Боснійські драми [Слободан Шнайдер] (fb2) читать онлайн

Слободан Шнайдер Боснійські драми

Шкіра змії

Дійові особи:

МАРТА

АЗРА

ГАСАН

НЕНАРОДЖЕНЕ / ЗМІЯ

ПАН У ФРАКУ

АРХАНГЕЛ ГАВРИЇЛ / ДЖІБРІЛ

ГАСПАР, МЕЛЬХІОР, БАЛТАЗАР

СУДДЯ

КІЛЬКА ПАНІВ У ФРАКАХ

СОЛДАТИ

Дія відбувається в часи Тридцятирічної війни у Боснії

Пролог на небі

За великим столом, над мороком, у якому ледь проглядає силует чогось, наприклад, якогось маленького деревця, майже як мумії, сидять пани у фраках, у важких, напудрених перуках «алонж»^[1]. Усе вказує на якийсь поважний трибунал і це враження особливо підсилює фігура ангела в позолоченому бароковому панцирі, із шовковим тюрбаном на колінах, що віщує майбутні метаморфози. Це Гавриїл, ім’я якого іслам чує як Джібріл.

У посудині з білої кераміки — численні сувої географічних карт. Окремо, збоку, сидять три царі у мундирах кольору хакі, поряд зі своїми спухлими валізами, ніби от зараз вирушать у дорогу. З кожного боку — озброєний вартовий у військовому камуфляжі, їхні обличчя замасковані кольором землі. Зовсім зліва ще є щогла, наразі без прапора.

Серйозність картини певною мірою псує то той, то інший достойник у фраку — своїм цоканням язиком або непристойним хихотінням. А це трапляється щоразу після розглядання якоїсь із карт. Це найбільше злить царів, які б радо одразу поїхали разом зі своєю кавалькадою.

Потім, після моменту тиші, ніби щойно було подано якийсь таємний сигнал починати, всі почали безкінечно повільно і церемоніально пити кров, густу й темну, із зелених мисочок.

ПАН У ФРАКУ (говорить завчено нейтрально, тоном дипломатичного комюніке): Так казав Ягве своєму війську: Я вирішив помститися за те, що вчинили моєму народові; помститися так, щоб це запам’ятали. Сьогодні йдіть у бій проти своїх ворогів. Нехай ваші серця не здаються! Не бійтеся! Не лякайтеся! Не тремтіть перед ними! Адже Ягве, Бог ваш, іде з вами битися за вас проти ваших ворогів, іде врятувати вас.

А коли Ягве, Бог ваш, віддасть у ваші руки всіх їхніх чоловіків, повбивайте їх гострим мечем, усіх до одного.

ДРУГИЙ ПАН (так само нейтрально): Худобою, дітьми й жінками, всім, що буде в містах, користуйся як здобиччю, яку тобі дає Ягве. У містах тих народів, які Ягве, твій Бог, віддасть тобі у володіння, нікого не залишай в живих, а покарай херемом — заклятим знищенням. Хеттів та амореїв, ханаанців та перізців, хівійців та джебуситів, як тобі наказав Ягве, твій Бог. Поглянь ліворуч, обернися праворуч, і побачиш поруч із собою і найбільшу, і найменшу людину з твого племені, бо всі відчувають, що таке херем, можна сказати, щойно їх мати народить.

ПЕРШИЙ ПАН: А зараз ідіть, здійсніть чин заклятого знищення, на них і на всьому, чим вони володіють, зітріть з лиця Землі лезом меча.

Другий пан розгорнув на столі карту. Всі нахилились над нею, а тоді розійшлися з якимись дивними, повільно-церемоніальними жестами, сенс яких таємний, продовжуючи пити кров з вишуканих срібних мисочок. Троє царів з байдужим виразом обличчя охолоджуються віялами.

ПЕРШИЙ ПАН: А тепер ідіть, здійсніть це кляте знищення, знищіть усіх чоловіків лезом меча, а рештою здобичі насолоджуйтесь. Тут немає місця для помилування, так само як і вони би вам його не подарували. Отже, до діла, я сказав, знищіть їхні сліди, дім і вогнище, могили і всі інші сліди їхнього роду знищіть.

АНГЕЛ: Хеттів, аморейців...

ДРУГИЙ ПАН: Ханаанців, перізців...

ПЕРШИЙ ПАН: Хеттів, аморейців...

АНГЕЛ: Ханаанців, перізців, аморейців, хеттів...

Ангел розпростує свої крила, його панцир виблискує.

1. Азра

Прозектура у підвалі лікарні, але в умовах, коли все лише тимчасове. Це склад, смітник, спальня. На передньому плані, зліва й справа, два кам’яних столи з жолобами для крові, які зараз є ліжками.

Марта, невизначеного віку, сповзає з ліжка і порається біля імпровізованої пічки, яка, вочевидь, є одночасно і кухонною плитою. Все оповите гнилим півмороком, який у глибині не має меж. Там неясно видніє дерево.

Гасан, у брудному халаті, який колись був білим одягом санітара, пхає ноші на коліщатках, на яких, вочевидь, лежить хтось, а можливо, лише щось, під брудною ковдрою. Це щось повністю прикрите.

Гасан швидко виходить.

МАРТА: Стій, вернися! Це що таке? Надворі вже сутеніє. Негайно це закопай! Вже не можу на тебе дивитися. Стій, ходи сюди. Ось (витягає дві цигарки) «Marlboro»! Забирай звідси цей сморід! (Піднімає ковдру.) Господи Ісусе!

Гасан знову входить. Марта повертає ковдру на місце. Навіть трохи її розрівняла.

ГАСАН: Дай бодай щось, викину її в іншому місці.

МАРТА: Жива?

ГАСАН: Ледь.

МАРТА: Дивиться.

ГАСАН: Це ні про що не говорить.

МАРТА: Де ви її знайшли?

ГАСАН: Та вони ховаються в кожному кущі, як суки.

МАРТА: Де ви знайшли оцю?

ГАСАН: Її і ще одну таку саму привезли до самого моста якоюсь розвалюхою.

МАРТА: Хто?

ГАСАН: Цим іменем я не оскверню свого рота (плює).

МАРТА: Хто, скажи.

ГАСАН: Піди, як розвидниться, на міст, і подивися сама. Розвалюха залишилася, там вона і згниє. На ній написано: ПОДАРУНОК ВІД... Написано: РІЗДВЯНІ ВІТАННЯ ВІД...

МАРТА: Де ота друга?

ГАСАН: А те саме написано і в неї... ти тільки підніми те покривало, те саме написано і в неї на... (Йде в бік нош.)

МАРТА: Облиш, іди геть! (Кидає йому дві цигарки.)

ГАСАН: Добре, якщо тобі не подобається... У нас є ще такі «апартаменти».

Береться за ноші.

МАРТА: Облиш.

ГАСАН: Штовхай, неси, облиш...

МАРТА: Ану виходь. Це жіноча кімната.

ГАСАН: Срав я на жіночу кімнату. Тут за кращих часів різали й потрошили на п’яти таких столах.

МАРТА: Морг.

Марта під покривалом знімає із запобіжника револьвер.

ГАСАН: На тебе треба одягти гамівну сорочку. Які в біса апартаменти, які сраки-мотики... Смітник для відходів. Смітник, де отакі нещасні суки викидають оте, що тамті — хай буде прокляте їхнє ім’я — в них запхали.

Марта витягає револьвер з-під покривала.

ГАСАН: Стережися ти: якщо не хтось інший, то сорочку на тебе одягну я.

Береться за ноші.

МАРТА: Клянусь дитиною! (Марта піднімає револьвер.)

ГАСАН: Що мертве — те мертве, Марто. (На мить замислюється.) Ну добре. Байдуже, де вона здохне. Як і тій другій, яку нам, дякую за запитання, подарували мертвою. У чому зараз різниця? В тому, що оця отримуватиме тут буханку хліба ще якийсь день. А ми могли її одразу поховати. Надворі сутеніє. День закінчився. Кому сьогодні судилося, той вже поїхав... (Береться за ноші.)

МАРТА: Облиш. Іди геть!

ГАСАН: Якого хріна я переживаю... Вона твоя.

Грубо перекидає її на кам’яне ліжко. Виходить. Марта ховає револьвер у дрова. Потім перевіряє, чи Гасан справді пішов.

МАРТА: Як ми тебе зватимемо?

Обрис під покривалами мовчить.

Ми самі. Переді мною не потрібно прикидатися. Хочеш помитись?

Марта підходить до нош, трохи піднімає покривало.

Ну, ласкаво просимо! Господи! (Вкриває її.) Ти можеш рухатись? Хоч якось? Давай, підніми долоню, якщо мене чуєш, і стисни її, отак.

Обрис на кам’яному ліжку не ворушиться.

Але ж ти можеш хоча б щось...

Кидається знову до ліжка, трусить нею. Жінка в її руках як лялька.

Ти дивишся! Але чи ти бачиш? Бачиш мене? Марта! Вдовиця! Якщо ти й бачиш мене, Марту, ти не бачиш, що я вдовиця.

Марта потім заспокоюється у своєму кутку.

Що вони з тобою зробили, щастя б їм не видіти. Змії б їм мозок випили! Навіть імені сказати не можеш. Якщо ти взагалі його пам’ятаєш. Деякі жінки забули й ім’я. Так для них і краще. Нащо їм ім’я? Туди, де їх знають на ім’я, вони з таким багажем повернутись не можуть. Звісно, багаж можна й забути на будь-якій станції, якби він не кричав. Але він кричить. Можеш його втюхати добрим людям. Не в кожної народжується Божий син.

Мартине обличчя розпливається в широкій усмішці.

Мій теж не зміг воскреснути. Я не Марія. Я Марта. Я ще ніколи не бачила уві сні ангела. Тому ти з’являєшся — бум, ніби впала з неба: без будь-яких попереджень. Минулої ночі я взагалі нічого не бачила уві сні. Як це витлумачити? Все ж таки це знак!

Марта низько вклоняється перед кам’яним ліжком і тим, що вкрите на ньому.

Ласкаво просимо! Я знала, що рано чи пізно ми мусимо торкнутися дна нещастя, і потім все йде до кращого!

Марта у своєму кутку заспокоюється. З купи перед триногою табуреткою, на яку вона сіла біля печі, бере Книгу, запалює цигарку і читає з насолодою, ніби й сама трохи розпливлася в димі й парі, що піднімається з горщика, в якому щось вариться.

«Тоді прийшла година, коли у місті загинула остання людина. Це сталося в той момент, коли був зруйнований останній будинок. Перші Володарі Війни сказали: «Ви нас не обдурите. Ми тут стоїмо непохитно і ми маємо твердий намір вистояти. Немає будинку під сонцем, зруйнованого так, щоб його не можна було руйнувати далі». Володарі Війни з іншого боку не залишилися в боргу: «Ви нас не обдурите. Ми й далі вбиватимемо вас. Немає такого мерця, який би не міг бути ще мертвішим. А навіть якщо він і наймертвіший, хіба нам краще? Ми вже давно мертві, але все одно воюємо, наш твердий намір — вистояти».

А тоді прийшла на площу посеред міста мертва жінка, хоча сестри відчайдушними криками з усіх Божих кутків зруйнованого міста відмовляли її від цього шаленого чину, і звернулася до отих на довколишніх пагорбах: «Послухайте мене, Володарі Війни. Вчора в нашому місті зруйнували останній будинок, загинула остання людина. Тут для вас уже немає роботи. А було б краще, щоби ви відступили на якусь сотню метрів на схід, кожен з героїчних господарів — по верхівці свого пагорба, щоб місто зникло з прицілів вашої світлої зброї, і там довели справу до кінця».

Володарі Війни, зачудовані мудрістю цієї жінки, вдарили ще сильніше по місту та його мертвих мешканцях.

Неподалік опинився і ангел Високого Віча, що саме перебувало за сімома морями і сімома горами, і вирішив він запам’ятати все, що бачив.

Але для високих членів віча це було задовго, тож на питання, що він насправді бачив, ангел після коротких роздумів сказав: «Все дозволено, особливо ж те, що суворо заборонено!» Хоча ця думка дуже сподобалася, голосуванням Високого Віча вона була відкинута. Володарі Війни у відповідь на це вдарили з подвійною силою по мертвому і по зруйнованому.

Шкода. А вони були на крок від вирішення цієї суперечки. Бо треба було сказати: «Нічого не заборонено!» І тоді б Володарі Війни були зачудовані і не знали, що їм чинити.

Мертву жінку потягнули до Високого Суду, щоб свідчила вона у своїй справі і у справі свого міста. Але на суді одразу стало видно те, що в місті, як надто звичайне, було трохи прихованим: що вона, будучи мертвою, свідчити не може. Навіть у власній справі.

Коли ж, кожен зі свого боку, загинули й останні з Володарів Війни, аж тоді небо відкрилося. Буде переможений останній ворог — Смерть!»

Останні кілька речень чув і Гасан, відкривши рота від здивування. Він приніс кошик із хлібом.

ГАСАН: А це що? Звучить як детектив.

МАРТА: Та це так з кожною книжкою, якщо її читаєш навмання, і з Біблією теж. Тоді кожна з них звучить для тебе як детектив.

ГАСАН: А як іще читати, якщо не навмання? Я читаю тільки у вбиральні. Останнього разу на найнапруженішому місці застав мене сигнал тривоги, ми мусили все вимкнути, відтоді я одразу зазираю в кінець, а роблять так і всі інші. Які в біса книжки... Їжа! Доповідай про кількісний склад!

МАРТА: Присутні — два!

ГАСАН: Не піде. Роби перекличку.

МАРТА: Не мели дурниць!

ГАСАН: Хочеш ще один додатково на неї? Мене хочеш намахати? Перекличку!

Марта кидається до нош, трясе Жінку.

ГАСАН: Марта Кривокапич!

МАРТА (завмирає): Тут!

ГАСАН: Тут. Так є. І що тепер? А оця вже не тут. Лікар наказав? Одна людина — один хліб. Мрець — нуль хліба! Доганяєш?

Марта трясе Жінку.

ГАСАН: Я не можу отак чекати до судного дня. У мене на шиї є ще інші апартаменти.

МАРТА: Стара... прокидайся, озвись... стара...

ГАСАН: Азра! Її звати Азра (вишкіряється). Азра, а по-нашому — Діва. А це з нею могло бути тільки у разі, якщо її звуть Марія. Та могла би бути і дівою з отим, що в ній, бігме, виросло аж до підборіддя. Але ні, її звуть Азра, ми знайшли документ.

МАРТА (кричить): Азро, Азро, Азронько!

ГАСАН: Козо, козо, кізонько. Я більше не маю часу.

МАРТА: Зачекай. Вона, може, не в стані говорити, але дивиться.

ГАСАН (відгортає покривало, показує хліб, крутить ним перед очима в жінки): Може, вона його занюхає? Бачиш, нуль нульовий. У нас немає зайвого хліба, щоб ним розкидатися. Сама знаєш. Ані хліба, ані часу.

Гасан збирається йти.

Жінка вистромила руку з-під покривала і стиснула її в кулак.

Марта зааплодувала.

Гасан кинув хліб на ноші і, розлючений, пішов.

МАРТА (обережно підходить до нош): Азра?

Гасан зверху зіграв якийсь простенький мотив на трубі.

ГАСАН: Спати, солдати! Сніть печених голубів, солдати! Гаси, ти там!

Загавкав пес. Гасан йому відповів, наслідуючи його.

Чути ще струмінь сечі, а потім Гасанів стогін полегшення.

Пітьма, про яку кажуть, що її можна краяти ножем.

2. Querelle

Було тихо, як у могилі, до першої довгої черги, на яку відповіла коротка, шалена стрілянина. Бій, одначе, вщух або переселився деінде.

Чути чи то пса, чи то вовка, чи то людський плач? Чим би не був цей звук, він лише підсилює відчуття темряви.

Марта вкрилася з головою, не ворушиться.

В узголів’ї у Азри стоїть Оте Ненароджене. Азра безперервно дивиться поверх ковдри у морок. У глибині світиться вогонь у імпровізованій пічці, якою, взагалі-то, займається Марта.

НЕНАРОДЖЕНЕ: Два прохання маю до тебе. Ти мене слухаєш?

Азра киває.

НЕНАРОДЖЕНЕ: Знайди когось, хто тобі сон витлумачить краще, аніж це зможеш ти.

Азра питально показує на Марту, що заснула.

НЕНАРОДЖЕНЕ: Вона дуже досвідчена. І одразу стала на твій бік.

АЗРА: Чому?

НЕНАРОДЖЕНЕ: Ці люди не тямлять себе, але світ бачив і гірших.

АЗРА: Друге прохання?

НЕНАРОДЖЕНЕ: Дозволь, щоб усе йшло, як іде, не втручайся у плин подій.

АЗРА: Цього я не можу.

НЕНАРОДЖЕНЕ: Коли ти отримаєш справжнє тлумачення сну, в якому я тобі являюсь...

АЗРА: Я не можу народити свого вбивцю.

НЕНАРОДЖЕНЕ: А може, свого месника?

АЗРА: Вбивцю.

НЕНАРОДЖЕНЕ: Можливо. Могло би бути й так, що я, заради помсти, муситиму бути вбивцею. Але цього ніхто не може знати. Моя сторінка у Книзі долі ще не заповнена. Не проклинай мене до того, як побачиш.

АЗРА: Я тебе бачила.

НЕНАРОДЖЕНЕ: Уві сні. Ти мусиш побачити мене наяву!

АЗРА: Цього я боюся ще більше. Ні, ніколи.

НЕНАРОДЖЕНЕ: Ніколи — це дуже довго.

АЗРА: Я тебе не народжу, зміє! Клянуся землею: те, що народиться, нехай скам’яніє!

НЕНАРОДЖЕНЕ: А якщо те, що ти носиш під серцем — жінка, якщо я сарна, яка не є мстивою?

АЗРА: Якщо чоловік, нехай у нього все скам’яніє, якщо жінка — нехай у неї все осліпне!

НЕНАРОДЖЕНЕ: Не проклинай!

АЗРА: Щоб застала тебе біда на сухій дорозі! (Азра кладе руку на живіт.)

НЕНАРОДЖЕНЕ: Так, це я. Не бійся, мати, нічого. І не слухай нічого й нікого. Не відступай, і все ще буде добре!

Азра вкривається з головою.

Обережно озираючись, входить Пан у фраку.

ПАН: Дай їй поспати.

НЕНАРОДЖЕНЕ: Вона не хоче мене народити. Але я мушу її вмовити.

ПАН: Немає потреби. За це не бійся. Якщо ми її відпустили, вона вже не може вибирати.

НЕНАРОДЖЕНЕ: Хто Ви?

ПАН: Запам`ятай: твоє щастя — в твоїй крові. Хто рано встає, тому Бог два щастя дає. Ти, здається, лінуєшся народжуватись. Ти запізнишся, тому твоє щастя — одне-єдине. Але воно справжнє.

Вираз його обличчя змінився, став дуже суворим.

Твоє щастя вписане в твою кров. І якщо буде потрібно, а здається, що буде, ти писатимеш його кров’ю на своєму прапорі.

НЕНАРОДЖЕНЕ: Хто ви?

ПАН: Не бійся нічого. Ти ані миті не будеш самотнім.

НЕНАРОДЖЕНЕ: Ти — Мілош?

ПАН (вишкіряється): Хіба я схожий на якогось смердючого солдата?

НЕНАРОДЖЕНИЙ: Та ні, скоріше — на вчителя з якогось задуп’я.

ПАН: Я — професор крові!

НЕНАРОДЖЕНЕ: А чому вона у вашій присутності відчуває страх невимірний, як тварина, яку жахливо мучать?

ПАН (вираз його обличчя знову стає дуже суворим): А питання звучить: як жахливо мучили нас?

НЕНАРОДЖЕНИЙ: Вас?

ПАН: Нас.

НЕНАРОДЖЕНИЙ: Вона мучила вас?

Пан мовчить.

НЕНАРОДЖЕНИЙ: Отже, вона мала заплатити за якусь страшну провину?

ПАН: Трохи дивно, що ти ставиш їхні запитання.

НЕНАРОДЖЕНИЙ: Чиї запитання?

ПАН: А ти — наш. Вітаю тебе, я тобі радію. Ми тобі радіємо. Кров — не вода, принаймні не та, яка тече в твоїх жилах. Ми не залишимо тебе ні з чим, кожний твій крок, від першого до останнього, є для нас важливим, і ми зважатимемо на нього. Ласкаво просимо, вітаємо з народженням. Алілуя!

3. Гасан

Розвиднюється.

Гасан грає на своїй трубі простеньку будніцу^[2]. Дивиться вниз.

ГАСАН: Рота, підйом! Чого чекаєте? Щоб вам яйця пір’їнкою погладили?

МАРТА: Не мели дурниць, ідіоте!

ГАСАН (ще раз розлючено грає будніцу).

МАРТА: Яйця!

ГАСАН: Підараси! Вставайте, ви там!

МАРТА (до себе): Сьогодні вранці він сам себе перевершив.

ГАСАН: Менше розмов, більше діла!

МАРТА: Розіб’ю я йому ті його яйця, ідіот недоєний.

ГАСАН: На прапор рівняйсь! (Витягає з-за пазухи ганчірку, брудну, колись білу, і чіпляє її на щоглу).

Марта стоїть біля ліжка, в положенні струнко.

Азра байдуже дивиться поверх покривала.

Гасан піднімає прапор.

ГАСАН: Рота, струнко! Є одна новина: ми зараз виконаємо німий гімн.

Гасан стоїть біля щогли, його рука на серці. Він широко відкриває рота, безгучно.

Марта стоїть у положенні струнко, з правою рукою на серці.

МАРТА: Гасане, кому це ти хочеш віддати свою державу? Чи ти не знаєш, що це антиконституційно?

ГАСАН (ззовні): Це що?

МАРТА: «Ніхто не може підписати капітуляцію або...»

ГАСАН (який спустився у прозектуру): Чи ви чули, як вчора бабахало? 120 мм, і все над нами. Як же вони гарно відсвяткували! І все над нашими головами.

МАРТА: Хоч би вони влучили в нас. Тільки щоб було швидко і щоб не боліло. Ех, Гасане, Гасане. Ми навіть на кулю не заслуговуємо. Ніхто не хоче отої твоєї держави.

ГАСАН: Це дивно. Який це гарний прапор, який це гарний гімн. А я б сказав, що це те, що сьогодні всім потрібне. З усіх боків — держави. Їх більше, ніж днів, а про ковбаси промовчимо. І кожній потрібен і гімн, і прапор.

МАРТА: Але ти будеш наполегливим, Гасане. Як довго ти його вже отак піднімаєш?

ГАСАН: А піднімаю. Два роки. Чи п’ять? Німо співаю від сьогодні. Як тобі?

МАРТА: Ну, гарно.

ГАСАН: Тут тільки груди піднімаються! Піднімаються! А кожен нехай думає чому. Один прославлятиме гори, інший — ріки. Третій — синє море. А я просто співаю гімн. А це значить щось сумне, урочисте, а знову ж таки з надійним розрахунком, що все, кінець кінцем, піде під три чорти.

МАРТА: Той розрахунок правильний, чоловіче. Хтось колись таки зверне увагу на тебе, твій прапор і гімн.

ГАСАН: Я сподіваюся. (Про Азру.) Вона щось узяла до рота?

МАРТА: І те, що в ній було, повернула.

ГАСАН: Казав я тобі: вона як сука, яку вдарив трактор. Порятунку їй немає, швидка смерть для неї — милість.

МАРТА: Невже в тобі немає співчуття?

ГАСАН: Як ти можеш щось таке казати? Чи ти при своєму розумі? Я й говорю те, що говорю, зі співчуття. Я нічого іншого і не відчуваю, з моменту, коли ми знайшли її у отій розвалюсі, тільки найчистіше співчуття.

МАРТА: Вона — живе створіння.

ГАСАН: Хіба сука, яку вдарив трактор...

МАРТА: Вона — людське створіння.

ГАСАН: І яку це має для неї цінність?

МАРТА: Вона для мене має безмежну цінність.

ГАСАН: Добралися ви до пари.

МАРТА: Якщо ти її торкнешся...

ГАСАН: Та ж я не збоченець, жінко. Я не в тих роках, коли б мусив випрошувати.

МАРТА: Увійдеш сюди вночі — тобі кінець.

ГАСАН: Мені це не в голові. Чи ти не бачиш, що з нею?

МАРТА: Бачу.

ГАСАН: Вона тобі щось розказувала вночі?

МАРТА: Жодного слова.

ГАСАН: У тебе в голові вкладається, що з нею сталося?

МАРТА: Що з нею сталося?

ГАСАН: Що з нею зробили?

МАРТА: З нею зробили?

ГАСАН: Що їй заподіяли?

МАРТА: Хто?

ГАСАН: Тільки запитай.

МАРТА: Навіть не думаю.

ГАСАН: Правильно. Навіть якщо будеш до судного дня розпитувати, вона тобі не скаже. Я тобі скажу.

МАРТА: Ти? Ти часом свічку не тримав?

ГАСАН: Проти власної волі. Коли тобі лише п’ять років, тоді на твою волю не зважають. Коли до того ж війна, тоді твої п’ять років нічого не варті. Вони увірвалися в село.

МАРТА: Хто?

ГАСАН: Спалили, вбили.

МАРТА: Кого?

ГАСАН: Усіх і кожного.

МАРТА: Хто це зробив?

ГАСАН: Солдати.

МАРТА: Які мундири носили ті солдати?

ГАСАН: Різні. Війна тривала вже довго, всі вони були дуже поношені.

МАРТА: Яка війна?

ГАСАН: Війна, курча ляга.

МАРТА: Коли тобі було п’ять років?

ГАСАН: Тут нічого не можна було вдіяти: п’ять років тобі тоді, коли тобі п’ять років. Війна тоді, коли війна.

МАРТА: Які в них були мундири?

ГАСАН: Мундири? Спочатку вони хутко переодягалися з одного в інший, частіше, ніж змія скидає шкіру. Мундири придумані для того, щоб їх носити. Війна — це війна. День — це день. Ніч — це ніч. Певні речі роблять на кожній війні. У село входять так, як входять у село. Його захоплюють ціле або частинами. Хіба про це не написано в твоїй Книзі? Єдине, що я, схований у сіні і на смерть переляканий, міг чути, признаюсь тобі, це те, як її голова билася об корито, в той час як той, який на неї виліз, тримався руками за це ж корито, наше старе корито, яке сьогодні бозна-де. Може, у струмку, а може, й ні? Потім виліз другий, третій тим часом намагався рукою зробити отого свого твердим. Четвертий стояв надворі, курив і сцяв. Потім декілька з них накинулися на неї, але я гадаю, що вона вже була непритомна.

МАРТА: Скільки їх було?

ГАСАН: Було їх набагато більше ніж п’ятеро, бо я в тому віці вмів порахувати лише стільки, скільки у мене пальців на руці. Третього вона ще питала: «У тебе є сестра? У тебе є мати? Де твоя жінка?» А він у відповідь ударив її з усього розмаху. Після того вона ще два рази заскиглила, як порося, яке ріжуть, потім замовкла. Я чув лише, як її голова б’ється об корито.

Мій старий був великим мовчальником, але коли повернувся з лісу, йому відібрало мову. Моя мати теж мовчала, що було новиною, бо до того з коритом, любила, наприклад, співати. Наш батько ненавидів усе паршиве і хирляве. Знищував усю худобу, яка нездужала, все, що не росло, як треба. Бив нас, мовчки, коли ми хворіли. Протекло трохи води у потоці, але мій старий не заговорив, а моя мати не заспівала. Вона, нещасна, вигадала, що в ній змія. Від цього в нас єдині ліки: поставили перед нею миску киплячого коров’ячого молока. Старі жінки вірять, що змія спокуситься на молоко і сама вийде через рота, якою б великою не була. Мучилася вона сильно, над черговим молоком. Нічого з неї не вийшло. Тоді вона заспокоїлася. Навіть знайшла щось для себе: жила деякий час у кронах дерев. Найбільше любила одну яблуню. Взимку її зняли з яблуні, а вона перед тим щойно народила. Подія була очікуваною, а туга була великою.

МАРТА: Ми будемо пильнувати її. Що сталося з дитиною?

ГАСАН: На смертному одрі мій старий мені сказав: «Не треба було рубати ту яблуню, бо на тому місці вже нічого не хотіло рости».

МАРТА: Не будемо її рубати. А дитина?

ГАСАН: Вона не могла на нього дивитись. Він навчався у найкращих військових школах. Тепер ти можеш побачити, що я знаю, про що говорю.

МАРТА: Це ні про що не говорить.

ГАСАН: Говорить так, ніби пише!

МАРТА: Тепер інші часи, інші звичаї!

Гасан з недовірою хитає головою.

МАРТА: Що ти скажеш на все це, Азро?

ГАСАН: В кінці вийде на моє.

Азра дивиться в одну точку з-під покривала, байдуже і без будь-якого виразу.

4. Вісники

Марта вкрита з головою; вогонь у печі догорає. Тихо.

В узголів’ї ліжка Азри, яка дивиться з-під покривала, стоїть Архангел Гавриїл, у образі невоєнному, етеричному, без панцира, в туніці, без інших ознак, які б вказували на його приналежність до небесного війська.

АЗРА: Сім днів ми сиділи, причаївшись, у підвалі, а могло бути, що і значно довше, коли вони прийшли, почали розбивати вікна, бити чобітьми в двері. Потім стріляють у курей і собак. Пахне бензином, ми виходимо. Солдати — деяких я знала зі школи — жахливо лаються і стріляють над нашими головами, або у землю перед нами. Картина тут обривається. Чую себе, як я кричу, повертаючись то в один бік, то в інший бік, звідки стріляють, щоб вони перестали. «Ми тут усі мертві!» Вони на всіх довколишніх пагорбах хихотять, як шаленці. «І що з того? Ніби нам краще!» Картина тут обривається. Впізнаю шкільну кухню, в якій пахне дітьми, молоком.

Азра зіщулюється в мовчанні.

АНГЕЛ: Далі!

АЗРА (показує на Марту): Що з нею? Вона удає, що сильна, але бачу, що вона добряче потріпана життям.

АНГЕЛ: Краще не питай.

АЗРА: Що мене ще може здивувати?

АНГЕЛ: Вона втратила те, що в тебе тільки з’явиться.

АЗРА: А я не хочу, щоб з’явилось. Що ця жінка, якої я побоююся, хоче сказати словами: «Хотіли поділити його на дві чисті половини, а воно хотіло залишитись цілим і — брудним»?

АНГЕЛ: Далі!

АЗРА: Тоді вона взяла його на спину і попрямувала до якоїсь країни, прапор якої ще зовсім чистий і білий...

АНГЕЛ: Такої країни немає. Йдеться про вигадку боягузів, зрадників і капітулянтів.

АЗРА: Але тоді оті, що не були боягузами, хоча були гадами, застрілили його в неї на спині, коли вона намагалася втекти через якесь кладовище...

Чи чоловік, якого звати Гасан — мій ворог? Він же ж хотів мене живу закопати?

АНГЕЛ: Далі.

Азра заперечно хитає головою.

АНГЕЛ: Я тобі допоможу.

Азра мовчить.

АНГЕЛ: Що було з тією, яку поклали на матраци у шкільній кухні?

АЗРА: Вона зрозуміла, що опір не має сенсу, бо він їх лише ще більше розпалює. Пробувала думати про щось інше. Чоловіки приймають маленькі білі пігулки. П’ють алкоголь. Один не хоче. Його топчуть чобітьми. «Шмата, підар!!!» Тоді й він все-таки захотів. Йдеться про обвинувачення, які в нас дуже тяжкі. Після п’ятого солдата вона у цій битві починає стікати кров’ю, але це їй аніскільки не допомагає. «Чи є в тебе мати, сестра?» Якщо хтось із тих героїв і мав сестру, не пам’ятає. Якщо когось і народила жінка, він цього не визнав. Навпаки, її кров їх ще дужче розпалює. Вона непритомніє, приходить до тями...

