Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 у Вінниці. Батько його працював дрібним службовцем, пив, через що часто змінював роботу. Мати, Гликерія Максимівна Абаз, дуже любила сина, вкладала в нього всю душу.
Невдовзі Коцюбинські мусили залишити Вінницю, переїхали жити на село, згодом — у містечко Бар. Тут Михайла віддали до початкової школи (1875—1876), де він проявив себе старанним учнем. Згодом навчався у духовному училищі у Шаргороді (1876—1880). Тут сталася подія, про яку письменник згадував з деяким гумором. 12-літнім підлітком він закохався у 16-річну дівчину, а щоби привернути її увагу, вирішив стати «великою людиною» і накинувся на книжки. Твори Т.Шевченка та Марка Вовчка справили на нього таке сильне враження, що він і сам захотів стати письменником.
1881 — родина Коцюбинських повернулася у Вінницю. Через тяжке матеріальне становище сім'ї юнакові не вдалося продовжити освіту: мати осліпла, а згодом (1886) помер батько. Відповідальність за родину з 4 осіб лягла на плечі Михайла. У 1886–1889 він заробляв приватними уроками і продовжував самоосвіту, а 1891-го, склавши екстерном іспит на народного учителя при Вінницькому реальному училищі, працював репетитором.
Займав активну громадянську позицію, пропагував революційні та самостійницькі ідеї, тому Подільське жандармське управління взяло Коцюбинського на облік. На квартирі Коцюбинських було зроблено кілька обшуків, а за Михайлом установлено таємний нагляд.
Дебютний літературний твір «Андрій Соловко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884) критика оцінила вельми скептично. Один із рецензентів радив початківцеві залишити цю справу, проте він писав і далі, але твори до друку не подавав. Вдруге почав друкуватися в 1890 (львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка»). Це сталося після його поїздки до Львова того ж року. Тут він познайомився з І.Я.Франком, іншими місцевими літераторами та видавцями, налагодив співпрацю з редакціями журналів «Правда», «Зоря», «Дзвінок» та ін., почав публікувати в них свої твори.
З початку 1891 працював домашнім вчителем у родині бухгалтера цукрового заводу в с. Лопатинці, де створив низку літературних творів.
На початку 1890-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнята ліберально-просвітницькими ідеями, утворила «Братство тарасівців», з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв'язки.
1892–1896 — працював у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду на території колишнього Новоросійського генерал-губернаторства. Робота в селах Бессарабської та Таврійської губерній дала йому матеріал для написання циклу "молдавських" («Для загального добра», «Пе-Коптьор») і "кримських" ("В путах шайтана", "На камені", "Під мінаретами") оповідань.
Залишивши роботу в комісії (1897), він сподівався одержати посаду завідуючого книжковим складом у Чернігівській губернській земській управі, але чернігівський губернатор не допустив його до цієї праці. Після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові, де жила сім'я, Коцюбинський тимчасово осів у Житомирі, де від листопада 1897 до березня 1898 обіймав різні посади в редакції місцевої газети «Волынь».
Весна 1898 р. – отримавши роботу в Чернігівській земській управі, нарешті переїхав у Чернігів. Спочатку займав посаду діловода, тимчасово завідував столом народної освіти та редагував «Земский сборник Черниговской губернии». У вересні 1900 влаштувався до міського статистичного бюро, де працював до 1911. У Чернігові зустрів і закохався у Віру Устимівну Дейшу, з часом вона стала його дружиною. Тут виросли його діти: Юрій, Оксана, Ірина, Роман. Щотижня у будинку письменника збиралась літературна молодь міста, зокрема, відомі у майбутньому письменники Василь Блакитний і Микола Вороний. Під час навчання в Чернігівській духовній семінарії ці «суботи» часто відвідував молодий Павло Тичина. Михайло Коцюбинський порадив Михайлові Грушевському вмістити його вірші в часописі «Літературно-науковий вісник» (1912).
Важливе джерело інформації до біографії письменника — понад 300 листів Коцюбинського до коханої жінки, Олександри Іванівни Аплаксіної (1880–1973), молодшої за нього на 16 років. Їх було вперше видано 1938 року Інститутом української літератури АН УРСР (щоправда, видання рясніло купюрами морального й політичного характеру — зокрема, викреслено всі згадки про людей, оголошених в СРСР «ворогами народу»). Стосунки Коцюбинського з Аплаксиною завершилися 1907 року, коли з анонімного листа про них дізналася дружина письменника. Вона примусила М.Коцюбинського дати слово не залишати родину.
Після чергових відвідин Галичини (зокрема, Гуцульщини) народився один із найкращих творів письменника — повість «Тіні забутих предків». За його сюжетом Сергій Параджанов створив однойменний фільм, який став одним із світових шедеврів.
1911 — «Товариство прихильників української науки і штуки» призначило М.Коцюбинському довічну стипендію в розмірі 2000 крб. на рік, щоби він міг звільнитись зі служби. Проте письменник почував себе дедалі гірше. Його мучили астма і туберкульоз. Через потребу в лікуванні М.Коцюбинський відвідав Італію (острів Капрі) й інші країни Європи.
Під час поїздок на острів Капрі письменник часто зустрічався з Максимом Горьким, взимку 1911—1912 навіть жив у нього і написав там свої відомі твори «Коні не винні» та «Подарунок на іменини».
Знав 9 мов (крім української та російської), зокрема грецьку, кримськотатарську, циганську.
Востаннє перебуваючи в лікарні, Коцюбинський дізнався про смерть найкращого друга, композитора М.В.Лисенка.
Помер 25 квітня 1913. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок.
На березі Південного Бугу в районі Сабарова (Сабарів) є відомий "камінь Коцюбинського" з цитатами письменника. Вважається що саме на цьому камені Михайло Коцюбинський писав свої твори.
.jpg)
