МИКОЛА СУХОМОЗСЬКИЙ
НАДІЯ АВРАМЧУК
Подніпров’я суцвіття
Короткий біографічний довідник
Том 2 (Л – Я)
КИЇВ-2009
1
Зміст
ЛАВРЕНЬОВ Борис Андрійович
ЛАГОРІО Лев Феліксович
ЛАЗАРЕВСЬКИЙ Борис Олександрович
ЛАЗАРЕВСЬКИЙ Василь Матвійович
ЛАЗУРСЬКИЙ Олександр Федорович
ЛАНГЕМАК Георгій Еріхович
ЛАППО-ДАНИЛЕВСЬКА (ЛЮТКЕВИЧ) Надія Олександрівна
ЛАППО-ДАНИЛЕВСЬКИЙ Олександр Сергійович
ЛАСКОС (ГРІНБЕРГ) Ізабелла Львівна
ЛАТРІ Михайло Пелопидович
ЛАУДОН Іштван
ЛЕБЕДИНЦЕВ Петро Гаврилович
ЛЕВАНДА Олександр Іванович
ЛЕВИЦЬКИЙ (ЛЕВИТСЬКИЙ) Микола Євстафович
ЛЕВИЦЬКИЙ Дмитро Григорович
ЛЕВИЦЬКИЙ Сергій Петрович
ЛЕВІК Сергій Юрійович
ЛЕВІНЗОН Ісак Бер
ЛЕВЧЕНКО Анатолій Семенович
ЛЕМ Станіслав
ЛЕОНТОВИЧ Олександр Васильович
ЛЕПЕШИНСЬКА Ольга Василівна
ЛЕПКИЙ Богдан Сильвестрович
ЛЕПКО (СОКОЛОВСЬКА) Ольга Олександрівна
ЛЕСЕВИЧ Володимир Вікторович
ЛЕЩЕНКО Петро Костянтинович
ЛИННИК Володимир Павлович
ЛИННИК Юрій Володимирович
ЛИННИЧЕНКО Іван Андрійович
ЛИПСЬКИЙ Володимир Іполитович
ЛИСАНЕВИЧ Борис Миколайович
ЛИСЕНКОВ Іван Тимофійович
ЛИСЯНСЬКИЙ Юрій Федорович
ЛИТВАК Анатолій Михайлович
ЛИТВИНОВИЧ Спиридон
ЛИТОВЧЕНКО Олександр Дмитрович
ЛИФАР Серж
ЛИХАЧОВ Володимир Сергійович
ЛІБ Міхай
ЛІВЕН Карл Андрійович
ЛІВЕН Христофор Андрійович
ЛІВШИЦЬ (НАУМОВИЧ) Бенедикт Костянтинович
ЛІНДФОРС Микола Федорович
ЛІСОВА Лідія Валентинівна
ЛІТИНСЬКИЙ Генріх Ілліч
ЛІФШИЦЬ Євген Михайлович
ЛОБОДА (ПАШКОВСЬКА) Стефанія Матвіївна
ЛОВЕНГАРДТ Антон Сигізмундович
ЛОДІЙ Петро Дмитрович
ЛОЗИНО-ЛОЗИНСЬКИЙ Гліб Євгенович
ЛОКОТЬ Василь Тимофійович
ЛОКОТЬ Тимофій Васильович
ЛОПАТИНСЬКИЙ Федір Леонтійович
ЛОРЕР Микола Іванович
ЛОСЕНКО Антон (Андрій) Павлович
ЛОТКА Альфред Джеймс
ЛОТЯНУ Еміль Володимирович
ЛУБ’ЯНІВСЬКИЙ Федір Петрович
ЛУЗАНОВ Герасим Іванович
ЛУНАЧАРСЬКИЙ Анатолій Васильович
ЛУНІН Віктор Олексійович
ЛУЧИЦЬКИЙ Іван Васильович
2
ЛУЧИЧ Василь Пантелеймонович
ЛУЧКАЙ Михайло Михайлович
ЛЮЛЬКА Архип Михайлович
ЛЮЦЕНКО Юхим Петрович
ЛЯТОШИНСЬКИЙ Борис Миколайович
ЛЯХОВ Володимир Панасович
ЛЯШЕВЕЦЬКИЙ Федір Олександрович
ЛЯЩЕНКО Аркадій Іоакимович
МАЗУРЕНКО Микола Миколайович
МАЗУРКІ Майк
МАЙДЕЛЬ Едуард Володимирович
МАЙКАПАР Самуїл Мойсейович
МАЙКОВА (КАЛИТА) Катерина Павлівна
МАКАРЕНКО Антон Семенович
МАКАРОВ Степан Осипович
МАККАВЕЙСЬКИЙ Володимир Миколайович
МАКЛАКОВА (КОРОЛЬОВА) Лідія Пилипівна
МАКСАКОВ Максиміліан Карлович
МАКСВЕЛ Роберт
МАКСИМОВИЧ Іван
МАКСИМОВИЧ Іван Петрович
МАКСИМОВИЧ Михайло Борисович
МАКСИМОВИЧ Михайло Олександрович
МАКСУТОВ Дмитро Дмитрович
МАЛАХІЄВА-МИРОВИЧ Варвара Григорівна
МАЛЕВИЧ Казимир Северинович
МАЛЕНЧЕНКО Юрій Іванович
МАЛИНОВСЬКИЙ Родіон Якович
МАЛЬКО Микола Андрійович
МАЛЬЧЕВСЬКИЙ Антоній
МАЛЬШИНСЬКИЙ Аркадій Павлович
МАНДРИКА Микола Якович
МАРГЕЛОВ Василь Пилипович
МАРІГОДОВ Костянтин Лукич
МАРКЕВИЧ Болеслав Михайлович
МАРКЕВИЧ Ігор Борисович
МАРТИНОВ Дмитро Якович
МАРТИНОВ Іван Іванович
МАРТИНОВСЬКИЙ Августин Васильович
МАРТОС Микола Миколайович
МАРШАК Ілля Якович
МАРШАК Яків (Джекоб)
МАСЛОВИЧ Василь Григорович
МАСЛОВИЧ Микола Васильович
МАТЕЗОНСЬКИЙ Костянтин
МАЦЄЄВИЧ Олександр Іванович
МАЦІЄВИЧ Лев Макарович
МАЦКЕВИЧ Давид Іванович
МАЧТЕТ Григорій Олександрович
МЕЄР Олександр Олександрович
МЕЇР Голда
МЕЛЬНИКОВ Лука Мартинович
МЕНЦИНСЬКИЙ Модест Омелянович
МЕЧНИКОВ Ілля Ілліч
МИСЛАВСЬКИЙ Симеон Григорович
МИХАЙЛОВСЬКИЙ Володимир Олександрович
МИХАЛЬСЬКИЙ Євген Йосипович
МІДЛЕР Віктор Маркович
МІЗЕС фон Людвіг
МІЗЕС фон Ріхард Едлер
МІЗКО Микола Дмитрович
МІЛЛЕР Олександр Олександрович
3
МІХЕЛЬСОН Володимир Олександрович
МІХНЕВИЧ Володимир Осипович
МІЩЕНКО Федір Герасимович
МОГИЛЕВСЬКИЙ Феодосій Никифорович
МОГИЛЯНСЬКИЙ Олексій Васильович
МОЇСЄЄВ Ігор Олександрович
МОЙСЕЄНКО Федір Петрович
МОКРИЦЬКИЙ Аполлон Миколайович
МОРАВСЬКИЙ Сергій Павлович
МОТОНІС Микола Миколайович
МОЧУЛЬСЬКИЙ Костянтин Васильович
МУНШТЕЙН Леонід Григорович
МУСТЕЛЬ Евальд Рудольфович
МУХІН Єфрем Йосипович
НАВАШИН Дмитро Сергійович
НАЗИМОВА Алла Олександрівна
НАККО Ольга Єгорівна
НАКОВАЛЬНІН Сергій Федорович
НАРБУТ Володимир Іванович
НАРБУТ Георгій Іванович
НАРІЖНИЙ Василь Трохимович
НАРЦИСКІН Яків Федорович
НАСЛЄДОВ Дмитро Миколайович
НАСОНОВ Арефій Якимович
НАУМОВИЧ Іван Григорович
НАХІМОВ Яким Миколайович
НАЩИНСЬКИЙ Данило
НЕДОБРОВО Микола Володимирович
НЕЖДАНОВА Антоніна Василівна
НЕЙГАУЗ Генріх Густавович
НЕЙОЛОВ Сергій Олексійович
НЕКРАСОВ Віктор Платонович
НЕКРАСОВ Микола Олексійович
НЕПЛЮЄВ Микола Миколайович
НЄВЄРОВСЬКИЙ Дмитро Петрович
НЄМЄНОВ Леонід Михайлович
НІКОЛЬСЬКИЙ Юрій Олександрович
НІКУЛІН Лев Веніамінович
НІЛУС Петро Олександрович
НІЩИНСЬКИЙ Петро Іванович
НОВГОРОДЦЕВ Павло Іванович
НОВИЦЬКИЙ Орест Маркович
НОВИЦЬКИЙ Юрій Петрович
НОВОДВОРСЬКИЙ Андрій Осипович
НОВОСАДСЬКИЙ Микола Іванович
НОСОВ Микола Миколайович
НОТОВИЧ Йосип Костянтинович
ОБОЛЕНСЬКИЙ Євген Петрович
ОВСЯНИКО-КУЛИКОВСЬКИЙ Дмитро Миколайович
ОЗАРОВСЬКА Ольга Ерастівна
ОЙСТРАХ Давид Федорович
ОЛЕКСАНДРОВ Анатолій Петрович
ОЛЕША Юрій Карлович
ОЛІЗАР Густав-Генрік-Атанази Пилипович
ОЛІЗАР Нарцис Пилипович
ОЛІНСЬКИЙ Іван Григорович
ОЛЬШЕВСЬКИЙ Іустин Львович
ОМЕЛЯНСЬКИЙ Василь Леонідович
ОМЕЛЯНЧЕНКО Іван Якович
ОНУФРІЄНКО Василь Йосипович
ОНУФРІЄНКО Юрій Іванович
ОРЛАЙ Іван Семенович
4
ОРЛОВСЬКИЙ Володимир Донатович
ОРШЕР Йосип Лейбович
ОСИПЕНКО Леонід Гаврилович
ОСИПЕНКО Поліна Денисівна
ОСТАЛЬСЬКИЙ Андрій Йосипович
ОСТРОВСЬКИЙ Микола Олексійович
ОСТРОГОРСЬКИЙ Павло Петрович
ОСТРОГРАДСЬКИЙ Михайло Васильович
ОСЬМЬОРКІН Олександр Олександрович
ПАВЛИЩЕВ Микола Іванович
ПАВЛОВСЬКИЙ Андрій Федорович
ПАДЕРЕВСЬКИЙ Ігнаци Ян
ПАЛІЦИН Олександр Олександрович
ПАНКЄЄВ Василь Олександрович
ПАНЮТИН Лев Костянтинович
ПАПАЛЕКСІ Микола Дмитрович
ПАРПУРА Максим Осипович
ПАСКЕВИЧ (ПАСЬКО) Іван Федорович
ПАСТЕРНАК Леонід Осипович
ПАСТУХОВ Андрій Васильович
ПАСТУХОВ Борис Іванович
ПАЧОСЬКИЙ Йосип Конрадович
ПЕРВУХІН Михайло Костянтинович
ПЕРЕМЕЖКО Петро Іванович
ПЕРЕТЯТКОВИЧ Георгій Іванович
ПЕРЕТЯТКОВИЧ Мар’ян Мар’янович
ПЕТРОВ Євген
ПЕТРОВ Осип Панасович
ПЕТРУШЕВСЬКИЙ Дмитро Мойсеєвич
ПЄТУХОВ Костянтин Дмитрович
ПЕЧЕРІН Володимир Сергійович
ПИЛЬЧИКОВ Микола Дмитрович
ПІВТОРАЦЬКИЙ Марко Федорович
ПІДГОРНИЙ Тимофій Пилипович
ПІРОЦЬКИЙ Федір Аполлонович
ПІСІТЬКО Давид Христофорович
ПОГОРІЛЬСЬКИЙ Антоній
ПОДОЛИНСЬКИЙ Андрій Іванович
ПОДОЛИНСЬКИЙ Сергій Андрійович
ПОЗЕН Леонід Володимирович
ПОЛЕТИКА Григорій Андрійович
ПОЛЕТИКА Іван Андрійович
ПОЛЕТИКА Петро Іванович
ПОЛІТКОВСЬКИЙ Микола Романович
ПОЛЬ Олександр Миколайович
ПОЛЬОВИЙ Сергій Олександрович
ПОЛЯХОВ Микола Миколайович
ПОПОВ Леонід Іванович
ПОПОВИЧ Павло Романович
ПОРАЙ-КОШИЦЬ Ніна Павлівна
ПОРАЙ-КОШИЦЬ Павло Олексійович
ПОРЕЦЬКИЙ Платон Сергійович
ПОРТУГАЛОВ Веніамін Осипович
ПОСНОВА Ірина Михайлівна
ПОТАПЕНКО В’ячеслав Панасович
ПОТАПЕНКО Гнат Миколайович
ПОТЕБНЯ Андрій Опанасович
ПОТЕБНЯ Олександр Опанасович
ПОТОЦЬКИЙ Павло Платонович
ПОТОЦЬКИЙ Ян Йосипович
ПОХІТОНОВ Іван Павлович
ПОХІТОНОВ Микола Данилович
ПРОКОПОВИЧ Єлисей (Єлеазар)
5
ПРОКОПОВИЧ Петро Іванович
ПРОКОФ’ЄВ Сергій Сергійович
ПРОСКУРА Лука Овсійович
ПРОСКУРОВ Іван Йосипович
ПУЛЮЙ Іван Павлович
ПУЦЕК-ГРИГОРОВИЧ Василь Григорович
ПШЕБОРСЬКИЙ Антоній-Боніфацій Павлович
П’ЯТИГОРСЬКИЙ Григорій Павлович
РАВИЧ Петро Соломонович
РАДЕК Карл Бернгардович
РАДЧЕНКО Іван Іванович
РАЄВСЬКА-ІВАНОВА Марія Дмитрівна
РАЙТ-КОВАЛЬОВА Раїса Яківна
РАЙХ Зінаїда Миколаївна
РАЛЛІ Земфірій Костянтинович (АРБОРЕ Замфір)
РАСС Теодор Саулович
РАТГАУЗ Данило Максович
РЕВЕРДАТТО Віктор Володимирович
РЕГІНІН Василь Олександрович
РЕДКІН Петро Григорович
РЕЙЛІ Сідней
РЄПІН Ілля Юхимович
РИБАК Захар (Ісахар)
РИБАКОВ Анатолій Наумович
РИБАЛКО Павло Семенович
РІЗНИЧ Іван Іванович
РІТТІХ Олександр Олександрович
РІХТЕР Святослав Теофілович
РОДЗЯНКО Михайло Володимирович
РОЖАНСЬКИЙ Дмитро Аполлінарійович
РОЗЕНБЕРГ Володимир Олександрович
РОЗЕНФЕЛЬД Якоб
РОЗУМОВСЬКИЙ Олексій Григорович
РОМАНОВСЬКИЙ Віктор Олександрович
РОССИНСЬКИЙ Кирило Васильович
РОССОЛІМО Григорій Іванович
РОСТОВЦЕВ Михайло Іванович
РОТ Йозеф
РУБО Франц Олексійович
РУДЕНКО Людмила Володимирівна
РУСОВ Олександр Олександрович
РУТЕНБЕРГ Пінхас Мойсеєвич
САБУРОВ Максим Захарович
САВИЧ Олексій Миколайович
САВІНА (ПІДРАМЕНЦЕВА) Марія Гаврилівна
САВЧЕНКО Іван Григорович
САКС Микола Едуардович
САЛЬКО Олексій Маркович
САМБОРСЬКИЙ Андрій Панасович
САМОЙЛОВИЧ (СУШКОВСЬКИЙ) Данило Самійлович
САМОЙЛОВИЧ Семен Миколайович
САМОКИШ Микола Семенович
САМСОНОВ Олександр Васильович
СВІРСЬКИЙ Олексій Іванович
СВІТОСЛАВСЬКИЙ Сергій Іванович
СВЯТОПОЛК-МИРСЬКИЙ Дмитро Петрович
СЕДЕНКО Ферапонт Іванович
СЕЛІВАНОВСЬКИЙ Олексій Павлович
СЕМИРАДСЬКИЙ Генріх (Гектор) Іполитович
СЕТНИЦЬКИЙ Микола Олександрович
СЄДОВ Георгій Якович
СИМИРЕНКО Лев Платонович
6
СИНАЙСЬКИЙ Віктор Олександрович
СИНЕЛЬНИКОВ Кирило Дмитрович
СИНЬОГУБ Сергій Силович
СИПЯГІН Дмитро Сергійович
СІКОРСЬКИЙ Іван Олексійович
СІКОРСЬКИЙ Ігор Іванович
СІЛЬВАЙ Іван Антонович
СКАДОВСЬКИЙ Іван Георгійович
СКАДОВСЬКИЙ Микола Львович
СКАЛЬКОВСЬКИЙ Аполлон Олександрович
СЛАВИНЕЦЬКИЙ Єпіфаній
СЛАВСЬКИЙ Юхим Павлович
СЛОВАЦЬКИЙ Юліуш Еузебіушевич
СМАКУЛА Олександр Теодорович
СМИРНОВ Борис Леонідович
СОКОЛЬНИКОВ Григорій Якович
СОМОВ Орест Михайлович
СОСНОВСЬКИЙ Єжи (Юрек)
СОХАЦЬКИЙ Павло Панасович
СПЕКТОРСЬКИЙ Євгеній Васильович
СТАНЮКОВИЧ Костянтин Михайлович
СТАРИЦЬКА Ганна Георгіївна
СТАРЧЕВСЬКИЙ Адальберт Вікентійович
СТЕБНИЦЬКИЙ Ієронім Іванович
СТЕЛЛЕЦЬКИЙ Микола Семенович
СТЕН Ганна Петрівна
СТЕПАНОВ Володимир Євгенович
СТЕПАНОВ Олексій Степанович
СТОЙКО-РАДИЛЕНКО Микола Михайлович
СТРАСБЕРГ Лі
СТРАТОНОВ Всеволод Вікторович
СТРЕЛЬБИЦЬКИЙ Іван Опанасович
СТРУВЕ Отто Людвігович
СТРУКОВ Михайло Михайлович
СУЛЕРЖИЦЬКИЙ Леопольд Антонович
СУТГОФ Олександр Миколайович
СУХІНОВ Іван Іванович
ТАБОРОВСЬКИЙ Станіслав Осипович
ТАРАСОВА Алла Костянтинівна
ТАРКОВСЬКИЙ Арсен Олександрович
ТАРЛЕ Євген Вікторович
ТЕРАПІАНО Юрій Костянтинович
ТЕРЕЩЕНКО Михайло Іванович
ТЕРЕЩЕНКО Федір Федорович
ТЕРК-ДЕЛОНЕ Соня Єліївна
ТЕРЛЕЦЬКИЙ Стефан
ТИМОШЕНКО Степан Прокопович
ТИМЧЕНКО Йосип Андрійович
ТОДОРСЬКИЙ Симеон Федорович
ТОМАШЕВСЬКИЙ Борис Пінхасович
ТРЕТЯК Юзеф
ТРОЦЬКИЙ Лев Давидович
ТРОЩИНСЬКИЙ Дмитро Прокопович
ТУГАН-БАРАНОВСЬКИЙ Михайло Іванович
ТУМАНСЬКИЙ Василь Іванович
ТУПТАЛО Данило Савович
ТУРЧАНІНОВ Петро Іванович
ТУЧКЕВИЧ Володимир Максимович
ТЬОМКІН Дмитро Зіновійович
УКРАЇНЦЕВ Омелян Гнатович
УЛАМ Станіслав Мартін
УРСУЛЯК Віоріка Михайлівна
УСАНОВИЧ Михайло Ілліч
7
ФАБР Андрій Якович
ФАЛЬБОРК Генріх Адольфович
ФАЛЬКОВСЬКИЙ Іван Якимович
ФАЛЬКОВСЬКИЙ Федір Миколайович
ФАЛЬЦ-ФЕЙН Володимир (Вольдемар) Eдуардович
ФАЛЬЦ-ФЕЙН Едуард Олександрович
ФАЛЬЦ-ФЕЙН Фрідріх Едуардович
ФЕДЕЦЬКИЙ Альфред Костянтинович
ФЕДИНСЬКИЙ Всеволод Володимирович
ФЕДОРОВ Авенір (Михайло) Кузьмич
ФЕДОРОВСЬКИЙ Федір Федорович
ФЕЛІНСЬКИЙ Алоїзій
ФЕЛІНСЬКИЙ Зигмунт Щенсни
ФІЛЕВСЬКИЙ Павло Петрович
ФІЛІППОВ Михайло Михайлович
ФІРСОВ Афанасій Осипович
ФЛОРИНСЬКИЙ Кирило
ФЛОРОВСЬКИЙ Георгій Васильович
ФРЕНКЕЛЬ Захарій Григорович
ХАВКІН Володимир Аронови
ХАВКІНА Любов Борисівна
ХАРІТО Микола Іванович
ХАРІЧКОВ Костянтин Васильович
ХАРПАК Георгій
ХАРТАХАЙ Феоктист Аврамович
ХВОСТОВ Михайло Михайлович
ХЕРАСКОВ Михайло Матвійович
ХИЖДЕУ (ХАШДЕУ, ХАЖДЕУ) Болеслав Тадейович
ХИЖДЕУ (ХАШДЕУ, ХАЖДЕУ) Олександр Тадейович
ХИЖДЕУ-ПЕТРИЧЕЙКУ Богдан Олександрович
ХІМОНА Микола Петрович
ХІРАСКО Володимир Григорович
ХОЛОДНА Віра Василівна
ХОТОВИЦЬКИЙ Олександр Олександрович
ХОТОВИЦЬКИЙ Степан Хомич
ХРЕСТОВСЬКИЙ Всеволод Володимирович
ЦЕЛАН Пауль
ЦИБЛІЄВ Василь Васильович
ЦУРКАНОВИЧ Іларіон Юрійович
ЦЮРУПА Олександр Дмитрович
ЧАЙКОВСЬКИЙ Михайло Іларіонович
ЧАРГАФФ Ервін
ЧАРУКІВСЬКИЙ Прохор Олексійович
ЧАРУКІВСЬКИЙ Яким Олексійович
ЧАЦЬКИЙ Тадеуш
ЧЕКАНОВСЬКИЙ Олександр Лаврентійович
ЧЕЛПАН Костянтин Федорович
ЧЕЛПАНОВ Георгій Іванович
ЧЕРЕВАНСЬКИЙ Володимир Павлович
ЧЕРНИШОВ Олександр Олексійович
ЧЕРНІХОВ Яків Георгійович
ЧИЖЕВСЬКИЙ Дмитро Іванович
ЧИЧИБАБІН Олексій Євгенович
ЧОБАН-ЗАДЕ Бекір Вагапович
ЧОБОТАРЬОВ Микола Григорович
ЧОРНИЙ Саша
ЧОРНИЙ Сергій Данилович
ШАРЕТ (ЧЕРТОК) Моше
ШАФОНСЬКИЙ Опанас Филимонович
ШЕВИРЬОВ Іван Якович
ШЕВИРЬОВ Петро Якович
ШЕВЧЕНКО Олександр Васильович
ШЕЛОУМОВ Опанас Іванович
8
ШЕСТОВ Лев Ісакович
ШИЛЛІНГЕР Йосип Мойсейович
ШИМАНОВСЬКИЙ Кароль
ШИРШОВ Петро Петрович
ШИШАЦЬКИЙ Григорій
ШКЛОВСЬКИЙ Ісак Володимирович
ШКЛОВСЬКИЙ Йосип Самуїлович
ШМАЛЬГАУЗЕН Іван Іванович
ШМІДТ Петро Петрович
ШОДУАР Станіслав Іванович
ШОКОТОВ Олексій Андрійович
ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ
ШОНІН Георгій Степанович
ШПЕРБЕР Манес
ШПЕТ Густав Густавович
ШПІР (СПІР) Африкан Олександрович
ШПОЛЯНСЬКИЙ Амінад Петрович
ШРЕНК Леопольд Іванович
ШТЕРЕНБЕРГ Давид Петрович
ШУЛЬГІН Василь Віталійович
ШУЛЬГІН Микола Іванович
ШУЛЬЦ Бруно Якубович
ШУМЛЯНСЬКИЙ Павло Михайлович
ЩАСНИЙ Олексій Михайлович
ЩЕЛКОВ Іван Петрович
ЩЕРБИНА Григорій Степанович
ЮЗЕФОВИЧ Михайло Володимирович
ЮРКЕВИЧ Памфіл Данилович
ЮРЧЕНКО Василь Григорович
ЮШКЕВИЧ Семен Соломонович
ЯБЛОНОВСЬКИЙ Олександр Олександрович
ЯВОРСЬКИЙ Семен Іванович
ЯМЩИКОВА Маргарита Володимирівна
ЯН Василь Григорович
ЯНОВСЬКИЙ Феофіл Гаврилович
ЯНЧАРСЬКИЙ Чеслав
ЯРОШЕНКО Микола Олександрович
ЯСИНСЬКИЙ Антон Микитович
ЯСИНСЬКИЙ Ієронім Ієронімович
ЯЦЕНКО Олекса ндр Степанович
9
ЛАВРЕНЬОВ Борис Андрійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Прозаїк, драматург, поет. Справжнє прізвище – Сєргєєв Б. А.
З інтелігентської родини. Батько, Сєргєєв А., – учитель.
Народився 5 (17) липня 1891 р. в м. Херсон Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 7 січня 1959 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому
цвинтарі.
Закінчив 1-у Херсонську чоловічу гімназію (1910), юридичний факультет Московського
університету (1915).
Учасник 1-ї світової (1914-1918) і російської громадянської (1918-1920) воєн.
Працював секретарем редакції, заступником редактора фронтової газети «Червона зірка»,
заввідділом газети «Туркестанська правда».
Двічі лауреат Державної премії СРСР (1946; 1950).
Член літературної групи «Співдружність».
Друкувався в газетах «Туркестанська правда», «Червона зірка» журналах «Зірка», «Червоний
журнал для всіх», декадентському альманасі «Жнива».
Як поет дебютував у газеті «Рідний край» віршем (1911), а як прозаїк – оповіданням (1924).
Потім настала черга повістей «Вітер» (1924), «Сорок перший» (1924), «Розповідь про просту річ»
(1927), «Сьомий супутник» (1927), «Гравюра на дереві» (1928), «Розлом» (1927), «Ми житимемо!»
(1930), «Стратегічна помилка» (1934), «Велика земля» (1935), «Пісня про чорноморців» (1943),
«За тих, хто в морі!» (1945), роману «Крах республіки Ітль» (1925).
Перу Л. належать вірші «Казка вечірня», «Маки», «Лютий», «Мука світанку».
Після смерті Л. вийшло шеститомне зібрання його творів (1963-1965).
За повістю «Сорок перший» зняті однойменні художні фільми (1927; 1956).
Драма «Розлом» йшла в багатьох театрах СРСР і за кордоном.
У м. Херсон одній з вулиць, а також гімназії № 20 присвоєно ім’я Л. (1961).
В Херсонському краєзнавчому музеї відкрита меморіальна кімната письменника (1987).
У м. Севастополь ім’я земляка носить драматичний театр.
Письменники І. Вишневська і В. Кардін написали книги «Борис Лавреньов» (відповідно – 1962 і
1981).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – М. Бурлюк, В. Шершеневич, Л. Зак, К. Большаков, С.
Третяков, Р. Івнєв, Е. Старікова та ін.
ЛАГОРІО Лев Феліксович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник.
З дворянської родини. Батько, Лагоріо Ф., – неаполітанський віце-консул.
Народився 16 (28) червня 1827 р. в м. Феодосія Таврійської губернії Російської імперії (нині –
Автономна Республіка Крим України). За іншими даними, народився 17 (29) листопада.
Помер 9 (22) грудня 1905 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив Феодосійську гімназію, Петербурзьку академію мистецтв (1843-1850), стажувався в Італії
і Франції (1853-1860).
Почесний член Петербурзької академії мистецтв (1900).
Один з фундаторів Санкт-Петербурзького товариства художників (1890).
Кавалер малої срібної (1847), великої срібної (1848), малої золотої (1849), великої (1850) малої
золотої медалей Петербурзької академії мистецтв, ордена св. Ганни 3-го ступеня (1861).
У морських пейзажах особливе значення художник надавав передачі освітлення і повітряної
перспективи, поєднуючи безпосередність етюду з натури з штучністю колірних ефектів в
традиціях романтичного і академічного живопису.
Постійний учасник виставок Товариства російських акварелістів.
У Петербурзі мав персональну виставку (1893).
Серед найвідоміших доробків – «Транспортування льоду» (1849), «Гірське озеро» (1852),
«Краєвид на Неву і Петровську набережну з будиночком Петра I», «Нормандський берег», «На
острові Капрі. Рибальський будиночок» (усі – 1859), «Фонтан Аннібала в Рокка-Ді-Папа поблизу
Риму» (1860), «Північний пейзаж» (1872), «Батум» (1881), «Затока Золотий Ріг» (1883), «Місячна
ніч на морі» (1886), «Кавказький краєвид» (1889), «Гурзуф» (1890), «Історія штурму фортеці
10
Баязет», «Морський пейзаж з вітрильниками» (обидва – 1891), «Кавказька ущелина» (1893),
«Лафотенський острів» (1895), «На березі» (1899).
Пензлю нашого земляка належать полотна «Крим. Скелі Чернець і Діва», «Гірська річка», «Під
покровом дуба», «Корабель «Свята княгиня Ольга» біля берегів Криму», «Будиночок в саду»,
«Круча над річкою», «Краєвид на Аюдаг з Алушти», «Кримський пейзаж», «Хутір на острові».
Л. – також автор серії картин на сюжети російсько-турецької війни 1877-1878 рр.
Нині доробки нашого земляка зберігаються в Донецькому, Харківському, Луганському обласних
художніх музеях (усі – Україна), державній Третяковській галереї, Центральному історичному
військово-інженерному музеї (м. Москва, РФ), музеї Олександра III (м. Санкт-Петербург, РФ), обласному художньому музеї ім. В. Сукачова (м. Іркутськ, РФ), обласному художньому музеї (м.
Калуга, РФ), обласній картинній галереї ім. Б. Кустодієва (м. Астрахань, РФ), державній художній
галереї (м. Перм, РФ), музеї образотворчих мистецтв (м. Тюмень, РФ), державному істоpико-
архітектурному і художньому музеї-заповіднику (м. Володимир, РФ), державному обласному
художньому музеї ім. І. Пожалостіна (м. Рязань, РФ), обласному художньому музеї ім. І.
Крамського (м. Вороніж, РФ), державному музейному об’єднанні «Художня культура Російської
Півночі» (м. Архангельськ, РФ), обласному музеї образотворчих мистецтв (м. Оренбург, РФ),
державному історико-архітектурному і художньому музеї-заповіднику (м. Рибінськ, РФ),
численних приватних зібраннях.
У будинку на Генуезькій вулиці, де мешкав Л., нині розміщається Феодосійський краєзнавчий
музей.
У московському видавництві «Біле Місто» вийшли книга Н. Соломко «Казка про хлопчика, який
не умів малювати море» (2004) і подарункове видання «Лев Лагоріо. Велика колекція» (2007).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – І. Айвазовський, О. Боголюбов, М. Бочаров, О. фон Бок, М. Воробйов, О. Зауєрвейд, М. Сергєєв, Б. Віллевальде та ін.
ЛАЗАРЕВСЬКИЙ Борис Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник.
З поміщицької родини. Батько, Лазаревський О., – історик.
Народився 26 березня (7 квітня) 1871 р. в м. Полтава Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 24 вересня 1936 р. в м. Париж (Франція).
Закінчив другу Київську гімназію, колегію П. Галагана (1892), навчався на юридичному
факультеті Новоросійського (1892-1893), закінчив юридичний факультет Київського університету
св. Володимира (1897).
Працював помічником машиніста на станції Казатин Південно-Західної залізниці (1896), слідчим
Севастопольського військово-польового суду (1897-1903), Владивостоцьким військовим
прокурором (1904-1905), діловодом на Чорноморському флоті (1916-1917), контролером на
французькому пароплаві лінії «Марсель – Батум» (1920).
Друкувався в газетах «Кримський вісник», «Киянин», «Південний огляд», «Єлизаветградські
новини», «Новий час», журналах «Нива», «Весь світ», «Пробудження», «Лелітки», «Щомісячний
журнал для всіх», «Російське багатство», «Щомісячний журнал літератури», «Новий журнал для
всіх», «Лукомор’я», «Мистецтво», «Освіта».
Як літератор дебютував в газеті «Киянин» оповіданням «Остання послуга» (1894).
Потім настала черга статей «Шевченко і жінки» (1911), «Про Шевченка і близьких йому людей»
(1914).
Наш земляк – автор книг «Забуті люди» (1899), «Повісті і оповідання» (1903), «Повісті і
оповідання» (1906), «Оповідання» (1908), «Сім’я», «Дівчата» (1910), «Вічне», «Під час війни»,
«Три тополі» (обидві – 1915), «Улюблене» (1916), «Ціле життя», «Любиме, «Веня (історія однієї
жіночої душі)», «Серце Анюти» (усі – 1917), «Моє серце. – Душа жінки» (1920), «Приречені та
інші оповідання», «Нічні птахи», «Моє серце», «Приречені», «Ольга Дякова і К0», «Душа жінки та
інші оповідання» (усі – 1921), «Темна ніч» (1923), «Голос Вітчизни», «Яша», «Гріх Парижу» (усі –
1928), «Ліза» (1930).
Українською мовою письменник видрукував повість «Святе Місто» (1902), оповідання «Земляки»
(1905), «Уляна» (1906), «Початок Житія» (1912).
За життя Л. вийшло «Зібрання творів» в семи томах (1911-1914).
11
Більшовицького режиму не сприйняв. Виїхав з Києва, де знаходився, спочатку до Ростова-на-Дону
(1918), потім – до Тифлісу (1919), далі – до Константинополя, Праги і Берліна (1921) і, нарешті, –
до Парижу (1922).
Помер на станції метро від серцевого нападу.
Архів нашого земляка спочатку зберігався в паризькій бібліотеці С. Петлюри, потім зусиллями
фашистів потрапив до Берліна, далі – Польщі. Нині частина його перебуває в празькому Музеї
національної писемності, а частина – у Москві.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – А. Чехов, Л. Толстой, І. Бунін, В. Маяковський, О. Купрін, О. Блок, В. Вересаєв, П. Арцибашев, І. Рєпін, Д. Мережковський, В. Короленко, М. Реріх, І.
Потапенко, А. Коні, В. Мейєрхольд, І. Сургучов та ін.
ЛАЗАРЕВСЬКИЙ Василь Матвійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, перекладач.
З поміщицької родини.
Народився 26 лютого (10 березня) 1817 р. в с. Гирівці Конотопського повіту Чернігівської губернії
Російської імперії (нині – с. Шевченкове Сумської області України).
Помер 28 квітня (10 травня) 1890 р. в м. Петербург (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований на
Смоленському цвинтарі.
Навчався в Чернігівській гімназії (1829-1833), закінчив юридичний факультет Харківського
університету (1834-1841).
Працював писарем в Харківській палаті цивільного суду (1841-1842), домашнім вчителем (1842-
1846), чиновником особливих доручень при голові Оренбурзької прикордонної комісії (1847-
1848), чиновником особливих доручень в канцелярії Петербурзького цивільного губернатора
(1848-1849), секретарем особливої канцелярії Міністерства внутрішніх справ (1849-1852),
секретарем (1852-1857), правителем (1857-1863) канцелярії Департаменту наділів, віце-
директором, директором департаменту Міністерства внутрішніх справ (1863-1866), членом Ради
Міністрів і Ради головного управління у справах преси (1866-).
Друкувався в «Літературній газеті», журналах «Вітчизняні нотатки», «Репертуар і Пантеон»,
«Київська старовина», «Російський архів».
Як літератор дебютував у журналі «Репертуар і Пантеон» перекладом «Отелло» В. Шекспіра
(1845).
Потім настала черга оповідань «Ніч в степу» (1846), циклу «Мої старі знайомці» (1851),
досліджень «Про винищення вовком домашньої худоби та дичини та про винищення вовка»
(1876), «З вовчого питання» (1877).
Наш земляк – автор спогадів про Т. Шевченка (1891), і «Моє знайомство з Далем» (1894).
Впродовж життя збирав матеріали для «Повного Малоросійського Словника» (залишився в
рукописі).
Перекладав з французької, серед чого й «Король Лір», «Отелло», «Макбет» В. Шекспіра (1865).
Заочно брав участь у долі опального Т. Шевченка: на прохання брата Федора надсилав поетові, який перебував у засланні в Орській фортеці олівці, фарби, книги, цигарки, необхідні речі й
кошти. На прохання останнього зустрічався в Петербурзі з людьми, які могли посприяти
звільненню того від солдатчини.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – Т. Шевченко, І. Тургенєв, М. Салтиков-Щедрін, В. Даль, І.
Гончаров, О. Толстой, Г. Данилевський, М. Вовчок, М. Некрасов, Д. Григорович, І. Панаєв, В.
Орлов-Денисов, К. Кавелін, Л. Перовський, М. Муравйов та ін.
ЛАЗУРСЬКИЙ Олександр Федорович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Психолог. Фундатор наукової характерології. В психології існують поняття «соціальний
характер»; науковий термін «метод природного експерименту Лазурського».
З родини священика.
Народився 31 березня (12 квітня) 1874 р. в м. Переяслав Пирятинського повіту Полтавської
губернії Російської імперії (нині – м. Переяслав-Хмельницький, районний центр Київської області
України).
Помер 27 лютого (12 березня) 1917 р. в м. Петроград Російської імперії (нині – м. Санкт-
Петербург РФ). Похований на Смоленському цвинтарі.
12
Закінчив Лубенську чоловічу гімназію (1892), Петербурзьку військово-медичну академію (1892-1897), стажувався в Європі (1901-1902).
Працював завідувачем спеціальної психологічної лабораторії Петербурзької клініки душевних і
нервових хвороб (1897-1901), викладачем Петербурзької військово-медичної академії (1903-1917).
Дійсний член Петербурзького товариства психіатрів і невропатологів (1899).
Учений секретар Російського товариства нормальної і патологічної психології.
Спеціалізувався з проблем анатомії мозку, психології індивідуальності.
Друкувався в журналах «Неврологічний вісник», «Питання філософії і психології», «Огляд
психіатрії».
Як вчений дебютував в журналі «Неврологічний вісник» статтею про анатомію мозку (1895).
Потім настала черга наступних доробків: «Про вплив м’язових рухів (пересування) на швидкість
психічних процесів» (1896), «Сучасний стан індивідуальної психології» (1897), «Нарис науки про
характери» (1906), «Програма дослідження особистості», «Шкільні характеристики» (обидва –
1908), «Нарис науки про характери» (1909), «Психологія загальна і експериментальна» (1912),
«До вчення про психологічну активність» (1916), «Класифікація особистостей» (1924).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – В. Бехтєрєв, І. Андрієвський, М. Вагнер, В. Вернадський, Т. Россолімо, І. Павлов, С.Франк, В. Вундт, М. Ланге, Г. Журавіков, О. Введенський, Е. Крепелін, М. Басов, В. М’ясищев, Л. Філософова, О. Неклюдов, О. Нечаєв, К. Штумпф та ін.
ЛАНГЕМАК Георгій Еріхович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Конструктор. Один з керівників розробки ракетних снарядів на твердому паливі, які послужили
основою для створення снарядів знаменитих мінометів «Катюша».
З дворянської родини.
Народився 26 червня (8 липня) 1898 р. в м. Старобільськ Харківської губернії Російської імперії
(нині – районний центр Луганської області України).
Розстріляний 11 січня 1938 р. в московських катівнях НКВС. Похований в могилі № 220 цвинтаря
«незатребуваних прахів» поблизу Донського крематорію.
Закінчив Єлизаветградську гімназію (1908-1916), навчався на філологічному факультеті
Петроградського університету (1916), закінчив школу прапорщиків (1916-1917), Ленінградську
військово-технічну академію (1923-1928).
Служив в армії (1917-1918; 1919-1923), працював інженером ленінградської Державної
газодинамічної лабораторії (1928-1934), заступником начальника ленінградського відділу
Реактивного науково-дослідного інституту (1934-1937).
Посмертно – Герой Соціалістичної Праці (1991).
На рахунку Л. понад 40 патентів і заявок на винаходи, серед яких: «Манометрична втулка до
дослідної бомби» , «Турбореактивний артилерійський снаряд» (обидва – 1930), «Пристрій для
установки снарядів з осьовим соплом і бічними тангенціальними каналами при визначенні
швидкості їхнього обертання» (1931), «Ракетна установка на літаку» (1932), «Проектування
реактивних снарядів и тягових ракет», «Реактивний снаряд із хвостовим оперенням» (обидві –
1933).
Перу нашого земляка належить книги «Оперені снаряди, тягові ракети» (1934), «Ракети, їхній
устрій і застосовування» (1935). Остання написана у співавторстві з В. Глушко.
Наш земляк реабілітований (1955).
З владою у нашого земляка відносини складалися не завжди. Так, його виключили з партії за
вінчання в церкві з громадянкою Є. Каменевою (1922).
Ця «деталь» відіграла свою трагічну роль, коли на Л. надійшов донос до НКВС (1937). Уже через
два місяці Комісія Верховного суду СРСР «німецькому шпигунові», звинувативши його в
«шкідництві в області недопущення нових зразків озброєння», винесли вирок: «Смертна кара з с
конфіскацією усього майна». Вирок виконали в той же день, причому у списку «розстрільників»
вчений був двадцять восьмим.
Щоправда, в якийсь момент Л., не витримавши тортур, подався і написав листа наркому НКВС М.
Єжову, в якому «зізнався у шкідництві» і назвав імена буцімто своїх посібників – С. Корольова, І.
Клейменова, В. Глушко.
Були зарештовані брат нашого земляка Віктор; дружина Олена; її батько Володимир Камнєв;
дітей відправили до Брацлавського дитячого будинку Вінницької області.
Посмертно реабілітований (1955).
13
Нині ім’ям Л. названо кратер на зворотному боці Місяця (1967).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – К. Ціолковський, С. Корольов, В. Глушко, М. Тихомиров, І. Клейменов, С. Сєріков, Б. Петропавловський, Б. Раушенбах, В.Артем’єв, В. Лужин, Ю.
Побєдоносцев, В. Дудаков, Я. Рудін та ін.
ЛАППО-ДАНИЛЕВСЬКА (ЛЮТКЕВИЧ) Надія Олександрівна
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменниця, перекладачка. Літературний псевдонім – Н. А. Кредо.
З військової родини. Батько і дід – гусари.
Народилася в 1874 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Померла 17 березня 1951 р. в м. Шароль (Франція). Похована на місцевому цвинтарі.
Закінчила петербурзький Єлизаветинський інститут.
Друкувалася в журналах «Історичний вісник», «Учень»,
Як літератор дебютувала в журналі «Учень» віршем «Коли вечірній морок опадає» (1911).
Потім настала черга романів «В тумані життя» (1911), «Дружина міністра» (1912), «Російський
пан», «Княжна Мара» (обидва –1914), «Сухозлітка» (1916), «Обов’язок життя» (1917), «Розруха»
(1921), «Катерина Микитівна» (1922), «До щастя» (1925), «Зганьблений» (1926), «В садибі»
(1928), «Мільйони Бурлакових» (1929), «Страхіття» (1932), «На Волзі» (1937).
Наша землячка – автор збірників «Маленька жінка» (1918), «Те було ранньою весною» (1921),
«Кривавий рубін» (1925).
Її перу також належать тетралогія «Руйнування» (1922), брошура «Еміграція і католицтво» (1924).
Темою творів Л.-Д.. було, як правило, життя аристократів і людей мистецтва. Романтична фабула, витончена любовна інтрига, впізнанність реальних прототипів (політичних діячів, творчої
інтелігенції, людей вищого світу), жвавість і цікавість за відсутності глибини дослідження
характерів – відмітні особливості її повістей і романів.
З чоловіком, гвардійським офіцером С. Лаппо-Данилевським, розлучилася (поч. 1910-х).
Більшовицької революції не сприйняла й емігрувала спочатку до Варшави (1920), а потім –
Парижа.
Під тиском випробувань, що випали на її долю, проходить через смугу довгих релігійних пошуків
і врешті-решт переходить в католицтво (1923).
Активно займалася добродійністю, збираючи пожертвування для тих, хто мав потребу.
Позбавляючи себе найнеобхіднішого, допомагала всім, хто страждав.
Мешкаючи в Парижі, брала активну участь в житті російського католицької парафії
візантійського обряду на честь Святої Трійці.
Серед друзів та близьких знайомих Л.-Д. – О. Євреїнов, Ю. Данзас, Н. Петровська, М. Таубе, Ю.
Маклаков та ін.
ЛАППО-ДАНИЛЕВСЬКИЙ Олександр Сергійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Історик, соціолог, педагог.
З дворянської родини. Батько, Лаппо-Данилевський С., – віце-губернатор Таврійської губернії.
Народився 15 (27) січня 1863 р. в с. Удачне Верхньодніпровського повіту Катеринославської
губернії Російської імперії (нині – Криничанський район Дніпропетровської області України).
Помер 7 лютого 1919 р. в м. Петроград (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив Сімферопольську гімназію (1882), історико-філологічний факультет Петербурзького
університету (1886).
Працював викладачем Петербурзького університету (1890-1919), паралельно читаючи лекції в
Історико-філологічному інституті (1891-1905), приватній гімназії Тагащевої, Тенишевському
училищі.
Академік Російської академії наук (1905).
Член Міжнародної асоціації академій.
Член Міжнародного соціологічного інституту.
Один з фундаторів і перших членів Російського соціологічного товариства (1916).
Член російської Археологічної комісії.
Доктор права Кембріджського університету.
Член Державної Ради Російської імперії (1906).
14
Друкувався в «Журналі міністерства народної освіти», «Нотатках Відділення російської й
слов’янської археології», «Повідомленнях Російської академії наук», «Cosmopolis», «Селянському
устрої», «Матеріалах з археології Росії».
Як літератор дебютував в «Нотатках Відділення російської й слов’янської археології» оглядом
«Скіфські старожитності» (1887).
Потім настала черга наступних доробків: «Організація прямого оподаткування в Московській
Державі за часів смути до епохи перетворень» (1890), «Критичні нотатки з історії народного
господарства у Великому Новгороді і його області за ХI-XV ст.» (1895), «Зібрання і Зведення
Законів Російської Імперії, складені в царювання Катерини II», «Нарис внутрішньої політики
Катерини II» (обидва – 1897), «Російські промислові й торгові компанії XVIII століття»(1898-1899), «Розшуки з історії прикріплення селян в Московській державі XVI-XVII ст.» (1901),
«Основні принципи соціологічної доктрини О. Конта» (1902), «І. І. Бецький і його система
виховання» (1904), «Методологія історії» (1910), «L’idee de l’Etat et son evolution en Russie depuis les troubles du XVII siecle jusqu’aux reformes du XVIII-me» (1913), «Найголовніші напрями в
розвитку номотетичної побудови історичного знання» (1917), «Основні принципи історичного
знання в найголовніших його напрямах: номотетичному і ідеографічному» (1918).
