бейлюль.

— Пливемо туди! — галасував він. — Мій батько примандрував туди з півдня, коли я ще вмів тільки плакати. Але там я навчився слів, грався в піску, там я був дуже щасливий.

— Бейлюль? — підхопився високий сомалієць. — Чи ти здурів?! У місті там сидить саладин і править, наче якийсь поганий султан. Треба плисти на північ, на острів Ханделаї, де жила моя мати, бо батька свого я не знав. Але навіть без нього мені було там хороше. Я збирав черепашки, викинуті морем, і притуляв до вуха, щоб почути їхній спів…

— Тим співом ситий не будеш! — глузливо перебив його Расул, ловець із південного племені афар. — Не слухайте його, люди! Він не знає, що говорить. Ми попливемо на південь, але не до Бейлюля, а ще далі й далі протокою Баб-ель-Мандеб. А тоді ми висадимося й рушимо гуртом до міста Барам, де ростуть дерева, з яких видобувають ладан. Ми доглядатимемо ті дерева, а потім надріжемо кору, сядемо й дивитимемось, як стікатиме в глечик смола! Так робив мій батько, і батько мого батька, а я знав їх обох і нічого кращого не бажав би й собі…

— Ладаном також ситий не будеш! — суворо ввірвав Расула Ель-Сейф; він згадав про Раскаллу, й у серце йому наче щось шпигнуло. Ель-Сейф підвівся:

— Ми не повинні попадати до рук саладинам. Я вже сказав: ми рибалитимемо. І край. Цим і керуйтесь, вибираючи, куди плисти.

Хвилину ловці мовчали… Потім загомоніли всі гуртом, і голоси їхні сплелися в один клубок. І доки цей клубок розплутався, доки кожен висловив свою думку, сонце вже схилилося на обрій і треба було вирушати ловити рибу, бо від учорашнього вилову нічого не лишилося.

Потім вони смажили рибу. А тоді співали й танцювали, бо щастя сповнювало їм груди, бо не було ніяких «троє в гурі», й ніяких «двоє в гурі», і не треба було шукати ніяких перлів. Навколо вогнища мигтіли тіні ловців, які танцювали безупинно. А потім єгиптянин Гамід виконав справжній танець зі стрічкою та з палицею. Він танцював так гарно, що ловці навіть склали на його честь пісню, в якій назвали Гаміда Батьком танців.

Потім повкладалися спати просто неба, всіяного зорями.

А коли прокинулися, гаряче помолилися… Й знову посідали, гадаючи, де їм шукати щасливу землю. Але знов не могли дійти згоди, бо найщасливішим місцем кожному видавалося місце його дитинства, а серед ловців не було й двох, які б походили з одної місцевості. І знов їхні голоси злилися в суцільний гамір… Тоді Ель-Сейф устав і пішов собі, бо відчував, що потребує тиші та самотності, аби поміркувати. Він рушив піщаним узбережжям, переліз через скелі… і раптом йому спало на думку розшукати Ауссину могилу. Пісок тут був такий самий, як того далекого дня, коли вони вдвох зі схожим на ведмежа галлійцем поралися біля вогнища на березі моря. І берег був такий самий, і скелі… здавалося ніби ніщо не змінилося тут за ці довгі роки й нічого вже ніколи не зміниться. Проте Ель-Сейф знав, що це не так. Хіба ж не змінився він сам, хіба не перетворився з Саффара на Ель-Сейфа? Хіба він не шукає способу змінити долю ловців перлів, і не лише тих, що зараз галасливо сперечаються про мету своєї подорожі, а й взагалі усіх ловців перлів Червоного моря?..

Вигуки за його спиною ставали чимраз голоснішими — назрівала сварка. Ель-Сейф хотів був уже повернутися… І раптом побачив біля ніг купу дрібного каміння, що знов нагадало йому Ауссину могилу.

Де ж вона насправді? Ель-Сейф не знав напевне. Він рушив далі. Тепер купи каміння вже не нагадували могили. Та коли Ель-Сейф переліз через новий мур зі скель, то побачив затоку, схожу на ту, яку щойно залишив. І тут також лежали купи каміння, але знову жодна з них не мала форми справжньої могили з каменем у головах, який показував би напрямок до Мекки. Ель-Сейф ішов далі, й на шляху його виникали нові й нові затоки, схожі між собою, як дві росинки, нові й нові купи каміння. Можна було подумати, що Аусса ніколи не жив і ніколи не вмирав, або навпаки — було безліч Аусс, і всі вони лежать отут в незліченних могилах, розритих хижаками…

Голоси стихли, поглинені відстанню, й Ель-Сейф сів на каміння так, як сідають мусульманські жінки біля могил своїх близьких.

Довго сидів Ель-Сейф на камінні, яке, може, було, а може, й не було Ауссиною могилою. Великі білі птахи ширяли так високо над ним, що шелест їхніх крил губився в гомоні моря. Але Ель-Сейф не помічав тих птахів. Він міркував і дедалі краще розумів, як треба діяти.

Коли Ель-Сейф повернувся до табору, чоловіки саме рибалили, але їхні човни вже підпливали до берега. На берег ловці зійшли радісні.

— Був багатий вилов, Ель-Сейфе! — волали вони.