АНГЕЛ: Розкажи мені зараз її сон.

АЗРА: Що вона народила змію, у блискучій шкірі, яка, щойно прийшла на світ, виповзла крізь вікно й зникла у високій траві. Що змія повернулася до жінки, що вночі вона — гарний хлопець, щойно відкине оту свою прекрасну шкіру...

АНГЕЛ: От бачиш.

АЗРА: ...який захистить свою матір... Але коли їй все ж таки, в нього на очах, приставили ножі до горла, юнак показав на зняту зміїну шкіру, яка все ще блищала, зі словами: «З цієї шкіри може народитися ще тисяча змій, і тоді не буде порятунку ні для вас, ні для вашого королівства, сповненого ненависті до мого зміїного племені...»

АНГЕЛ: Бачиш.

АЗРА: ...а вранці перетвориться на змію, яка знає, де скарби незліченні, у дуплах і печерах, і зробить її багатою.

АНГЕЛ: Якісь нові створіння бажають тепер повзати під зірками. Біда набирає таких подоб, до яких ніхто не готовий.

АЗРА: Чому саме я?

АНГЕЛ: Скільки жінок могли б це запитати! Ти кажеш «я» там, де би було чутнішим «ми». Ми скупаємо тебе в молоці і в блискучому світлі покажемо тебе як знамення нашого нещастя. З усіх боків рози вітрів виросте лють, яка у клятій війні знищення зітре з лиця Землі наших ворогів.

АЗРА: Я не можу народити змію.

АНГЕЛ: Як би воно не було зачате, життя є святинею.

АЗРА: Хіба ти не бачиш, який страшний намір реалізується через мене?

АНГЕЛ (показує на «небо»): Про це судять деінде. Якщо ти заподієш щось плодові, якщо заподієш щось собі, тобі загрожує кара відлучення.

Азра починає істерично сміятися.

АНГЕЛ: Чому ти зараз смієшся?

АЗРА: Та як же ви, нещасні, мене відлучите, якщо я до вас ніколи не належала?

Ангел Гавриїл у відповідь на це поспіхом вийшов.

Азра сповзла з ліжка і, важко дихаючи, почала порпатися під Мартиним ліжком, розкидати різні предмети, переважно лахміття, порожні консервні бляшанки і таке інше, що «може, колись знадобиться» в чорний день. У той момент, коли вона знайшла Мартину зброю, з’явився Архангел Гавриїл, в шовковому тюрбані, у зеленому каптані, який він натягнув на блискучий панцир, отже явився в образі ангела Джібріла. Азра, якось знітившись, повернула зброю до її шматяної схованки.

ДЖІБРІЛ: А коли Ібрагім сказав: «Володарю мій, покажи мені, як ти оживлюєш померлих!», Він сказав: «візьми чотирьох птахів і порубай їх, а окремі частини їхні залиши на довколишніх пагорбах, потім поклич їх, вони швидко прилетять до тебе, у подобі птахів, якими були. Аллах сильний і мудрий!»

АЗРА (показує на Марту): Це для неї. Йдеться не про чотирьох птахів, а про її дитину. Для Аллаха, який є сильним і мудрим, це легко: скласти докупи розділене, склеїти розрубане, оживити мертве. Склеїти одну дитину — це мусить бути простіше, ніж склеїти чотирьох птахів. Чи їй таке буде?

ДЖІБРІЛ: Вона не наша.

АЗРА: До вчора це ні для кого не було важливе.

ДЖІБРІЛ: Тому тепер скрізь на світі війна.

АЗРА: Тоді чи діє зараз таке: якщо Аллах із палиці зробив змію, чи може він зі змії зробити дитину?

ДЖІБРІЛ: Elif Lam Mim. Бог знає, що кожна жінка носить, і наскільки матки стискаються, а наскільки розширюються; у Нього все має свою міру. Він знає видимий і невидимий світ, він Величний і Одухотворений.

АЗРА (кричить): Він знає, що вони в мене запхали?

ДЖІБРІЛ: Прийми те, що в тобі, примирися з ним.

Ангел Джібріл в цей момент підводиться, він уже не слухає її, промовляє свою літанію, одночасно з Азриним монологом.

АЗРА (сплескує руками): Хіба цього не можна було зробити без таких, як я? Ми могли б вам винайняти на деякий час ту частину, над якою і Всемогутній важко розмірковує і яка його так непокоїть, тож цю частину можна було б покласти в якийсь глечик, занести в пустелю, а потім закопати у гарячий пісок...

ДЖІБРІЛ: Два табори сперечаються щодо свого Володаря: тим, хто не увірує, будуть одежі, пошиті з полум’я, а киплячу воду литимуть на їхні голови; і битимуть їх залізними молотами, і потраплять вони під владу меча Його.

Джібріл схрещує над головою два блискучі мечі.

«Небо» потемніло.

АЗРА: Отак я стояла між пагорбами, з яких бухало так, що і мертві би встали. Ось так тепер ви влучаєте в мене своїми словищами. Трохи звідси, трохи звідти. У кущах біля мене лежала ще одна нещасна, яку викинули з мішка одночасно зі мною, але вона вже була холодна. І ще одна, третя: вагітна сука, яка була жахливо худа, з величезним животом і вологим поглядом. Вона дивилася на мене і на мою мертву сестру, на наші здуті животи, з таким співчуттям, що між нами, трьома самицями, уклався союз, сильніший від смерті.

Азра біжить до лікарняної шафки, розбиває її. Виймає пригорщу флакончиків, роздивляється один за одним. Насипає в долоню пригорщу маленьких білих пігулок.

Влітає Ангел Гавриїл, несподівано жвавий, хапає її за руку, і з величезною силою змушує лягти й викинути пігулки. Потім Ангел сідає на край ліжка і закурює цигарку, ніби йому теж потрібно заспокоїтися. Затягується з помітним задоволенням.

АНГЕЛ: Це — в жодному разі.

АЗРА: Чому?

АНГЕЛ: Ти нам потрібна.

АЗРА: Я не розумію. Та візьміть тоді ту мою частину, яка вам так потрібна, що ви за нею по-собачому важко дихаєте, мені начхати, законсервуйте її, покладіть у холодильник, підігрівайте за потреби, все інше вам може замінити звичайний інкубатор...

АНГЕЛ (який вже заспокоївся, погасив цигарку): Ти все ж таки жінка. Те, з чим ти зараз так запекло борешся, сильніше за тебе. Хіба ти не хочеш побачити її?

АЗРА: Кого?

АНГЕЛ: Анітрохи?

АЗРА: Кого?

АНГЕЛ: Змію.

Азра дивиться, не моргаючи, поверх покривала.

Світанок.

Тихо, майже безшумно заходить Гасан з повішеною на шию трубою і зупиняється в узголов’ї Азриного ліжка, точно на тому місці, де стояло Ненароджене.

ГАСАН: Майже не сплю. Якщо мені щось і сниться, то таке, що най Бог боронить. Якби хтось взявся пояснювати, і якщо сни справді щось віщують, тоді для мене було б найкраще одразу кинутися з мосту. Але я не зважаю на ті нісенітниці. Мене дратує, що я не можу спати. Тоді мені постійно щось ввижається. Що тут недавно щось світилося, ніби ми на балу. І до того ж хто знає, що вона (показує на Марту, яка непорушно скрутилася на ліжку) задумала. Я її знаю як свої п’ять пальців. Ми з одного села. Знав я і її покійного, який був вихованим чоловіком, але вона ним крутила, як хотіла. Але такий ще не народився, яким би вона отак не крутила. Вона небезпечна. Чоловік, який убив її чоловіка, теж був таким вихованим; до вчора, так би мовити, коли у всіх увійшов шайтан — і цілий світ перевернувся догори дриґом, а в такому разі без блювоти не обійтись.

Нас виблювало сюди — (озирається) — не зовсім рай, а ви з нею — не зовсім гурії. Але ти могла б вважатися гарненькою, та й Марта, в свій час, давала всім жару. Не один втратив через неї голову.

Я не сплю, перевертаюся, як якийсь вампір. Я прийшов, щоб тебе попередити. Вона переступить через усе, щоб отримати те, що її цікавить. А відколи в неї на спині вбили дитину, вона присягнулася, що знайде його ще раз і любитиме так, що кістки в нього тріщатимуть. Її дитя було з двох сортів глини, і, якщо по правді, яке би в нього тут сьогодні було життя? Може, його б убили каменем, як скажену собаку? Ви з нею — як вогонь і вода! Вона по-справжньому небезпечна. Якби ти їй могла дати те, що її цікавить, наприклад, у якомусь клуночку дати їй те, що вона й так вважає своїм, а далі жити нормально, деінде, своїм життям... Вона неймовірно сильна. Я з неї не спускаю очей, мені вона не може нашкодити, але ти бережися, вона може... вона... через все, через труп, бо це для неї дрібничка...

Останні його слова розчиняються в незрозумілому бурмотінні.

5. Шкіра змії

Вовк чи здичавілий пес відповідає виттям на постріли у темряві ночі. Стрілянина раптом стихає.

Ясно чутно спів муедзина з мінарету во славу Єдиного.

Азра, спираючись на лікті, підводиться на своєму ліжку.

Крізь підвальне вікно високо у стіні прозектурою розливається ніжне місячне сяйво; контрасти ніби пом’якшуються, ніби линуть звуки фонтанів у орієнтальних садах...

Змія, голий до пояса, обережно поливається водою зі старовинної білої порцелянової посудини. На долівці біля нього — його солдатська сумка.

Азра, струнка, як діва, сповзає зі своєї лежанки, дочовгує майже впритул до хлопця, витягає з-під нічної сорочки великий замок з отвором посередині, підносить його до очей і дивиться крізь отвір на нього.

Змія озирається, прислухається. Потім хапає важкий автомат, який поклав до того на табуретку з посудиною.

АЗРА: Облиш це.

Змія одразу присідає. Потім доповзає майже до самого замка, який тримає Азра.

ЗМІЯ (дивлячись крізь отвір замка): Друг? Ворог?

АЗРА: І те, й те.

ЗМІЯ: Як картинка.

АЗРА: Ти такий гарний.

ЗМІЯ: Коли настає ніч і починає пахнути сад, тоді я такий.

АЗРА: А вдень?

ЗМІЯ: Облиш це.

АЗРА: Закладаюся, що ти і вдень так само гарний.

ЗМІЯ: Облиш це, жінко. Заходь, не бійся.

Азра «заходить».

АЗРА: Ти значно вищий за мене.

ЗМІЯ: Вдень я тобі ледь сягаю до коліна.

АЗРА: Ти зменшуєшся?

ЗМІЯ: Дай тому спокій, жінко.

АЗРА: Ти сам сказав.

ЗМІЯ: Я заговорився.

Азра миє йому спину, обережно витирає його.

АЗРА: Який ти сильний.

ЗМІЯ: Я мушу бути сильним.

АЗРА: Чому?

ЗМІЯ: Як тебе звати, жінко?

АЗРА: Азра.

ЗМІЯ (сплескує руками): Діва!

АЗРА: А як тебе звати?

ЗМІЯ: Ти боїшся змії?

АЗРА: Звідки ти?

Змія робить якийсь невизначений жест, потім показує на землю під ногами.

АЗРА: Де твоя мати?

ЗМІЯ: У мене її немає.

АЗРА: Батько?

ЗМІЯ: Там.

АЗРА: Там?

ЗМІЯ: А може, там?

АЗРА: Хто він?

ЗМІЯ: Зміїний цар. І як такий, сидить на великих скарбах. Коли сніги розтануть, ми, змії, спускаємося до міста.

АЗРА: Що ви робите в місті?

ЗМІЯ (усміхається): Не питай.

АЗРА: Де батько, там і мати?

ЗМІЯ: І я так думав. Мене вдарили по голові окутою палицею, і я вже й не питав. Тим паче, коли в мене стали кидати камінням. Це роблять не лише діти, роблять це й зовсім дорослі люди. Я нічого не дізнався. Схоже, що ми, змії, маємо лише батька, багато батьків.

АЗРА: Чому ти такий гарний?

ЗМІЯ: Я майже не знаю, що це значить. У кожному разі помічаю, що подобаюся жінкам.

Починає тихо грати факірська сопілка.

Азра і Змія починають танцювати, легко і церемонно, не торкаючись одне одного, довкола табуретки з білою посудиною. Це швидше схоже на те, що Азра відповідає на рухи Змії...

ЗМІЯ (відкриває свою сумку): Ось, бери. Тут скарби незліченні! (Витягає портативні телевізори, блоки цигарок, парфуми (деякі відкриває, дає понюхати), а також «тверду валюту», потім пригорщу золотих дукатів, під кінець — велику ляльку, зроблену так, ніби це справжнє немовля. Витягає, ніби помилково, відрізане людське вухо, але, і сам нажаханий, швидко повертає його назад, на дно сумки). Це все тобі для забави! І це ще не все. Якщо в тебе є якесь бажання, скажи. Хочеш розуміти щебет пташок? Це рідкісний дар. Але, знов-таки, не переоцінюй його. Якщо тобі не сподобається, використай цю посудину. (Показує на порцелянову посудину). Тепер навіть і птахи ненавидять.

АЗРА: У тебе вже була жінка?

Змія мовчить і танцює.

АЗРА: Яка вона, твоя молодиця? Ти ніжний з нею? Чи опанував ти мистецтво легких доторків? Чи віриш у те, що кольори промовляють? Чи вже надсилав якійсь жінці квіти?

ЗМІЯ: Більшість із них забагато говорить.

АЗРА: Не можна недооцінювати важливість нісенітниць, висловлених у такий спосіб.

ЗМІЯ: Ми, змії, більше віримо у німу мову рухів і жестів.

АЗРА: Скільки їх було у тебе?

ЗМІЯ: Я рахував їх тільки спочатку.

АЗРА: Як ти їх брав?

ЗМІЯ: Як яка любить. Багатьох — ззаду.

АЗРА: Чи ти взяв якусь із них силою?

ЗМІЯ: Навіщо?

АЗРА: Яка з них тобі найдорожча?

ЗМІЯ: Була б для мене найдорожчою та..., яка б залишилася зі мною після світанку. На світанні вони всі тікають.

Марта несподівано виринає з-під своєї ковдри й голосно кукурікає.

ЗМІЯ: Дай мені зараз мою сорочку.

Азра відскакує зі шкірою Змії в руках, біжить до пічки, відкриває її, у прозектуру ллється розпечена червінь. Здається, світає.

ЗМІЯ: Не роби цього. Заклинаю тебе всім, що святе для тебе.

АЗРА: А що для мене святе?

ЗМІЯ: Заклинаю тебе твоїми дітьми.

АЗРА: Моїми дітьми?

ЗМІЯ: Якщо ти спалиш мою шкіру, ти мене вже ніколи не побачиш.

АЗРА: Це краще, аніж дивитись на змію!

ЗМІЯ: Ти боїшся змії?

Азра мовчить.

ЗМІЯ (корчиться в судомах на долівці): Не роби цього. Я тебе прошу, заклинаю, поверни мені мою сорочку. Так нам судилося, я в цьому анітрохи не винен: ми переодягаємося, а ви вмираєте в тій самій шкірі.

Азра підносить шкіру до світла.

ЗМІЯ: Поверни мою шкіру. Я ні в чому не винен. Я маю робити те, що роблять усі змії, і так буде до судного дня. Якщо ти спалиш мою шкіру, вже мене не побачиш.

АЗРА: Чому?

ЗМІЯ: Про це мене не питай.

МАРТА (верещить): Кинь її! Спали її, спали! Давай, не вагайся!

Азра питально дивиться на неї.

МАРТА: Як пораду з бонтону! Нехай байстрюк запам’ятає, що зміям не місце серед жінок! Вилами її треба! Каменюкою в голову! Ти добряче її вхопи, одразу за головою... а до того — шкіру у вогонь, ти мене чуєш?

ЗМІЯ: Дай мені мою сорочку, мамо!

Азра дає йому шкіру, Змія хапає свою шкіру й зникає.

Темрява.

Кімната освітлюється такою кількістю світла, скільки сонячного зимового дня може пробитися крізь закопчене підвальне вікно.

МАРТА (підходить до Азриного ліжка, змочує їй чоло водою з білої посудини): Все буде добре. Буде і на нашій вулиці свято. Ця діра ще буде Вифлеємом, тут і царі прихилять коліно! Все перевернеться, найслабший буде найсильнішим. Як вона пітніє! Таке смішне мені не снилося давно, можливо, роками. Що ми граємо у фанти і що мій фант витягнули, і що я мушу стати до вікна і, ти тільки уяви собі, кукуріку, кукуріку...

Марта вимахує руками, як крилами, скаче по прозектурі.

Азра дивиться на неї поверх свого покривала.

ГАСАН (ззовні): Сорочку, ти, шолудива дурепо! Раніше чи пізніше! Я тобі одягну гамівну сорочку, якщо цього не зробить хтось інший!

МАРТА: Йди в сраку. Кукуріку, кукуріку!

ГАСАН: Божевільна! Ти отримаєш, що тобі належиться. От тільки повернуться хлопці!

МАРТА: Що?

Гасан, ззовні, хихотить.

6. Дар

Гасан з двома схрещеними буханками хліба на грудях, ніби це два мечі Ангела Джібріла, і повним джутовим мішком, хоче увійти, але зупиняється.

Азра на своїй лежанці, нерухома, визирає з-під покривала.

Марта сидить із Книгою на колінах.

МАРТА: «Якщо ніщо не є таким мертвим, що не могло би бути ще мертвішим, справа Володарів Війни не завершена. Періодичні напади сказу, які приходять на зміну тривалим періодам систематичного вбивання, можна пояснити відчуттям, що в кінцевому рахунку все намарно.

І через тридцять років після їхньої роботи бувало, що на якомусь пагорбі з’являвся якийсь храм, якого до того не було; бувало, що з купи зарізаних і вкинутих до ями, всупереч всім правилам досвіду, виповзав хтось давно оплаканий; і Володарі Війни ніколи не мають певності щодо тих, хто має у своєму розпорядженні більше ніж одну смерть. І тоді зазвичай буває так, що той, хто виповз із дна ями, є свідченням не так примхливості долі, як недбало виконаної роботи. Це ще не все. Завжди знаходяться й такі, що стверджують, ніби несуджений мрець міг унизу, у темряві ями, порахувати тих, кого разом з ним туди вкинули, і навіть знати, хто їх туди вкинув. Навіть якщо воно так, кого це насправді цікавить? Володарі Війни це знають, отим внизу однаково, а решті, які безпосередньо не замішані, розумнішетриматися осторонь».

Здається, що Марта заснула над Книгою.

У глибині сцени висвітлюється маленьке дерево. На дереві — двоє панів у фраках, які тримаються кігтями за гілки; вони дещо общипані, якщо порівняти з бездоганною елегантністю, якою відзначалися у сцені «на небі».

Спереду сидить навпочіпки Азра, струнка, як дівчинка-підліток. Перед нею біліє порцелянова посудина.

ПАН НА ГІЛЦІ: Те, що відбувається у цьому лісі, неможливо далі терпіти.

ДРУГИЙ: Це сміття тепер на кожній гілці.

ПАН НА ГІЛЦІ: Звідки вони прилетіли?

ДРУГИЙ: Нехай повертаються всі до одного, трясця їхній матері.

ПАН НА ГІЛЦІ: Ви помітили, що вони абсолютно у всьому хочуть бути такими, як ми?

ДРУГИЙ: Саме це й найгидкіше. Ця підкреслена схожість.

ПАН НА ГІЛЦІ: Це їхнє цвірінькання. То наше, то не наше.

ДРУГИЙ: Жах. Що дужче вони отак стараються, то жах більший.

ПАН НА ГІЛЦІ: Ми мусимо захищати свої гнізда.

ДРУГИЙ: Ми мусимо очистити наш ліс.

ПАН НА ГІЛЦІ: Всіма засобами.

ДРУГИЙ: Ідеться про витривалого і впертого противника, який так легко не здасться.

ПАН НА ГІЛЦІ: Тоді ми підпалимо весь ліс!

ДРУГИЙ: Тоді згорять і наші гнізда.

ПАН НА ГІЛЦІ: Але ліс буде чистим.

ДРУГИЙ: Це найважливіше.

ПАН НА ГІЛЦІ: Вони — нещастя для всього світу. Якщо ми їх ліквідуємо, нагорода буде нашою.

ДРУГИЙ: Ми їх ліквідуємо.

АЗРА: Ану пішли звідси, киш, киш!

ПАН НА ГІЛЦІ: За нами шпигують, мій друже! У нашому власному лісі!

АЗРА: Та хто вас слухає!

ДРУГИЙ: А хто нас не слухає?

АЗРА: Забирайтеся звідси! Була б у мене якась рогатка! Я б воліла краще почути крота під землею (прикладає вухо до долівки).

ПАН НА ГІЛЦІ: Панночко! Ми тут усі говоримо звіриною мовою: і кроти, і птахи!

АЗРА: Я б радше слухала потік... як кле-клекоче і дзю-дзюрчить...

Починає переливати воду з порцелянової посудини у рукомийник і знов набирати.

Раптом, наче світом струсонув якийсь могутній деміург, кольори стали яскравими, потік справді задзюрчав, а двоє панів у фраках ніжно зацвірінькали.

Азра на своєму ліжку, у тому ж стані. Марта витирає Азрине чоло ганчіркою, яку щедро змочує.

ГАСАН: Не можна жити на хлібі й воді. Чи вона щось їсть? Якщо і їсть, таке враження, що воно з неї швидше виходить, аніж входить у неї. Я чув, що вона вночі ходила коридорами. Я теж не сплю, коли Місяць повний. Марто, вона щось задумала! А те, що вона задумала — недобре. Припильнуй її. Але якщо хтось щось собі вирішить, тут уже нічим не допоможеш. Є такі, що думають, ніби людина може вбити себе, просто переставши дихати. Я в це не вірю, але вона на вигляд є такою, що здатна на все. Вона — вроджена дітовбивця!

МАРТА: Чому ти гадаєш, що вона дітовбивця?

ГАСАН: А що їй ще залишається?

МАРТА: Чи це в такому разі злочин?

ГАСАН: Злочин є злочин, навіть якщо він неминучий.

МАРТА: Вона добра дівчина.

ГАСАН: Добра, мила дівчина. Шкода! Зараз вона, як човен, який настільки дірявий, що мусить потонути.

МАРТА: П’яний ідіоте!

ГАСАН: Ідіот — можливо. Це від Бога, але п’яний — оце ні, Бог милував.

МАРТА: Принеси ще води.

ГАСАН: Принесу, чому ж не принести. Тут вранці був якийсь чоловік. Залишив ось цей мішок. У ньому різні наїдки. Є борошно, є й м’ясо. (Витягає низку дукатів, роздивляється проти світла, один дукат пробує на зуб). Це, каже, від Мілоша. Вашого капітана.

Азра одразу починає блювати. Марта їй допомагає, миє її.

ГАСАН: От бачиш, це твої бульйони, які б і мерця на ноги поставили. Навпаки, вони й здорового зведуть у могилу. Дай їй поїсти. Нехай нажереться м’яса — і стане їй краще. Якого Мілоша, питаю я, а карлик показав ніж, припав до землі і відповз у кущі. (Плює в мішок.) Тьху, щоб ти здох. Я собі зранку подумав, якого кольору зміїна кров? Якщо мене стара пам’ять не підводить, зеленаво-жовтава, як коли немовля обкакається. Ні, я одного разу бачив розчавлену змію: кров чорна, як найтемніша темрява. (Подивився ще раз у мішок і плюнув усередину.)

7. Ігри зв’язування

Підвал лікарні.

Азра тупо витріщається з-під покривала. Марта шукає воші, сидячи на своєму ліжку. Гасан, приходу якого вони не помітили, деякий час стежить за ними.

ГАСАН: Буде напад.

МАРТА: Хто?

ГАСАН: Невідомо.

МАРТА: Звідки ти знаєш, що буде напад?

ГАСАН: Передчуття.

МАРТА: З півдня?

ГАСАН: Не сказано.

МАРТА: Чи з півночі?

ГАСАН: Можливо. Увірвалися сьогодні вранці у село.

МАРТА: Хто?

ГАСАН: Спалили. Вбили.

МАРТА: Кого, Гасане, чоловіче божий?

ГАСАН: Всіх.

МАРТА: В ім’я якого бога?

ГАСАН: Не питалися.

МАРТА: Але ж відомо, мусить бути відомо!

ГАСАН: Хто наказав, той стер і сліди.

МАРТА: Оті з того берега?

ГАСАН (погладжуючи свою горлянку): Перерізали все, що рухалося.

МАРТА: Треба закрити вікна мішками.

ГАСАН: Закрив.

МАРТА: Води.

Гасан показує на пластмасову каністру біля своїх ніг.

МАРТА: Решта — в руках Божих.

ГАСАН: Якого, жінко, я тебе зараз питаю, якщо нас тут троє, а богів не злічити?

МАРТА: О, це дуже добре.

ГАСАН: Це було добре.

МАРТА: Бо це місце, Гасане, зараз — Вифлеєм!

ГАСАН: Смердюча стайня, повна гною та гівна.

МАРТА: Вифлеєм був стайнею. Ми зараз стоїмо у самому центрі Світу.

ГАСАН (захлинається від сміху): Ми — гівно, що смердить з його дупи.

МАРТА: Якщо прийдуть оті з того берега (швидким рухом «ріже» свою горлянку), я кинуся їм до ніг, Господи, помилуй, а година урочиста з нею і в неї, Господи, помилуй, Христос народився!

ГАСАН: Геть звідси, досить вже цього смороду.

МАРТА: Якщо прийдуть твої святі воїни, ти падаєш на коліна, ілалла, Аллах, заклинаєш Богом і просиш.

ГАСАН: Я нічого не знаю.

МАРТА: Якщо прийдуть оті причепурені, тоді ми одразу: «Три царі, дайте нам дари дитинці!»

ГАСАН: Якщо прийдуть оті з шашечками, тебе вони відпустять. Ти їхня вдова. Але до цієї, хто до неї прийде?

МАРТА: На що ти натякаєш, Гасане?

ГАСАН: Чи вона чує, чи щось говорить?

МАРТА: Що ти маєш на увазі, чоловіче?

ГАСАН: Якщо вона говорить, то якою мовою говорить? Зараз все непевне.

МАРТА: Азра має бути з твого племені.

ГАСАН: Якби було щось відомо, але річ у тому, що не відомо нічого. Я маленька мишка, нічого не знаю... Тільки роблю капості, їм та випиваю!

МАРТА: Почнемо з початку.

ГАСАН: Я не слухаю й не чую, ля-ля-ля!

МАРТА: Її міг би шукати хтось з їхнього села.

ГАСАН: Нема, нема, mortus ... ля-ля-ля.

МАРТА: Може, її шукає її хлопець або навіть чоловік?

Гасан посерйознішав. Мовчить.

МАРТА: Та це ж врешті-решт нормально.

ГАСАН: Я б їй чогось такого не побажав.

МАРТА: Про що ти?

ГАСАН: Чи ти бачиш, дурна корово, що з нею сталось?

МАРТА: Це видно з Місяця. Як Китайську стіну.

ГАСАН: Чи ти бачиш, що з нею зробили?

МАРТА: Чекай. Давай поступово. Розмовляймо спокійно, як дві зацікавлені людські істоти.

ГАСАН: Я маленька мишка, нічого не зна...

МАРТА: Спокійно. Крок за кроком. Ти кажеш: з нею щось зробили.

ГАСАН: Ти сліпа чи що?

МАРТА: На неї не зійшов Бог з хмари.

ГАСАН: Точно не зійшов.

МАРТА: Отже, не Бог з хмари. Добре. Щось зробили.

ГАСАН: Свинство, якщо ти питаєш мене.

МАРТА: Добре, свинство. Але хтось це свинство зробив?

ГАСАН: Абсолютно точно, їх було багато.

МАРТА: Звідки ти знаєш?

ГАСАН: Хіба я казав тобі, що щось знаю?

МАРТА: Ти сказав, що їх було багато.

ГАСАН: Ти мене дістала; те, що їх було багато, багато разів багато, про це тут говорить кожне дерево.

МАРТА: А якщо говорить кожне дерево, чому ж ти тоді боїшся?

ГАСАН: Я не боюся.

МАРТА: Боїшся тому, що знаєш, а це сьогодні шумить у кожній кроні!

ГАСАН: Я нічого не знаю.

МАРТА: Ти сказав щось про свинство.

ГАСАН: Ти перервала мене на півслові... А я мав на увазі щось зовсім інше. Але вже як хочеш. Так є. ЗАРАЗ про це розповідає кожен пень. Уже завтра список скоротиться до п’ятьох-шістьох підозрілих типів, які тут і там на щось натякнуть, ніби плетуть якісь загадки. Залишиться потім ще якийсь божевільний, який крізь замкову щілину щось бачив і через те й справді не може заснути. А потім небесні жорна ще трохи покрутяться... Один з тих багатьох, який, п’яний як чіп, вграв свого часу цей нещасний мішок з кістками, повіситься, а всі будуть запитувати, чому, був доброю людиною і добрим батьком. І шлюс. Немає ні такого густого сита, ні такого вузького вушка голки, крізь які не прослизнув би той, кого ніхто не хоче ні бачити, ні запам’ятати. Все це невдовзі вкриє сніг, який одразу стане минулорічним. Люди хочуть забути те, про що майже неможливо говорити. У цих темних лісах, жінко Божа, людина не вбиває іншу лише тоді, коли аж ніяк не може цього зробити. А це стосується й усього іншого, що людина взагалі може зробити з іншою людиною. Кумекаєш? Блаженне забуття. Я мушу плакати над тілом, бо інакше мою печаль не можна було б витримати, але завтра — новий день.

МАРТА: А вона?

ГАСАН: Вона не плаче, для неї немає нового світанку.

МАРТА: Ти мені допоможеш?

ГАСАН: Я тобі не допоможу.

МАРТА: Вночі я їй насилу перешкодила. Я теж мушу колись заснути. Я вже її одного разу знімала з вікна. Це скло (показує шматочок загостреного скла), яким вона... Ми мусимо її зв’язати.

ГАСАН: Це тебе я прив’яжу до того ліжка, божевільна. Не заспокоюся, доки не вдягну на тебе гамівну сорочку. Ти мене завжди виводиш із себе. Якийсь час ти здаєшся розумною, твої думки течуть, ніби мед, гладенько, хоча все, що ти можеш придумати, звичайно, неправильне. А тоді раптом все з тебе виходить, як пронос якийсь. Не допоможу тобі її зв’язати.

МАРТА: Гасане, скажи мені нарешті: чому?

ГАСАН: Якого хріна я з тобою тут сперечаюся? Який я ідіот! Та в мене на голові ще п’ять таких апартаментів, і всі вони повні бідосі — будь-якої, на вибір!

МАРТА: Чому?

ГАСАН: Бо для неї і було б найкраще — ...

МАРТА: Я не заспокоюся, поки не продірявлю тобі голову.

ГАСАН (відмахується, ніби має справу з нерозумною дитиною): Я пішов у своїх справах!

МАРТА: А її хлопець?

ГАСАН: Їй неможливо допомогти.

МАРТА: Навіть чоловік?

ГАСАН: ВІН БИ ПЕРШИЙ ЇЇ ВБИВ, ЯКЩО ВІН ЧОЛОВІК!

МАРТА (кричить йому услід): А ДИТИНА?

ГАСАН (ззовні): Це інше. ХТОСЬ МАЄ ЗА НЕЇ ПОМСТИТИСЯ!

МАРТА: Якщо вона покінчить із собою, тоді не буде й дитини! (Пауза.) Хоча б це ти принаймні знаєш, брудна свинюко? Хіба тебе не жінка народила?