Перу нашого земляка також належать дослідження «Нарис історії утворення найголовніших
розрядів селянського населення в Росії», «Історія політичних ідей в Росії в XVIII ст. у зв’язку з
розвитком її культури та ходом її політики».
Серед друзів та близьких знайомих Л.-Д. – І. Гревс, П. Сорокін, В. Веретинников, Є. Шмурло, Ф.
Гольдер, Л. Таганцева, П. Новгородцев, М. Д’яконов, С. Ольденбург, П. Мілюков, Е. Радов, К.
Тахтарєв та ін.
ЛАСКОС (ГРІНБЕРГ) Ізабелла Львівна
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменниця, перекладачка, критик. Псевдоніми – Іза Ласкос, Іза Г., І.Л.Г.
З лікарської родини.
Народилася в 1830 р. в м. Заславль Волинської губернії Російської імперії (нині – м. Ізяслав, районний центр Хмельницької області України).
Померла 13 (25) травня 1877 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Похована в Олександро-Невській лаврі.
Друкувалася в газетах «Громадянин», «Звістка», «Одеський вісник», «Московські відомості»,
журналах «Російський вісник», «Сімейні вечори. Відділ для юнацтва», «Зоря», «Нива», «Сімейні
вечори. Старший вік».
Як літератор дебютувала в журналі «Сімейні вечори. Старший вік» комедією «Бідна племінниця»
(1869).
Потім настала черга статей «З музичного світу» (1865), «Фані Янаушек» (1866), «Про жіночу
працю» (1874), «Петро Іванович Бобчинський. Під італійським небом» (1866), «Наполеон на двох
балах в Віші», «Декілька місяців на острові Мадера» (обидві – 1873), «Літо в Смоленській
губернії» (1874), «Італія», «Віденські легенди» (обидві – 1875), «Церква князя Демидова у
Флоренції» (1876).
Наша землячка – автор оповідань «Спогади самовара» (1869), «Перша біла троянда» (1870), п’єси
«Меценат», повістей «Магнолія» (обидві – 1871), «Під час виборів» (1877), роману «При дворі»
(1876).
Її перу також належить брошура «З жіночого питання» (1866).
Переклала російською з італійської роман «Театральні актори» А. Гізланціоні (1869).
З цензурних міркувань п’єса «Меценат» Росії поставлена не була; глядачі її побачили у перекладі
німецькою в містах Рига і Прага.
Брала участь в аматорській виставі в Петербурзькій Академії мистецтв на користь Т. Шевченка
(1857).
Л. одружилася з іноземцем (1874), проте прожила у шлюбі не довго: померла від сухот.
Ось ще про неї декілька разів записує у своєму «Щоденникові» Т. Шевченко: «Увечері з цим
самим послужливим Сошальським поїхали ми до милої й талановито-голосистої співачки
мадемуазель Грінберг. ...Увечері був з Семеном у любої Грінберг. Вона багато й прекрасно
співала. Досадно, що вона низенька, для сцени не надається, а яка б була славна, вогненна акторка!
...Увечері захоплювався співом милої Грінберг. З Сошальським і Семеном із захвату заїхали
вечеряти до Бореля й загасили свої захвати в Адольфіни. Цинізм!»
15
Серед друзів та близьких знайомих Л. – Т. Шевченко, М. Глинка, І. Гончаров, П. Лаблаш, А.
Блудова, велика княгиня Олена Павлівна, А. Толста, В. Бенедиктов, О. Даргомижський, Ф.
Толстой, О. Нікітенко та ін.
ЛАТРІ Михайло Пелопидович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник, кераміст.
З родини медиків. Батько, Латрі П., – лікар: дід, Айвазовський І., – художник.
Народився 19 (31) жовтня 1875 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер в 1942 р. в м. Париж (Франція). Похований на цвинтарі Сен-Женев’єв-де Буа.
Навчався в Петербурзькій імператорській академії мистецтв (1896-1902), стажувався в Мюнхені
(Німеччина).
Працював громадським завідуючим Феодосійською картинною галереєю (поч. 1900-х),
художником афінського королівського заводу «Керамікос» (1921-1923).
Брав участь в археологічних розкопках на островах Делос, Кріт, Тазос.
Член Товариства південноросійських художників (1904).
Фундатор Нового товариства художників Петербургу (1902-1906).
Учасник Весняних виставок Петербурзької академії мистецтв і віденського «Сецессіону» (з 1902), 1-го салону В. Іздебського (1909-1910), виставок об’єднання «Світ мистецтва» (з 1912), паризького
«Салону».
Персональна виставка пройшла в Реймсі (1935).
Також виставки творів художника відбулися в Феодосійській картинній галереї (1975; 2008; 2009), Будинку Пушкіна в Лондоні (2007).
Серед найвідоміших картин – «Місячна ніч на морі», «Осіння елегія» «Крізь гілки кипариса»
«Снігова рівнина» «Старий млин», «Морський пейзаж з човном», «Схід сонця на морі»,
«Кипариси», «Вечір. На околиці», «Буря», «Яблуні в цвіту», «Отузи», «Бахчисарай», «Осінь»,
«Будинок біля затоки», «Кипариси біля стіни», Схід місяця», «Свіжий вітер», «Рибальська
пристань», «Бузок в цвіту», «Поле ірисів», «Відлига», «Осінній вечір», «Водоймище», «Храм над
морем. Осінь», «Бірюзова ваза і кипарис», «Фонтан в паркові. Сутінки», «Море», «Човни на
рейді».
Нині доробки нашого земляка зберігаються в Феодосійській картинній галереї (Україна), Луврі
(Франція), Третяковській галереї, Державному російському музеї (обидва – РФ), в особистому
зібранні його онучатого племінника, котрий мешкає в Лондоні, Г. Сенфорда, інших приватних
колекціях.
На паризькому аукціоні «Boisgirard et Associe» акварель Л. «Закохані» придбали за $8000 (2005).
Більшовицької революції не сприйняв, емігрувавши спочатку до Афін (1921), а потім – Парижа
(1924).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – М. Волошин, А. Куїнджі, Н. Манасеїна, К. Богаєвський, А.
Ганзен, В. Вересаєв та ін.
ЛАУДОН Іштван
Національний статус, що склався у світі: австро-угорський.
Філолог, ботанік.
З міщанської родини.
Народився 20 серпня 1862 р. в м. Ужгород Австро-Угорської імперії (нині – адміністративний
центр Закарпатської області України).
Помер в 1924 р. в м. Ужгород. Похований на місцевому цвинтарі «Кальварія».
Закінчив Ужгородську гімназію, філологічний факультет Будапештського університету.
Самотужки вивчав премудрості ботаніці і одержав такі знання, які дозволили йому викладати
ботаніку і природознавство в гімназії.
Працював викладачем Ужгородської гімназії.
Автор відкриття нового виду рослин – Elshotzia Patrini (1902).
Засновник приватного дендропарку в м. Ужгород площею близько двох гектарів, активний
дослідник флори закарпатських гір.
16
З чисельних мандрівок Єгиптом, Австро-Угорщиною та Італією першим спровадив та прищепив
на Закарпатті велику кількість рідкісних рослин.
Опублікував низку наукових і пізнавальних статей з флористичних проблем.
У статті «Зелені перлини Ужгорода» на kolyba.org.ua йдеться про земляка: «Вчителем тодішньої
Ужгородської гімназії Іштваном Лаудоном у кінці XIX ст. був закладений надзвичайно цінний
арборетум (дендрарій), який знаходиться біля дитячої лікарні. Тут можна побачити такі екзотичні
рослини як болотний кипарис, тсугу канадську, псевдотсугу, біоту східну, кипарисовик Лавсона, віргінський ялівець. В центрі дендрарію височіє гінкго дволопатеве, яке ботаніки називають
«живим викопним».
А це цитата кореспонденції Б. Токаря «Ужгород нищать! А влада мовчить»: «Частково знищено
сад-парк Лаудона на вул. Ракоці, ліквідовано парк культури і відпочинку, колишній парк,
закладений Другетами під назвою «Водошкерт», взятий свого часу під державну охорону.
На думку членів Громадського комітету, продовження такої практики призведе до того, що
Ужгород повністю втратить своє історико-архітектурне обличчя».
Серед друзів та близьких знайомих Л. – І. Медрецький, Ф. Шюргер, М. Ролейзек та ін.
ЛЕБЕДИНЦЕВ Петро Гаврилович
Національний статус, що склався у світі: російсько-малоросійський.
Археолог, історик, церковний діяч.
З родини священика. Дід – осавул Війська Запорізького.
Народився 21 грудня 1819 р. в с. Яблунівка Канівського повіту Київської губернії Російської
імперії (нині – Кагарлицький район Київської області України).
Помер 3 грудня в 1896 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України). Похований на
Щекавицькому цвинтарі.
Закінчив Богуславське духовне училище (1827-1832), навчався в Київській духовній семінарії (з
1833 р.), Київській духовній академії.
Викладав в Орловській духовній семінарії (1843-1845), Київській духовній семінарії (1845-1851), був священиком білоцерківської Преображенської церкви (1851-1860), Києво-Подільського
Успенського собору (1860-1861), Києво-Печерської Преображенської церкви (1861-1864),
настоятелем Миколаївської церкви при домі київського генерал-губернатора (1864-1868),
протоієреєм Києво-Софіївського кафедрального собору (1868-1896).
Член Одеського товариства історії і старожитностей.
Член Товариства Нестора-літописця при Київському університеті св. Володимира.
Член Імператорського православного палестинського товариства.
Заступник голови церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії (1874).
Друкувався в «Працях Київської духовної академії», «Працях Московського археологічного
товариства», «Працях 3-го археологічного з’їзду», «Читаннях історичного товариства Нестора
Літописця», «Київській старовині», «Настанові для сільських пастирів», «Київських єпархіальних
відомостях».
Як член організаційного комітету зі спорудження пам’ятника Богдану Хмельницькому, наполіг,
аби національний герой стояв лицем до Софіївського собору.
Наш земляк – перший ініціатор реставрації давніх київських храмів, засновник та редактор
«Київських єпархіальних відомостей», на шпальтах яких друкував численні роботи краєзнавчого
та історичного характеру, перетворивши журнал на серйозне наукове видання. Саме в його
часопису вперше з’явилися роботи видатного українського вченого М. Максимовича.
Також він взяв активну участь у заснуванні часопису «Київська старовина».
Серед науково-літературного спадку Л. – монографії «Опис Києво-Софіївського Кафедрального
собору» та «Києво-Печерської Лаври в їх колишньому й нинішньому стані», ‘‘Києво-
Михайлівський Золотоверхий монастир в його колишньому й нинішньому стані», «Яка місцевість
в давнину називалася Олеговою могилою?», ‘‘Межі київської єпархії в давні і нинішні часи’’, ‘‘Де
жили перші київські митрополити: в Переяславі чи в Києві?’’, «Києво-Печерська лавра у минуло-
му і теперішньому», «Історичні замітки про Київ», «‘Коли і де відбулося хрещення киян за святого
Володимира?’’, «Додаткові відомості до сказання про мученицьку кончину Млієвського ктитора
Данила Кушніра», ‘‘Про початок християнства в Києві до урочистого прийняття християнської
віри за святого Володимира’’, ‘‘Про час написання фресок Києво-Софіївського собору»,
‘‘Залишки церков на руїнах древнього Корсуня, їх відкриття й значення’’, спогади про Т. Г.
Шевченка.
17
Своєрідною пам’яткою перебування о. Петра в Білій Церкві став сад, який він посадив біля
церковного дому а також чотири початкові школи для дітей селян, які він відкрив.
За заповітом 1725 книг з бібліотеки Л. надійшло до Київської духовної академії. Решта поповнила
єпархіальну бібліотеку при Києво-Софіївському соборі.
Коли тіло Т. Шевченка привезли до Києва, Л. вклонився праху поета. Проте панахиду,
незважаючи на широко розтиражовані «достеменні свідчення», відслужив не він, а його брат
Феофан.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – Т. Шевченко, М. Максимович, В. Браницький, Ф. Титов, В. Науменко та ін.
ЛЕВАНДА Олександр Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, перекладач.
З родини священика. Батько, Леванда І., – протоієрей Києво-Софіївського собору.
Народився в 1765 р. в [Малоросії].
Помер 25 квітня (7 травня) 1812 р.
Майже два десятиліття був чиновником Колегії іноземних справ Росії (1793-1812).
Друкувався в журналах «Муза», «Мінерва», «Журнал для користі».
Л. – автор цікавого доробку «Думки чужі, або Мовчазна відповідь Силі Андрійовичу Богатирьову»
(1807). Переклав з французької книги «Пригоди кавалера Фоблаза» Ж.-Б. Луве де Кувре (1792-
1796), «Антенорові мандрівки Грецією та Азією з додатком різних вістей про Єгипет» Е.-Ф.
Лантьє (1813), «Шкідливі знайомства, або Листи, зібрані одним товариством для попередження
інших» П.-А. Шодерло де Лакло (1804-1805), а також уривків з «Італійських листів» Ш. Дюпаті
(1796), «Думок про моральність людини фізичної» невідомого автора (1805), «Натуральної
філософії», «Думки про моральність людини фізичної» (обидві – 1807).
А ось що пише в дослідженні «Тверський Ловелас С.-Петербурзькому Вальмону здоров’я та
успіхів бажає» Л. Вольперт: «Після появи в 1804 р. російського перекладу роману під назвою
«Шкідливі знайомства, або Листи, зібрані одним товариством для попередження інших» (без
вказівки імен автора і перекладача; насправді ж перекладач – О. Леванда – авт.) немає ніяких
свідоцтв про життя цієї книги в Росії. Тоді як європейська проза і, зокрема, чутливий
європейський епістолярний роман викликає захоплені відгуки і наслідування, про «Небезпечні
зв’язки» майже немає відгуків. Пан Левінсон, автор першої фундаментальної статті в Росії про
Шодерло де Лакло, ...з подивом констатує, що в Росії, окрім згадок Пушкіним «Небезпечних
зв’язків», йому нічого не вдалося виявити. Про «Небезпечні зв’язки» всі знають, всі читали, проте
ніхто не згадує. У Франції вони в 1823 р. «за образу моральності» вироком кримінального суду
були засуджені на знищення, а в 1825 р. вилучені з обігу. В Росії святенницька змова мовчання
замінила французький кримінальний суд».
Серед друзів та близьких знайомих Л. – І. Крилов, О. Клушин, І. Рахманінов та ін.
ЛЕВИЦЬКИЙ (ЛЕВИТСЬКИЙ) Микола Євстафович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Перекладач.
З дворянської родини.
Народився в 1758 р. в [Малоросії].
Помер в грудні 1830 р.
Був придворним півчим (1770-1780), актуаріусом (1780-1782), перекладачем (1782-1805),
архіваріусом (1805-1824) таємної експедиції Колегії іноземних справ Росії.
Переклав з французької «Сон Марка Аврелія» з трактату «Про філософію природи» Ж.-Б. Деліля
де ла Саля (1779), повісті «Вальмор» Ж.-М. Лоезеля де Треогата (1781), «Бертольд, князь
Моравський», «Ганріетта і Люція, або Суперниці-подруги» Л. д’Юсс’є (обидві – 1786), праць
«Гурон, або Простак» (1789) та «Історичні нотатки про достопам’ятні та найважливіші пригоди, які мають відношення до життя п. Вольтера, написані ним самим» (1807), «Дух, або Вибрані
філософські думки» (1812) Вольтера.
Вартий уваги факт: перед виданням перекладів відомого французького вільнодумця цензура їх
«очищувала» від «небезпечних місцин».
А ось що з цього приводу пригадувала О. Іванова: «Значно більше кумедних спогадів
пов’язано у мене з бібліотечним технікумом. Він поміщався на площі в центрі міста в
18
старовинній будівлі. Здається, зараз його чи то не існує, чи то він став відділенням
культосвітучилища. А тоді був самостійним учбовим закладом. І мене попросили прочитати
в ньому курс зарубіжної літератури. Мені це було неважко. Я подивився підручник: там
перераховувалися всі великі письменники, потім давалася коротка біографія кожного і переказ
одного-двох основних творів. Причому переказувати зміст я міг, мабуть, трохи краще.
Мені ці заняття подобалися (бо завжди подобалося все пов’язане із зарубіжною літературою). У групах були
тільки дівчатка років по 16-17 (справа відбувалася в 1962 р.) й про них можна судити хоча б з наступного
епізоду. Проходили ми Вольтера (за програмою). Вказана повість «Гурон, або Простак». Ну, я повість
похвалив і порадив студенткам її прочитати. Приходжу через тиждень на заняття, дивлюся: щось не так.
Студентки якось криво на мене дивляться. Питаю, в чому справа. Мовчать. Потім одна, найсміливіша, встає
і, розчервонівшись, трохи не в сльозах, говорить: «Як ви могли порадити нам читати таку непристойну
книгу?! Та якщо вона у мене буде в бібліотеці, я її спалю!»
Серед друзів та близьких знайомих Л. – М. Новиков та ін.
ЛЕВИЦЬКИЙ Дмитро Григорович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник.
З родини гравера. Батько, Левицький Г., – інспектор з нагляду за церковним живописом.
Народився близько 1735 р. в c. Маячка Полтавського полку Російської імперії (нині –
Новосанжарський район Полтавської області України).
Помер 4 (16) квітня 1822 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Навчався у свого батька гравера Г. Левицького, Київській академії , художника О. Антропова
(1758-1764).
Був керівником живописних робіт під час реставрації Тріумфальних воріт у Москві (1766),
працював викладачем Петербурзької Імператорської академії мистецтв (1771-1787).
Академік Петербурзької Імператорської академії мистецтв (1770).
Серед найвідоміших доробків портрети архітектора О. Кокоринова (1769), відкупника Н. Сеземова
(1770), Ф. Ржевської і М. Давидова (1772), П. Демидова, Є. Хрущова і Є. Хованської (обидва –
1773), Д. Дідро (1773-1774), вихованок Смольного інституту (1773-1776), М. Дьякової (1778), невідомого священика, Я. Сіверса (обидва – 1779), Н. Львова (1781), Урсули Мнішек, О.
Ланського, І. Долгорукого (усі – 1782), італійської акторки Ганни Давіа-Бернуцці, Катерини II (обидва – 1783), дочки Агаші в російському костюмі (1785), Фаєста Петровича Макеровського в
маскарадному одягу (1789), В. і М. Митрофанових, дочок О. Воронцова (обидва – 1790),
невідомого зі сфінксом (1790-і).
Зберігаються полотна нашого земляка в Київському музеї російського мистецтва, Санкт-
Петербурзькому державному Російському музеї, Московській державній Третьяковській галереї,
Женевському музеї мистецтва й історії, Московському літературному музеї, Паризькому зібранні
Гіршмана.
Л. талановито поєднував традиційну урочистість пізнього бароко з рисами природності і
щоденності. За театральним маскарадом він умів бачити свіжість почуттів і жвавість характерів.
Поглибленістю і різноманіттям індивідуальних характеристик, стриманістю художніх засобів
відзначені інтимні портрети художника; вони позбавлені зовнішніх атрибутів і виконані у вільній
пастозній манері.
Тяжко захворівши (1800), останні два десятиліття наш земляк майже не працював. Від нього
майже всі відвернулися і забули. Часом він відчував сильну потребу в грошах, бо пенсію за 16
років самовідданої праці в Петербурзькій Імператорській академії мистецтв призначили мізерну. А
утримував художник не лише себе, а й дружину, овдовілу дочку й двох онуків.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – О. Антропов, Г. Державін, П. Соколов, Ж. Л. Лагрене, Г.
Угрюмов, В. Боровиковський, С. Маяцький, Л. Калиновський, П. Дрождін, Є. Камеженков, Л.
Миропольский та ін.
ЛЕВИЦЬКИЙ Сергій Петрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Мемуарист.
З учительської родини.
Народився в 1822 р. в м. Чернігів Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної
області України).
19
Помер 2 лютого 1855 р. в с. Скуляни Ясського повіту Бессарабської губернії Російської імперії
(нині – Унгенський район Республіки Молдова).
Закінчив Київський університет ім. св. Володимира (1845).
Служив чиновником Оренбурзької прикордонної комісії (1845-1847), помічником
столоначальника (1847-1848), столоначальником (1848-1855) Тимчасового столу з управління
Внутрішньою киргизькою ордою.
Познайомився з Т. Шевченком у перші дні заслання Кобзаря до Оренбурга, а саме 9 червня 1847 р.
Не тільки робив усе, аби полегшити сіру буденність поета, а й за дорученням останнього під час
відпустки зустрічався в Москві і Петербурзі з необхідними людьми, включаючи секретаря
міністра внутрішніх справ Редькіна, на предмет звільнення опального митця. Часто зустрічалися
земляки після повернення поета з Аральської описової експедиції до Оренбурга в кінці 1849 – на
початку 1850 р.
Під час арешту Шевченка у нього виявили лист С. П. Левицького від 6 березня 1850 р., що дало
привід жандармам притягти чиновника до слідства, заарештувавши за підозрою... в приналежності
до таємної організації. Провини не довели і звільнили під таємний нагляд поліції. Це так
позначилося на здоров’ї Л., що він передчасно помер.
А ось що писав Т. Шевченко у листі до О. Бодянського 3 січня 1850 р.: «Я оце вже третій рік як
пропадаю в неволі – в цім Богом забутім краї! тяжко мені, друже! дуже тяжко! та що маю робить?
Перейшов я пішки двічі весь киргизький степ аж до Аральського моря – плавав по йому два літа, господи яке погане! аж бридко згадувати! не те що розказувати добрим людям. …Той, хто привезе
тобі листа мого, наш земляк – Левицький, вшануй його... він мені у великій став користі на
чужині!»
Серед друзів та близьких знайомих Л. – Т. Шевченко, М. Головко, М. і Ф. Лазаревські, О.
Бодянський, О. Бутаков та ін.
ЛЕВІК Сергій Юрійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Оперний співак (баритон), музичний критик, письменник, перекладач.
З міщанської родини. Справжнє ім’я, по-батьові – Ізраїль Юліанович. Псевдонім – С. Юліанов.
Народився 16 (28) листопада 1883 р. в м. Білій Церкві Васильківського повіту Київської губернії
Російської імперії (нині – районний центр Київської області України).
Помер 5 вересня 1967 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив Київські вищі оперні і драматичні курси (1907-1909).
Був солістом петербурзького Народного будинку Товариства оперних акторів (1909-1912),
Петроградського театру музичної драми (1912-1916), редактором журналу «Вісник театру і
мистецтв» (1921-1922), викладачем Ленінградської консерваторії (1938-1939), завідувачем
видавництва Узбецького музичного фонду (1942-1944).
Мав гнучкий, сильний голос широкого діапазону і красивого тембру, неабиякий акторський
темперамент. На початку сценічної діяльності тяжів до розкриття вокальної характеристики
образу, пізніше також і до психологічної.
Як оперний співак запам’ятався партіями Демона («Демон» А. Рубінштейна), Кочубея («Мазепа»), Ріголетто («Ріголетто»), Томського («Пікова пані»), Жермона («Травіата» Верди), Тоніо
(«Блазні»), Шонара («Богема»), Фігаро («Севільський цирюльник» Д. Россіні), Бекмессера
(«Нюрнберзькі майстри співу»), Клінгзора («Парсіфаль»).
Всього його репертуар складав 35 партій.
Виступав в камерних і симфонічних концертах.
З успіхом виконував романси М. Мусоргського.
Через хворобу змушений був залишити сцену (1923).
Друкувався в газетах «Київська думка», «Російський поголос», журналах «Конкордія», «Le
Menestrel», «Життя мистецтва», «Ленінград».
Перу нашого земляка належать статті «Мейстерзінгери», «Вокальне мистецтво у Франції»,
«Оперний переклад. Його практика і техніка», «Ф. І. Шаляпін», «Пам’яті М. Біхтера», «Про
камерний спів», «Російський співак Микола Фігнер», «Іван Єршов», «Опери Вагнера на
петербурзькій сцені», «Іоаким Тартаков», «Фелія Литвин».
Як літератор дебютував книгою «Нотатки оперного співака» (1955). Потім написав «Чверть
століття в опері» (1970).
Переклав низку оповідань, а також 70 оперних лібретто з французької і німецької мов.
20
Серед друзів та близьких знайомих Л. – Ф. Шаляпін, І. Лапицький, М. Кіріков, М. Ціммерман, М.
Фігнер, М. Медведєв, Г. Шейн, І. Єршов, В. Каратигін, В. Коломійцев, М. Андрєєва, В.
Дранишников, М. Урицький та ін.
ЛЕВІНЗОН Ісак Бер
Національний статус, що склався у світі: єврейський.
Письменник, філолог, просвітитель, перекладач.
З родини комерсанта.
Народився 2 жовтня 1788 р. в м. Кременець Волинської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Тернопільської області України).
Помер 1-го лютого 1860 р. в м. Кременець Волинської губернії Російської імперії (нині – районний
центр Тернопільської області України). Похований на місцевому цвинтарі. На надгробку вибиті
слова, написані ним самим заздалегідь: «Не гострим мечем бився я з ворогами, панове, а словом.
Ним відстоював я перед лицем народів правду, справедливість – свідками тому «Zerubabel» і «Efes Damim».
Під керівництвом батька, Левіна І., вивчив Талмуд, Біблію, польську і російську мови, екстерном
склав іспити на звання учителя в Тернопільському повітовому училищі.
Працював учителем в Бродівській єврейській школі, вихователем панських дітей.
Як літератор дебютував патріотичним віршем на вигнання французів з Росії (1800).
Потім настала черга наступних доробків: граматика російської мови «Jesode Leschon Russia»
(1820), «Teudah be-Israel» (1823), «Bet Jehudah, Maamar Korot ha-Dat bi-Jescburun» (1829), «Dibre Zaddikim» (1830), «Efes Damim» (1837), «Bet ha-Ozar» (1840), «Achiah ha-Schiloni» (опубл. 1863),
«Zerubabel» (опубл. після смерті).
Переклав «Luach ha-Meches»
Що стосується особистого життя Л, то воно не було рожевим: він, зовсім небагато проживши у
шлюбі, розлучився; у подальшому терпів нестатки; ще не старим тяжко захворів; його книгу
«Pittuche Chotam» заборонила цензура (1846).
Не простій долі нашого земляка присвятили свої розвідки Б. Натанзон «Ісак Бер Левінзон, його
життя і літературна діяльність: критико-біографічний нарис» (1897), С. Цінберг «Ісак Бер Левінзон
і його час» (1911).
А ось про нього пише в книзі «Двісті років разом» О. Солженіцин: «Єврейська маса в Росії
перебувала ніби в колодках, у стані, з якого не могла вийти сама.
Але в її середовищі з’явилися і перші просвітителі, безсилі щось зрушити без підтримки
російських властей. Це, найперше, Ісак Бер Левінзон, учений, котрий... вважав не лише раввінат, але й хасидів винуватцями багатьох народних бід. Спираючись на Талмуд і літературу рабинів, він
доводив у своїй книзі «Повчання Ізраїлю», що євреєві ніяк не заборонено знати мови
іноплемінників, а особливо держави, в якій він живе; що ознайомлення з світськими науками не
загрожує небезпекою релігійно-національному почуттю; і що переважання торгових занять
суперечить і Торі, і розуму, тому необхідно розвивати продуктивну працю».
Серед друзів та близьких знайомих Л. – Р. Кулішер, Н. Крохмал, С. Фінн, М. Страшун, С. Закс та
ін.
ЛЕВЧЕНКО Анатолій Семенович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Льотчик-космонавт (65/208). У Космосі перебував 7 діб 21 годину 58 хвилин.
З родини службовців.
Народився 21 травня 1941 р. в м. Краснокутськ Харківської області СРСР (нині – місто
Харківської області України).
Помер 6 серпня 1988 р. в м. Жуковський Раменського району Московської області СРСР (нині –
місто обласного підпорядкування Московської області РФ). Похований на Биківському цвинтарі.
Закінчив Чернігівське вище військово-авіаційне училище (1959-1964), школу льотчиків-
випробовувачів при Льотно-дослідницькому інституті ім. М. Громова (1971).
Працював садівником (1958-1959), служив в стройових підрозділах ВПС Туркестанського
військового округу (1964-1970), льотчиком-випробовувачем Льотно-дослідницького інституту ім.
М. Громова (1971-1978), перебував у загоні космонавтів (1978-1988).
Освоїв 87 типів і модифікацій літаків.
21
Пройшов повний курс загальнокосмічної підготовки й підготовки до польотів на орбітальному
кораблі «Буран» і кораблях типу «Союз».
Льотчик-випробовувач 4-го класу (1971), льотчик-випробовувач 3-го класу (1975), льотчик-
випробовувач 2-го класу (1977), льотчик-випробовувач 1-го класу (1979), заслужений льотчик-
випробовувач СРСР (1986).
Космонавт-дослідник (1982), льотчик-космонавт (1987).
Герой Радянського Союзу (1987).
Здійснив політ на космічному човні «Союз ТМ-4», працював на борту орбітального науково-
дослідного комплексу «Союз ТМ-3» – «Мир» – «Союз ТМ-4» (1987).
Іменем нашого земляка названо вулицю в м. Жуковський Раменського району Московської
області РФ, а на будинку, в якому він жив, встановлено меморіальну дошку.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – І. Вовк, Ю. Романенко, В. Титов, М. Манаров, Р.
Станкявічус, А. Березовий, О. Олександров, В. Савіних, Г. Гречко, В. Туровець, Г. Стрекалов, В.
Васютін, О. Щукін, О. Кононенко, В. Джанібеков, О. Макаров, А. Мендес та ін.
ЛЕМ Станіслав
Національний статус, що склався у світі: польський.
Письменник, філософ.
З лікарської родини.
Народився 12 вересня 1921 р. в м. Львів Галичини (нині – адміністративний центр однойменної
області України).
Помер 27 березня 2006 р. в м. Краків (Польща). Похований на Сальваторському цвинтарі.
Закінчив Львівську 2-у чоловічу гімназію (1932-1939), навчався в Львівському медичному
інституті (1939-1941; 1944-1945), Ягеллонському університеті (1946-1948).
Працював помічником механіка, електрика (1942-1944), молодшим асистентом в «Konwersatorium
Naukoznawczym» (1948-1950), професійним письменником (1950-2005).
Академік Польської академії наук (1994).
Член Польської асоціації письменників, Польського Пен-клубу.
Лауреат державних премій ПНР (1976), Австрії (1986), премії Франца Кафки ().
Почесний доктор Вроцлавського політехнічного інституту ().
Кавалер ордена Білого Орла (1996).
Друкувався в журналах «Tygodnik Powszechny», «Nowy Swiat Przygod», «Zolniez Polski»,
«Kuznica».
Як літератор дебютував в журналі «Nowy Swiat Przygod» романом «Людина з Марсу» (1946).
Потім настала черга книг: «Астронавти» (1950), «Едем» (1959), «Повернення з зірок» (1961),
«Солярис» (1961), «Непереможний» (1964), «Глас Господа» (1968)), «Зоряні щоденники» (1957),
«Рукопис, знайдена у ванні» (1961), «Казки роботів» (1964), «Кіберіада» (1965), «Огляд на місці»
(1982), «Мир на Землі» (1987).
Перу Л. також належить автобіографічна повість «Високий замок».
Під кінець життя письменника вийшло13-томне «Зібрання творів» (1992-1996).
Книги нашого земляка перекладені на 41 мову, а їхній сумарний тираж складає близько 30 млн.
екземплярів.
Випадали на долю відомого фантаста й зовсім не фантастичні проблеми. Так, його роман
«Шпиталь трансфігурації» вісім років пролежав у шухляді через те, що комуністична цензура
знайшла там «ідеологічну неправильність».
Після подій 1980 р. він змушений був покинути Польщу і жити в Німеччині, Австрії, Італії,
повернувшись до Кракова лише через вісім років.
Трагікомічна ситуація з членством Л. в Американському співтоваристві наукових фантастів, куди
його прийняли 1973 р. Яким же було здивування нашого земляка, коли він уже незабаром
дізнався: шановні письменники не хочуть більше бачити новачка в своїх рядах. Підстава: його
критична стаття «Science fiction: випадок майже безнадійний», в якій він критично оцінив
творчість фантастів США.
Приблизно в той же час американський фантаст Ф. Дік, якого Л. виділяв з-поміж інших і завше
схвально відгукувався, написав листа до ФБР, у якому стверджував, що Лема не існує, це
літературний проект, придуманий марксистами, аби розкласти США (1974).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – Б. Стругацький, Є. Помяновський, С. Содерберг, А.
Тарковський та ін.
22
ЛЕОНТОВИЧ Олександр Васильович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Фізіолог, гістолог. Один з фундаторів космічної біології на теренах СРСР. В медицині існує
науковий термін «постійна фізіологічна нервова реституція Леонтовича».
З родини земського лікаря. Син, Леонтович М., – академік, фізик-теоретик, засновник наукових
шкіл у радіофізиці й фізиці плазми на теренах СРСР.
Народився 20 жовтня (1 листопада) 1869 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 15 грудня 1943 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).
Закінчив Київський університет св. Володимира (1893).
Працював земським лікарем, прозектором, викладачем Київського університету св. Володимира
(1893-1913), Петровсько-Розумовського сільськогосподарського інституту (1913-1936),
завідуючим відділом Інститут клінічної фізіології академії наук УРСР (1936-1943).
Академік АН УРСР (1929).
Заслужений діяч науки УРСР (1939).
Наш земляк поклав початок розвитку фізіології сільськогосподарських тварин на теренах
Російської імперії.
Спеціалізувався також з проблем гістології й фізіології периферичної нервової системи, вивчав
явища фізіологічної дегенерації й регенерації структурних елементів нервової тканини, які
відбуваються протягом життя організму.
Висунув піонерну для свого часу ідею про функції нейрона як передавача перемінного струму
шляхом індукції з одного нейрона на іншій.
Удосконалив методику фарбування нервової тканини.
Л. – співавтор чотирьох підручників з анатомії й фізіології тварин.
Був двічі одруженим, син, 19-річний Борис, загинув на фронтах Другої світової війни.
Наш земляк – автор найменування периферичних клітиннонаповнених нервових сплетінь,
виявлених в різних органах, тканинах і судинах теплокровних і холоднокровних тварин: Plexus nervosus autonomicus periphericus (1926).
Пам’яті Л. присвятив свою книгу «Біологічний радіозв’язок» його учень Б. Кажинський, котрий, у
свою чергу, став прототипом Качинського у романі О. Беляєва «Володар світу».
У м. Донецьк одна з вулиць носить ім’я нашого земляка.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – С. Вавилов, Д. Прянішніков, О. Чижевський, О.
Лангендорф, Г. Герман, П. Вейс, Б. Кажинський, Г. Кожевников, Л. Мандельштам, В. Флеров та
ін.
ЛЕПЕШИНСЬКА Ольга Василівна
Національний статус, що склався у світі: російський.
Балерина, педагог.
З дворянської родини. Батько, Лепешинський В., – інженер-мостобудівник.
Народилася 15 (28) вересня 1916 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Померла 20 грудня 2008 р. в м. Москва (РФ). Похована на Введенському цвинтарі.
Закінчила Московське хореографічне училище (1933).
Працювала танцівницею московського Великого театру (1933-1962), викладачем Російської
академії театрального мистецтва.
Народна артистка СРСР (1951).
Заслужена артистка РРФСР (1942).
Народна артистка РРФСР 1947).
Лауреат Державної премії СРСР (1941; 1946; 1947; 1950).
Лауреат I-ї премії I Усесвітнього фестивалю молоді і студентів в Празі (1947).
Володарка призу «Душу танцю» журналу «Балет» (2000).
Академік Міжнародної академії творчості.
Член-кореспондент Академії мистецтв Німеччини.
Почесний громадянин Берліна, Белграда, Стокгольма.
Нагороджена орденами і медалями СРСР, Німеччини, Швеції, Угорщини, Румунії, Югославії,
Албанії, Філіппін.
Активний член фронтових бригад Великого театру під час Другої світової війни.
23
Заступник голови Комітету радянських жінок.
Президент Російської хореографічної асоціації (1991).
Голова Центрального будинку працівників мистецтв (1996).
Почесний голова Центрального будинку працівників мистецтв (2003).
Техніку нашої землячки відрізняли стрімке обертання, рідкісна стійкість, високий стрибок.
Серед найвідоміших провідних партій: фея Драже («Лускунчик» П. Чайковського), Кітрі («Дон
Кіхот» Л. Мінкуса), Ліза («Марна обережність» П. Гертеля), Зіна («Світлий струмок» Д.
Шостаковича), Поліна «Кавказький бранець» Б. Асаф’єва), Німфа («Іван Сусанін» М. Глинки),
Оксана («Тарас Бульба» В. Соловйова-Сєдого), Одетта-Одиллія («Лебедине озеро» П.
Чайковського), Ассоль («Яскраво-червоні вітрила» В. Юровського), Параша («Мідний вершник»
Р. Гліера).
Л. – перша виконавиця партій Суок («Три товстуни» В. Оранського), Попелюшки («Попелюшка»
С. Прокоф’єва), Мірандоліни («Власниця готелю» С. Василенка).
У Москві засновано Благодійний фонду сприяння розвитку хореографічного мистецтва ім. Л.
Ім’я нашої землячки присвоєно зеленоградській дитячій хореографічній школі «Фуете» (2009).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – Б. Єфімов, Л. Собінов, О. Чекригін, Г. Уланова, П. Гусєв, О. Горський, Р. Стручкова, Т. Шіллінг, Р. Гліер, Н. Павлова, Л. Семеняка, О. Єрмолаєв, К.
Верной, Д. Клебанов, Р. Захаров, М. Михайлов, В. Фельзенштейн, В. Преображенський, М.
Габович та ін.
ЛЕПКИЙ Богдан Сильвестрович
Національний статус, що склався у світі: польсько-галицький.
Письменник, перекладач, літературознавець, видавець, художник.
З родини священика. Батько, Лепкий С., – письменник (псевдонім – Марко Мурава).
Народився 28 жовтня (9 листопада) 1872 р. на х. Кривенький поблизу Чортківського повіту
Австро-Угорщини (нині – Гусятинський район Тернопільської області України).
Помер 21 липня 1941 р. у м. Краків (Польща). Похований на Раковецькому цвинтарі.
Закінчив Бережанські школу і класичну польську гімназію (1891), навчався в Віденських академії
мистецтв і університеті, закінчив Львівський університет (1895).
Працював викладачем Бережанської гімназії (1895-1899), Ягеллонському університеті (1899-1939).
Активний учасник об’єднання галицьких модерністів «Молода муза».
Друкувався в газетах «Діло», «Буковина», періодичних виданнях Берліну, Відня, Кракова.
Як літератор дебютував в гімназії твором на тему «Зимовий день» (1890).
Потім настала черга наступних книг: «З села» (1898), «Щаслива година», «Оповідання», «Стрічки»
(усі – 1901), «Щаслива година», «Листки впадуть», «Осінь» (усі – 1902), «В глухім куті» (1903),
«На чужині» (1904), «Дорогою життя» (1905), «З глибин душі» (1909), «Кидаю слова», «Для ідеї»
(обидві – 1911), «З-над моря» (1913).
Пробував сили і в жанрі драматургії: п’єсу «За хлібом» поставив театр «Руська бесіда».
Л. – автор книги мемуарів «Три портрета» (1936).
Перу нашого земляка також належать літературознавчі дослідження «Василь Стефаник» (1903),
«Начерк історії української літератури» (1904), «Маркіян Шашкевич» (1910), «Про життя великого
поета Тараса Шевченка» (1911).
Л. переклав польською мовою «Слово о полку Ігоревім», книгу оповідань М. Коцюбинського «В
путах шайтана» (1906), низку віршів російських поетів, а українською – В. Короленка, Г. Гейне, М. Лермонтова, П. Шеллі.
У свою чергу, його твори вийшли німецькою, польською, сербською, російською, угорською,
чеською мовами.
Стиль письменника відрізняються імпресіоністсько-символічною манерою.
Вистачило на долю Л. і негараздів. Так, коли він мав п’ять років, раптово – за одну ніч – померли
від дифтериту дві його молодші сестрички і братик.
Останні роки життя пройшлипід знаком фашистської окупації спочатку Польщі, а потім й
України. Проте навіть залишившись без роботи і засобів існування, він продовжував писати.
Останні вірші наповнені смутком і тугою за знедолений український народ.
Роман Смик (США) передав архів, особисті речі і збірку картин Л. музею письменника у м.
Бережани на Тернопільщині, а частину матеріалів – до рукописного відділу Інституту літератури
НАН України. За його ініціативи в м. Бережани відкрито музей Б. Лепкого (1995).
24
Ім’ям нашого земляка назвали одну з вулиць м. Краків (1972), проте через декілька десятиліть її
перейменували.
За часів незалежності київською «Науковою думкою» видано «Твори» письменника в двох томах
(1997) і тернопільським «Збручем» – тритомні «Вибрані твори» (2004).
До 125-річчя с дня народження знаного земляка «Укрпошта» випустила художній конверт з
його портретом і факсиміле (1997).
У. м. Львів іменем нашого земляка названо вулицю.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – І. Франко, А. Чайковський, М. Климишин, С.
Яричевський, В. Стефаник, Ю. Геник-Березовський, О. Луцький, К. Студинський, М. Бойчук, В.
Липинський, М. Коцюбинський, Ф. Вовк, К. Глібовицький, О. Кобилянська, Ф. Колесса, М.
Новицький, П. Карманський, В. Пачовський, В. Щурат, О. Кульчицька, С. Виспянський, В. Оркан, К. Тетмаєр, М. Паращук, М. Вороний, С. Крушельницька, О. Мишуга, О. Нижанківський, М.
Яцків, Д. Січинський, В. Плошевський, І. Біберович та ін.
ЛЕПКО (СОКОЛОВСЬКА) Ольга Олександрівна
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, перекладач. Псевдонім – О. Охтенська.
З дворянської родини. Батько, Соколовський О., – військовий інженер.
Народилася 17 (29) липня 1837 р. в м. Ізмаїл Російської імперії (нині – місто обласного
підпорядкування Одеської області України).
Померла 1 (14) лютого 1905 р. в м. Барановичі Новогрудського повіту Мінської губернії
Російської імперії (нині – Брестська область Республіки Білорусь).
Закінчила Київський інститут благородних дівиць (1854).
Друкувалася в газеті «Новини дня», журналах «Вітчизняні нотатки», «Лелітка», «Маляр», «Друг
жінок», «Будильник», «Іграшка», «Діло», «Новий російський базар», «Бджола», «Спостерігач»,
«Ілюстрований світ».
Як літератор дебютувала в журналі «Будильник» віршем «Хвала сльозам (не Шубертовим)»
(1866).
Потім настала черга віршів «Жіноче питання» (1868), «Знайомі мотиви» (1871).
Переклала з української російською Т. Шевченка, включаючи «Кобзаря», Є. Гребінку, І.
Котляревського, з словацької – І. Гушалевича, І. Головацького, з французької – В. Гюго, Ш.
Бодлера, П. Дюпона, П. Дебро, Ф. Коппе, англійської – П. Шеллі, Б. Корнуолла.
Мала проблеми з цензурою: та затримала видання перекладеної нашою землячкою поеми Т.
Шевченка «Гайдамаки» (1867).
А ось – цитата з вірша нашої землячки «Свобода і Прогрес»: «От сочетанья Свободи с
Прогрессом/ Это дитя родилось./ Нежное, робкое было созданье,/Именем – Женский
Вопрос./Мать умерла у ребенка;/Прогресс же,/Двигая массы идей,/Бросил малютку: что будет, то
будет!/Свет не без добрых людей.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – П. Биков, А. Рубінштейн та ін.
ЛЕСЕВИЧ Володимир Вікторович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Публіцист, філософ. Псевдоніми – Українець, Вл. Вікторов. Фундатор першої на теренах
Російської імперії школи для селян, в якій викладання велося українською мовою.
З дворянської родини.
Народився 15 (27) січня 1837 р. в с. Денисівка Лубенського повіту Полтавської губернії Російської
імперії (нині – Оржицький район Полтавської області України).
Помер 13 (26) листопада 1905 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Навчався в першій Київській гімназії (1848-1851), петербурзьких Миколаївському інженерному
училищі (1851-1855) і Миколаївській інженерній академії (1855-1856), закінчив академію
Генерального штабу (1861).
Служив в 1-му Кавказькому саперному батальйоні (1856-1859).
Друкувався в газетах «Вісник Народної волі», «Кавказ», журналах «Вітчизняні нотатки»,
«Російське багатство», «Знання», «Вісник Європи», «Питання філософії і психології», «Сучасний
огляд», «Північний вісник», «Сучасне товариство», «Російська думка».
Як літератор дебютував в газеті «Кавказ» статтею «Медицина і жінка» (1858).
25
Потім настала черга статей «Позитивізм після Конта», «Філософія історії на науковому ґрунті»
(обидві –1869), «Найновіша література позитивізму», «Загальні гносеологічні питання і їх
вирішення», «З записної книжки мандрівника» (усі – 1870), «Новітня література позитивізму»
(1871), «Характеристичні риси розвитку філософії й науки в середні віки», «Перші провісники
позитивізму» (обидві – 1873), «Класики XIV і XV сторіч» (1874), «Як іноді пишуться дисертації»
(1875), «Революціонери і природний хід подій» (1883), «Всесвітня мова і народні мови» (1900),
«Про що співає зозуля?», «Будистський моральний тип» (обидві – 1886), «Погляд іспанської
критики на російське життя і російський роман» (1888), «Релігійна свобода за едиктами царя
Асоки Великого» (1889), «Походження сучасного роману» (1898).
Наш земляк – автор рецензій «Владарський суд» (1877), «Нехрещений піп» (1878).
Його перу також належать книги «Нариси розвитку ідеї прогресу» (1868), «Листи про наукову
філософію» (1878), «Що таке наукова філософія?» (1891), «На славетному посту» (1900), «Досвід
критичного дослідження основопочатків позитивної філософії» (1877), «Листи про наукову
філософію» (1878), «Етюди і нариси» (1886), «Від Конта до Авенаріуса» (1904),
«Емпіріокритицизм, як єдина наукова точка зору» (1909).
Тритомне зібрання творів вченого побачило світ уже після його смерті (1915-1917).
Обстоював ідею повної автономії всіх народностей Російської імперії, залишаючись активним
прибічником національного визначення України.
У своєму селі відкрив першу в Україні школу з українською мовою викладання (1864).
Зазнав неабияких утисків з боку влади. Вищезгадану школу закрили. Самого письменника за
підозрою у зв’язках з неблагонадійними людьми заарештували і заслали до Сибіру (1879).