Та Ель-Сейф не відповів. Він дивився на сонце, що хилилося до обрію, червоне, мов гранат.

— Ви вже обрали місце, куди плисти?

— Так, так! — загукали ловці. Лише Гамід похитав головою.

— То що ж це за місце? — спитав Ель-Сейф.

І знов почали вони викрикувати одну назву за іншою, доки Ель-Сейф зупинив їх помахом руки.

— Ви знаєте, куди плисти, але не дійшли згоди між собою. Це ваша хиба. Отже, вирішуватиму я сам. На світанку вирушаємо.

Ловці не заперечували, бо голос лунав владно.

Того вечора вони полягали спати рано; Ель-Сейф хотів, щоб на ранок усі відпочили. І впала ніч, гарна, зоряна ніч. Але над таборищем і досі віяло смородом гнилизни та сечі, немов то була згадка про часи, які ніколи вже не повинні вернутися.


4

Ще вдосвіта корабель був готовий до відплиття. Ель-Сейф призначив Шоа серінджем, Гаміда—керманичем і визначив курс—на південь, у напрямку Сомалі.

На палубі він знову зібрав усіх ловців і проказав:

— Є п'ять речей, яких ми повинні стерегтися, бо вони — гріх. Я довго про це думав і знаю, що кажу. Найбільший гріх — це перли; про це мовить і коран там, де йдеться про «коштовності й золоті прикраси». Другий гріх — це ель-кхат; а третій, четвертий та п'ятий гріхи — це підлість, пожадливість і заздрість. Усього цього ми повинні уникати. А головне — нам треба триматися гурту й пильнувати корабля, бо без нього ми не зможемо жити й знову перетворимося на рабів. А коли до нас сунеться який-небудь саладин, ми відшмагаємо його кийками, бо в саладинові поєднано усі п'ять гріхів разом.

Ловці сміялися й раділи. Їм кортіло відшмагати саладина.

Так вирушив «Хеджас» до нових берегів. Ель-Сейф хотів плисти прямо на південь, тим паче, що був погожий вітер. Але нахуда Омар запевняв, що в тому напрямку корабель може наскочити на мілину, а то й на підводні камені. Він так довго страхав можливою загибеллю корабля, що Ель-Сейф нарешті завагався: він не розумів карт і не знав цих місць. Тож корабель рушив спочатку на схід, щоб обійти небезпечні місця, і до самого полудня плив проти вітру.

Тим часом з півночі на обрії з'явилося двоє вітрил.

Ель-Сейф негайно повернув на південь, і нахуда тепер уже не заперечував.

Вітер був погожий, але вітрила на півночі швидко зростали. «Хеджас» був не дуже добрий корабель, він важко сидів на воді, не міг плавно долати хвилі й несамовито стрибав на них, неначе дурний баран.

А вітрила дедалі росли й росли. Вже видно було під ними корпуси кораблів… уже видно було малесенькі постаті на палубах… Уже можна було розпізнати один з кораблів.

Це був «Массауа», корабель Алі Саїда, він мчав стрілою. Другий корабель був незнайомий, але він також підпливав, не міняючи курсу.

Людей на «Хеджасі» охопив неспокій. «Нас переслідують!» — волали вони.

Ель-Сейф підозріливо подивився на нахуду Омара, але нахуда, повернувшись обличчям до команди, почав говорити заспокійливо:

— Яз вами! Що б не сталося, я з вами! Вам нема чого боятися…

— Ми не боїмося — урвав його Ель-Сейф. — Ми дужі, на нашому боці правда, і аллах з нами.

— Аллах з нами, — гаряче повторили ловці. Вони посміливішали. На їхніх обличчях світилася рішучість.

Тим часом кораблі підпливли до такої відстані, що можна було розпізнати окремих людей на палубі.

На «Массауа» стояли серіндж Бен Абді та каїд із Джумеле, той самий, в окулярах з металевою оправою і з чотками з дванадцяти янтарних кульок. На другому кораблі було кілька людей, озброєних рушницями з багнетами, і серед них — незнайомий чоловік войовничого вигляду. То був йєменець Джам, брат Зебіби, вдови Алі Саїда, й Абдаллахів дядько, який нещодавно приплив до Джумеле, щоб захищати права своєї родини на спадщину.

Побачивши серінджа, каїда та озброєних людей, ловці зрозуміли, що на них чекає жорстокий бій. Декотрі завагалися й, щоб зміцнити свої серця, почали читати вірші з корана.

— Вірте в мене, в себе та в аллаха! — сказав Ель-Сейф. — Аллах на нашому боці — адже ми не взяли нічого, що б нам не належало. А те, що належить нам, захищатимемо, хай навіть і з ножами в руках.

Ель-Сейф тримав руку на ефесі свого клинка, ладен убити серінджа Бен Абді, бо це був найбільший негідник. І інші ловці також стискали в руках ножі. Вони були сильні його силою і нічого не боялися.

— Здавайтеся! — гукнув каїд з палуби «Массауа».

— Ні! — відповів за всіх Ель-Сейф. — Ми не вчинили нічого… — І раптом голос його ввірвався: нахуда Омар накинув на Ель-Сейфа мішок і вибив з рук ніж.