Зовні ламаються важкі предмети. Гасан лається і стогне. У підвал влітає біла гамівна сорочка.

ГАСАН (ззовні): Будь ти проклята! Ти ні з чим не рахуєшся! Тільки аби домогтися того, що в тебе на серці!

МАРТА (притискає до грудей сорочку): Це в мене дуже сильно на серці. Азро, Азрочко, райська душе, народиш мені дитину?

Знову чутно, як ламаються важкі предмети. У підвал влітає мітла.

ГАСАН (ззовні): Через димар, через димар, щоб ти щезла! (Імітує роботу автомобільного двигуна.) Повний газ, прощай назавжди!

Темрява.

Повна тиша зійшла на світ.

Чутно стишений звук церковних дзвонів. Марта запалює свічки на маленькій сосні в кутку. Потім ладан. Підвал трохи освітлюється. Достатньо, щоб було видно, що на Азрі гамівна сорочка і що вона ще й прив’язана до стовпів кам’яного ліжка.

Дзвони починають дзвонити голосніше.

МАРТА: Христос народився!

Азра стогне.

МАРТА (Гасану): Води, ідіоте! Нагрій води! Тебе також витягнули колись із такої торби!

8. Прокляття

Прозектура.

МАРТА (скрутившись біля Азриних ніг): Вдар мене, якщо хочеш. Прожени мене, як суку. Але я не можу дозволити тобі те, що ти задумала. Ти не можеш нас так просто залишити. Не в такі часи. Смерті є стільки, що їй не треба допомагати.

Азро, Азрочко, душе райська! Що вони з тобою зробили! Свині смердючі.

Бодай їм ворони мозок висмоктали.

Сказ би на них прийшов.

Хами з немитими сраками.

Гади.

Щоб їм круки очі виклювали.

Щоб вони здохли.

Якби їх побачила вишикуваних у строю, серпом би їм їх повідрізала! Смердючі свині.

А одна свиня називається Мілош? За йменням це міг би бути брат.

Що вони з тобою зробили? Ой, лишенько... Це міг би бути брат.

Підбігає до печі, вимазує обличчя сажею, посипає волосся попелом.

Азро, Азрочко, душе райська! Якщо це й зроблене задля мого племені і мого роду, я того гиджуся так, як ніколи нічого не гидилася.

Глянь на мене, Азро! Прошу в тебе лиш один погляд.

Якщо це й справді моє плем’я і мій рід, що я з цим маю спільного? Маю, маю, хочеш сказати, маю плем’я й рід.

Чи можемо ми говорити як жінка з жінкою? Чому ти постійно мовчиш, хто тобі дав таке право? Хіба ти не бачиш, що я теж мучуся? Прокляті смердючі свині. Смердючі морди, з яких тече ракія і смердить цибулею. Щоб вам круки очі виклювали!

ГАСАН: Не кляни, жінко. Гріх це. І навіщо ти її так зв’язала. Нема в тебе серця. Вона — людська істота, а не тварина. Людину так не зв’язують. Що жінка може зробити жінці, про це навіть у страшному сні не подумаєш.

МАРТА: Геть звідси, п’яна свинюко.

ГАСАН: Ти п’яна. І, крім того, ще й капосна. Всі ви заздрісні на чужі животи. Бачив я, як жінка міряє поглядом жінку. Немає тут солідарності. Коли чоловік бачить чоловіка, який штовхає візочок, почуття швидше співчутливі: Ага, догрався й ти, мій капітане. І ти проковтнув наживку. І твоя голова в ярмі. Ти штовхай, штовхай, старий... Це не найгірша річ на світі.

МАРТА: Та замовкни вже нарешті, чоловіче божий.

ГАСАН: Дай їй пити. Хіба ти не бачиш, що вона вмирає від спраги?

Гасан підносить до Азриних вуст черпак із водою з відерка, яке несе. Марта його відштовхує, вони борються.

ГАСАН: Вона помре.

МАРТА: Чому вона не просить?

ГАСАН: Може, не може?

МАРТА: Хіба їй відрізали язика?

ГАСАН: Це не виключено. Я знав одного хвалька-капітана, який нанизував язики на палицю, так, як це роблять шмаркачі зі щойно пійманими головнями. Якраз там, звідки нам її прислали, ніби в подарунок, якраз у тих лісах збирає цей головастий свої язики. (Відкриває Азрі рота.) Одначе, що ми бачимо? Всередині цілком гарний язик. Ніби зміїний. Тільки не рухається, як у змії, а перебуває у спокої.

МАРТА: Може, знаками?

ГАСАН: Та це, жінко, й роби. (Гасан піднімає долоню і стискає її в кулак.)

МАРТА: А що це значить?

ГАСАН: Розраховуйте на мене.

Марта підносить руку і стискає долоню.

Гасан запитує знаками, якими спілкуються глухонімі: «Як вам тут подобається?» Азра дивиться перед собою.

МАРТА: Що це ти виробляєш?

ГАСАН: Не клює. Дивина. Не знаю. Як у тебе з телепатією?

Шум танків, здалека.

Гасан підводить голову, потім вилазить на стілець, дивиться, прислуховується.

ГАСАН: Зараз тут буде капець.

Зникає світло.

МАРТА: Круки їм мозок виїли.

ГАСАН: Ого! Хіба вже?

МАРТА: Круки б їм очі випили!

Вибухи, постріли дедалі ближче.

Гасан крутить ручку динамо-машини. Приміщення трохи освітлює тремтливе помаранчеве світло.

Азра поворухнулася під покривалом, застогнала.

МАРТА: Швидше, ідіоте! Здохнемо у мороці. Я хочу бачити як помираю. Швидше, швидше. (Б’є його по спині.) Швидше, кажу тобі. Не огинайся! (Азра застогнала, скинула покривало.)

МАРТА (сплескує руками): У неї починається! Якщо ти перестанеш, тобі кінець. Я тобі гарантую!

Вона виходить.

Гасан щосили крутить ручку.

Мартина тінь розростається на всю кімнату. Вона входить, немов жриця, із губкою, ганчіркою і білою порцеляновою посудиною в руці.

МАРТА: Більше світла!

Гасан крутить динамо як одержимий.

Снаряд виламує шматок стіни. Гасан відповзає в кут і ховається під ковдру, як собака.

Повна тиша.

Зимове небо світиться крізь отвір мільярдами зірок. Місяць, ніби особливо зацікавлений спостерігач, зазирає до підвалу лікарні.

У цей момент висвітлюється глибинний план і відкриваються хрести й мусульманські надгробки-нішани, вишикувані в шеренги, як вояки.

Лунає довгий, протяглий стогін над могилами, але це міг би бути й вовк.

Марта піднімає до Місяця щось червоне й зім’яте.

9. Три царі

Прозектура.

Крізь отвір від снаряда в стіні видніються численні зірки на зимовому небі. Звук моторів кількох джипів, які різко гальмують, нерозбірливий стурбований гомін.

Крізь отвір блиснув хвіст великої комети.

З’являються Мельхіор, Балтазар і Гаспар. Усі троє у формі кольору хакі, але закутані в розкішні плащі східних магів, у бароковому стилі. Збірна кавалькада, радше солянка. Однак, як і має бути, Мельхіор — старий, добрий король, Балтазар — лицар у розквіті сил, Гаспар тільки почав голитись.

МЕЛЬХІОР (тримаючи ляльку на пальці): І що? Де дитинка?

БАЛТАЗАР: Має бути тут.

ГАСПАР: Зірка зупинилася тут.

МЕЛЬХІОР: Клянуся бородою, мені здається, що вона хотіла обрати для цієї вистави найбіднішу будівлю. Що гадають ваші величності?

БАЛТАЗАР: Ми подорожували не один день, а цілого будинку не бачили.

МЕЛЬХІОР: Але цей дуже сильно зруйнований.

ГАСПАР: Я не бачу різниці. Але зірка бачить.

БАЛТАЗАР: Якщо це те місце, яке ми шукаємо, тоді його вигляд неважливий. Тут буде джерело любові й гармонії. Звісно, якщо у цих бідняків буде розум!

МЕЛЬХІОР: Те, що ми бачили по дорозі, породжує сильні сумніви, що тут можна було б знайти бодай крихту розуму.

ГАСПАР: Несповідимі шляхи Господні!

МЕЛЬХІОР: Ах, ви ще дуже молодий король!

БАЛТАЗАР: Ми вестимемо переговори.

МЕЛЬХІОР: І погрожуватимемо!

ГАСПАР: Добре слово все може.

МЕЛЬХІОР: Щоб така важлива справа залишилась висіти на слові?

ГАСПАР: На доброму слові.

МЕЛЬХІОР: Та ну, хоч би на чоловічій лайці.

ГАСПАР: Ми мусимо знайти шлях до сердець цих простодушних людей.

БАЛТАЗАР: Я в кожному разі не збираюся дати більше ніж п’ять тисяч.

МЕЛЬХІОР: Ви збожеволіли? Ви розумієте, скільки тут вартують п’ять тисяч? Три, плюс витрати, це для цих аборигенів за щастя буде. Додам ще дві-три пригорщі цяцьок, які світяться.

ГАСПАР: Було б найкраще спочатку не говорити про суму.

МЕЛЬХІОР: Раніше або пізніше, але мусиш викласти карти на стіл.

ГАСПАР: Може, нам його ці бідолашні аборигени віддадуть задарма?

БАЛТАЗАР: Не смію на це сподіватись.

МЕЛЬХІОР: А все ж таки. Це вартий уваги задум.

ГАСПАР: Та ж ми приїхали сюди з місією.

БАЛТАЗАР: Вони непоступливі, коли торгуються.

МЕЛЬХІОР: Шановні панове, ми б не вирушили в таку далеку й важку дорогу, сповнену неабияких небезпек, якби не домовились щодо певних простих принципів. Чи я мушу вам про них нагадати?

БАЛТАЗАР: Ні, вони в силі.

МЕЛЬХІОР: Отже, в найгіршому для нас разі — п’ята частина суми, узгодженої за доставку. Це в силі?

БАЛТАЗАР: В силі.

МЕЛЬХІОР: Гаспар?

ГАСПАР: Та ж я хочу тільки добра.

МЕЛЬХІОР: Ця гра має свої ризики, звідси і свої правила. Домовились?

БАЛТАЗАР, ГАСПАР: Гаразд.

Марта освітлює їх ліхтариком.

МЕЛЬХІОР: Це ти — щаслива мати?

МАРТА: Ні. Я — нещасна мати.

БАЛТАЗАР: Таких не буває.

МАРТА: Сюди, Ваші Величності!

БАЛТАЗАР: Ми довго подорожували.

МАРТА: Що ви нам привезли, Ваші Величності?

МЕЛЬХІОР (висипає кілька балончиків спреїв, купу доларових купюр, цигарки): Пахощі, золото, ладан!

Ніби було сказане чарівне слово, освітилося кам’яне ліжко з Азрою. Біля неї згорток, а збоку сидить Йосиф (Гасан), тримаючи в руках пилу.

Стишений подзвін.

ГАСАН (урочисто): Мар’ям, Юсуф! І одна пані, незмінно подібна до себе: Марта!

МЕЛЬХІОР: Свята Родина! На коліна, царі! На коліна, маги!

Королі розчулено вклякають.

МЕЛЬХІОР: Ми вклоняємося Найслабшому, який буде Найсильнішим! Ми вклоняємося Найменшому, який буде Найбільшим! Ми любимо Ягня і його родину!

МАРТА: Алілуя, амінь! Ти, Гасане, забирайся. Ти нічого не розумієш.

ГАСАН: Гадаю, одначе, що я батько, принаймні у якомусь правовому сенсі...

МАРТА: Залиш це мені.

ГАСАН: Отже, яким би він не був, цей батько, можливо, і його треба було б спитати...

МАРТА: Ідіоте.

ГАСПАР: А це хто такий?

МАРТА: Він з іншої історії.

ГАСАН: Без моєї участі тут нічого не буде, це я вам одразу кажу, і, гадаю, навіть добре, що я це вам кажу одразу, чи то за Святим Духом, чи за шайтаном, щоб потім не було непорозумінь. Я люблю, щоб одразу викладали на стіл те, що мають. Тільки, панове, нічого не має бути в рукаві.

МАРТА: Пахощі, золото, ладан?

МЕЛЬХІОР: Безліч добрих побажань.

ГАСАН: Цим можеш підтертися.

БАЛТАЗАР: Чи ми можемо безпосередньо звернутися до щасливої матері?

ГАСАН: Ги-ги, можете, але вона нічого не чує. (Проводить рукою перед Азриними очима.) Mortuus! Але ні. Вона все бачить. Тільки не хоче. Не хоче бачити.

ГАСПАР (Марті): Чи можете Ви, свята пані, сказати цьому панові, щоб він на хвилинку нас залишив?

ГАСАН: «Свята пані», ги-ги, це ви гарно придумали, тільки вона теж слухає лише себе. На стіл, панове, щоб ми побачили, про що йдеться, адже ви пройшли такий клопіткий і небезпечний шлях недаремно. Тут якийсь бізнес, нюхом чую, тут усе пахне якимсь бізнесом. Тоді й ми скажемо, що і як, а це, Ваші Величності, так: що маємо, тим і торгуємо.

МЕЛЬХІОР: Може, пан справді міг би зачекати надворі?

ГАСАН: Не будь дурною, жінко, як ти торгуватимеш без чоловічого розуму? Вони тебе піймають на гачок, як рибку, ці не жартують! Вони знають свою справу!

Гаспар і Балтазар ідуть в його бік.

ГАСАН: Назад! Я перепиляю Ваші Величності оцією своєю пилою, ніби ви із сиру! Отже, забирайте той ладан, ті пахощі й тих кілька папірців. Про що тут насправді йдеться?

Царі перезирнулися.

Замовкли дзвони, світло звичайне.

МЕЛЬХІОР: Ми прийшли, щоб врятувати Дитятко.

МАРТА: Ваша Величносте! Це не схоже на щось нове. Багато хто приїздить сюди рятувати, а тут, як ви бачите, мало що можна врятувати. Дивно те, що це роблять тут, а не в тих місцях, де б це, можливо, і можна було зробити.

БАЛТАЗАР: Багато хто полює на нього, а деякі з них могутні й дуже, дуже рішучі.

МАРТА: Ваша Величносте, про це тут теж чули. Тут усі на всіх полюють.

ГАСАН: Марто, вони хочуть купити дитину.

МЕЛЬХІОР: Добре, що він залишився.

МАРТА: Що ти маєш на увазі?

ГАСАН: У кошик його, як якусь рибину, а потім — у далекі світи.

МЕЛЬХІОР: Він купатиметься в молоці й меді. Виростатиме у шовках, врятує світ.

МАРТА: Ваша Величносте, таких у нас було вже забагато.

БАЛТАЗАР: П’ять тисяч?

ГАСАН (відкриває рота): П’ять?

МЕЛЬХІОР: Ми — команда. Що один говорить, решта під цим підписується.

МАРТА: Ви хочете в цієї нещасної забрати її дитину?

ГАСАН: Зберися з думками, жінко. Ти теж цього хочеш.

МАРТА: Як рибу в кошик?

ГАСПАР: Власне кажучи, ми хочемо купити дитину, а ніяк не забрати її.

ГАСАН: Якщо я не помиляюся, за п’ять тисяч.

МЕЛЬХІОР: Пані. Це не звичайна справа. Ми не коней купляємо. Ми, по суті, маємо місію.

ГАСПАР: Ми рятуємо!

МЕЛЬХІОР: Ми — захисники невід’ємних прав Людини, її непорушної цінності, свободи й честі!

БАЛТАЗАР: Ми йдемо і рятуємо!

МЕЛЬХІОР: Отже?

МАРТА: Кілька запитань.

МЕЛЬХІОР: Прошу, прошу.

МАРТА: Чи дивитесь ви своєму товару в зуби?

ГАСАН: Марто, ні про які зуби тут ще нема мови.

МАРТА: Чи це не кіт у мішку?

ГАСАН: Це не кіт, це дитина.

МАРТА: А якщо дитина хвора?

ГАСАН: Хто не ризикує, той не п’є шампанське.

МЕЛЬХІОР: Правильно. Я недооцінив цього нікчемника.

ГАСАН: Дуже дякую.

МАРТА: А якщо дитина, з огляду на обставини, дуже нервова?

МЕЛЬХІОР: А хто сьогодні не нервовий?

МАРТА: Смертельно хвора?

ГАСАН: Вкусися за язика! Накличеш нещастя.

МЕЛЬХІОР: Отож, якщо дитина помре після доставки, ми до цього нічого не маємо. На долю гарантій немає.

МАРТА: А якщо помре ще в дорозі?

МЕЛЬХІОР: Це також Божа воля.

МАРТА: Тоді ваші п’ять тисяч тю-тю?

МЕЛЬХІОР: Ну, якщо ви мене змушуєте сказати: і хвора, вона має очі. Вона — справжній мішок коштовностей, які потрібні багатьом.

МАРТА: Навіщо?

МЕЛЬХІОР: Є різні способи, я про це.

ГАСАН: І ви не хочете подивитись перед купівлею?

МЕЛЬХІОР: Немає потреби. Ваші діти всі солодкі.

ГАСАН: Так?

Марта кидається до купи дров, витягає револьвер.

МАРТА: Забирайтеся геть! Геть, геть звідси... Тварини прокляті!

МЕЛЬХІОР: Пані, схаменіться...

ГАСАН: Для Вас краще зникнути звідси. Я добре її знаю.

МАРТА: Я стрілятиму! Стріляю...

Стріляє в стелю.

МЕЛЬХІОР (Гасану): Гей, друже, ми ще побачимось?

ГАСАН: Якщо ти мене питаєш — ні. Так не можна. Навіть не подивився на нього? А хочеш купити? Тут так не робиться. Тут інші звичаї, насерматер. Ми — найнещасніша худоба під Сонцем, Місяцем і всіма іншими зірками. Але так у нас не роблять. Мусиш подивитись. Мусиш похвалити товар. Виносьтеся звідси, Ваші Величності...

Марта кидає їм услід подарунки, які вони привезли.

МАРТА: Пахощі... золото... ладан.

ГАСАН: Ти чудово роздовбала їхні плани.

Іззовні чутно, що джип віддаляється з великою швидкістю.

МАРТА: Що з тобою, чоловіче, ти би продав дитину?

ГАСАН: Я тільки жартував.

МАРТА: Ти би за сраних п’ять тисяч...

ГАСАН (захлинувся): Сраних... Ми тільки почали торгуватися. Ми б дійшли й до десяти.

МАРТА: Ти продав би дитину?

ГАСАН: Та ні. Це я так, зі спортивного інтересу. Торгуватися — справа серйозна. Ти, шалена жінко, поняття про це не маєш. Але відшила ти їх добре. Знімаю капелюха. Ти їм роздовбала під корінь усю філософію. Якщо добре подумати — дуже по-чоловічому.

10. White goddess

Яскраво освітлене маленьке деревце без листя — крім одного-єдиного листочка, який відважно вихваляється своєю зеленню. Серед гілок дерева сидить Азра, дивлячись перед собою. Приходить Марта і махає поясом від Азриної домашньої сукні, значущо, ба навіть тріумфально. Потім починає танцювати довкола деревця, прикрашає його тоненькими різнобарвними стрічками, наспівує щось незрозуміле.

Азра збоку уважно за нею спостерігає.

МАРТА: А якщо його звати Мілош? Власне, я вважаю дивним, що людей більше, ніж імен. Якби кількість людей та імен збігалася, не було би про що розмірковувати. У кожного на чолі, від самого народження, було б написане його ім’я.

АЗРА: А хіба це не так?

МАРТА: Звісно, ні. Гра з іменами не така й невинна. Не раніше вісімнадцятого року життя людина мусила би взяти на себе своє ім’я, як і будь-яку іншу відповідальність. Наприклад, ім’я Марта звучить як камінь, який стукає у замерзлу калюжу. Азра — навпаки, як камінь, який падає у ставок з рибами, а від місця його падіння розходяться все м’якші й більші кола — Азра...

АЗРА: Що нам робити?

МАРТА: Нагодуй його. Він помре. Невже ти ніколи не бачила, що робить кицька зі своїм сліпим приплодом, або що робить сука для своїх цуценят?

АЗРА: Незчисленну кількість разів. Але жодного разу я не бачила, щоб п’ятнадцять скажених псів напали на одну сучку.

МАРТА: Цуценя не винне. Ти хоч подивися на нього. Не хочеш бачити свою дитину?

АЗРА: Забери його.

МАРТА: Я мріяла про це. Не можу.

АЗРА: Тоді поклич Гасана, нехай він його викине.

МАРТА: Він дурний, як пень, але він не злочинець.

АЗРА: А я — злочинка?

МАРТА: Ти просто заплуталася. У тебе в голові миготять різні думки, але жодна з них не є доброю.

АЗРА: Заплуталася, так? Ну тоді слухай те, чого ти ще не чула. І ви, пні, теж. А тоді руки вгору: вирішіть самі, чи це я заплуталася, чи заплутався світ, в якому ви піднімаєте вгору руки... Чи я, дітовбивця, не є єдиною нормальною людиною під цією частиною Молочного Шляху?

МАРТА: Ти залишишся без молока.

АЗРА: Я гадала, що в тебе є трохи розуму, а ти курка, як і всі інші. Чим це тебе купили, як це так, що ти і тобі подібні, коли вас найбільше топчуть, думаєте й робите лише те, чого хочуть ті, які вас топчуть? І чому ти дивуєшся — закрий рота, Марто, — що я цього не хочу робити?

МАРТА: Я багато чого не хотіла, і що з того? Чим це мені допомогло?

АЗРА: Я тобі допоможу.

МАРТА: Ти?

АЗРА: Поки ви мене тримали в цій трупарні як інкубатор, у моїй голові все, що було до того і все, що має прийти, склалося в ясний і наочний фільм.

МАРТА: Ти мала час.

АЗРА: Але, люба моя, картини з того фільму знову перемішаються, якщо ми з тобою не зробимо щось, причому негайно!

МАРТА: Я не почуваюся такою сильною, щоб виправляти світ.

АЗРА: Ти тут досі все тримала в своїх руках. Отой нещасний боїться тебе, як чуми.

МАРТА: Тому що думає, ніби я божевільна. Якби ти бачила, як він спить у своїй дірі. Цілу ніч біля нього горить свічка. Спить, як заєць, із розплющеними очима. А це тому, що я йому одного разу пригрозила серпом. Він живе у переконанні, що я це могла б зробити.

АЗРА: Ти б могла?

МАРТА: Могла б, але не хочу. Не вартий він тих зусиль. Але, по суті, всіх їх варто було б... Тоді б у світі був мир. Ось моя пропозиція: я не заберу твою дитину. Це не по-людськи. Однак буду йому доброю матір’ю. У нього буде дві матері. Це допоможе йому вижити в світі, в якому більше не буде батьків. Що скажеш?

Азра мовчить.

МАРТА (знову захоплено танцює довкола деревця): Не буде вже чоловіків-батьків, хіба що стільки, скільки потрібно для забезпечення природних потреб, і не буде воєн, хіба що стільки, щоб перемогти світ чоловіків-батьків.

Здається, що кольори в підвалі втрачають контрастність, що світ стає м’якшим, делікатнішим. Чутно тихі звуки сопілки та барабанчиків.

МАРТА: ... Діти носитимуть ім’я матері, у Господа відпаде його славетна борода, а виростуть груди, повні молока. У борозну вже не сипатимуть отруту, бо це б означало образити Матір! Азра вийде на поле перед містом і скаже воякам з довколишніх пагорбів: «А тепер досить!» Вояки нарешті зрозуміють, що це серйозно. Знатимуть вони також і те, що якщо не послухаються, то не виросте вже жодна рослина, бо Земля зашиє своє нутро, закривши всі джерела. Кольори тоді залишать світ, аби було видно, як світ, створений з чорного й білого начала, може бути єдино нестерпно сірим. Немає такого вояка, який, навіть будучи сто разів мертвим, міг би терпіти світ без жодної травинки, який би не відчув спраги за водою і кольорами. І лише після того, як Мати розгляне глибину його скрухи й каяття, його могли би прийняти до людей. Справді важливі питання передасть Мати в руки Жінки, бо йдеться про істоту, яка творить і народжує, а не про істоту, яка руйнує й убиває. Коли хтось з ордену Воїнів, наприклад, сам генерал, побудує якийсь дім власними руками і тоді в тому будинку когось народить, можливо, тоді і ця чудернацька істота могла би бути прийнята в устрій Матері. Навіть якби отой генерал народив воїна, спорядженого з голови до п’ят, або навіть змію чи якусь іншу гадину одразу у формі генералової армади, вважалося б, що чудо сталося, генерал був би прийнятим.

Скільки ще поколінь землею Матері володітиме Воїн? Ми не знаємо, ми сподіваємося. Протягом цього, можливо, дуже тривалого, часу жінки обійматимуть дерева, бо воїни повбивають один одного до останнього солдата, і так кілька разів.

АЗРА: Де в тебе той серп?

МАРТА: За пічкою, а що?

АЗРА: На це місце спрямовано зараз багато очей, світу вищого, світу нижнього, і очі з усіх сторін нашого світу згідно з розою вітрів. Я народила змію.

Здається, що на мінареті співає муедзин, але це міг би бути і хтось самотній, що дає вихід своїм почуттям як уміє. До підвалу увірвалися запахи Сходу — ніби зашуміли фонтани.

АЗРА (голосним шепотом): А була це дитина серця, хоча на його початку і в його кінці — біль. Як і кожна мати, я теж знала, що ношу під серцем. У довгі години, коли все на Землі спить, я розмовляла зі своєю змією. Оскільки взимку наші ночі довгі, знайшовся час і для танцю. Одного разу я схопила кривавий послід. Піч добре розгорілася, було тепло, змія роздягнулася, як то роблять всі змії, навіть ті, яких ми, земні жінки, носимо під серцями.

МАРТА: В такому разі я теж таке народила, і ще багато жінок. Пуповина обмоталася в нього довкола шиї. Тоді і я народила змію. Народжений так, можливо, не буде дитиною щастя, але це далеко не змія. Та й отой його черв’ячок, він теж ще далеко від змії, якою стане.

АЗРА: Чого ти тільки не вигадаєш. Іди, подивись.

Азра сідає спереду із серпом у руці і похмуро сміється.

Марта обережно наближається до згортка на кам’яному ліжку, розгортає його.

АЗРА: І?

МАРТА: Крутиться на всі боки. Можливо, в нього судоми. Присягаюся тобі: дитя гарне і ніжне. Ніби якась маленька сарна.

Азра похмуро сміється, ляскає себе по колінах, крутить головою.

11. Евменіди

Ареопаг. Суддя у фраку, в перуці «алонж». Присяжні в тиші сьорбають кров зі срібних посудин.

Азра і Марта, дуже намальовані, сидять усередині в чорних довгих сукнях, на них яскраво-помаранчеві перуки, волосся яких нагадує зміїні хвости.

Гасан стоїть спереду в поношеному костюмі, мне шапку.

СУДДЯ: Нехай свідок зараз складе присягу.

ГАСАН: Хіба я мушу присягатися саме на Книзі?

СУДДЯ: Всевидячий Бог побачить, що ви робите. І сам Всевидячий шепне Єдиному.

ГАСАН: Це повільно. І щось у такий спосіб може загубитись. Це як зіпсутий телефон. Чи є інший спосіб?

СУДДЯ: Присягніться тоді батьком.

ГАСАН: Покійним?

СУДДЯ: Ще краще.

ГАСАН: Не беріть гріх на душу. Мертве — це мертве. Він був добрим чоловіком, але сильно пив, і коли б я зараз на нього оперся, впали б обидва.

СУДДЯ: Тоді візьміть що-небудь святе для вас.

ГАСАН: Є таке. У нас тут актуальна зараз суворість життя. Що скажете на «Клянуся моїм життям»?

СУДДЯ: Думаю, це дуже добре. Що може бути ціннішим від цього?

ГАСАН: В тому-то й річ. Життя в нас недорого коштує.

СУДДЯ: Придумайте щось.

ГАСАН: Клянуся твоїм життям.

СУДДЯ: Моїм?

ГАСАН: Воно набагато надійніше від мого.

СУДДЯ: Мене шляк трафить, якщо ви продовжите в тому ж дусі. Зараз переходжу до справи, прошу уваги.

Стукає молотком.

Під присягою ви сказали нам тут: що ви оцю ось жінку — у подальшому «жертва», — що ви оцю ось жінку згаданого дня... Року якого?

ГАСАН: У нас ніхто тепер не рахує років.

СУДДЯ: Суд встановлює: не знає, коли.

ГАСАН: Була зима.

СУДДЯ: Слава Богу.

ГАСАН: У нас їх кілька.

СУДДЯ: Кілька?

ГАСАН: Але їхні будівлі зруйнували, як і людські.

МАРТА: Було напередодні Нового року.

СУДДЯ: Невизначеного року, власне, наприкінці його, оцю ось жінку, власне, жертву, хтось — у подальшому: винуватець злочину — залишив її...

ГАСАН: Як мішок.

СУДДЯ: На вигоні біля старого мосту, — а тут і один ліс багато разів згадується, який в народі називають...

ГАСАН: Зміїний Стан.

СУДДЯ: Чому?

ГАСАН: Народ вірить, що в тому лісі перебуває Зміїний цар.

СУДДЯ: Записуємо це як, можливо, корисне, бо в цій країні немає нічого певного. Міста зникають, дороги щезають.

ГАСАН: А цей ліс споконвіку називався Зміїний Стан.

СУДДЯ: І зараз так називається?

ГАСАН: Наскільки мені відомо.

СУДДЯ: В якому стані була ваша знахідка?

ГАСАН: Жінка була в дуже важкому стані.

СУДДЯ: Ви можете бути трохи точнішим?

ГАСАН: Пане! Як взагалі про це говорити?

СУДДЯ: Злочин має бути названий. Потім потрібно подивитися, який із законів його описує. Закон, який злочин описує, водночас і кару визначає. Розумієте, від — до.

МАРТА: Що ви маєте на увазі: від — до?

СУДДЯ: Обставини треба зважити — обтяжувальні, полегшувальні... Та в Книзі написано все!

Б’є по вкритому пилом Законнику.

МАРТА: Цю жінку...

СУДДЯ: Stuprum violentum, я знаю предмет обвинувачення.

МАРТА: Йдеться тут про злочин, який волає до неба, йдеться тут про злочинців, які вже не сміють заснути, і треба їх гнати з краю на край Землі образами того, що вони вчинили, аж поки вони самі собі вирок не винесуть.

СУДДЯ (у дуже неприємній ситуації, прокашлюється): Такої кари ця Книга не знає.

МАРТА: Тоді викиньте її.

ГАСАН: Не гарячкуйте, пані Марто. Я так колись судився за одну межу, і на засіданні втратив голову, — і бовдура, на якого подав у суд, назвав свинею, і суд мені одразу призначив штраф; про межу вже не говорилося. Бо неважко відповісти на запитання Високого Суду: Жінка, яку я знайшов, була побита, з животом до підборіддя. Говорити нічого не говорила, але дещо розуміла, наприклад, про хліб.

СУДДЯ: Якщо жінка не говорила, що наводить вас на думку, що її мучили?

ГАСАН: Синці й порізи, наприклад, а про це говорить вам у нас кожне дерево.

СУДДЯ: Ваша любов до картин суд цей розвеселить. Суд, одначе, схильний вірити, що вашою пропозицією не є кликати сюди до нас буки й дуби?

ГАСАН: Чоловіче, якщо ви мене питаєте, їй зробили дитину після того, як над нею познущалися, у будинку школи, який ми всі знаємо. А потім її відпустили, коли вже було запізно.

СУДДЯ: Не так швидко. Тут масу всього сказано. Запізно для чого?

МАРТА: Треба їх гнати до найменшого куточка Землі, проклясти!