Упродовж десятиліття його переводили з одного місця в інше: Єнісейськ – Красноярськ – Казань –
Полтава – Твер.
Друге заслання було наслідком підписання листа з протестом проти розправи поліції з мирною
демонстрацією літераторів і студентів у Петербурзі (1901).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – В. Леонтович, Г. Потанін, О. Анненська, М. Драгоманов, М. Михайловський, О. Герцен, П. Лавров, Л. Тихомиров, Г. Мальований та ін.
ЛЕЩЕНКО Петро Костянтинович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Музикант, естрадний співак, танцюрист. Псевдонім – Петруччо Мартинович.
З міщанської родини.
Народився 3 липня 1898 р. в с. Ісаєве Херсонської губернії Російської імперії (нині –
Миколаївський район Одеської області України).
Помер, перебуваючи в ув’язненні, на будівництві Дунайського каналу 16 липня 1954 р. Місце
поховання – не відоме.
Навчався в Кишинівський школі прапорщиків (1914), Паризькій балетній школі (1923).
Керував естрадним ансамблем, був столяром, півчим, помічником соборного регента, мийником
ресторанного посуду.
Учасник Першої світової війни (1914-1916), зазнав тяжкого поранення.
Як співак і танцюрист дебютував в одному з кишинівських ресторанів (1915).
Серед найвідоміших пісень – «Синя рапсодія», «Скажіть чому», «Вечірній дзвін», «Не йди»,
«Чорні очі», «Надя-Надійка», «Міранда», «Дзвоник», «Серце мами», «Бурлака», «Залишся», «Біля
лісу», «Ти їдеш п’яна», «Забути тебе», «Давай попрощаємося», «Похмура неділя», «Примхлива,
уперта».
Всього на рахунку нашого земляка – понад 180 грамофонних дисків.
Що стосується особистого життя, то Л. дуже рано втратив батька (1901); розлучився з першою
дружиною З. Закіт (1944); зазнав арешту і засудження як «ворог народу та за співпрацю з німцями
під час війни» (1951); «за зраду та шлюб з іноземним підданим» засуджено до 25 років
позбавлення волі і заслано до одного з уральських концтаборів його другу дружину В. Білоусову
(1952). Остання була звільнена за відсутністю складу злочину (1953).
У статті «Російський Орфей» Л. Кудрявцев пише: «Популярність цього співака, відомого
виконавця російських, українських, циганських романсів, естрадних пісень у стилі танго і
фокстроту припала на середину минулого століття. У Радянському Союзі творчість Петра
Лещенка, його «буржуазна музика», були під забороною. Але пісні артиста все одно слухали, хоча
тримати вдома його записи, зроблені на м’якій рентгенівській плівці, було доволі небезпечно.
...За рідкісної краси оксамитовий баритон преса охрестила його «російським Орфеєм».
26
У м. Москва перша платівка вийшла у фірмі «Мелодія» (1988).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – І. Бунін, О. Строк, М. Мар’яновський, А. Баянова, З.
Бєлостоцький, Ф. Шаляпін, О. Вертинський та ін.
ЛИННИК Володимир Павлович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Фізик-оптик. Фундатор оптотехніки на теренах Російської імперії і СРСР. В оптиці існують
наукові терміни «метод обертового кристала Линника», «мікроінтерферометр Линника»,
«подвійний мікроскоп Линника».
З родини службовця. Син, Линник Ю., – математик.
Народився 24 червня (6 липня) 1889 р. в м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер в 1984 р. в м. Ленінград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований на
Комаровському цвинтарі.
Закінчив факультет Київського університету (1914).
Працював в Державному оптичному інституті (1926-1933), викладачем Ленінградського
державного університету (1933-1941), завідував кафедрою в Ленінградському інституті точної
механіки і оптики (1939-1941), в Пулковській обсерваторії (1946-1968).
Дійсний член а академії наук СРСР (1939).
Кавалер золотої медалі ім. С. Вавилова (1973).
Двічі лауреат Державної премії СРСР (1946; 1950).
Герой Соціалістичної Праці (1969).
Кавалер п’яти орденів Леніна, двох – Трудового Червоного Прапора, ордена Червоної Зірки, низки
медалей.
Перші роботи нашого земляка – з оптики рентгенівських променів. Потім настала черга
високоточних оптичних і оптико-електронних методів виміру і контролю.
Розробив кілька методів дослідження якості зображення в оптичних системах і створив контрольні
прилади для оптико-механічної промисловості, зокрема мова йде про контроль за якістю
поверхонь деталей у машинобудуванні.
Запропонував принципово важливе для успішної побудови 6-метрового телескопа (БТА) т. зв.
азимутальне монтування, новий метод дослідження зоряних спектрограм за допомогою
стереокомпаратора.
Л. – винахідник унікального «Зоряного інтерферометра» для визначання відстаней між
подвійними зірками, встановленого у Пулковській обсерваторії (1946).
На приміщенні Державного оптичного інституту встановлена меморіальна дошка Л.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – Д. Рождественський, П. Тверський, К. Бутков, І. Обреїмов, П. Феофілов, С. Вавилов, Ю. Денисюк, І. Орбелі, О. Теренін, В. Фок та ін.
ЛИННИК Юрій Володимирович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Математик. У математиці існують наукові терміни «метод великого сита Линника» і «межові
теореми Линника».
З вчительської родини.
Народився 8 (21) січня 1915 р. в м. Біла Церква Київської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Київської області України).
Помер 30 червня 1972 р. в м. Ленінград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив Ленінградський університет (1938).
Працював у Ленінградському відділенні Математичного інституту ім. В. Стєклова (1940-1943),
викладачем Ленінградського університету (з 1944).
Член-кореспондент (1953), академік (1964) академії наук СРСР.
Почесний доктор Паризького і Стокгольмського університетів.
Дійсний член Міжнародного статистичного інституту.
Президент Ленінградського математичного товариства.
Лауреат Державної премії СРСР (1947).
Лауреат Ленінської премії.
Герой Соціалістичної Праці (1970).
Кавалер орденів Леніна і «Знак Пошани», низки медалей.
27
Як вчений дебютував математичною роботою в «Вістях академії наук СРСР» (1937).
Потім настала черга наступних книги: «Дисперсійний метод у бінарних адитивних завданнях»
(1961), «Метод найменших квадратів», «Елементарні методи в аналітичній теорії чисел» (обидві –
1962), «Незалежні і стаціонарно зв’язані величини» (1965), «Статистичні завдання з параметрами, які заважають,» (1966).
Займався теорією чисел, теорією ймовірностей, математичною статистикою. Основні напрямки
досліджень: граничні теореми для незалежних випадкових величин і неоднорідних ланцюгів
Маркова, глибоке вивчення безмежне ділених законів, характеристика розподілів властивостями
статистик, теорія перевірки складних гіпотез і теорія оцінювання.
Л. вирішив: проблему Варінга, довівши, що кожне велике натуральне число є сума семи кубів
натуральних чисел; проблему Харді – Літлвуда про вираження натуральних чисел сумою простого
числа і двох квадратів; адитивну проблему дільників; проблему дільників Титчмарша.
Він також довів також, що найменше просте число в арифметичній прогресії, різниця і перший
член якої взаємно прості, не перевершує деякого постійного ступеня різниці прогресії; встановив, що майже для всіх модулів вірна гіпотеза І. Виноградова про найменше квадратичне
невирахування.
Наш земляк дав новий доказ теореми Гольдбаха-Виноградова.
У теорії імовірностей і математичній статистиці вирішив ряд важких проблем за допомогою
введення нових аналітичних методів.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – Ю. Прохоров, І. Ібрагімов, В. Скітович, С. Новиков, А.
Каган, Ю. Розанов, Б. Левін, О. Гельфонд, В. Петров, К. Огородніков, Г. Петрашень, Д. Нейман, В.
Ріхтер, С. Цимбал та ін.
ЛИННИЧЕНКО Іван Андрійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Історик, архівознавець, краєзнавець, громадський діяч.
З педагогічної родини. Батько, Линниченко А., – викладач.
Народився 12 (24) жовтня 1857 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця РФ).
Помер 7 червня 1926 р. в м. Сімферополь СРСР (нині – столиця Автономної Республіки Крим
України).
Закінчив 1-у Київську класичну гімназію (1875), Київський університет св. Володимира (1875-
1879).
Працював викладачем Новоросійського (1884-1885; 1895-1920), Московського (1888-1894)
університетів, вчителював у Сімферополі (1921-1926).
Член-кореспондент Імператорської академії наук (1913).
Іноземний член Краківської академії наук.
Член Товариства любителів російської словесності при Московському університеті.
Голова Одеського слов’янського добродійного товариства ім. святих Кирила і Мефодія (1903-
1910).
Голова Одеського бібліографічного товариства (1910-1912).
Спеціалізувався з проблем історії Староруської держави, російсько-польських відносин і
Галицької Русі XIV-XV ст.
Друкувався в газеті «Кримський вісник», журналах «Київська старовина», «Російська думка»,
«Праці Київської духовної академії», «Вісник Європи», «Читання Товариства Нестора-літописця»,
«Нотатки Одеського імператорського товариства історії і старожитностей», «Юридичний вісник»,
«Журнал міністерства народної освіти», Вісті Академії наук», «Архів повідомлень Московського
археологічного товариства».
Як вчений дебютував працею «Взаємні стосунки Русі і Польщі» (1884).
Потім настала черга наступних історичних доробків: «Сучасний стан питання про обставини
хрещення Русі» (1886), «Архіви в Галіції» (1888), «Наукове значення західноросійської історії»
(1889), «Шлюбні розлучення в південно-західній Русі і Польщі» (1890), «Критичний огляд
сучасної літератури з історії Галицької Русі» (1891), «Юридичні форми шляхтянського
землеволодіння і доля староруського боярства» (1892), «Нововідкрите свідоцтво про час великого
князя Ізяслава Ярославича», «Риси з історії станів в Південно-західній (Галицькій) Русі XIV-XV
ст.» (обидва – 1894), «Грамоти галицького князя Лева і значення підроблених документів, як
історичних джерел» (1904).
28
Наш земляк – автор низки літературознавчих розвідок, серед яких: «Нові матеріали до біографії
Гоголя» (1896), «Життєва драма Пушкіна» (1899), «Альфред де Мюссе» (1900), «Бєлінський в
боротьбі слов’янофілів і західників» (1901), «Душевна драма Гоголя» (1902), «Gogoliana» (1908),
«Листи Тургенєва до Міницького» (1909), «Джерело одного з оповідань Л. М. Толстого» (1912).
Його перу також належать археологічні дослідження «Звіти про археологічні з’їзди і розкопки», Посуд із знаками», «Знахідка орнаментованих кісток мамонта».
Серед друзів та близьких знайомих Л. – М. Грушевський, С. Мокржецький, А. Маркевич, П.
Ардашев, С. Попов, В. Філоненко, О. Деревицький, Д. Айналов, В. Вернадський, П. Сушкін та ін.
ЛИПСЬКИЙ Володимир Іполитович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Ботанік. У ботаніці існує науковий термін «Белевалія Липського» (всього його іменем названо 45
видів рослин).
З родини священика.
Народився 27 лютого (11 березня) 1863 р. в с. Самостріли Волинської губернії Російської імперії
(нині – Корецький район Рівненської області України).
Помер 24 лютого 1937 р. в м. Одеса СРСР (нині – адміністративний центр однойменної області
України).
Навчався в 1-й Житомирській гімназії, Київській колегії П. Галана, закінчив фізико-математичний
факультет Київського університету св. Володимира (1886).
Був науковим співробітником Ботанічного саду Київського університету (1887-1894),
консерватором, головним ботаніком Петербурзького ботанічного саду (1894-1917), директором
Одеського ботанічного саду (1928-1937).
Дійсний член УАН (1919), член-кореспондент Російської академії наук (1924), член-кореспондент
академії наук СРСР (1928).
Член Київського товариства природодослідників (1887).
Перу нашого земляка належать наступні доробки: двотомник «Флора Кавказу» (1899-1902),
тритомник «Флора Середньої Азії, тобто Російського Туркестану і ханств Бухари і Хіви» (1902-1905), «Біографії і літературна діяльність ботаніків і осіб, що мали стосунки з Імператорським
ботанічним садом. Імператорський С.-Петербурзький ботанічний сад за 200 років його існування», низка праць з систематики і географії квіткових рослин, історії вітчизняної ботаніки, гербарної
справи, принципів організації ботанічних садів, бібліографії.
Здійснив численні експедиції до Середньої Азії, на Кавказ, в Молдавію, де зібрав унікальні
колекції рослин. Описав 4 нові роди і близько 220 нових їх видів.
Вивчав радіоактивні мінеральні джерела Житомирщини (1927), досліджував водорості Чорного
моря (1930-1931).
Фасад Президії Національної Академії наук України прикрашає меморіальна дошка Л.
Ім’я нашого земляка носить одна з вулиць м. Житомир.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – В. Вернадський, М. Василенко, Д. Заболотний, О. Баталін, І. Шмальгаузен, А. Кримський та ін.
ЛИСАНЕВИЧ Борис Миколайович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Танцівник, хореограф.
З дворянської родини. Батько, Лисаневич М., – коняр.
Народився 4 жовтня 1905 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 20 жовтня 1985 р. в м. Катманду (Непал). Похований на цвинтарі британського посольства.
Надгробок прикрашають дворянський герб і напис: «Борис Миколайович Лисаневич, народився в
Одесі 4 жовтня 1905 р., помер в Катманду 20 жовтня 1985 р.».
Навчався в Одеських кадетському (1914-1917) та балетному (1920-1921) училищах.
Був артистом балету Одеського оперного театру (1922-1924), паризького театру Альгамбра,
Романтичного російського театру, робітником французького автомобільного заводу «Рено»,
танцівником Центру Дягілєва (1925-1929), трупи Шаляпіна (1929-1932), виступав на сценах Індії, Китаю, Яви, Бірми, Цейлону.
Танцював в балетах «Князь Ігор», «Трикутний капелюх», «Петрушка», «Карнавал», «Жар-птиця»,
«Парад».
29
Мав у Непалі мережу ресторанів «Борис», готель, проте під кінець життя збанкрутував.
Більшовицької революції наш земляк не сприйняв, емігрувавши спочатку до Франції (1924), Індії
(1935), а потім – Непалу (1951).
Журнал «Лайф» назвав Л. другою унікальною пам`яткою Непалу після Евереста (1959). А журнал
«Пасаж» багатомовно зазначав: «Постать Б. Лисаневича, «таємного радника» короля, набувала в
Непалі все більшого значення. Цього посилення стали побоюватися навіть деякі представники
феодальних кланів. ...У будинку сина Бориса Алекса, де авторові цих рядків вдалося побувати в
гостях, зберігаються унікальні фотографії. Ось, наприклад, на одній з них знято 5 осіб: королівська
сім’я, Дж. Неру, І. Ганді і... «таємний радник» монарха – Б. Лисаневич. Все це – докази його
дружніх зв’язків з видатними людьми планети».
Життю нашого земляка присвятили книги низка авторів: британець Д. Дойч – «Мій Катманду»,
француз М. Піссель – «Тигр на сніданок», китаянка Х. Сюїн – «Гори залишаються молодими».
Серед друзів та близьких знайомих Л. – Е. Голіцин, Д. Неру, А. Крісті та Ф. Саган, М. Піссель, І.
Ганді, В. Терешкова, Х. Карлос, Г. Баланчін, А. Матісс, А. Дерен, Ж.-П. Бельмондо, С. Лифар, К.
Біхара, М. Рана, Л. Масін, Н. де Валуа, Б. Романов, І. Стравінський, І. Бергман, Л. Томас, Ж.
Кокто, Е. Хіларі, Н. Тенцінг та ін.
ЛИСЕНКОВ Іван Тимофійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Видавець, книготорговець. Першим на теренах Російської імперії почав торгувати книгами з
авторськими автографами.
З міщанської родини.
Народився близько 1802 р. в м. Суми Харківської губернії Російської імперії (нині –
адміністративний центр однойменної області України).
Помер 15 (27) березня 1881 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Похований на території Олександро-Невської лаври. Надгробок прикрашає низка епітафій, серед
яких і наступна: Ты будешь тем, что я теперь./ Гробницы, гробы здесь на явке/ Стоят, как книги
в книжной лавке,/ Число страниц их видно вам,/ Заглавье в каждой книге ясно,/ А
содержанье беспристрастно,/ Подробно разберемся там./ Прохожий, бодрыми шагами/ и я ходил
здесь меж гробами,/ читая надписи вокруг,/ как ты мою теперь читаешь./ Намек ты этот
понимаешь?/ Прощай же! До свиданья, друг/.
Спеціальної освіти не мав.
Працював роз’їзним агентом московського книготорговця О. Свєшникова (1820), прикажчиком та
керуючим петербурзьким книжковим магазином І. Глазунова (1826-1836). Став власником
книгарні в Гостинному дворі (1836).
Друкував та торгував в основному творами українських письменників – І. Котляревського, Т.
Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, Г. Данилевського, перекладом «Іліади» М. Гнідича.
Видав «Твори у віршах і прозі Григорія Савича Сковороди» (1861).
У розвідці «Російський букініст з сумським корінням» О. Грінка пише про нашого земляка: «У
своїй крамниці Іван Лисенков запровадив строгий облік відвідувачів і навіть ставив відмітки
залежно від кількості книг, що купувалися. Цікаво, що «двієчниками» стали... письменники. Проте
це не заважало йому перебувати з ними у великій дружбі. Лавка, по суті, вже незабаром
перетворилися на своєрідний літературний клуб. Книг Іван Лисенков видавав порівняно небагато.
Проте серед них є й примітні. Так, він випустив два видання «Іліади» в перекладі Миколи Гнідича, філософські поеми Володимира Соколовського, п’єси Шаховського. 13 листопада 1850 р.
видавець запропонував М. Гоголеві продати права на нове видання його творів, про що свідчить
лист письменникові. До того ж, Лисенков не лише видавав і продавав книги, а й систематично
давав позики письменникам, зокрема Миколі Некрасову. Відомий він був і своєю добродійністю –
наприклад, допомагав родині видавця Смірдіна, яка мала потребу, щедро жертвував на користь
Літературного фонду».
Серед друзів та близьких знайомих Л. – Т. Шевченко, О. Пушкін, М. Гоголь, М. Некрасов, І.
Крилов, М. Гнідич, М. Лазаревський, К. Калайдович, М. Глазунов, В. Соколовський, Б. Федоров, О. Войков та ін.
ЛИСЯНСЬКИЙ Юрій Федорович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Мореплавець, письменник, перекладач. Один з світових фундаторів епохи далеких плавань.
З дворянської родини.
30
Народився 2 (13) серпня 1773 р. в м. Ніжин Ніжинського полку Російської імперії (нині –
районний центр Чернігівської області України).
Помер 22 лютого (6 березня) 1837 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург
РФ). Похований в Олександро-Невській лаврі.
Закінчив Морський кадетський корпус (1783-1786).
Брав участь у російсько-шведській війні (1788-1790), служив на Балтійському флоті (1790-1793; 1806-1809), під час стажування на британському флоті брав участь у бойових діях у Вест-Індії, Індії, Північній Америці, Південній Африці (1793-1799).
Капітан 1-го рангу (1809).
Кавалер Георгіївського хреста IV ступеня (1802), ордена св. Володимира ІІІ ступеня (1806).
У якості капітана корабля «Нева» брав участь у першій російській навколосвітній експедиції
(1803-1806). Були обстежені маловідомі райони Тихого океану, здійснені спостереження над
морськими течіями, температурою, питомою вагою води, складені гідрографічні описи берегів,
зібраний великий етнографічний матеріал. Під час плавання Л. виправив чисельні неточності в
морських описах і на картах.
Вперше в історії мореплавства Л. здійснив безупинний перехід з Кантона до Портсмута.
Перу Л. належить книга «Подорож навколо світу на кораблі «Нева» в 1803, 1804, 1805 і 1806
роках», а також «Зібрання карт і малюнків, що мають стосунок до мандрівки Юрія Лисянського на
кораблі «Нева» (обидва доробки – 1812).
На відміну від І. Крузенштерна, під командуванням якого була організована експедиція і чиї
нотатки біли видані державним коштом, Л. довелося витратити на публікацію твору шалену за тих
часів власну суму в 18500 руб.: адміралтейство відмовило у фінансуванні на підставі «значних
погрішностей проти російської мови». Переклавши самотужки «Подорож навколо світу на кораблі
«Нева» в 1803-1806 роках» англійською мовою (1814), наш земляк образився і подав у відставку.
Між іншим, надалі його книга з успіхом витримала декілька перевидань.
Переклав книгу Д. Клерка «Досвід морської тактики» (1803). А зібрані і за його участю колекції
стали гордістю Російського географічного товариства.
Під час подорожі зустрічався з першим президентом США Джорджем Вашингтоном, брав участь
у закладанні Новоархангельської фортеці по той бік океану.
По закінченню подорожі підлеглі подарували своєму капітану золоту шпагу за написом «Подяка
команди корабля «Нева».
Ім’ям нашого земляка названі: острів в північно-східній частині Гавайського архіпелагу, бухта на
Алясці, півострів на північному узбережжі Охотського моря, два гірських хребти на о. Сахалін.
В м. Ніжин Чернігівської області видатному земляку споруджено пам’ятник, його ім’ям названо
сквер. А у місцевому музеї понині зберігається атлас, подарований Л. під час відвідин рідного
краю (1824).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – І. Крузенштерн, М. Резанов, М. Мордвінов, М. Румянцев.
І. Орлай, Г. Саричев, В. Берх та ін.
ЛИТВАК Анатолій Михайлович
Національний статус, що склався у світі: американський.
Кінорежисер. Творець першого в світі антифашистського фільму «Визнання нацистського
шпигуна» (1939).
З дворянської родини.
Народився 5 травня 1902 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 16 грудня 1974 р. в м. Неї-Сюр-Сен (Франція).
Навчався на філософському факультеті Петроградського університету.
Працював режисером фабрики «Півзахідкіно» (1922-1923), декоратором, асистентом режисера,
режисером в Парижі (1924-1929), режисером голлівудських студій «Wamer Brothers» і «XX
Century Fox» (1936-1964).
Служив, беручи участь у військових діях, в армії США (1942-1946).
Лауреат премії гільдії режисерів Америки (1949).
Володар призу Венеціанського міжнародного кінофестивалю.
Кавалер французьких ордена Почесного легіону і Військового Хреста.
Знімав комедії, пригодницькі стрічки, мелодрами.
Як кінорежисер дебютував фільмом «Тетяна» (1923).
31
Потім настала черга стрічок «Серце і долари» (1924), «Найюніший піонер» (1925), «Доллі робить
кар’єру» (1932), «Пісня однієї ночі», «Цей старий шахрай» (обидва – 1933), «Екіпаж», «Кале
Дувр» (обидві – 1935), «Маєрлінг» (1936), «Жінка, яку я кохаю» (1937), «Товариш» (1937),
«Дивовижний доктор Кліттерхауз» (1938), «Сестри» (1938), «Все це і небо на додаток» (1940), «Це
перш за все» (1942), «Нацисти наступають» (1943); «Розділяй і володарюй» (1943): «Битва за
Росію» (1944), «Битва за Китай» (1944), «Війна прийшла до Америки» (1945), «Довга ніч» (1947),
«Зміїна яма» (1948), «Рішення перед світанком» (1951), «Акт любові» (1954), «Глибоке синє море»
(1955), «Подорож» (1958), «П’ять миль опівночі» (1962), «Ніч генералів» (1967).
Не сприйнявши більшовицького режиму, емігрував: спочатку – до Франції (1925), потім – до
Німеччини (1929), а далі – до США (1936).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – Є. Вахтангов, В. Меєрхольд, Ф. Капра, С. Лорен, С.
Магарілл, М. Бабанова, Я. Кіпур, Л. Харвей, М. Шнайдер, Х. Бор, Ш. Ванель, Ж.-П. Омон, Ш.
Буає, К. Кольбер, Е. Робінсон, Е. Флінн, Б. Дейвіс, Х. Богарт, К. Трейвор та ін.
ЛИТВИНОВИЧ Спиридон
Національний статус, що склався у світі: австрійсько-галицький.
Священик.
З родини священика.
Народився 6 грудня 1810 р. в с. Дрицьків Бережанського повіту (нині – Бережанський район
Тернопільської області України).
Помер 4 червня 1869 р. у Львові (нині – адміністративний центр однойменної області України).
Похований на Личаківському цвинтарі.
Навчався на богословських факультетах Львівського і Віденського університетів.
Був вчителем Чернівецької гімназії, священиком львівського собору св. Юра, парохом віденської
церкви св. Варвари, ректором Віденської духовної семінарії (1852-1857), куратором львівської
митрополії (1857-1863), галицьким митрополитом (1863-1869).
Почесний крилошанин (1852).
Депутат, віце-маршалок Галицького сейму.
Член Державної Ради Австрійської імперії.
Відстоював політичні права українського населення в Галичині. Виступав проти спроб польського
вищого духовенства підпорядкувати греко-католицького митрополита польському архієпископові.
За безпосередньої участі Л. була прийнята конкордія з римо-католицькою церквою, яка стала
суттєвою перешкодою у полонізації Галичини (1863).
Наш земляк – автор слів до однієї з старогалицьких пісень «Руський молодець».
А ось що про нього зазначає Н. Позняк-Хоменко в статті «Білі плями українського гімну»:
Михайло Вербицький, який музику і спів вважав молитвою, а молитву – музикою, уперше побачив
вірш Чубинського в газеті «Зоря». А 26 червня 1863 року син відомого співака Модеста
Менцинського... Омелян завершує укладання збірки хорових творів різних авторів. Серед
тридцяти творів під номером 24 вміщено й пісню «Ще не вмерла Україна». ...Офіційною ж датою
першого публічного виконання пісні вважають 10 березня 1865 року, коли в Перемишлі, у
духовній семінарії українська громада влаштувала вечір пам’яті Тараса Шевченка. Збереглася
програмка вечора, у якій останнім номером зазначено «Ще не вмерла Україна» Михайла
Вербицького. Є документальне свідчення і про те, що ця пісня звучала в березні 1866 року на
Шевченківському вечорі у Відні. Виконували її й 1867 року у Львові на прийомі з нагоди зустрічі
Нового року в митрополита Спиридона Литвиновича».
Серед друзів та близьких знайомих Л. – А. Петрушевич, В. Фортуна, Я. Головацький, Г.
Шашкевич, М. Устиянович, І. Главач, Й. Лозинський, Я. Кульчицький, І. Гушалевич, Т. Павликів, М. Ковбасюк, С. Качала та ін.
ЛИТОВЧЕНКО Олександр Дмитрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник.
З міщанської родини.
Народився в 1835 р. в м. Кременчук Полтавської губернії Російської імперії (нині – районний
центр Полтавської області України).
Помер 16 (28) червня 1890 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Навчався в Петербурзькій імператорській академії мистецтв (до 1863).
32
Академік Петербурзької імператорської академії мистецтв (1868).
Один з засновників Петербурзької художньої артілі.
Кавалер двох малих срібних (1855; 1857), двох великих срібних (1857; 1858) і малої золотої (1861) медалей Петербурзької імператорської академії мистецтв.
Учасник низки виставок Петербурзької імператорської академії мистецтв і Товариства
передвижників, Усесвітніх виставок в Парижі (1867; 1878), Всеросійської виставки в Москві
(1882).
Посмертна виставка художника була влаштована при XX виставці передвижників (1892).
Серед найвідоміших доробків нашого земляка – «Харон перевозить душі померлих»,
«Сокольничий», «Цар Іван Грізний показує свої скарби Англійському послові Горсею»,
«Цілування Іуди», «Бог приборкує обурення ізраїльтян проти Мойсея», «Олімпійські ігри», «Цар
Петро і царевич Іван, яких мати показує стрільцям», «Тамара», «Бояриня Морозова», «Цар
Олексій Михайлович і Никон, архієпископ Новгородський, біля труни чудотворця Пилипа, митр.
Московського», «Офелія», «Христос в Гефсиманському саду», «Сідло, прикрашене
коштовностями», «Сокольничі царя Олексія Михайловича», «Ставка програна».
Його пензлю також належать портрети С. Андрєєвського і В. Вельямінова-Зернова, М. Дурново,
М. Трахтенберг, В. Швартц, малюнки олівцем «Портрет панянки», «Голова лицаря».
Л. – автор образу в храмі св. Миколая на Севастопольському військовому цвинтарі, 7 релігійних
картин в храмі Христа Спасителя в Москві.
Нині полотна нашого земляка зберігаються в музеї імператора Олександра III, Третяковській
галереї (обидва – РФ), приватних зібраннях.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – І. Крамськой, Г. Мясоєдов, О. Корзухін, Ф. Журавльов, К.
Лемох, В. Крейтан, М. Пєсков, К. Маковський, Б. Веніг, В. Перов, В. Стасов та ін.
ЛИФАР Серж
Національний статус, що склався у світі: російсько-французький.
Балетмейстер, танцівник. Справжнє прізвище – Лифар Сергій Михайлович. Фундатор Паризького
інституту хореографії (1947).
З дворянської родини. Батько, Лифар М., – чиновник Департаменту водного та лісового
господарства.
Народився 2 квітня 1904 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 16 грудня 1986 р. в м. Лозанна (Швейцарія). Похований за заповітом на російському
кладовищі Сент-Женев’єв де Буа у передмісті Парижа (Франція). На могилі, як він і бажав,
зроблено напис «Serg Lifar de Kiev» («Серж Лифар з Києва»).
Навчався в київських 8-й та Імператорській Олександрівській гімназіях, балетній секції Центро-
студії, Київській консерваторії.
Працював у трупі С. Дягілєва «Російській балет» (1924-1930), головним балетмейстером паризької
«Гранд Опера» (1930-1944; 1947-1959; 1962-1963; у 1977), трупи «Новий балет Монте-Карло»
(1944-1947), викладав у Сорбонні (з 1955).
Почесний президент Національної ради танцю при ЮНЕСКО.
Ректор французьких Університету танцю, професор Вищої школи музики.
Кавалер ордена Почесного легіону, ордена Літератури і мистецтва, Золотої медалі міста Париж.
Лауреат найвищої відзнаки балету «Золота пантофля», премії «Оскар».
Нагороджений найвищими відзнаками Швейцарії, Швеції.
Л. створив понад 200 балетів і дивертисментів в оперних спектаклях. Першим з них був «Творіння
Прометея», а останнім – «Блудний син», про який сам маестро скаже: «Багато хто в залі плакав, проте ніхто не знав, що я грав себе, своє життя».
Серед найвідоміших сценічних доробків: «Вакх і Аріадна», «На Дніпрові», «Ікар», «Олександр
Великий», «Шота Руставелі», «Сюїта в білому», «Міражі», «Мандрівний лицар», «Фантастичне
весілля», «Жизель», «Франческа да Ріміні», «Федра».
Виконав партії Аполлона, Олександра Македонського, Давида, Енея, Вакха, Дон Жуана, Альберта.
Перу нашого земляка належать наступні книги: «Історія російського балету», «Дягілєв та з
Дягілєвим «, «Танок», «Гарячі роки з Сергієм Дягілєвим», «Моє життя», «Мемуари Ікара».
У Парижі існує Музей культурної спадщини (філіал музею історії Києва), де відкрито
меморіальний зал, присвячений Л.
Фасад готелю «Лотті» в центрі Парижа, де довгі роки мешкав Л., прикрашає меморіальна дошка з
його прізвищем.
33
В Лозанні з’явився пам’ятник, дарунок від киян: Ікар з піднятими руками-крильми. На постаменті
все той же напис: «Serg Lifar de Kiev».
За ініціативою Асоціації діячів хореографічного мистецтва України, Національної опери України і
Головного управління культури щорічно у Києві проводиться Міжнародний конкурс імені Сержа
Лифаря (1994), який конгрес Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО взяв під свій патронаж,
включивши його до реєстру найпрестижніших хореографічних конкурсів планети, і фестиваль
«Серж Лифар де ля данс».
До 100-річчя з дня народження видатного земляка Україна випустила поштову марку з його
зображенням , а також 2-гривневу монету, а французький кінорежисер Д. Делуш зняв фільм
«Серж Лифар Мусагет» (усе – 2004).
Перебуваючи тривалий час в еміграції (1923), Л. все відвідав батьківщину разом з дружиною,
шведською графинею Ліліан Алефельд-Лаурвіг (1961). Пізніше, ставши вдовою, жінка поверне на
батьківщину орден Почесного легіону, «Золоту пантофлю», сценічні костюми і скульптурні
портрети чоловіка, виконані Бельмондо – батьком відомої французької кінозірки, частину його
бібліотеки (всього 817 одиниць), а також валізу Сергія Дягілєва, пуант Анни Павлової, роботи
Пікассо і Шагала.
На жаль, життя Л. не було тільки райдужним. Аби дістатися Парижа, йому довелося неймовірні
труднощі, зазнати арешту, потрапити до тифозного бараку. Після Другої світової війни нашого
земляка Французький Рух Опору звинуватив у співробітництві з фашистами, і він на знак протесту
залишив «Гранд Опера».
Л. марив постановкою «Федри» в московському Великому театрі з М. Плісецькою в головній ролі
та не отримав «партійного» дозволу. Не зміг взяти участі й у перших гастролях балетної трупи
«Гранд Опера» в Москві. У візі йому відмовили – верх цинізму! – безпосередньо в аеропорту
(1958).
На батьківщині, у Києві, ім’я славетного сина залишалося підзабороною до проголошення
Україною незалежності. Протестуючи проти подібного свавілля, Л. залишив сцену, здійснивши, за
його словами, перше балетне «харакірі».
Наш земляк ніколи не мав ні свого будинку, ні квартири, жил у готелі, в кімнаті, заваленій
книгами.
У м. Київ започатковано Міжнародний фестиваль балету «Серж Лифар де ля данс» (1999).
До 100-річчя від дня народження Л. Національний банк України випустив ювілейна монету
номіналом 2 гривні (2004).
У м. Лозанна (Швейцарія) відкрито пам’ятник нашому землякові (2003).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – С. Дягілєв, А. Павлова, Ш. де Голль, Ф. Воячек, Б.
Ніжинська, Ж. Кокто, Ф. Шаляпін, С. Далі, Е. Чекетті, С. Головін, І. Шовіре, І. Стравінський, Н.
Вирубова, С. Рахманінов, Ж. Помпіду, М. Шагал, Г. Гарбо, П. Пікассо, П. Валері, К. Шанель та ін.
ЛИХАЧОВ Володимир Сергійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, драматург, перекладач.
З родини службовця.
Народився 6 (18) лютого 1849 р. в м. Полтава Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 5 (18) листопада 1910 р. в м. Петербург (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований на
Смоленському цвинтарі.
Закінчив Полтавську гімназію (1860-1868), навчався в Петербурзькому, Харківському
університетах (1868-1871).
Працював чиновником міністерства фінансів (1871-1872), чиновником, помічником
столоначальника Департаменту податкових зборів (1872-1893), чиновником (1894-1897), старшим
столоначальником(1897-1904) Департаменту державного казначейства, коректором «Словника
російської мови» (1904-1910).
Друкувався в газетах «Новини», «Петербурзький аркуш», «Новий час», журналах «Нива»,
«Сатирикон», «Вісник Європи», «Будильник», «Всесвітня панорама», «Діло», «Вітчизняні
нотатки», «Ваза», «Театр і мистецтво», «Маски», «Бабка», «Вісник іноземної літератури»,
«Слово», «Російська думка», «Всесвітня ілюстрація», «Північний вісник».
Як літератор дебютував в газеті «Петербурзький аркуш» віршем «Осоромила» (1869).
34
Потім настала черга п’єс «Провчила!», «Для чоловіка» (обидві – 1881), «В кревних обіймах»
(1883), «Життя Ілімова» (1890), «Матуся» (1902), оповідань «Радощі життя», «За згодою» (обидва
– 1889).
Наш земляк – автор віршів «Письменнику Самозванову», «В’язні» (обидва – 1905), «Патріоти»
(1906), «Реакціонеру» (1908), статей «З театральних спогадів» (1908),»Композитори і віртуози»,
«Бесіди про театр» (обидві – 1909), «Формопошуки» (1910).
Його перу також належить книга «За двадцять років. Твори і переклади. 1869-1888» (1889).
Перекладав Ж. Мольєра, В. Гюго, Г. Гейне, Ф. Шіллера, Ш. Бодлера, Г. Лессінга, Т. Мура, П.
Беранже, Г. Гервега, Л. Акермана, Ф. Боденштедта, Ф. Коппе.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – Ю. Арцибушев, О. Шеллер-Михайлов, Г. Благосвєтлов, К.
Случевський, С. Окрейц, К. Баранцевич, А. Заблоцький-Десятовський, І. Котт, Л. і П. Бикові, М.
Албов та ін.
ЛІБ Міхай
Національний статус, що склався у світі: угорський.
Художник. Псевдонім – Мункачі Міхай. Фундатор угорського романтичного реалізму в живопису.
З родини службовця. Батько, Ліб Л.-М., – чиновник зі збору соляного податку.
Народився 20 лютого 1844 р. в м. Мункачі (нині – м. Мукачево Закарпатської області України).
Помер 1 травня 1900 р. в містечку Енденіх поблизу Бонна (Німеччина). За заповітом похований на
одному з цвинтарів Будапешта (Угорщина).
Навчався в Марачанській художній академії (1863-1865), Віденській і Мюнхенській академіях
мистецтв (1865-1868), брав уроки у Е. Самоші (1862-1863) та Л. Кнауса (1868-1869).
Кавалер угорського орден Залізної корони III ступеня.
Кавалер золотої медалі Паризької виставки (1870).
Почесний громадянин м. Мукачів (1880).
Як майстер дебютував картиною «Гроза в степу» (1867).
Потім настала черга полотен «Іннаш, який позіхає» (1869), «Камера смертника» (1870) «Збирачки
корпії» (1871), «Нічні волоцюги», «Прощання», «Селянка, яка збиває масло», «Збиральниця
хмизу», «Мати з дітьми» (усі – 1873), «Ласло Паал» (1876-1877), «Страйк» (1895), «Це людина»
(1896).
Пензлю Л. Також належать картини «Голгофа», «Христос перед Пілатом», «Таємнича вулиця»,
«Прихід угорців на свою батьківщину», «Каштанова алея», «Портрет Ференца Ліста», «Після
роботи», «Мати з дитиною».
Картина нашого земляка «Знайдення батьківщини» прикрашає зал засідань Угорських державних
зборів, а фреска «Апофеоз Ренесансу» – баню Віденського художньо-історичного музею.
Стиль Л. відрізняє драматична насиченість і цілісність композиції завдяки пастозній, об’ємній
формі мазка і емоційно насиченому колориту, побудованому зазвичай на напружених контрастах
білого і коричневих чи чорних тонів.
За життя митець мав персональну виставку у знаменитому Скляному палаці Мюнхена (1879).
Остання виставка відбулася в мукачівському історичному музеї «Замок Паланок», яку відвідали
президент України В. Ющенко і прем’єр-міністр Угорщини Ф. Дюрчан з дружинами (2007).
Нині доробки Л. зберігаються в Угорській національній галереї, музеї ім. Ф. Дері (Дебрецен), численних приватних колекціях.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – К. Фішер, Е. Самоші, Г. Курбе, В. Каульбах, В. Лейбль, Л.
Кнауас та ін.
ЛІВЕН Карл Андрійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Державний, військовий діяч. Генерал від інфантерії (1827); міністр народної освіти Російської
імперії (1828-1833).
З дворянської родини. Батько, Лівен А., – генерал-майор; син, Лівен А., – генерал-майор; син, Лівен К., – сенатор.
Народився 1 лютого 1767 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 31 грудня 1844 р. (12 січня 1845 р.) на мизі Балгалн Курляндської губернії Російської
імперії (нині – Республіка Латвія). Похований у власному маєтку.
Отримав домашню освіту.
35
Був капралом 2-го фузілерного полку (1770-1778), ад’ютантом батька (1778-1781), офіцером 2-го
канонерського (1781-1785), Семенівського (1785-1789) полків, генерал-ад’ютантом штабу
фельдмаршала Г. Потьомкіна (1789-1790), командиром Тульського (1790-1797) і Ризького
мушкетерських (1797-1798), лейб-гренадерського (1798-1799), лейб-гвардії Преображенського
(1799) полків, Архангельським військовим губернатором (1799-1800), міністром народної освіти
Російської імперії (1828-1833).
Учасник російсько-турецької війни (1787-1791), придушення польського повстання (1794).
Член Військової колегії (1799).
Член Державної ради (1826).
Почесний член Петербурзької академії наук (1826).
Почесний член Російській академії наук (1828).
Почесний член Товариства любителів російської словесності при Московському університеті
(1828).
Старшина Російського біблейського товариства (1813).
Президент євангельсько-лютеранської консисторії (1819).
Член Ради з військово-карних закладів (1830).
Голова Комітету з облаштування учбових закладів (1828).
Опікун Дерптського учбового округу (1817-1828).
Кавалер орденів Георгія 4-го ступеня (1795), Ганни 2-го (1798) і 1-го (1799) ступенів,
командорським хрестом ордена Св. Івана Єрусалимського (1798), Олександра Невського (1818),
Володимира 1-ого ступеня (1829).
Нагороджений золотою шпагою «За хоробрість» (1795).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – М. Мусін-Пушкін, О. Шишков, П. Ширінський-
Шихматов, М. Несельроде, Ф. Ліст та ін.
ЛІВЕН Христофор Андрійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Військовий діяч, дипломат. Генерал-ад’ютант (1798), генерал від кавалерії (1819); опікун Й. І. В.
Государя спадкоємця Цесаревича Олександра Миколайовича.
З дворянської родини. Батько, Лівен А., – генерал-майор; мати, Поссе Ш., – вихователька великих
княжен, дочок Павла Петровича, і великих князів Миколи та Михайла Павловичів; брат, Лівен К.,
– міністр народної освіти Російської імперії; племінник, Лівен А., – генерал-майор; племінник, Лівен К., – сенатор.
Народився 6 травня 1774 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 29 грудня 1838 р. (10 січня 1839 р.) в м. Рим (Італія).
З п’яти років був записаний до війська (1779-1791), служив прапорщиком, підпоручиком,
поручиком Семеновського полку (1791-1796), підполковником Володимирського драгунського і
Тульського мушкетерського полків (1796-1797), начальником військово-похідної канцелярії Й.І.В.
(1798-1808), надзвичайним посланником і повноважним міністром в Берліні (1809-1812), послом у
Лондоні (1812-1834), опікуном спадкоємця Цесаревича (1834-1838).
Член Державної ради (1834).
Учасник бойових дій проти Польщі (1794), походу графа Зубова проти Персії (1796) і експедиції
до Грузії.
Перебував у почті російського імператора під час битв під Вішау й Аустерліцом (1805) і зустрічі з
Наполеоном в Тільзіт (1807).
У статті «Лівен, ясновельможний князь Христофор Андрійович» І. Артамонова зазначає: «Будучи
свідком і учасником найбільших подій початку XIX сторіччя, Лівен зумів завоювати довіру
видатних політичних діячів сучасної йому Англії; помірність і благородство, властиві його
характеру, були оцінені всіма політичними партіями Англії, незалежно від їх переконань. Його
політична чесність, обережність і в той же час наполегливість у вчинках вселяли загальну до нього
пошану: всі знали, що він завжди вірний своєму слову. Лорд Грей на засіданні парламенту віддав
представникові Російської імперії вдячну і блискучу вдячність, – єдиний приклад в історії
великобританського парламенту».
Серед друзів та близьких знайомих Л. – В. Жуковський, О. Кавелін, Олександр I, С. Юр’євич, О.
Адлерберг, М. Вільєгорський, О. Паткуль та ін.
36
ЛІВШИЦЬ (НАУМОВИЧ) Бенедикт Костянтинович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Поет, перекладач. Один з фундаторів футуризму на теренах Російської імперії і СРСР.
З родини комерсанта.
Народився 25 грудня 1886 р. (6 січня 1887) в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Розстріляний 21 вересня 1938 р. в одній з сталінських катівень м. Ленінград СРСР (нині – м.
Санкт-Петербург РФ).
Закінчив одеську Рішельєвську гімназію (1897-1905), навчався на юридичному факультеті
Новоросійського університету (1905-1907), закінчив відповідний факультет Київського
університету св. Володимира (1907-1912).
Служив в 88-му Петровському піхотному полку (1912), 146-му Царицинському піхотному полку
(1914), працював чиновником низки урядових і громадських закладів у Києві (1915-??).
Кавалер Георгіївського Хреста 4-го ступеня (1915).
Друкувався в газеті «Біржові відомості», журналі «Аполлон», збірниках «Ляпас суспільному
смаку», «Дохлий Місяць», «Садок суддів», «Рикаючий Парнас».
Як літератор дебютував в «Антології сучасної поезії» циклом віршів «Morituri» (1909).
Потім настала черга книг «Флейта Марсія» (1911), «Вовче сонце» (1914), «З драговини боліт»
(1922), «Патмос» (1926), «Кротонський полудень» (1928), «Півтораокий стрілець» (1933).
Л. прагнув створити нову поетичну систему, де ламання синтаксису, аграматичні форми,
складність семантичних конструкцій повинні були служити подоланню статичності зображення.
Переклав російською з французької О. де Бальзака, А. Барбюса, Т. Корб’єра, А. Рембо, М. Ролліна, Ж. Карре, А. Жида, В. Гюго, Ж. Расіна, з грузинської – Т. Табідзе, Г. Леонідзе, П. Яшвілі, з
української – М. Зерова, П. Тичину.
За більшовиків, які боролися за класову чистоту мистецтва, нашого земляка заарештували і
засудили до 10 років ув’язнення без права листування (1937). Через рік Л. розстріляли.
Реабілітований посмертно (1957).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – В. Маяковський, В. Хлєбніков, В. Степанова, О.
Кручених, Л. Квітко, Н. Гончарова, В. Брюсов, Л. і Д. Бурлюки, Є. Гуро, М. Гумільов, О. Екстер, О. Розанова, В. Камінський, А. Білий, В. Шкловський, І. Еренбург, Г. Якулов, О. Мандельштам, В.
Ельснер, М. Кольцов, Б. Єфимов та ін.
ЛІНДФОРС Микола Федорович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, драматург, перекладач. Псевдонім – Н. Аксель.
З дворянської родини.
Народився в 1812 р. в м. Севастополь Таврійської губернії Російської імперії (нині – Автономна
Республіка Крим України).
Помер 27 червня (9 липня) 1848 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург
РФ). Похований на Смоленському лютеранському цвинтарі.
Закінчив петербурзький Пажеський корпус (1831), Імператорську військову академію (1834).
Служив в лейб-гвардійському Семенівському полку (1831-1832), гвардійському Генеральному
штабі (1835-1839), квартирмейстером 1-ї гренадерської дивізії (1839-1842), чиновником особливих
доручень Департаменту військових поселень (1843-1848).
Друкувався в журналах «Пантеон», «Літературний додаток до «Російського інваліда»,
Як літератор дебютував перекладом з італійської «Кантати на день народження його
ясновельможності М. І. Шелашнікова» Д. Челлі (1831).