— Зрадник! — вигукнув Шоа.

Ловці обернулися, ладні кинутись на нахуду…

Але цієї миті розлігся залп з рушниць, і Шоа, зойкнувши, впав.

— Це гнів аллаха! — заревів Бен Абді з палуби «Массауа».

Ловці з «Хеджаса» завагалися на мить… І цього було досить, щоб чужий корабель пристав до їхнього борту. Ловці покидали ножі — вони бачили, що проти пороху й свинцю нічого не вдіють. Тільки Ель-Сейф усе ще борсався в мішку, притиснутий нахудою. Двоє чоловік мусили тримати Ель-Сейфа, доки нахуда зв'язував йому руки. Потім нахуда власноручно зв'язав руки й Шоа, глузливо називаючи його «о, серіндже», а тоді й Гамідові, до якого звертався: «о, керманичу наброду».

Так згубив їх один із гріхів — підлість, так само, як Абдаллаха згубив другий із гріхів — ель-кхат, так само, як Попастратоса згубив третій із гріхів — пожадливість. Але всіх їх згубив найбільший із гріхів — перли. Озброєні люди кинули Ель-Сейфа, Гаміда та Шоа в комору «Массауа» й пішли собі. А Гаміда охопив відчай.

— Нещасний я! — нарікав він. — Чому не дав ти мені померти від ходейдинської хвороби, як того бажав аллах. А тепер мені доведеться загинути в набагато важчих муках.

— Мовчи, — сказав Ель-Сейф. — Ти збожеволів.

Але Гамід кричав і далі, доки не прийшов Бен Абді й не копнув Гаміда боляче під ребра.

— Іншаллах, — прошепотів Шоа. — Воля аллаха здійснилася.

— Ні! — пристрасно вигукнув Ель-Сейф. Після цього бранці вже не розмовляли. Корабель плив довго, але вони не знали куди. На диво, їм досхочу давали їсти й пити, ніби переможці хотіли зберегти бранцям сили. На третій день їх винесли на палубу й посадили так, щоб вони не бачили, куди пливе корабель.

На палубі сидів Бен Абді зі своїм незмінним скреблом, невідомий чоловік з Йємену й каїд з Джумеле, в руках якого побрязкували жовті зерна чоток. Каїд перший почав читати вголос фатиху, йєменець пристав до нього, а слідом за ним — Бен Абді, уста якого вже не раз опоганювали саме ці святі слова.

Потім каїд звернувся до бранців:

— Вас засуджено. Ви хотіли панувати — тож будете панувати. Вам потрібна земля — ви її матимете. Матимете навіть більше — цілий отой острів!

Тільки тепер засудженим дозволено було обернутися. І вони побачили, що корабель стоїть на якорі біля малесенького, наче зліпленого з червоних скель, острівця, який самотньо вигулькував з хвиль. У скелястому березі була розколина, яка вела углиб острова, де виднілися густі мангрові зарості. Нараз бранці побачили зграю пеліканів — птахи з величезними торбами під дзьобами злетіли в повітря, наполохані кораблем… Цього було досить, щоб троє засуджених упізнали страшний острівець Омоному, що значить — Мати Комах…


Приблизно цього самого часу пан Бабелон вирушив з Джибуті, тікаючи до Мукалли.

А далеко від Джибуті й Мукалли, в місті Бендер-Аббас, на березі Перської затоки тим часом народилася королева перлин, та сама, якої бракувало Бабелоновому кольє.


5

Хоч це була тільки перлина, але народжувалася вона поволі й важко, як людина.

Часом таке трапляється. Хворий молюск створює перлину, але мікроскопічні шари перламутра, якими він терпляче обгортає чужорідне тіло в своїй утробі, — непрозорі, каламутні. Так виникає перлина, яка не є перлиною, і той, хто знайде її, лютує й лається, а ті, що чують це — регочуться.

З цієї перлини реготалося вже чимало перських купців, яких аж кишить в околицях перлинних мілин: на Бахрейнських островах або на тому боці затоки, вздовж Ормузької протоки, в містах Ліндха та Бендер-Аббас. Зважуючи перли, вони кидали її один одному на терези, вигукуючи:

— Ось вона, Мати всіх перлин! Скільки хочеш за неї? П'ятсот туманів — і вона твоя.

Так вона й мандрувала з терезів на терези, доки опинилася на тих, які тримав у своїй руці Ібрагім, купець з Бендер-Аббаса. Ібрагімів колега, що підкинув йому ту перлину, реготав, мов божевільний. Ібрагім також реготався. Але, залишившись на самоті, озброївся лупою й довго розглядав перлину. Ібрагім був худющий здоровань з довгим носом, який надавав йому меланхолійного вигляду, зі жмутками рідкого волосся навколо рота. Руки в Ібрагіма завжди трусилися, бо він уживав багато наркотиків.