СУДДЯ: Суд розділяє вашу думку. Але як їх знайти?

ГАСАН: Може, прочесати Зміїний Стан?

СУДДЯ: Ми це можемо. Але нам варто знати: кого ми, власне, шукаємо? Ім’я нам дайте, одне ім’я. Чи знає свідок ім’я?

ГАСАН: Бог мене милував.

СУДДЯ: Чи знає свідок плем’я, військо?

ГАСАН: Він, свідок, не такий дурний.

СУДДЯ: Констатую: свідок не знає.

ГАСАН: Я не сказав, що не знаю.

МАРТА: Тих, хто віддав наказ, тих можете знайти.

СУДДЯ: Абсолютно маєте рацію. Їх ми знайшли.

МАРТА: І — якщо ви їх знайшли?

СУДДЯ: Вони не захотіли прийти сюди.

ГАСАН: Знаєте, коли йдеться про бажання, тоді для вас краще було б покликати дерева, бо вони прийдуть.

СУДДЯ: Одне ім’я!

МАРТА: Азро, тебе питають.

Азра дивиться перед собою, лакує нігті.

СУДДЯ: Констатую: відсутня!

ГАСАН: Час від часу згадувалося ім’я Мілош.

СУДДЯ: Хто згадував це ім’я?

МАРТА: Я чула ім’я Мілош!

ГАСАН: Справді. Капітан. Але ким він є сьогодні, хто скаже? Такі швидко йдуть вгору.

СУДДЯ: Якби він сьогодні генералом був, тоді все було б дуже непросто. Будуть труднощі!

МАРТА: А чому?

СУДДЯ: Що вище він піднімається, то більше він любить мир!

МАРТА: Отже, Мілош, ким би він не був, хай його Бог покарає.

СУДДЯ: Виходить, однак, що це ім’я дуже поширене.

МАРТА: Чоловіче божий, такого злочину не пам’ятає рід людський.

СУДДЯ: Це так. Вам, можливо це не вкладається в голову, але для цього Суду, а я вірю, що й для кожного, саме в цьому найбільша проблема.

ГАСАН: Що ви хочете сказати?

СУДДЯ: Вірте мені, панове, те, що ми тут чули, мені теж не дає спати. Я гортав оцю Книгу, цю мою альфу, омегу мою, від першої до останньої сторінки. Тут є все, що я знаю і що шаную.

МАРТА: І що ж написано в отій вашій книженції?

СУДДЯ: Коротко кажучи, справа в тому, що про те, що ми в останні кілька днів почули, не вірячи своїм вухам, у Книзі не написано нічого.

ГАСАН: Нічого?

МАРТА: Як — нічого?

СУДДЯ: Нуль. Нічого. Примушення до сексу, звичайно, це щось загальновідоме. Stuprum violentum, та й все, що це супроводжує. За це тут уже багато разів судили. Ви стежите за моєю думкою?

МАРТА: Можна було б подумати...

СУДДЯ: Але те, про що тут говорилося, про це Книга мовчить.

МАРТА: Можна було б подумати, що якщо не написано, то і не вчинено?

СУДДЯ: А питання навпаки: за яким законом кару визначити?

ГАСАН: Зуб за зуб, пане, око за око.

СУДДЯ: Це закон орди.

ГАСАН: Якщо ви вже мене питаєте, то який іще?

СУДДЯ: Шукаємо. Вивчаємо.

МАРТА: Є один закон, пане, який вищий за ту вашу Книгу, і ми цей закон покличемо на допомогу, і цей закон перетворить на ніщо і вас, і вашу Книгу, і за тим законом всі джерела висохнуть, усі зерна в землі помруть, і жодна рослина тоді не потягнеться до неба, все, абсолютно все, що ви крадете в Землі з її нутра, стане для вас недоступним, і не народиться вже під Сонцем жодне створіння...

СУДДЯ: Це один шлях.

ГАСАН: А інший?

СУДДЯ: А інший — це одна пропозиція, щоб заспокоїти жіночу публіку.

ГАСАН: Послухаймо пропозицію.

СУДДЯ: Постійно вам пропонуємо місце у цьому Суді високому. Будемо слухати волання нещасних жінок, упорядковувати, записувати. Візьміться за розум, ви, божевільні богині, коли в нас через те, що ми чули, народиться запитання: хіба й таке можливе? — ви знатимете, що так. Коли пізнаємо те, що можемо пізнати, тоді Книгу разом допишемо. Мурашки блаженства несказанного всім моїм тілом пробігають. Ви тільки, прошу вас, подумайте: Книгу доповнити!

Марта видає неартикульований крик.

ГАСАН: У цьому щось є. Це як якась місія?

СУДДЯ: Найбільша. Кращі розуми людства писали цю Книгу.

ГАСАН: Чи було б по буханці хліба щодня?

СУДДЯ: Звісно.

ГАСАН: Цигарки?

СУДДЯ: В такому разі — домовились?

ГАСАН: Запитаємо Азру. Азро, Азрочко...

МАРТА: Тебе запитують, жінко.

Азра, абсолютно байдужа до суду, а вкрай зосереджена на естетиці своїх нігтів, продовжує свою роботу.

ГАСАН: Азро, тут зараз відкриваються певні цікаві можливості. Йдеться про дуже високі...

СУДДЯ: Найвищі...

ГАСАН: Інтереси. Йдеться, наскільки я зрозумів, про Книгу, яка була б доповнена, і тут якусь роль відіграло би твоє нещастя. Була б від нього якась користь.

МАРТА: Тебе питають, Азро!

ГАСАН: Нарешті, це таки якась пропозиція. Подобається тобі вона чи ні.

МАРТА: Покажи їм, Азро, постав їх всіх на місце. Всіх тих брудних свинюк. Покажи їм дорогу до їхнього свинюшника, яким є і цей суд.

ГАСАН: Торгуйся трохи. Може, можна було витягнути й більше.

МАРТА: Жодного слова!

ГАСАН: Давай, тричі подумай, а потім скажи!

МАРТА: Ні слова! Щоб вони всі повиздихали.

Азра займається своїми нігтями.

Решта напружено стежить за нею.

АЗРА: Змія.

Темрява, яка вмить прийшла на зміну блискучому світлу. З’являється Архангел Гавриїл у золотому блискучому панцирі, з розпущеним золотим волоссям.

АНГЕЛ: Хіба ти не хочеш її побачити?

ГАСАН (сильно затинаючись): Пане Архангеле! Пане Суддя! І всі інші Високі Панове! Можливо, зараз відповідний момент, щоб ми трохи розширили своє прохання. Можливо, зараз би дійшла черга і до її (показує на Марту) справи. Пані Марта справді не має нікого на цьому світі. Чи може Бог, Милостивий, Співчутливий і Єдиний, зліпити розрубане, з’єднати роз’єднане, а йдеться тут не про чотирьох птахів, а йдеться про...

АНГЕЛ: Йому вісімнадцять років. І він ще не має імені. Хіба ти не хочеш його побачити?

Оглушливий грім.

Архангел Гавриїл у відповідь підносить над головою два блискучі мечі.

АЗРА (киває головою. Якби можна було почути, було б чути ще й): Так, хочу.

12. Родинна урочистість

Прозектура, освітлена свічками. Напідлозі — дві потерті валізи. На табуретці — торт! На білій порцеляновій посудині помадою для губ написано: Coca-cola. Біля неї на розхитаному стільці — цивільний костюм, до якого Марта пришиває ґудзик. Купа паперових тарілок і стаканчиків напоготові.

ГАСАН: Будуть пахощі (шипить балончик зі спреєм), буде золото (Гасан розсипає купу доларових купюр) і ладан! (Запалює три цигарки одночасно). Це тобі, бігме, не фунт ізюму. День народження сина. Це дуже хвилюючий день. Батько — несподівано! Вісімнадцятий день народження, панове, коли віддають кесарю кесареве. Я у вісімнадцять знав усе, що знаю й тепер.

МАРТА: В тому-то й річ.

ГАСАН: Що стосується імені, у нас їх дають батьки.

МАРТА: Яке ж воно буде?

ГАСАН: Я про це, мої дорогі жінки, довго думав. На світі є так багато імен.

МАРТА: Я пропоную...

ГАСАН: Отже, моя пропозиція — підсумок довгих роздумів, і вона, так би мовити, не вчорашня.

МАРТА: Хай він зветься...

ГАСАН: Гасан. Це дуже добре ім’я. Гарантую, що це навіть дуже добре ім’я. Я довго його ношу і не маю жодних зауважень. Із цим іменем можна куди завгодно. Воно, з одного боку, звучить дуже добре, а з іншого, якесь непримітне, легко забувається, якщо виникне потреба. Бувають моменти, жінки мої, коли добре в житті трохи сховатися, дати бурі пройти в тебе над головою, пошукати якесь лігво. За іменем людина може сховатися, як у костюмі, який всі всюди носять.

МАРТА: Може, Азра має якесь побажання?

ГАСАН: Не потрібно мучитися із цим. Ось я йому не тільки дозволяю користуватися своїм іменем, а ще й зверху даю вудочку, а бігме, і оцей апарат «Ремінгтон», старий, але в доброму, скажімо, робочому стані, для тих часів, коли в цей куточок земної кулі знову прийде струм. Отже, це вже вирішено. Давайте зараз веселитися. Пані мої, ЛАЙТ-ШОУ!

Гасан підбігає до динамо-машини і починає шалено крутити ручку.

Марта встає, витягає з кишені хусточку, піднімає руки і починає повільно танцювати.

ГАСАН: Але ж ми веселимося! Хто б міг таке подумати? Оп-оп! Лайт-шоу — пальчики оближеш.

Азра весь час сидить в прострації перед однією з валіз.

МАРТА: Ходи сюди! У коло!

АЗРА: Гасан — це не ім’я для змії.

Усі зупиняються.

ГАСАН: До сраки лайт-шоу!

МАРТА: Ми про це поговоримо, коли прийде час. Дивлюся на тебе цілий вечір. Чи ти мати, чи ти молода?

ГАСАН: Гасан — дуже добре ім’я.

МАРТА: Чи можна бути і тим, і тим?

ГАСАН: Так. Ось я кладу на свій стіл вудочку, згадану електробритву «Ремінгтон» у бездоганному стані, а до того ж — чорт забирай — і (кладе свою трубу).

Марта піднімає руки і починає танцювати. Намагається витягнути танцювати Азру, яка виривається.

Азра підходить до старовинної білої порцелянової посудини і підносить її до вуст.

Кольори ніби стають контрастнішими, гарнішими. Лунає факірська сопілка.

Зачарована невидимою присутністю, Азра починає потихеньку танцювати.

Марта підстрибує, починає шалено крутитися в якомусь власному ритмі.

ГАСАН: (крутить ручку динамо, вигукуючи): Лайт-шоу, лайт-шоу, матір його тричі!

Потім стихають усі звуки, крім факірської сопілки, звук якої наростає. Азра танцює все шаленіше, все еротичніше.

Це триває якийсь час.

Гасан жваво жестикулює і показує на валізи, на годинник. Потім хапає костюм. Усі зупиняються.

Азра нарешті відпиває ще один ковток з порцелянової посудини і важко зітхає.

Не зовсім ясно, а ніби здалека чутно гуркіт важкої артилерії.

Азра відливає трохи рідини з порцелянової посудини у меншу: видно, що це звичайна вода.

Потім починає напружено дослухатися.

Здається, надвечір’я. І голосний, трохи нервовий пташиний щебет.

Азра дослухається до нього з помітним полегшенням.

13. Палестина

Плац табору для військової підготовки, оточений міцним колючим дротом.

Посеред доріжки — Мартина імпровізована пічка, ніби її принесло водою якоїсь повені, або це субверсія в манері де Кіріко.

Гавкіт собак, різкі команди кількома мовами, вояки чеканять «стройовий крок». Час від часу постріли за командою.

Зліва, затиснуті й перелякані — Азра, Марта і Гасан. Вони постійно сторожко озираються. Останній несе перекинутий через руку цивільний костюм.

ГОЛОС ІЗ ГУЧНОМОВЦЯ: Номер 14 949 чекають відвідувачі. Номер 14 949 чекають відвідувачі біля головного виходу.

ГАСАН: Сюди, ми тут.

МАРТА: Ми тут, усі!

АЗРА: Чому він не дивиться сюди?

ГАСАН: Йому не дозволено.

МАРТА: Чотирнадцять тисяч дев’ятсот... Здійснюється твій сон, що левада заворушиться, ніби жива.

ГАСАН: Дивись сюди, дурнику!

МАРТА: Ми — твої, ти — наш.

АЗРА: Чому він не виходить зі строю?

ГАСАН: Не має права.

АЗРА: Який же це садизм.

МАРТА: Ми приїхали так здалеку.

ГАСАН: Сюди, бовдуре! Ти диви, «цивілізація»!

МАРТА: Немає вже «лівою, лівою, раз-два-три»...

ГАСАН: Немає вже «лягай, повзи»...

АЗРА: «Коли, ріж»! Він нас не чує. Чому він до нас не підходить? Може, не хоче?

ГАСАН: Він ніби не в собі.

МАРТА: Це не погляд людини. Так дивиться рефлектор, об’єктив камери або телескопа.

АЗРА (ляскає себе по чолі): Білі пігулки! Я впізнаю цей погляд!

ГАСАН: Сюди, дурнику! Сюди!

Нарешті на доріжці плацу з’являється Змія в камуфляжі. Його обличчя пофарбоване темними фарбами, він тягне військову сумку. Він робить дивні рухи, зрозумілі, напевно, лише представникам його роду. Час від часу урочистими жестами показує на сумку.

МАРТА: Що з ним зробили?

ГАСАН: Гей, ми тут.

МАРТА: Ми: твій батько і дві матері!

Змія вперше подивився в їхній бік.

АЗРА: Я — Азра!

МАРТА: Марта!

ГАСАН: А це неважливо. Підійди до нас ближче. Подивись! (Урочистим жестом показує йому на цивільний костюм) Клас! «Benetton»! Коштує всі гроші! Клянуся чим завгодно: кожна в тебе закохається!

Змія дивиться на них з недовірою і нерозумінням.

МАРТА: Він нас не впізнає.

АЗРА: Ще в нас вистрілить, чого доброго.

МАРТА: Може, він думає, що ми манекени для тренування?

АЗРА: Може, він бачить, що ми всі мертві?

ГАСАН: Тоді тим більше не стрілятиме в нас.

МАРТА: Це ще невідомо.

АЗРА: Азра. Твоя мати.

Змія вперше дивиться на неї дуже уважно.

МАРТА: Усе добре. Він нас упізнав.

ГАСАН: Я — твій батько. Більше у фігуративному сенсі, щоб ніхто не міг тобі сказати, що ти — байстрюк.

МАРТА: Я теж твоя мати, бо матір тепер так легко втратити, що непогано мати їх кілька!

АЗРА: Ти підеш з нами!

ГОЛОС ІЗ ГУЧНОМОВЦЯ: 14949, візит завершено. Відвідувачі, залиште територію казарми.

АЗРА: А зараз переодягнись. Послухай матір. Кого ти ще маєш слухати? Оці не бажають тобі добра. Вони нікому не бажають добра. Добро тут — невідоме поняття. Ось одяг, який ми тобі принесли. Переодягнися, швидко і легко, як ви, змії, завжди це робите. Дай мені те, що на тобі. Я знаю, що маю зробити. Ти мусиш вірити своїм матерям!

ГОЛОС ІЗ ГУЧНОМОВЦЯ: 14949, на рапорт до командира.

ГАСАН: Ти ж цього не зробиш? Тебе кинуть на голий бетон. Будеш їсти хліб і воду, срати у парашу.

АЗРА: А потім тобі дадуть білі пігулки.

МАРТА: Коли отямишся, вже нічого не тямитимеш.

ГАСАН: Вбиватимеш, а не знатимеш кого.

МАРТА: Різатимеш, а не знатимеш навіщо.

АЗРА: Тут я, твоя мати!

На верхній стіні з’являється ряд солдатів з важкими автоматами, в таких же камуфляжних уніформах, як Змія, з однаково помальованими обличчями. Змія дивиться то на них, то на трьох зіщулених людей біля огорожі.

АЗРА: Бачиш, якими їх створив їхній бог.

МАРТА: Поквапся. У нас немає часу.

ГАСАН: Роздягайся, ну ж бо.

АЗРА: Вони тебе покарають за непослух. Усе має свої межі.

МАРТА: Пустощі — це пустощі. Але ми зуміємо показати тобі, коли має початися виховання.

ГАСАН: Кажуть, що у мене важка рука!

АЗРА (кричить): Заклинаю тебе болем, в якому я тебе народила!

Змія з відсутнім поглядом, у трансі, починає знімати частини маскувальної уніформи.

МАРТА: Ну, слава Богу.

Азра заходить на територію казарми, збирає уніформу і вкидає її до Мартиної пічки. Витягає запальничку і запалює її.

АЗРА: Сину мій, прекрасний мій сину!

МАРТА: Який чудовий хлопець!

ГАСАН: Як з каменю вирізьблений.

Змія від радості розводить руки.

Звідкись прилітає один камінець. Ще один.

Стрільці на стіні клацаютьзатворами автоматів.

ГОЛОС ІЗ ГУЧНОМОВЦЯ (буденно, ніби йдеться про якесь тренування): Невідома особа увійшла на територію! Вартові, тривога!

Змія, голий до пояса, усміхається безтурботно і спокійно.

ГАСАН: Лягай, притиснись до землі!

МАРТА: Та, може, ці ненормальні не будуть...

Дощ каміння.

Ошелешений, Змія дивується цій події: чому його закидують камінням?

ГАСАН: Лягай, дурню!

АЗРА: Уб’ють нас усіх!

МАРТА: Хто це? Солдати?

ГАСАН: Солдати тут підтримують порядок.

АЗРА: Це народ.

Змія спокійно посміхається. Уніформа розгорілася, великий язик полум’я бухає з печі. У Змії з голови тече кров. Він повільно висуває чорний роздвоєний язик. Каміння перестає падати.

Нарешті Азра, Марта і Гасан ідуть до Змії. Гасан витягає з-за пазухи свою білу шмату, якою Азра витирає обличчя Змії і повертає її.

ГАСАН: Вона червона.

Азра обіймає і цілує Змію, який бере її в свої обійми. Автоматна черга зі стіни. Обоє падають.

ГАСАН: Червона.

Марта витягає ляльку, реалістичну копію маленької дитини, з військової сумки Змії і прилаштовує її собі на спину.

Гасан піднімається на дах, піднімає на щоглу криваву шмату і беззвучно кричить.

Марта деякий час стоїть у позиції «струнко».

Потім покриває Азру й Змію, що згорнулися клубочком на землі, крилом намету.

І в той час, як Гасан беззвучно відкриває і закриває рота, Марта, з дитиною на спині, йде у глибину сцени.

Де відкривається боснійський цвинтар з мусульманськими надгробками- нішанами, католицькими і православними хрестами.

Пси знавісніло гавкають.

Чи це, може, виє вовк?

Завершено у березні 1994 року у Загребі,

для «Landestheater» у Тюбінгені.

Примітка про змію

Мені здається, що зі змією (а тому й зі Змією, яка пишеться з великої літери, бо вона тут — людина), у західній традиції справи погані. Схід у цій справі обережніший, бо мудріший. Змія на Сході представляє нічний, інстинктивний бік людини, невіддільну частину її цілості. У двох сербських народних оповіданнях, як їх записав у ХІХ ст. Вук, йдеться про двох жінок, одна з яких навіть цариця, котрі народжують змій, обидві через нещасне прокляття, яке вони самі промовляють. Але в обох версіях змія вночі — гарний хлопець, і тільки вдень вона повертається у свою шкіру. Казки майже завжди мають щасливий кінець, який підтверджує перемогу бажання, отже, й інстинкту. «Шкіра Змії», однак, показує, що у Боснії, «в часи її Тридцятирічної війни», казки завершуються інакше, наскільки б вони не належали до нічного, інстинктивного боку людини. Письменник, отже, не вважає, що у Боснії вийшла з-під контролю ота інстинктивна сторона людини, і цим би жахи, вчинені там, були витлумачені, що там ішлося про якийсь бенкет «інстинктивної сфери». Навпаки, у Боснії інстинктивна основа повернута проти самих людей, тому як така вона швидше обмежена, аніж вивільнена. У Боснії показано, що ідеологія робить із людьми, уярмлюючи їхні інстинкти з метою руйнування. Принизити матрицю «ворожого племені» так, щоб страх і відчай, які за цим прийдуть, знищили будь-яку можливість подумати про повернення — це етнічна чистка у абсолютному сенсі. В якомусь сумному, найсумнішому сенсі тут досягнуто досконалості.

У «Шкірі Змії» інколи просвічує туга за матріархатом як чимось, що має прийти колись, після всього. Але тут ідеться не про владу жінок, а про спільноту, в якій взагалі немає устрою сили, отже про Материнський устрій, більше в сенсі поштивого Й. Я. Бахофена або ж Еріха Фромма.

З-поміж багатьох джерел особливо важливими для мене були дві книжки: Marija von Welser. Am Ende wünscht du dir nur noch den Tod («В кінці ти бажаєш ще тільки померти»), Knaur Verlag, München, 1993, та Alexandra Stiglmazer, Massenvergewaltugung. Krieg gegen die Frauen («Масові зґвалтування. Війна проти жінок»), Kore Verlag, Freiburg i. Br. 1993.

Інес & Деніз

«А вся наша надія — на тому боці»

Іво Андрич

У якісь давні часи, коли Боснією ще їздили потяги, в одному з них, славному «Олімпіку» (де пасажирам видавали «сухий пайок»), я отримав у подарунок історію, яка надто добра, хоч і не надто весела, щоб могла бути вигаданою. Я чув її в купе краєм вуха від двох незнайомців, яким моя присутність не заважала, але й не була потрібною. Історія така. Якась німкеня втратила сина на Другій світовій, десь, як вони сказали, «у цих лісах», крізь які нас віз славний потяг. Коли в її житті майже все підійшло до кінця, вона вирішила наблизитися до місця зникнення її сина. Продала все, що мала і могла, і вирушила, можливо, тою самою залізницею, яка у паузі між війнами (другою і третьою, «тридцятирічною війною у Боснії»), ще функціонувала як залізниця. Приїхала в село, яке мало бути отим, що вона шукала, йдучи слідами своєї сумної легенди. У тому будинку жила боснійка, про яку вона довідалася, що та (щоправда, «на іншому боці», але «також десь тут, у цих лісах») втратила сина. Дві матері організували спільне господарство, і вони живі «ще й тепер, якщо не померли». «А знаєш, — докинув у кінці чоловік з купе, — у німкені було в сто разів більше грошей, аніж у нашої. Хоча обидві віддали свою кров і плоть».

Цей санчопансівський реалізм повернув мене у момент, коли історія була завершена, до дійсності. І я її відтоді не торкався, феї віднесли мене деінде. У Відні, у жовтні 1996 року, будучи, як це у нас навчилися трохи евфемістично називати, «добровільним емігрантом», я зустрів Мілоша Лазина. Звичайно, така зустріч сталася у Відні, місті, яке пережило свій «радісний апокаліпсис», і не раз, місто, в якому завжди зустрічалися «добровільні» і менш «добровільні» емігранти з південнослов’янських теренів, від вигнаних хорватських «свідомих студентів» з оточення Радича, «національних борців», діячів Комінтерну, до нас, теперішніх, приречених на «добровільне». Лазин емігрував з Белграда перед війною, яка перервала його блискучу кар’єру. Він мав на прикметі двох прекрасних актрис, одну француженку, іншу — боснійку, і хотів зробити щось на тему розуміння, тобто нерозуміння культур. Я витягнув з кишені історію з «Олімпіка», яку до того моменту вже майже забув. Від нашої розмови у віденському ресторані «Griensteidl», який вже бачив багато таких, як ми, триває наша спільна робота над виставою «Інес & Деніз». Я спочатку трактував цю назву як робочу, але мені Лазин з Парижа повідомив, що «жіноча частина команди» — Інес Фанчович та Деніз Бональ — відреагувала на цю робочу пропозицію із захопленням, яке зобов’язує письменника. Назву села Інес ми визначили як Чудове. Ми вирішили, що в Інесиному будинку колись була пошта. Чудове було місцем, до якого колись їздили. Ми трохи мали на увазі і «потяги без розкладу», ремінісценцію на час, коли все видавалося простим, що в найновішій історії обернулося утопією, навіть вбивчою. Але основною була ідея про двох Великих Матерів, тож у такий спосіб і ця моя третя боснійська драма (дві попередні — це, звичайно, «Гамллет», аніскільки не менше замовчуваний і «дорого оплачений» «Хорватський Фауст», і «Шкіра Змії»), має присвяту Йоганну Якобу Бахофену і його епохальним, завжди знову замовчуваним і знову віднайденим відкриттям про матріархат, тобто про Материнське право. З політичної точки зору, ідея цієї зустрічі, тобто її програма, має утопічний характер. Деніз у п’єсі — німкеня, у кожному разі, мати завойовника, отих завойовників, які у Боснії, аж до найновішої війни, не зупинялися ні перед чим. Утопічним є задум, що, наприклад, після бійні під Верденом могли б зустрітися німецька й французька матері і над горою трупів своїх дітей винести якийсь вирок війні, рішення, «що з цим покінчено». Щось від такого утопічного пристрасного бажання (у сенсі конкретної утопії Блоха), у вигляді якихось хімічних слідів надії, отримує своє право, свій голос, наприклад, у деяких монологах Марти у «Шкірі Змії». У реальності щось таке трапляється винятково, як химерність. Тому й перші критики вистави «Інес & Деніз» акцентують цей момент химерності. Але, по суті, саме тому, що цей утопічний момент вони вважають химерним, яким він de facto і є, у Боснії, яку я, звісно, беру як метафору ширшої території і нашого сумарного нещастя, ще жодна війна не закінчена. Тут особливо небезпечними є актуальні офіційні хорватські пусті фрази про «примирення», у синхронному й діахронному сенсі. Таке «примирення», у паузі між «дипломатичними ловами», служить певного типу розвагою для тих, хто своїм параноїдальним проектуванням ці війни й спричинив. Тому ті, що розпочали війни, і не можуть завершити нічого з того, що розпочали, хоча вони цілком у стані удавати, що «мети досягнуто». Для них «примирення» зводиться до ось чого: жертва встає з могили і просить свого ката, щоб він їй пробачив за те, що мусив її знищити. І тоді кат починає судовий процес через цей «примус», а потім — пробачає! Я ж, навпаки, сьогодні абсолютно переконаний — а мало є речей, в яких я так упевнений, — що «помиритися» можуть і мають право лише жертви. У «Інес & Деніз» йдеться тільки про таке примирення: боснійська мати уводить німкеню в статус жертви, після «поминок» на уявних могилах, на якихось неіснуючих стечках^[3]. Це, у двох словах, драма «Інес & Деніз».

Але це, як ми у Відні задумали, також драма відмінностей, драма про (не)порозуміння. В антропологічному сенсі, вистава Лазина — значущий експеримент. За його бажанням, ситуація, в якій Інес (Фанчович) і Деніз (Бональ) не розуміють одна одну в реальному житті, залишена і на репетиціях, і у виставі. Актриси не розуміють реплік, вони, їх, одначе, відчувають. І те, як вони це роблять, пробуджує, ВСЕ Ж ТАКИ, надію, там, де її найменше — у Боснії. «Лише через тих, хто не має надії, надія нам дана» (Вальтер Беньямін).

Але Боснія, принаймні для мене, вже споконвіку також міфічний простір, який політика може тільки зробити нещасним. У Боснії казки вже не функціонують, а це, можливо, важче перенести, аніж факт, що вже не курсує згаданий славний потяг. Дві Великі Матері виконують «величезну роботу», заявляють urbi et orbi, що все «закінчилось», але тоді мусять знову тікати. Вони хочуть закінчити Другу світову війну у Боснії, там, де ще не закінчена жодна війна, а особливо не Друга. Вона потім переходить у третю.

Міфічний простір міститься у тому, що в драмі говорить Інес, а те, що Інес говорить, давно зібрав Натко Ноділо у книгу «Стара віра хорватів і сербів» (1885-1890), див. дорогоцінний передрук «Логоса» (Спліт, 1981). Словом, це ті самі або схожі джерела, як і в «Шкірі Змії», котрі дали мовний та міфологічний субстрат для того, що говорить у драмі Азра. Вона, щоправда, мусульманка, але Ноділо займається «старою вірою», дохристиянською, яка мала (що тепер гарантовано викличе різноманітні судоми) спільне коріння; великі світові релігії, і схизми теж, отже, апостоли і апостати, розділили те, що в сенсі міфологічних засновків було сплавом. Але зараз не про це.

Деніз же як німкеня приносить у Боснію інший міфологічний багаж. У Гете я знайшов прекрасну казку про Мелюзіну, фею, яка може зменшуватися, коли бачить грубість, і тому може подорожувати у власній скриньці. Звісно, йдеться про метафору, яка в театрі, однак, мусить бути конкретною. Казки мають свою специфічну конкретність, навіть строгість, що Мілош Лазин умів поважати.

Наша радість була великою, коли у коментарях «Gallimard» до французького видання «Років мандрів Вільгельма Мейстера», де Гете «зробив обробку» мотиву Мелюзіни, ми з’ясували, що йдеться про варіант французького джерела. Уся ця наша вистава була створена як французько-боснійська коопродукція, і нам здалося, що, вставивши цю казку у драму, ми повертаємо французькій традиції те, що «вкрав» у неї Великий Олімпієць. І так «Олімпіком» (гарні спогади) коло замикається.

Текст я писав у монастирі, який називається Шартрез, отже, в монастирі картузіанському, у Вільневі біля Авіньйона. Тут, лише з того боку Рони, в часи пап і антипап був колись центр світу. Тут Прованс, Середземномор’я, тут ми вдома. Сьогодні тут уже не живуть картезіанці, як у словенському Плетер’ї; єдиними монахами, можна було б сказати, якогось вищого (не)щастя, були ми, маленька команда «Інес & Деніз». І люди, як-от Франсуаз Війом або Даніель Жирар з Центру драматургічного письма, що був розташований у Шартрезі, які у спосіб, котрий у теперішньому напливі загальної байдужості є рідкісним, чували над кожною сторінкою, кожною сценою. До того ж ішлося про текст, який вони на рівні мовної традиції (а що у Франції є важливішим за мовну традицію?) могли розуміти лише наполовину. Так само, як і паризька актриса, визначна письменниця, Деніз Бональ.

Коли я в квітні 1997 року почав працювати у Шартрезі над текстом «Інес & Деніз», над монастирем світилася комета. Трьом Царям уже цього було б достатньо, аби повірити, що йдеться про місце якоїсь незвичайної події. Ми, сьогоднішні, знаємо, що комета — не що інше, як шматок криги, який мчить безкраєм. Тому ми її не наслідували, хоча у неповторні миті, які називаємо натхненням, обіцяли саме це. В кінцевому підсумку, шматок криги дійсності перемагає будь-яке натхнення.