Потім настала черга сонета «До К***» (1834), водевіль «Ще Руслан і Людмила, або Новий будинок
божевільних» (1843), «Дядечко-балакуха, або Двері в капітальній стіні», «Три женихи і дві з
половиною наречені», «Красноярський купець», «Жінка-розбійник» (усі – 1846), «Пригода в
Полюстрові» (1847).
Наш земляк – автор книг «Вірші» (1834).
Переклав «Політичне і військове життя Наполеона. Опис битв» (1844).
Перекладав Езопа.
Популярність опери «Руслан і Людмила» у глядачів пояснюється появою в 1843 р. водевілю Л.
«Ще Руслан і Людмила, або Новий будинок божевільних». Сучасники угледіли в ньому пародію
37
на оперу. Водевіль йшов впродовж трьох сезонів і зник зі сцени разом з першою постановкою
«Руслана і Людмили» Глинки. Втім, пізніше його грали на сценах провінційних театрів.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – М. Лермонтов, П. Плетньов, І. Дмитрієв, П. Беклемішев, С. Степанова, В. Лєвашов, В. Бурнашев, Ф. Коні та ін.
ЛІСОВА Лідія Валентинівна
Національний статус, що склався у світі: російський.
Прозаїк, поет, драматург, перекладач, актриса. Справжнє прізвище – Шперлінг Лідія Озіясівна.
З дворянської родини. Батько, О. Шперлінг, – статський радник.
Народилася 20 грудня 1889 р. (1 січня 1890) в м. Бердичів Київської губернії Російської імперії
(нині – районний центр Житомирської області України).
Померла 26 березня 1972 р. в м. Ленінград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Навчалася в одній з київських гімназій, театрі-студії Лепківських.
Грала в трупах Київського російського театру (1907-1909), Херсонського міського театру (1909-1910), Симбірського міського театру (1910-1911), низки петербурзьких театрів (1911-1916), була
секретарем журналу «Новий сатирикон» (1916-1917), ведучою Всесоюзного радіо (1927-1936).
Друкувалася в газетах «Сьогодні», «Червона газета», «Вітчизна», журналах «Нива», «Сонце Росії»,
«Весна», «Сибірські вогні», «У світі мистецтв», «Бегемот», «Рампа і життя», «Вогник», «Багаття»,
«Життя мистецтва», «Мухомор», «Їжак», «Сибірський світанок», «Сміхач», «Новий сатирикон».
Як літератор дебютувала в журналі «У світі мистецтв» віршем «Пісенька» (1907).
Потім настала черга віршів «Царівна сутінок», «Лунали скрипки золоті», «Я розсипала фіалки
твоєю постелею», «Казка»; ліричного етюду «Про квітку, що зів’яла» (1907); оповідання
«Метелики» (1913).
Наша землячка – автор п’єс «Паж Аїлі» (1908), «Це було так», «Яскраво-червоні троянди», «Так, я
така» (усі – 1914), «Коли жінці однаково» (1915).
Її перу також належать книги «Алеї химер» (1915), «Жар-птах» (1922), «Грім і блискавиця» (1925),
«Як хлопчаки в селі театр наладнали» (1926).
Л. видала три книги перекладів.
У свою чергу, «За відсутність значних художніх творів» нашу землячку виключили з Спілки
письменників і літературного фонду СРСР (1934).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – А. Аверченко, Н. Волохова, Л. Блок, К. Марджанішвілі, М. Медведєв, Н. Грін, Т. Щепкіна-Купернік, В. Воїнов, Е. Кроткий, В. Князєв, С. Писарєв та ін.
ЛІТИНСЬКИЙ Генріх Ілліч
Національний статус, що склався у світі: російський.
Композитор, педагог, теоретик музики.
З міщанської родини.
Народився 17 березня 1901 р. в м. Липовець Київської губернії Російської імперії (нині – районний
центр Вінницької області України).
Помер в 1985 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).
Закінчив композиторський факультет Московської державної консерваторії (1922-1928).
Працював викладачем Московської консерваторії (1931-1947), музично-педагогічного інституту
ім. Гнєсіних (1947-1985).
Заслужений діяч мистецтв РРСФР (1957).
Народний артист Якутської АРСР і Татарської АРСР (1964).
Наш земляк – автор або співавтор опер «Нюргун Боотур», «Сигий Киринаастиир», «Червоний
шаман», балетів «Сир симеє», «Яскраво-червона хустина», «Радість Алтана», симфонічних
рапсодій «Исиах», «Айхал», музичної комедії «Добридень, університету».
Перу Л. належать тритомний фундаментальний доробок «Завдання з поліфонії», підручник «Поява
імітацій строгого письма».
Неодноразово наш земляк захнава утисків від ідеологів влади. Ось що згадує з цього приводу
всесвітньо відомий композитор Т. Хренніков: «В опалу потрапив чудовий педагог Генріх Ілліч
Літинський, якого звинуватили в «дрібнобуржуазній свідомості». Блискучий музикант, чесна
людина, він був роздавлений. Десять років його не залишали у спокої. Він звик до тавра
формаліста і болісно думав про те, як зжити цю халепу. Його становище було важким – учні
періодично читали в передовицях, що їх коннсерваторський педагог насаджує їм чужі
радянському художникові ідеї».
38
Трапилася у житті і професійна помилка. Він не розгледів талант А. Шнітке і виніс йому ледь не
вирок: «Хай я буду поганим пророком, але моє переконання полягає в тому, що шлях розвитку
Альфреда Шнітке як композитора лежить не на цій магістралі. Я знаю багато його творів,
пройнятих якнайглибшим розумом, чудовим, здоровим, естетично сильним внутрішнім
переконанням. Я знаю, що ці якості Шнітке, розвинені, збагачені ним самим і самим життям, не
лежать в ракурсі цієї музики. З цього не виходить, що не треба було братися за такий твір».
Серед друзів та близьких знайомих Л. – М. Жирков, Р. Гліер, Ф. Ахметов, Г. Лане, М. Алексєєв, Г.
Воробйов, В. Ходяшев, О. і Ф. Васильєви, А. Бабаджанян, М. Глуз, Н. Жиганов, А. Посельська, Т.
Хрєнніков, Ф. Мансуров, Н. Макарова та ін.
ЛІФШИЦЬ Євген Михайлович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Фізик. У фізиці існують наукові терміни «критерій Ліфшиця», «порівняння Ландау – Ліфшиця».
З медичної родини. Батько, Ліфшиць М., – лікар; брат, Ліфшиць І., – фізик.
Народився 8 (21) листопада 1915 р. в м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 29 жовтня 1985 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Кунцівському
цвинтарі.
Закінчив Харківський механіко-машинобудівний інститут (1933).
Працював науковим співробітником Фізико-технічного інституту АН УРСР (1933-1938), Інституту
фізичних проблем АН СРСР (1939-1985).
Академік академії наук СРСР (1979).
Іноземний член Лондонського королівського товариства (1983).
Лауреат Державної премії СРСР (1954).
Лауреат Ленінської премії (1962).
Спеціалізувався з проблем фізики твердого тіла, космології, теорії гравітації.
Встановив критерій, який забезпечив можливість повної класифікації фазових переходів II роду
(1941); розробив теорію молекулярних сил, що діють між конденсуючими тілами (1954);
побудував теорію нестійкостей у Всесвіті, який розширяється (1946).
Спільно з Л. Ландау побудував теорію доменів у феромагнетиках і вивів рівняння руху магнітного
моменту (1935); а з І. М. Халатніковим і В. О. Бєлінським – вивів загальне космологічне рішення
рівнянь Ейнштейна з особливістю в часі (1970-1972).
Друкувався в «Журналі експериментальної і теоретичної фізики».
Перу нашого земляка (у співавторстві з Л. Ландау) належить класичний 10-томний «Курс
теоретичної фізики» (1940-1965).
Між іншим про цю співпрацю ходив наступний жарт: «в «Курсі теоретичної фізики» немає
жодного рядка Ландау і жодної думки Лівшиця».
Серед друзів та близьких знайомих Л. – Л. Ландау, Л. Пітаєвський, Г. Гамов, Р. Максвелл, О.
Ахієзер, В. Берестецький, І. Халатніков, В. Бєлінський та ін.
ЛОБОДА (ПАШКОВСЬКА) Стефанія Матвіївна
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменниця, перекладачка. Псевдонім – С. Крапивіна.
З поміщицької родини.
Народилася в 1827 р. в Київській губернії Російської імперії (нині – Київська область України).
Померла 21 січня (2 лютого) 1887 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург
РФ). Похована на католицькому цвинтарі Виборзької сторони.
Отримала домашню освіту.
Друкувалася в «Ілюстрованій газеті», журналах «Син Вітчизни», «Громадянин», «Дитяче
читання», «Бджола», «Друг народу», «Жіноча освіта», «Гусляр», «Думка», «Сімейні вечори»,
«Правда», «Мистецький огляд», «Сім’я і школа», «Іграшка», «Селянське читання».
Як літератор дебютувала в журналі «Бджола» повістю «Щоденник княгині Хмурової» (1875).
Потім настала черга нарисів «Декілька слів про Т. Шевченка» (обидва – 1875),
«Знайомство з Погодіним», «Місіонери нашого часу» (обидва – 1876), «Страшний вечір з життя Т.
Г. Шевченка», «Про псковичів», «Сила моди» (усі – 1878), «З побуту наших фельдшериць» (1879), оповідань «Мовчазний» (1875), «Ластівчине горе» (1878), «Зачароване царство» (1879), «Діонісія
Федорівна» (1880).
39
Перу Л. належать книги «Діамантовий хрестик» (1876), «Рідні картинки» (1881), «Троянди і
колючки» (1884), спогадів по Т. Г. Шевченка, а також «Моє знайомство з Погодіним» (1876).
Перекладала російською з польської Ю. Крашевського, Е. Ожешко.
Рано вийшовши заміж, наша землячка значну частину життя провела на півдні Росії і в південно-
західному краю, а на початку 60-х років подорожувала Адріатичним морем, жила в Сербії і
Чорногорії.
А ось як вона переповідала розповідь сестри про Т. Шевченка, який зупинявся в будинку
останньої: «Кого люблять діти, – казав він, – той, значить, ще не зовсім поганий чоловік». Коли ж
Тараса Григоровича починав змагати сон, діти (така була умова) повинні були тихенько розійтися.
«Тікаймо, бо дядько вже хропе, наче коняка!» – казали вони, розбігаючись. Розкішними, темно-
синіми, оксамитними українськими ночами Шевченко любив ходити подвір’ям іноді до
вранішньої зорі, кажучи при цьому, що «незчисленнії зіроньки не пускають його до хати».
Серед друзів та близьких знайомих Л. – Ф. Достоєвський, В. Острогорський, М. Погодін, В.
Михайлов, Д. Садовніков та ін.
ЛОВЕНГАРДТ Антон Сигізмундович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Письменник, журналіст.
З родини військового. Батько, Ловенгардт С., – відставний офіцер австрійської армії.
Народився 1 (13) травня 1875 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер під час фашистської окупації після 1941 р. в м. Одеса Російської імперії (нині –
адміністративний центр однойменної області України).
Навчався в Одеських реальному училищі св. Павла і гімназії.
Працював сезонним робітником в Константинополі (1893), судовим референтом «Одеської газети
(1897), хронікером газети «Південний огляд» (1898-1902), кореспондентом газет «Одеські новини»
і «Одеський кур’єр» (1903-1909), «Терек» (1909-1910), «Ранок Одеси» (1910-1911), «Південна
думка» (1912-1917), «Моряк» 1917-1940).
Друкувався в газетах «Дзеркало Одеси», «Південний огляд», «Моряк», «Одеські новини»,
«Терек», «Ранок Одеси», «Луна», «Одеський кур’єр», «Вісті», «Дніпровський поголос», «Одеська
газета», «Ясна зірка», «Одеський аркуш», журналах «Вогні», «Тиждень «Сучасного слова», «Весь
світ».
Як літератор дебютував в «Одеській газеті» судовими замітками (1897).
Потім настала черга оповідань «В куряві куліс» (1899), «Герасим», «Кінь Аллаха» (обидва – 1908),
«Старий гарібальдієць» (1910), «Панотець Василь» (1911), «Зимові дачники» (1912), «Зуара»
(1913), «Зустріч» (1918).
Наш земляк – автор книги «В осінній імлі» (1901).
У нарисі «Потік життя» К. Паустовський писав: «Я не знав, що він був знайомий з Купріним, але з
того часу мені завжди здавалося, що Купрін просто не встиг написати саме про Ловенгардта.
Це був справжній купрінський персонаж. Єдиною пристрастю цього самотнього старого був
одеський порт. ...З ранку до вечора, у будь-який час року і в будь-яку погоду, він поволі обходив
всі гавані і всі причали – неймовірно худий і урочистий, мов Донкіхот, спираючись замість
рицарського списа на товсту палицю. Він підіймався на всі пароплави і, як «капітан порту», у
відомому оповіданні Гріна, розпитував моряків про подробиці рейсу. Він досконало говорив
кількома мовами, навіть новогрецькою. З вишуканою ввічливістю він розмовляв з капітанами і з
пропащими портовими босяками і, розмовляючи, знімав перед всіма старого капелюха. У порту
його прозвали «Літописцем».
Серед друзів та близьких знайомих Л. – О. Купрін, В. Короленко, К. Паустовський, М. Гаджаєв, В.
Катаєв, І. Горбунов-Посадов, В. Язвицький, Є. Любич, В. Воровський та ін.
ЛОДІЙ Петро Дмитрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Філософ, педагог, правознавець, перекладач. Перший професор філософії і права Петербурзького
університету.
З родини священика.
Народився 4 (15) травня 1764 р. в с. Збій Австрійської монархії (нині – Мукачівський район
Закарпатської області України).
40
Помер 10 (22) червня 1829 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Похований на Смоленському цвинтарі.
Навчався в Гросвардійській гімназії, Ужгородському ліцеї.
Працював викладачем Львівського (1787-1801), Краківського (1801-1803) університетів,
Петербурзьких педагогічного інституту (1803-1819), університету (1819-1820), інспектором
Петербурзького комерційного училища (1820-1829).
Член Російського вільного економічного товариства, Альтенбурзького наукового ботанічного
товариства, Єнського мінералогічного товариства.
Перший професор філософії і права Петербурзького університету.
Л. – автор доробків: «Ономастікон найлюб’язнішому пану Миколі Скородинському» (1790),
«Ономастікон найлюб’язнішому пану Антонію Ангеловичу» (1791), «Логічні настанови,
спрямовані на пізнання й відрізнення справжнього від хибного» (1815), «Теорія загальних прав»
(1828), «Християна Баумейстера настанови любомудрія повчального» (1870). Не опубліковані й не
дійшли до нас «Природне право народів» та «Повний курс філософії».
Переклав «Приватне природне право» Цейлера (1809), «Карне право» Фейєрбаха (1810),
«Моральну філософію» Баумейстера (1815).
Відкрив росіянам праці І. Канта. Обстоював сенсуалістичні погляди, виступав проти
суб’єктивного ідеалізму, скептицизму й агностицизму. Істину поділяв на метафізичну, логічну, моральну й фізичну. Її критерієм вважав несуперечність та одностайність думки більшості, яка
виробляється завдяки розуму й досвіду.
Заперечував божественний характер походження душі, її безсмертність.
Відстоював природне походження загального державного права і рівність усіх людей за своєю
природою. Виступав проти спроб заборонити в Російській імперії викладання філософії.
Зазнав переслідувань з боку влади: не всі його праці друкувалися, а книга «Логічні настанови»
взагалі була визнана «перенасиченою найнебезпечнішими і руйнівними засадами» і нашого
земляка відсторонили від читання філософії (1820).
Не осоромили Л. нащадки. Його син Андрій (1812-1850) став знаним співаком, першим
виконавцем романсів М. Глинки; онук Петро Андрійович (1855-1920), теж співак, працював
викладачем у Тифліті; правнучка Зоя Петрівна (1886-1957) була не тільки відомою вокаліст кою, а
й професором Ленінградської консерваторії.
Іменем нашого земляка названо вулицю в м. Ужгород.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – М. Балугьянський, О. Галич, І. Орлай, В. Кукольник, О.
Куніцин, О. Микитенко, М. Ушаков та ін.
ЛОЗИНО-ЛОЗИНСЬКИЙ Гліб Євгенович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Авіаконструктор. Головний конструктор першої у світі багаторазової космічно-транспортної
системи «Енергія – Буран».
З дворянської родини. Батько, Лозино-Лозинський Є., – присяжний повірений.
Народився 25 грудня 1909 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 28 листопада 2001 р. в м. Москва (столиця РФ).
Закінчив Харківський механіко-машинобудівний інститут (1926-1930).
Працював інженером-конструктором Харківського турбогенераторного заводу (1930-1932),
Харківського авіаційного інституту (1932-1939), Ленінградського Центрального котлотурбінного
інституту (1939-1941), Київського заводу N43 (1941), обіймав посади від інженера-конструктора
до головного конструктора Конструкторського бюро Мікояна (1941-1967), головним
конструктором Московського машинобудівного заводу «Зеніт» (1967-1976), генеральним
директором і головним конструктором НВО «Блискавка» (1976-1994), головним конструктором
НВО «Блискавка» (з 1994).
Дійсний член Інженерної академії РФ (1990).
Дійсний член Інженерної академії України (1992).
Дійсний член академії авіації і повітроплавання РФ (1997).
Почесний член російської академії космонавтики ім. К. Е. Ціолковського (1994).
Двічі лауреат Державної премії СРСР (1950; 1952).
Лауреат Ленінської премії (1962).
Герой Соціалістичної Праці (1975).
Кавалер ювілейної медалі ім. академіка С. П. Корольова (1986).
41
Кавалер золотої медалі Всесвітнього салону винаходів, наукових досліджень і промислових
інновацій «Брюссель-Еврика-94» (1994).
Почесний авіабудівник СРСР (1989).
Кращий винахідник Міністерства оборонної промисловості Росії» (1997).
Вніс значний внесок в теорію і практику створення високошвидкісних маневрених літаків,
космічної техніки, включаючи систему Мрія»– «Буран». Брав активну участь у створенні
реактивних винищувачів МіГ-15, МіГ-17, МіГ-21, МіГ-25, МіГ-29, МіГ-31.
Серед друзів та близьких знайомих Л.-Л. – В. Глушко, А. Люлька, А. Мікоян, М. Гіндес, В.
Цвєтков, О. Єрьоменко, В. Таїров, І. Вовк, М. Бісноватов, В. М’ясищев, Р. Станкявічюс, І.
Іващенко та ін.
ЛОКОТЬ Василь Тимофійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, журналіст, кіносценарист. Псевдонім – А. Зорич.
З козацької родини. Батько, Локоть Т., – учений-агроном, політичний діяч, літератор.
Народився в 1899 р. в м. Борзна Чернігівської губернії Російської імперії (нині – районний центр
Чернігівської області України). За розстрільним списком – в м. Євпаторія.
Розстріляний більшовиками 15 грудня 1937 р. в одній з московських катівень НКВС. Похований в
загальній могилі на розстрільному полігоні «Комунарка» Московської області СРСР.
Спеціальної освіти не мав.
Працював секретарем чернігівської газети «Червоний прапор» (1919-1922), кореспондентом
московських газет «Правда» і «Вісті» (1922-1937).
Друкувався в газетах «Пролетарська правда», «Правда», «Вісті».
Як журналіст дебютував в газеті «Пролетарська правда» (гімназистом).
Потім настала черга оповідань «Рівно о четвертій», «Несвідомий день», «Простий випадок»,
«Хрест біля насипу», «Епізод», «Редактор», «Іван Ілліч», «Спільний знайомий», «З натури»,
«Медаль», «Про що розповів бухгалтер», «Незакінчене оповідання».
Перу нашого земляка належать книги «Недобре слово» (1928), «Вибрані оповідання» (1932),
«Легковажна повість» (1934).
Уже після смерті опубліковане «Образа» (1957).
Л. – також автор низки статей та фейлетонів.
За його сценаріями поставлені фільми «Дон Дієго і Пелагея» (1927), «Дівчина поспішає на
побачення».
Заарештований за «участь в контрреволюційній терористичній організації» і засуджений до
смертної кари (1937).
А ось що пишуть з цього првиоду Р. Іванова та І. Кузнєцов у розвідці «На шляхах до істини»: «У
20-30-і роки А. Зорич (Василь Тимофійович Локоть) був разом з М. Кольцовим, Л. Сосновським
одним з найвідоміших фейлетоністів. Основну мету своїх виступів вбачав у тому, щоб фейлетон
«узяв за живе», щоб у читачів викликали біль «та потворність, яка спостерігалася в нашому
житті». Його фейлетони, що висміювали і викривали підлабузників («З натури»), міщан
(«Спільний знайомий»), байдужих («Про людину»), марнотратників державних коштів («Про що
розповів бухгалтер»), бюрократів («Медаль»), позерів («Йолки-палки»), справді викликали
справжній біль за все погане, чим було засмічено життя. То ж не дивно, що публіцистика А.
Зорича, який намагався «правильно оцінювати реальний стан речей», розділила долю багатьох
...творів, які довгі роки займали полиці спецхранів».
Рішенням Військової колегії Верховного суду СРСР реабілітований (1957).
Що стосується особистого життя, то наш земляк з дитячих років страждав туберкульозом кістки
ноги.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – Ф. Левін, Л. Сосновський, М. Кольцов, Я. Протазанов, Г.
Сафаров, М. Жаров, М. Ульянова, О. Громов та ін.
ЛОКОТЬ Тимофій Васильович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Учений-агроном, політичний діяч, літератор. Псевдоніми – Т. Васильєв, Чернігівець.
З козацької родини. Син, Локоть В. (псевдонім – А. Зорич), – письменник.
Народився 19 (31) січня 1869 р. у м. Борзна Чернігівської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Чернігівської області України).
42
Помер 25 липня 1942 р в м. Земун (Югославія). Похований на Новому цвинтарі м. Бєлград
Югославії (нині – Республіка Сербія).
Закінчив природничий факультет Київського університету св. Володимира і Московський
сільськогосподарський інститут, стажувався за кордоном.
Працював викладачем Новоолександрівського і Бєлградського агрономічних інститутів.
Депутат 1-ої Державної думи від Чернігівської губернії (1906).
Учасник Всезарубіжного церковного собору в Сремських Карловцях (1921).
Фундатор газети «Київ» (1910-1911).
Друкувався в газеті «Новий час».
Автор наступних публіцистичних книг: «Класицизм і реалізм (Основні питання школи, що
реформується)» (1903), «Вологість грунту у зв’язку з культурними і кліматичними умовами»
(1904), «Бюджетна і податкова політика Росії» (1908), «Виправдання націоналізму : Рабство
російської радикальної інтелігенції. Націонал-демократія (1910) «, «Основи приватного
землеробства» (1910), «Політичні партії і групи в Державній думі: Характер і причини
політичного безсилля Першої думи. Можливий характер і завдання Другої думи» (1907),
«Засвоєння мінеральних речовин рослинами» (1907), «Питання статевої етики і кохання» (1909),
«Думки педагога про реформу шкіл» (1912), «Сільськогосподарське законознавство» (1915),
«Завоювання революції» (1921), «Завоювання революції» та ідеологія російського монархізму»
(1921), «Смутний час і революція: (Політичні паралелі 1613-1917 р.)» (1923).
З владою порозуміння не знаходив: за царату його книгу «Перша Дума: статті, замітки і враження
колишнього члена Державної Думи» заборонила цензура (1906), а його самого за підписання
«Виборзької відозви» засудили до 3 місяців в’язниці (1906); після громадянської війни він
змушений був емігрувати до Югославії (1920).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – М. Караулов, М. Суворін, О. Гарязін, М. Куплеваський та
ін.
ЛОПАТИНСЬКИЙ Федір Леонтійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Перекладач, проповідник. В чернецтві – Феофілакт. Фундатор професійної філософської освіти на
теренах Російської імперії.
З дворянської родини.
Народився бл. 1680 р. на Волині.
Помер 6 (17) травня 1741 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Похований в Олександро-Невській лаврі.
Навчався в Києво-Могилянській колегії, в м. Лемберг (Польща), колегіумі св. Афанасія (Італія), Німеччині.
Був викладачем Києво-Могилянської колегії, наставником філософії та префектом (1704-1706),
наставником богослов’я (1706-1708), ректором (1706-1722) московської Слов’яно-греко-
латинської академії, архімандритом Заіконоспаського монастиря (з 1708), радником Св. Синоду
(1722), архімандритом Чудівського монастиря (1722-1723), єпископом Тверським та Кашинським
(1723-1735), другим віце-президентом Св. Синоду (1725-1730).
Л. – автор «Діалектики» – першого слов’янського словника філософських термінів (141
тлумачення), хоча офіційно у Москві піонером цієї справи досі вважається Г. Теплов з його 27
термінами.
Наш земляк – перекладач першого друкованого твору енциклопедичного характеру – «Полідора
Вергілія Урбинського Осм: книга про винахідників речей» (1720). Проте невдоволення Петра I
викликав слов’янізований стиль перекладу.
Л. – автор «Служби вдячної про велику Богом даровану перемогу» (1709), покладеної на музику
М. Ширяєвим, проповіді «Слово про богом подарований мир», оди «На честь князя Кантемира»
(обидва твори – 1722), богословських праць «Напучення до православних християн» (1725),
«Апокриза» (1728), «Дзеркало найгарячішого до господа Бога духу», (1730), «Розвінчання
неправди розкольників» (1745).
Л. входив в четвірку тих, хто ґрунтовно виправляв московське видання біблії 1663 р., причому
найретельнішу звірку здійснювали одночасно за древньоєврейським, грецьким та латинським
текстами (закінчили, крім Псалтирі, в 1720), був автором учбових. курсів з філософії та
богослов’я, написаних латинською мовою.
43
Наш земляк підгримував далеко не всі починання імператора. Неабияку сміливість він проявив і
при написанні «Розгляду цієї повісті» (1716), в якому вщент розбив точку зору автора «Книги
історіографії» М. Орбіні про те, що Кирила та Мефодія в Моравію направили римляни.
Величезну полеміку не лише в Росії, а й Європі, викликав випуск Л. забороненої книги свого
вчителя С. Яворського «Камінь віри», написаної ще 1715 р. (1728). Особливим різким був відгук
віденського богослова І.-Ф. Буддея. Не погоджуючись с такою точкою зору, наш земляк осмілився
написати «Апокрісіс, або Заперечення на лист Буддея» (1730), поява якого була заборонена
царським указом.
Л. – один з небагатьох, хто, написавши трактат «Неволя господня благо, й тягар її легкий» (1712), відкрито виступив проти свого шкільного товариша Ф. Прокоповича, звинувативши того в відході
від православ’я. Вдруге ця тема знову зазвучала шість років поспіль. І з цього моменту почалася
боротьба не на життя, а на смертьміж колишніми однокашниками. Не без зусиль Ф. Прокоповича
Л. допитали (1732) й, щоправда, звільнили. Аби через деякий час знову заарештувати (1735),
утримуючи в Петропавловській фортеці (1736). Допити й тортури тривали три роки. В’язня
визнали винним в «важливих провинах» й запроторили до катівні замку Герман (1738). Врешті-
решт нашого земляка виправдали, відновили у всіх званнях (1740)
На жаль, через декілька місяців Л., людина, котра, за словами А. Мацкевича «до кінця життя свого
потерпала від неймовірних переслідувань та страждань», назавжди полишила цей світ.
Легенда донесла до нас цікаву подробицю: буцімто, вмираючи, Ф. Прокопович весь час
повторював прізвище шкільного товариша. У свою чергу, В. Зінківський вважав Л. борцем за
свободу думки.
Зусиллями нашого земляка в Твері побудували приміщення для майбутньої духовної семінарії. Їй
він залишив у спадок і власну багатющу бібліотеку – близько 1500 томів рідкісних видань.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – С. Яворський, С. Прибилович, Й. Решилов, А. Кондоїді, Г.
Вишневський, Ф. Прокопович, Петро I, Ф. Кролик, Єлизавета Петрівна, Г. Бужинський, А.
Юшкевич, С. Ліхуда, Ф. Полікарпов та ін.
ЛОРЕР Микола Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Мемуарист, декабрист.
З дворянської родини. Виховувався в родині поміщика П. Капніста, брата відомого поета В.
Капніста.
Народився в 1797 р. в м. Херсон Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної
області України).
Помер у травні 1873 р. в м. Полтава Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Отримав домашню освіту.
Служив в Дворянському полку 2-го кадетського корпусу (1812-1813), лейб-гвардійському
Литовському полку (1813-1820), лейб-гвардійському Московському полку (1820-1824),
В’ятському піхотному полку (1824-1825), Тенгізькому піхотному полку (1837-1842).
Член Північного і Південного таємних товариств (1824).
Друкувався в журналах «Російський архів», «Російське багатство».
Наш земляк – автор вірша «Наполеон» (1820), мемуарів «Із спогадів російського офіцера» (1857),
«Нотатки мого часу» (1874), оповідання «Лейб-кучер Ілля Байков» (1872).
Довірена особа П. Пестеля. Після провалу грудневого повстання на Сенатській площі Петербурга
заарештований (1825). Отримав 15 років каторжних робіт (1826) з наступним довічним
поселенням в Сибіру. Покарання відбував в Читі, Петровському Заводі, Мертвому Култуку,
Кургані, солдатом на Кавказі.
Після відбуття покарання оселився в маєтку брата в с. Водяне Херсонської губернії (1842),
одружився. На нещастя, дружина незабаром померла, а згодом – і двоє дітей.
А ось пише про нашого земляка І. Бабкова у статті «Останній прихисток поета»: «Я повинен був
здатися ...м’яким добряком, якщо він відзначив мій душевний спокій і те, що я забув все зло, мною
перенесене», – згадував декабрист Микола Іванович Лорер. Не зважаючи на 11-річну каторгу й 5-
річну службу рядовим на Кавказі, Лорер не втратив властивого йому оптимізму. ...»Одним кроком
я наблизився до свободи», – радісно повторював він. Такого «забуття зла» Лермонтов не міг
зрозуміти. За його бойової, пристрасної, протестуючої проти всякого насильства натури
упокорювання було чужим».
44
Серед друзів та близьких знайомих Л. – Ю. Лермонтов, М. Наришкін, П. Бартеньов, С. і Є.
Оболенські, П. Пестель, О. Смирнова, Л. Пушкін, С. Капніст-Скалон, О. Одоєвський та ін.
ЛОСЕНКО Антон (Андрій) Павлович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник, педагог. Фундатор історичного живопису на теренах Російської імперії.
З козацько-селянської родини. Батько, Лосенко П., – козак.
Народився 30 липня (10 серпня) 1737 р. в м. Глухів Чернігівського полку Російської імперії (нині –
районний центр Сумської області України).
Помер 23 листопада (4 грудня) 1773 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-
Петербург РФ). Похований на Смоленському цвинтарі.
Навчався в придворній капелі (1744-1746), художній майстерні І. Аргунова (1753-1758),
Імператорській академії мистецтв (1758-1760), стажувався у Франції (1760-1765), Італії (1766-1769).
Служив співаком у придворній капелі (1746-1753), працював викладачем (1770-1772), директором
(1772-1773) Імператорської академії мистецтв.
Академік Імператорської академії мистецтв (1770).
Пензлю нашого земляка належать десятки картин, малюнків, етюдів, серед яких вирізняються:
«Чудовий улов риби» (1762), «Апостол Андрій Первозваний», «Смерть Адоніса» (обидві – 1764),
«Авраам приносить у жертву сина свого Ісака» (1765), «Авель», «Каїн» (обидві – 1768), «Зевс і
Фетида» (1769), «Володимир і Рогнеда» (1770), «Прощання Гектора з Андромахою» (1773),
портрети Д. Левицького, В. Степанова (1759), П. Шувалова, О. Сумарокова, Я. Шумського (усі –
1760), Ф. Волкова (1763).
Зберігаються полотна Л. в Харківському художньому музеї, Московській державній
Третьяковській галереї, Санкт-Петербурзькому державному Руському музеї, приватних колекціях.
Л. – автор підручника «Стисле пояснення пропорції людини...» (1772).
Особисте життя Л. не було встеленим трояндами. Він рано залишився без батьків, ріс сиротою.
Гнітила його і адміністративні посади, що цілком зрозуміло, коли зважити на безкінечні
придворні й академічні інтриги. Саме вони, за свідченнями сучасників, й звели художника
передчасно в могилу.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – І. Аргунов, В. Баженов, І. Бецький, Л. Ж. Ле-Лоррен, В.
Майков, І. Саблуков, Ж. Л. Де-Вельї, К. Розумовський, К. Головачевский, Л. Ж. Ф. Лагрен, П.
Соколов, Ж. Рету, Г. Угрюмов, Ж.-М. В’єн та ін.
ЛОТКА Альфред Джеймс
Національний статус, що склався у світі: американський.
Математик, статистик, біофізик, страховий аналітик, еколог. Першим у світові запропонував
математичну модель зростання популяцій. В математиці існує науковий термін «рівняння Лотки –
Вольтерра».
З міщанської родини.
Народився 2 березня 1880 р. в м. Лемберг Австро-Угорської імперії (нині – м. Львів,
адміністративний центр однойменної області України).
Помер 5 грудня 1949 р. в м. Нью-Йорк (США).
Навчався в вищих учбових закладах Німеччини, Франції, Англії.
Працював в наукових закладах США.
Спеціалізувався з проблем динаміки популяцій і енергетики.
Друкувався в «Journal of the Washington Academy of Science».
Як учений дебютував книгою «Елементи фізичної біології» (1925).
Потім настала черга книг «The Frequency Distribution of Scientific Productivity», «Математична
біофізика».
У розвідці «Екологія, яка набуває статус науки» А. Гіляров, зокрема, зазначає: «Здійснив сміливу
спробу упорядкувати біологію відповідно до фізичних принципів. Сам Лотка не вважав себе
екологом, а свою книгу адресував найперше фізикам і хімікам, сподіваючись привернути їх увагу
до сфери біології, де вони могли б з успіхом застосувати добре знайомі їм принципи. Втім, фізики
праці Лотки не помітили, а ось екологи відреагували напрочуд швидко. Чарлз Адамс, автор
невеликого, втім, найпершого в світі керівництва з екології тварин, адресує Лотці листа, в якому
дає дуже високу оцінку його книзі і радить вступити в Американське товариство екологів.
45
...Оцінюючи працю Лотки з сучасних позицій, її, безумовно, слід визнати класичною.
...Розвиваючи загальні уявлення про організацію, еволюцію і динаміку біологічних систем, Лотка з
властивою йому всебічністю приводить і рівняння, котрі описують взаємодії популяцій (зокрема, зв’язаних відносинами типу хижак – жертва). У книзі опис цих моделей займає всього декілька
сторінок, проте згодом саме вони найчастіше були приводом для дуже частого цитування даної
роботи в екологічній літературі впродовж принаймні декількох десятиліть».
Серед друзів та близьких знайомих Л. – С. Улам, В. Оствальд, В. Алпатов, В. Вольтерра, В. Бейлі, Ч. Адамс, Р. Пьорл, В. Костицин, Г. Гаузе та ін.
ЛОТЯНУ Еміль Володимирович
Національний статус, що склався у світі: російсько-молдаво-радянський.
Кінорежисер, сценарист, актор, письменник, композитор.
З селянської родини.
Народився 6 листопада 1936 р. в с. Сокиряни Північної Буковини (нині – адміністративний центр
однойменного району Чернівецької області України).
Помер 18 квітня 2003 р. в м. Москва (нині – столиця РФ). Похований на Ваганьківському
цвинтарі.
Навчався в школі-студії ім. В. Немировича-Данченка при МХАТі (1953-1955), закінчив
режисерський факультет московського ВДІКа (1962).
Працював на кіностудіях «Молдова-фільм» (1963-1973), «Мосфільм» (1973-1989), «Молдова-
фільм» (1989-1991).
Заслужений діяч мистецтв Молдавської РСР (1969).
Народний артист Росії (1980).
Володар призу «За внесок в світовий кінематограф» (1999).
Як актор дебютував у фільмі «Шкаралупа» (1993).
Як режисер дебютував на студії «Молдова-фільм» стрічкою «Чекайте нас на світанку» (1963).
Потім настала черга картин «Червоні галявини» (1966), «Ця миттєвість» 1969), «Лаутари» (1972),
«Табір іде в піднебесся» (1976), «Мій ласкавий і ніжний звір» (1978), «Ганна Павлова» (1983),
«Лучаферул» (1987).
Всі перераховані фільми наш земляк знімав за власними сценаріями. Він також автор сценарію
стрічки «Удвох на межі часу» (1989).
Поставник спектаклю «Пристрасті за Антошею» у МХАТі ім. М. Горького (1998).
Доробки Л. відрізняються музикальністю, поетичністю й афористичністю. Його називають
вулканом, російським Еміром Кустурицею, непоправним романтиком.
Його фільми «Лаутари» і «Мій ласкавий і ніжний звір» отримали Спеціальний приз «Срібна
мушля» і Гран-прі «Золота мушля» відповідно на ХХ й ХХIV кінофестивалях в м. Сан-Себастьян
(Іспанія).
Його доробки довгий час були лідерами кінопрокату в СРСР.
Л. також – автор кількох поетичних збірок, збірки оповідань, трьох короткометражних ігрових, чотирьох документальних фільмів, однієї телероботи.
Вів педагогічну діяльність.
Іменем нашого земляка названа вулиця в м. Кишинів (Молдова).
Вечір пам’яті Л. у Москві організували Центральний будинок працівників мистецтв, посольство
Республіки Молдова в Росії, Студія «С.С.С.Р» (2006).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – Г. Рошаль, С, Параджанов, Ю. Іллінський, В. Харченко, Ю. Геніка, М. Хуцієв, Е. Климов, С. Тома, М. Кодряну, В. Топорков, Є. Дога, В. Бабушкін, Є.
Некрасов, К. Лавров, І. Дмитрієв, О. Янковський, Г. Бєляєва та ін.
ЛУБ’ЯНІВСЬКИЙ Федір Петрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Мемуарист, перекладач.
З родини священика.
Народився 9 (20) серпня 1777 р. в с. Млини Гадяцького полку Малоросійської губернії Російської
імперії (нині – Гадяцький район Полтавської області України).
Помер 2 (14) лютого 1869 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Похований в Олександро-Невській лаврі.
46
Закінчив Харківський духовний колегіум (1787-1790), історико-філологічний факультет
Московського університету (1793-1796).
Був приписаний підпрапорщиком до лейб-гвардійського Преображенського полку (1790-1791),
служив інспекторським ад’ютантом у генерал-аншефа М. В. Рєпніна (1796-1798), у генерала від
інфантерії Б. П. Лассі (1798-1799), секретарем канцелярії Міністерства внутрішніх справ (1802-1809), статс-секретарем і керуючим справами принца Георгія Ольденбурзького в Твері (1809-
1810), пензенським (1819-1830), подільським (1831-1833) цивільним губернатором, сенатором (з
1833).
Дійсний член Російської академії наук (1839).
Почесний член Російської академії наук (1841).
Почесний член Московського університету (1855).
Дійсний таємний радник (1849).
Кавалер орденів св. Ганни (1808), св. Володимира 2-го ступеня (1824).
Друкувався в журналах «Друг юнацтва», «Російський архів».
Як літератор дебютував віршем «Вранішні думки після тривожної ночі» (1794).
Потім настала черга доробків «Зітхання серця», «Подих ночі» (обидві – 1798),»Подорожі
Саксонією, Австрією та Італією в 1800, 1801 і 1802 рр.» (1805), « Закордонні нотатки. В 1840 і
1843 роках» (1845).
Перу нашого земляка належать «Спогади. 1777-1834», котрі вийшли друком вже після його смерті
(1872).
Перекладав з німецької і французької мов, серед авторів – І. Юнг-Штіллінг, Ф. Фенелон.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – О. Пушкін, І. Тургенєв, В. Кочубей, М. Карамзін, І.
Лопухін, З. Карнєєв, М. Рєпнін, П. Бартенєв, І. Дмитрієв, Н. Загряжська, М. Херасков, М.
Невзоров, І. Грачов, П. Салтиков, О. Аракчеєв, Х. Чоботарьов, Т. Граб’янко, Г. Потьомкін, М.
Сперанський та ін.
ЛУЗАНОВ Герасим Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Байкар, перекладач.
З родини священика.
Народився в 1789 р. в м. Середина-Буда Новгород-Сіверського намісництва Російської імперії
(нині – районний центр Сумської області України).
Помер між 1828 і 1830 в м. Орел Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної
області РФ).
Навчався в благородному пансіоні при Московському університеті.
Служив на Малоросійському поштамті (1804-1808), в штабі Молдавської армії (1808-1811), на
Малоросійському і Полтавському поштамтах (1811-1812), правителем канцелярії і ад’ютантом
командуючого Малоросійським рушенням (1812-1814), в Особливій канцелярії Міністерства
поліції (1814-1818), чиновником особливих доручень при Орловському генерал-губернаторові
(18231824), радником Орловської палати кримінального суду (1824-1828).
Друкувався в журналах «Український вісник», «Кабінет Аспазії», «Добромисний», «Новини
російської літератури», «Дух журналів».
Як літератор дебютував в журналі «Новини російської літератури» перекладом з французької
анекдоту «Доброчинність» і одноактної драми «Пожежа, або Нагороджена цнота» (1803).
Потім настала черга віршів «В альбом», «Понуро бродить в темряві нічній», «Малоросійської
пісні», байок «Розбірливий наречений», «Вовченя і байбак», «Пузир і кремінь», «Жаринка»,
«Позивач і чоботар».
Наш земляк – автор комедії у віршах «Слуга свого суперника» (1824).
Перу Л. також належить книга «Байки і казки» (1819).
Перекладав з французької мови.
Ось що пише про нашого земляка, вважаючи його своїм, В. Власов в нарисі «Орловський байкар»:
«У байках Лузанова, у тому числі й написаних в нашому місті, зачіпалися актуальні для того часу
етичні й життєві проблеми. Наприклад, в байці «Барбос суддею» підкреслюється: те, що дозволене
Ведмедеві, який «веде із знатними спорідненість», вважається злочином для Лисиці, котра
наважилася «з вельможами зрівнюватися». Барбос їй заявляє: «Їх крадіжка – не крадіжка... Вони
беруть чуже не ховаючись». Байка «Стовп» побудована на каламбурі: верстовий стовп і стовп –
особа сановна: «Бідний стовп, хоч всім указував шляхи, а сам тими шляхами ніяк не міг
47
крокувати». Резюме автора: «З цього боку всі стовпи схожі!» Орловські чиновники не забарилися
побачити в книзі сатиру на провінційні порядки й конкретні особи. Генерал-губернатор не
побажав, аби серед його підлеглих був «літератор», тому Лузанову надалі довелося виступати в
«Добромисному» анонімно».
Серед друзів та близьких знайомих Л. – І. Мартос, Г. Яценко, І. Гудович, О. Ізмайлов, П.
Багратіон, Г. Батеньков, Ф. Глинка, Б. Федоров, О. Балашов, Д. Трощинський, І. Ситін, К. Рилєєв, Ф. Булгарін та ін.
ЛУНАЧАРСЬКИЙ Анатолій Васильович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Драматург, публіцист, критик, державний діяч.
З дворянської родини.
Народився 11 (23) листопада 1875 р. в м. Полтава Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 26 грудня 1933 р. в м. Ментона (Франція). Похований в Москві біля Кремлівської стіни.
Навчався в першій Київській гімназії (1887-1895), Цюріхському університеті (1895-1896),
Працював завідуючим відділом газети «Нове життя», наркомом освіти (1917-1929), головою
Наукового комітету при ЦВК СРСР (1929-1933), постійним представником СРСР в Іспанії (1933).
Академік академії наук СРСР (1930).
Друкувався в газетах «Київські відгуки», «День», «Північний край», «Голос», «Київська думка»,
«Правда», «Кур’єр», журналах «Російська думка», «Освіта», «Новий журнал для всіх», «Питання
філософії і психології», «Театр і мистецтво», «Вісник життя».
Як літератор дебютував у виданні «Аркуш «Працівника» статтею «Цар в Парижі» (1896).
Потім настала черга статей «Російський Фауст», «Трагізм життя і біла магія» (обидві – 1902), «До
питання про пізнання», «Перед лицем фатуму. До філософії трагедії» (обидві – 1903), «Завдання
театральної критики», «Підвалини позитивної естетики» (обидві – 1904), «Марксизм і естетика»
(1905), «Соціальна психологія і соціальна містика» (1906), «Ібсен і міщанство» (1907), «Морок»
(1908), «Ще про театр і соціалізм», «Літературний розпад і концентрація інтелігенції» (1909),
«Геній і голод» (1911), «Думки Метерлінка про війну» (1916).
Наш земляк – автор циклу оповідань «Маленькі фантазії», п’єс «Королівський голяр», «Юний
Леонардо», «Вавілонська паличка», «Король-художник», «Три мандрівники і Воно», драми
«Фауст і місто».
Його перу також належать книги «Етюди критичні і полемічні» (1905), «Три кадети», «П’ять
фарсів для любителів» (обидві – 1907), «Театр. Книга про новий театр» (1908), «Ідеї в масках»
(1912), «Міщанство та індивідуалізм» (1923).
Обстоюючи соціалістичну ідею, неодноразово потрапляв за грати (1900; 1905; 1917).
Після приходу до влади більшовиків – учасник «червоного терору».
Помер дорогою до Іспанії, куди його призначили повноважним представником СРСР.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – М. Бердяєв, Р. Ролан, М. Горький, П. Лафарг, Г. Плеханов, К. Шпіттелер, В. Ленін, В. Короленко, Й. Сталін, В. Андріянова, П. Аксельрод, О. Ярославський, В. Савінков, В. Воровський та ін.
ЛУНІН Віктор Олексійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник. Псевдоніми – Дніпров, Кукель.
З лікарської родини.
Народився 6 (18) листопада 1838 р. в м. Катеринослав Російської імперії (нині – м.
Дніпропетровськ, адміністративний центр однойменної області України).
Помер не раніше 1914 р. Точні дата і місце – не встановлені.
Закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію (1864),
Служив в 66-му піхотному резервному батальйоні (1864-1872), 40-й артилерійській бригаді (1872-1875), 66-му Бутирському піхотному полку (1876-1878), другому Динабурзькому фортечному
піхотному батальйоні 1878-1879), 74-му резервному піхотному батальйоні (1879), першій
гренадерській артилерійській бригаді (з 1879).
Наш земляк – автор посібників для спеціалістів «Керівництво практичною медициною для
фельдшерів» (1875), «Зібрання рецептів, довідкова книжка для лікарів» (1894), а також народу –
48
«Здоров’я і хвороба» (1876), «Домашній лікар. Повний загальнодоступний лікарський порадник»
(1885).