Ретельно роздивившись перлину, Ібрагім поклав її і взяв до рук бритву. Але не для того, щоб поголити потворну щетину на своєму обличчі, а щоб дослідити цю перлину. Іноді трапляється, хоч і дуже рідко, що молюска вражає хвороба аж тоді, коли перлина в ньому вже досить велика. В таких випадках ядро перлини здорове, мерехтливе, і лише кілька тонесеньких шарів на поверхні приховують справжню красу. Вельми терпелива людина вельми гострим знаряддям і вельми легкою рукою може зішкребти ці уражені шари один по одному так, як лущать цибулю, — і визирне справжня красуня. Саме це й хотів зробити Ібрагім: він знав перли краще, ніж усі інші, через руки яких пройшла оця перлина.

Виявилося, однак, що Ібрагімові руки аж ніяк не придатні до цієї найтоншої праці — так вони в нього трусяться. Ібрагім на хвилину замислився, а потім гукнув хлопчика-служника, який порався в Ібрагімовій оселі, а часом і супроводжував свого пана під час прогулянок містом, тримав над ним парасольку, носив покупки. Хлопчикові, мабуть, не було ще й дванадцяти років, він мав ніжні руки, а очі — червоні, гнійні; з них без зупину точився жовтий гній. Це була хвороба, на яку на Сході слабує багато дітей, бо ніхто не відганяє мух, що обсідають немовляті куточки очей. Хлопчика звали Ісса, тобто Ісус, і в нього не було вже ні батька, ні матері.

Тож Ібрагім гукнув Іссу, посадив його так, щоб сонячне світло падало просто на перлину й, давши хлопчикові в руки лезо бритви, показав, як обшкрібати поверхню перлини легкими, мов подих вітру, дотиками.

Ісса був меткий і вправний хлопчина, але праця посувалася повільно. Ісса погано бачив. Пекучий гній зліплював йому повіки, а сонце ще посилювало біль, і з очей на перлину потекли сльози.

Першого дня Ісса зміг попрацювати лише дві години й зішкрябав лише малюсінький клаптик. Але саме на цьому місці поверхня перлини засяяла трохи ясніш. Тож можна було сподіватися, що всередині перлина не уражена.

Ібрагім зрадів: приятель жартома кинув йому на ваги жменю золота!

На радощах він дав Іссі медового коржа, а другого дня знову засадив хлопчика очищати перлину. Але очі в Ісси почали боліти ще раніше, ніж учора, бо ця копітка робота вимагала страшенної напруги зору, й хлопчикові доводилося підносити перлину до самих очей. А сонце пекло, й великі брунатні сльози текли по щоках і капали на стіл та на перлину.

Тоді Ібрагім приніс йому ще одного медового коржа й шматок полотна. Ісса працював далі, припиняючи працю тільки для того, щоб утерти полотняною ганчіркою сльозаві очі. Але пополудні він уже бачив геть погано й мусив довго відпочивати. А по відпочинку сонце вже хилилося на захід, і світла було замало. За цілий день Ісса обшкрябав лише невеличкий клаптик поверхні, а Ібрагім лютував. І вже не дав хлопчикові медового коржа.

Наступного дня Ісса сидів над перлиною з ранку до вечора. Очі плакали, й ганчірка геть уся була в бурих плямах, але Ібрагім погрожував кийком і не відходив від хлопчика. Ібрагіма тіпала пропасниця від нетерплячки та від страху за перлину.

Отак поволеньки проступали принади красуні з красунь. Понад тиждень збігло, доки Ісса зняв перший тонісінький шар. Але ще принаймні три таких самих шари треба було зняти… Майже два тижні минуло, доки Ісса зішкрябав другий шар. Його очі вже не могли дивитися на малесеньку мерехтливу кульку, в якій відбивалося розжарене сонце.

Та Ібрагім сидів поруч хлопчика з кийком. Ібрагімове обличчя пашіло від пропасниці. Іноді він схоплювався, бив Іссу тим кийком, проте це аж ніяк не прискорювало праці.

Третій шар Ісса вже не зішкрябав. Він майже осліп. Очі в нього налилися кров'ю, а повіки набрякли так, що хлопчиська на вулиці бігали за ним і кричали:

— Краб! Краб!

Бо й у крабів такі ж бридкі, вибалушені очі.

Це було зле. Але гірше було те, що навіть при найщирішому бажанні Ісса справді не бачив перлини. Очі його вже не бачили гаразд навіть великих речей. Шматок полотна аж зашкаруб од бруду, але нового Ібрагім не давав. Брунатні сльози тепер засихали під очима й на щоках, і це було так бридко, що Ібрагім кінець кінцем розлютився й прогнав Іссу. На цей час він уже знайшов собі іншого хлопчика, в якого були здорові гарні очі й який добре бачив перлину.

Так позбулася перлина третьої каламутної шкаралупки, але виявилося, що треба зняти й четверту. Зчистили й четверту. Тоді перлина засяла в усій своїй красі, ніби прозрівши після тривалої сліпоти, ніби то Ісса подарував їй свій зір: він осліп, а в неї полуда з очей спала.

Тоді Ібрагім насипав у маленьку паперову коробочку перламутрового порошку, намолотого з розбитих черепашок, поклав туди перлину, закрив коробочку й перев'язав довгою мотузкою. Другим кінцем він прив'язав мотузку до палички, й новий хлопчик-служник, сидячи навпочіпки, почав крутити ту паличку. Коробочка кружляла в повітрі, перлина качалася в перламутровому порошку й полірувала собі боки.