Боснія також була натхненням для багатьох і для багато чого. Зараз це натхнення здається переможеним дійсністю, від якої усмішка застигає на вустах. Хвостаті зірки у давнину провіщали дуже різні речі: благу вість, з одного боку, нещастя й війни, з іншого. У Боснії, як я вже казав, по-справжньому не завершена ще жодна війна. Тому й не можна сказати, і драма говорить про цю неможливість, чи ми сьогодні у Боснії, постдейтонській неможливій країні, перебуваємо наприкінці одного чи вже на початку наступного циклу воєн. Як у випадку міфічної змії, яка кусає свій власний хвіст, могло би бути так, що кінець і початок є тим самим. Однак, драма «Інес & Деніз» пропонує ескіз примирення, пов’язаного з дуже давнім сенсом цього слова, який давні греки описали чудесним перетворенням Ериній на Евменід, і це примирення, завдяки тому, що сюрреалісти називали «торжеством об’єктивного випадку» (саме цього, «химерного»), у світі, який драма описує, видається навіть можливим. Але тоді налітає найреальніша дійсність, а це в Боснії завжди було чимось жахливим, і людям, і навіть двом богиням найкраще бути меншими від піщинки. Мініатюрність Мелюзіни — це приблизно стільки доброти, скільки світ ще може стерпіти і якось сховати у надійному місці — у темряві завжди мандруючої скриньки. Крім того, драма «Інес & Деніз» — маленький внесок у опис часів після розпаду соціалістичної утопії, часів, які ми могли б описати як часи назагал «зменшених очікувань». Те, що зі зменшенням очікувань зменшуються і люди у своїй людськості (у людських вимірах), здається, на жаль, ймовірним результатом.

У Провансі, де розташований Шартрез, було би в майбутньому, звісно, природніше, та й краще, писати п’єсу про любов, а не отаку, яка є п’єсою про ненависть і сліди її спустошень на території, яку завжди і знову роблять нещасною. Але, якщо добре подумати, «Інес & Деніз» і є драмою про любов, причому велику, хоча вона в епоху «зменшених очікувань» і ховається у світ Мелюзін та інших дрібних з’яв та істот.

Працювати у Шартрезі і бути з французькими друзями — справжній привілей, а це тому, що серед цього картузіанського мікрокосмосу, який сам по собі є філософією, дуже важко повірити в те, що згадана комета — справді лише шматок криги, який мчить крізь чорноту, глуху чорноту.

Прем’єра «Інес & Деніз» відбулася у Сараєві (де ж іще), 21 жовтня 1997 року, у художній майстерні Національного театру, на березі Міляцки.

Дійові особи:

ІНЕС

ДЕНІЗ

ГОЛУБИ

Телеграф, допотопний

1. Ціммер Фрай!

Кімната в будинку, у боснійській глушині. Перед фотографією молодого чоловіка догорає лампадка.

Тягнучи велику скриню, втомлено входить Деніз. Скриня обклеєна багатьма наліпками, а найбільші з них — ті, що на різних мовах визначають, де верх, а де низ і просять: «Не кантувати!»

ДЕНІЗ: Отже, я приїхала. (Сідає на скриню). Це тут або ніде. (Озирається). Це місце не обіцяє багато щастя. Є хтось? Тут, напевно, багато мишей. Я мишей не боюся. Не так, як людей. (Дивиться перед собою у темряву). Я так втомилася, що найохочіше би зараз одразу впала до ліжка.

Крізь щілину у скрині видно, що її нутрощі освітлюються. Чути зворушливий спів дитини.

Інес сидить у кімнаті, у своєму потертому кріслі.

ДЕНІЗ (легенько стукає по скрині): Не зараз! Хоча найкраще було б...

Музика і світло зникають.

ДЕНІЗ: Я скажу вам усе. Але чому я зараз почуваюся такою невпевненою? Люба пані, я поясню вам одразу те, що можна пояснити. Я аж ніяк не хочу порушувати ваш спокій. Я, звичайно, не думаю, що моя поява була тим, чого ви, пані, могли побажати у якомусь прекрасному сні. Якщо можете прийняти мене, я б розпакувалася.

Якщо ви мене прийняти не можете, я не знаю, що мені робити. Коли я була дівчинкою, я теж мала бабусю в селі. Я можу ночувати у голуб’ятнику, у курнику або на сіні. Мені чомусь здається, що ми розуміємо одна одну? Я заплачу будь-яку розумну ціну, яку ви назвете. Скільки я тут залишатимусь — цього вам сказати не можу. Я почуваюсь якоюсь вим’ятою. Я б охоче прийняла душ. (Витягає жмуток проїзних квитків). П’ять потягів, пані. Колись це буде гарний спогад. В останньому потязі мене облили ракією. (Обнюхує себе). Було дуже багато людей. Дуже багато людей тут подорожує. А потім ще й дорога з вокзалу сюди: пікап. Перший справді люб’язний чоловік, якого я зустріла під час подорожі. Обнюхав мене, як собака. Облизнувся. Він мені сказав, що ви здаєте кімнати. Будинок відповідає опису, та й і ви, пані, добре відповідаєте вашому опису. Це або тут, або ніде.

Ступає вперед.

Інес підходить до неї і розв’язує їй шнурівки на черевиках.

Деніз, стоячи, знімає черевики. Ступає крок вперед.

ДЕНІЗ: Думаю, я для початку спатиму днів три. Ви не будете мене ні чути, ні бачити. (Зупиняється перед палаючою лампадкою). Гарний мужчина. Син? Чоловік? Я б охоче помилася. Я можу сісти?

Інес відповіла мовчанням^[4]. Деніз повертається до своєї скрині.

ДЕНІЗ: Я буду непомітною, як піщинка. Заплачу стільки, скільки тут беруть за ліжко, навіть більше. За моєю думкою іноді важко стежити. На світі немає плутанини більшої, ніж моя. Мені здається, що ми, однак, розуміємо одна одну. Ви маєте ліжко, а я — оцей мішок, повний втоми. Хіба це не основа для доброї домовленості? Якщо вас це цікавить, то в мене таке враження, що я сиджу, майже гола, без будь-якого захисту, посеред якогось темного лісу. Я почуваюся якоюсь викинутою. У Німеччині багато хто мені дивувався. Але так воно є. Інакше я не можу. Я можу і чеками. Але мені сказали, що готівку тут цінують більше. Я маю папірець, де ясно написано, що в цьому лісі зник мій син. Була п’ятниця, 14 листопада 1943 року, між двома денними наказами, які звучали «НІКОГО НЕ ЖАЛІТИ!» Це для вас може бути абсолютно байдуже. Але ви як жінка, без сумніву, зрозумієте, що син — це син. Син — це ж син. Що тут треба пояснювати? «НІКОГО НЕ ЖАЛІТИ!», що б воно не значило, не обіцяє нічого доброго. Я про це не наважуюся навіть думати. Але мені важко пов’язати з ним те, що, як я думаю, воно значило — а була це якась настанова. Людина — не голка, щоб зникнути в копиці сіна, ані зернина жита, яку в якійсь коморі зжере миша. І ось: він був маленький на зріст, мене також не дуже багато, і хто зараз знатиме, в яку діру він безслідно провалився.

Хай що з ним сталося, його ТУТ більше, аніж у всій решті світу.

ІНЕС (швидко пише на шматку картону): 25 DM.

ДЕНІЗ: Це тут. (Починає відкривати скриню.)

ІНЕС: Це без використання кухні.

ДЕНІЗ: Я приїхала. (Падає).

Інес, перелякана, підбігає. Б’є її по щоках, поливає, час від часу запихає руку до скрині, риється в ній.

ІНЕС: Які в біса кімнати. Знаю я, хто тобі сказав, що я здаю кімнати, Бог би його побив. Чого ж він тебе не взяв до себе? Які кімнати, які дурниці... Най мене Бог скарає на місці, якщо ти не туристка. Тут, невідомо з якого часу, з’явився один-єдиний турист, якийсь рибак, на початку шістдесятих... Боже, тільки б вона тут не померла! Коли в цій країні помирає якийсь іноземець, тоді спалахує цілий світ — брешу, наприкінці п’ятдесятих, отже, коли цей турист тоді впав на нашу голову, як з Місяця, деякі люди, це правда, повісили на парканах ZIMMER FREI, ZIMMER FREI, але потім уже не приїздив ніхто, а той, хто таки приїхав, помер на серце і впав у потік. Кімнат у нас тут більше, ніж людей, і в них повно ліжок, знаєш яких добрих, а в них уже не сплять навіть блощиці. Заходиш в якийсь із тих будинків, витираєш пилюку і засинаєш, як Спляча Красуня. Наші принци, щоправда, вже дуже страждають на ревматизм, але ніколи не відомо, де і в якому лісі скаче на коні якийсь королевич. Ти ще дихаєш? Ще бракує, щоб ти мені тут... Тільки приїхала, а вже хочеш виїхати. Чи тут зараз допоможе штука з дзеркалом?

(Витягає зі скрині маленьке дзеркальце. Потім маленьку весільну сукню у рамці з дроту, а потім ще й купу купюр. Витріщається, повертає їх назад, мов ошпарена. Перевіряє за допомогою дзеркала, чи Деніз дихає.) — О, та ти його прекрасно затуманюєш, облуднице! Ти живісінька.

Потім, кинувши дзеркальце назад до скрині, витягає світлину молодого чоловіка у формі, яку ховає за спиною, щойно Деніз поворушилася.

Деніз розкриває долоню, в якій 100 марок.

ІНЕС: Гаразд.

Інес допомагає Деніз сісти.

ДЕНІЗ: Я все вам скажу: одне місце, яке не чекає, розумієте, пані, місце, яке, можливо, і саме подорожує, відсувається. Божевільна стара їде до якогось лісу. До лісу? (Вивчає враження, справлене на Інес.)

ІНЕС: Головне, що ти в мене жива.

ДЕНІЗ: Питання звучить: чи існує цей ліс? Чи існує ця стара?

ІНЕС: Ти говориш, але абсолютно безглуздо.

ДЕНІЗ: На скільки я залишуся, цього сказати вам не можу. Можливо, надовго, але ж це для вас добре, чи не так?

ІНЕС: Світ ще такого не бачив.

ДЕНІЗ: Багато хто у Бад-Годесбергу дивувався мені, і знайомі, і менш знайомі, а рідних у мене вже немає, тож живу, як хочу. Я божевільна, але не настільки, щоб не знати, яке шаленство чиню. У цій скрині — усе, що я ще маю. Я не багата, я не бідна, так, середній рівень. Чи здаюся я вам божевільною?

ІНЕС: Але ж ти мелеш язиком.

ДЕНІЗ: Коли я добре подумаю, мені здається, що подорожую вже роками, можливо, десятиліттями, тож можете, дорога пані, зрозуміти, якою втомленою є людина після такої довгої подорожі.

ІНЕС: Тебе треба послати на радіо, там такі мелють язиком. Крутиш ґудзик, а вони мелють язиком, або співають, або сваряться.

ДЕНІЗ: Змилуйтеся, пані.

ІНЕС: Ти мені здаєшся якоюсь розгубленою і нещасною.

ДЕНІЗ: Я мушу вибачитися перед вами за оту маленьку слабкість.

ІНЕС: І це не диво, якщо ти стільки їхала. Кажу тобі: довгий це шлях, пані. Розумієте?

ДЕНІЗ: Все довкола мене закрутилося. Я читала у потязі, а мені не можна було цього робити. Часто я сиділа спиною до напрямку руху. Потім мене ще й полили, як рослину. Я ніби трохи п’яна.

Обнюхує себе.

ІНЕС: Ах, пані дорога, це сливовиця. Кажу: до нас довго їхати. Це край світу. Ми десь тут, біля його пупа (сміється, показує на пупок).

ДЕНІЗ: Нудота, дитина, пупорізки, багато пупорізок, а з дитиною все добре. Маленька, але здоровенька. У вас є діти?

ІНЕС: Кінець, немає нічого, пупець.

ДЕНІЗ: Пупець?

ІНЕС: Кажи так: пупець.

Сміються.

ІНЕС: Пупок пупця.

ДЕНІЗ: Пупок пупця.

ІНЕС: Я тобі зроблю купця пупця.

ДЕНІЗ: Пупця купця пупця.

ІНЕС (вкидаючи якісь трави до маленького тазика): Пупець пупирчастий, купатись треба часто. Це по-нашому означає: добрий день, як ви?

ДЕНІЗ (ляскає себе по чолі): Знаю: Добрий день! (Витягає з кишені шуби маленький жовтий словничок на кшталт Langenscheidt.) Добраніч! До побачення!

ІНЕС: До побачення!

ДЕНІЗ: З богом, з богом.

ІНЕС: З Богом, добре, розумію, з богом, ти справді якась юродива. Стільки років маєш, а ледь говориш. А може, тебе не просто полили, а ще й усередину налили?

ДЕНІЗ (з акцентом, але тріумфально): Понеділок, вівторок...

ІНЕС: Здуріти можна. Я постійно себе щипаю, щоб переконатися, що це мені не сниться. Яке ж воно недолуге!

ДЕНІЗ (читаючи словник): Коли відпливає цей корабель?

ІНЕС: Скоро. Щойно ми всі сядемо на нього. Сюди, пані. Тут ваша купця пупця.

ДЕНІЗ: Повіки в мене немов зі свинцю.

ІНЕС: Тільки не здумай мені тут впасти!

ДЕНІЗ: Пупця купця. Добрий день, добраніч?

ІНЕС: Потихеньку, дорога моя, маленькими кроками!

Обережно саджає її на стілець.

2. Вогняні дракони

ДЕНІЗ: Якби я могла забути причину свого приїзду, свій стан і деякі інші обставини, як би я насолоджувалася цією тишею.

Кидає таблетку у склянку води, майже непомітно для Інес.

ІНЕС (спокійно): Якщо ти збираєшся отруїтися, не роби цього в моєму домі.

ДЕНІЗ (відпиває): Ви тут п’єте дуже добру воду.

ІНЕС: Якщо хочеш заснути, тоді знай, що ми тут притримуємося овець. Якось я нарахувала 5 384 вівці. Тоді розвиднилося.

ДЕНІЗ: Зірки тут більші, ніж у нас. Чи ви ближчі до неба? Ось знову. Падає. Ця жінка їх взагалі не помічає. Але зате стежить за кожним моїм рухом. Чи це значить, що мені зараз було б дозволено побажати те, що в мене на серці? Стільки їх падає. Якби кожна справді приносила здійснення одного бажання, тут внизу не було би вже чого бажати. А судячи з того, що я тут бачу, це далеке від істини. Знову. Зараз це вже зоряний дощ.

ІНЕС: Як тільки розвиднилось, я заснула.

ДЕНІЗ: Як це тут називають, те, що падає?

ІНЕС: Якщо в тебе болить голова, поклади її на плаху.

ДЕНІЗ: Ого, який дощ. Як ви називаєте те, що падає з неба?

ІНЕС: Вівці дуже помічні.

ДЕНІЗ (витягає коробочку сірників, одну запалену кидає через вікно, при цьому ще й шипить): Як у вас називається така зірка?

ІНЕС: Дурненька, та це тут називається сірник.

ДЕНІЗ: П’ять одразу. Який феєрверк!

ІНЕС: Ти жінка доросла і досвідчена в подорожах — п’ять поїздів! — а не знаєш того, що в нас знає кожна дитина, що це називається сірник. У нас хто грається сірниками, той напісяє у ліжко.

ДЕНІЗ: Як це гарно!

ІНЕС: А це негарно.

ДЕНІЗ (перед фотокарткою з лампадкою, яка догорає): Дуже гарний хлопець. Здається, що форма на світлині обмежує рухи мрійника.

ІНЕС: Тоді дістають по дупі. Хто це в тебе на фото? Облиш сірники. Дістають по дупі. На-на-на!

ДЕНІЗ: Немовля? По дупці, ясно. Легенько.

ІНЕС: Твоє немовля? Син. Немовля у формі. У німців так. Ти німкеня, і ти народила чоловічка у формі.

ДЕНІЗ: Ваш син? Дуже показний. У нас він мав би успіх. Багато жінок задивлялися б на нього. (Піднімає свічку, щоб краще освітити фотографію.) По очах бачу, що його вже немає серед живих. Фотографії, пані, теж змінюються від довгого і постійного споглядання, як і самі по собі. Де його могила? (Деніз перехрещує руки на грудях, потім піднімає їх, створюючи знак хреста.)

ІНЕС: Займайся своїми справами.

ДЕНІЗ: Де він спочиває? Хорв.: Де тут могила?

ІНЕС: Ми тут не надаємо жодної інформації.

ДЕНІЗ: Щойно розвидниться, підемо на його могилу. Хорв: Де там могила? Скажіть.

ІНЕС (показує на груди і живіт): Тут.

ДЕНІЗ: Ви не знаєте?

Інес робить невизначений жест у бік лісу.

ДЕНІЗ: Ви з мене знущаєтесь?

Знову впала зірка, там, просто в ту крону. Це неправда. Я цього бажання не загадувала. Інколи немає нічого гіршого за мрію, яка раптом здійснюється. (Бере коробочку сірників, починає їх запалювати і викидати у вікно.) Нехай зірки нас теж побачать. Завжди є хтось, хто бачить усе. Він бачить, що я цього не хотіла. Я лише хочу підійти ближче до місця, де він зник, і на тому місці й сама зникнути. Я не хочу повчань про правду й кривду.

ІНЕС: Наробиш лиха. Спалахнемо, як дві відьми. Завтра я дам тобі твою мітлу.

ДЕНІЗ: Я ще муситиму йти босою по тернах. Я ще багато змушена буду вислухати. Сучку, щеня якої роздавили, не обходить питання провини у світі.

ІНЕС: Зірки, що падають, у нас називаються вогняні дракони. Це створіння, які летять, вивергаючи вогонь. Наші жінки радо п’ють воду з потоку, коли в нього падають такі дракони. Вони гадають, що потім зачнуть у своїй утробі героїв, які будуть безжально битися. Вранці і ми підемо до потоку, хоча ми з тобою вже нікого не народимо.

ДЕНІЗ: На світі немає нічого випадкового. Сказали мені на півночі: вони будуть гостинними, але стежитимуть за кожним твоїм кроком. Кожна твоя помилка буде причиною для кепкувань. Вивчатимуть тебе, як рідкісну комаху. Врешті-решт ти тікатимеш, куди ноги нестимуть.

ІНЕС (коли їй здається, що Деніз западає у сон, стає у неї над головою і шепоче, показуючи на скриню): Я би присягнулася, що всередині є хтось, що співає. (Деніз робить якісь невизначені рухи, як дитина, яку впіймали за чимось непристойним.) Фотокартки, листи. Такі речі не світяться і не співають. Багато грошей, дойче марк.

ДЕНІЗ (стрепенулася): Я приїхала!

ІНЕС: Заспокойтеся, пані. Звідки ж стільки сили у такому маленькому тілі? Звідки стільки див у такій маленькій скрині? Заспокойтеся, люба. Це Чудове. Далі за цим будинком є лише вовки. Тут, у цьому будинку, у старі часи була пошта. У Чудовому було багато людей. У школі було три класи учнів. Чудове було в країні дуже гарних марок. На тих марках було багато див у найяскравіших кольорах. Ті марки десь ще мали би бути (риється у шухлядах, нічого не знаходить, потім витягає одну). — Посередині бачиш два димарі, це вони гарно димлять. Потім за ними — гора. Це символізує наших «у лісах і горах». Під димарями — два могутні житні колоси, з руку товщиною. Вони символізують наше жито. Все у зеленому обрамленні з найгарнішого листя, а над усім світить зірка червоного кольору.

ДЕНІЗ (наполовину крізь сон): Зірки тут зірчастіші, але що з того, якщо вони не функціонують?

ІНЕС: Димарі символізують важку промисловість.

ДЕНІЗ: Чого варті прекрасні бажання, пусті мрії на небі?

ІНЕС: Приклад — Зеніца.

ДЕНІЗ: Нічого.

ІНЕС: Це не так далеко звідси. А навіть якби так і було, в ті часи так не вважалося. Туди звідусіль злетілося багато людей, у яких не було нічого, крім дорожніх скринь. Але в них не світилося, як і не було у них ніяких грошей. Вони всі приїхали будувати важку промисловість. Тоді говорили: «Ми будуємо комбінат, комбінат будує нас». Ці марки зараз не ходять, але це не важливо, бо з цього місця вже ніхто не пише.

У старі часи, коли тут все кипіло, било молотом, а найбільше — пітніло, звідси у світ відправляли принаймні мішок листів щоденно.

Якщо хочеш написати до Німеччини, дам тобі якусь зі своїх голубок на вибір. Це найрозумніші, найшвидші, найточніші голубки на світі. Не справжні поштові, але передадуть будь-яке повідомлення. Є тут, на своєму місці, телеграф — завжди прислухається, завжди марно. Мали ми й телефон, він був десь тут (риється у старому мотлоху, витягає якийсь допотопний апарат). Це вас, пані! (Дає слухавку Деніз, яка прокидається.)

ДЕНІЗ: Алло? Нічого. Цікаво, хто б то міг бути.

ІНЕС: Ось, ти мені свої марки, я тобі свої. Ми люди, порозуміємося. Спи, моя маленька феє.

Нехай тобі насняться вогняні дракони.

Темрява.

ДЕНІЗ (у темряві): Буду маленькою, майже непомітною, але знайду тебе.

3. Мелюзіна

Деніз сидить у скрині. До скрині приставлена вдвічі більша за неї поштова марка, на якій, як і описувала її Інес, зображено державний герб Соціалістичної Республіки Боснії й Герцеговини (до 1990 року) з великою п’ятикутною зіркою нагорі. З лівого боку — частина фотографії, на якій — молодий солдат у формі Вермахту.

ДЕНІЗ: Звідки раптом взялася ця тиша? Ця жінка не надто люб’язна, аж ніяк, і нічогісінько не розуміє. А я їй таки добре відрізала її власною мовою! Коли плаває цей корабель? Браво, Деніз. Ми тут добре билися. (Оглядає приміщення, в якому перебуває. Потім — Інесину марку.) Знаю я таких. Вони справляють враження спокійних, як ящірки на сонці, майже не рухаються, а тоді раптом починають шаліти і перетворюються на крокодилів. Обережно: це лицевий і зворотній бік тої самої особи.

Буде зле, якщо вона нападе на скриню. (Визираючи зі скрині, дивиться на приміщення, в якому перебуває. Потім роздивляється Інесину марку.)

Чого тільки не ліплять на листи! Димар — завжди чийсь димар, фабрика — завжди чиясь фабрика. Поряд із такими великими речами людина мусить почуватися маленькою, якщо ними не володіє.

Без сумніву, вона хотіла приспати мене отою розповіддю про зірки і полум’я. Хто знає, що би було потім. (Дивиться на п’ятикутну зірку): Який там вгорі вогняний дракон!

Рекламувати марками чужу власність — це щось дивакувате, а оця нагадує роботу якоїсь не надто обдарованої дитини. (До фотографії сина.) Вона, однак, добре впишеться у твій альбом, поряд з марками інших екзотичних країн. Держави і державочки, які було недовговічними, мали найгарніші марки. (Сидить і бавиться весільною сукнею.) Можливо, ти краще пам’ятаєш доньку нашого найближчого сусіда, оту ставну дівчину із лляним волоссям, яка справляла враження ляльки своєї бабусі, а була найвеселішим створінням, яке тільки можна собі уявити? Я пам’ятаю її туманно, а вона мені снилася у потязі, ніби махає мені здалеку і зменшується, і все це в кольорі сепії. Коли прийшла ота проклята звістка про тебе, вона відрізала свою косу. Коли волосся знову відросло, вона вийшла заміж, невдало. Важко захворіла, зменшилася, всохла. (Бавиться весільною сукнею.) Мій поїхав у Бангкок, але мені й на думку не спадає через це померти. Тому помер він (хихотить). Зараз люди усе рідше одружуються. Де її чоловік? У такому селі всі ще одружуються, направо й наліво.

Зараз ми, на твою честь, наведемо тут трохи лад. Ці листи треба знову поскладати, гроші перерахувати. Тут є й твій самокат. І літак «мессершмітт». І твої марки тут. Ти завжди щось систематизував, а потім тебе включили до системи. Як і завжди, ти й зараз трохи сонний і неуважний. Звідки в тебе така схильність до порядку? Я добряча нечепура, та й батько твій в цьому сенсі був радше ким завгодно, тільки не німцем.

Ми довго подорожували, скрізь хаос. Мені здається, що на цьому місці мій хаосперетинається з якоюсь ще більшою плутаниною. Ця жінка видається мені трохи звихнутою. Я ще не знаю, на що вона здатна. Оцінюю. Тут ще літають дракони, які вивергають полум’я, ніхто не спить, на іноземця дивляться без симпатії, вода добра, але ніде немає вбиральні. Темряву можна різати ножем. На стіл нам ще нічого не поставили, ми тільки привіталися. З Богом, з Богом? Як ви? Ми показали, що в нас є трохи грошей, але це не справило враження, нам там, у Німеччині, пророкували інше. Наразі ніякої традиційної гостинності, про яку всі розповідають. Заснути я не наважуюсь, бо боюся пробудження. Бо я, всупереч всім страхам, почуваюся урочисто.

Скажи мені зараз, ми самі у нашій скрині: це було тут?

Що ти в біса робив у цьому лісі? Що роблять, коли нікого не жаліють?

Деніз прислухається. У лісі, де вечір переходить у ніч, починається полювання. Вона, дедалі більше схвильована, визирає зі своєї скрині.

Скриня затемнюється.

У темряві — стишений спів хлопчика.

ДЕНІЗ (босоніж, у нічний сорочці, несеться лісом): Я знайду тебе або пропаду.

ІНЕС (на величезній швидкості вривається до кімнати з фотографією сина Деніз у рамці, горланить): Що він тут шукав? Що він тут мав шукати? Він і його чортове сім’я; прокляте кодло, яке ти й тобі подібні народили отам на півночі.

ДЕНІЗ: Зачекайте.

ІНЕС: Що? Я маю чекати? (Плює на світлину.)

ДЕНІЗ: Як ви смієте?

ІНЕС: Ти мені погрожуєш у моїй власній хаті? У моєму власному лісі? Ви знову тут. Ви думаєте, що ми не знаємо. Ви знову приїхали отими своїми потягами, як тоді. П’ятьма потягами. Ви приїхали п’ятьма потягами і зараз думаєте, що ми ягнята, які мекають і витріщаються.

ДЕНІЗ: Облиште мого сина!

ІНЕС: Ви забрали в мене мого сина, мою кров і плоть.

ДЕНІЗ: Чого ви хочете від мене?

ІНЕС: Тут нічого з того не забуте.

ДЕНІЗ: З Богом? З Богом!

ІНЕС: Ми тут усе пам’ятаємо.

ДЕНІЗ (хорв.): Де тут пошта себе знаходить?

ІНЕС: Як ви нас різали... як нас різали оті ваші напрасовані людці, які пахли парфумами і кров’ю... суко проклята, те, що тебе вмочили в ракію, це щоб змити з тебе сморід твоїх кремів...

ДЕНІЗ (хорв.): Я шукаю, де тут пошта. Я собі думаю, де вокзал, тут пошта.

ІНЕС (співає): «Прийшла мати з вокзалу...»

ДЕНІЗ: «З вокзалу, з вокзалу»... і тут, ясна річ, і пошта.

ІНЕС: Сказ би на тебе прийшов, ти з мене ще й знущаєшся! Ти мені тут будеш огризатися, добра б тобі не було!

ДЕНІЗ (гнівно випростовується): Поки ми тут були, був і якийсь порядок. Потяги були точними. Було відомо, де вокзал, а де пошта.

ІНЕС: То ви тут розливали мед і молоко, а не проливали кров?

ДЕНІЗ: Дбали про харчування. Що брали, за те акуратно платили. Корова — стільки й стільки рейхсмарок, а порося — стільки...

ІНЕС: А один труп (витягає картонку, на якій нашкрябала ціну за кімнату), він скільки коштує? (На картонці можна прочитати: 25 DM.)

ДЕНІЗ: Я вважаю це розумною ціною.

ІНЕС: 25 марок за штуку?

ДЕНІЗ: Мені не здається, що це багато. І кухня?

ІНЕС: Пішла ти на хрін зі своїми марками, я тобі заткаю рота нашими марками, ти в мене ніколи вже не заспіваєш, ти ще будеш диміти, як Зеніца... Ви тут різали, аж курилося! (Плює на світлину.)

ДЕНІЗ (вся тремтить): Поверніть мені фото, повертайте мені те фото... або я вас, я вас...

ІНЕС: Йди ти до своєї Німеччини, здохнеш, Бог дасть, ти, клята суко, там, де тобі судилося здохнути, а не тут, де ми споконвіку своїх ховаємо...

ДЕНІЗ: Дайте мені його... або я вас, я вас...Той, хто повстане проти порядку, мусить бути готовим до найгіршого!

ІНЕС: Задушу тебе ось цими руками!

ДЕНІЗ: Це стосується і вашого сина.

ІНЕС: Я тебе ось цими своїми руками, які навіть курчати не зарізали!

ДЕНІЗ: Він ставить на карту все, і життя теж!

ІНЕС: Ти живою звідси не вийдеш!

ДЕНІЗ: Тут можна втратити життя, як гублять годинник або парасолю. Війна є війна. Добридень, до побачення, з богом! Війна є війна. Мій син лише виконував свої обов’язки. Ваш син — свої. На війні буває, що почуття обов’язку зіштовхується з почуттям людяності. Німеччина дорого заплатила за своє шаленство, пані! Є німці, які зганьбили Німеччину, але що я до цього маю. Поверніть мені фото, пані! Що він має до цього? Німеччині вже досить цих чвар. Не зліть Німеччину, пані.

ІНЕС: Різали наліво й направо.

ДЕНІЗ: Мобілізували, за законом, цілу вулицю.

ІНЕС: Жінок, дітей, за списком і без списку, як кому заманулося.

ДЕНІЗ: Всіх, народжених того року. Потім їх напоїли... Мій Курт не переносить алкоголю... запхали їх у п’ять потягів...

ІНЕС: Щоб вам усім ворони мозок склювали... забирайся туди, звідки приїхала!

ДЕНІЗ: Він робив те, що робили всі!

ІНЕС: Тут проллється кров!

ДЕНІЗ: Мене теж тут убили, пані!

ІНЕС: Забирайся!

ДЕНІЗ: Віддайте мені лише те, що є моїм, що належить мені!

ІНЕС: Котися до своєї Німеччини!

ДЕНІЗ (хорв): Куди? До Німеччини? Deutschland? Чому ви так кричите, пані?

Тут, крім нас із вами, нікого немає. Я приїхала одна. Ви, звичайно, не знаєте, куди всі виїхали?

Інес заперечує.

ДЕНІЗ: До Німеччини!

Зіткнулися дві жінки, дві фурії. Інес замахується серпом.

Тихий, зворушливий спів хлопчика зі скрині.

ДЕНІЗ (сидить у скрині, дивиться на світлину сина і говорить втомленим і байдужим голосом): Бабуся приїхала з далекої країни Боснії. Сідайте, діти, всі в коло, на цей килим. Бабуся приїхала здалеку, з далекої країни Німеччини, з одного килима на інший, і так п’ять разів. Всі у коло!

Зараз ми розпакуємо подарунки.

Деніз витягає з одної коробки скромний капелюшок.

4. У країні гарних марок

ІНЕС (звертаючись до одного гвинта, який вона до того обережно витягнула з викладеної тканиною коробочки, в яких зберігають нагороди): Візьмемо її на квартиру чи кинемо до потоку, разом з тою її скринею? Я бачила в своєму житті коробочки, які грають музику, але це... (показує руками розміри). Якщо я кину її до потоку, як кошеня, хтось там, на півночі, буде про неї питати? Ти завжди замовкаєш, коли найважче. Гість тут — святе, але який вона гість? Вона влізла без запрошення у мою біду. Всі, хто будь-коли приїздили сюди, приїздили грабувати. Вона моєму горю підсовує дзеркало. Звичайно, ти зараз думаєш: «Там, де люди нормальні, дім не тісний». А дім раптом так зменшився.

Збоку, якась тиха і пом’ята, як перелякана миша, починає підкрадатися Деніз, готова у відповідь на якийсь різкіший рух сховатися до скрині. Інес ховає гвинт.

ДЕНІЗ: Не звертайте на мене уваги, пані. Ще від свого розлучення я часто розмовляю з речами. Бувають речі, які чують те, що люди недочувають.

ІНЕС: Отак допоможеш людині на свою голову.