Його перу належать романи й повісті «Куплений постріл, або Ватага отруювачів» (1887), «Лихо за
лихом» (1897), «Чуже добро на користь не йде, або Небесна кара» (1898), «Одруження за
розрахунком», «Кохання і обов’язок» (обидва – 1897), «Дві сиротини, або Справа днів, що давно
минули» (1893), «Фатумний постріл, або Кохання панича» (1899), «Новгородська вольниця, або
Вежа смерті», «В лісах непроглядних», «Тяжкі часи, або Таємна канцелярія Бірона» (усі – 1903),
«Знайда або Щаслива зустріч» (1914).
Писав Л. також історичні нариси «Граф Суворов-Римнікський, великий російський герой» (1897),
«Старостиха Василина» (1897), обробки казок «Кощій Безсмертний» (1894), «Про царевича Івана, Жар-птаха і Сірого вовка» (1894), «Тисяча і одна ніч», «Бакланов і його двобої з Шамілем»
(обидва – 1901).
Українською мовою наш земляк видав книги «Під явором три могили» (1899), «Чорна хмара»
(1912).
Всього Л. опублікував понад 150 книг і у свій час був чи не найпопулярнішим автором серед
простих людей.
Траплялися й негаразди: приміром, повість «Втеклі каторжани» заборонила друкувати цензура
(1895).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – Є. Коновалова, Є. Губанов та ін.
ЛУЧИЦЬКИЙ Іван Васильович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Історик.
З учительської родини.
Народився 2 (14) червня 1845 р. в м. Кам’янець-Подільський Подільської губернії Російської
імперії (нині – районний центр Хмельницької області України).
Помер 22 серпня 1918 р. в м. Київ Української Держави (нині – столиця України).
Навчався в Кам’янець-Подільській та одній з Київських гімназій, закінчив історико-філологічний
факультет Київського університету св. Володимира (1862-1866).
Був стипендіатом Київського університету (1866-1868), учителем Києво-Подільської прогімназії
(1868-1870), викладачем Київських університету св. Володимира (1870-1901), Вищих жіночих
курсів (1879-1889; 1904-1905), редактором газет «Свобода і право» і «Київські відгуки» (1905-1907), викладачем петербурзьких Вищих жіночих курсів, психоневрологічного інституту, курсів
Лесгафта, знову Київського університету с. Володимира.
Депутат 3-ї Державної думи (1907-1912).
Член-кореспондент Петербурзької (1908) та Російської (1917) академій наук.
Дійсний член Історичного товариства Нестора-Літописця.
Член «Старої Громади», «Союзу звільнення».
Засновник Української федеративно-демократичної партії, один з засновників партії кадетів,
українського «Союзу автономістів-федералістів», Українського Наукового Товариства у Києві.
Друкувався в журналах і збірниках: «Підвалини», «Київські універсальні вісті», «Нове слово»,
«Російське багатство».
Як історик-вчений дебютував працею «Гугенотська аристократія і буржуазія на півдні Франції
після Варфоломіївської ночі» (1870).
Потім настала черга наступних доробків: «Феодальна аристократія і кальвіністи у Франції» (1871),
«Католицька ліга і кальвіністи у Франції» (1877), «Общинне землеволодіння в Малоросії.
Золотоніський повіт» (1882), «Матеріали до історії землеволодіння в Полтавській губернії в 18
ст.», «Нариси економічних відносин у Західній Європі з XVI сторіччя» (обидва – 1883),
«Робітниче населення і економічна політика німецьких міст 15-16 ст.» (1884), «Питання про
селянську поземельну власність у Франції до революції і продажу національних майна» (1894),
«Селянське землеволодіння у Франції напередодні революції, переважно в Лімузені» (1900), «Стан
землеробських класів у Франції напередодні революції й аграрна реформа 1789-1793 років»
(1912), «Quelques remarques sur la vente des biens nationaux» (1913).
Під редакцією Л. видруковано переклади історичних досліджень Грегуара, Дрепера, Файфа,
Фрімана, а також «Київський збірник на користь голодуючих» і «Збірник на користь незаможних
студентів університету святого Володимира».
Перу нашого земляка належить низка статей в 86-томному «Енциклопедичному словнику».
49
Залишалась незакінченою розпочата в1878 р. «Історія селянської реформи в Західній Європі».
Усі історичні дослідження Л. базуються на величезному архівному матеріалі.
50-річчю наукової діяльності нашого земляка було присвячено окремий номер «Наукового
історичного журналу» (1914).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – В. Антонович, В. Науменко, М. Кареєв, В. Модестов, Є.
Чикаленко, В. Клячин, О. Кістяківський, М. Василенко, Л. Добровольський, В. Іконников, Ф.
Фортинський та ін.
ЛУЧИЧ Василь Пантелеймонович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Прозаїк, драматург, публіцист, актор. Театральний псевдонім – Далматов.
З міщанської родини.
Народився 1 (13) серпня 1852 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 14 (27) лютого 1912 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Похований на Тихвінському цвинтарі.
Навчався в одеських Рішельєвському ліцеї й Реформаторському училищі.
Працював актором Московського загальнодоступного театру (1873-1876), Пушкінського театру
(1880-1881), Театру Ф. Корша (1881-1884), Олександрійського театру (1884-1894; 1901-1912).
Обіймав посаду директором театральної школи ім. Суворіна.
Один з фундаторів петербурзького Малого театру (театру Літературно-художнього товариства).
Друкувався в газетах «Театр і життя», «Новий час», «Театральний маленький світ», журналах
«Нива», «Театр і мистецтво», «Весь світ», «Журнал театру Літературно-художнього товариства».
Як літератор дебютував драмою «Над урвищем, або Як кохав, так і годував» (1875).
Потім настала черга комедій «Біс корисливості оплутав» (1882), «Облава» (1891), драми «Труд і
капітал» (1883), збірника «Твори. П’єси» (1891), повісті «По той бік куліс» (1903), мініатюр
«Пробудження душі» (1908-1909), «Загибель на морі» (1910), нарисів «Юлія Пастрана» (1904),
«Офелія» (1905).
Відомі публіцистичні статті Л., серед яких: «По спеціальні закони для акторів», «Про права
акторів» (обидві – 1900), «Чи можна жити? Пам’яті В. Ф. Комісаржевської» (1910).
Як актор дебютував в любительських спектаклях (1868). Грав на сценах Єлизаветградського,
Мінського, Воронезького, Пензенського, московського Пушкінського, Петербурзького
Олександрінського театрів (1901-1912). Кращі ролі – Гамлет («Гамлет» В. Шекспіра), Лір
(«Король Лір» В. Шекспіра), Іван Грозний («Смерть Грозного» О. Толстого), Ноздрьов («Мертві
душі» М. Гоголя), Хлестаков («Ревізор» М. Гоголя), Ракітін («Місяць в селі» І. Тургенєва),
Кречинського («Весілля Кречинського» О. Сухова-Кобиліна), Мармеладов («Злочин і покарання»
Ф. Достоєвського), Любін («Провінціалка» І. Тургенєва).
Зазнав утисків з боку влади: його п’єсу «Труд і капітал « заборонила цензура (1905).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – П. Гнідич, В. Гіляровський, О. Потєхін, І. Казанцев, М.
Свободіна-Баришова, В. Гольцев, М. Єрмолова, В. Попова, І. Горсткін, М. Свободіна, В. Топорков
та ін.
ЛУЧКАЙ Михайло Михайлович
Національний статус, що склався у світі: угорсько-російський.
Мовознавець, фольклорист, історик, теолог. Автор першої русинської граматики.
З родини священика.
Народився 19 листопада 1789 р. в с. Великі Лучки Австро-Угорщини (нині – Мукачівський район
Закарпатської області України).
Помер 3 грудня 1843 р. в м. Ужгород Австро-Угорщини (нині – адміністративний центр
Закарпатської області України). Похований у крипті біля Цегольнянської церкви. Встановлено
меморіальну табличку з написом: «Тут похований о. Михайло Лучкай (1787-1843) – автор першої
руської граматики і карпаторуський будитель. 15 мая 1927 р.».
Навчався в Ужгородській та Надьварадинській (Румунія) гімназіях, Віденській богословській
уніатській семінарії «Барбареум» (1812-1816).
Був Великолучківським священиком (1816-1817), директором ужгородської міської школи, а
також бібліотекарем-архіваріусом консисторії Мукачівського єпархіального управління (1817-
50
1829), придворним священиком в італійському м. Лукка (1829-1831), парохом ужгородської
Цегольнянської церкви (1831-1843).
Як письменник дебютував книгою «Слов’яно-руська граматика» (1830). Це був перший
друкований підручник граматики на Закарпатті, до того ж, з широким використанням народної
лексики та фольклору – матеріали краю, пісні рідного села.
Потім настала черга двотомних «Церковних бесід на всі неділі року для навчання народного»
(1831), шеститомної «Історії карпатських русинів» (1843). Чотири томи її у перекладі українською
мовою опубліковані в «Науковому збірнику Музею української культури у Свиднику» (1983-
1991).
Наш земляк виступав проти шовіністичної політики угорського уряду, спрямованої на
денаціоналізацію населення Закарпаття, відзначав кровну спорідненість тамтешніх українців з
українцями інших західноукраїнських земель та Наддніпрянщини.
Він вважав, що літературною мовою для західної України має бути латинська мова, а для Східної
– церковнослов’янська.
Наш земляк сприяв заснуванню та впорядкування парафіяльних шкіл на території Мукачівської
єпархії.
З нагоди 200-річчя від дня народження Л. в Ужгороді відбулася народознавча науково-практична
конференція (1989).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – О. Повчій, В. Копітар, Й. Добровський, К.-Л. Бурбон та ін.
ЛЮЛЬКА Архип Михайлович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Конструктор. Винахідник першого в світі двоконтурного турбокомпресорного повітряно-
реактивного двигуна.
З селянської родини.
Народився 10 (23) березня 1908 р. в с. Саварка Канівського повіту Київської губернії Російської
імперії (нині – Богуславський район Київської області України).
Помер 1 червня 1984 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому
цвинтарі.
Закінчив Білоцерківське професійно-технічне училище, Київський політехнічний інститут (1931), аспірантуру Харківського науково-дослідного інституту промислової енергетики.
Працював інженером Харківського турбогенераторного заводу (1931-1933), викладачем
Харківського (1933-1939), конструктором Ленінградського заводу ім. Кіровська (1939-1944),
керівником відділу турбореактивних двигунів (1944-1946), генеральним конструктором авіаційних
двигунів (1946-1960) одного з Московських закритих авіаційних підприємств №165.
Академік академії наук СРСР (1968).
Двічі лауреат Державної премії СРСР (1948; 1951).
Лауреат Ленінської премії (1976).
Герой Соціалістичної Праці (1957).
Кавалер 3 орденів Леніна, ордена Жовтневої Революції, ордена Трудового Червоного Прапора,
низки медалей.
Багаторічний голова Комісії з газових турбін академії наук СРСР.
Наш земляк займався проблемою застосування газових турбін в якості авіаційних двигунів, в тому
числі і для швидкісних літаків. Він, зокрема, визначив межі застосованості турбореактивних
двигунів (ТРД), обґрунтував переваги осьових компресорів перед відцентровими, першим
запровадив поняття коефіцієнта відновлення тиску повітря у вхідному пристрої літакової силової
установки з ТРД, розробив метод розрахунку КПД газової турбіни з урахуванням вихідної
швидкості газів, увів поняття повного польотного КПД турбореактивного двигуна, розробив
теорію і запропонував метод розрахунку швидкісних характеристик ТРД. За його безпосередньої
участі і під його керівництвом створено перший радянський турбореактивний двигун; пізніше Л.
сконструював цілу низку могутніх турбореактивних двигунів, які застосовувалися на літаках
конструкторських бюро П. Сухого, С. Іллюшина, А. Туполєва. Літаки, оснащені двигунами
нашого земляка, тільки впродовж 50-х і в 60-х рр. встановили понад 20 світових рекордів.
Л. розроблені і здійснені пропозиції щодо використанню нових енергетичних речовин.
Пік творчого злету видатного конструктора – двоконтурний турбореактивний двигун АЛ-31Ф,
який розвиває тягу в 12500 кгс: літак Су-27, оснащений ним, за короткий термін встановив понад
51
30 світових рекордів. Й понині АЛ-31Ф – один з найкращих у світі двигунів для
високоманеврових літаків.
Ім’я нашого земляка носить Російське науково-виробниче об’єднання «Сатурн» (1984), одна з
площ м. Москва (1984).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – С. Корольов, П. Сухой, І. Іллюшин, В. Уваров, О. Туполєв, Б. Стєчкін, В. Єфремов, С. Алексєєв, С. Лавочкін, П. Федоров, В. Коккінакі, Г. Берієв, П. Шульгін, М. Кузьмін та ін.
ЛЮЦЕНКО Юхим Петрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, перекладач. Один з фундаторів Вільного товариства любителів російської словесності.
З родини священика.
Народився 12 (23) жовтня 1776 р. в с. Янів Чернігівського полку Російської імперії (до 1986 р. –
Чорнобильський район Київської області України; нині – Чорнобильська зона).
Помер 26 грудня 1854 р. (7 січня 1855) в м. Петербург (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований
на Смоленському цвинтарі.
Навчався в Чернігівській духовній семінарії (до 1791), Шкловському благородному училищі
(1791-1793), гімназії при Московському університеті (1793-1799), Московському університеті
(1799), Петербурзькій практичній школі землеробства (1799-1801).
Працював агрономом Петербурзької практичної школи землеробства (1801-1803), чиновником
Департаменту наділів (1803-1811), секретарем господарчого правління Царськосільського ліцею
(1811-1813), столоначальником Військового міністерства (1813-1814), комісіонером
Провіантського департаменту (1813-1814), членом Провіантського депо (1816-1843).
Член Вільного економічного товариства (1814).
Дійсний член Вільного товариства любителів російської словесності (1816).
Друкувався в журналах «Іппокрена», «Приємне і корисне», «Прохолодні години», «Інженерні
нотатки», «Робота від неробства», «Журнал для милих», «Праці Вільного економічного
товариства», «Європейський музей, або Витяги з іноземних журналів», «Змагальник», «Журнал
для користі і задоволення».
Як літератор дебютував в журналі «Робота від неробства» ???? (1792).
Потім настала черга віршів «Ранок», «Весна», «Вже сонце пірнуло в чистії води», (усі – 1794),
«Церна, княжна Чернігівська», «Передбачення» (обидва – 1795), «Мета життя» (1796), «Розрада
самого себе» (1797), «Чеслав» (1806), «Бурівой і Ульміла» (1818), поеми «Викрадення
Прозерпіни» (1795).
Наш земляк – автор «Повної найновішої французької граматики» (1811), низки творів
сільськогосподарської тематики.
Перекладав з латинської, німецької і французької мов, серед яких К. Віланда, Горація, Е. Юнга, Ф.
Дюкре-Дюменіля, І. Масона, Ф. Гужа де Сесьєро, Ф. Шіллера, Овідія, Д. Мільтона, Ф. Фенелона, А. Попа, Сапфо, а також граматичні й сільськогосподарські посібники.
Неймовірно, проте факт: через нашого земляка у О. Пушкіна ледь не відбулася дуель з С.
Хлюстіним (1836). Причиною сварки стала перекладена Л. віршована казка К. Віланда
«Перфонтій, або Бажання», яку надрукували з багатозначною поміткою «Видано О. Пушкіним».
Останнього, оскільки твір не був блискучим, звинуватили в зневазі до публіки і навіть в тому, що
той «здає в тимчасове використання» своє ім’я.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – О. Пушкін, Ф. Шредер, А. Самборський, М. Греч, О.
Котельницький, М. Макаров, А. Решетніков, О. Варенцов та ін.
ЛЯТОШИНСЬКИЙ Борис Миколайович
Національний статус, що склався у світі: радянсько-російський.
Композитор, диригент, педагог.
З педагогічної родини. Батько, Лятошинський М., – вчитель.
Народився 22 грудня 1894 р. (3 січня 1895 р.) в м. Житомир Волинської губернії Російської імперії
(нині – адміністративний центр однойменної області України).
Помер 15 квітня 1968 р. в м. Київ СРСР (нині – столиця України).
Закінчив юридичний факультет Київського університету (1918), Київську консерваторію (1919).
Працював викладачем Київської (1920-1968) та Московської (1935-1938; 1941-1944)
консерваторій.
52
Народний артист УРСР (1968).
Двічі лауреат Державної премії СРСР (1946; 1952).
Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1971).
Як композитор дебютував «Квартетом для фортепіано, скрипки, альта i віолончелі» (1913).
Потім настала черга опер «Золотий обруч» і «Щорс», п’яти симфоній, п’яти струнних квартетів, двох інструментальних тріо, низки увертюр, сюїт, балад, поем, кантат; музики до театральних
постановок («Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра, «У пущі» Лесі Українки), кінофільмів («Іван»,
«Тарас Шевченко», «Григорій Сковорода», «Іван Франко», «Кармелюк»).
Л. оркестрував опери М. Лисенка «Тарас Бульба», «Енеїда», Р. Глієра «Шахсенем» та балети.
Обробляв народні пісні (для голосу і фортепіано, для хору)
Третю симфонію критики злагоджено лаяли (1951).
Епістолярна спадщина Л. зберігаються в Російському державному архіві літератури і мистецтв
(Москва) у фонді 2085, котрий донині не загальнодоступний.
В м. Житомир землякові встановлено пам’ятник, в м. Київ – меморіальна дошка.
Його ім’я носять Ім’ям Лятошинського названо Київський камерний хор, Харківське музичне
училище і одна з вулиць столиці України (1977).
До 110-річчя від дня народження Л. Національний банк України випустив ювілейну монету
номіналом 2 гривні (2005).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – І. Шамо, Л. Спасокукоцький, Л. Грабовський, Р. Гліер, Л.
Ревуцький, В. Косенко, Г. Таранов, С. Ріхтер, Л. Дичко, В. Сильвестров, І. Белза, Є. Станкович, І.
Карабиць та ін.
ЛЯХОВ Володимир Панасович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Льотчик-космонавт (45/91). Перебував у Космосі 333 доби 7 годин 17 хвилин 37 секунд. Поза
межами човна – 6 годин 23 хвилини.
З робітничої родини.
Народився 20 липня 1941 р. в м. Антрацит Ворошиловоградської області СРСР (нині – районний
центр Луганської області України).
Закінчив Харківське вище авіаційне училище льотчиків (1964), військово-повітряну академію ім.
Ю. Гагаріна (1975).
Служив у стройових підрозділах ВПС СРСР (1964-1967), загоні космонавтів (1967-1995),
працював в Центрі підготовки космонавтів ім. Ю. Гагаріна (з 1995).
Льотчик-космонавт СРСР (1979).
Двічі Герой Радянського Союзу (1979; 1983), Герой Республіки Афганістан (1988).
Кавалер трьох радянських орденів Леніна, ордена Жовтневої Революції, афганського ордена
«Сонце свободи», болгарського – «Народна республіка Болгарія», низки медалей.
Кавалер Золотої медалі ім. К. Ціолковського.
Голова Товариства російсько-ланкійської дружби.
Член Луганського земляцтва в м. Київ (2000).
Здійснив три польоти у Космос.
Під час першого на човні «Союз-32» (1979) вперше у світі було змонтовано космічний
радіотелескоп КРТ-10, доставлений на орбіту автоматичним вантажним човном «Прогрес-7».
Здійснив позаплановий вихід у відкритий Космос, де звільняв антену космічного радіотелескопу
КРТ-10, яка заплуталася. Працював на орбітальній станції « Салют-6». Виконав найтриваліший на
той час космічний політ.
Під час другого (1983) на човні « Союз Т-9» працював на орбітальній станції « Салют-7». Двічі
виходив у відкритий космос для монтування додаткових сонячних батарей.
Під час третього (1988) на човні «Союз ТМ-6» працював на орбітальній станції «Мир». Під час
приземлення через проблеми в двигуні змушений був понад добу здійснювати автономний політ.
У дослідженні В. Шарова «Форс-мажор в невагомості» написано: «Повернувшись з цього
екстремального польоту живим, тільки-но приземлившись і зробивши перші кроки землею,
командир відкрив скафандр, зняв шолом, висмикнув роз’єми зв’язку, і – хрясь! «Все! Космічний
дід Володимир Панасович Ляхов свою космічну одісею закінчив». І справді, він, той, що
прийшов до загону космонавтів ще в 1967 році, той, хто був дванадцять разів (як ніхто інший!) дублером і самтричі піднімався у Всесвіт, більше туди не літав».
53
Серед друзів та близьких знайомих Л. – В. Рюмін, О. Олександров, М. Рукавишников, О. Єлисєєв, Г. Іванов, М. Ганзоріг, О. Серебров, А. Тамайо, К. Стоянов, В. Поляков, А. Моманд та ін.
ЛЯШЕВЕЦЬКИЙ Федір Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Проповідник. В чернецтві – Кирило (1746).
З родини священика.
Народився бл. 1720 р. в с. Опішня Полтавського полку Російської імперії (нині – Зінківський
район Полтавської області України).
Помер 14 (25) травня 1770 р. в м. Чернігів Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України). Похований на території Борисоглібського собору.
Закінчив Києво-Могилянську академію (1736-1742).
Був наставником Троїцької духовної семінарії (1743-1748), префектом (1748-1753), намісником
(1753-1758) семінарії Троїцько-Сергієвої лаври, архімандритом московського Новоспаського
монастиря (1758-1759), єпископом воронезьким (1760-1761) та чернігівським (1761-1770).
Нашого земляка небезпідставно вважали «першим вченим серед воронезьких єпископів».
Л. – автор «Віршів, написаних на питання та відповіді, складені двома учнями, й перед великою
монархинею сказаних» (1743), «Віршів вітальних від учнів Троїцької семінарії, перед милостивою
государинею сказаних» та «Промови імператриці Єлизаветі Петрівні при відвідуванні Лаври»
(обидва – 1744), «Слів на честь Сергія Радонезького (1745, 1749).
Творчість Л. високо поціновували сучасники, серед яких О. Сумароков.
Його смерть прискорила трагічна випадковість. Якось, ледь оклигавши від чергової хвороби,
єпископ ліг спати в шлафроці (домашньому халаті з застібками). А свічка впала на постіль і
зайнялася. Прокинувся наш земляк лише тоді, коли одяг на ньому вже спалахнув. Кирило не зміг
відразу зірвати палаючий шлафрок. Вдалося це служками, що збіглися на вигуки. Архієрей,
отримавши опіки, вдруге занедужав і вмер.
По собі він залишив велику (понад 1000 томів) бібліотеку, яка поповнила фонди Чернігівської
духовної семінарії.
Ось що про нашого земляка у книзі «Історія Троїцької Лаврської семінарії» пише С. Смирнов:
«Доходить (Ляшевецький Ф. – авт.) до гарячності і виливається струменем красномовства проти
недоліків суспільства, які яскраво виставляє назовні, і, не соромлячись навіть присутності
імператриці, таврую ганьбою зловживання, які панують в урядовій сфері».
Серед друзів та близьких знайомих Л. – Г. Сковорода, Л. Стасевич, імператриця Єлизавета
Петрівна, П. Бухартовський та ін.
ЛЯЩЕНКО Аркадій Іоакимович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Бібліограф, бібліофіл, літературознавець, історіограф, педагог.
З дворянської родини. Батько, Лященко І., – офіцер.
Народився 26 січня (7 лютого) 1871 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 12 вересня 1931 р. в м. Ленінград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив Житомирську першу класичну гімназію (1888), історико-філологічний факультет
Петербурзького університету (1892).
Працював учителем (1892-1893), редактором низки видань Товариства любителів стародавньої
писемності (1893-1897), журналу «Літературний вісник» (1901-1904), президентом Російського
бібліологічного товариства (1903-1904), інспектором петербурзького Петровського комерційного
училища (1905-1916), старшим бібліотекарем (1921-1922), завідуючим слов’янським відділенням
(1921-1931) бібліотеки академії наук СРСР.
Член-кореспондент Всеукраїнської академії наук (1925).
Член-кореспондент академії наук СРСР (1928).
Член Російського бібліологічного товариства.
Член Товариства любителів стародавньої писемності.
Член Російського географічного товариства.
Лауреат срібної медалі Російського Імператорського географічного товариства (1893).
Друкувався в газеті «Волинь», журналах «Російська старовина», «Літературний вісник», «Київська
старовина», «Жива старовина».
Як літератор дебютував заміткою в журналі «Київська старовина» (1888).
54
Потім настала черга наступних доробків: «Повторний курс російської історії» (1888), «Покажчик
до «Волинських губернських відомостей» за 50 років (1838-1887)» (1893), «Замітки з вивчення
сучасної народної поезії» (1894), «Байка І. Крилова: «Водолази» (1895), «Покажчик до «Літописів
російської літератури і старовини» М. С. Тихонравова (1859-1863)», «Про моління Данила
Заточника» (обидва – 1896), «Нотатки про твори Феодосія, письменника XII століття» (1900), «До
історії російського роману. Романи Ф. Еміна» (1901), «Ревізор» Гоголя і комедія Квітки
«Приїжджий з столиці» (1902).
Головною працею вважається підготовка і видання творів О. В. Кольцова в «Академічній
бібліотеці російських письменників» з точно і повно відтвореним текстом і рясними коментарями
(1911).
Л. також брав найактивнішу участь у складанні бібліографічного посібника до книги С. Венгерова
«Російська поезія», готував статті до «Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона».
В дарунок Львівському національному музею наш земляк надіслав низку церковних книг (1927).
Бібліотеку «Personalia», яка складала предмет його невпинних турбот впродовж багатьох років, Л.
передав до бібліотеки Академії наук СРСР (1927).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – М. Грушевський, В. Перетц, Е. Вольтер, В. Ламбін, Б.
Модзалевський, Т. Крюкова, В. Боцяновський, О. Веселовський, К. Грот, П. Ділакторський, В.
Каллаш та ін.
МАЗУРЕНКО Микола Миколайович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Критик, журналіст. Псевдонім-анаграма – Окнерузам.
З дворянської родини.
Народився 21 квітня (3 травня) 1838 р. в Криму Російської імперії (нині – Автономна Республіка
Крим України).
Помер не раніше 14 лютого 1918 р. Можливо в м. Петроград. Точно – не встановлено.
Закінчив одну з Харківських гімназій, навчався на юридичному факультеті Харківського
університету.
Працював наглядачем Керченської митниці (1858-1860).
Друкувався в газетах «Народне багатство», «Петербурзький аркуш», «Новий світ», «Біржові
відомості», журналах «Історичний вісник», «Сучасник», «Дзвін», «Закордонний вісник», «Аргус»,
«Голоси з Росії».
Перу нашого земляка належать стаття «З приводу сатир М. Салтикова-Щедріна» (1863),
оповідання «Нотатки хуторянина» (1863), спогади «Перша харківська університетська історія»
(1907).
М. – автор книг «Кишеньковий технічний російсько-французько-німецько-англійський словник»
(1902), «Адмірал С. О. Макаров про зіткнення суден» (1904), «Розірвання шлюбу і Закон від 28
травня», «Всеросійські земські собори» (обидві – 1905), «Сторіччя минуле і сторіччя нинішнє»
(1906).
З царським режимом стосунки у нашого земляка не склалися. Його за участь у студентських
протестах виключили з університету (1858).
Статтю «Дещо про колишню славу «Часу» заборонила цензура (1863).
А ось як наш земляк згадував про зустріч з М. Добролюбовим: «Я передав статтю мою
Добролюбову, переконливо просячи прочитати, якщо можливо, швидше...
Днів через три приходжу я знову... Тихим голосом, неспішно ...говорив Добролюбов,
використовуючи висловлювання, що не уражали авторської самолюбності.
– Прочитав... Є декілька прекрасних, цікавих сцен, але в цілому вона неможлива. Не говорячи вже
про те, що ви не лише забули, але, – м’яко посміхаючись, додав Добролюбов, – неначе ніколи не
чули, що у нас існує цензура, яка ніколи, ні під яким виглядом не пропустить чогось подібного до
тих думок, які ви висловлюєте; крім цього, ви, очевидно, такі молоді, такі наївні, що
анінайменшого уявлення про оточуюче вас життя російське не маєте.».
Під кінець життя М. буквально бідував: звертаючись бодай копійчиною його підтримати до
Літературного фонду, писав про стан, «близький до голодної смерті». Останнього з відомих листів
написав із Керчі.
Серед друзів та близьких знайомих М. – П. Биков, О. Герцен, М. Чернишевський, М. Добролюбов, М. Бакунін, М. Огарьов, В. Губінський та ін.
55
МАЗУРКІ Майк
Національний статус, що склався у світі: американський.
Актор. Справжнє прізвище – Мазуркевич Маркіян.
З селянської родини.
Народився 25 грудня 1907 р. в с. Купчинці Тернопільського повіту Австро-Угорщини (нині –
Козівський район Тернопільської області України).
Помер 9 грудня 1990 р. в м. Лос-Анджелес (США). Похований на місцевому цвинтарі.
Навчався на юридичному факультеті нью-йоркського університету Фордгема.
Працював в одній з фірм на Уолл-стріт.
Як актор дебютував у голлівудській стрічці «Шанхайський жест» (1941).
Потім настала черга відомих на весь світ фільмів «Синбад-мореплавець» (1947), «Самсон і Даліла»
(1949), «Ніч і місто» (1950), «Навколо світу за 80 днів» (1956), «В джазі лише дівчата» (1959),
«Повна кишеня чудес» (1961), «Цей божевільний, божевільний, божевільний, божевільний світ»
(1963), «Осінь шайєнів» (1964).
Усього зіграв півтори сотні ролей у фільмах та двісті – у телепередачах і театральних виставах.
А ось що про нашого земляка говориться в замітці «Майк Мазуркі» на kinoblog.com: «Він ніколи
не поривав зі спортом і ще зі школи захоплювався декламацією віршів української та англійської
літератури. Спочатку він виконував здебільшого схематичні ролі у пригодницьких картинах, де
використовувались його фізичні дані. Згодом навчився забарвлювати рисами своєї творчої палітри
найдрібніші образи, перетворившись на справжнього майстра епізоду. Він так і не став зіркою
«фабрики мрій», хоча чимало фільмів з його участю увійшли до скарбниці американської
кінокласики. ...Майка знали і шанували в Українському Культурному центрі в Лос-Анджелесі. Як
свідчать його друзі, він до самої своєї смерті мріяв ще хоч раз побачити батьківщину (на жаль, це
йому не вдалося). В останню путь тіло актора понесли з української церкви святого Володимира, парафіянином якої він був».
Серед друзів та близьких знайомих М. – С. Крамер, Д. Шон, С. Леоне, М. Берл, С. Трейсі, Б.
Вайлде, С. Сізар та ін.
МАЙДЕЛЬ Едуард Володимирович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Гідролог, картограф, океанолог, синоптик. Генерал-майор корпусу флотських штурманів (1896); перший завідуючий відділом передбачення погоди при Головній геофізичній обсерваторії (1872); складач першого метеорологічного прогнозу на теренах Російської імперії (1 січня 1872);
фундатор метеорологічної служби на Далекому Сході Російської імперії (1874).
З дворянської родини.
Народився 26 жовтня (7 листопада) 1842 р. в м. Немирів Подільської губернії Російської імперії
(нині – районний центр Вінницької області України).
Помер 12 червня 1918 р. в м. Гельсінгфорс ( нині м. Хельсінки – столиця Фінляндії). Місце
поховання – не відоме.
Закінчив петербурзький Морський корпус (1862), морську академію.
Ходив Балтійським морем (1862-1870), був завідуючим відділенням прогнозів при Головній
геофізичній обсерваторії (1872-1874), начальником промерної партії з виконання зимового
промірювання гирла р. Суйфун і спорудження стулкових знаків (1874-1877), гідрогеологом
Гідрографічної частини портів Східного океану (1877-1878), начальником промірної і знімальної
партій, завідував метеорологічними станціями у Владивостоку, досліджував клімат краю, морські
течії (1878-1879), начальником Окремої зйомки північного берега Чорного моря (1880-1886), робіт
гідрографії на Білому і Балтійському морях (1887-1893), Окремої зйомки Східного океану (1894-1898).
Член Російського географічного товариства.
Член Російського астрономічного товариства (1894).
Кавалер ордена св. Станіслава 3-го ступеня (1877).
Відзначений срібною медаллю Російського географічного товариства (1872).
Брав участь в розробці плану метеорологічних робіт експедиції, організованої для вивчення
Арало-Каспійської низовини, виконав точні магнітні визначення побережжя Японського моря,
картографування затоки Петра Великого, встановив, що причиною появи небезпечних для
судноплавства туманів в Японському морі є вузька смуга холодної води уздовж всього
материкового берега, звернув увагу на наявність і характер морської течії в протоці Лаперуза.
56
Друкувався в журналі «Морський збірник».
Як учений дебютував статтею «Північне сяйво і його зв’язок з вітрами» в журналі «Морський
збірник» (1867).
Потім настала черга наступних доробків: «Спосіб визначення шляху шторму» (1874), «Банки в
бухті Експедиції (залив Посьєта») (1882), «Про обмін вод Чорного і Середземного морів» (1885),
«Лоцманські замітки Західного берега Африки», «Вітри і шторми Індійського океану» (обидва –
1900), «Особливості плавання Магеллановим протокою і навколо мису Горн» (1901), «Штормові
таблиці для Атлантичного океану», «Матеріали для лоції Китайських морів» (обидва – 1902),
«Фізико-географічний нарис Китайського і Жовтого морів» (1904), «Значення Північносхідного
проходу для мореплавання» (1907).
Ім’я нашого земляка носять мис на о. Сахалін, мис в затоці Петра Великого і мис біля входу до
лиману на р. Роздольна.
Серед друзів та близьких знайомих М. – Г. Максимов, Л. Єлагін, А. Купфер та ін.
МАЙКАПАР Самуїл Мойсейович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Композитор, піаніст, педагог, музикознавець.
З міщанської родини. Онук, Майкапар О., – музикант, мистецтвознавець; заслужений артист РФ; музичний коментатор BBC.
Народився 18 грудня 1867 р. в м. Херсон Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 8 травня 1938 р. в м. Ленінград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив Таганрозьку гімназію, юридичний факультет Петербурзького університету (1890),
Петербурзьку консерваторію (1894), стажувався у Відні (1894-1898).
Працював викладачем в Москві (1898–1901), Твері (1901–1903), Лейпцигу (1903–1910),
Петербурзькій консерваторії (1910-1928).
Секретар Московського науково-музичного гуртка.
М. – автор наступних композиторських доробків: «Струнний квартет», сюїта «Трудові пісні
народів», «Легка соната», «Дві п’єси», «Швидкоплинні думки», «Фантастичні варіації», «Два
октавні інтермецо», «Пастушача сюїта», «Дванадцять альбомних аркушів», «Поема на шість
строф», «Баркарола», «Серенада Арлекіна», «Велика сонатина», «Колискові казочки», «Дві ніжні
записки», «Маленька сюїта», «Стаккато-прелюді», «Мініатюри», «Друга сонатина», «Балада»,
«Чотири прелюдії і фугета», три прелюдії, вісім мініатюр, ліричні варіації, маленька сюїта в
класичному стилі, маленькі новели, романси на слова німецьких поетів, М. Огарьова, Г. Галіної, К.
Романова.
Усього перу нашого земляка належить понад 200 п’єс, більшість яких понині входять до учбового
репертуару піаністів-початківців («Бирюльки», «Театр маріонеток» тощо).
М. – автор книг «Музичний слух. Його значення, природа, особливості і метод правильного
розвитку» (1900), «Значення творчості Бетховена для нашої сучасності» (1927), «Роки навчання»
(1938).
У статті «Про сіамську музичну систему» по-новому висвітлив проблему рівномірної темперації в
музиці.
Ім’я нашого земляка присвоєно Строгінській (РФ) дитячій музичній школі №78 (2002).
Серед друзів та близьких знайомих М. – С. Танєєв, Т. Лешетицький, А. Шнабель, Г. Молл, І. Вейс, О. Глазунов, Л. Ауер, А. Рубінштейн, Е. Гріг, І. Гржімалі, І. Енгель та ін.
МАЙКОВА (КАЛИТА) Катерина Павлівна
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменниця. Псевдонім – Катря Майко.
З дворянської родини.
Народилася в 1836 р. с. Калита Пирятинського повіту Полтавської губернії Російської імперії
(нині – Броварський район Київської області України).
Померла 22 червня 1920 р. в м. Сочі Росії (нині – Краснодарський край РФ).
Отримала домашню освіту, навчалася в Петербурзькому пансіоні благородних дівиць (1849-1852), Працювала в журналах «Пролісок» (1858-1863), «Сімейні вечори. Для старшого покоління» (1864-1866).
57
Друкувалася в газетах ««, «Нижньогородський аркуш», журналах «Пролісок», «Сімейні вечори.
Для старшого покоління».
Наша землячка – автор книг «Як починалося моє життя» (1864), «Абетка і перші уроки навчання»
(1867).
Її перу також належать «Спогади про Гончарова» (1912).
Що стосується особистого життя М.(К.), то простим воно не було. Залишивши чоловіка, за якого
вийшла 16-річною і трьох дітей, письменниця пов’язала долю з різночинцем Ф. Любимовим
(1866).
Уже маючи дитину з новим обранцем, кинули її напризволяще і відправилися на Північний Кавказ
в одну з тамтешніх комун (1869). У результаті провалу соціального експерименту Ф. Любимов
спився.
Наша землячка переїхала до Сочі, де на певний час стала цивільною дружиною О. Старка.
Пішовши й від нього, купила будиночок. Тут вона заснувала Товариство допомоги робітникам і
дешеву їдальню для них, відкрила бібліотеку, Гірський клуб, метеорологічну станцію.
Історик Д. Овсянико-Куликовський присвятив М. (К.) один з розділів своєї «Історії російської
інтелігенції».
В. Дмитрієва згодом пригадувала: «Молода жінка з жадібною цікавістю вдивлялася в нових для
неї людей, вслухувалася в їх розмови, запам’ятовувала їх характерні риси. Її теж помітили й
оточили поклонінням. Особливо залицявся до неї Гончаров; проводив біля неї цілі вечори і любив
слухати її спів. Кожного разу, буваючи у Майкових, він неодмінно усаджував Катерину Павлівну
за фортепіано і просив заспівати популярну тоді арію з опери «Норма» – Casta diva. Цю ж саму
арію співає у нього Ольга в «Обломові»; і скільки болісної туги вкладено письменником в опис
того враження, як спів Ольги впливав на Обломова. Очевидно, з цією арією у Гончарова були
пов’язані глибокі особисті переживання».
Серед друзів та близьких знайомих М.(К). – І. Гончаров, В. Короленко, В. Дмитрієва, В. Сологуб, І. Бєлоконський, Д. Овсянико-Куликовський, В. Богораз, Д. Григорович, С. Єлпат’ївський та ін.
МАКАРЕНКО Антон Семенович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Письменник, педагог. Псевдонім – Андрій Гальченко. Фундатор масового перевиховання дітей-
правопорушників.
З робітничої родини. Батько, Макаренко С., – маляр.
Народився 1 (13) березня 1888 р. в с. Білопілля Сумського повіту Харківської губернії Російської
імперії (нині – районний центр Сумської області України).
Помер 1 квітня 1939 р. у вагоні приміського потягу неподалік м. Москва СРСР (нині – столиця
РФ). Похований на московському Новодівочому цвинтарі.
Закінчив Кременчуцьке міське училище (1904) педагогічні курси при ньому (1905), Полтавський
вчительський інститут (1917).
Був учителем низки залізничних училищ (1905–1914), служив у армії (1916-1917), інспектором
Вищого початкового училища в м. Крюків Посад Кременчуцького повіту (1918-1919), завідуючим
Полтавським міським початковим училищем (1919-1920), керівником Полтавської трудової
колонії для неповнолітніх правопорушників (1920-1927), Харківської трудової дитячої комуни
(1927-1937).
Кавалер ордена Трудового Червоного Прапора.
Друкувався в газеті «Голос праці», журналі «Новими стежками».
Як літератор дебютував оповіданням «Безглуздий день» (1914).
Потім настала черга наступних доробків: «Криза сучасної педагогіки» (1917), «Марш 30 року»
(1932), «Педагогічна поема» (1933-1935), «Книга для батьків» (1937), «Честь» (1937-1938),
«Прапори на вежах» (1938).
Залишив по собі спогади «Максим Горький в моєму житті».
По смерті нашого земляка вийшло семитомне зібрання його творів (1959-1560).
Зважаючи на обстановку в країні, педагог-новатор не міг не мати проблем з владою. Дійшло до
того, що Народний комісаріат освіти України офіційно оголосив його систему виховання
«нерадянською» (1928). На знак протесту (тоді це ще було можливим!) М. пішов з роботи.
Іншого разу у політичному доносі нашого земляка звинуватили не більше й не менше, як у
підтримці українських опортуністів і критиці Й. Сталіна (1935). Тільки завдяки тому, що
58
масштабні репресії тільки-но задумувалися, письменнику вдалося відкараскатися від партійних
бонз, котрі проводили перевірку.
В Україні засновано медаль М. (1958).
Його ім’я носять професійно-педагогічний коледж у м. Київ та вулиця в Москві.
В росії знято документальний фільм «Сімейна таємниця Антона Макаренка» (2005).
З нагоди 120-річчя М. у м. Кременчук (Полтавська обл.) капітально відремонтували його
меморіальний музей (2008 ).
Серед друзів та близьких знайомих М. – М. Горький, В. Терський, А. Луначарський, Ф.
Дзержинський та ін.
МАКАРОВ Степан Осипович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Військово-морський теоретик, флотоводець, гідролог, полярний дослідник, океанограф. Фундатор
теорії нетонучості кораблів на теренах Російської імперії. У мореплавстві існує науковий термін
«ковпаки Макарова».
З військової родини. Батько, О. Макаров, – морський офіцер.
Народився 27 грудня 1848 р. (8 січня 1849 р.) в м. Миколаїв Херсонської губернії Російської
імперії (нині – адміністративний центр однойменної області України).
Загинув 31 березня (13 квітня) 1904 р. поблизу м. Порт-Артур Російської імперії (нині – м.
Люйшунь провінції Ляонін КНР), коли броненосець «Петропавловськ» підірвався на японській
міні.
Віце-адмірал (1896).
Закінчив Миколаївськ-на-Амурі морехідне училище, прирівняне до штурманського (1858-1865).
Рідкісний випадок: перед генерал-адміралом великим князем Костянтином Миколайовичем було
порушене клопотання про випуск М. «не в приклад іншим» не кондуктором, а в гардемарином
нарівні з вихованцями Морського корпусу. З 15-річного віку ходив на низці суден в якості
штурманського кадета.
Служив спеціалістом з забезпечення нетонучості броненосців (1872-1876), головним інспектором
морської артилерії (1891-1894), молодшим флагманом ескадри Балтійського моря (1894),
командуючим ескадрою в Середземному морі (1894-1895), командуючим ескадрою Балтійського
моря (1896-1898), головним командиром Кронштадського порту і військовим губернатором м.
Кронштадт (з 1899), командуючим Тихоокеанською ескадрою (1904).
Кавалер орденів Георгія 4-го ступеня, Станіслава 3-го ступеня, Анни 3-го ступеня.
Удостоєний золотої шаблі з написом «За хоробрість».
Лауреат Макр’ївської премії, золотої медалі Російського географічного товариства.
Здійснив дві навколосвітні подорожі: на корветі «Витязь» (1886-1889) та зі своєю ескадрою (1894-1896), а також – арктичні експедиції на криголамі «Єрмак» (1899; 1901).
Учасник російсько-турецької війни (1877-1878),
Друкувався в журналах «Морський збірник», «Нотатки Петербурзької академії наук».
Як військово-морський теоретик дебютував в «Морському збірнику» роботою «Інструмент
Адкінса для визначення девіації в морі» (1867).
Потім настала черга двотомника «Про обмін вод Чорного та Середземного морів», доробків
«Дослідження з нетонучості кораблів», «Броненосний човен «Русалка», «Про припинення
підвідної течі на суднах», «Трюми дводонних суден», «Засоби проти затоплення суден», «Витязь»
і Тихий океан», «Єрмак» в льодах», «Розгляд елементів, які складають бойову силу кораблів»,
«Про непотоплюваність суден», «Розмірковування з питань морської тактики», «Без вітрил».
Всього на його рахунку – понад 50 наукових робіт в різних галузях військово-морської справи: тактика, артилерія, міни, океанологія и т.д.
Наш земляк – винахідник низки пристроїв для відкачування води, рейкового пластиру для швидкої
ліквідації пробоїн, системи вирівнювання крену і диференту, ковпаків для бронебійних снарядів, основоположник теорії нетонучості кораблів, один з організаторів побудови міноносців і
торпедних катерів.
Він першим у світі застосував торпеди проти турецьких броненосців (1877).
Іменем нашого земляка названо місто в Сахалінській області РФ, Миколаївський національний
університет суднобудування, Санкт-Петербурзька державна морська академія, вулиця в Москві, а
також рейковий пластир і ковпаки для бронебійних снарядів.
59
Пам’ятник М. встановлений в російському м. Владивосток, меморіальна дошка прикрашає
будинок в українському м. Миколаїв, де він народився.
А на будинку Міжнародного океанографічного музею в Монако серед інших знаменитих кораблів
є й ім’я «Vitiaz».
Серед друзів та близьких знайомих М. – Ф. Врангель, М. Міклухо-Маклай, Д. Менделєєв, О.
Попов, І. Єндогуров, М. Скобелєв, П. Чихачов, Г. Бутаков, О. Свердруп, Ф. Керн, В. Козакевич, К.
Якимов, С. Тиртов та ін.
МАККАВЕЙСЬКИЙ Володимир Миколайович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет-символіст, перекладач.
З дворянської родини. Батько, Маккавейський М., – письменник, викладач Київської духовної
академії.
Народився в 1893 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).
Загинув у бою с більшовицькими військами в 1920 р. під м. Ростов-на-Дону, який перебував в
руках А. Денікіна (нині – обласний центр РФ). Точна дата смерті і місце поховання – не відомі.
Навчався в київському університеті св. Володимира, закінчив артилерійське училище.
Друкувався в альманахах «Аргонавти», «Гермес».
Як літератор дебютував перекладом поетичного циклу Р. Рільке «Життя Марії» (1914).
Автор поетичного збірника «Стилос Олександрійський: сонети і поеми» (1918).
Перекладав з німецької, французької, у тому числі С. Малларме, Ж. Мореаса.
Київське видавництво «Знання» видрукувало книга з поезією, перекладами та теоретичними
роботами нашого земляка (2000).
Серед друзів та близьких знайомих М. – Б. Лівшиць, Ю. Терапіано, В. Іванов, М. Ушаков, І.
Еренбург, О. Мандельштам та ін.
МАКЛАКОВА (КОРОЛЬОВА) Лідія Пилипівна
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Письменниця. Псевдоніми – Л. Нелідова, Л. Королівна, Петровська-Розумовська.
З учительської родини.
Народилася 21 липня (2 серпня) 1851 р. в м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Померла в 1936 р. м. Ленінград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчила другу Московську жіночу гімназію (1869).
Дійсний член Товариства любителів російської словесності (1883).