Багато днів сидів так хлопчик, і коли одна рука в нього терпла, він брав паличку в іншу, точнісінько, як той хлопчик з Адена, який сидів за дверима в полковника Хьюза й, посмикуючи мотузку, розгойдував віяло. Нарешті Ібрагім дістав перлину з коробочки, він уже знав, що страшенно розбагатів. Ібрагім не пішов з тією перлиною на базар — не хотів, щоб хто з його друзів дізнався про неї, й вирішив зачекати, доки трапиться якийсь заїжджий покупець.

Саме на цей час Мукалла набридла панові Бабелону.

Мукалла — вельми гарне місто з білою мечеттю й коричневими будинками, зі стрімким муром скель, які височать одразу ж за містом. А за тими скелями лежить Гадрамаут, один з найтаємничіших куточків світу. Але навіщо все це перекупникові перлів? Не піде ж він досліджувати Гадрамаут? Навіщо це йому? Там немає перлів, а самі тільки бедуїни, які розмальовують свою шкіру фарбою індиго, та ще великі міста з гарними назвами — Сеюм, Шимбан, Хаджарен, з казковими багатоповерховими спорудами. Але навіщо все це купцеві, та ще й тому, який шукає королеву перлин?

Нудячись, але ще не наважуючись і повернутися до Массауа, пан Бабелон вирішив, що за цих виняткових обставин найліпше було б оглянути місця ловитви перлів у Перській затоці. І негайно вирушив у путь. Метою його мандрівки були Бахрейнські острови, Ліндха, Ормузька протока та Бендер-Аббас…

Він справді був улюбленцем долі, хоча й заперечував це, твердячи, ніби щастя — то плід розуму.


6

Ель-Сейфа, Гаміда й Шоа висадили на острові Омоному.

Прибережні високі скелі цього острова можна було б порівняти з прекрасною облямівкою потворної картини. Вони облямовували острів, а всередині лежав низькоділ зі смердючим багновищем. Мангрові, які росли на берегах багновища, були вкриті ріденьким товстошкірим зеленим листячком, а безліч повітряних коренів звисали з гілок, тяглися до землі, заривались у мочарі й схожі були на ноги якихось велетенських птахів. І цих страхітливих потворних кінцівок було безліч — вони звивалися, спліталися в непроникну огорожу навколо багновища, створюючи ще одну облямівку. А на цій облямівці сиділи пелікани й ніби сміялися. Вони сміялися, коли клацали своїми дивовижними дзьобами, сміялися й тоді, коли ті дзьоби були закриті. Таке враження створювалося завдяки отій рисці, яка ділила дзьоб надвоє, трохи загинаючись угору в куточках. Кумедні торбинки висіли під дзьобами, й чим старший був пелікан, тим більшу й кумеднішу торбинку він мав.

А більше ніякого життя на цьому острові не було.

Джумелеський каїд з чотками в руці, серіндж Бен Абді зі шкреблом та йєменський чужинець з порожніми руками супроводили озброєну варту й засуджених на берег. Там каїд перетяв Ель-Сейфові, Гамідові та Шоа пута й сказав:

— Ось вона, ваша щаслива земля! Владарюйте.

Йєменець, затуливши від сонця очі, з цікавістю роздивлявся навсібіч. Він мало плавав по морю і не знав цього острівця.

— А де ж комахи? — запитав він.

— Будуть по заході сонця, — сказав Бен Абді й, вишкірившись, подав Ель-Сейфові своє шкребло — Візьми. Воно тобі знадобиться.

Він уже хотів був іти, коли це раптом з'явився нахуда Омар, який не втримавсь і приплив іншим човном, щоб, глузуючи, попрощатися з Ель-Сейфом.

— Пробач, о володарю, що я залишаю тебе тут на самоті, — заволав він, захлинаючись од сміху. — Але я пообіцяв ловцям, що не покину їх. І я виконаю свою обіцянку. Не покину! Аллах є свідком, що я їх не покину!

Повертаючись разом з іншими до човна, нахуда все ще вигукував оте «не покину!» Це була гонориста людина, і його вельми гнітило те, що він підкорився був голому сомалійцю й навіть віддав йому свій молитовний килимок.

Човни відпливли, а тоді відплив і корабель. Довго ще бовваніло вдалині його вітрило, яке рухалося по великому колу круг острова Омоному — Матері Комах.

Троє чоловіків лишилися самі, й вони не мсгли нічого, ні одягу, ні їжі, ні води, ні зброї— саме тільки серінджеве шкребло. Сонце пекло нещадно, й незабаром скелі аж пашіли, мов розжарений до червоного метал. Гамід знову впав у відчай і став нарікати та квилити так жалібно, що переполохав пеліканів, які сіли було на живопліт з мангрових.

— Мовчи, — сказав Ель-Сейф. — Птахи збираються спати.

Він пішов до моря шукати устриці, які можна було б їсти. Потім шукав воду, але не знайшов нічого, крім смердючих калюж, що витікали з багновища.

Шоа мовчки лежав у затінку, але Гамід підсів до нього й знову став клясти свою долю. Тоді Шоа підвівся й пішов шукати іншого куточка, де можна було б спокійно чекати смерті. Він відмовився від устриць, які йому приніс Ель-Сейф. Шоа не хотів підтримувати власне життя.