ДЕНІЗ: Ви, пані, самотня. Це відчувається.

ІНЕС: Яка ж вона зараз привітна. А недавно мало очі мені не видряпала. У моєму домі.

ДЕНІЗ (виймає зі скрині весільну сукню): Ви були заміжня, пані? Де ваш чоловік?

ІНЕС: Вона зараз нападе. Потихеньку-полегеньку, «Троянди червоні, таємниці сховані в домі», і ось я вже перед нею як гола. Мій чоловік? Там. Хто б то знав?

ДЕНІЗ: Там? І мій. Втік? (Показує пальцями.)

ІНЕС: Я вже половину розпатякала. Що вам до того?

ДЕНІЗ: Мій відлетів. (Показує махання пташиних крил.)

ІНЕС: Е ні. Мій упав. (Показує.)

ДЕНІЗ: Впав? Він мертвий?

ІНЕС: Він добрий, мертвий чоловік.

ДЕНІЗ: Значить, ти вдова?

ІНЕС: Він упав у купця купця.

ДЕНІЗ: Купця пупця?

ІНЕС: Він упав у купця пупця.

ДЕНІЗ: Що в цьому такого страшного? Це приємно. Пупця купця.

ІНЕС: Потрохи, крок за кроком, і ось маєш: вона входить у моє життя. Що я маю робити?

ДЕНІЗ: Мій теж мертвий. Впав у море. Серце. А твій — у купця пупця.

ІНЕС: Ти цього взагалі не можеш зрозуміти.

ДЕНІЗ: Отже, він вліз до ванни, пупця купця.

ІНЕС: Ні, він упав у купця пупця у Зениці. Зеніца, там де димиться.

ДЕНІЗ: Марка, знаю.

ІНЕС: Стаханов — це ім’я щось вам говорить?

ДЕНІЗ: А, так, звичайно. Стаханов. Російський актор.

ІНЕС: «Ми будуємо комбінат, комбінат будує нас!» І так ми будували одне одного аж до білого жару. Мій чоловік падає у купця пупця і я його отримую назавжди.

Витягає гвинт.

ДЕНІЗ: Впав у лаву?

ІНЕС: Купця пупця.

Деніз тягнеться за гвинтом, Інес відводить руку.

ДЕНІЗ: Де ви його тримаєте? У вазі, в кишені? Мій — в урні, але в заповіті нічого не було про можливе повернення додому. Він повіявся кудись у Бангкок, гадаю, там мій гвинт знайшов собі нову дірку, а тоді його трафило. Ми втратили синів. Ми втратили чоловіків.

ІНЕС: Що ви, власне, хочете від мене? Ми не маємо чим торгувати. Ні, я не можу дати те, що вам треба, і не взяла б нічого від вас. У нас кажуть: за три дні кожен гість протухає. Ось, тут ваші речі, тут ваша скриня, тут усе ще ви, а чому, прошу вас? Що ви зараз маєте з того, як знаєте, що я тримаю чоловіка в кишені. Чи це вас, можливо, заспокоює?

Інес запихає речі Деніз до скрині.

ДЕНІЗ (витягає з валізи скромний капелюшок, потім другий, розкішніший): Як вам подобається оцей?

ІНЕС (нюхаючи флористичний декор на капелюшку): Буде добрий чай! А якщо мене хтось поллє водою?

ДЕНІЗ: Такому капелюшкові і такій пані вклониться на бульварі кожний кавалер.

ІНЕС: У нас квіти тримають у вазі. Ти мене не купиш.

ДЕНІЗ (витягає коробку прального порошку «Persil»): Цей порошок пере все. Какао, піт, кров. Усе, що до тіла входить, усе, що з тіла виходить.

ІНЕС (нюхає): Все? (Підбігає до своєї старої пральної дошки.) Це, дорога моя, пральна дошка марки «Бош». Чудо техніки. Вона вже використала багатьох праль. Мою прабабу, мою бабу, і мене до половини, а на ній нічого з того не видно. (Посипає себе порошком «Persil».) Навіть кров?

ДЕНІЗ: Гарантую. Відмиває кров як малиновий компот. Усе криваве стає білим, пахучим, чистим, новішим за нове.

ІНЕС (нюхає): Це надто гарно пахне як для крові.

ДЕНІЗ: Гарантовано, з правом повернення.

ІНЕС: Наша кров густіша і важче переться. Там у вас на півночі кров рідкіша і менше в’їдається в тканину.

ДЕНІЗ: Я гарантую.

ІНЕС: Чи ви бачили колись розчавленого таргана-прусака? Це зовсім інший колір. Ти така собі бубка-купка. Ти така собі бубочка-швабочка.

ДЕНІЗ: Скажіть, що вам треба і я це витягну з ось цієї скрині. Скажи, чого ти бажаєш! (Хорв.): Скажи, що твоє бажання?

ІНЕС (сплескує руками): Та це ж так, ніби мене питає золота рибка! Я бажаю, я бажаю... Щоб ти зникла, холодна рибо!

ДЕНІЗ: Що це? Можете мені трохи описати це бажання?

ІНЕС: Зникни, маро!

ДЕНІЗ (несподівано витягає кавову машину): Мені на півночі казали, що я мушу бути практичною.

ІНЕС: Ви мене не купите. Ви говорите солодко, як золота рибка, а вони плавають у потоці?

ДЕНІЗ: Мені зараз потрібно. Мені спішно.

ІНЕС: Я вам покажу. Ось перед вами все сільське подвір’я у Боснії. З лівого боку від вас — свинарник, пофарбований вапном, його чудово видно. Тут ми копаємо невеличкий город. На один зуб.

ДЕНІЗ: Якби було можливо...

ІНЕС: Добре я вам казала, пані, щоб ви не гралися сірниками.

ДЕНІЗ: Мені дуже спішно.

ІНЕС: За сливою повернете наліво, те, на що ви дивитесь — це яблуня, отже, за сливою — тільки наліво, там є курник, ми там вирощуємо пі-пі-пі...

ДЕНІЗ: Так-так, піпі.

ІНЕС: Тут мій розарій, моя гордість, усе повне аромату, і тут ви присядете, якщо ви ще до цього не впісялися.

Деніз помчала.

ІНЕС (люта, розрізає коробку порошку, перевертає кавову машину, зминає капелюшок): Дасиш їй палець, то вона цілу руку відкусить. Ми, пані, не маємо чим торгувати. Я вам не можу дати того, що ви просите, ви мені теж. Ви постійно торкаєтесь моєї рани, а сказати вам нічого. І ви мене не можете купити, і я вам нічого не винна. Кажу вам найввічливіше: виносьтеся з мого життя!

Рибки можуть бути щасливими тільки у потоці? (Витягає з кишені гвинт і запитує його): Чи нехай залишиться?

5. Пасадена

Деніз сидить навпочіпки на гноїщі і снить наяву.

ДЕНІЗ: Збираюся тобі довірити дещо про себе, таємне. Це ніби дракон розповідає, де сховано його слабкість, де його серце. Якою зі своїх трьох посварених голів він, дракон, снить.

ІНЕС (у задумі, над скринею, в яку дивиться): Ти мусила знати, що в чужій країні будеш меншою від піщинки. Кожний селянин, який на своєму гноїщі вихваляється власною коровою, у чужому селі про ту саму корову каже, що має лише маленьку-маленьку корівку.

ДЕНІЗ: Це те, що для інших є чарівним словом, АБРАКАДАБРА.

ІНЕС: Це мова папуг.

ДЕНІЗ: Абракадабра.

ІНЕС: Я не папуга, але ти, можливо, могла б знайти якусь спільну мову з моїми голубами.

ДЕНІЗ: Може, СЕЗАМЕ, відчинися.

ІНЕС: Сезаме, відчинися — це добре.

ДЕНІЗ: Якесь таке слово.

ІНЕС: Сезам — це чудово.

ДЕНІЗ: Для мене таким словом є ПАСАДЕНА.

ІНЕС: Сезам, абракадабра — це краще. Ніхто не знає, що це таке, але всі розуміють.

ДЕНІЗ: Пасадена — це ніби якесь ім’я. Я натрапила на нього, як сліпа квочка на зерно у «Berliner Illustrirte». І відколи я так на нього наштовхнулася, це ім’я вводить мене в якийсь особливий настрій: ПАСАДЕНА.

ІНЕС (нейтрально): Пасадена.

ДЕНІЗ: Це ніби якийсь знак: встань, іди! Це держава, місто, річка? Було також завжди неясно, що таке Боснія.

ІНЕС: То вона сидить навпочіпки на гноїщі, у смороді, і снить із широко розплющеними очима. То вона спить, як кролик.

ДЕНІЗ: Чи це ім’я представляє місто, річку, державу? Я думаю, Боснія менше здається державою, а більше — якимось станом.

ІНЕС: Пасадена?

ДЕНІЗ: Коли мені почали приходити листи, в яких згадувалася Боснія, вони аж ніяк не віщували нічого доброго. Багато хто мені, однак, казав: «Щасливице, якщо це місто, то не Сталінград, якщо це річка, то не Волга, як це держава, то не Росія».

ІНЕС: Під Сталінградом було гаряче.

ДЕНІЗ: Але й не Пасадена. Чи це, куди я потрапила — Пасадена?

Службовець у канцелярії, там, у Бад-Годесбергу, спочатку довго вивчав квиток. Власне, йому була потрібна передишка, щоб прийняти можливе рішення: чи не зателефонувати в божевільню? Коли Курта та його взвод посадили в потяг, який їхав до Боснії, ніхто їх не вважав психами. Навіть самі вони вважали, що їхня подорож має якийсь сенс. Їдеш, щоб когось пограбувати, вбити, розтоптати. Це далеко не всі схвалять, але всі зрозуміють, про що йдеться. Коли ж стара жінка вирушає на пошуки Пасадени, яку шукає ціле життя, її знімає CNN, її запрошують на вікторину, а потім прописують їй краплі. Розумієш?

Інес заперечує.

ДЕНІЗ: Ти чула про Пасадену?

ІНЕС: Тільки вже не ходи боса до лісу.

ДЕНІЗ: Пасадена могла щасливо повернути мені вже втрачений день.

ІНЕС: Ти загубишся.

ДЕНІЗ: Коли мине ще й це нещастя, їдьмо у Пасадену!

ІНЕС: Хто тебе знайде, таку маленьку?

ДЕНІЗ: Ще тільки це переживемо, а тоді пакуємо валізи.

ІНЕС: Впадеш до якоїсь ями. Втопишся. Тут уже багато людей загубилися. Важко встояти перед спокусою. Підводишся і йдеш.

ДЕНІЗ: Там, напевно, абсолютно чудово.

ІНЕС: Там, на тому боці, є велика квітуча левада. Зірки набагато більші, аніж наші, вони як дуже великі шпильки. Не день, не ніч, а ніби якийсь вічний світанок.

ДЕНІЗ: Пасадена, чи не так, це там, де ми всі зустрінемось, знайомі і незнайомі друзі.

ІНЕС: Тут також є міст.

ДЕНІЗ: Народжені й ненароджені діти.

ІНЕС: Є тут і міст, який купається у сріблі, і ніч довкола нього, і все довкола нього срібне.

ДЕНІЗ: Ми мусимо поїхати до Пасадени!

ІНЕС: Тому і про цю землю, де є міст, кажуть, що вона срібна. Коли ти помреш, як уже годиться, і поховають тебе на тому цвинтарі в лісі, де нас споконвіку ховають, твоя душа легко знайде той міст. Той міст, який душа, вся в легкому польоті, бачить перед собою, ніби й сам складається з одного цілого шматка, і він сам світиться срібним світлом.

ДЕНІЗ: Там сходяться небо й земля, а місце, де вони сходяться, називається Пасадена.

ІНЕС: Ніби в одну мить, на якийсь знак, злетіло у повітря мільйон форелей і повернуло до неба свої срібні черева... А над цим срібним килимом спокійно ходить душа покійника, цією досконалою аркою.

ДЕНІЗ: Знайомі і незнайомі, народжені й ненароджені, і, я абсолютно впевнена, — мільярд світляків. Який феєрверк!

ІНЕС: Це земля, де всі зустрічаються з усіма.

ДЕНІЗ: Скільки вогняних драконів!

ІНЕС: І все повертається до своєї первісної форми. Навіть гвинт знову буде людиною.

ДЕНІЗ: Коли я ще була дівчиною...

ІНЕС: Наші тіла такі ж, як були. Я, знаєш, була дуже гарна.

ДЕНІЗ: А я була принаймні дуже гарненька.

ІНЕС: О, як вони за мною страждали. Я вміла кохати.

ДЕНІЗ: Наші мертві чоловіки. Хлопці, які могли ними стати.

ІНЕС: Поки світ мав запах і колір і поки тут ще чогось хотіли.

ДЕНІЗ: Хлопці, які є нашими синами. Хлопці, які могли ними бути.

ІНЕС: Що ми хотіли, хто б то знав.

ДЕНІЗ: Красуні в пурпурі і сріблі. Всі наші ненароджені сестри спішать зараз у Пасадену.

ІНЕС: Сріблясто сріблішає срібна річка у Боснії срібній, де зітхає непокірний селянин.

ДЕНІЗ (хорв.): Мій син могила в Боснії.

Інес різким жестом покриває скриню якимсь сукном.

Смеркається.

ІНЕС: Спи, ти, обскубана папуго.

ДЕНІЗ: Як раптом різко потемнішало.

ІНЕС: Ти можеш скільки завгодно красти моє нещастя, воно не зменшується. Ти здаєшся мені якоюсь ошалілою сукою, яка риє землю, шукаючи кістки, якою є і я сама. І я, дорога моя, шукаю те саме, що шукаєш і ти, і саме тому не можу дати тобі те, за чим ти до мене прийшла. Ми з тобою не маємо чим торгувати, тому ми квити. Немає плакучої верби, щоб ми з тобою гарненько повісились. Чи втопитися нам у потоці? Це завжди можна встигнути. Все легше робити в компанії. Кажуть, що в тому потоці живе вже багато потопельниць. Але ми ще маємо виконати величезну роботу.

ДЕНІЗ: Бувають марення, які вимучують людину більше, ніж праця в копальні. Є сни, які, ніби камінь на шиї, тягнуть на дно. Іноді важче подорожувати, залишаючись на місці, аніж поміняти п’ять поїздів. Мені так хочеться позіхати, а це, побачите, заразне.

ІНЕС (позіхає): Збирайся з силами, моя папужко.

ДЕНІЗ (різко підводиться): Але я ще нічого не зробила!

ІНЕС: Встигнеш!

Повна темрява.

6. Поминки

Деніз — перед білою скатертиною, розкладеною на підлозі. На ній П’ЯТЬ тарілок і миска з яблуками. На «столі» є також «гвинт» у відкритій коробочці.

Входить Інес із двома незапаленими свічками.

ДЕНІЗ: Ми з’їмо все, що перед нами поставлять, але дуже боїмося довгих промов. Коли хтось стукне по чарці, я вся здригаюся, ніби чую голос з іншого світу. Це ніби якась жирна двокрапка, але тоді зазвичай починають говорити дурниці.

Думаю, я не зобов’язана постійно сповіщати про свій стан, але зараз, пані, я почуваюся не в своїй тарілці.

Деніз різко підводиться, потім знову сідає.

Потім підводиться Інес і переставляє свічки.

ІНЕС: Нарешті і в нас зацвіло. Але зараз буде дощ. Погода псується.

ДЕНІЗ (хорв.): Дощ? Зараз ми, як англійці, могли б почати розводитись про погоду.

ІНЕС: Ми мусимо вашого сина тут у нас оженити. Так-так, оженити.

ДЕНІЗ: Ось, починаються промови.

ІНЕС: Якась із наших дівчат мусить його захомутати і тоді він не буде вбивати. Так, пані, не дивуйтеся. Ми з нього тут зробимо людину. Недостатньо когось народити, як ви думаєте. Важливо, що з ним станеться. Жінка може зробити чудо і з матеріалу, що не є бозна-яким особливим.

ДЕНІЗ: Вітаю вас із сином. Такий поставний хлопець! Я це одразу побачила. Він має в очах щось мрійницьке і задумливе.

ІНЕС: Жінка, між тим, може виховати навіть убивцю! Отже, є виховані вбивці.

ДЕНІЗ (у бік одної з тарілок): Скажи тепер, як це вийшло, що ви стали смертельними ворогами?

ІНЕС: І не встигла ти й оком зморгнути, як тисячі отаких напали на наш ліс.

ДЕНІЗ: Як це сталося?

ІНЕС: Який тоді почали немилосердно прочісувати.

ДЕНІЗ: Милосердно? Gnade? Що це означає: не жаліти? Чи це означає стріляти у все живе? Добити пораненого, стріляти у птахів і дітей?

ІНЕС (до іншої тарілки): Вони говорять тією своєю неможливою мовою, яка, проте, робить свою справу. Не повіриш, але вони на тій своїй літанії можуть порозумітися. Вони, німці. Вона ошаліла і розгублена, але людина вона непогана, хоча й німкеня. (До Деніз): Але наші дівчата видні. Поставні. (Бавиться маленькою весільною сукнею з валізи, потім звертається до гвинта): Ми мусимо знати, чи він здоровий, тобто стовідсотково здоровий? Чи йому щось бракує?

ДЕНІЗ: Пані звертається до тебе, прошу тебе, вирівняй спину.

ІНЕС: Він якийсь миршавий.

ДЕНІЗ: Ти її зовсім не розумієш, як і я, але якщо зазирнеш їй у очі, бо вона більше говорить очима, аніж язиком, зрозумієш майже все. Вона бажає тобі добра. Вона збита з пантелику і розгублена, не знає, за що хапатися, і те, що вона говорить, часто ні до бога, ні до людей. Але вона прийняла нас під свій дах, і ми їй зобов’язані.

ІНЕС: Може бути і коротунчик, але нехай буде чоловіком! Кожен має свою міру. Якщо у тебе короткий меч, підійди ближче!

ДЕНІЗ (до тарілки): Її система натяків інколи дуже складна. Але вона не зла, навіть коли не думає, що говорить. Я її зовсім не розумію. Я встигла зрозуміти якісь її дурниці, але як тільки щось важливе, вона для мене — книжка за сімома печатками. Так що я її водночас і розумію, і не розумію. Кивай головою, роби вигляд, що розумієш. Вона не може знати, що ми не розуміємо.

ІНЕС (до тарілки): Чи ти нарешті відірвеш свого носа від тарілки?

ДЕНІЗ (до іншої тарілки): Гарний молодий чоловік, але якийсь меланхолійний. Молодий пане, а що ж вас мучить?

ІНЕС: Вона до тебе звертається. Ти куди зараз витріщаєшся? Дякую за питання, пані, дякую за питання, у нас усе добре, чого й вам бажаємо. Я її зовсім не розумію, хоча кожного разу краще.

ДЕНІЗ: Хворієте на щось? Сьогодні дуже ускладнилося все, що було колись таким простим. Рецепти з усіх боків. Всі хочуть щось про це дізнатися, а то поганий знак. А потім всі оці численні посібники і знаряддя. І всі ті часописи з наполовину прикритими нутрощами, жахіття. Було легше, коли Амур навмання стріляв своїми стрілами. Тепер кохання здається вільним, а всі б охочіше пішли у рабство. А як ситуація у вас?

ІНЕС: Вона до тебе звертається, скажи їй щось. Дякую, у нас усе добре. Ми запальної вдачі, дуже легко закохуємось, і як у піалі вода, так і в нас постійно потрохи киплять якісь почуття.

ДЕНІЗ (до своєї тарілки): А ти чого шкіришся? Ти не маєш отого його суму в очах, але зачекай, і тебе якась захомутає. І ти крутитимешся, як білка в колесі. А це все для того, щоб мати їсти і пити. Ось тобі таблетка до води (дає йому її потай). Тут у воду, сонце і повітря ще занадто сильно вірять, але ми знаємо, що це нерозсудливо.

ІНЕС: У нас оте, пані, відбувається переважно через посередництво яблук. Дівчина дає яблуко, а хтось може куснути яблучка (трусить грудьми), але тоді вже нема куди відступати, справа вважається домовленою і про це довідується все село. Те, що у вас записочки, хусточки і телефони, тут це яблучка. Отже, чи тобі вже якась дала своє яблуко?

ДЕНІЗ: Дякую, пані, дуже гарні і делікатні ці яблука.

ІНЕС: Але наші дівчата вперті, норовисті і вони свої яблука роздають за власним бажанням.

ДЕНІЗ: Знаєте, він здається мовчуном і застебнутим всередині на всі ґудзики, але він може спалахнути. Ми вже майже були оженилися, коли нас відправили до Боснії. Тут історія обривається. Зараз ми в Боснії. Тут історія триває.

ІНЕС: Припини штурхати його ногою під столом: ти ж знаєш, що я бачу все.

ДЕНІЗ: Припини длубатися в носі. Якщо ти длубатимешся в носі, на його місці утвориться яма, крізь яку ти провалишся у ніщо.

ІНЕС: Ще трохи потерпи, скоро ми вас пустимо побавитися в лісі.

ДЕНІЗ: Потерпи ще трохи, ця вечеря — справа етикету, якого ти мусиш дотримуватись. Ах, який же ти хлопчисько. Вже не дитина, але ще не виріс. Це найгірше, а він теж не кращий.

ІНЕС: Ти кидаєшся в нього хлібом? Я добре бачила?

ДЕНІЗ: Ти показуєш йому язика? Я добре бачила? Поверни серветку на місце, вважай на штани.

ІНЕС: Потерпи ще трошки, удавай пристойність! На нас тут дивляться. Ми мусимо показати себе з найкращого боку. Припиніть нарешті битися!

ДЕНІЗ: Гаразд, хлопці, скажіть нам нарешті, як дійшло до того, що ви побилися.

ІНЕС: Навіть якщо він почне перший, ти стерпи, стримайся.

ДЕНІЗ: Чого це ви так почубились, ніби на світі немає достатньо скляних кульок?

ІНЕС: Давай-давай, тебе потрібно нашльопати по дупі, ти нічим не кращий. Я бачу все. Вибачте, дорога пані, вони просто загралися.

ДЕНІЗ: Чому це ви загрались?

ІНЕС: Діти інколи забуваються. Як це сталося, що ви так поскублися?

ДЕНІЗ: Досить вже про це.

ІНЕС: Вони б могли тут ще щось розбити. Може, краще випустити їх на свіже повітря?

ДЕНІЗ: Йдіть на природу. Ви обоє якісь бліденькі.

ІНЕС: Ви обоє як пагони картоплі. Йдіть до лісу, подихайте повітрям.

ДЕНІЗ: Принесіть і нам трохи лісового повітря. Може, і ягід?

ІНЕС: Йдіть, хлопці.

Інес запалює свічки.

ДЕНІЗ: Ідіть, парубки.

ІНЕС: Дивіться, як світає. Але ці свічки для іншої пітьми. (Дає одну свічку Деніз). Дивіться, хлопці, щоб ці свічки не згасли. Це ваші дівчата, зіниці ваших очей. Вони приведуть вас до моста. На цьому, нашому, боці моста мусить залишитися навіть останній грам злості. А коли ви одного разу перейдете міст, тоді будете бавитися досхочу, будете легкими, як пір’їнки.

ДЕНІЗ: Йди за ним, не згуби його. Вважай, щоб не поранитись! Бережіться кропиви! Хай вас феї лісові щасливо підхоплять!

ІНЕС: Там, на тому боці всі ми зустрінемось.

ДЕНІЗ: Всі ми бавитимемось отам, на тому боці. А зараз ідіть, щасливо зникніть!

Деніз котить два яблука у глибину сцени.

Потім руками шукає Інес, гладить її по волоссю.

ІНЕС: Мій народився з пуповиною довкола шиї. Такі діти нещасливі.

ДЕНІЗ: Я народила легко, як кицька.

ІНЕС: Ти залишишся зі мною, Деніз?

ДЕНІЗ (хорв.): Ми добре, ми добре, дякую, пупця купця. Я бубочка-швабочка.

ІНЕС: Залишишся? Не зникнеш, ніби якась фея?

ДЕНІЗ (хорв.) Добрий день.

ІНЕС: Завтра відкриваємо пошту.

ДЕНІЗ (хорв.): Пошта? Де тут пошта, де вокзал.

7. Чужина

Інес сидить перед скринею.

ІНЕС: Але ж ти любиш вилежуватися в ліжку. Я навпаки, лягаю з курками, втуплююся у стінку і думаю собі. Щойно заспіває півень, я вилітаю з ліжка, як куля. А ти повертаєшся на другий бік, як принцеса. І вся ти якась така доглянута.

Які ми з тобою різні, в усьому. Але це абсолютно не важливо. (Стукає по скрині, прислухається.)

Я можу все зрозуміти.

Ми, дві схибнуті, довго вже ходимо землею. Чому б тобі не попробувати того чи іншого, якщо тобі подобається? Якщо ти добре почуваєшся...

Але чому ти не дивишся людині в очі, коли ви чокаєтесь?

Це не так, щоб важливо, але помітно. Помітно, але не важливо. (Стукає по скрині.) Малюєшся? Ти без кінця розчісуєш волосся і добре виглядаєш на свій вік. Як мені взяти у тебе 25 марок? Я тебе майже ніколи не чую. Часом ти розхвилюєшся і починаєш ходити, як монахиня по келії, або як миша. Дряпаєшся. Тоді знову ходиш, ніби якийсь в’язень, якого карають за те, що він придумав. А потім, як же мені не взяти тих грошей? Ми теж мусимо жити. Голуби — великі ненажери. Я, як ти сама бачиш, сама себе забезпечую. Десь я чула, що кажуть: «Хто спить, той хліба не просить». У нас навпаки, ти бачила, їдять і мертві. Як це виглядає в поєднанні з цією дорожнечею — можеш собі уявити. Але я все тут тримаю в оцих своїх руках. Ми тут тримаємо стовпи неба, які постійно перекошуються. У лісі є багато тих, хто полює, а ми тут згорнемося клубочком і не даємо себе вполювати. У лісі багато хто зникає. Тут завжди хтось стогне, щось скрегоче, і ніби постійно хрустять кістки. Чи ти, нарешті, прокинешся? Чай стигне, а це злочин стосовно людей, чаю та звичаїв.

(Обшукує дім. Сідає біля скрині.) Ну добре: ти тут гість. Не будемо ж ми гостей виганяти з ліжка?

Ти не мусиш нічого від мене приховувати. Нехай кожен живе й існує, як йому подобається. Або як він мусить. Але виливати добрий чай... (Перевертає скриню, порпається в ній. Відскакує, енергійніше шукає в кімнаті.) Ах ти ж дурна корово! Як ти можеш мені таке робити, дурепо бісова? (Загортається у дощовик і вибігає.)

Світло падає на Деніз, яка, загорнута у свою шубу й шаль, блукає десь у глибині лісу.

ДЕНІЗ: Все в цьому лісі змовилось проти мого гарячого бажання загубитися в ньому. Ось мох невблаганно показує північ. Дім — це південь, і що тепер? Потік час від часу пропадає, і щойно я подумала, що вже гарненько загубилася, як він знову з’явився — буль-буль-буль, — і заблукати не вийшло.

ІНЕС: Як же я тебе знайду у цій темряві, дурненька, ти поняття не маєш, що тут трапляється.

ДЕНІЗ: Мої ноги — вже одна суцільна рана. Танцюю боса. Як Ісідора Дункан.

ІНЕС: Як ти могла мені таке влаштувати?

ДЕНІЗ: Тепер тільки ще потрібно, щоб ця шаль знайшла своє колесо.

ІНЕС: А ти ж дала мені слово.

ДЕНІЗ: Потрапить, наприклад, у маховик історії, який тут прискорюється. Так моя смерть була б якоюсь копією. У ній не було би слави, але мені начхати, якщо вона моя.

ІНЕС: Людину зв’язують словом, худобу мотузкою. Чи я мала прив’язати тебе до ліжка? Де мені тебе шукати? У цьому лісі губилися й ті, що в ньому виросли.

ДЕНІЗ: Це ватра чи весілля світляків? Чи це її вогняні дракони спустилися на землю? Ні, ніяке це не весілля. І ніякі це не дракони. Це купа нещасних жінок. Усі подряпані, нещасні, брудні, такі, як і я. Багато хто тягне на собі дітей. Цього не може бути. Чи існує цей ліс, чи існую я? Чи я вже втратила розум? Чи втрачаю його саме зараз? Зараз! Гасять поспіхом полум’я. Хтось їх жахливо переслідує. Хто? Що тут відбувається?

ІНЕС: Найгірше, якщо ти зламаєш якусь кістку. Уяви собі, що я мушу тримати тебе в кориті. Прошу тебе, не покалічся. Прошу тебе, живи. (Обмацує землю.) Як мені тебе знайти? З якою лупою? Скільки ж тут комах! Тут кипить життя. Прошу тебе, не помри.

ДЕНІЗ (нюхає головешку): Мені це не сниться. Тут горіло. Ще тепле. Якщо ті жінки бояться вовків, чому вони позбавляють себе допомоги вогню?

Ніде немає живої душі.

Скільки я спала?

На мене поклали оцю хлібину. Я їх про це не просила. Дали мені хліба, але не розбудили, коли йшли. У сховищі було так тихо, що можна було почути, як сама тиша стогне. Можливо, це добре, що вони мене не будили. Я збираюся тут загубитися.

ІНЕС: Птахи тобі весь розум випили. Тут потрібні ромашка й материнка. Тебе треба лікувати від самого початку. Я тебе лікуватиму, як тебе ще ніхто ніколи не лікував.

ДЕНІЗ: Це, без сумніву, якийсь храм. Який Бог тут мешкає? Тут моляться багато людей. Храм недавно горів. Схожий на величезну пудреницю з тюбиком помади, від якої залишилася половина. Одна його половина повалена в кущі.

ІНЕС: Може, ти набредеш на якусь ханаку, де тебе нагодують?

ДЕНІЗ: На обгорілому даху стоїть чоловік і співає. Зараз троє чи четверо чоловіків входять до кола і починають крутитися. Ніби круться довкола якогось невидимого сонця.

ІНЕС (збирає трави, підносить їх до світла): Я зроблю тобі суміш. Ліки що гіркіші, то сильніші. Ти велика мала бешкетниця. Ти мала замазура, яку треба нашльопати по дупці. Чому ти мені таке робиш? Хіба ти не знаєш, що гість для нас — святе? Ми з тобою могли би багато чого досягти. Але ти мусиш навчитися, як треба поводитись. Гість є гість.

ДЕНІЗ: Очі в них якось повернуті всередину, тому здається, що вони, крутячись, позасинали. Де ті жінки, де ті діти?

ІНЕС: Коли ми гинемо — це нічого. Але коли отоді застрілили Фердинанда, спалахнув цілий світ, і біди й нещастя від того моменту не припиняються.

ДЕНІЗ: Тсс! Що роблять ці дві нещасні, які сидять навпочіпки одна навпроти другої, заглядаючи одна одній в обличчя і в потік? Кожна притягнула з собою крило намету, надриваючись, як мурашка, яка узяла на себе заважку ношу. Що в тому брезенті? Каміння, залізо? Щось їстівне? М’ясо. Вони щось шепочуть одна одній. Чи це якийсь обмін?

ІНЕС: Начувайся, мала замазуро.

ДЕНІЗ: Я мушу їх почути. З ними разом ніби весь ліс бурмоче.

ІНЕС: Тут багато коріння...

ДЕНІЗ: А потік, навпаки, ніби замовк, його більш не чути.

ІНЕС: Ти постійно перечіпаєшся через мої спогади.

ДЕНІЗ: Можливо. Мені зараз потрібно лише розвести широко руки й зникнути в тому бурмотінні. Розбурмотітися.

ІНЕС: Я не збираюся з тобою торгуватися.

ДЕНІЗ: Може, зникнути легше, ніж я можу собі уявити?

ІНЕС: Я пробачаю тобі ті 25 марок.