Друкувалася в газетах «Російські відомості», «Московський телеграф», «Голос», «Московський
щотижневик», «Голос Москви», журналах «Вісник Європи», «Вітчизняні нотатки», «Світ божий»,
«Російська думка», «Сучасний світ», «Російський богослов», «Тиждень», «Російське багатство»,
«Артист».
Як літератор дебютувала повістю «Дівчинка Ліда» (1875).
Потім настала черга оповідань «Не для кожного» (1879), «Неочікуване оповідання», «Кінець
світу» (обидва – 1882), «Маленька екскурсія», «Свого не обминеш» (обидва – 1885), «Радість»,
«Єдиний випадок», «Під Івана Пісного» (усі – 1892), «Рішення» (1894), «Остання мандрівка»
(1903), «Про живих і вбитих» (1907), повістей «Смуга» (1879), «Розв’язання» (1894).
Наша землячка – автор статей і нарисів «Горобині ночі» (1881), «З поїздки на Волгу в голодний
рік» (1893), «Зустріч з Некрасовим» (1894), «Сучасна поміщиця Коробочка і її господарство»
(1901), «Пам’яті П. Стрепетової» (1903), «Ертель в його листах», «Пам’яті І. С. Тургенєва» (обидва
– 1909).
Її перу також належать статті
Залишила спогади про І. Гончарова, Г. Лопатіна, О. Ертеля.
Особисте життя у М. не склалося.
Її перший чоловік, доцент Московського технічного училища О. Ламовський, звів рахунки з
життям.
Другий, письменник В. Сліпцов, з яким наша землячка без божого і батьківського благословення
прожила всього два роки, помер у неї на руках (1878). І лише з третім, О. Маклаковим, стосунки
склалися рівні.
Сама письменниця віку доживала в Московському і Ленінградському будинках для старих.
60
Серед друзів та близьких знайомих М. – А. Чехов, І. Тургенєв, І. Гончаров, М. Горький, М.
Некрасов, Г. Успенський, В. Тімірязєв, Я. Полонський, Ф. Буслаєв, І. Похітонов, М. Стасюлевич, Л. Воронцова, В. Ключевський, Л. Мечніков, П. Стрепетова, Г. Лопатін, С. Муромцев та ін.
МАКСАКОВ Максиміліан Карлович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Оперний співак (драматичний баритон), режисер, антрепренер, педагог.
З міщанської родини. Справжнє ім’я – Макс Шварц.
Народився в 1869 р. в м. Чернівці Австро-Угорської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 26 березня 1936 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Введенському
(німецькому) цвинтарі.
Вчився співу у Петербурзі у Є. Ряднова, К. Еверарді, А. Буцці.
Виступав в Тифліській опері (1889-1897; 1900), керував Астраханським оперним театром (1920-
1923), співав на сценах московського Великого театру (1923-1925), був викладачем в Ленінграді
(1925-1927), московському (1927-1930), у трупах Києва, Харкова, Москви, Казані, Ростова-на-
Дону, Тифлісу, Баку, Саратова.
Гастролював в Києві, Одесі, Харкові, Ялті, Катеринославі, Відні, Петербурзі, Москві, Симбірську, Пермі, Іркутську, Воронежі, Вільно.
Фундатор «Товариства оперних артистів» (1910).
Як актор дебютував в ролі Амура в спектаклі будапештської оперети, яка гастролювала в
Чернівцях (1879).
Професійно дебютував в Петербурзі (1886).
Перший бенефіс відбувся в ролі Демона в однойменній опері А. Рубінштейна (1890).
Потім настала черга наступних партій: Беппо («Фра-дьяволо» Д. Обера), Жрець («Самсон і
Даліла» К. Сен-Санса) Амонасро («Аїда» А. Рубінштейна), Алеко («Алеко» П. Юона), Нелуско
(«Африканка» Дж. Мейєрбера).
Як режисер дебютував постановкою опери «« М. Мусоргського в театрі «Аркадія» (1898).
Потім настала черга опер: «Аїда», «Купець Калашников» А. Рубінштейна, «Чаклунка»,
«Орлеанська діва» П. Чайковського, «Таїс» Ж. Массне, Грязной, Шакловитий, Томський, Кочубей, Іуда, Фігаро («Севільський цирульник» Дж. Россіні).
Співав також партії Мегаса («Гірський сокіл»), Потьомкіна («Потьомкінське свято»), Вольфрама
(«Тангейзер»), Альманзіра («Папуга»), Троєкурова, Онєгіна, Роберта («Іоланта»), Нерон
(«Нерон»), Валентин («Фауст»).
Мав могутній виразний голос чудового м’якого тембру, широкого діапазону, яскравий
темперамент. Виконання відрізнялося артистичністю, продуманим фразуванням. Працював дуже
інтенсивно (нерідко співав по 28 спектаклів на місяць).
Усього за життя виконав 120 партій.
М. – виконавець романсів П. Чайковського, Е. Направника, Ф. Шуберта, Р. Шумана.
Записувався на грамплатівки: у Петербурзі (1901), Москві (1909; 1911).
У Москві в Малому залі Всесоюзного театрального товариства з нагоди 100-річчя з дня
народження нашого земляка пройшов вечір його пам’яті (1969).
Серед друзів та близьких знайомих М. – В. Лосський, Є. Ряднов, К. Еверарді, А. Рубінштейн, Ф.
Шаляпін, Л. Собінов, Г. Пирогов, О. Давидов, Б. Євлахов, Л. Клементьєв, П. Лодій, В. Люце, М.
Фігнер, В. Луканін, Ф. Мухтарова, П. Оленін, І. Козловський та ін.
МАКСВЕЛ Роберт
Національний статус, що склався у світі: англійський.
Медіа-магнат, видавець. Власник глобальної видавничої імперії «Максвел коммюнікейшн»: Mirror Group, частки в телеканалах TF-1 (Франція), Canal 10 (Іспанія), Central Television (Англія), МТV, видавництва Perqamon-Press та Macmillan.
З міщанської родини. Справжнє прізвище – Гох Абрахам (Ян Людвіг).
Народився 10 червня р. в с. Слатіно Чехословаччини (нині – с. Солотвино Тячівського району
Закарпатської області України).
Помер 5 листопада 1991 р. поблизу Канарських Островів (за офіційною версією, звів рахунки з
життям, втопившись в океані). Похований на горі Олив в Єрусалимі (Ізраїль).
Закінчив Слатінську єврейську школу.
61
Був вантажником британської армії (1941), шифрувальником, офіцером військових органів МІ-9 і
МІ-14 (1941-1947).
Спеціалізувався з допитів колишніх офіцерів Абверу, СД і гестапо, секретних документів
німецької розвідки військового періоду.
Депутат англійського парламенту (1964).
Доктор honoris causa Нью-Йоркського політехнічного інституту і Московського державного
університету.
Засновник Ліхтенштейнського фонду Максвела.
Емігрував спочатку до Франції (1939), а потім – Великобританії (1940).
У кореспонденції «Медіа-олігарх з Солотвина» І. Мащенко зазначає: «У 70-х роках минулого
сторіччя, в розпал «холодної війни», коли іноземні виставки в Україні були величезною рідкістю
(а особливо – експозиції із західних країн), широкий показ книг англійського видавництва
«Пергамон-прес» у виставковому залі по вул. Червоноармійській в Києві викликав значний
інтерес. У центрі експозиції був тодішній радянський «бестселер» – чудове видання англійською
мовою трилогії Л. Брежнєва «Мала земля», «Відродження», «Цілина». Лише дуже вузьке коло
персон з верхнього ешелону радянської партноменклатури знало, що такий «широкий інтерес»
світової громадськості до творів «від генсека» оплачувався з скарбниці Держбанку СРСР шляхом
перерахування валюти на рахунки таких прудких зарубіжних видавництв, як «Пергамон-прес». А
тоді, в другій половині 70-х, видання Брежнєвської трилогії послужило хорошу службу особисто
власникові «Пергамон-прес» Роберту Максвелу».
Що стосується особистого життя, то наш земляк втратив хвору на лейкемію трирічну доньку, а
син Майкл останні п’ять років життя перебував в стані коми внаслідок автомобільної катастрофи.
Серед друзів та близьких знайомих М. – Р. Рейган, Ден Сяопін, Л. Брежнєв, С. Берлусконі, І.
Шамір, Е. Шеварднадзе, М. Горбачов та ін.
МАКСИМОВИЧ Іван
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, перекладач, священик. В чернецтві – Іоанн (1676). Св. Синодом Російської Православної
Церкви зарахований до лику святих (1916). Фундатор першої на теренах Російської імперії
духовної семінарії в м. Чернігів (1700).
З дворянської родини. Батько, Васильківський М., – підданий Києво-Печерської лаври.
Народився в грудні 1651 р. в м. Ніжин Ніжинського полку (нині – районний центр Чернігівської
області України).
Помер 10 (21) червня (липня?) 1715 р. в м. Тобольськ Російської імперії (нині – Тюменська
область РФ). Похований в Тобольському соборі.
Закінчив Київську духовну академію (1668).
Був учителем Київської духовної академії (1668-1676), ієродияконом, ієромонахом,
проповідником та економом Печерської лаври, намісником Брянського Свенського монастиря
(1677-1696), архімандритом Чернігівського Єлецького монастиря (1696-1711), митрополитом
Тобольським і всього Сибіру (1711-1715). Цікавий факт: до останнього місця призначення владика
зі своїм скарбом прибув на двох плотах. З собою привіз 17 українців: трьох ієромонахів, двох
ієродияконів, світського писаря, півчих.
М. – автор доробків «Роз’яснення на псалом 50», «Абетка святих» (обидва – 1705), «Богородице
Діво» (1707), «Не туне писася, від багатьох собирася» (1709), «Синаксар» (1710), перекладач книг
«Феатрон, або Ганьба моралістична» (1708), «Царський шлях хреста», «Роздуми про молитву
«Отче наш» (обидва – 1709) Б. Хефтена, «Іліотропіон» І. Дрекселія (1714), «Богомислія» І.
Гергарда (1710).
Між іншим, «Абетка святих» – чи не найоб’ємніший на той момент поетичний твір усіх часів та
народів: у ньому нараховувалося 23166 рядків.
Наш земляк також відредагував збірник проповідей І. Златоуста «Дзеркало від Божественного
Писання» (1705).
Автобіографічна віршована повість «Подорожній» (1712-1715) так і не побачила світу.
Перекладав з латини.
З владою стосунки у нашого земляка складалися неоднозначно. З одного боку, він присвячував
Петру I свої твори, брав участь в проголошенні анафеми гетьману Мазепі. З другого, мав
сміливість суперечити царському фавориту О. Меншикову.
62
Та й у його перекладі «Богомислія» І. Гергарда пізніше вбачили «велику лютеранству суперечку», книгу заборонили.
Серед друзів та близьких знайомих М. – Л. Баранович, Ф. Углицький, Федір Олексійович, Петро I, А. Кантемир, І. Гізель, О. Меншиков та ін.
МАКСИМОВИЧ Іван Петрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, бібліограф, лексикограф, перекладач. Автор першого великого латино-слов’яно-
руського словника (1718-1724).
З козацької родини. Батько, Васильківський П., – значковий товариш Ніжинського полку; дядько, Максимович І., – митрополит.
Народився в 1670-ті рр. в м. Ніжин Російської імперії (нині – районний центр Чернігівської області
України).
Помер 1 (12) грудня 1732 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ).
Закінчив Києво-Могилянську академію.
Був писарем Ніжинського полку, довіреною особою гетьмана І. Мазепи, генеральним писарем в
уряді гетьмана П. Орлика (1710), брав участь у переговорах з кримським ханом Девлет-Гиреєм, які
завершилися укладенням українсько-кримського договору (1711), справником Московської
синодальної друкарні з виконанням обов’язків бібліотекаря книгосховища (1722-1726).
З 1709 р. – в вимушеній еміграції. Однак, коли члени української делегації до Стамбулу дізналися
по вивезення їхніх найближчих родичів до Москви (1712), вони вирішили повернутися. Така змога
незабаром з’явилася, проте жити М. звеліли виключно у Москві, не полишаючи її.
Наш земляк – автор великого латино-слов’яно-руського словника (1718-1724), який побачив світ
лише 1991 р., один зі складачів «Каталогу універсального» бібліотеки Московської синодальної
друкарні (1722-1727).
М. переклав книги «Бажання благоговійні, латинськими віршами відображені» Г. Гуго (1718) та
«Ковчежець медичний» (1728).
Здійснити інші задуми він не встиг. Бо після доносу на нього, як на «зрадника-мазепинця» (1726), М. звільнили з роботи і, на відміну від інших прихильників опального гетьмана, не дозволили
повернутися до України.
Серед друзів та близьких знайомих М. – П. Орлик, І. Мазепа, Ф. Прокопович , Д. Горленко, С.
Яворський, Д. Максимович, Г. Герцик, К. Гордієнко, Й. Кречетовський, К. Довгополий, Г.
Бужинський, П. Толстой та ін.
МАКСИМОВИЧ Михайло Борисович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Священик. В чернецтві – Іван (1926). Зарахований до лику святих Російської православної церкви
за рубежем (1994).
З дворянської родини. Батько, Максимович Б., – ізюмський повітовий маршалок дворянства.
Народився 4 червня 1896 р. в м. Адамівка Харківської губернії Російської імперії (нині –
Слов’янський район Донецької області України).
Помер 2 липня 1966 р. в м. Сіетл (США). Похований в крипті Сан-Франциського кафедрального
собору на честь образу БожоїМатері «Всіх Скорботних Радості».
Закінчив полтавський Петровський кадетський корпус (1914), юридичний факультет Харківського
університету (1918), богословський факультет Бєлградського університету (1925).
Служив у Харківському окружному суді (1918), був законовчителем Великокікіндської сербської
гімназії (1925-1929), викладачем Бітольської духовної семінарії (1929-1933), єпископом
Шанхайським (1934-1946), архієпископом Російської православної церкви за рубежем в Китаї
(1946-1951), архієпископ Західноєвропейський (1951-1962), архієпископ Західно-Американський і
Сан-Франциський (1963-1966).
Наш земляк – автор наступних доробків: «Шанування Богородиці і Івана Хрестителя та новий
напрямок російської богословської думки», «Як Свята Православна Церква шанувала і шанує
Божу Матір», «Вчення про Софію – Премудрості Божої», «Про неможливість інославним бути
хрещеними батьками», «Про неприпустимість прикладення до ікон з нафарбованими губами»,
«Про порядок за богослужінням», «Про перенесення свят».
Не сприйнявши більшовицької революції, разом з батьками емігрував до Югославії (1919).
63
За життя мав багатьох ворогів серед божих пастирів через те, що визнавав Російську православну
церкву і її московських патріархів.
Серед друзів та близьких знайомих М. – А. Храповицький, М. Зернов, П. Лопухін, Г. Чепур, І.-Н.
Ковалевський, Ф. Іонеску, Д. Вознесенський, І. Аккерсдійк, К. Іонев, М. Зернова, М. Зноско-
Боровський та ін.
МАКСИМОВИЧ Михайло Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, історик, мовознавець, перекладач, вчений-енциклопедист. Довів еволюцію
тваринного світу, причинами якої є зміна умов довколишнього середовища, по суті, значно
випередивши Чарльза Дарвіна. В філології існує науковий термін «класифікація українських
говірок Максимовича».
З дворянської родини.
Народився 3 (15) вересня 1804 р. на х. Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії
Російської імперії (нині – с. Богуславець Золотоніського району Черкаської області України).
Помер 10 (22) листопада 1873 р. на х. Михайлова Гора Золотоніського повіту Полтавської губернії
Російської імперії (нині – с. Прохорівка Канівського району Черкаської області України).
Похований на місцевому цвинтарі.
Навчався в Золотоніській монастирській школі, закінчив Новгород-Сіверську гімназію (1819), Московський університет (1819-1823).
Працював бібліотекарем (1823-1824), викладачем Землеробської школи (1825-1826), завідувачем
Ботанічного саду (1826-1833), викладачем (1833-1834) Московського університету, завідувачем
кафедри (1834), ректором (1834-1835), деканом (1836-1845) Київського університету.
Член-кореспондент Петербурзької академії наук (1871).
Почесний член Київського, Новоросійського, Московського, Петербурзького університетів.
Друкувався в «Літературній газеті», альманахах «Киянин», «Уранія», «Українець», «Денниця»,
журналах «Телескоп», «Московитянин», «Московський телеграф», «Журнал Міністерства
внутрішніх справ», «Син Батьківщини», «Північна ліра», «Новий магазин», «Московський
вісник», «Руська бесіда», «День».
Дебютував доробком «Про систему рослинного царства» (1823).
Потім настала черга доробків: «Головні особливості зоології, або Наука про тварин» (1824),
«Малоросійські пісні» (1827), «Думка про малоросійську мову і правопис її» (1830), «Про
людину» (1831), «Книга Наума про великий божий світ» (1833), «Українські народні пісні»,
«Голоси українських пісень» (обидві 1834), «Звідки походить руська земля» (1837), «Критико-
історичне дослідження про російську мову» (1838), «Історія давньоруської словесності» (1839),
«Про правопис малоросійської мови. Лист до Г. Ф. Основ’яненка» (1841), «Про Петра Конашевича
Сагайдачного» (1843), «Зачатки руської філології» (1845), «Початки руської філології» (1847),
«Філологічні листи до М. П. Погодіна» (1856), «Листи-відповіді до М. П. Погодіна» (1857),
«Оборона українських повістей Гоголя» (1860), «Нові листи до М. П. Погодіна. Про вікодавність
малоросійського наріччя» (1863), «Три пісні 1863 року», «Дещо про землю Київську», «Замітка
про землю Волинську», «Про литовського гетьмана князя Костянтина Острозького» (1864),
«Листи про Київ і спогади про Тавриду» (1871).
Наш земляк переклав українською мовою «Слово о полку Ігореве», твір Ш. Мірбеля «Навіщо
листя деревам», низку псалмів.
Перу М. належить вірш «На смерть Т. Г. Шевченка» (1861). Він відстоював після смерті Т.
Шевченка його спадщину від нападів реакційних критиків.
За його підручниками навчалася вся Європа.
М. також обґрунтував тричленну класифікацію слов’ян, самобутність та самостійність української
мови, започаткував вивчення української етимології та ономастики, заклав основи української
діалектології, розробив власну двочленну класифікацію українських говірок. Прибічник теорії
києво-полтавської основи української літературної мови. Розвінчав теорію, за якою Україна – це
Південь Росії, її «окраїна».
Небезпідставно вважав, що українська мова зародилася у найдавніші часи, про що свідчать
численні українізми у «Слові про Ігорів похід», і самі українці є автохтонами на теренах від
Дунаю до Дону.
По собі вчений залишив понад 260 опублікованих праць.
Працю «Сказання про Коліївщину» цензура заборонила друкувати (1839).
64
Вилучила вона і значну частину «недоречного» матеріалу з першого номеру альманаху «Киянин»
(1839).
У відставку наш земляк змушений був подати під тиском реакційних сил (1845). Міністерство
призначило йому мізерну пенсію, якої не вистачало на життя.
Головний корпус Київського національного державного університету ім. Т. Г. Шевченка
прикрашає меморіальна дошка М.
Аналогічний барельєф встановлено на фасаді факультету журналістики Московського
університету імені Михайла Ломоносова – це дарунок Київського національного університету
імені Т. Г. Шевченка московському вузу на честь 170-річчя з дня заснування університету у Києві
і 200-річчя з дня народження М. (2004).
Його ім’я також носить одна з вулиць столиці України (1961).
Серед друзів та близьких знайомих М. – Т. Шевченко, М. Гоголь, О. Пушкін, В. Бєлінський, К.
Рилєєв, М. Огарьов, В. Одоєвський, П. Чаадаєв, М. Полевой, В. Жуковський, М. Іванишев, М.
Павлов, В. Домбровський, О. Ставровський, М. Костомаров, Ф. Фішер, К. Неволін, О. Аляб’єв, О.
Герцен, С. Шеверьов, М. Лермонтов. Д. Писарєв, П. В’яземський, С. Аксаков, Є. Баратинський, М. Надєждін, У. Дядьківський, А. Дельвіг та ін.
МАКСУТОВ Дмитро Дмитрович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Оптик, спеціаліст з астрономічних приладів. Винахідник дзеркального мікрооб’єктиву і фото-
гастрографа. В оптиці існує науковий термін «меніскова оптична система Максутова».
З родини військового моряка.
Народився 11 (2) квітня 1896 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 12 серпня 1964 р. в м. Ленінград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований в
некрополі Пулковської обсерваторії.
Закінчив Одеський кадетський корпус (1913), Петербурзьке військово-інженерне училище (1914).
Працював майстром-оптиком Одеської астрономічної обсерваторії (1920-1930), інженером
Ленінградського державного оптичного інституту (1930-1952), завідуючим відділом Пулковської
обсерваторії (1952-1964).
Член Російського астрономічного товариства (1911).
Член-кореспондент академії наук СРСР (1946).
Двічі лауреат державної премії СРСР (1941; 1946).
Кавалер Великої золотої медалі Виставки досягнень народного господарства СРСР (1962).
Виготовлений під його керівництвом менісковий телеоб’єктив діаметром 1000 мм одержав Grand
Prix на брюссельській Всесвітній виставці (1958).
Спеціалізувався з оптичних методів дослідження і технології виготовлення великих оптичних
приладів, теорії і практики виготовлення асферичних поверхонь.
М. першим запропонував компенсаційний метод дослідження дзеркал; розрахував дзеркально-
лінзові об’єктиви для видимих і ультрафіолетових ділянок спектру; створив оптику для низки
унікальних астрономічних інструменті а також новий тип телескопа, заснованого на менісковій
оптичній систем.
Телескоп моделі нашого земляка (діаметр меніска 70 см) встановлено в обсерваторії Серро-Робле
(Чилі).
Свого часу в Україні, США, Болгарії, Чехословаччині існували клуби любителів телескобудування
імені нашого земляка..
Друкувався в «Працях Державного оптичного інституту».
М. – автор книг «Анабераційні відзеркалюючі поверхні і системи та нові способи їх
випробування» (1932), «Тіньові методи дослідження оптичних систем» (1934), «Астрономічна
оптика» (1946), «Виготовлення і дослідження астрономічної оптики» (1948).
Його перу також належать доробки «Нові катадіоптричні меніскові системи», «Нова методика
дослідження форми дзеркал великих телескопів», «Мінімальне і максимальне збільшення
телескопа», «Однолінзовий окуляр без різниці хроматичного збільшення».
За радянської влади М. двічі заарештовували.
Іменем нашого земляка названо кратер на Місяці.
Серед друзів та близьких знайомих М. – О. Чикін, С. Вавилов, Л. Гумільов, Г. Тихов, В. Фесенков, К. Сатпаєв та ін.
65
МАЛАХІЄВА-МИРОВИЧ Варвара Григорівна
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменниця, критик, перекладач.
З дворянської родини.
Народилася 17 (29) березня 1869 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Померла 16 серпня 1954 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похована на Введенському
цвинтарі.
Закінчила одну з Київських жіночих гімназій і Вищі жіночі курси.
Працювала приватним вчителем, завідуючою відділом белетристики журналу «Російська думка».
Друкувалася в газетах «Тиждень», «Мова», «Київське слово», «Новий шлях», «Вік», журналах
«Світ мистецтва», «Російська думка», «Заповіти», «Життя і мистецтво».
Як літератор дебютувала в газеті «Київське слово» замітками про театр (поч. 1890-х).
Потім настала черга збірників оповідань «Сніжинки» (1904), «Упертий дятел: літні казочки не для
дітей», «Три хмари: літні казочки не для дітей» (обидва – 1907), «Золотий дім» (1908), статей «Про
смерть в сучасній поезії», «Виховне значення іграшки» (обидві – 1912), «Слов’янофіли та їх
вчення» (1915).
Сюди варто долучити казки для дітей: «Смарагди», «Все від сонця», «Коник на висоті».
Наша землячка – автор поетичних збірників «Монастирське» (1923), «День в селі» (1926), «Зима»
(1927), «Бабусин пиріжок», «Весна-красна», «Живий куточок» (усі – 1928).
Її перу також належать спогади «В Ясній Поляні» (1911).
Перекладала Б. Шоу, У. Джеймса.
Є. Бірукова згадувала: «До портретів батьків притулилася маленька картка: старенька з
напівсивими звисаючими пасмами хвилястого волосся і гострим напруженим поглядом – Варвара
Григорівна Малахієва-Мирович, свідок нового етапу життя Ганни Василівни (Романової – авт.) –
вже на волі, поза рідною домівкою. Їх молоді роки пройшли в спільних духовних поневіряннях, у
пошуках Істини. Обидві жадібно кидалися на все нове в розумово-духовній сфері, однак швидко
розчаровувалися. Вони були настільки душевно злиті, що не могли й дня прожити одна без одної».
Серед друзів та близьких знайомих М.-М. – Л. Толстой, М. Матюшин, Б. Дікс, А. Тарасова, Л.
Шестов, Є. Бірукова, М. Шик, Г. Чулков, Л. і А. Тарасові, Г. Романова, Є. Гуро, Л. Гуревич та ін.
МАЛЕВИЧ Казимир Северинович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник. Фундатор супрематизму.
З родини службовця. Батько, Малевич С., – управляючий цукроварні.
Народився 11 (23) лютого 1879 р. в с. Пархомівка Київської губернії Російської імперії (нині –
Володарський район Київської області України).
Помер 15 травня 1935 р. в м. Ленінград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Урна з прахом за
заповітом була похована під дубом біля с. Немчинівка Московської області, де на дачі свого тестя
М. любив відпочивати. Під час другої світової війни це місце було геть «зоране» снарядами і
точного місця могили опісля встановити не вдалося. Пам’ятний знак поновлено просто на узліску
(1988).
Закінчив Пархомівське агрономічне училище, навчався в Київській малювальній школі М.
Мурашко (1895–1896), Московських училищі живопису, скульптури і архітектури (1904-1905),
студії І. Рерберга (1905-1910).
Працював креслярем технічного управління Курсько-Московської залізниці (1896-1904),
керівником Вітебської народної художньої школи «нового революційного зразка» (1919–1922),
Ленінградського державного інституту художньої культури «Гінхук» (1923-1926),
Брав участь у виставках «Бубновий валет» (1910), «Віслючий хвіст» (1912), «Спілка молоді»
(1913), «0,10» (1915-1916).
Перша персональна виставка відбулася в м. Москва (1919-1920), остання за життя художника – в
Третьяковській галереї (1928).
Серед найбільш відомих полотен М. – «Косовиця» (1909), «Станція без зупинки» (1911),
«Точильник» ( 1912), «Чорний квадрат» (1913), «Політ аероплана» (1915), «Червоний квадрат»
(1917), «Дівчина з червоним ратищем» (1932).
66
Вони зберігаються в Третьяковській галереї (Москва), Музеї сучасного мистецтва (Нью-Йорк), Стеделік музеум (Амстердам), Картинній галереї Єльського університету, Національному музеї
сучасного мистецтва (Париж), обласному художньому музеї (Самара).
Перу нашого земляка належать книги: «Мистецтво, церква, фабрика» (), «Від кубізму до
супрематизму» (1916), «Супрематизм» (1920), «Essays on art» (1915-1933).
Все нові й нові картини нашого земляка знаходять у різних куточках світу донині. Одну з них
ідентифікували нещодавно в м. Самара (РФ), а другу випадково виявили в м. Чернівці (2006).
Особисте життя нашого земляка складалося не просто. Він був двічі одруженим – з донькою
курського лікаря Казимирою Зглейц і письменницею Софією Рафалович.
Хронічною була нестача коштів – іноді їх бракувало навіть на полотно. Як результат, принаймні
три роботи М. «Туалетна скринька», «Станція без зупинки» і «Корова та скрипка», за які сьогодні
готові викласти шалені гроші кращі музеї світу, – він намалював на… полицях етажерки.
Під час «червоного терору», його відкликали з виставки в Німеччині й кинули до в’язниці НКВС, як шпигуна (1929). На щастя, друзям вдалося визволити художника, проте картини повернути із-зі
кордону він так і не зміг.
Світова громадськість широко відзначила 125-річчя з дня народження М.: його творіння були
представлені в Українському університеті (м. Нью-Йорк), Культурному центрі (м. Чикаго),
Державній Третьяковській галереї (м. Москва), Державному Російському музеї (м. Санкт-
Петербург). Між іншим, останньому належить найбільша у світі колекція доробків славетного
митця – 101 художня і 40 графічних робіт.
Росіяни зняли документальний фільм «Казимир Малевич», польський мистецтвознавець В.
Туровський опублікував дослідження «Малевич у Варшаві», а його київський колега Д. Горбачов
– «Малевич і Україна».
Серед друзів та близьких знайомих М. – О. Архипенко, В. Маяковський, В. Курдюмов, Е.
Лисицький, Л. Квачевський, М. Суєтін, М. Ларіонов, І. Червінко, О. Кручених, М. Матюшин, В.
Єрмолаєва, І. Чашник та ін.
МАЛЕНЧЕНКО Юрій Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Льотчик-космонавт (78/308). Перебував у Космосі 323 дні 16 годин 9 хвилин 40 секунд. Поза
межами човна – 17 годин 19 хвилин. Перший у світі космонавт, який уклав шлюб, перебуваючи на
орбіті.
З селянської родини.
Народився 22 грудня 1961 р. в м. Світловодськ Кіровоградської області СРСР (нині – районний
центр Кіровоградської області України).
Закінчив Харківське вище військове авіаційне училище ім. С. Грицевця (1983), військово-
повітряну інженерну академію ім. М. Жуковського (1993).
Служив льотчиком, старшим льотчиком, командиром ланки в підрозділах винищувальної авіації
Одеського військового округу (1983-1987), в загоні космонавтів (1987-??). Виконував обов’язки
координатора російського ЦПК імені Ю. Гагаріна в Космічному центрі імені Л. Джонсона в США
(1996).
Космонавт-випробовувач (1989).
Льотчик-космонавт Казахстану № 3.
Герой Російської Федерації (1994).
Національний Герой Казахстану (1994).
Кавалер російського ордена «За військові заслуги».
Кавалер медалі NASA «За космічний політ» (2000).
Виконав три космічні польоти.
Під час першого на човні «Союз ТМ-19» (1994) працював на борту російського орбітального
комплексу «Мир». Виконав перше стикування орбітального комплексу «Мир» з транспортним
вантажним кораблем «Прогрес М-24» в телеоператорному режимові. Здійснив два виходи у
відкритий Космос.
Під час другого на човні «Atlantis» (2000) забезпечував доставку вантажів на борт МКС й брав
участь у її підготовці до польоту в пілотованому режимі. Здійснив вихід у відкритий Космос.
Під час третього на човні «Союз ТМА-2» (2003), котрий здійснювався незабаром після катастрофи
американського човна «Коламбія», довелося доводити реальність продовження програми
космічних досліджень. Під час повернення на Землю, коли екіпаж знаходився в ще не
67
відстикованому модулі, сталася НП: несподівано включився основний двигун і розвернув станцію
навколо вісі на 25 градусів. Коли човен відійшов від МКС, її довелося повертати в початковий
стан, на що пішло немало дефіцитного палива.
Серед друзів та близьких знайомих М. – Г. Стрекалов, Т. Мусабаєв, П. Дуке, Г. Арзамазов, П.
Уїтсон, К. Андерсон, У. Мербольд, Е. Лу та ін.
МАЛИНОВСЬКИЙ Родіон Якович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Військовий діяч. Міністр оборони СРСР (1957-1967).
З міщанської родини. Безбатченко. Донька, Малиновська Н., – письменниця.
Народився 11 (23) листопада 1898 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 31 березня 1967 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ). Похований біля Кремлівської
стіни на Червоній площі.
Закінчив школу молодшого командного складу (1921), військову академію ім. Фрунзе (1927-1930).
Був піднощиком патронів (1914-1915), другим номером обслуги (1915) кулеметної роти 256-го
піхотного Єлизаветградського полку 64-ої піхотної дивізії, єфрейтором особливого полку
російського експедиційного корпусу (1916-1919), 27-ї стрілецької дивизії РККА (1919-1920),
командиром кулеметного взводу, роти, стрілецького батальйону 246-го полку (1921-1926),
начальником штабу кавалерійського полку, Північно-кавказького і Білоруського військових
округів, штабу кавалерійського корпусу (1930-1937), старшим викладачем Військової академії
імені М. В. Фрунзе (1939-1941), командиром 48-го стрілецького корпусу (1941), командуючим 6-
ою армією (1941), командуючим Південним фронтом (1941-1942), командуючим 66-ою армією
(1942), заступником командувача Воронезьким фронтом (1942), командуючим 2-ою гвардійською
армією (1942-1943), командуючим Південним фронтом (1943), командуючим 3-м Українським
фронтом (1943-1944), командуючим 2-м Українським фронтом (1944-1945), командуючим
Забайкальським фронтом (1945), командуючим Забайкальсько-амурським військовим округом
(1945-1947), головнокомандувачем військами Далекого Сходу (1947-1953), командуючим
Далекосхідним військовим округом (1953-1956), першим заступником міністра оборони,
головнокомандувачем Сухопутних військ (1956-1957), міністром оборони СРСР (1957-1967).
Учасник бойових дій в Іспанії (1937-1939).
Депутат Верховної Ради СРСР 2-7-го скликань.
Маршал Радянського Союзу (1944).
Двічі Герой Радянського Союзу (1945; 1958).
Народний Герой Югославії (1964).
Кавалер Георгієвського хреста 4-го ступеня (1915), ордена Перемоги, п’яти орденів Леніна, трьох
орденів Червоного Прапора, двох орденів Суворова 1-го ступеня, ордена Кутузова 1-го ступеня, 16
іноземних орденів.
Перу нашого земляка належить книга «Солдати Росії» (1969).
Ім’я М. присвоєне Військовій академії бронетанкових військ (1967) та одній з гвардійських
танкових дивізій, вулицям в Києві, Севастополі, Харкові (Україна), Давид-Городку, Дісні,
Жлобині (Білорусь), Москві, П’ятигорську (РФ), низці інших міст.
В м. Брно (Чехія), м. Одесі (Україна), м. Хабаровську (РФ) встановлено бюсти нашого земляка, а
ось його меморіальна дошка у військовому містечку Червоні Казарми під м. Іркутськом (РФ),
навпаки, щезла.
Серед друзів та близьких знайомих М. – А. Громико, С. Тимошенко, В. Соколовський, І. Еренбург, В. Наволочний, К. Вершинін, С. Будьонний, К. Москаленко, І. Конєв, О. Василевський, С.
Бірюзов, В. Семичасний, Ф. Толбухін, Г. Корчиков, І. Ларін та ін.
МАЛЬКО Микола Андрійович
Національний статус, що склався у світі: австралійсько-російський.
Диригент, піаніст, педагог, публіцист. Псевдонім – Ля-мі. Фундатор австралійської симфонічної
школи.
З лікарської родини.
Народився 22 квітня (4 травня) 1883 р. в с. Браїлів Вінницького повіту Подільської губернії
Російської імперії (нині – Жмеринський район Вінницької області України).
Помер 23 червня 1961 р. в м. Сідней (Австралія). Похований на місцевому цвинтарі.
68
Закінчив одну з одеських гімназій, історико-філологічний факультет Петербурзького університету
(1906), Петербурзьку консерваторію (1908), стажувався в Мюнхенському оперному театрі (1909).
Працював другим диригентом (1909-1915), головним диригентом (1915-1918) балету
Петербурзького (Петроградського) Маріїнського театру, головним диригентом Вітебських
народної консерваторії і симфонічного оркестру (1918-1921), керівником інструментальних класів
у Державному інституті Московських музичної драми, симфонічного оркестру філармонії,
викладачем консерваторії (1921-1922), диригентом Харківського оперного театру і симфонічного
оркестру (1922), викладачем Київського музичного інститут ім. Лисенка (1923-1925), головним
диригентом (1925-1927), директором (1927-1928) Ленінградської філармонії, викладачем
Ленінградської консерваторії (1925-1928), диригентом симфонічного оркестру радіо Данії (з 1930-1940; 1946-1957), диригентом Сіднейського (Австралія) симфонічного оркестру (1957-1961).
Член Московського симфонічного товариства.
Головний диригент симфонічних концертів Російського музичного товариства (1914-1917).
Як публіцист друкувався в газетах «Мова», «Голос правди».
Перу М. належать наступні книги: «Рахманінов-диригент. Спогади про Рахманінова» (1957),
«Спогади про Римського-Корсакова» (1958), «Після гастролей» (1959), «Диригент і його паличка»
(1950), «Основи техніки диригування» (1965), «Спогади. Статті. Листи» (1972).
М. володів високою майстерністю, широкою ерудицією, бездоганним смаком, глибоким знанням
оркестру, неабияким педагогічним обдаруванням. Саме під його керуванням відбулося дебютне
виконання 1-ї та 2-ї симфоній Д. Шостаковича (1926).
Радянську владу спочатку підтримав, проте дуже швидко оговтався і, виїхавши на гастролі до
Відня, в СРСР не повернувся (1928). Жив у Відні, Празі, гастролював країнами Західної Європи і в
США.
В м. Сідней (Австралія) М. встановлено пам’ятник.
Пам’яті нашого земляка присвячено Копенгагенський (Данія) міжнародний конкурс диригентів ім.
М. Малько, який проходить раз в чотири роки (1963).
Московський аукціонний Дім «Гелос» виставив на продаж 13 листівок 1910-1930-х років,
підписаних нашим земляком і членами його родини (2005).
Серед друзів та близьких знайомих М. – С. Прокоф’єв, М. Римський-Корсаков, О. Мелік-Пашаєв, В. Мейєрхольд, С. Кусевицький, М. Лавров, О. Глазунов, Д. Ойстрах, М. Ростропович, Г.
Вишневська, Л. Коган, А. Лядов, Б. Хайкін, А. Луначарський, К. Лангрен, В. Сук, Є. Мравінський, Л. Гінзбург, Р. Дріго, М. Мусін, Ф. Мотль та ін.
МАЛЬЧЕВСЬКИЙ Антоній
Національний статус, що склався у світі: польський.
Поет. Фундатор польського романтизму; засновник Польської спілки альпіністів; перший, хто
дістався Південної частини Монблану.
З шляхтянської родини. Рано залишився сиротою.
Народився 3 червня 1793 р. в с. Княгинине Кам’янецького повіту Подільського намісництва
Російської імперії (нині – Дубенський район Рівненської області України).
Помер 2 травня 1826 р. в м. Варшава (Польща). Похований на Повонзках – надгробок не зберігся.
Закінчив Кременецький ліцей (1811).
Служив у війську (1811-1815).
Як літератор – автор єдиної поеми «Марія» (1825).
На її сюжет написали музичні твори композитори Ю. Зарембський, Л. Гросман, М. Завадський.
Що стосується особистого життя, то М. славився своїми упаданнями за заміжніми жінками.
Остання з них п. Руцінська, коли поет, захворівши на рак, помер, подалася геть з помешкання, залишивши у ньому тіло небіжчика.
Ось що говорить про нашого земляка М. Бєньчик інтерв’ю А. Марчинському «Українська школа»
в польській літературі 19 сторіччя»: «Марія є одним з тих творів, котрі породили певний
фантасмагоричний образ України як простору пустки, простору, в котрому смерть долає життя; в
котрому розігруються такі дуже гострі пристрасті, а це саме ті шекспірівські, вбивчі пристрасті.
Йдеться про щось дуже таємниче, захоплююче, але теж небезпечне і страшне. Я би сказав, що
Україна, котру представлено було у польських романтиків, є певною підсвідомістю Польщі, як
мені здається. Те, що найгірше, або найбільш таємниче, або найбільш дивне – воно відбувається, власне, в тому українському просторі. Бо відомо, що, наприклад, литовський простір є таким
більш затишним, ідилічним, світлим. Це, звісно, може бути простором національної мартирології, 69
але він, власне, такий зрозумілий, пізнаний. А український простір непізнаний, неусвідомлений, повний фантасмагорій, небезпечний і страшний. І це все є в «Марії» Мальчевського».
Нині меморіальні дошка і стела пам’яті нашого земляка прикрашають Дубенський костел Петра і
Павла та його дзвіницю, Княгининську школу.
Започатковано республіканський конкурс польської поезії , а також конкурс читців-декламаторів
імені М.
У м. Дубно пройшла українсько-польська конференція, присвячену 215 річниці з дня народження
земляка, а також відбулося спецпогашення конверта з маркою його пам’яті (2008).
Серед друзів та близьких знайомих М. – Б. Залеський, А. Міцкевич, С. Гощинський, К.
Бродзинський, С. Витвицький, М. Грабовський, Е. Одинець та ін.
МАЛЬШИНСЬКИЙ Аркадій Павлович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Публіцист, видавець.
З дворянської родини.
Народився 2 (14) січня 1841 р. в Олександрійському повіті Херсонської губернії Російської імперії
(нині – Олександрійський район Кіровоградської області України).
Помер 24 червня (6 липня) 1899 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург
РФ). Похований на Великоохтинському цвинтарі.
Закінчив Катеринославську гімназію (1853-1859), навчався в Московському, Петербурзькому,
Гейдельберзькому університетах.
Був помічником бухгалтера, молодшим, старшим помічником наглядача сьомого округу,
секретарем Полтавського губернського акцизного управління (1868-1873), закордонним агентом
«Священної дружини», видавцем газет «Вільне слово» (1881-1883), «Народ» (1896-1899).
Друкувався в газетах «Громадянин», «Берег», «Вільне слово», «Росія», «Народ», журналах
«Історичний вісник», «Російське судноплавство», «Російський вісник».
Потім настала черга книги «Народний добробут за демографічними даними» (1884).
Наш земляк – автор історичних нарисів «Перший російський репортер», «Літературний гонорар в
XVIII ст.» (обидва – 1886), «Наша преса в її історично-економічному розвитку» (1887), «Вища
поліція при імп. Олександрові I» (1889), «Справжня справа по смерть Грибоєдова» (1890),
«Московські гравці. 1795-1805» (1891), «З життя і стосунків О. С. Грибоєдова» (1894).
Його перу також належать статті «Не знаю до кого: Відкритий лист колишнього редактора
«Вільного слова» (1883), «Народний добробут за демографічними даними» (1884), «Потреби
місцевого управління» (1888), «Страхування життя» (1891), «Міжнародна охорона літературної
праці» (1894).
Впродовж десятиліття М. перебував під таємним наглядом поліції (1883-1893).
Серед друзів та близьких знайомих М. – І. Франко, М. Драгоманов, П. Аксельрод, М. Павлик, О.
Терлецький, М. Зібер, В. Гольдштейн, А. Рабинович, В. Сидорацький, Н. Жебуньов, С.
Кравчинський, С. Шубинський, М. Бакунін, П. Гагарін, М. Барсуков та ін.
МАНДРИКА Микола Якович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Військовий. Генерал-лейтенант (1845).
З дворянської родини. Брат, Мандрика А., – вологодський (1822-1824), полтавський (1824-1829) віце-губернатор.
Народився 7 січня 1777 р. в м. Прилуках Прилуцького полку Російської імперії (нині – районний
центр Чернігівської області України).
Помер 6 липня 1853 р. в м. Казані Казанської губернії Російської імперії (нині – столиця
Республіки Татарстан РФ). Похований в некрополі Кизицького монастиря.
Закінчив Санкт-Петербурзьку німецьку гімназію.
Був сержантом лейб-гвардії Преображенського полку (1793), лейб-гвардії Семенівського полку
(1793-1796), рядовим Кавалергардського полку (1796-1797), унтер-офіцером (1797-1798),
корнетом (1798-1799), поручиком (1799-1801), штабс-ротмістром (1801-1803), ротмістром (1803-1806), полковником (1806-1812), командиром (1812) лейб-гвардії Гусарського полку, командиром
ескадрону Гродненського гусарського полку (1814-1815), відповідальним за підбір ремонтних
коней для гвардійської кавалерії (1819-1826), командиром поселених ескадронів 2-й уланської
70
дивізії (1826-1828), перебував у резерві при військовому поселенні (1828-1830), начальником
Казанського округу корпусу внутрішньої варти (1830-1853).
Учасник військових походів: до Австрії (1805), до Пруссії (1807), 1808 р. до Фінляндії (1808).
Учасник Вітчизняної війни 1812 р.
Кавалер російських орденів св. Володимира 3-го ступеня (1812), св. Ганни 2-го ступеня (1812), Св.
Георгія 4-го ступеня (1914), св. Станіслава 1-го ступеня (1834), св. Ганни 1-го ступеня (1842), св.
Володимира 2-го ступеня (1851), прусського королівського ордена «За достойність» (1814).
За участь у бойових походах отримав діамантовий перстень з вензелем імператора Олександра І.
Серед друзів та близьких знайомих М. – П. Коновніцин, М. Барклай-де-Толлі, Д. Абомелик, О.
Чичерін та ін.
МАРГЕЛОВ Василь Пилипович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Військовий діяч. Генерал армії (1967). Фундатор повітрянодесантних військ СРСР.
З робітничої родини. Батько, Маргелов П., – металург.
Народився 27 грудня 1908 р. (9 січня 1909 р.) в м. Катеринослав Катеринославської губернії
Російської імперії (нині – м. Дніпропетровськ України).
Помер 4 березня 1990 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому
цвинтарі.
Закінчив Мінське військове училище (1928-1931), Вищу військову академію ім. К. Ворошилова
(1946).
Працював коногоном на катеринославській шахті ім. Калініна (1924-1925), лісником одного з
білоруських лісових господарств (1925-1928); служив командиром взводу (1931-1934),
помічником командира (1934-1936) і командиром командира роти (1936-1938), командиром
батальйону (1938-1940), помічником командира (1940-1941) і командиром (1941-1943) полку,
начальником штабу стрілецької дивізії (1943), заступником і в.о. командира (1943-1944),
командиром (1944-1948) стрілецької дивізії, командиром 76-ої гвардійської Чернігівської
Червонопрапорної повітрянодесантної дивізії (1948-1950), командиром 37-го гвардійського
повітрянодесантного Свирського Червонопрапорного корпусу (1950-1954), першим заступником
командувача Повітрянодесантними військами СРСР (1959-1961), командувачем
Повітрянодесантними військами СРСР (1954-1959; 1961-1979), генеральним інспектором
генеральної інспекції при міністрові оборони СРСР (1979-1990).
Лауреат Державної премії СРСР.
Герой Радянського Союзу.
Кавалер трьох орденів Леніна, двох – Червоного Прапора, ордена Суворова II ступеня, Вітчизняної війни I ступеня, Червоної Зірки (усі – СРСР), а також 8 орденів іноземних держав.
Перу М. Належить книга «Повітрянодесантні війська» (1977).
Наш земляк – почесний громадянин м. Херсона (1968).
Його ім’я присвоєно Рязанському вищому повітрянодесантному командному училищу (РФ).
У м. Москва () функціонує домашній меморіальний кабінет-музей нашого земляка (1990).
У м. Псков (РФ) один з будинків прикрашає меморіальна дошка (2006).
У м. Херсон з нагоди 100-річчя від дня народження М. за рахунок благодійних внесків
встановлена стела в Херсоні (2008), а пізніше – погруддя (2010).