Потім сонце схилилося до обрію, й, хоч до сутінків було ще далеко, з багновища здійнялися вгору невеличкі, прозорі хмаринки. Ці хмаринки чимраз густішали й густішали — то були вже величезні хмари комашні, від якої острів і дістав таку назву.

Від комашні годі було шукати захистку — хіба що тільки в морі. Тож Ель-Сейф ліг на обмілині поміж скель. Хвильки перекочувались і пестили його тіло, а він міркував про свою долю.

Що ж такого він учинив, за що його так покарано?

Відповідь була ясна: він дав своїм товаришам корабель, а іншим ловцям приклад, який вони могли б наслідувати.

Але де ж він схибив, що кінець настав так швидко? Може, не слід було ламати рушницю й кидати її до моря?

Проте Ель-Сейф знав, що це нічого не змінило б… Не можна було дозволяти, щоб серіндж Бен Абді утік, не можна було вірити нахуді Омарові, не можна було залишатися на тому місці так довго! Так, це були величезні помилки, проте Ель-Сейф відчував, що не це найголовніше.

Але що ж тоді? Що?!

Підійшов Шоа й також улігся в воду, бо хотів умерти якомога швидше, але не в муках.

— Від комашні ховаюсь, — сказав він. — їх багато, і аллах дав їм мечі, щоб вони нас шпигали.

— Ага, — зітхнув Ель-Сейф, та за хвилину вигукнув: — Ні, ні! Ні! їх небагато!

—їх дуже багато, — сказав Шоа. — Цілі хмари, як воїнів пророка.

Але Ель-Сейф мав на гадці не комах; він думав про тих, які припливли на двох кораблях. Ті мали мечі, так; але їх було не дуже багато!..

Ніч поволі минала, а комахи прилітали аж сюди й кусали обличчя, хоч ті були скроплені солоною водою.

— Добре лежати у воді, — сказав Шоа. — Тіло ослабне, і душа матиме легкий шлях.

— Ні! — вигукнув Ель-Сейф. — Я хочу жити!

— Хотіти треба того, чого хоче аллах, — сказав Шоа.

— Аллах хоче, щоб ми жили! — сказав Ель-Сейф і підвівся.

В голові в нього аж гуло від безлічі думок. Він пішов до берега, але в темряві натрапив на Гаміда, який також лежав у воді й, мабуть, спав. Але тепер Гамід прокинувся й закричав:

— О, триклятий! Ти й тут не даєш мені спокою! І навіщо я допоміг тобі втекти, чому я не залишив тебе в тому пеклі? Ти зрікся аллаха! Навіщо я тобі вірив!..

— Гаміде, — схилився Ель-Сейф над ним. — Брате мій, схаменися. Коли в усьому воля аллаха, то я нічого не вчинив і не змінив, бо я й не міг цього зробити. Та коли воля людей чогось варта, тоді я добре вчинив, що спробував змінити ту волю. Адже то була воля лихих людей, і хтось повинен був починати. А коли я й завинив, то лише тому, що не знаю, де схибив, де ми помилилися. І я, мабуть, швидше помру, ніж зрозумію це. Ось що мене мучить. А не комашня.

Комашня також мучила Ель-Сейфа, але він не звертав на це уваги. А незабаром далася взнаки спрага.

На світанні зникла комашня, але одразу ж зійшло сонце й почало пекти. На шкірі в засуджених лишилися сліди морської солі, але здавалося, ніби та сіль просякла глибоко в їхні тіла, — так нестерпно дошкуляла спрага.

Опівдні Гамід видерся на скелю й став вигукувати там страшні прокляття, погрожуючи кулаками вітрилам корабля, який усе ще повільно кружляв навколо острова. Гамід кричав цілий день, але надвечір перестав лаятись і почав благати, впавши на коліна й простягаючи руки до недосяжного вітрила.

— Як може так безглуздо чинити людина, котра вміє читати й писати? — запитав уголос Ель-Сейф. — Видно, самої письменності замало, щоб бути мудрим…

Шоа не відповів. Він лежав у затінку, обличчям до скелі, нерухомо, наче мертвий. Він жадав смерті, відкривав їй свою душу, так само, як Гамід відкривав свої обійми далекому вітрилу, яке кружляло навколо острова.

Тієї ночі Шоа вже не ліг у воду. Він не зрушив з місця, бо рух — це ознака життя. А Шоа був мертвий, хоча ще й дихав.

Зате Гамід забрів у воду аж по самісіньку шию й стояв там, вигукуючи поперемінно то прокляття, то благання… Потім він закричав, що бачить світло, що бачить човен з ліхтарем на носі, що човен цей підпливає… А тоді Гамідові здалося, ніби човен цей підпливає занадто повільно, немов вагаючись… Гамід кинувся йому назустріч, волаючи:

— Ось де я! Ось де я! Я чекаю!

Гамід заплив далеко, бо довго ще лунав його крик. Потім крик ущух, і Гаміда вже більше ніхто не бачив.

