Юрій Корнійович Смолич

Произведения на русском языке https://coollib.net/a/124163

Ю́рій Корні́йович Смо́лич (25 червня (8 липня) 1900, Умань — † 26 серпня 1976, Київ) — український письменник, журналіст, театральний критик. Діяч УНР. Редактор журналів «Сільський театр» (1926–1929), «УЖ» (1928–1929), «Червоний шлях» (1935), «Літературний журнал» (1936–1937), «Україна» (1943–1950). Таємний інформатор репресивних органів СРСР (НКВД-МГБ-КГБ)

Юрій Корнійович Смолич народився 7 липня 1900 року у м. Умані в родині вчителя Уманської чоловічої гімназії Корнелія Івановича Смолича. Маленьким хлопчиком не раз із батьками бував у Софіївці. Дитячі враження від уманського диво-саду назавжди лишилися в пам’яті і пізніше вилилися на папір у автобіографічній повісті «Дитинство».

Народився третьою дитиною в родині гімназійного вчителя Корнелія Смолича. У 1911—1913 роках навчався в Кам'янець-Подільській гімназії.

По закінченні Жмеринської чоловічої гімназії (1913—1917) навчався в Київському комерційному інституті (1918).

"В останні роки чомусь сором'язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) - Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами - Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський. держчиновниками УНР - Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич ... Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Але декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон. Але петлюрівська закваска в них залишилася назавжди. " Я. Тинченко

Під час українсько-російської війни 1918-1921 певний час працював санітаром і лікпомом у Червоному Хресті, актором у червоноармійському театрі-студії, театрах укрпрофсожу, наросвіти; пізніше — в Театрі імені Івана Франка (1922—1924). З 1923 року жив у Харкові, працював інспектором театрів у Головполітпросвіті Наркомосу УСРР (1924—1928), театральним критиком у журналі «Нове мистецтво».

Протягом 1929—1934 працював позаштатним постійним театральним рецензентом у газеті «Вісти ВУЦВК», потім «Комуніст». Редагував журнали «Сільський театр» (1926—1929), «УЖ» (1928—1929), «Червоний шлях» (1935), «Літературний журнал» (1936—1937), «Україна» (1943—1950). З 1934 — заступник голови, а впродовж 1938—1944 рр. — голова Харківської обласної організації СПРУ, зокрема й в евакуації в Алма-Аті (Казахстан). З травня 1944 року жив у Києві. Член правління СП СРСР (1942—1976), заступник голови СПУ та член секретаріату правління СПУ (1944—1963). Член КПРС (1951), кандидат у члени ЦК КПУ (1971).

Працював кореспондентом газети «Известия» по УРСР (1946), у Берліні як член Комітету за повернення на Батьківщину (1959). Голова, а потім президент Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном «Україна» (1961—1976). Герой Соціалістичної Праці (1970). Голова правління СПУ (1971—1973), секретар правління СП СРСР (1971—1976). Делеґат з'їздів КПУ (1971, 1976), профспілок УРСР (1972), депутат Верховної Ради УРСР кількох скликань. Лауреат багатьох міжнародних, урядових республіканських і всесоюзних нагород.

Після війни мешкав у Києві, в будинку письменників Роліт, з 1956 р. — в будинку на вул. Заньковецької, 5/2, на фасаді якого йому встановлено пам’ятну дошку. Похований на Байковому цвинтарі.