У м. Олександрія Кіровоградської області полководцю встановлено пам’ятну дошку (2009).
Пам’ятники М. також прикрашають міста Дніпропетровськ (Україна), Костюковичі (Білорусь),
Санкт-Петербург, Рязань, Тула, Омськ, Псков, Ульяновська (усі – РФ).
У м. Москва (РФ) вийшов телевізійний серіал «Десантний батько» про життя М. (2009).
Портрет нашого земляка намалював художник А. Семенов (1978).
Серед друзів та близьких знайомих М. – І. Якубовський, П. Павленко та ін.
МАРІГОДОВ Костянтин Лукич
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Поет.
З родини службовця. Батько, Марігодов Л., – волосний писар.
Народися 1 (13) грудня 1891 р. в м. Свинюхи Володимирського повіту Волинської губернії
Російської імперії (нині – с. Привітне Локачинського району Волинської області України).
Щез без вісти на фронті в 1943 р. Точні дата і місце – не встановлені. Не виключено, загинув в
таборі для військовополонених на теренах Полтавської області.
71
Навчався в Луцькій гімназії, закінчив Городнянську гімназію (1914), навчався на історико-
філологічному факультеті Московського університету.
Працював в Городнянських середній школі і педагогічному технікумові (з 1918).
Друкувався в журналі «Чумацький Шлях», збірниках «Студентство жертвам війни», «Зірниці».
Як поет дебютував в журналі «Чумацький Шлях» віршем «Як би ви знали, який я радий» (1915).
Потім настала черга віршів «Березень», «Осінні зорі», «Медовий спас», «Requiem», «Солов’ї»,
«Тернина», «Свято», «В грудні», «Перший сніг».
Наш земляк – автор книг «Путівець» (1917), «Верес» (1920).
Серед друзів та близьких знайомих М. – А. Чернишов, О. Решетов, С. Спаський, В. Капельник, М.
Колоколов та ін.
МАРКЕВИЧ Болеслав Михайлович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, перекладач, журналіст. Псевдоніми – Хвиля, Заміський обиватель.
З шляхтянської родини.
Народився в 1822 р. в маєтку батька на теренах Волинської губернії Російської імперії (нині –
Волинська область України).
Помер 18 (30) листопада 1884 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив юридичне відділення одеського Рішельєвського ліцею.
Працював чиновником міністерства державного майна (до 1848), чиновником з особливих
доручень при московському генерал-губернаторові (1848-1853), служив в Державній канцелярії і
міністерстві внутрішніх справ (1853-1866), міністерстві народної освіти (1866-1875).
Член Ради міністрів.
Досягши високих посад, був викритий у хабарництві й звільнений зі служби (1875).
Друкувався в газетах «Голос», «Московські відомості», журналах «Російський вісник», «Дитячому
журналі».
Як літератор дебютував перекладами з польської в кінці 40-х рр. XIX ст.
Потім настала черга серії нарисів «Типи минулого» (кінець 60-х рр.), романів «Марина з
Червоного Рога» (1878), «Чверть століття тому» (1878), «Перелом» (1880), «Безодня» (1883),
збірника «Повісті та оповідання» (1883), 11-томного «Повного зібрання творів» (1885), «Листів до
графа О. К. Толстого і П. К. Щебальського» (1888).
Перу М. також належать публіцистичні цикли: «З Петербурга» (1863-1875), «З берегів Неви»
(1878-1883).
Як зазначає дослідник творчості нашого земляка К. Арсеньєв, під прозорими псевдонімами той
виводив великих державних людей, і середня публіка, яка завжди цікавиться інтимним життям
високопоставлених осіб, накидалася на сенсаційні викриття... Якщо вірити його трилогії,
державна зрада охопила в 60-і й 70-і роки не тільки суспільство, але й вищі сфери урядової влади, не виключаючи міністрів і членів Державної ради. Прокурори й жандарми не переслідують, а
захищають крамолу, справники – друзі пропагандистів тощо. Прогресивна молодь – збори
жалюгідних боягузів, невігласів і дурнів, для яких, за переконанням позитивної особи трилогії
проповідника «сильної влади» Троєкурова – є лише один шлях напоумлення: батіг.
Серед друзів та близьких знайомих М. – А. Чехов, М. Катков, М. Кисельова, М. Чехов, Є.
Єфремова, В. Бегічев, М. Владіславлєв та ін.
МАРКЕВИЧ Ігор Борисович
Національний статус, що склався у світі: французький.
Диригент, піаніст, композитор.
З дворянської родини. Дід, Маркевич М., – історик і етнограф, автор п’ятитомної «Історії
Малоросії», якому Т. Шевченко присвятив вірша «Бандуристе, орле сизий».
Народився 14 (27) липня 1912 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 27 березня 1983 г. в м. Антиб (Франція). Похований на місцевому цвинтарі.
Спеціальної освіти не має, навчався в Парижі у відомих на той час композиторів.
Брав участь в італійському Русі Опору (1939-1945), працював викладачем диригування у
Зальцбурзі (1949-1956), керівником паризького (Франція) «Оркестру Замурзо» (з 1957),
монреальського (Канада) симфонічного оркестру, гастролює країнами Європи, Латинської
Америки, Японії.
Лауреат премії Шарля Кро (1958).
72
Кавалер золотої медалі «Партизан Північної Італії» (1946).
В якості композитора дебютував п’єсою для фортепіано «Весілля» (1924).
Потім настала черга симфонієтти (1928), кантат для сопрано й чоловічого хору з оркестром,
«Concerto grosso» (обидві – 1930), концерту для фортепіано з оркестром (1931), балетів «Ребус»
(1931), «Політ Ікара» (1933), кантати «Псалом» (1934), ораторій «Втрачений рай» (1935), «Гімн
коханню», «Нове століття» (обидві – 1937), концертної обробки «Музичної пожертви» І. Баха
(1938), ораторії «Лоренцо Чудовий» (1941).
Перший виконавець музики балету Стравінського «Орфей», а також «Симфонії псалмів».
М. віддавав перевагу великим формам за участю хорів і солістів, але чудово диригував і
мініатюрами. Його виконання вражало стрункістю втілення композиторського задуму, завдяки
чому складні для виконавців і слухачів добутки ставали простими і ясними.
Всього репертуар нашого земляка нараховував понад 300 музичних добутків різних композиторів
різних стилів і епох.
Друкувався в італійських партизанських газетах, журналі «Музичне життя».
Як письменник дебютував книгою «Зроблено вІталії» (1946).
Потім настала черга енциклопедичного видання всіх симфоній Бетховена, статей «Мистецтво
диригування в наш час», «Диригент, оркестр, партитура» (обидві – 1963), книг «Органний пункт»
(1959), «Сучасне і минуле» (1980). Остання залишилася незавершеною.
Через хворобу батька сім’я М. емігрувала до Швейцарії ( 1913).
Серед друзів та близьких знайомих М. – А. Корто, Н. Буланже, С. Лифар, Ф. Шаляпін, І.
Стравінський, С. Прокоф’єв, П. Дюк, С. Дягілєв, К. Леві, Б. Христов, Г. Вишневська, А. Тосканіні, С. Ейзенштейн, В. Фуртвенглер, Б. Вальтер, К. Ростан, Б. Барток, Г. Шерхен, В. Рієті та ін.
МАРТИНОВ Дмитро Якович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Астроном.
З учительської родини.
Народився 7 квітня 1906 р. в м. Керч Таврійської губернії Російської імперії (нині – Автономна
Республіка Крим України).
Помер 22 жовтня 1989 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).
Навчався на фізико-математичних факультетах Кримського (1922-1924), Казанського (1924-1926) університетів.
Працював викладачем (1932-1951), ректором (1951-1954) Казанського державного університету,
директором його астрономічної обсерваторії ім. Енгельгардта (1931-1954), викладачем
Московського державного університету (1954-1985).
Заслужений діяч науки Татарської АРСР (1945).
Заслужений діяч науки РРФСР (1966).
Член Міжнародної астрономічної ради (1945).
Голова комісії академії наук СРСР з космічної топоніміки (1977).
Голова Всесоюзного астрономічно-геодезичного товариства (1960-1975).
Іноземний член британського Королівського астрономічного товариства (1969).
Лауреат премії ім. Ф. Бредихіна (1986).
Нагороджений медаллю Астрономічної ради академії наук СРСР «За відкриття нових
астрономічних об’єктів» і Золотою медаллю ВДНГ СРСР.
Виявив залежність «період – спектр» для тісних подвійних зоряних систем, відкрив і досліджував
процеси перенесення речовини в тісних подвійних зоряних систем, заклавши основи сучасних
уявлень про еволюцію з обміном мас; досліджував фізику ефектів еліптичності і віддзеркалення в
тісних подвійних зоряних системах.
Одним з перших у світі вивчав обертання еліптичних орбіт затемнених подвійних зірок, що стало
основою спостережень для сучасної теорії внутрішньої будови і еволюції зірок.
Друкувався у виданнях «Успіхи фізичних наук», «Повідомлення астрономічної обсерваторії ім.
Енгельгардта».
Перу М. належать наступні доробки: «Зв’язок між періодом і спектром у затемнених змінних»
(1937), «Затемнені змінні зірки» (1939), «Дослідження періодичних нерівностей в епохах
мінімумів затемнених змінних зірок» (1943), «Тісні подвійні зірки і їх значення для теорії зоряної
еволюції» (1972), «Курс практичної астрофізики» (1960), «Курс загальної астрофізики» (1965).
Ім’я нашого земляка присвоєно малій планеті № 2376.
73
Серед друзів та близьких знайомих М. – В. Баранов, С. Корольов, В. Цесевич, М. Грачов, Х.
Халіуллін, Є. Перепьолкін, М. Козирєв, О. Дубяго, Ю. Липський, А. Яковкін, М. Кобрін та ін.
***
ПРИСТОСОВАНІСТЬ – НЕВИЧЕРПНА
, з наукового кредо Д. Мартинова
Пристосовність живих організмів до навколишнього середовища ...невичерпна. Тому якщо живі
істоти є на Марсі, вони могли пристосуватися до тамтешніх умов і в своїх вищих формах – у
формах розумних істот. Але саме тому, що умови життя на Марсі не схожі на земні, треба думати, що розумні істоти на Марсі (якщо вони є) абсолютно не схожі на нас, людей.
СУЗІР’Я МАЙБУТНІХ ГЕНІЇВ, із спогадів Д. Мартинова
До складу талановитої групи студентів, яка сформувалася в Ленінградському університеті в 20-і
роки ...входили М. Бронштейн, Г. Гамору, Л. Ландау, Д. Іваненко – блискуче сузір’я майбутніх
зірок першої величини!
З них М. Бронштейн і Д. Іваненко не раз приїжджали до Пулково, і тут велися широкі і вільні
обговорення найрізноманітніших питань теоретичної фізики і астрофізики, з яких народилося
незабаром декілька важливих робіт. М. Бронштейн – яскравий брюнет, стриманий, із спокійною
мовою, бездоганною логічністю і переконливістю. Д. Іваненко, навпаки, галасливий, з швидкою
мовою, що вільно ллється і свідчить, що той (мало не сказав «оратор») чудово володіє предметом, а, окрім того, сповнений ідей... Бронштейн саме розв’язав низку важливих питань теорії
перенесення випромінювання в атмосферах Сонця і зірок, а Д. Іваненко і В. Амбарцумян
підготували декілька робіт з математичної фізики і фізики ядра.
У цей же час з питаннями астрофізики зіштовхнувся і Л. Ландау, результатом чого стала його
робота 1932 р. про можливість існування надщільних зірок.
СЛАВА ГЕРОСТРАТІВ, з статті Д. Мартинова «Літаючі тарілки»: тест на інтелект»
Якщо репортер повідомляє в газету чутки про НЛО, а газета друкує його повідомлення, то за цим
стоїть ні що інше, як комерційний розрахунок, зарплата, наклад. Газета набуває популярності, репортер – теж, а той, хто перший заговорив про «блюдце» чи «тарілку», набуває слави серед осіб, котрі його знають, а може бути, й незнайомців. Потім з пропагандою НЛО виступають вже автори
брошур, книг, кінофільмів. Про них читають лекції – все це в гонитві за славою, а попереду
маячить той же гонорар.
Слава ця до певної міри подібна до слави Герострата, тому що а широких колах руйнується
пошана до науки, до її здобутих величезною працею результатів. Адже в повідомленнях про НЛО
немає нічого конструктивного, творчого. ...Весь цей галас отруйно охарактеризований відомим (і
чудовим) англійським письменником-фантастом А. Кларком в рецензії для газети «Нью-Йорк
Таймс»: «НЛО не говорять нам абсолютно нічого про інтелект десь у іншому місці Всесвіту, але
вони доводять, як мало інтелекту на Землі».
...У межах Сонячної системи – ми це знаємо точно – ніде більше немає розумного життя, окрім як
на Землі, а чекати вторгнення з боку мешканців інших планетних систем – систем, що належать
іншим зіркам, на сьогоднішній день немає достатніх підстав.
ЖИТТЯ – ВИПАДКОВИЙ АТРИБУТ, з розвідки Л. Гінділіса «Антропний принцип: чи займає
чоловік виняткове місце у Всесвіту?»
Маючи на увазі застосування антропного принципу (АП) для прогнозу різних параметрів, Картер
виділив два різні формулювання: слабкий АП і сильний АП. Слабкий АП він сформулював
наступним чином: «Наше становище у Всесвіті ...є привілейованим в тому сенсі, що воно повинне
бути сумісним з нашим існуванням у Всесвіті». Сильний АП свідчить: «Всесвіт (і, отже,
фундаментальні параметри, від яких він залежить), має бути таким, щоб в ньому на певному етапі
еволюції допускалося існування спостерігачів».
Ці формулювання викликали великий резонанс і досить різку критику. Так, Д. Я. Мартинов
угледів у формулюванні сильного АП твердження, що «Всесвіт має містити життя»... На його
думку, в обох формулюваннях «звучить пріоритет спостерігача над природою... мається на увазі
ідея, що, якби спостерігачів не було, то не було б і Всесвіту».
КОСМІЧНА ЛАБОРАТОРІЯ МАРТИНОВА, з статті А. Тунцова «Теорія Ейнштейна
підтвердилася з другої спроби»
74
Існують ...відповідні для вимірювань місця – тісні подвійні зірки. І сумарна маса двох світил тут
часто набагато вища, ніж маса всієї Сонячної системи, і розташовані вони набагато ближче один
до одного, ніж Меркурій до Сонця. А якщо їх орбіти ще й помітно витягнуті, як у найближчій до
нашого світила планеті, виходить чудова астрономічна лабораторія для перевірки ефектів теорії
відносності.
Одну з кращих таких «лабораторій» в кінці 1970-х років відкрили астрономи Державного
астрономічного інституту імені Штернберга (ДАІШ) при Московському університеті – директор
Дмитро Якович Мартинов і його співробітник, нині професор Хабібрахман Файзрахманович
Халіуллін. Це змінна зірка DI Геркулеса (DI Her), яка періодично «підморгує» земному
спостерігачеві. Ці підморгування – результат взаємних затьмарень, при яких спочатку перша зірка
затьмарює другу, а потім друга затьмарює першу.
...Мартинов і Халіуллін перевірили, чи складе теорія відносності іспит. До загального подиву, у
випадку з DI Her та перевірку не пройшла – зміряна швидкість повороту лінії апсид виявилася в
чотири рази меншою за визначене Ейнштейном значення.
Відповідна стаття була опублікована в 1980 році і викликала цілком закономірну реакцію.
Половина зацікавлених учених почала перевіряти спостереження і розрахунки астрономів,
половина – шукати пояснення дивній розбіжності теорії і спостережень.
...У результаті результати Мартинова і Халіулліна повністю підтвердилися, а пояснень їм було
запропоновано стільки ж, скільки і аномальному повороту орбіти Меркурія в XIX столітті.
АТМОСФЕРНИЙ «ПЛАНКТОН», з повідомлення «Венера-4» на Венері» на allkosmos.ru
Стосовно води, то аналіз одержаних даних показує, що в нижніх шарах атмосфери планети вміст
водяної пари невеликий. Мабуть, та конденсується в хмарному шарі Венери, хоча питання про
склад цих хмар, а також їх вертикальну потужність все ще залишається відкритим. Між іншим,
учені дійшли цікавого висновку: хоча погода на Венері завжди хмарна, похмура, опадів там,
мабуть, не буває.
Дуже цікаве питання про можливість існування життя на Венері з погляду нових даних. Здавалося
б, висока температура повністю виключає подібну можливість. Проте відомий астроном проф. Д.
Я. Мартинов висловив із цього приводу оптимістичнішу точку зору. Якщо навіть поверхня
планети розжарена, то у високих шарах атмосфери можуть існувати набагато сприятливіші для
життя температурні умови. Тому в принципі не виключено, що на Венері є своєрідний
«атмосферний планктон» – організми, котрі літають і ширяють.
«ДИЯВОЛЬСЬКІ» ЗІРКИ... НА ДОПИТІ, з книги Б. Воронцова-Вельямінова «Нариси про
Всесвіт»
«Диявольські» зірки серед всіх зірок для нас найменш загадкові, і диявольського в них не
залишається нічого, окрім хіба що «диявольській» докладності їх вивчення. ...Завдяки близькості
одна до іншої і ...сильним припливам ...форма їх не куляста, а витягнута. Вони витягнуті за
напрямом одна до одної і обертаються мовби «ніс до носа».
...Д. Я. Мартинов відомий тим, що «з пристрастю» допитує колишні «диявольські» зірки про їх
будову з таких різних точок зору і розділів науки, що їм нічого не залишається, як зняти перед ним
залишки своїх «таємниць».
РОЗГАДАВ СЕНСАЦІЙНУ ТАЄМНИЦЮ, з кореспонденції В. Рубцова та Ю. Морозова
«Сиріус, якого ми не знаємо»
Згадка про червоний колір Сиріуса може здатися дивною: не треба бути фахівцем-астрономом,
щоб знайти на нічному небі цю яскраву біло-блакитну зірку. Судячи з творів персидського
астронома Аль-Суфі, такою вона була й в X столітті нашої ери. Але ще в II столітті видатний
астроном старовини Птоломей в своєму «Альмагесті» включив Сиріус до списку... червоних зірок.
Загадка ця понад сто років привертає увагу учених. Одні фахівці бачать причину розбіжності між
Птоломеєм і Аль-Суфі в помилках переписувачів стародавніх текстів, вважаючи, що Сиріус на
пам’яті людства залишався завжди незмінним. Інші схиляються до того, аби повірити Птоломею і
Сенеці й визнати можливість великих змін, що відбулися з Сиріусом за нікчемне малий за
космічними масштабах термін, – близько 700-800 років.
Астроном Д. Мартинов, розглянувши можливі механізми таких змін, дійшов до висновку, що
Сиріус B, супутник найяскравішої зірки неба, в одне з перших сторіч нашої ери вибухнув як
Наднова. Точніше, як «напівнаднова»: «справжня» Наднова, вибухнувши так близько від нас,
75
стала б одним з грандіозних небесних явищ в історії людства... До моменту вибуху Сиріус B був
червоним гігантом, що й обумовлювало колір всієї системи. Після вибуху він перетворився на
білий карлик – виключно щільну зірку розміром із Землю.
МАРТИНОВ Іван Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, перекладач, видавець, громадський діяч. Першим переклав і видав найповніше, 26-томне, зібрання творів грецьких класиків на теренах Російської імперії.
З родини священика.
Народився в 1771 р. в с. Переволочна Пирятинського повіту Полтавської губернії Російської
імперії (нині – Прилуцький район Чернігівської області України).
Помер 20 жовтня (1 листопада) 1833 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-
Петербург РФ). Похований на Смоленському цвинтарі.
Закінчив Полтавську духовну семінарію (1787), Олександро-Невську семінарію (1788-1792).
Працював викладачем Олександро-Невської семінарії (1792-1795), чиновником канцелярії Колегії
іноземних справ Росії (1795-1797), викладачем петербурзького Смольного інституту (1797-1803), правителем справ Головного правління училищ (1804), керівником Департаменту народної освіти
(1804-1817).
Видавець журналів «Музи», «Північний вісник», «Ліцей».
Почесний член Вільного товариства любителів словесності, наук та мистецтв (1805).
Друкувався в журналах «Санкт-Петербурзький Меркурій», «Муза», «Санкт-Петербурзький
журнал», «Північний вісник», «Син Вітчизни», «Зоря», «Північний архів».
Як літератор дебютував добіркою віршів в журналі «Санкт-Петербурзький Меркурій» (1793).
М. – автор автобіографічних повістей «Парамон та Варочка», «Філон», «Техно-ботанічного
словника» (1820), «Трьох Ботанік, або Скорочення систем Турнефорта, Лінея та Жусьє» (1821).
Його перу належать переклади книг «Міркування про державне господарство» Д. Стюарта,
«Картини Італії» І. Меєра (обидві – 1798), «Листи про Італію» Ш.-М. Дюпаті (1800-1801),
«Посаг Сюзети, або Нотатки пані де Сенетер, нею самою написані», «Анакреонові вірші» (обидві
– 1801), «Суттєві відображення єства народних суспільств й різноманітних законів» І. Юсті,
«Філософське та політичне листування імператриці Катерини II з п. Вольтером», «Сен-Жюльєн,
або Нотатки одного батька сімейства» А.-Г. Лафонтена (усі – 1802), «Атала, або Кохання двох
дикунів у пустелі» Ф. Шатобріана (1803).
М. також написав «Нотатки» (1833), які за життя світу не побачили.
І все ж головним доробком М. слід вважати зібрання «Грецькі класики» (1823-1829), яке надовго
стало для жителів імперії своєрідною енциклопедією античності.
Заслуга М.-видавця – публікація уривку забороненої «Подорожі з Петербурга в Москву» О.
Радищева, позитивної рецензії на «Ябеди» В. Капніста (обидві – 1805), збірника «Твори студентів
в частині естетики» (1806), статті «Досвід Великобританії». М. відкрито полемізував з Ж.-Ж.
Руссо щодо тези француза відносно шкідливості освіти.
Як громадський діяч наш земляк брав щонайактивнішу участь в написанні статутів Харківського
та Казанського університетів, Царськосільського та Демидівського ліцею, був автором Руського
цензурного статуту й «Правил для випробування цивільних чинів». Він закликав вище суспільство
спілкуватися рідною мовою.
За його завданням ліцеїст О. Пушкін написав вірш «На повернення государя імператора з Парижу
в 1815 році» (1815).
Серед друзів та близьких знайомих М. – І. Крилов, М. Гнідич, В. Жуковський, Д. Язиков, В.
Малиновський, К. Батюшков, М. Сперанський, М. Львов, І. Дмитрієв, П. Строганов, Г. Державін, І. Пнін, П. Завадовський, О. Розумовський, П. Словцов та ін.
МАРТИНОВСЬКИЙ Августин Васильович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Священик, письменник. Псевдонім – Авдій Востоков. В чернецтві – Анатолій (1822).
З родини священика.
Народився в 1790 р. в с. М’ясківка Ольгопільського повіту Кам’янець-Подільської губернії
Російської імперії (нині – Чуднівський район Житомирської області України).
Помер 9 серпня 1872 р. в Гербовецькому Успенському монастирі Кишинівської єпархії (нині –
Республіка Молдова). Похований на його території.
76
Закінчив Кам’янець-Подільську духовну семінарію (1812), Київську духовну академію (1822).
Був вчителем Кам’янець-Подільської духовної семінарії (1812-1817), послушником Кам’янець-
Подільського монастиря (1819), ректором Курської (1829-1832), Новгородської (1832-1840)
духовних семінарій, єпископом Катеринбурзьким (1840-1841), Острозьким (1841-1844),
Могилівським (1844-1860).
Відомий проповідями і послідовною боротьбою проти католицтва.
У Могилеві М. улаштував училище для дівиць духовного звання, сприяв заснуванню церковних
шкіл, вів співбесіди з розкольниками. Багато сил поклав на обернення язичників у православ’я.
Друкувався в журналі «Християнські читання».
Його перу належать наступні доробки: «Слова і бесіди на святкові неділі і з різних випадків»
(1853-1866), «Послання до шанованих уявних старообрядників Спасової Гомельської слободи»
(1855), «Про ставлення римської церкви до інших християнських церков і до всього людського
роду» (1857), «Покаяні зітхання» (1861), «Віра, надія і любов» (1867), «Дозвілля архієпископа
Анатолія» (1868).
За життя вийшло п’ятитомне зібрання творів М. (1844-1853)..
Книга нашого земляка «Про іконописання» перевидана у серії «Філософія російського релігійного
мистецтва XVI-XX ст. Антологія» (1993).
А. Краснов-Левітін у книзі «Злі роки: 1925-1941» підкреслює: «Владика був помірним лібералом: запроваджував поліпшення в єпархії, відкривав парафіяльні школи, уникаючи при цьому
сваритися з начальством. Але в Петербурзі на нього поглядали косо, і він одержав архієпископство
тільки в 1853 р., пробувши архієреєм 13 років (звичайно було досить 10 років). У 1860 році у
владики дуже загострилися відносини з обер-прокурором, і він пішов на відпочинок, провівши
останні 12 років свого життя в одному з молдавських монастирів, залишивши гарну пам’ять у
своїх підлеглих і слід у дореволюційних енциклопедичних словниках».
Серед друзів та близьких знайомих М. – І. І Ф. Амфітеатрови, отець Інокентій та ін.
МАРТОС Іван Петрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Скульптор.
З дворянської родини.
Народився в 1754 р. в м. Ічня Чернігівського полку Російської імперії (нині – районний центр
Чернігівської області України).
Помер 5 (17) квітня 1835 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Навчався в Петербурзькій (1764-1773) та Римській академіях мистецтв (1773-1779).
Працював викладачем (1779-1814), ректором (1814-1835) петербурзької академії мистецтв.
Як скульптор дебютував мармуровим бюстом М. Паніна (1780).
Серед найвідоміших доробків: пам’ятники Кузьмі Мініну і Дмитрові Пожарському в м. Москва
(1818), Катерині II в м. Москва (1812), герцогу Е. Рішельє в м. Одеса (1828), Олександру I в м.
Таганрог (1831), статуя «Актеон» для фонтанів Петергофа (1801), рельєф «Мойсей видобуває воду
з каменю» на атиці Казанського собору в м. Санкт-Петербург (1807), А. В. Паніної (1782),
надгробки С. С. Волконської, М. П. Собакіної (обидва – 1782), П. А. Брюс (1790), Є. С. Куракіної
(1792), М. Турчанінову (1796), Є. І. Гагаріної, О. Лазарєва (обидва – 1803), Павла I (1807).
Його різцю також належать надгробки гетьману Кирилу Розумовському (м. Батурин, Україна),
генерал-губернатору Малоросії П. Румянцеву (м. Київ, Україна), пам’ятники князю Потьомкіну
(м. Херсон, Україна), М. Ломоносову (м. Архангельськ, РФ), імператорові Олександру I для
біржової зали (м. Москва, РФ).
М. – майстер меморіальної пластики, котра гармонійно поєднує цивільний пафос, ідеальну
височину образів з їхньою чарівною життєвістю. Характерні строга архітектоніка композиції,
тонке моделювання форм, митецьке сполучення високого й низького рельєфу.
М. відокремлює людську фігуру від скульптурного тла, урізноманітнює розташування скорботних
фігур, використовую поліхромію відтінків мармуру.
Наш земляк мав величезний вплив на формування багатьох російських скульпторів 1першої
третини XIX століття.
Доробки митця зберігаються в Третьяковській галереї, Голицинській усипальні Донського
монастиря, музеї архітектури ім. Щусєва (усі – м. Москва, РФ), музеї міської скульптури, в
Казанському соборі (обидва – м. Санкт-Петербург, РФ), у фонтанному комплексі (м. Петергоф
77
Ленінградська область, РФ), палацо-парковому ансамблі (м. Павловськ, Ленінградська область, РФ).
Син скульптора – Олексій Іванович – автор тритомної фундаментальної «Історії України і
козаків».
Серед друзів та близьких знайомих М. – А. Лосенко, Г. Угрюмов, М. Козловський, Н. Жіллє, Л.
Ролан, П. Батоні, Р. Менгс, Ж. Вьєн, К. Альбачіні та ін.
МАРТОС Микола Миколайович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Військовий діяч. Генерал від інфантерії (1913).
З дворянської родини.
Народився 20 листопада 1858 р. в м. Полтава Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 14 жовтня 1933 р. в м. Загреб (Югославія). Похований з військовими почестями на
місцевому православному цвинтарі (нині – столиця Хорватії).
Закінчив Петровсько-Полтавську військову гімназію, 1-е Павлівське училище (1877), петербурзьку
Миколаївську академію Генштабу (1883).
Служив офіцером лейб-гвардії Волинського полку (1877-1880), старшим ад’ютантом штабів 39-ої
піхотної (1883-1884), 2-ої Кавказької козачої (1884), Кавказької гренадерської (1884-1885) дивізій, Одеського військового округу (1890-1894), начальником штабу 14-ої кавалерійської (1894-1898), 13-ї піхотної (1898-1900) дивізій, десантного (1900), артилерійського (1905) корпусів, командиром
15-ї піхотної дивізії (1905-1907), помічником командувача військами Приамурського військового
округу Приамурського генерал-губернатора і наказного отамана Амурського і Уссурійського
козачого війська (1907-1911), командиром 15-го армійського корпусу (1911-1914), тимчасово
виконуючим обов’язки начальника санітарного управління Кримсько-Азовської добровольчої
армії (1919), начальником державної охорони при головнокомандувачеві Збройних сил півдня
Росії (1919), чиновником загребського військового відомства.
Учасник російсько-тypeцької війни (1877-1878), Китайського походу (1900), російсько-японської
(1904-1905), Першої світової (1914) воєн.
Кавалер орденів св. Станіслава 3-го ступеня, св. Ганни 4-го ступеня з мечами і бантом, св.
Станіслава 1-го ступеня.
Відзначений Золотою зброєю «За хоробрість».
Не сприйнявши більшовицької революції, емігрував спочатку до Греції (1920), а потім –
Королівства сербів, хорватів, словенців (1921).
Серед друзів та близьких знайомих М. – П. Богданович, О. Самсонов, М. Алексєєв, О.
Благовіщенський, А. Денікін, М. Сулькевич, П. Врангель, О. Боровський, І. Романенко, О. Рагоза
та ін.
МАРШАК Ілля Якович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, інженер-хімік. Псевдонім – М. Іллін.
З міщанської родини. Батько, Маршак Я., – майстер миловарного заводу.
Народився 29 грудня 1895 р. (10 січня 1896 р.) в м. Бахмут Катеринославської губернії Російської
імперії (нині – м. Артемівськ Донецької області України).
Помер 15 листопада 1953 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).
Закінчив Петроградську приватну гімназію Столбцова, навчався на фізико-математичному
факультеті Петроградського університету, закінчив хімічний факультет Ленінградського
технологічного інституту (1925).
Працював замірником, лаборантом нафтоперегінного заводу, інженером Невського стеаринового
заводу.
М. – корифей науково-популярної і художньо-документальної літератури.
Друкувався в журналі «Новий Робінзон».
Як літератор дебютував книгою «Сонце на столі» (1927).
Потім настала черга книг «Сто тисяч чому» (1929), «Розповідь про великий план», «Як автомобіль
вчився ходити» (1930), «Гори і люди» (1935), «Розповіді про речі» (1936).
Його перу також належать доробки «Людина і стихія», «Чорним по білому», «Як людина стала
велетом», «Підкорення природи», «Котра година?», «Подорож до атома», «Всюдихід».
78
У пердмові до книги І. Маршака «Розповіді про речі» його брат С. Маршак зазначає: «Якщо
поставити поряд всі книги, написані Ілліним за три десятки років (вони займуть цілу полицю), легко переконатися, що в них і справді йде мова про «явища складні». У цих книгах, розрахованих
не на фахівців, а на широкого читача, мовиться про тисячолітні пошуки і відкриття в різних і, здавалося б, далеких одна від одної сферах знання, про сьогоднішній день науки, а інший раз – і
про завтрашній день. І, до того ж, Іллін пише не безпристрасно, а схвильовано, цілеспрямовано, не
відриваючи науки від життя».
Серед друзів та близьких знайомих М. – М. Горький, В. Смирнов, Б. Житков, В. Біанкі, Л.
Пантелєєв, В. Шаронов та ін.
МАРШАК Яків (Джекоб)
Національний статус, що склався у світі: американський.
Економіст. Активний учасник «економетричної революції» в США. В економіці існує науковий
термін «структурне рівнянь Маршака».
З родини ювеліра.
Народився 23 липня 1898 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 27 липня 1977 р. в м. Лос-Анджелес (США). Похований на одному з місцевих цвинтарів.
Закінчив гімназію, навчався в Київському технологічному інституті (1915-1918),
Гейдельберзькому університеті (1921-1922).
Працював міністром праці Грузинської Демократичної Республіки (1919-1921), оглядачем з
питань економіки газети «Frankfurter Allgemeine Zeitung» (1922-1930), молодшим дослідником
Берлінського дослідного центру економічної політики (1926-1928), науковим редактором
інституту світового господарства при Кильському університеті (1929-1931), викладачем
британського Оксфордського університету (1933-1935), директором Оксфордського інституту
статистики (1935-1939), викладачем американської Нової школи соціальних досліджень (1940-
1942), Чиказького (1943-1955), Єльського (1955-1960), Каліфорнійського університетів (1960-1965).
Член (1934), почесний член (1963) лондонського Королівського статистичного товариства.
Член Економетричного товариства (1935), його президент (1946), член Міжнародного
статистичного інституту (1948).
Віце-президент Американської статистичної асоціації (1947).
Обраний президентом Американської економічної асоціації, проте внаслідок смерті зайняти
посаду не встиг (1977).
Друкувався в газеті «Frankfurter Allgemeine Zeitung», журналах «Archiv fur Sozialwissenschaft»,
«Econometrica», «Behavioral Science».
Як вчений дебютував дослідженням «Планування народного господарства і суспільне
господарство» (1923).
Потім настала черга книги, написаної у співавторстві з Е. Ледерером, «Новий середній клас»
(1926), монографій «Дискусія про заробітну плату» (1931), «Формування капіталу», «Еластичність
попиту» (обидві – 1936), «Статистичне обґрунтування в динамічних економічних моделях» (1950),
«Процес прийняття рішень» (1954), «Економічна наука й інформаційна система» (1971),
«Економічна теорія груп» (1972), «Економічна інформація, рішення й прогноз» (1974).
Низка його статей, присвячених роботі зі статистичними гіпотезами, правилам прийняття рішень й
оцінці інформації, вийшло тритомником «Економічна інформація, ухвалення рішення й
передбачення» (1977).
М. зробив суттєвий внесок в теорію економічної поведінки суб’єкта й у застосування
інформаційних теорій в економіці.
Наш земляк вивчав також теоретичні аспекти статистичного аналізу попиту, проблеми прийняття
рішень у складних організаціях в умовах невизначеності, теорії інформації, теорії організації.
Він – батько економетричної теорії, нового методу визначення набору відразу декількох
«структурних рівнянь».
Перебуваючи з студентських років у партії меншовиків і наражаючись на небезпеку після
перемоги більшовицької революції 1917 р., емігрував до Німеччини (1921), звідки після приходу
до влади там нацистів перебрався до Великобританії (1933). З початком Другої світової війни
шлях М. проліг ще далі, за океан – до США (1939).
Серед друзів та близьких знайомих М. – Е. Ледерер, В. Борткевич, Д. Чижевський, Г. Марковіц, Г.
Саймон, М. Фрідмен, Ф. Модільяні, Л. Клейн, Д. Патінкін, Е. Маковер, Р. Реднер, Т. Хаавельмо, Г.
79
Робінсон, Д. Мейнард Кейнс, К. Ерроу, У. Андрюс, Т. Купманс, Л. Васіна, Г. Беккер, М. Дегрут та
ін.
МАСЛОВИЧ Василь Григорович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, журналіст, видавець, перекладач.
З дворянської родини. Син, М. Маслович, – драматург, поет-гуморист.
Народився в 1793 р. в Чернігівському полку.
Помер 15 (27) червня 1841 р. м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Закінчив Харківську гімназію (1810), словесне відділення Харківського університету (1813).
Працював видавцем журналу «Харківський Демокрит» (1816), позаштатним чиновником
особливих доручень Департаменту державного майна (1824), вчителем Слобідсько-Української
гімназії (1829-1831).
Кавалер ордена Св. Ганни III ступеня (1826).
Друкувався в газеті «Харківський щотижневик», журналах «Український вісник «, «Харківський
календар-альбом», «Добромисний», «Харківський Демокрит».
Як літератор дебютував окремим виданням пастушої опери «Дельф і Дельфіра, або Заквітчане
кохання» (1811).
Потім настала черга наступних поетичних доробків: «Пісня на французів» (1812), «Байка на
прибуття у світ Асмодея» (1813), «Драматичний кантат Харківському благодійному товариству»
(1814), «Утаїда», «Вірші на отримання Докторського достоїнства», «Заснування Харкова», «Пісня
сімейству», «Від’їзд студента на учительство в Олешки», «Жартівлива пісня», «Співак у таборі
епікурейців» (усі – 1816), «Прогулянка Невським проспектом» (1818), «Багатий і бідний» (1823).
Наш земляк – автор книг «Байки у віршах» (1814), «Пам’ять про харківського віршописця А. М.
Нахімова», «Зауваження і відчуття, або Подорож, яких мало, чи яких дуже багато, з Харкова до
Санкт-Петербурга» (обидві – 1818), «Байки» (1825).
Його перу також належить стаття «Декілька слів про один з двох дослідів в словесності» (1817).
Вже після смерті вийшла «Казка про Хорька, його доньку Гапку і наймита Якова» (1890).
Перекладав з німецької І. Кастеллі.
Ось що пише у монографії «Журнал як форма соціокультурної комунікації на Слобожанщині ХІХ
століття» Н. Радіонова: «Цілком можливо, що В. Маслович мав змогу залучити до участі в
часописі авторів з інших міст, у тому числі й столичних, але він прагнув реалізувати журнал
силами харків’ян. Головною метою видавця було розбудити внутрішній потенціал
Слобожанщини... Свідченням цього були численні матеріали журналу, які демонстрували
українську орієнтацію часопису. Аналізуючи літературний зміст видання, О. І. Борзенко зазначає, що журнал є яскравим свідченням слобожанського патріотизму та відображає важливі риси
просвітницького світобачення: раціоналізм, філософський оптимізм».
Серед друзів та близьких знайомих М. – Г. Квітка-Основ’яненко, І. Срезневський, А. Нахімов, О.
Сомов, Р. Гонорський, О. Паліцин, Д. Хвостов та ін.
МАСЛОВИЧ Микола Васильович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Драматург, поет-гуморист, куплетист, перекладач. Псевдонім – Воніфатій Носорогов.
З дворянської родини. Батько, Маслович В., – письменник, журналіст, видавець.
Народився в 1839 р. в с. Гіївка Харківського повіту Харківської губернії Російської імперії (нині –
Люботинський район м. Харкова України).
Помер не пізніше 1906 р. в с. Гіївка Харківського повіту Харківської губернії Російської імперії
(нині –Люботинський район м. Харкова України).
Закінчив Харківську гімназію, юридичний факультет Харківського університету.
Був суддею, почесним мировим суддею, гласним харківської міської Думи, губернським
секретарем.
Голова Харківського товариства любителів сценічного мистецтва.
Друкувався в журналах «Будильник», «Лелітка», «Розвага», «Російська старовина».
Як літератор дебютував в журналі «Лелітка» сатирою про театральне свято в провінційному місті.
80
Потім настала черга книг «Чавунка – слабувата струнка, або Свій своєму не завжди брат» (1870),
«Житейські мелодії. Куплети і пісні» (1875), «Наші байки і злоба дня» (1892), «Невдачі на дачі.
Жарт в 1-й дії» (1895), «Байки і бувальщини» (1896).
Переклав і видав збірку «Індійські байки» (1897).
Ось яку інформацю про нашого земляка подає академічний біографічний словник «Російські
письменники. 1800-1917»: «Головний предмет зображення М. – повсякденність губернської
провінційного міста, з всіма його безглуздостями та алогічностями. У формі байки він
змальовував навіть відверто фейлетонний чи репортерський матеріал: будівництво залізниці,
водогону, пуск трамваю, засідання в міській думі, питання міського освітлення та антисанітарного
стану, «епідемію» одружень за розрахунком, дачний побут і психологію «дачників», типи банкірів, купців, лікарів-гомеопатів, які щойно входили в моду тощо.
Іронічні куплети і одноактні водевілі М., насичені тими ж реаліями провінційного побуту, часто
пародіювали ідеали шістдесятих років. Писав М. також «серйозні» вірші про кохання і природу, проникнуті настроями епохи «сутінок».
Серед друзів та близьких знайомих М. – Я. Нахімов, П. Ольховський, І. Рапопорт, Д. Святополк-
Мирський та ін.
МАТЕЗОНСЬКИЙ Костянтин (псевдонім; справжні ім’я та прізвище не відомі).
Національний статус, що склався у світі: російський.
Музикознавець. Фундатор першого на Закарпатті багатоголосого хору (1833).
З дворянської родини.
Народився в [Малоросії]. Точні місце, рік і дата не відомі.
Помер 27 грудня 1858 р. в м. Мукачів Австро-Угорщини (нині – Закарпатська область України).
Похований на єпархіальному цвинтарі на Замковій горі. На хресту напис: «Тут спочиває в бозі
Костянтин Матезонський, засновник «Гармонії». Незабутньому Батькові на Вічну пам’ять і
вдячність. Вірні нащадки».
М. був добре освічений, знався на музиці.
Працював учителем хорового співу.
На Закарпатті з’явився після невдалого повстання декабристів у Петербурзі (1825). Багато з тих, з
ким незнайомець тісно спілкувався, вважали, що він якимось чином причетний до дворянсько-
офіцерського заколоту. Проте сам він про своє минуле ніколи не розповідав: навіть найближчим
друзям.
Організував перші в краї багатоголосі хори в Ужгороді (1833) і Мукачево (1857).
Ось що з цього приводу, приміром, повідомляв М. Головня у розвідці «Знаменитий земляк»: «В
Ужгороді К. Матезонський вирізнився тим, що першим запровадив поліфонічну пісню в місцевих
церквах. До цього в карпаторуських храмах співали в унісон. Під час великоднього богослужіння
1838 року ужгородці вперше почули спів хору в 4 голоси, що викликало фурор як серед
священнослужителів, так і парафіян. Хор «батька Матезонського» – так ласкаво назвали
ужгородці регента – залишився знаменитим і після його смерті. «Гармонія» проіснувала понад 100
років, гастролювала в Угорщині, Чехії й т.д. К. Матезонський першим познайомив жителів
підкарпатського краю з композиціями Д. Бортнянського, А. Верстовського, сам склав ноти
«Панахиди».
Серед друзів та близьких знайомих М. – О. Духнович, О. Пушкін, І. Чургович, Г. Мустіянович, Г.
Таркович, В. Довгович та ін.
МАЦЄЄВИЧ Олександр Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Священик. В чернецтві – Арсеній (1716). Архієрейським Собором Російської Православної
Церкви зарахований до лику святих як Арсеній Ростовський (2000).
З родини священика.
Народився в 1697 р. в м. Володимир-Волинський Речі Посполитої (нині – районний центр
Волинської області України).
Помер 28 лютого (11 березня) 1772 р. в одному з казематів фортеці м. Ревель Російської імперії
(нині – м. Таллінн, столиця Естонської Республіки). Похований в Нікольській церкві.
Навчався в Володимир-Волинській духовній школі, Львівській і Київській духовних академіях.
Був проповідником Новгород-Сіверського Спаського монастиря (1716-1717), ієродияконом
Чернігівської єпархії (1717-1718), ієромонахом Київського Софіївського собору (1723-1729),
81
проповідником Троїцького Іллінського монастиря (1729-1730), Тобольської єпархії (1730-1733), ієромонахом Північної морської експедиції В. Беринга (1734-1737), законовчителем Санкт-
Петербурзького сухопутного кадетського корпусу (1738-1739), гімназії при Академії наук і
адміралтейського відомства (1739-1740), митрополитом тобольським (1741-1742), митрополитом
ростовським (1742-1762).
В історію М. ввійшов як активний борець з світською владою за незалежність церковного
управління. Піку «конфлікт інтересів» сягнув за царювання Катерини II і закінчився не на користь
митрополита. Розцінивши його відвертого і принципового листа до Священного Синоду як
посягання на устої, автора… арештували, терміново доправили д Москви. де позбавили сану й
відправили в заслання в Миколо-Карельський монастир під Архангельськ. Де за персональним
наказом імператриці три дні на тиждень виводили на чорні роботи. А під житло відвели низький і
тісний каземат під вівтарним склепінням місцевої Успенської церкви.
Та й цього здалося замало. Незабаром М. перевезли в Ревельську фортецю, де на останні п’ять
років життя практично заживо поховали.
Помісний Собор Російської Православної Церкви років визнав недійсним позбавлення сану
митрополита Арсенія (1917-1918).
Пам’ять святого мученика вшановують 13 березня.
Серед друзів та близьких знайомих М. – О. Розумовський, А. Стаховський, С. Яворський, Г.
Купцевич, Т. Щербацький, В. Вонатович, П. Маліновський, О. Бестужев-Рюмін, Т. Задонський, А.
Юшкевич, Д. Аскаронський та ін.
МАЦІЄВИЧ Лев Макарович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Повітроплавець. Розробник першого у світі авіаносця, а також ідеї катапульти і гальмівної
системи для обмеження руху літаків палубою. Перша жертва авіаційної катастрофи на теренах
Російської імперії.
З міщанської родини. Батько, Мацієвич М. – бухгалтер цукрового заводу.
Народився 1 (13) січня 1877 р. в с. Олександрівка Чигиринського повіту Київської губернії
Російської імперії (нині – районний центр Кіровоградської області України).
Загинув 24 вересня (7 жовтня) 1910 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-
Петербург РФ). Похований Нікольському цвинтарі Олександро-Невської лаври. Надгробок
прикрашає пам’ятник у вигляді восьмиметрової колони з полірованого червоного граніту,
виготовлений на всенародні пожертви.
Закінчив 3-ю Київську гімназію (1885-1895), механічне відділення Харківського технологічного
інституту (1895-1901), петербурзьку Миколаївську морську академію (1906), спеціальний курс
Лібавського навчального загону підводного плавання (1907), Паризьку авіаційну школуАнрі
Фармана (1910).
Служив спостерігачем за будівництвом човнів на Балтійському суднобудівному заводі (1907-
1908), помічником начальника конструкторського бюро Морського технічного комітету (1908-
1910).
Один з фундаторів Революційної Української Партії (1900), за що його, виключивши з інституту, вислали до Севастополя під нагляд поліції (1901).
Автор 14 проектів підводних човнів, проекту бона Севастопольського порту, двох проектів
протимінних заслонів, проекту захисту бойових кораблів від атак торпедами.
Один з керівників будівництва крейсера «Очаків» і броненосця «Іоанн Златоуст».