На ранок тіло в Шоа набрякло, вкрите безліччю дрібненьких ранок. Та проте, незважаючи на страхітливий набряк, здавалося, ніби те тіло поменшало, ніби зсохлося. Щось із нього зникало, не лишаючи слідів. І Ель-Сейф пригадав Ауссину кров. Він схилився над Шоа й покликав його. Але Шоа не відповів, хоч серце в нього ще билося.

Ель-Сейф відчув жахливий тягар самотності й кинувся бігти уздовж огорожі з потворних коренів, лякаючи пеліканів, аби тільки бачити помахи їхніх крил, аби тільки чути клацання їхніх дзьобів, аби тільки не бути таким самотнім. Але пелікани знову посідали й почали реготатись, і здавалося, ніби то в них не дзьоби, а величезні підборіддя та величезні насмішкуваті губи. Вони видалися Ель-Сейфові саладинами, й він став кидати в них камінням, вигукуючи:

— Забирайтесь геть з нашої землі! Ви, втілення всіх гріхів!

Але раптом Ель-Сейф схаменувся й збагнув, що починає поводитися так само безглуздо, як і Гамід. Він сів і замислився… Потім спробував вилізти на живопліт, сподіваючись знайти пеліканячі гнізда й покуштувати яєць. Але на це йому вже забракло сили.

Ель-Сейф знову впав у відчай і став рвати на собі волосся, кричучи спраглим горлом:

— Це я винний у всьому! Аллах дав мені голову, але я не вмію мізкувати нею! А вони вміють, вони вміють мізкувати нею!..

І замовк. Довго стояв він так, дивлячись, як регочуться пелікани.

А тоді сів, не ховаючись від сонця, й знову дивився на пеліканячі малесенькі голови й величезні насмішкуваті губи…

Потім пішов до Шоа.

— Шоа, — зашепотів Ель-Сейф, — їх не більше, ніж нас, але вони вміють мізкувати своїми головами. От і виходить, ніби в них більше голів, а в усіх тих головах одні й ті ж самі думки, одна й та ж сама мета… Наче всі ті голови ростуть з одного тіла…

Але Шоа не відповів, хоч серце в нього ще й досі билося.

Ель-Сейф сів до Шоа в затінок, і раптом його наче огорнула мла спокою. Рівновага повернулася до Ель-Сейфа. Тепер він уже знав… Спрага судомила йому вуста, на язиці було гидко й сухо, але він не зважав на це.

— Шоа, — шепотів Ель-Сейф. — Моєї голови виявилося замало… Та коли ми також матимемо більше голів, і наче з одного тіла…

Він замовк, бо язик набряк від спраги й не підкорявся вже йому.

Над силу видерся Ель-Сейф на скелю. Це виснажило його, й він сів там, де найдужче пекло сонце. Але Ель-Сейфові було байдуже.

Він дивився навколо себе. Море схоже було на велику ясно-блакитну тарілку, посеред якої сидів він, Ель-Сейф, і чекав, коли його з'їсть сонце. Довго тривати так не могло. Ель-Сейф розумів це, і йому раптом стало смішно, коли-він уявив собі сонце, яке нібито їсть його. Він сидів там до самого вечора, потім напівлежав, а коли сонце заходило, то Ель-Сейф уже не зійшов долі, щоб лягти у воду. Та, зрештою, солона вода, ятрячи шкіру, тільки посилила б нестерпну спрагу…

Ель-Сейф лежав над морем на своїй «тарілці», його голова з чорним скуйовдженим чубом та з чолом, позначеним шрамом у вигляді меча, спочивала на камені. Ель-Сейф дивився на зорі. Потім прилетіла комашня й заспівала тонесенькими голосочками.

Він чув той спів, але вже не сприймав дотиків дрібнесеньких мечів. Думав про те, що він сказав Шоа, але це вже було швидше марення, ніж думки… Під ним фосфоресціювало море, насичене планктоном, як і тієї ночі, напередодні Ауссиної смерті.

Наступного ранку до берега підплив корабель «Массауа», й каїд з нахудою, серінджем та кількома матросами зійшли на берег, щоб поховати засуджених, як цього вимагає пророк. Шоа був уже мертвий. Вони довго шукали Ель-Сейфа, а коли знайшли його на тому високому ліжкові, він іще дихав.

Каїд схилився над Ель-Сейфом. І раптом— ніби ледь чутний брязкіт янтарних чоток відігнав сон — Ель-Сейф розплющив очі й, усміхаючись, прошепотів:

— Ми матимемо більше голів…

Каїд здивовано закліпав очима за скельцями окулярів.

— Збожеволів! — сказав він. — Іншаллах. Така воля аллаха.


ПІСЛЯМОВА


Пан Бабелон купив у Бендер-Аббасі свою королеву перлин. Заплатив за неї багато, але він міг собі це дозволити, бо Саїдові перли дісталися йому задурно.

Йдучи містом до пристані, пан Бабелон уявив собі своє, тепер уже повне кольє, й це так потішило його, що він підійшов до гурту сліпих жебраків і з власної волі подарував срібну монету хлопчикові з запаленими гнійними очима. Хлопчина спробував монету зубами й, упевнившись, що це срібло, вибіг спотикаючись із гурту (він погано бачив) й почав закликати всі блага на голову доброчинцеві. Це був Ісса.