ДЕНІЗ: Чи це якась гра? Вони торкаються одна одної. Зараз одна торкнулася щоки іншої.

ІНЕС: Даю тобі кухню.

ДЕНІЗ: Тепер обидві торкаються руками одна одної.

ІНЕС: Я без тебе вже не зможу. Ти ніби крізь землю провалилася, маленька моя королівно.

ДЕНІЗ: Зараз їх перериває озброєний до зубів чоловік. Що перериває? Обмін? Що його так розлютило?

ІНЕС: Я помру від горя.

ДЕНІЗ: Вони його не слухають. Думаю, вони його не помічають. Він б’є їх солдатськими черевиками і прикладом. Стріляє в птахів і в повітря. Вони глухі й сліпі до всього, крім того, що є в брезенті, який вони зараз розгортають одна одній.

Деніз прикриває очі руками.

ІНЕС: Яка темрява. Ти прийшла до мене, як лунатичка, пішла, як лунатичка, пропадеш, як лунатичка. Впадеш до потоку.

ДЕНІЗ: Зараз солдат здійснює обмін: брезент за брезент, тіло за тіло, кожне з яких зараз повертається до свого крила. Але ж у якому стані? Отже, це мало бути зроблено. Біля одного поклали руку, як відкинуту рушницю. Дві культі, які шукають одна одну?

Вони й далі сидять навпочіпки і щось перебирають. Тільки зараз чути й потік. Це якийсь горловий звук. Якби їм було дано, це було б якесь хихотіння птахів. Є такий дивний сміх на світі. Птахи й потоки хихотять, коли немає нічого смішного.

Солдат розганяє їх солдатськими черевиками і прикладом. Він у нестямі. Що він лютіший, то вони спокійніші.

ІНЕС (шукає на землі, просіює землю, пісок, рослинки): Озвися, або я вмру.

ДЕНІЗ: Я йду за однією з тих жінок навмання. Вона зараз віддаляється, але аж ніяк не так швидко, як би того хотів солдат. Його завдання виконане, невже вона зараз впаде? Жінка тягне брезент і в ньому те, що їй дісталося. Вона виглядає досить розгубленою. Я дозволяю їй вести мене. Ліс рідішає. Ми досі ще піднімаємося. Зараз я на якомусь плато і раптом переді мною відкривається панорама долини.

ІНЕС: Ти не маєш навіть найменшого поняття про те, що тут діється. Невже я втрачу тебе тепер, коли ми нарешті щось зробили?

ДЕНІЗ: Отже, оце той твій міст, про який ти фантазуєш. Це, отже, чудо, яке треба побачити?

ІНЕС: Ми щось наплутали. Ми щось зварили по-своєму. Тут зараз якийсь рахунок наближається до кінця.

ДЕНІЗ: Ці прекрасні арки, які, ніби у болісних судомах, тягнуться одна до одної, живіше, аніж якби вони були живими, мертвіше, аніж якби вони були мертвими. Міст.

Раптом прикриває рота руками, різко обертається і присідає.

Опиняється перед Інес, яка теж присідає.

Дві жінки починають намацувати одна одну руками.

ІНЕС: Ен тен тіні саварака тіні.

ДЕНІЗ: Ен тен тіні саварака.

ІНЕС: Ен тен тіні саварака тіні саварак тіка така.

ДЕНІЗ: Саврака тіка така.

ІНЕС: Бія бая буф.

ДЕНІЗ: Ам страм грам пік-ет-пік-ет-колеграм.

ІНЕС: Ам страм грам.

ДЕНІЗ: Бурре бурре рата-там.

ІНЕС: Бурре бурре рата-там.

ДЕНІЗ: Ам страм грам.

8. Повітряна пошта

Інес і Деніз відкрили «віконечко» старої пошти, крізь яке, щойно закінчують листа, випускають голубів. Інес красується у своєму капелюшку з флористичним декором, хоча він помітно прим’ятий. Деніз — «робоча сила», у своєму маленькому капелюшку, у фартусі. Вона часто повертається від «віконечка» до земляного горщика на плиті, в який накладає м’ясо й овочі, і все інше, що їй потрапляє під руку. Вони веселі, як ніколи.

ІНЕС: Документ під номером:

ДЕНІЗ: 304981.

ІНЕС: Тема:

ДЕНІЗ: Війна.

ІНЕС: Цілком таємно.

ДЕНІЗ: Шифр:

ІНЕС: Радість.

ДЕНІЗ: Пане Президенте,

Фактичний стан визначаємо таким чином: Кращий!

Дозволяємо собі повідомити Його Екселенцію, що на підставі встановленого війна проголошується закінченою. Просимо Його Екселенцію сповістити про вищезгадане всіх інших Їхніх Екселенцій, особливо тих, що їм підпорядковані, що усі ворожі дії, ті, що тривають, як і майбутні, мають бути негайно припинені.

Сцену заполонює пурхання зграй голубів. Але коли вони піднімаються у небо, цей звук переходить у звук реактивних літаків. Деніз повертається до глиняного горщика, Інес весь час дивиться крізь «віконечко».

ДЕНІЗ: Отже, кіло ягнятини, для сили та м’якості одночасно. Десять картоплинок, дві-три морквинки. (Інес хоче щось сказати, Деніз дає їй знак мовчати, прикладаючи вказівний палець до губ.) Тут народжується щось велике. Невеличкий корінь селери. Ми зараз поступово переходимо від сфери матерії до сфери духу і тонкощів. ТУТ ГОТУЄТЬСЯ БОСНІЙСЬКИЙ ГОРЩИК! Пів головки капусти (мішає).

ІНЕС: Пан Президент не може прийняти нашого листа.

ДЕНІЗ: А чому?

ІНЕС: Він бігає.

ДЕНІЗ: Займається джоґґінгом?

ІНЕС: Завжди, коли його чекає щось неприємне, він іде бігати до парку.

ДЕНІЗ: Невже весь уряд займається джоґґінгом?

Голуби пурхають над їхніми головами. Інес просовує голову крізь «віконечко», дивиться десь у глибину.

ДЕНІЗ: Якщо знайде м’ясо і дев’ятнадцять інших частин, навіть бідняк може радіти своєму голоду. Відрахувати десять зерняток перцю і дві цілі паприки. Сюди без розбору кладуть взагалі все, що росте в Боснії.

ІНЕС: Воєнному міністру, особисто у руки.

ДЕНІЗ: Пане Воєнний міністре.

ІНЕС: Ось нарешті й ми до Вас звертаємось. У нас все добре, а у Вас? Тут у нас на півдні, на терені, зараз краще і стає спокійніше. Після проведеного огляду і численних інших дій ми робимо висновок, що причин, які призвели до війни, ми вже не можемо згадати, окрім, можливо, отих найпринциповіших.

ДЕНІЗ: Але хто у світі тепер дотримується принципів?

ІНЕС: Оскільки причини для війни, очевидно, зникли, пропонуємо Вам проголосити війну завершеною, і Ваше міністерство має саморозпуститися. Вважаємо, що й інші подібні міністерства у світі втрачають підстави для існування, тому просимо Вас повідомити їх про це, щоб вони тоді теж саморозпустилися. Всі звільнені міністри, які взагалі-то звикли до добрих грошиків, будуть у нас тут дорогими гостями і ми їх запрошуємо на спільне проведення часу і збір ягід. А може, й на «горщик», побачимо. Дивись, щоб ми не переварили.

Голуби з листом відлітають.

ДЕНІЗ: Варити на слабкому вогні, який теплиться у всіх нас!

ІНЕС: Тоді все перетвориться на однорідну масу і буде їстівним навіть те, що не поєднується.

ДЕНІЗ: Пану Головному Людожерові.

ІНЕС: Шановний пане Головний Людожере,

ДЕНІЗ: Оскільки цього дня припиняються воєнні дії між людьми, ми Вам найсердечніше рекомендуємо зміну дієти і перехід на інші звичаї за трапезою. Є легші страви.

ІНЕС: Підпис: Інес & Деніз.

ДЕНІЗ: Пану Головному Гробарю.

ІНЕС: Пане Головний Гробарю,

Цим Вам повідомляємо, що в цю мить ховаємо те, що має бути поховане, додаємо список похованих осіб — гвинт і сини (в двох примірниках) — що Вам, напевно, буде приємно чути.

Йдіть до біса!

ДЕНІЗ: До біса!

ДЕНІЗ: Пану Головному Клопові.

ІНЕС: Пане Головний Клопе,

Ви достатньо попили нашої крові, давимо Вас і топчемо в думках.

ІНЕС: Виносьтеся!

ДЕНІЗ: Пану Голові Світового Союзу Бульдогів.

ІНЕС: Пане Голово Світового Союзу Бульдогів, це помилка, ми не маємо що Вам написати. Але того, що той бульдог гавкає (ми — вони, ми — вони), жодна собака не проковтнула б.

ДЕНІЗ: Голові Світового Союзу Всіх Псів Війни.

ІНЕС: Пане Голово Світового Союзу Всіх Псів Війни,

ДЕНІЗ: Від Ваших послуг ми відмовляємося, але, якщо хочете, можете тягти наші сани, оскільки ми, після Пасадени, радо б з’їздили на день-два на Північний полюс.

Віддані Вам, Скажені Суки.

ІНЕС: Інес & Деніз. Тобі ще залишилося знайти кришку для горщика.

ДЕНІЗ: Трьом Президентам, особисто.

ІНЕС: Дуже Свята Трійце,

За відомою формулою (всі за одного, один за всіх), на підставі численних фактів, обґрунтовано вважаємо вас винними, тому наказуємо вам вчинити самогубство. Щодо способу реалізації вашої політичної і особистої смерті нам начхати, хоча для нас важливо, щоб це було здійснено ґрунтовно.

Прописуємо: ціаністий калій 50 мг.

ДЕНІЗ: В один прийом.

ІНЕС: У разі побічних ефектів порадьтеся зі своїм лікарем або фармацевтом.

ДЕНІЗ: Post scriptum:

ІНЕС: Вас проконтролюють!

ДЕНІЗ: Господу Богу, особисто в руки.

ІНЕС: Господи Боже, оскільки ми всі знаємо, наскільки сильно Ви зайняті, ми просто шлемо Вам вітання і просимо Вас берегтися від застуди.

Інес & Деніз.

Post scriptum: Запрошуємо до нас на «горщик»!

ДЕНІЗ (серйозно): Господи Боже, чого тут ще бракує?

ІНЕС: Тут є все!

ДЕНІЗ (пробує з горщика): Господи на Небі, поїсте у нас, як Бог у Франції!

Сцену заповнює пурхання голубів, водночас Інес і Деніз випускають нових і нових пернатих листоношів, дедалі більше радіючи. Розсипають борошно, білять свої щоки і з радісними вигуками час від часу вкидають у горщик якийсь складник або навіть предмет.

У цей момент телеграф голосно запрацював і почав вивергати стрічку.

Інес прочитала початок повідомлення, схопила хустку і дощовик, вибігла з дому.

Деніз повільно підходить до телеграфу й бере в руки стрічку, яка ще виходить з нього.

ДЕНІЗ (читає невміло хорв.) «Над цією країною майорітиме лише один прапор, наш, а кожен, хто візьме інший, залишиться і без прапора, і без руки. Ми вбиваємо з відчаю, тоді як ви вбиваєте з ненависті. Слава або смерть.»

Телеграф продовжує вивергати стрічку.

Деніз нахиляється над горщиком.

ДЕНІЗ: Смерть? Смерть. Добрий день. До побачення. Як справи?

9. Принцеси під горошиною

ДЕНІЗ (перед скринею, сидить і дивиться на горщик): Я не можу, не можу їсти сама. Нагадую собі суку, яка вхопила свою кістку і втекла від усього. Якби я хотіла їсти одна, залишилася б у Німеччині і погодилася на дожиттєве покарання гамбургерами.

Не тільки ніхто із запрошених не прийшов, Господь навіть не вибачився, але й сама господиня нагло випарувалась. Не попрощавшись. Люди тут не дуже ввічливі, але вітаються у кожній ситуації. Багато хто кладе руку на серце. Та що ж це таке?

Ти ж не пішла до лісу?

Якби ти знала, що там діється, стала б меншою від піщинки! (Бере гвинт. Хорв.): Купця пупця кров боснійський горщик з богом до побачення. (Звертається до гвинта.) Коли я вийшла з лісу, то побачила в долині місто, що виблискувало, яккоштовний камінь на двох берегах плинного срібла. Як «зломлені частини якоїсь переламаної арки», арки, яку колись давно спроєктував якийсь блискучий будівничий, тягнулись один до одного два кам’яні цурпалки. Дві руки, які хтось відтяв біля плеча.

Ми їй цього не скажемо. Вона така крихка. Всі її системи розладнані. Ніхто, навіть найбільший праведник, який мав би право легкого переходу, не може тепер перейти той міст. Тут щось навіки зруйновано. Немає прощення. (Пробує з горщика.) Купця пупця. Але я не можу їсти одна. (Стукає по скрині. Вона освітлюється зсередини. Починає звучати, стишено, з великої відстані, ніжна музика.) Йду!

З-за її спини з’являється Інес, вся подряпана. Світло у скрині негайно гасне.

ІНЕС: Нам дали п’ять хвилин.

Інес в панічному поспіху запихає в поліетиленові пакети предмети, які не є конче необхідні, не помічаючи тих, які могли би бути корисними у сховищі.

ІНЕС: Що ти застигла, жінко? Ця твоя скриня завелика. Ось, давай, запихай сюди те, без чого дійсно не можеш обійтись. Ті, що зараз прочісують ліс, не розуміють, як мало землі потрібно людині: тільки щоб витягнутися у могилі, а можна і скрутитися, як ненароджена дитина, і тоді зверху покладеш камінь. Дивно, але для тих, які хочуть все небо і всю землю, і тих, що роблять усе в ім’я Бога, навіть ця міра землі, коли вони її мають дати — забагато. Ми споконвіку тут, за селом, ховаємо, а зараз нам навіть це вже не дозволено. Люди тягнуть у брезенті кістки навіть тих, кого ніхто з живих не бачив. Що ти застигла, як статуя Богородиці? Чи ти збираєшся тут лишитись? Бабцю, ану рухайся, тікай звідси. Сюди йдуть справжні вовки, а не оті з казки. Якщо вони тебе одного разу зжеруть, навряд чи знайдеться мисливець, який тебе визволить. (Хапає гвинт і кидає його в пакет.)

Ти, здається, зовсім розгубилася. А зараз потрібна холодна голова.

ДЕНІЗ (бере тепер з Інесиних рук, жестом м’яким, але рішучим, пакети і гвинт. Показує на скриню): Заходьте, пані!

У скрині загоряється світло і зсередини лунає зворушливий спів.

Темрява.

На середині сцени освітлюється скриня, з якої долинає хихотіння Інес & Деніз (з-за сцени).

ІНЕС: Не розчісуйся так енергійно, дорога моя. Твоє волосся таке м’яке.

ДЕНІЗ: Візьми трохи цього крему, люба. Він пахне божественно і так розслабляє.

ІНЕС: Обіцяй мені, люба. Ти вже ніколи не кластимеш на обличчя огірки. Це все одно, що запхати голову в миску салату. Чому ти не їси салат із м’ясом? Ти на нього накидаєшся одразу?

ДЕНІЗ: Спи спокійно, дорога моя. Вранці розкажеш мені свій сон. Завтра ми всім писатимемо. Добре, що ти взяла оті твої гарні марки. Всі чекають звісток з Пасадени. Що це? Щось мене муляє в ліжку.

ІНЕС (хихотить, як шалена): Вийшло! Це горошок. Я підкинула тобі горошок. Щоб казка здійснилася. Ти зараз — принцеса на горошині.

ДЕНІЗ: Зараз ти мусиш мені допомогти позбутися її. Візьми цей олівець як важіль.

ІНЕС: Взя-ли! Нема горошинки. Як тепер закінчити розповідь?

ДЕНІЗ: Купця пупця. До побачення. Коли цей корабель відпливає?

ІНЕС: Цей корабель відпливає як тільки, так одразу.

ДЕНІЗ: Побачимось у Пасадені.

ІНЕС: Як Бог дасть. Ти знаєш, хто ми?

Хихотять, як шалені.

ІНЕС: Ми дві особи, які зникають.

ДЕНІЗ: Просимо шановного із заголовка, Пана Клопа, Короля Бульдога і вельмишановного Володаря Війни, який заміняє відсутнього Бога, щоб нас офіційно записали як осіб, що зникли.

ІНЕС & ДЕНІЗ (в один голос): Підпис: Інес & Деніз.

ІНЕС: Від Чудового до Пасадени рівно 17438 кілометрів.

ДЕНІЗ: Звідки ти знаєш?

ІНЕС: А звідки ти знаєш, що ні?

ДЕНІЗ: Віддай мені бодай половину ковдри.

ІНЕС: Що поробиш, мене багато.

ДЕНІЗ: Твій чоловік завжди спить між нами, немов якийсь меч!

ІНЕС: Залиш мого чоловіка в спокої.

ДЕНІЗ: А де наші сини?

ІНЕС: Де наші діти? Ось вони, бавляться в лісі.

ДЕНІЗ: Бавляться в нашому лісі.

ІНЕС: Але вони виростуть. Швидше, ніж можеш собі уявити.

ДЕНІЗ: Як же швидко вони ростуть.

ІНЕС: А тоді ми їх втюхаємо якимсь жінкам та й по всьому.

ДЕНІЗ: Це не так просто, на сьогоднішній день.

ІНЕС: Ти тільки подумай: яблука!

ДЕНІЗ: Хто вимкне світло?

Дві феї хихотять, як мишині королеви: це переходить у пищання.

Починає працювати телеграф, вивергаючи величезну кількість стрічки.

LA CHARTREUSE, Villeneuve lės Avignon

Завершено у вересні 1997 року.

Єрусалим-99

Хто і чому?

За два роки до того, як повністю спливло наше ХХ століття (дай, Боже, щоб не повторилося!), хтось із нас згадав, десь прочитав, що року 1999-го виповнюється дев’ятсот років від завоювання хрестоносцями святого міста Єрусалима. Християнські лицарі безжально «взяли» місто Єрусалим, а різанина, яка відбулася після цього, належить до найстрашніших подібних подій у світовій історії. Дуже швидко ми довідались, що, починаючи саме з цього моменту тої самої світової історії, Схід та Захід опинились у стані вічної конфронтації, що, починаючи від того моменту, можна говорити про непримиренну ідіосинкразію, про справжній clash цивілізацій, який, не без зловісної радості, описує і пророкує в майбутньому Гантінгтон. Що Ізраїль має бути зіштовхнутий в море, що араби мають бути стерті з мапи світу — це (хоча, якщо йдеться про євреїв, карти були перемішані інакше), лунає від тої страшної різанини 1099 року і до сьогодні — як якийсь basso continuo історії Середземноморського басейну, а отже і Європи. Європейська спільнота під єрусалимськими мурами об’єдналася у спосіб, який до сьогодні залишається недосяжним, а ідеологічна підготовка усього походу, який — як і інші походи такого типу — почався з погромів євреїв, так би мовити, на порозі їхніх будинків, в серці Європи, дуже нагадує його сьогоднішні варіанти. Багато ідеологічних формул вражаюче схожі. Про дійсність теперішнього світу мусить нагадати і факт війни, технологічної супремації західних армій; наприклад, факт, що Єрусалим був підданий бомбардуванню різними катапультами, проти якого захисники всередині міста, intra muros, не могли встояти. Була перевага «вогняної сили», і перевага «у повітрі» і «з повітря», яку нещодавно демонстрував західний воєнний альянс, бомбардуючи Югославію, а потім Багдад. Як і в цих пізніших випадках, в Єрусалимі теж постраждали численні «цивільні об’єкти». Бійня, яка почалася після цього і сліди якої ми виявили переважно в арабських джерелах, зачепила, звичайно, усіх людей, жінок, старих, дітей...

Ідея зайнятися цією подією в мистецькому плані походить від римської актриси Ніколетти Гаіда, яка понад десять років тому заснувала в Римі мистецьке об’єднання «Діонісія». Я співпрацював із цими людьми протягом цілої низки років. Я маю подякувати «Діонісії» за свою виставу хорватською в часи репресій Туджмана та його дервішів: «Шкіра Змії» на Фестивалі сучасної драми у Веролі, неподалік від Рима, 1996 року, режисером якої був незабутній для мене Петар Вечек. Отже, референції до тої пропозиції були, причому дуже добрі. Мені, як (якому-не-якому) драматургу, випало скласти щось на кшталт сценарію для вуличного театру, отже, щось у стилі Пітера Шумана, мага і шамана, якого я зустрів колись давно на одному давньому БІТЕФ-і. Режисуру взяв на себе Паоло Маджеллі. Ми вирішили зробити дві версії, одну з палестинськими акторами, отже, з арабами, арабською. Це були актори найвідомішого палестинського театру «Аль-Касаба». Інша версія мала бути «західною», її мали грати гебрайською. Тут, у незвичній «коаліції», зібралися актори з Італії, Німеччини, Австрії, кілька євреїв з Міського театру в Хайфі.

Я, як і завжди, почав здалеку, з вивчення найважливіших джерел. Вже в першій книзі Стівена Рансімана «Історія хрестових походів» я натрапив на новину зі старих часів про халіфа Умара, який 638 року увійшов до Єрусалима як його завойовник. Він починає щось на кшталт sight-seeing, звісно, з місця храму Соломона, отже, з того місця, з якого, не так давно, порівняно з його входженням до Єрусалима, його друг Магомет зійшов на Небо... Потім він захотів побачити християнські святині, а в Храмі Гробу Господнього його застав час молитви. На питання, де він має молитися, управителі церкви, дуже улесливо і смиренно, відповіли йому: «Звичайно, тут, у храмі». Халіф Умар відмовився, сказавши, що в такому разі його послідовники розорили б храм або перетворили б його на мечеть. А це храм Гробу Господнього. Отже, Халіф розклав свій килим для молитви поза церквою. І так церква залишилася, щоправда, добудована, перебудована, але Гріб Господній залишився там, де, на думку християн, завжди був^[5]. Рансіман описує рідкісний щасливий момент світової історії, який вже самим своїм існуванням суперечить похмурим тонам висновків Гантінгтона, які завжди звучать, як якесь прокляття... майже прикликають зло.

Я дуже зрадів цій знахідці, вважав, що це майже якась trouvaille. Я вирішив покласти її в основу сценарію, можливо, не дуже амбіційного у художньому сенсі, але в кожному разі точного у головних акцентах.

Репетиції були в Римі. Актори приїхали окремо. Ми репетирували спочатку з єврейськими акторами, або з акторами — «західними лицарями», гебрайською, або мовами «об’єднаної Європи». У нас був перекладач, як і в іншому випадку — з арабськими акторами, які готували, звісно, арабський переклад мого тексту. У першому випадку ми «включили» євреїв до «християнських лицарів»... Це відповідає теперішньому стану речей в очах арабів. Але в самому історичному контексті, єрусалимські євреї знищені, до останньої людини, літа 1099-го в палаючих синагогах... Я питав єврейських колег, чи чули вони колись про халіфа Умара. На превеликий подив, ми довідались, що їхня відповідь абсолютно негативна: «Ніколи не чули!» «Тому у вас війна», — такою була наша відповідь. Але, якщо підійти об’єктивно, маючи на увазі те, що з нами сталося під час розпаду колишнього державного об’єднання, не було ані найменшого місця для якоїсь цивілізаційної погорди... На це саме питання арабські актори відповіли майже ображено: «Про халіфа Умара знає кожна арабська дитина, ще з початкової школи».

Нам було цікаво працювати, і в Римі, і в Єрусалимі, східному й західному. Ми зіграли виставу 3 серпня 1999 року у східній частині Єрусалима, неподалік від мечеті того ж таки халіфа Умара. Палестинські торговці позачиняли свої крамниці, у нас було враження, що на нашу виставу прийшла вся східна частина міста... Сонце немилосердно пекло, було це опівдні, але відбулося справжнє народне торжество. Нам дуже допоміг виступ групи Бреговича «Svadbe & Sprovodi». Ми всі в цей момент були дуже щасливі, можливо, щасливіші, аніж були б після прем’єри у «справжньому» театрі. Нашу радість, однак, трохи псував факт, що єврейські колеги з цієї ж вистави не прийшли дивитись палестинську. Жоден. Друзі сказали мені, що вони не почувалися б у безпеці в східній частині Міста. Але серед палестинської публіки був десяток ізраїльських солдатів з важким озброєнням. Ніколи на моїх виставах не було стільки військових.

Після заходу сонця ми грали «західну» версію на одній шикарній вулиці західної частини Міста, зі жвавим рухом машин і людей. Як mixtum compositium різних грубих жанрів та низькоміметичної коміки, робота Маджеллі була бездоганною, вигадливою. Однак, у цій другій версії вона функціонувала гірше... Можливо, народне торжество не могло відбутись, бо народу, в палестинському значенні слова, тут не було. Проходили перехожі... Але в першому ряду імпровізованого глядацького залу сиділи всі палестинці з арабської трупи моєї п’єси. Сиділи в тиші, якихось п’ятнадцять хвилин. А тоді, ніби за командою, підвелися і пішли, похмурі й сердиті.

Вони й до сьогодні такі.

Ми не знаємо, які повідомлення відправили одні одним араби та євреї за посередництвом моєї п’єси. Це, звісно, в обох версіях була та сама п’єса, сцени були поставлені майже ідентично. Ignoramus et ignorabimus, не знаємо і не знатимемо. В обох випадках ішлося про наших дорогих друзів, до яких ми приходили в гості, з якими ми зустрічалися в рамках багатьох проектів, протягом довгої низки років... Мені прийшла на думку фраза Анн Уберсфельд: «Театр дійсно небезпечний!»

У той момент ми всі були дуже не в настрої. Можливо, для мене особисто це був один з найважчих моментів так званої кар’єри. Тим більше, що нас дуже тішили окремі таланти учасників, особливо — палестинських акторів. Їхній талант до вигадливої імпровізації, їхній гумор здавалися невичерпними...

Наступного дня, відповідно до давно затвердженого розкладу, треба було повторити обидві вистави, одну за одною, і таким чином довести до кінця всю ідею. Заради такого об’єднання і робився весь проект. Це мало відбутися у фортеці Єхіам, у Старому Акко (зах.-європ. Acre), прекрасному гнізді хрестоносців. Побачивши його вперше, я, немов зачарований, тер очі: «Та це ж місто-близнюк нашого Дубровника!» Існувала теоретична надія, що палестинські актори все ж таки з’являться... Ми зіграли «західну» версію, друга трупа не з’явилася. Ми вже на той момент мали багато пропозицій грати те, що в нас є, по всьому Ізраїлю. Мені як авторові і в певному сенсі «відповідальному за ідеї інтелектуалу» це здавалося неприйнятним, тож усі наступні спектаклі я просто відхилив. Матеріал, який я зараз публікую у «Сараєвських зошитах», публікується вперше.

Я знаю, що в ті моменти, дивлячись на Акко, яке лежало переді мною, я думав: чим же це ми займаємося? Чи може театр, чи може мистецтво склеїти в житті те, що в тому самому житті було так брутально розірвано, подерто?

Але давайте залишимо в кінці це питання: Якщо не може театр, що, хто тоді може? Політика й політики — точно ні.

Тож будемо в цьому дусі й далі намагатися робити те, що ми завжди робили. Ганс-Магнус Енценсбергер сказав: «Якби ж те, що необхідне, було принаймні можливим!»

Єрусалим-99: Breaking news

ЯК Я ВЗЯВ СВІЙ ХРЕСТ

Християнський лицар говорить, спираючись на великий меч:

ЛИЦАР: Минуло чотири роки від Клермонського собору, чотири роки, наповнених подіями. У Клермоні стало відомо, що говоритиме Святий Отець. Кафедральний собор затісний для маси людей, які прийшли побачити його і почути. Тому Папа звернувся до них на пустирі, перед міськими воротами. Не тільки кафедральний собор, але й цілий знаний світ здався раптом затісним для слів намісника Святого Петра, які мали високу мету. Досить міжусобних воєн. Проливаючи свою кров, ми проливаємо кров Христову. А в цей час невірні та погани вдираються до серця християнства, а бідні пілігрими зазнають всіляких принижень. І почав описувати ті приниження. Юрба напирала, кулаки полетіли вгору. «На Єрусалим!» (Тут лицар почав розмахувати мечем, який є таким великим, що він, цей меч, швидше розмахував ним.) Deus le volt! God wills it! — і бачу єпископа Ле Пюї (тут лицар прихиляє коліно), як він вклякає перед троном: «Святий Отче, прошу дозволити мені вирушити до Святої Землі!» Сотні людей юрмляться за ним, і так мене теж випхали в перший ряд — «Я беру хрест! Я теж! Deus le volt! На невірних! Винищимо чуму! На Гріб Господній! God wills it!» — «Я уклінно Вас прошу, Отче», — каже єпископ Ле Пюї, а кардинал Григорій падає на коліна, аніскільки себе не шкодуючи, і промовляє:

— Confiteor! Тут не можна сумніватися! Жодних вагань! Гріб має бути звільнений від цієї чумної зарази до настання Божого царства! Ця війна проти невірних буде богоугодною справою. Такою богоугодною, що й найбільші грішники, вбивці, перелюбники, якщо вони візьмуть хрест, можуть сподіватися на прощення. Лицарі хреста мусять перебити всіх невірних, загасити гнів Божий в їхній власній крові, бо близиться Судній день. Як і записано в Книзі Ісуса Навина: «І зробили вони закляттям усе, що в місті, від чоловіка й аж до жінки, від юнака й аж до старого, і аж до вола, і штуки дрібної худоби, і осла, — усе знищили вістрям меча».

Ошалілий, знавіснілий натовп напирав. Папина гвардія з трудом оберігала трон.

Так і я, опинившись раптом майже лице в лице з намісником Святого Петра, отже, якось випханий у перший ряд, взяв хрест. Як і решта, я на місці розірвав тканину і перехрестився. Отже, це зроблено. Я, як і багато інших, узяв хрест.

Але де лежить Єрусалим?

Єрусалим — за сімома морями і сімома горами.

Я, пройшовши половину своєї життєвої дороги, за ціле своє життя бачив усього дві гори. Це означає, що Свята Гора має бути дуже далеко. Про це думав і Святий Отець, який ніби був трохи здивований таким жаром юрби, що бажала одразу вирушити на Єрусалим, і несподівано закінчив проповідь словами, що все потрібно добре підготувати. Але якщо йдеться про Божу справу і Його волю, в чому ніхто не сумнівається, для чого зволікати?

Потрібно охороняти майно тих, хто підуть на священну війну, як і честь жінок. Ніхто не сміє взяти хрест без попереднього схвалення свого проповідника. Ті, які щойно одружилися, мусять отримали дозвіл своїх молодих дружин. Старі й хворі нехай залишаться. Єпископи мусять гарантувати, що у маєтках власників, які тимчасово відсутні, все буде в порядку.

Але я вирішив про все подбати сам.

Витягає три ключі на кільці.

Це ключ від моєї скарбниці. А оцей — від замка на стегні моєї дружини. А оцей третій — від Неба: я роблю найкраще вино в королівстві. Я би ще якось пережив, якби хтось крутився біля першого чи другого замка. Але Небом я не ділитимуся ні з ким.

Зараз я сам собі на спину завдав хрест. «На Єрусалим!» (розмахує мечем).

Минають місяці. Я раптом розумію, що Єрусалим можна звільнити вже у дворі найближчого сусіда. Не треба одразу їхати за сім гір. Навіть і двох забагато.

Єрусалим можеш звільнити у Майнці, Кельні, Вормсі.

А тим часом і народ, і лицарі, всі, хто взяв хрест, готуються.