Пан Бабелон усміхнувся; велике, приємне почуття сповнило його, почуття, яке завжди викликають великодушні вчинки.

Може, це почуття додало панові Бабелону відваги, а може, йому не давали спокою перли, якими набита була його кишеня, але ще того ж дня він відплив назад, у напрямку до Джибуті й Червоного моря. Та, зрештою, він був певен, що Ель-Сейфа вже знешкоджено. Пан Бабелон стояв на палубі й дивився на зграйки летючих рибок, які, виблискуючи перламутром, вихоплювалися над хвилями Індійського океану. Пан Бабелон милувався ними й водночас подумки підраховував, скільки запросити з фірми «Роземан» за сто дев'ятнадцять красунь, які лежали в нього в кишені. В Джибуті, почувши про Ель-Сейфову смерть, він усміхнувся, купив собі букетик жасмину й з насолодою вдихнув аромат. Потім спокійно вирушив собі далі в першому класі поштового пароплава. Спираючись за звичкою на поруччя палуби й спостерігаючи за нескінченною грою хвиль у протоці Баб-ель-Мандеб, пан Бабелон уявляв себе в цілком інших місцях, над іншим, не таким спекотливим морем, в іншому, набагато приємнішому середовищі…

Так він доплив до Массауа, де на нього вже чекав наступник. Та коли пан Бабелон ішов з пристані до своєї оселі, до нього, люто гавкаючи, підскочив якийсь собака й затопив зуби йому в литку. Пан Бабелон ретельно обмив і продезинфікував рану. Але за кілька днів — він не встиг іще навіть налаштуватися до остаточного від'їзду — на нього напали жахливі корчі. Порятунку не було. Багато днів і ночей прокричав пан Бабелон од нестерпних жорстоких приступів, аж поки смерть вивільнила його з лабетів хвороби.

Але смерть водночас зірвала машкару, яку пан Бабелон носив ціле своє життя. Бабелонове мертве обличчя раптом спотворилося жадібним хижим вищиром гієни — тим виразом бридкої й страхітливої хижості, який так вразив Ель-Сейфа у мить загибелі «Ель-Ріха». Це було жахливе видовище, і багато хто з жителів Массауа ледве пізнавали в мерцеві свого давнього, добросердечного приятеля й гостинного господаря.

Так скінчили життя всі ті, кому випало грати в цій історії провідні ролі — хай добрі чи лихі: Ель-Сейф, Шоа й Гамід… Аль-Саїд, його син Абдаллах і його двоюрідний брат Азіз… Бабелон, Попастратос і хадж Шере… Проте лишилися жити ті, що грали найпершу роль — численні, безіменні ловці перлів. Ті з них, які брали участь на чолі з Ель-Сейфом у коротенькій подорожі до щасливої землі — тобто в першому в історії Червоного моря повстанні ловців, — назавжди запам'ятали недовгі, але прекрасні хвилини, коли вони справді були людьми, коли відчували спільну силу, джерелом якої була їхня власна воля й віра в здійснення мрій. І хоч незабаром померли й вони — така вже доля ловців перлів — проте їхні друзям лишилася ця історія, ця легенда, яку розповідали біля вогнищ або на палубі під усіяним зорями вечірнім небом. Легенда ця переходила від одного покоління до іншого й живе на берегах Червоного моря ще досі, хоч від її народження минуло півсторіччя.

Бо це легенда про одного з них, ловців, легенда про Ель-Сейфа, який прийшов, щоб дати їм свободу й людську гідність, який говорив, що воля аллаха й справедливість— це одне й те ж саме. А ще легенда твердить, що Ель-Сейф колись повернеться, що повернеться його правда, бо та правда занадто велика й свята, щоб умерти разом з людиною.





1

Негус (ефіоп.) — титул імператора Ефіопії.

(обратно)

2

Дурра — кормова й хлібна рослина в тропічній Африці, Америці й Південно-Східній Азії.

(обратно)

3

Хаджі (араб.) — мусульманин, який зробив релігійну подорож у Мекку.

(обратно)

4

Чудовий зразок такої кропильниці зберігається в храмі Святого Сульпіція в Парижі.

(обратно)

5

Хакім (араб.) — лікар-тубілець.

(обратно)

6

Каїд, або каді (араб.) — суддя.

(обратно)

7

Жаргоном жителів цього району так називалися невільники.

(обратно)

8

Наргіле (перс.) — східний курильний прилад.

(обратно)

9

Мароніти — християнська секта в Сірії.

(обратно)

10

Біль-біль та барок (араб.) — дефектні, малоцінні перли.

(обратно)

11

Набоб (араб.) — багач, життя якого відзначається східними розкошами.

(обратно)

12

Імам (араб.) — духовна особа в мусульман.

(обратно)

13

Столиця французького Сомалі.

(обратно)

Оглавление

  • Мірко Пашек ЛОВЦІ ПЕРЛІВ
  • ВІД АВТОРА
  • ЧАСТИНА ПЕРША
  • ЧАСТИНА ДРУГА
  • ЧАСТИНА ТРЕТЯ
  • ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
  • ЧАСТИНА П’ЯТА
  • ЧАСТИНА ШОСТА
  • ПІСЛЯМОВА