ЯКИЙСЬ МОМЕНТ ПІСЛЯ СВІТАННЯ

Місяцями ми були свідками того, як лицарі та бідняки готуються до великого походу на Схід. Нам здавалося, що на нас обрушиться якесь важке нещастя. І тому я, від імені нашої громади, пішов до Його Величності, нашого високого короля Карла, щоби благати його про захист. Але затяті фанатики не почували себе зв’язаними жодними узами, не відчували обов’язку перед чесним словом. Уже тижнями жебраки й неотесані мужики плюють на наших жінок, говорять нашим дітям, що вони не можуть сісти на корабель і поплисти звільняти гріб свого Бога, залишивши злих жидів удома. Якщо їхньою справою є звільнення Гроба Господнього, тоді вони так само мають очистити свої міста від нечистої присутності тих, які вбили їхнього Бога.

За кілька днів до того, як лицарі збиралися вирушити на Схід, через якусь мить після світанку жахливий крик підняв нас із ліжок: «Смерть Христовим убивцям! Спалімо цю заразу!»

Варта залишила ворота нашого кварталу. Ми втекли до єпископської курії. Забарикадувалися на третьому поверсі. Я сказав графові, що ми під захистом короля. Граф відповів, що Христова кров вимагає помсти. Юрба штурмувала третій поверх.

Вони викидали дітей на вулицю, ґвалтували жінок і викидали їх через вікна. Групі відважних євреїв вдалося замкнути двері. Юрба влаштувала підпал, щоб викурити їх з їхнього сховища. Євреї вирішили всі покінчити з собою, щоб не потрапити живими в руки натовпу.

В інших місцях матері повбивали своїх дітей або кинулися в річку і потонули разом із ними, щоб їх не охрестили силою. Тільки кілька євреїв погодилися охреститися, але й вони пізніше вкоротили собі віку через сором.

Що стосується лицарів та всіх інших, які нас мучили — нехай їхні імена будуть стерті з лиця Землі.

Вони зникли в напрямку Сходу. Щиро сподіваюся, що вже ніколи їх не побачу.

Нехай Бог не допустить, щоб вони ще колись стали ногою на цю землю. В наступні тисячу років. До кінця часів.

НЕДІЛЬНИЙ РАНОК У НЮРНБЕРЗІ

Наші церкви переповнені, як і наші серця. Ми всі в очікуванні великих подій. Німеччина омолоджується і очищається від усілякої скверни. Цього ще багато хто не розуміє. Але всі ми прийшли, щоб послухати слова улюбленого єпископа, який вже багато разів зумів підбадьорити нашу громаду.

ЄПИСКОП: Найщиріше прошу тих, хто сповідує віру Мойсеєву, вийти з церкви!

У церкві запанувала мертва тиша.

ЄПИСКОП (голосніше): Прошу всіх, хто сповідує віру Мойсеєву, негайно залишити це місце!

Ніхто не рухається.

ЄПИСКОП: Всі жиди — геть! `raus! Sofort!

Ісус Христос зійшов із хреста і залишив церкву.

BREAKING NEWS

Сповнені рішучості йти до кінця, аж поки ворог не дасть ясного знаку, що приймає наші умови і повністю скоряється нашій переможній волі, ми, Ремон ІV де Сен-Жиль, потім Ремон де Ожиль, як капелан його війська, і П’єр Пустельник від імені пілігримів, вирішуємо посилити тиск у всіх секторах наступу.

Бомбардування з наших катапульт триватимуть, доки в святому місті Єрусалимі буде бодай щось, що можна зруйнувати. Ми підготуємо аж три нові вежі з катапультами, які наблизяться до ворога трьома шляхами: один веде до гори Сіон, інший — до північної стіни. Третя, дещо менша, але анітрохи не менш вбивча, вирушить в напрямку північного заходу. Ми бомбардуватимемо військові цілі, розташовані в Місті, як-от: арсенали, цитадель, казарми. Ми вивчимо кожен випадок, коли буде поцілена лікарня, водогін або ринок; наперед висловлюю свій жаль, що лікарні і ринки не будуть вчасно перенесені. Наші вороги — солдати на позиціях. Ми бачимо, як вони бігають по мурах. Їм недовго залишилось. Якщо наші бомби поцілять і в когось, хто солдатом не є, це тому, що ошалілі від страху захисники, обмануті своїми фанатичними вождями, використовують їх як живий щит.

Наші катапульти стрілятимуть удень і вночі, так довго, як це буде потрібно. Вежі, начинені катапультами — останнє слово воєнного мистецтва, і за них ми маємо подякувати допомозі наших генуезьких союзників. У добрій справі всі допоможуть. Тут ідеться не про зіткнення двох армад, а про конфлікт цивілізацій, який ми, сподіваючись на допомогу згори, збираємося щасливо завершити.

Захисники святого міста були останнім часом дещо активніші, хоча перевага західних сил все очевидніша. Захисники намагаються перешкодити нашому просуванню грецьким вогнем та мангонелями. Тому ми вирішуємо захистити наші машини верблюжими та воловими шкурами, які до того ж вимочені в оцті. Таким вежам і таким катапультам, врешті, ніхто ще не зміг протистояти. Крім того, наші інженерні війська, рівних яким немає у всьому світі, підкопують мури святого міста, де тільки можуть, і питання днів, коли та чи інша стіна завалиться сама собою, як будиночок з карт. Наша машина війни працює бездоганно і буде взірцем для всіх інших майбутніх облог в історії.

Всю військову операцію супроводжує і гарячкова дипломатична діяльність, тож з одного до іншого союзницького намету циркулюють численні повідомлення історичної важливості. Захисників міста, попри їхню неймовірну впертість та безглуздий опір, ця діяльність не бере до уваги. І, не знаючи про цю маленьку проблему, вони, по суті, вже всі мертві. Справжнім предметом тієї діяльності є статус міста Єрусалима і майбутнє Єрусалимське королівство, яке має підготувати прихід Божого Сина.

Наші хоробрі лицарі, що дивляться на предмет своїх палких бажань, наразі поза досяжністю ворожих списів, адресують уже свою гарячу молитву тому чи іншому гарному будинку, який впав їм у око.

Я, Ремон із Сен-Жиля, та інші офіцери й вельможі з цього чи того світу, які тут зібралися, урочисто заявляємо: у Єрусалимі, коли ми до нього увійдемо, буде роздано все, що можна роздати. Але святе місто Єрусалим ми не ділитимемо ні з ким: він залишиться ЄДИНИМ, НАШИМ і ТІЛЬКИ НАШИМ.

Ми сповнені рішучості захищати його до останньої краплі крові проти смертельної пошесті невірних, яка вже охопила майже половину людства. Ми винищимо цю безбожницьку пошесть нашими катапультами, мангонелями, прицільними обстрілами наших стрільців, технічною перевагою наших хоробрих інженерних військ. До безумовного складення зброї всіма невірними на Землі.

Зараз, панове, прошу вас ближче ознайомитися з деталями успіхів наших найновіших бомбардувань.

За останні двадцять чотири години, дякуючи прекрасній погоді, ми обстрілювали: північну стіну в секторі 17, Вежу Давида; влучили у ринок і центр міста.

Дванадцять тисяч піхотинців і тисяча триста одягнутих в лати лицарів чекають, щоб стіна десь ослабла. Сьогодні 14 липня Року Божого 1099-го. Спека пекельна, наша спрага незмірна. Ми, звичайно, знаємо, що катапульти та бойові вежі самі собою не взяли ще жодного міста, але й без них це так само неможливо собі уявити. Але, врешті-решт, солдат і його спис, лицар та його меч мусять довершити справу, щоб вона була виконаною до кінця.

Ми маємо численні і ясні знаки того, що безглузда впертість ворога слабшає.

Побачимося в Єрусалимі!

OMAR PRAYED HERE!

Хроніст розмотує велику шаль з білого шовку.

Року Божого 638-го халіф Умар в’їхав до Єрусалима верхи на білому верблюді. За ним юрмилося його військо, у лахмітті, як і він сам, але дисципліноване. Місто принишкло, чекаючи на перші кроки нового володаря.

Халіф Умар насамперед пообіцяв, що охоронятиме життя своїх нових підданих, як і їхнє майно, і що збереже честь жінок.

Потім халіф Умар поїхав до Міста. Спочатку він спішився біля храму Соломона, звідки колись його друг Магомет піднявся на Небо. Потім пішов до храму, в якому зберігається Святий Гріб.

Поки вони роздивлялися храм, настав час молитви.

Халіф Умар смиренно запитав, де б він міг розкласти свій килимок для молитви. Патріарх попросив його залишитися там, де він є, у Храмі Гроба Господнього, і в ньому проказати свою молитву.

Але замість цього Умар вийшов у портик з такими словами:

«Якби я тут молився, затяті послідовники моєї віри могли б почати домагатися цього місця, як свого. Це не має права статися, бо ця церква — найбільша святиня християн, які є Народом Книги, як і ми. Я хочу, щоб мій прихід до Єрусалима згадували добром: Халіф Умар увійшов до Святого Міста і сказав: Нехай кожному залишаться його святині, і у світі буде мир». Патріарх розпочав службу в храмі, а Омар почав молитися за його межами. В кінці Патріарх сказав: «Pax vobiscum!» — «Вовіки віків!» — пролетів шепіт великим натовпом.

Халіф Умар сказав: «Місто має бути влаштоване так, щоб усі Народи Книги знали, де в ньому молитимуться».

Халіф молився під ясним небом, усе залишилося, як і було, тільки в світі немає миру.

На білому верблюді поїхав халіф Умар до своєї пустелі, жодного разу не обернувшись.

«На Землі живуть два види людей:

Ті, що мають мозок, але не мають віри,

І ті, що вірують, але не мають мозку»^[6].

І до дня сьогоднішнього він не повернувся.

RAYMOND WAS HERE!

Ми увійшли до Єрусалима з мечами напоготові.

Мусульмани кидали свою зброю: вони тікали, як тварини, ошалілі від страху.

Багато хто присягався, що чув ангелів, які навстіж відчиняли перед нами ворота Міста.

Якщо так було насправді, це мусили бути ангели смерті. Жоден лицар, жоден паломник не виявляли ніякого інтересу до грабунку і цінних речей: найбільше нас цікавила кров. Ми вбивали всіх і кожного: коней, мулів, курчат, дітей, жінок, старих. Ми увійшли до кожного будинку, вбивали людей, викидали їх через вікна. І жиди, і мусульмани однаково бігли до храмів на Храмовій горі. Вони померли всередині мечеті Аль-Акса, задихнувшись димом пожежі, інших спалили живими.

Звісно, ми одразу вигнали бородатих, смердючих православних попів із Гробу Господнього.

Ми верхи в’їхали в мечеті, перетворивши їх на стайні. Синагоги ми пустили з попелом. І так ми нічого не залишили таким, як було.

Усе це зроблено ще протягом першого тижня, відколи ми звільнили Святе Місто Єрусалим від смертельної пошесті невірних: якщо по правді, це результат, вартий захоплення.

Ми хотіли, щоб наша слава тривала вічно, і ми досягли цієї мети.

Лицар, що спирається на свій великий меч, додає:

I was there! Це точно!

Яка прекрасна картина: щось подібне буває лише раз у житті! Я — в Єрусалимі! Я — на Гробі Господньому! Ось я — п’ю вино, сидячи на трупі! Я — і мій меч. Я — палю, вбиваю! Ось я — відпочиваю в якомусь затінку! Я — з моїм рабом, семирічним солодким маленьким мусульманином.

Зараз я точно маю щось, про що зможу розповідати своїм дітям! Я — в Єрусалимі!

Pax vobiscum & Алілуя! See you soon.

У кожному разі задовго до кінця часів.

SO WHAT?

Запитай у жінок!

Франк часто голиться, поки його щока не стає такою гладенькою, як у немовляти.

Вони прийшли з-за семи гір, з-за семи морів.

У них біляве волосся, вони високі. Вони звичні до війни.

Їхнє почуття справедливості незвичне, і наші судді тут би розгубилися. Я, емір Усама, бачив ось що:

Вони принесли величезну діжку і наповнили її водою. Молоденький франк, якого запідозрили, зв’язаний і підвішений за плечі, був занурений у діжку. Якщо він невинний, сказав суддя, він зануриться у воду, а потім його витягнуть за мотузку. Якщо ж він винний, він ніяк не зможе потонути.

Коли його кинули в діжку, нещасний робив усе можливе, щоб потонути в ній, але в нього не вийшло, і тому його піддали жорстокості своїх законів, Бог би їх побив! Вони засліпили його розпеченим шилом!

Кожна мусульманська дитина знає, що абсолютно ніхто, винний чи невинний, не може сам опуститися на дно, тим паче, якщо він зв’язаний, як клунок.

Франки знають про лікування небагато: тільки ріж і пали!

Лицар, опертий на закривавлений меч:

Араби знають речі, про які ми, християни, не знаємо нічого. Вони вміють читати книжки, які для нас закриті сімома печатями. Але це неможливо без участі диявола. Мусульманин живе у смертному гріху багатоженства. Він судить без доказів, йому невідомий наш суд вогню й води.

Мусульманин:

Франкські лицарі не мають ніякого почуття честі. Якщо один з них прогулюється вулицею попід руку зі своєю жінкою і зустріне іншого, той відведе вбік його жінку і розмовлятиме з нею, водночас перший чекатиме збоку, щоб розмова завершилася. Якщо вона потриває, перший залишить жінку з її співрозмовником і зникне! Ти тільки уяви! Ті люди не знають ні ревнощів, ні честі!

Було це у франкському таборі, коли вони святкували якесь своє свято. Привели двох знесилених старих жінок, поставили їх на одному краю поля, а на протилежному прив’язали до скелі якусь свиню. Потім змусили їх бігти. Старі жінки пробували просуватися вперед, але лицарі всіма можливими способами перешкоджали їхньому просуванню. Старі жінки знесилювалися, падали на кожному кроці під вибухи сміху присутніх лицарів. Нарешті одна з них, діставшись до мети трохи раніше, вхопила порося як нагороду за свою перемогу.

Тільки уяви собі! Порося!

Я це просто згадую, без задніх думок: які ж вони інакші й дивакуваті. Вони диваки. І я вже вам сказав, що більшість з них голить щоки. So what? То й що?

Франкський лицар:

Наш величний флот висадив нас, тисячу франкських воїнів, цвіт західних королівств, у порту міста Акрі. Насамперед ми влаштували величний бенкет, щоб прийти до тями після такої довгої подорожі. Ми пили вино діжками, а потім розсипалися вулицями. У нас була своя забава. Ми ловили і безжально різали кожну бородату потвору, яку зустрічали. Багато арабів загинуло: торговці з Дамаска, як і селяни, християни і мусульмани. Інші втекли, щоб рознести звістку про те, що сталося. То й що?

Я, емір Усама, записую таке:

Вони зникли в напрямку Заходу. Сподіваюся, що я їх уже ніколи не побачу. Дасть Бог, їхня нога ніколи не ступить на цю землю! В наступні тисячу років! До кінця часів!

ПЛЯМИ НА МОЇЙ ДУШІ ВКРИВАЮТЬСЯ СТРУПАМИ

Ті, що забажали сховатися у Куполі Скелі, підняли на його верхівку великий прапор з хрестом, але навіть цей чин покірності виявився ненадійним, бо зграя кровожерних провансальських воїнів увірвалася до святині, вирізавши на місці всіх, хто там був. Біля дверей храму стояв якийсь немолодий здичавілий лицар з очима, налитими кров’ю. Він дивився в бік Неба й кричав: «Убий невірного, загаси гнів Божий у його крові, бо близиться Судній день! Ріж поган, бо ними гребує Пан!»

У цю мить кілька разів почули ми сильний голос: «Зупиніться! Назад! Припиніть, в ім’я Бога!» Це був Роберт, граф Фландрський. Він був увесь в крові, у правій руці міцно стискав меч. У лівій руці він ніс (і захищав) дівчинку, який було не більше ніж шість років, мусульманку або єврейку. Її очі були очима домашньої тваринки, яка чекає, що її заріжуть. Хтось щойно вбив у неї на очах її дідуся, інший спалив живцем її матір. «Опустіть зброю! — кричав Роберт. — Ви у стінах святого Храму!» Лицарі, солдати, паломники розгублено перезирнулися. «Ходімо на Гріб Господній!» — гукнув хтось — і всі натовпом вирушили до гробу Ісуса. Наразі все скінчилося. Я ніколи, навіть у страшному сні, не думав, що моє паломництво до Гробу Господнього, наш пресвятий акт порятунку наших східних братів від невірних завершиться такою різаниною.

За кілька днів, поки всі були з головою зайняті виборами нових очільників Єрусалима і облаштуванням своїх феодів, я відвідав багато місць Святої Землі.

Нові управителі, звісно, вирішили не розділяти місто Єрусалим жодним чином.

Ми не збираємося ділити Святе Місто ні з ким іншим. Ось як ми виконали свій завіт, даний у той момент, коли ми прийняли хрест: In signo crucis, ми переможемо, Місто житиме під знаком хреста, відтепер і навіки, до Судного дня.

Восени я повернувся до свого рідного міста. Граф хотів подарувати мені гарний шматок землі, але я від його люб’язної пропозиції відмовився: «Я воював не для того, щоб збагатитися, а щоб служити Господу». Через рік кілька плям на моїй шкірі вкрилися струпом, їхній колір змінився.

Я зрозумів.

Десь на Сході я підхопив лепру.

Лицар витягнув три ключі на кільці.

Я роздавав усе, що мав: і сьогодні хтось інший працює із цим замком!

Моя спрага тепер зовсім інакша. (Відкидає ключі).

Я попрощався з тими, хто мене знав, і повернувся до Палестини. Для тих, хто мене знав, моє рішення було полегшенням. А для мене — потребою.

Я поїхав у пустелю, щоб померти.

Я хотів померти на самоті, а крім того, я палко бажав зустріти ще раз білого верблюда та його господаря.

Я хотів поставити йому певні питання. Наприклад: хоча моя пустеля насправді дуже велика, я хотів смиренно запитати в халіфа Умара, де місце, на якому б я міг молитися.

Я досі чекаю, щоб на обрії з’явився білий верблюд.

Чи щасливі мурашки?

Аристотель, кажуть, якось поклав руку на теплий мурашник у саду своєї Академії, щоб зробити висновок: «Вони щасливі».

Вони, в кожному разі, завжди серед своїх, але чи вони через це щасливі, я не впевнений. Люди, які свої наукові кар’єри присвятили мурашкам, стверджують таке: якщо в якийсь мурашник потрапить мурашка, яка за всіма параметрами належить до того ж виду, але походить з іншого мурашника, вона буде серед кількох мільйонів інших негайно виявлена і розірвана на шматочки. Чи мають мурашки в своєму досконалому матріархаті ще й якесь релігійне або політичне життя — не знаю. Але з цього випливало б, що мають.

Три монотеїстичні релігії, які через якісь регулярні проміжки часу піднімають на ноги величезні людські мурашники, об’єднують, поряд з рештою спільних ознак, і способи, як дати раду в ситуації, коли на горизонті з’явиться Інший: під різними назвами варіюється та сама Книга інструкцій, що потрібно робити, а це для трьох монотеїзмів три слова: херем, джихад і хрестовий похід. Це водночас концепти, в яких знаходять свій найвищий вираз і віддзеркалення також три фундаменталізми. Великі релігії ми могли б розглядати і як величезні системи параної, в яких зіштовхуються визвольні і завойовницькі мотиви, щоб з фундаменталістськими доповненнями завойовницькі, неприховано параноїдальні, переважили. Цей процес триває до наших днів. Коли я свого часу займався дослідженням етнічних чисток у Боснії, я, ошелешений, довідався, що в Боснії, inclusive масові зґвалтування, було надано ті повноваження, які сам Ягве дав обраному народу щодо всіх інших. Щоправда, пізніше я з’ясував, що не відкрив жодної Америки: це помітили набагато раніше, але з поясненням, прийнятим у християнстві, що Новий Завіт — певний тип гуманістичного поліпшення старозавітної жорстокості, і що саме християнська релігія — та, що засновується на любові до Іншого. На жаль, в тій дуже великій любові протягом історії пролито дуже багато крові, того, як висловився Гете, «цілком особливого соку», все ще найкращої змазки, як тільки справи з Іншим починають «рипіти» (а коли вони не «риплять»?), тож зараз видається, що сенс світової історії полягає не в чому іншому, як у такому «підмазуванні» через любов.

Але ніде на земній кулі все це не так очевидно і водночас не так жахливо, як саме в Єрусалимі. Загальновідомо, що Єрусалим — святе місто для двох монотеїзмів, і є таким, після Мекки й Медини, і для третього. Для християнства існує ще один, який ще має спуститися з Небес. Він, отже, одночасно є проекцією і дійсністю; пристрасний потяг, утопія, фантазм і один розщеплений факт реальності. Це не обіцяє щастя. І якщо дивитися діахронічно, чиєсь щастя завжди тягнуло за собою чиєсь нещастя, причому завжди у крайніх формах, які тільки можливо собі уявити. Єрусалим, аж до сьогодні, можна вважати гігантською лабораторією, в якій наш вид, наразі переважно безуспішно, мучиться над питанням: що робити з Іншим у його інакшості?

Протягом історії аж до сьогодні єдині відповіді містяться в отих трьох словах: херем, джихад, хрестовий похід у своїх найбільш диких, або трохи окультурених формах, які завжди спрямовують до якогось різновиду кінцевої домінації.

Але варто знати, що саме ця історична подія, яку християнський Захід вважає своїм тріумфом, а арабський — споконвічним джерелом своїх бід (йдеться про завоювання Єрусалима християнськими лицарями і заснування Єрусалимського королівства, яке було його підсумком) — це водночас як якийсь поріз, синкліналь між Сходом і Заходом, ота точка в часі, починаючи від якої примирення в гармонії стало або дуже важким, або навіть зовсім неможливим. Це ніби визнання рації тих, що Веллсову війну світів спустили з Марса на Землю як війну цивілізацій. І ми справді бачимо, що аж до тої жахливої бійні, яку ми тут в якийсь спосіб відзначаємо (1099-1999), Схід і Захід, вступивши в контакт, якось оглядали одне одного, обнюхували, обмацували, навзаєм дивувалися одне одному. Здивування було сильнішим з арабського боку, бо воно — знак сильнішої культури, й існує справді багато джерел, в яких це здивування перемішується навіть з гумором, оскільки араби багато звичаїв західних людей вважали смішними і нецивілізованими. У лицарів хреста відчувається страх, оскільки вони зустрілися з культурою, яка в той момент була розвиненішою. Їхні воєнні успіхи можна пояснити, між іншим, і тим фактом, що цивілізація Сходу вже перейшла у свою рафіновано-декадентську фазу, яка не сприяє особливій войовничості. А Захід тоді виплекав свій імперіалізм, хрестовими походами вирішив багато своїх проблем (наприклад, проблему первородства) і — об’єднався. Під мурами Святого Міста опинилася вперше об’єднана Європа. Вона навіть, можливо, була політично реальнішою від сьогоднішніх варіацій на цю тему. Але спосіб, у який безіменний народ, соціально дуже диференційований, стає монолітною армадою, піддавши себе стражданням і ризику, залишився таким самим. Немає ані суттєвої різниці, ані суттєво нових риторичних фігур у палких проповідях проти невірних, хоч ким би вони були, починаючи від Папи Урбана і Клермонського собору, якщо порівняти з виступами сьогоднішніх покращувачів світу, зразка Мілошевича, Ле Пена чи Гайдера. І завжди те саме фундаментальне питання, яке варіюється в ідеологічній підготовці, котра має гальванізувати масу, щоб та взяла хрест, меч або автомат Калашникова: той Інший, бо інакший, є смертельною загрозою, яка має зникнути з лиця Землі. Цікаво, що отой Інший дуже часто є джерелом смертоносної зарази, він просто чумний: «Il est connu que presque la moitié du monde est infectėe de cette peste mortelle!^[7]», пише в одному листі П’єр Преподобний близько 1141 року, а він був одним з ранніх «інформативних» перекладачів Корану, котрий потребою попередити про небезпеку витлумачив свою перекладацьку роботу.

До речі, історія хрестових походів в різний спосіб стосується історичних просторів колишньої Югославії, а деякі події ми могли б трактувати як певного типу префігурації, аж до нещодавніх бомбардувань НАТО, які багато хто з інтелектуалів Заходу вважає новим хрестовим походом. На шляху армад хрестоносців, якщо вони йшли суходолом через тодішню Візантійську імперію, перешкодами були численні річки, через які можна було переправитись лише поромом. Візантія, досконало впорядкована мега-держава того часу, реагувала на прохід недисциплінованих, фанатизованих орд панікою. Одне джерело свідчить, що було прийняте правило: лицарі не мають права в жодному місті залишатися довше ніж три дні! Чи з тої доби походить хорватська приказка «Кожного гостя по трьох днях доста»? Якщо ж лицарі подорожували морем, перешкодами були великі витрати. Так лицарі хреста, будучи не в змозі оплатити Венеції проїзд, спалили дощенту прекрасне місто Задар на хорватському узбережжі, внаслідок чого сеньйорія у Венеції позбулася небезпечного суперника.

Отже, маккіавелізм задовго до маккіавелізму, тобто абсолютно нічого нового під Сонцем.

Я, одначе, думаю, що теоретики конфлікту цивілізацій як якогось вічного прокляття або навіть двигуна переможного Заходу, помиляються. Щоправда, події, яких вимагають херем, джихад або хрестовий похід, справді повертаються у світовій історії як якийсь фатум, як вічне повернення того ж самого. Але в хроніках так само записані і події, наміри, навіть успіхи із зовсім інакшими ознаками. Завжди були окремі особистості, які, ніби якісь рятівники нашого хижого роду, мали в собі оту дорогоцінну здатність уявити Іншого в його інакшості, а тоді його і прийняти, або йому, можливо, радісно дивуватися; навіть насолоджуватися тим, що ми такі різні і саме тому, що ми є такими, якими є.

Працюючи над підготовкою нашої маленької імпровізації на тему, я знайшов одну звістку з давніх часів, оту про халіфа Умара, датовану 638 роком після Христа, який пропонує і навіть практично реалізує один цивілізаційний, абсолютно досконалий концепт. Визнаю, що я підпав під вплив тої сугестії про білого верблюда на обрії пустелі, яка, однак, всупереч Гантінгтону, не є жодним фантазмом, жодною фата-морганою, що народжується у надто гарячих головах, тобто є результатом перегрітого повітря. На жаль, мечеть, споруджена як певна згадка про халіфа Умара, була зруйнована підчас катастрофи, яку ми тут відзначаємо, але пам’ять, триваліша за мідь, залишилась.

Здається, що саме на згарищах, саме після катастроф може зародитися щось на кшталт вогника, якийсь спогад про краще і якась продуктивна нервовість як потяг до речей кращого світу. Для мене особисто це досвід від одного брутально зруйнованого, щоправда, не дуже щасливого мурашника, в якому раптом стало вкрай небезпечно опинитися в ролі Іншого, про що слід пам’ятати.

Відомо, що в ідеологічній підготовці хрестових походів велику роль відіграв і той факт, що темні маси просто не відчували різницю між Іншим, прийдешнім Єрусалимом та реально існуючим містом з такою назвою. Понад те, творці ідей, які зрушили маси, якраз на цьому й засновували свою ідеологічну підготовку: вистачило одну блискучу утопію, як її описує Апокаліпсис (а створив її, не забуваймо про це, вигнанець, Іван на Патмосі), всю в золоті та смарагдах, помістити десь на Землі як здійсненну, навіть більше, проголосити її для християнства вже здійсненою зі спаленням Єрусалиму. Немає нічого небезпечнішого за таку утопію, нічого більш убивчого! Врешті-решт, і всі пізніші покращувачі світу, аж до Гітлера та Сталіна, застосували той самий трюк: вони опустили утопію на землю і тим остаточно вбили надію. Помста переможеної утопії була страшною. Ми і тепер переживаємо деякі її частини.

Зараз, коли добігає кінця друге тисячоліття, ми відзначаємо подію, яка його, можливо, найдоленосніше визначила. Той міленіум не вирішив, що робити з Іншим, тобто розв’язав це питання Іншого тим, що спалив його і розтоптав у його інакшості.

Не позбавлене чорного гумору те, що ця тисячолітня нездатність так званої модерної людини до досвіду Іншого саме в місті Єрусалимі отримала своє найстрашніше підтвердження. Мова про суд над Адольфом Айхманом 1961 року. Давайте не будемо зарозумілими і не обманюймо себе: Адольф Айхман — наш сучасник. А халіф Умар і його білий верблюд — лише пристрасне бажання, щоправда, непереможне, на горизонті пустелі.

Айхмана, ніби якусь комаху у її скляній клітці, вивчала й одна дуже розумна людина, яка серед новітніх найбільше сказала про спосіб функціонування тоталітарного розуму у нашому людському мурашнику наприкінці століття й тисячоліття. Я маю на увазі, звісно, Ханну Арендт. У своїй книзі вона пише про те, що її в Айхмані найбільше зачудувало: «... seine nahezu totale Unfähigkeit, einmal eine Sаche vom Gesichts-punkt des anderen her zu sehen». Абсолютна нездатність хоча б один-єдиний раз побачити речі з погляду іншого.

Мурашкам, щоправда, щось таке і не потрібне. Для мурашок не існує Іншого. Ще до того, як мурашка могла би додуматись до ідеї існування Іншого, вона би йому, тому іншому, вже висмикувала лапки. І я втретє скажу: могло б викликати якусь похмуру, макабричну веселість те, що сарацини, на підставі якихось звісток про християнських лицарів та їхні звичаї, вважали їх канібалами.

Але навіть це краще, ніж вважати, як це робив Адольф Айхман, що вони — die Stűcke, тобто просто речі.

Примітки

1

Перуки з довгими хвилястими пасмами. (Тут і далі — примітки перекладача).

(обратно)

2

Патріотична пісня, покликана пробуджувати національні по­чуття.

(обратно)

3

Монументальні середньовічні надгробки на Балканах, переважно в Боснії й Герцеговині.

(обратно)

4

Читач має брати до уваги, що драму грають двома мовами і що хорватська актриса в дійсності теж не розуміє мови іншої. Ми ніколи не перекладали французькі репліки хорватською, ані хорватські — французькою, забезпечивши тим лінгвістичну автентичність цього експерименту. Тому мовою комунікації у виставі залишалась невербальна мова, мова жестів.

(обратно)

5

Між тим, інший халіф, Аль-Хакім, виніс інакший вирок Храму Гробу Господнього: наказав його зруйнувати (1009 року). «Середньовічні історики взагалі вважали цього володаря божевільним», пор. Томаж Мастнак (Tomaž Mastnak, Križarski mir, str.48, Prometej, Zagreb 2006).

(обратно)

6

Вірші (у вільному переспіві) сліпого арабського поета і філософа Абу-ль-Аля аль-Мааррі, ХІ ст. За: Amin Maalouf, Les croisades vues par les Arabes, Paris, 1983.

(обратно)

7

«Відомо, що майже половина світу заражена цією смертельною чумою» (фр.).

(обратно)

Оглавление

Шкіра змії

  Дійові особи:

  Пролог на небі

  1. Азра

  2. Querelle

  3. Гасан

  4. Вісники

  5. Шкіра змії

  6. Дар

  7. Ігри зв’язування

  8. Прокляття

  9. Три царі

  10. White goddess

  11. Евменіди

  12. Родинна урочистість

  13. Палестина

  Примітка про змію

Інес & Деніз

  Дійові особи:

  1. Ціммер Фрай!

  2. Вогняні дракони

  3. Мелюзіна

  4. У країні гарних марок

  5. Пасадена

  6. Поминки

  7. Чужина

  8. Повітряна пошта

  9. Принцеси під горошиною

Єрусалим-99

  Хто і чому?

  Єрусалим-99: Breaking news

  Чи щасливі мурашки?

*** Примечания ***