Будинок в м. Олександрівка Кіровоградської області, в якому народився М., і головний корпус
Харківського політехнічного інституту (колишній ХТІ), де він вчився, прикрашають меморіальні
дошки (1997).
На місці загибелі М. в м. Санкт-Петербург (РФ) встановлено пам’ятний знак (1912).
Ім’я нашого земляка носить також одна з площ м. Санкт-Петербург (РФ).
Серед друзів та близьких знайомих М. – М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, М. Старицький, О.
Пчілка, Л. Українка, М. Вороний, О. Олесь, Г. Коваленко-Коломацький, Б. Лазаревський, К.
Арабажин, М. Міхновський, Д. Антонович, О. Крилев, Л. Василевська (Дніпрова Чайка), Х.
Алчевська, С. Петлюра, О. Коваленко, П. Андрієвський, Б. Камінський, М. Русов, М. Єфімов та ін.
МАЦКЕВИЧ Давид Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
82
Критик, журналіст, цензор.
З дворянської родини.
Народився в 1816 р. в Волинській губернії Російської імперії (нині – Волинська область України).
Помер 25 листопада (7 грудня) 1859 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-
Петербург РФ). Похований на Смоленському цвинтарі.
Отримав домашню освіту.
Працював чиновником Волинського губернського правління, подільського і волинського
тимчасових військових губернаторств (1829-1832), київського військового, подільського і
волинського генерал-губернаторств (1832-1837), молодший помічник правителя канцелярії
волинського цивільного губернатора (1837-1838), Департаменту духовних справ іноземних
сповідань у Петербурзі (1838-1839), старшим помічником столоначальника Департаменту освіти
(1839-1850), цензором Київського (1851-1857) і Петербурзького (1857-1859) цензурних комітетів.
Друкувався в газетах «Київські губернські відомості», «Північна бджола», «Санкт-Петербурзькі
відомості», журналах «Сучасник», «Бібліотека для читання», «Додаток до «Журналу міністерства
народної освіти», «Ілюстрації».
Як літератор дебютував в журналі «Бібліотека для читання» нотатками «Прогулянка в Ревель і
Гельсінгфорс» (1846).
Потім настала черга нарисів «Святогорський монастир і сільце Михайлівське» (1848), «Дорожні
нотатки. Грузино. Новгород. Боровичі. Устюжна» (1851), «Про життя і державні заслуги
Балашева», «Живописець де Лаберж» (обидва – 1847), «Ватто і Ланкре» (1849), «Про живопис в
Німеччині» (1848), «Про походження живопису олійними фарбами» (1849), «Нотатки про жінок»
(1850), «Київські листи» (1851), «Живописець Гольбейн» (1855).
Наш земляк – автор книги «Дорожні нотатки» (1856).
Посмертно вийшла ще одна його книга «Живопис Франції» (1860).
Серед друзів та близьких знайомих М. – І. Гончаров, В. Зотов, А. Краєвський, І. Панаєв, В.
Булгарін, В. Гаєвський, А. Норов, О. Вісковатов та ін.
МАЧТЕТ Григорій Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, журналіст.
З дворянської родини.
Народився 3 (15) вересня 1852 р. в м. Луцьк Волинської губернії Російської імперії (нині –
адміністративний центр Волинської області України).
Помер 14 (27) серпня 1901 р. в м. Ялта Таврійської губернії Російської імперії (нині Автономна
Республіка Крим України).
Навчався в Немирівській і Кам’янець-Подільській гімназіях.
Працював учителем в Могилеві і Кам’янець-Подільському (1870-1872), поденником в
землеробській комуні В. Фрея в США (1873), редактором «Газети О. Гатцука» (1890-1896),
керуючим справами Волинського губернського акцизного управління (1896-1900), чиновником
Міністерства фінансів у Петербурзі (1900-1901).
Друкувався в газетах «Тиждень», «Волинь», «Московські відомості», «Воля», «Одеський вісник»,
«Газета О. Гатцука», журналах «Вітчизняні нотатки», «Вперед!», «Спостерігач», «Північний
вісник», «Світ божий», «Російська думка».
Як літератор дебютував замітками в газеті «Воля» (1872).
Потім настала черга віршів «Акровірш волі», «Я не грізний цар» (обидва – 1873), «Закатований
тяжкою неволею» (1876), «Плавець», «Там і тут» (обидва – 1890), нарису «Дорожні картинки.
Німеччина» (1874), оповідань «Громадська справа», «Друга правда» (обидва – 1883), «Ми
перемогли» (1884), «Сон одного засідателя» (1885), «Жид» (1887), «Перший гонорар» (1890),
«Перший урок» (1894).
Наш земляк – автор повістей «Людина з планом», «З неповоротного минулого» (обидві – 1886),
«Блудний син» (1887), «Два типи» (1898), роману «На світанку» (1892).
Його перу також належать книги «Повісті і оповідання» (1887), «Білим світом» (1889), «Останні
оповідання і Листи з Гонолулу» (1902).
З владою стосунки в М. не складалися ще з юності. Його за співчуття польським повсталим
виключили з Немирівської (1865), а за ідеологічне зіткнення з інспектором – з Кам’янець-
Подільської (1868) гімназій.
83
За участь у підготовці втечі з камери попереднього ув’язнення двох політв’язнів, революціонерів-
народників С. Ф. Ковалика і П. І. Войнаральського. заарештований (1876). Відсидівши майже два
роки в Петропавловській фортеці, потрапив у заслання м. Шенкурськ Архангельської губернії
(1878). Звідси за спробу втечі переведений до Якутії (1879). Завдяки клопотанню друзів його доля
була «пом’якшена»: Мачтета вислано в місто Тюкалинськ Тобольської губернії (1879), а потім
переведено в Ішим (1880). Після звільнення (1885) жив під негласним наглядом поліції у Москві
(1886), Одесі (1887-1896), Зарайську (1896-1897), Житомирі (1897-1900), Петербурзі (1900-1901).
Серед друзів та близьких знайомих М. – О. Пчілка, Л. Українка, М. Обачний, Л. Толстой, М.
Некрасов, Л. Старицька-Черняхівська, І. Савваїтов, М. Михайловський, Д. Любовцев, Д.
Сильчевський, В. Дебагорій-Мокрієвич, Г. Успенський та ін.
МЕЄР Олександр Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Філософ, публіцист, перекладач. Один з фундаторів теорії «містичного анархізму» і засновників
Вільної філософської асоціації на теренах Російської імперії і СРСР.
З педагогічної родини. Батько, Меєр О., – вчитель.
Народився 10 (22) вересня 1875 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 19 липня 1939 р. в м. Ленінград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований на
Волковому лютеранському цвинтарі.
Закінчив третю Одеську гімназію (1894), навчався на історико-філологічному факультеті
Новоросійського університету (1895-1896).
Працював кореспондентом журналів «Новий шлях», «Питання життя», викладачем Товариства
народних університетів (1908-1909), бібліотекарем (1909-1914), завідуючим відділом (1914-1918) Публічної бібліотеки, завідуючим кафедрою Вищих курсів П. Лесгафта (1918-1928), викладачем
Інституту живого слова, очолював домашній релігійно-філософський гурток «Неділя».
Дійсний член Санкт-Петербурзького релігійно-філософського товариства.
Друкувався в газеті «Руський Туркестан», збірнику «Смолоскип», журналі «Вільні голоси».
Перу нашого земляка належать наступні доробки: «Релігія і культура» (1909), «В що вірить
Німеччина» (1916), «Що таке свобода?», «Церква і держава» (обидва – 1917), «Про шляхи до
Відродження» (1918), «Нотатки про зміст містерії» (1932-1933). Всього М., крім книг, опублікував
близько 50 брошур, статей, рецензій. Багато перекладав П. Барта, Е. Маха, Ф. Йодля, Р.
Штаммлера.
Ідейним заповітом вважається книга «Три джерела. Думки по себе».
Філософ надавав вирішального значення етиці і початку жертовності в ім’я абсолютного.
Поневоливши природу, стверджував він, прирікає себе на самітність. Порятунок можливий лише
за умови звільнення від привласнених атрибутів помилкової божественності.
М. – один з авторів проекту Російського філософського товариства «Про відокремлення церкви від
держави» (1917), учасник Помісного собору (1918).
Особисте життя мислителя було непростим. Він рано втратив батьків і виховувався родиною
тітки.
Як будь-хто з людей мислячих, порозуміння з владою не знаходив. В юності «за вільнолюбство»
нашого земляка не тільки виключили з університету, а й відправили в заслання в Шенкурськ.
Потім його висилали з Одеси (1903), арештовували в Баку й висилали в Ташкент (1904), кидали у
тамтешню в’язницю, з якої він утік (1906).
Жовтневу революцію сприйняв негативно. За більшовиків був заарештований у складі членів
гуртка «Неділя» (1928) і засуджений до розстрілу заміною його 10 роками концтаборів.
Покарання відбував на Соловках і в «Бєлбалттаборі» (1928-1935). Проте і після повернення
спокою не мав: незабаром М. відправили на поселення в м. Калязін на Волзі.
Серед друзів та близьких знайомих М. – М. Бердяєв, О. Блок, А. Білий, Л. Пумпянський, З.
Гіппіус , М. Бахтін, Д. Мережковський, Г. Федотов, К. Половцева, М. Юдіна, Л. Бруні, В. Іванов, Л.
Орбелі, П. Смотрицький, Л. Шестов, Г. Чулков та ін.
МЕЇР Голда
Національний статус, що склався у світі: єврейський.
Державний діяч. Перший посол Ізраїлю в СРСР (1948-1949); прем’єр-міністр Ізраїлю (1969-1974).
З робітничої родини. Батько, Меїр І., – тесля.
84
Народилася 3 травня 1898 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Померла 8 грудня 1978 р. в м. Єрусалим (Ізраїль). Похована на місцевому цвинтарі Хар Херцл.
Закінчила Мілуокський педагогічний коледж (США).
Була шкільним учителем, профспілковим чиновником, послом Ізраїлю в СРСР (1948-1949),
міністром праці (1949-1956), міністром закордонних справ (1956-1966) Ізраїлю, главою уряду
Ізраїлю (1969-1974).
Почесний президент Соціалістичного Інтернаціоналу (1976).
Делегат на Всесвітнього сіоністського конгресу (1929).
Її прем’єрство затьмарене розбіжностями усередині правлячої коаліції та відсутністю ефективного
управління.
Емігрувала з родиною до США (1906), потім з чоловіком – до Палестини (1921), потім – Тель-
Авіву (1924).
Перу М. належить книга мемуарів «Моє життя».
У статті «Прем’єр-міністр Землі обітованої» О. Дунаєвська пише: «Політика і влада нероздільна.
Неможливо уявити собі політика, який не прагне влади. Але Голда Меїр була незвичайним
політиком, вона ніколи не чіплялась за владу, але ніколи не йшла з політики. ... Вона зрозуміла і
прийняла повністю ідеї національного багаття для євреїв, котре вони хотіли створити в Палестині.
Тривалі суперечки відіграли важливу роль у формуванні її переконань. ...Голда Меїр ніколи не
була слабкою жінкою. Перш за все, це був жорсткий, впевнений у собі політик, політик з
чоловічим характером. В Ізраїлі вважали, що Голда Меїр – «єдиний чоловік» в уряді Бен-Гуріона».
Нині будинок № 5А по вулиці Басейній в м. Києві прикрашає меморіальна дошка М. (1998).
Про нашу землячку в Англії знято художній фільм «Жінка, яку звали Голда» (1982).
Серед друзів та близьких знайомих М. – М. Даян, І. Рабін, З. Шазар, Д. Ремез, Бен-Гуріон, Б.
Кацнельсон та ін.
МЕЛЬНИКОВ Лука Мартинович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Журналіст, публіцист, громадський діяч.
З учительської родини. Батько, Мельников М., – педагог.
Народився в 1865 р. в м. Немирів Брацлавського повіту Подільської губернії Російської імперії
(нині – районний центр Вінницької області України).
Помер, захворівши тифом, в 1922 р.
Закінчив Немирівську гімназію.
Працював редактором газети «Кубанські обласні відомості» (1897-1902), секретарем Єйської
міської управи (1903-1907), редактором-видавцем газет «Єйський вісник» (1907) і «Новоросійське
життя» (1916-1917), пережив революцію і громадянську війну, продовжував службу за нової
влади.
Член підпільної організації «Немирівська ліга».
Член Товариства любителів вивчення Кубанської області.
Член Єйського товариства любителів витончених мистецтв.
М. – автор статей «Цивільні мотиви поезії Т. Г. Шевченка», «Інтелігентний чорноморець 40-х
років (Золотаренко)», «Іногородні в Кубанській області», «Пам’яті В. Г. Бєлінського», «З історії
кріпацтва на Кубані», низки літературознавчих та історичних розвідок.
Першим підняв питання про оцінку творчих зв’язків Шевченка і чорноморського літератора Я. Г.
Кухаренка.
Його перу також належать спогади в книзі «Цензурні порядки минулого часу» (1924).
З владою порозуміння не знаходив: за антиурядову діяльність був заарештований і запроторений
до в’язниці (1886). Багато років жив під таємним наглядом поліції.
У розвідці «Сторінки газет – це наша історія» І. Лотишев пише: «Лука Мартинович займався
виключно газетою, причому працював один. Він був і редактором, і секретарем, і репортером. 19
лютого 1902 року газета помістила статтю вчителя із станиці Родниківська Л. К. Розенберга
«Епізод з доброго старого часу». Головне управління у справах преси в цьому матеріалі угледіло
підрив дворянського стану. З’явилася слушна нагода позбавитися неслухняного редактора. І
Мельникова «усунули» від редагування «Кубанських відомостей». З його відходом в історії газети
закінчився період живого слова».
Серед друзів та близьких знайомих М. – А. Подушко, Ф. Гладков, Є. Феліцин, Я. Малама, С.
Руденко та ін.
85
МЕНЦИНСЬКИЙ Модест Омелянович
Національний статус, що склався у світі: галицько-російський.
Оперний співак.
З родини священика.
Народився 29 квітня 1875 в с. Новосілки Перемишльського повіту Галичини (нині – с. Великі
Новосілки Мостиського району Львівської області України).
Помер 11 грудня 1935 р. в м. Стокгольм (столиця Швеції). Похований на одному з місцевих
цвинтарів.
Закінчив Самборську державну гімназію (1896), навчався у Львівській духовній семінарії (??), оволодівав мистецтвом вокалу у Франкфурті-на-Майні (Німеччина).
Працював у стокгольмській Королівській опері (1904-1908), Львівській опері (1903; 1908-1909), Кельнській опері (1910-1926), знову в стокгольмській Королівській опері (1926-1935).
Кавалер найвищих шведських нагород: Великої золотої медалі за літературу та мистецтво (1906), Лицарського хреста, ордена Вази (1909).
Наш земляк організатор концерту для полонених українців у австрійському таборі Венцляр
(1916).
Як оперний співак дебютував партією Ліонеля в опері Ф. Флотова «Марта» на франкфуртській
сцені (1901).
Потім настала черга партій Радамеса («Аїда» Дж. Верді), Отелло («Отелло», Дж. Верді),
Флорестана («Фіделіо», Л. Бетховен), Надіра («Шукачі перлів», Ж. Бізе), Каніо («Паяци», Р.
Леонкавалло), Єлеазара («Дочка кардинала», Ж. Гавелі), Ірода («Саломея», Р. Штрауса), ведучих
партій в операх «Валькірія», «Зігфрід», «Лоенгрін», «Загибель богів», «Летючий голландець»,
«Тангейзер», «Трістан та Ізольда» Р. Вагнера.
Виконував українські пісні «Минають дні», «Гомоніла Україна», «Мені однаково» М. Лисенка,
«Гей, закуй мені зозуле» Я. Ярославенка, «Дума про гетьмана Нечая», «Як почуєш вночі» Д.
Січинського.
Впродовж життя з незмінним успіхом виступав на оперних сценах багатьох міст Європи. Всього в
його репертуарі було 50 опер.
З нагоди 130-річчя від дня народження М. на його батьківщині у м. Львів відбулася низка заходів: у місцевому Національному музеї поціновувачів мистецтва порадувала виставка, а у державній
музичній академії ім. М. Лисенка – студентський концерт, а в музично-меморіальному музеї ім.
Соломії Крушельницької пройшла зустріч з онуком співака Гансом Менцинським, який передав
землякам велику частину архіву знаменитого діда (2005).
Окрім того, музично-меморіальний музей ім. Соломії Крушельницької випустив в обіг комплект
поштових листівок з зображенням М., надрукованих на основі оригінальних світлин (2005).
Фірма «Гал Рекордс» у серії «Золоті голоси України» випустила диск з 6 аріями і піснями у
виконанні нашого земляка (2003).
Київський журналіст-музикознавець М. Головащенко видрукував книгу «Модест Менцинський:
Спогади. Матеріали. Листування» (1995).
Серед друзів та близьких знайомих М. – В. Висоцький, Ю. Штокгаузен та ін.
МЕЧНИКОВ Ілля Ілліч
Національний статус, що склався у світі: російський.
Зоолог, фізіолог. Автор теорії походження багатоклітинних організмів. Відкривач явища
фагоциту. Автор терміну «геронтологія». Лауреат Нобелівської премії з фізіології і медицини
(1908).
З дворянської родини. Батько, Мечников І., – гвардійський офіцер; брат, Мечников Л., – географ, соціолог, публіцист.
Народився 3 (15) травня 1845 року в с. Іванівка Куп’янського повіту Харківської губернії
Російської імперії, але саме в цей час батьки переїхали в с. Панасівку (нині – Дворічанський район
Харківської області України).
Помер 2 (15 липня) 1916 р. в м. Париж (Франція).Урна з прахом, у відповідності з заповітом, зберігається в бібліотеці Пастерівського інституту.
Закінчив 2-у Харківську гімназію (1856-1862), фізико-математичний факультет Харківського
університету (1862-1864).
86
Стажувався в Західній Європі (1864-1866), працював в Петербурзькому (1868-1870), одеському
Новоросійському (1867-1888) університетах, паризькому Пастерівському інституті (1888-1916).
Нобелівську премію отримав за «дослідження механізмів імунітету».
Кавалер медалі Коплі Лондонського королівського товариства.
Почесний член Американської академії мистецтв та наук (1898), член-кореспондент (1883),
почесний член Петербурзької (1902) і Паризької (1904) академій наук.
Друкувався в журналі «Мюллерівський архів».
Як літератор дебютував рецензією на посібник з геології професора Леваківського (1861).
Потім настала черга доробків: «Деякі факти з життя інфузорій», «Етюди оптимізму», «Етюди про
природу людини», «Ембріологічні етюди про медуз», «Сорок років пошуку раціонального
світогляду», «Засновники сучасної медицини (Пастер, Лістер, Кох)».
Перу нашого земляка також належать книга «Несприйнятливість при інфекційних хворобах»
(1901), низка робіт з проблем старіння.
М. – автор учення про цитотоксини, засновник теорії зародкових листків, один з фундаторів
еволюційної ембріології, мікробіології та імунології, порівняльної патології.
У дослідах на собі довів роль холерного вібріона як збудника азіатської холери. Вражав себе і
поворотним тифом.
Один з засновників в Одесі першої на теренах Російської імперії бактеріологічної станції (1886).
Що стосується особистого життя, то наш земляк після смерті першої дружини намагався звести
рахунки з життям (1869).
Ім’ям М. названо село в Дворічанському районі Харківської області і тамтешнє
сільськогосподарське підприємство.
Воно також присвоєно Одеським національному університтові і науково-дослідному інституту
епідеміології та мікробіології, Харківському НДІ мікробіології, вакцин і сироваток, вулицям
Києва, Одеси, Харкова, Дніпропетровська.
Бронзові бюсти видатному вченому встановлені в м. Харків та в селищі Дворічанське Харківської
області.
У Росії існує премія і Золота медаль імені нашого земляка.
Серед друзів та близьких знайомих А. – М. Пирогов, І. Сєченов, М. Гамалія, П. Ерліх, Л. Пастер, Л. Толстой, В. Зеленський, Р. Кох, О. Ковалевський, Л. Тарасевич, П. Циклінська, І. Савченко, Я.
Бардах, В. Хавкін, М. Лисенко, В. Підвисоцький та ін.
МИСЛАВСЬКИЙ Симеон Григорович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Вчений, перекладач, видавець, проповідник. В чернецтві – Самуїл (1754).
З родини священика. Засновник першої російської цивільної друкарні при Києво-Печерській лаврі
(1787).
Народився 24 травня (4 червня) 1731 р. в с. Полошки Чернігівського полку Російської імперії (нині
– Глухівський район Сумської області України).
Помер 5 (16) січня 1796 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Навчався в Києво-Могилянській академії (1742-1754).
Був викладачем Києво-Могилянської академії, архімандритом Києво-Братського монастиря,
ректором Києво-Могилянської духовної семінарії, архімандритом київського Пустельно-
Миколаївського монастиря, єпископом Білгородським (1768-1771), єпископом Крутицьким
(1771), управляючим Московською єпархією (1771-1776), єпископом Ростовським
та Ярославським (1776-1783), митрополитом Київським та Галицьким (з 1783).
Член Св. Синоду (1771).
Член Імператорської академії наук і мистецтв (1783).
Перша значна проповідь М. – «Слово на день Різдва Ісуса Христа і на спогад про входження Петра
Могили на Київську митрополію, 31 грудня 1753». Потім настала черга «Слова в
високотріумфальний день вступу на всеросійський престол Катерини Олексіївни» (1762), «Слова
повчальні», промовлені при прибутті в Ростов та Ярославль (видані 1776), похвала Києву «Слово
про справжню перевагу граду, якою він може по справедливості хвалитися перед іншими» (1784).
Три проповіді нашого земляка за особистим наказом імператриці були перекладені на грецьку,
латинську, німецьку та французьку мови й видані в Москві (1775-1779).
87
М. – автор доробків «Курс догматичного богослов’я» (1782), «Коротке історичне описання Києво-
Печерської лаври» (1791), «Права й переваги малоросійського духовенства» (залишився не
надрукованим).
Він переклав та видав «Латинську граматику» Піаре (1765), богословські лекції Ф. Прокоповича
(1773-1776), двотомний трактат «Про походження Святого Духу» (1774) А. Зернікова, який жив та
творив в Україні в кінці XVII ст.
М. був ініціатором та організатором наукового описання грецьких рукописів Московського
Синоду.
М., по суті, реформував Києво-Могилянську академію, запровадивши низку загальноосвітніх
предметів – географію, історію, математику, малювання, музику. Як викладач відмовився від
схоластики та доктринерства й закликав до цього колег.
По собі наш земляк залишив рукописний збірник з 57 власних творів, третина з яких ніколи не
була опублікована.
Проте на його рахунку є справи, які владику не прикрашають. Так, за часів його митрополитства
викладання в Києво-Могилянській академії було переведено російську мову, почала домінувати
вона і в Церкві (1784).
Серед друзів та близьких знайомих М. – І. Леванда , Петро III, Д. Москвін, Катерина II та ін .
МИХАЙЛОВСЬКИЙ Володимир Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Драматург, режисер. Псевдонім – Базаров.
З чиновницької родини.
Народився у 1840 р. в м. Ізюм Харківської губернії Російської імперії (нині – місто обласного
підпорядкування Харківської області України).
Помер 17 (29) травня 1895 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив Харківське повітове училище (1856), слухав лекції у Харківському університеті (1856-1858).
Був актором, переписувачем ролей (1859), режисером харківського міського театру (1861), антреп-
ренером Російського купецького товариства (1877), Прикажчицького та Лісного громадських зіб-
рань.
Стояв біля витоків Театральної бібліотеки, звідки п’єси розсилалися на місця – для провінційних
труп.
Заснував театр в Стрельні під Петербургом.
Друкувався в «Петербурзькій газеті», журналі «Суфлер».
Як літератор дебютував рецензією в «Петербурзькій газеті» (поч. 70-х).
Потім настала черга збірників водевілів «Акторка дівиця Кренделькова» (1882), «Кречинський в
спідниці» (1888), збірника «Давньоєврейські драми» (1889), драми «Позашлюбні діти» (1894).
Перекладав з французької.
Помер у бідності.
Серед друзів та близьких знайомих М. – О. Сумбатов-Южин, Л. Донський, Н. Анненкова-Бернар
та ін.
МИХАЛЬСЬКИЙ Євген Йосипович
Національний статус, що склався у світі: польсько-радянський.
Поет, перекладач, есперантист. Літературні псевдоніми – Torentano, Revulo, Profetivskij. Один з
світових фундаторів есперанто-поезії.
З дворянської родини. Батько, Михальський Й., – адвокат.
Народився 21 січня 1897 р. в м. Летичів Подільської губернії Російської імперії (нині – районний
центр Хмельницької області України).
Розстріляний більшовиками 14 жовтня 1937 р. в м. Київ СРСР (нині – столиця України). Місце
поховання – не відоме.
Закінчив Вознесенську гімназію.
Працював бібліотекарем однієї з саратовських бібліотек (1917-1919) , викладачем Сталінського
учительського інституту (до 1937).
Друкувався в журналі «Libera Torento».
М. – автор віршів і поем «Jam superfluas vortoj», «Fajro kuracas», «Torento», «Kolektivo»,
«Traktoro», «Апостолам Христа і грошей», «Хрестовий похід», «Пан-Європа».
88
Його перу належать книги «Перша хвиля» (1918), «Дві поеми» (1922), «Пролог» (1929), а також
«Вогонь лікує» і «Пісні кохання і туги».
Наш земляк написав «Теорію перекладу на есперанто».
Переклав на есперанто вибрані твори Т. Г.Шевченка, поеми О. Пушкіна «Бахчисарайський
фонтан», «Цигани», «Єгипетські ночі», роман Л. Толстого «Війна і мир», М. Гоголя «Страшна
помста», М. Некрасова «Російські жінки», М. Островського «Як загартовувалася сталь», твори М.
Рильського, Д. Бєдного (доробки залишилися неопублікованими).
Під час репресій 30-х років минулого століття було оголошено про викриття на теренах СРСР
«антирадянської, фашистської, терористичної, шпигунсько-диверсійної організації «Союзний
центр», керованою розвідкою Німеччини, котра діяла під прикриттям «Міжнародної асоціації
есперантистів (в межах України одним з його керівників проголосили Михальського)».
А ось що у «Книзі про есперанто» писав про нашого земляка А. Королевич: «Політична
обстановка, що склалася весною1917 р. не задовольняла поета. У своїх пристрасних віршах він
закликав однодумців-есперантистів до боротьби за нові ідеали... У вірші «Слова вже зайві»
Михальський писав, що сходи еволюції – не наш порятунок; якщо ми не хочемо залишитися
рабами, ми повинні бути готові міцною рукою звільнити суспільство від жахливої хвороби, котра
перешкоджає прогресу. Лише за цих умов ми станемо творцями Любові, Правди і Краси.
Перша збірка віршів Михальського з’явилася в Саратові. Твори, включені до неї, – плід цілком
зрілого поета, який вільно володіє літературною мовою і технікою віршування. Основний зміст
збірки – заклик до боротьби з ненависними пережитками старого світу, котрі гальмують рух
вперед нового суспільства. Всі вірші пронизані непохитною вірою в світле майбутнє».
Серед друзів та близьких знайомих М. – П. Лембке, В. Колчинський, Д. Вікторов-Чехович, Д.
Погорєлов, О. Потан та ін.
МІДЛЕР Віктор Маркович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник.
З міщанської родини. Батько, Мідлер М., – кравець.
Народився 21 грудня 1888 р. в м. Ямпіль (за іншими даними, – м. Томашпіль) Кам’янець-
Подільської губернії Російської імперії (нині – районний центр Вінницької області України).
Помер в 1979 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).
Навчався в Немирівській гімназії, Новоросійському університеті, Одеському художньому училищі
(1908-1913), Московських художніх майстернях І. Машкова, Р. Фалька, О. Купріна.
Працював у середньоазіатських видавництвах, заступником голови Туркестанського комітету у
справах музеїв, охорони і реставрації пам’ятників старовини (1818-1923), старшим хоронителем
державної Третьяковської галереї (1924-1929).
Член об’єднання «Товариство незалежних художників» (1918).
Член об’єднання «Чотири мистецтва» (1926).
Один з організаторів Московської спілки художників (1932).
Наш земляк – організатор виставок таких нестандартних творчих об’єднань початку ХХ сторіччя
як «Блакитна троянда», «Бубновий валет»; першої в СРСР виставки художників-емігрантів (1928).
Пензлю самого М. належать графічні серії, пейзажі, натюрморти, портрети. Серед найвідоміших –
»Натюрморт з портретом Ван Гога» (1952), «Пейзаж с селянським будинком» (1970), які, між
іншим, були виставлені на одному з останніх московських аукціонів за ціною відповідно $35000 і
$18000.
Нині доробки нашого земляка зберігаються в Третьяковській галереї (м. Москва, РФ),
Приморській картинній галереї (м. Владивосток, РФ), інших музеях і приватних колекціях.
Ретроспективні виставки художника відбулися у м. Москва (1988; 1992).
Серед друзів та близьких знайомих М. – К. Костанді, Г. Ладиженський, Р. Фальк, І. Машков, П.
Кузнєцов, О. Бенуа, К. Коровін, М. Ларіонов, Н. Гончарова, А. Луначарський, В. Шухаєв, М.
Шагал, П. Пікассо, Ж. Руо, Х. Сутін, О. Цадкін, Ш. Корбюз’є, А. Денуайе де Сегонзак та ін.
МІЗЕС фон Людвіг
Національний статус, що склався у світі: австро-американський.
Економіст, філософ, політолог.
З родини службовця. Батько, Мізес А., – інженер-шляховик; брат, Мізес фон Р., – математик,
механік.
89
Народився 29 вересня 1881 р. в м. Лемберг Австро-Угорської імперії (нині – м. Львів, адміністративний центр однойменної області України).
Помер 10 жовтня 1973 р. в м. Нью-Йорк (США). Похований на одному з місцевих цвинтарів.
Закінчив один з Віденських ліцеїв і гімназію (1892-1900), факультет політичних наук и
правознавства Віденського університету (1900-1906).
Працював чиновником Віденської торгової палати (1909-1913; 1918), викладачем Віденського
університету (1913-1934), Вищого інтернаціонального інституту Женевського університету (1934-1940), експертом Національної виробничої асоціації (1943-1954), викладачем Нью-Йоркського
університету (1945-1968).
Засновник Австрійського інституту досліджень економічних циклів (1926), товариства «Монт-
Пелерін» (1947).
Друкувався в газеті «Нью-Йорк таймс».
Як вчений дебютував книгою. «Die Entwicklung des gutsherrlichen bauerlichen Verhaltnisses in Galizien 1772-1842» (1902).
Потім настала черга наступних доробків: «Theorie des Geldes und der Umlaufsmittel» (1912),
«Nation, Staat und Wirlschafl» (1919), «Die Wirtschaftsrechnung im sozialistischen Gemeinwese»
(1920), «Die Gemeinwirtschaft: Untersuchungen uber den Sozialismus» (1922),»Liberalismus» (1927),
«Kritik des Interventionismus» (1929), «Grundprobleme der Nationalokonomie» (1933),
«Nationalokonomie: Theorie des Handelns und Wirtschaftens» (1940), «Notes and Recollections»
(1978), «Omnipotent Government: The Rise of the Total State and Total War» (1969), «Bureaucracy»
(1944), «Planning for Freedom, and Sixten Other Essays and Adresses» (1980).
Наш земляк заслужено вважається одним з «батьків» світової ліберальної економіки.
Спеціалізувався на дослідженні класичних мікроекономічних проблем у сполученні з переконаним
відстоюванням принципів вільної ринкової економіки.
Прихильник необмеженої свободи конкуренції, відкидав будь-які спроби державного втручання в
економіку, вважаючи, що воно порушує природний процес економічного розвитку.
М. також автор робіт у сфері економічних циклів, грошового обігу, теорії пізнання, людської
поведінки.
Через вороже ставлення низки колег не одержав місця в Кільському університеті (1925). Власне, під політичним тиском вчений згодом змушений був покинути і Швейцарію.
В США засновано Інститут Людвіга фон Мізеса (1982).
Серед друзів та близьких знайомих М. – Г. Кельзен, К. Грюнберг, Є. Бьом-Баверк, А. Рідлі, Р. фон
Стрігль, Е. Войгелін, М. Ротбард, В. Репке, М. Стеффі-Браун, В. Маккінс, Ф. Кауфман, В. Раппард, О. Моргенштерн, А. Шульц, І. Мінтц, М. Мансфельд, С. Петро, М.. Ротбард, Л. Спадаро, К.
Менгер-молодший, П. Манто, Г. фон Хаберлер, Ф. Махлуп, Ф. фон Хаєк та ін.
МІЗЕС фон Ріхард Едлер
Національний статус, що склався у світі: австро-німецько-американський.
Математик, механік. Першим роз’яснив роль теорії марківських ланцюгів у фізиці; у теорії
вірогідності запропонував частотну концепцію поняття вірогідності; запровадив до загального
вживання інтеграли Стілт’єсу. У механіці існує науковий термін «критерій пластичності Мізеса-
Губера» (1913).
З родини службовця. Батько, Мізес А., – інженер-шляховик; брат, Мізес фон Л., – економіст,
філософ, політолог.
Народився 19 квітня 1883 р. в м. Лемберг Австро-Угорської імперії (нині – м. Львів,
адміністративний центр однойменної області України).
Помер 14 липня 1953 р. в м. Бостон (США).
Закінчив Віденські академічну гімназію (1901) і технологічний університет (1905).
Був асистентом німецького математика Г. Гамеля (1905-1909), інструктором, пілотом-
випробовувачем австро-угорської армії (1913-1916), викладачем Дрезденської вищої технічної
школи (1917-1919), директором Інституту прикладної математики при Берлінському університеті
(1919-1933), викладачем Стамбульського (1933-1939), Гарвардського (1944-1953) університетів.
Фундатор і перший редактор журналу «Zeitschrift fur Angewandte Mathematik und Mechanik»
(1921).
Спеціалізувався з проблем математичної статистики, теорії пружної стійкості циліндрової
оболонки, механіки рідин, аеродинаміки, аеронавтики, статистики і теорії вірогідності.
90
Під керівництвом нашого земляка був створений літак з двигуном потужністю 600 к.с. (450 кВт), т.з. «літак Мізеса» (1915-1916).
Як учений дебютував розвідкою «Визначення маси маховика в кривошипно-шатунному
механізмі» (1908).
Потім настала черга книг «Соціалізм» (1951), «Антикапіталістичний психоз» (1956), «Теорія
водяного колеса».
Що стосується особистого життя, то М. відмовився від почесного членства в Академії наук НДР
(1950).
Серед друзів та близьких знайомих М. – Г. Гамель, М. Губер, Ф. Франк, М. Шлік та ін.
МІЗКО Микола Дмитрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Перекладач, критик, бібліограф. Криптонім – Н. М.
З дворянської родини.
Народився 13 (25) травня 1818 р. в м. Катеринослав Російської імперії (нині – м. Дніпропетровськ, адміністративний центр однойменної області України).
Помер 27 травня (8 червня) 1881 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ).
Закінчив Катеринославську гімназію (1828-1833), здав екзамен за курс словесного факультету
Харківського університету (1838).
Був канцеляристом низки катеринославських установ (1833-1838), редактором газети
«Катеринославські губернські відомості» (1845-1847), піклувальником арештантської роти (1847-1848).
Член Товариства любителів російської словесності (1865).
Почесний наглядач Павлоградського повітового училища.
Друкувався в газетах «Дон», «Воронезькі єпархіальні відомості», «Катеринославські губернські
відомості», «Воронезький телеграф», ««, журналах «Основа», «Вітчизняні нотатки», «Репертуар і
пантеон», «Московитянин», «Сільський благоустрій», «Журнал Міністерства народної освіти»,
«Російське багатство», «Літературний додаток до «Київського телеграфу», «Ілюстрація»,
«Бібліографічні нотатки», «Дон», «Філологічний вісник».
Як літератор дебютував в «Журналі Міністерства народної освіти» статтею «Програма повного
курсу теорії словесності» (1838).
Потім настала черга статей «Катеринославський театр під час Петропавловського ярмарку»,
«Голос із провінції про поему «Мертві душі» (обидві – 1843), «Театр в Катеринославі 1844 р.»
(1845), «Про монастир Самари і Катеринослав (1846), «Про відкриття в Катеринославі постійного
театру 26 жовтня 1847 р.» (1848), «Пам’ятна записка» (1849), «Думки про східне питання» (1854),
«Декілька слів про селянську працю в панському господарстві» (1858), «Громадська бібліотека і
книжковий магазин в Катеринославі» (1859), «Російська словесність і її сучасний розвиток»
(1860), «Спогади про Соленика, знаменитого українського актора» (1861), «Короткий історичний
нарис української літератури» (1862), «Народна освіта в Новомосковському повіті» (1868), «Типи
сучасного життя», «Чи потрібне керівництво при вивченні мови, теорії словесності й історії
літератури», «Загальні поняття про поезію» (усі – 1869), «З приводу балачок про малоросійську
мову і малоросійську словесність» (1881).
Наш земляк – автор книг «Сторіччя російської словесності» (1849), «Педагогічні нотатки» (1856),
«Книга для читання при вивченні історії давньої класичної поезії» (1865), «Тургенєв, його
тридцятирічна літературна діяльність і його типи» (1872).
Перекладав російською Т. Шевченка.
Серед друзів та близьких знайомих М. – Т. Шевченко, М. Гоголь, П. Куліш, М. Лонгінов, М.
Костомаров, П. Гулак-Артемовський, С. і К. Аксакови, І. Панаєв, М. Погодін, М. Щепкін та ін.
МІЛЛЕР Олександр Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Археолог, етнограф.
З дворянської родини.
Народився 15 (27) серпня 1875 р. в м. Луганськ Катеринославської губернії Російської імперії
(нині – адміністративний центр однойменної області України).
Помер 12 січня 1935 р. в одній із сталінських катівень в м. Караганда СРСР (нині –
адміністративний центр однойменної області Республіки Казахстан).
91
Навчався в Новочеркаському донському кадетському корпусі (1886-1893), Санкт-Петербурзькому
Миколаївському інженерному училищі (1893-1896), Паризьких Вищій школі соціальних наук і в
Антропологічній школі (1901-1904).
Служив в 4-му Залізничному батальйоні (1896-1901), працював хоронителем Російського музею
імператора Олександра III (1906-1919), директором (1919-1921), хоронителем (1922-1933)
Російського музею. Очолював Постійно діючу Північнокавказьку експедицію Державної академії
історії матеріальної культури (1919-1933). Паралельно викладав в Археологічному інституті (1918-1922), Петроградському державному університеті (1922-), Ленінградському східному інституті (з
1926), Інституті історії мистецтв (з 1926).
Член Російського географічного товариства, Військово-історичного товариства, Археологічного
товариства при Петербурзькому університеті.
Кавалер орденів Святої Анни, Святого Станіслава, Святого Рівноапостольного князя Володимира
декількох ступенів.
Друкувався в журналі «Повідомлення Державної академії історії матеріальної культури».
Дебютував статтею про знахідки в середньовічному похованні в кургані біля х. Гусельников на
Дону (1902).
Потім настала черга низки публікацій про розкопки могильника біля с. Покровське на Дону,
матеріальну культуру білорусів Мінської губернії (1902-1905), книги «Археологічна розвідка»
Постановою Військового трибуналу Ленінградського військового округу М. реабілітували (1956).
Серед друзів та близьких знайомих М. – Ф. Волков, Є. Кричевський, Б. Деген-Ковалевський, А.
Брейль, Б. Піотровський, Г. Обермаєр, Т. Пассек, Г. Підгаєцький, С. Платонов, В. Мінорський, Н.
Кондаков, С. Ольденбург, К. Іностранцев, П. Єфименко, Г. Боровко, С. Замятнін, М. Артамонов, Т. Книпович, І. Мєщанінов, Б. Фармаковський, І. Орбелі, А. Мортіл’є та ін.
МІХЕЛЬСОНВолодимир Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Фізик, метеоролог. Фундатор нового наукового напряму – фізики горіння; один з фундаторів
актинометрії на теренах Російської імперії; автор закону залежності руху фронту займання від
складу газової суміші в стані горіння (1894). У фізиці існує науковий термін «лінії Релея –
Міхельсона».
З міщанської родини.
Народився 18 (30) червня 1860 р. в м. Тульчин Подільської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Вінницької області України).
Помер 27 лютого 1927 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).
Закінчив одну з приватних Московських гімназій (1878), навчався в Петербурзькому інституту
інженерів шляхів сполучення (1878-1879), закінчив Московський університет (1879-1883), слухав
лекції в Берлінському університеті і Сорбонні (1887-1889).
Працював викладачем Московського сільськогосподарського інституту (1894-1927).
Спеціалізувався з проблем теорії теплового випромінювання, фізики горіння, актинометрії,
метеорології.
Першим застосував методи статистичної фізики для визначення функції розподілу енергії в
спектрі випромінювання абсолютно чорного тіла; узагальнив принцип Доплера на випадок, коли
простір між спостерігачем і джерелом заповнений світлозаломлюваним середовищем з швидко
змінною щільністю; вивів формулу, котра якісно правильно передає вид експериментальних
кривих розподілу енергії в спектрі випромінювання; показав роль теплопровідності гарячої суміші
за розповсюдження фронту полум’я.
Заклав основи теорії вибухового горіння.
Створив низку актинометричних приладів (крижаний піргеліометр, біметалевий актинометр
тощо).
Організував «Середньоруську сільськогосподарсько-метеорологічну мережу» (1895-1897).
Друкувався в газеті «Вісті», журналах «Спостереження метеорологічної обсерваторії
Московського сільськогосподарського інституту», «Gournal de Physique», «Журнал Російського
фізико-хімічного товариства», «Philosophical Magazine».
Як вчений дебютував працею «Про нормальну швидкість займання гримучих газових сумішей»
(1887).
Потім настала черга наступних доробків: «Досвід теоретичного пояснення розподілу енергії в
спектрі твердого тіла» (1887), «Про різноманіття механічних теорій фізичних явищ» (1891), «Про
92
застосування крижаного калориметра в актинометрії» (1894), «Про принцип Доплера» (1899),
«Нариси з спектрального аналізу», «Фізика перед судом минулого і перед запитами майбутнього»
(обидва – 1901), «Огляд новітніх досліджень з термодинаміки променистої енергії» (1902), «Нова
актинометрія» (1908), «Курс фізики» (1913 -1914).
Метеорологічній обсерваторії Тімірязєвської сільськогосподарської академії (Москва) присвоєно
ім’я нашого земляка (1927).
Серед друзів та близьких знайомих М. – О. Столєтов, В. Вільямс, С. Ростовцев, Д. Прянішніков, Е.
Лейст, Г. Гельмгольц, Г. Ліпман, А. Кундт та ін.
МІХНЕВИЧ Володимир Осипович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, журналіст, краєзнавець. Псевдонім – Коломенський Кандід.
З дворянської родини. Племінник, Бурлюк Д., – фундатор футуризму на теренах Російської імперії
і СРСР.
Народився 14 (26) січня 1841 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 24 лютого (8 березня) 1899 р. в м. Петербург (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований
на Літературних містках Волкового цвинтаря.
Навчався в другій Київській гімназії (1853-1856), закінчив Ніжинську гімназію вищих наук (1856-1860), навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира
(1861-1864).
Працював домашнім вчителем (1863-1864), помічником бібліотекаря петербурзької бібліотеки вел.
Кн. Костянтина Павловича, ведучим журналістом видання «Новини і біржова газета» (1877-1899).
Член Товариства допомоги літераторам, які мають потребу, і вченим.
Друкувався в газетах «Київський телеграф», «Новини», «Петербурзька газета», «Новини і біржова
газета», «Голос», «Тиждень», «Одеські новини», «Петербурзький аркуш», «Діло», журналах «Син
Вітчизни», «Історичний вісник», «Скіпка», «Живописний огляд», «Скалки», «Лелітка», «Бабка»,
«Музичний світ», «Спостерігач», «Жіноча освіта», «Будильник».
Як літератор дебютував в журналі «Лелітка» гуморескою «Сни» (1859).
Потім настала черга фейлетонів і статей «Гендлярі товкучок» (1860), «Історія російського сміху»
(1882), «Російська жінка XVIII століття» (1896), «Елегія недокрівного чоловіка», «Нотатки і
спостереження гулящої людини», «Чіп до «вікна в Європу», «Наші «блукачі» (усі – 1887), «Досвід
філософії російської пиятики» (1888), «Засади істинного патріотизму» (1889), «Трішки запізнала
правда по Гончарова» (1891), «На світанку київської журналістики», «Дрейфусіада» (обидві –
1898), «Історія гри в карти на Русі» (1901).
Наш земляк – автор книг «Літературний світ», «Романи куховарки і Камелії. Оповідання з
петербурзького життя» (обидві – 1869), «Князь Михайло Тверський і татарський погром» (1872),
«Петербург весь на долоні», «Смутні часи» (обидві – 1874), «Гумористичні нариси і шаржі»
(1879), «Варшава й варшав’яни» (1881), «Виразки Петербурга» (1882), «Картинки петербурзького
життя» (1884), «Панночки і панії» (1889), «Історичні етюди російського життя» (1879-1886),
«Чорні дні» (1892), «Історичні нариси та оповідання» (1900).
Його перу також належать романи «В петербурзькому чорториї» (1879), «Москвичка» (1891).
Свою бібліотеку і дві третини майна заповів Літературному фонду.
«Виразки Петербурга» нашого земляка перевидані у Санкт-Петербурзі (2003).
Серед друзів та близьких знайомих М. – Л. Толстой, М. Лєсков, А. Чехов, Д. Аверкієв, М. Ге, І.
Дурново, П. Котляревський, В. Немирович-Данченко, В. Острогорський, В. Стасова, Ф.
Стравінський, Д. Мережковський, П. Боборикін, Д. Бурлюк, В. Більбасов, С. Шубінський, І.
Арсеньєв, О. Крюков та ін.
МІЩЕНКО Федір Герасимович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Філолог, історик-еллініст, перекладач.
З купецької родини.
Народився 6 (18) лютого 1848 р. в м. Прилуках Пирятинського повіту Полтавської губернії
Російської імперії (нині – районний центр Чернігівської області України).
Помер 28 жовтня (10 листопада) 1906 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).
Місце поховання – не встановлене.
93
Закінчив Прилуцьке повітове училище (1860), 2-у київську гімназію (1866), історико-філологічний
факультет Київського університету св. Володимира (1870).
Працював викладачем Київського університету св. Володимира (1872-1884), Казанського
університету (з 1889).
Член-кореспондент Петербурзької академії наук (1895).
Друкувався в газеті «Зоря», «Київській старовині», «Філологічному огляді», «Київських
університетських повідомленнях», «Журналі Міністерства Народної Освіти», «Слові», «Учених
нотатках Казанського університету».
Перу М. належать розвідки «Фіванська трилогія Софокла», «Історико-літературне значення
комедії Аристофана Хмари» (обидва – 1872), «Відношення трагедій Софокла до сучасного поетові
справжнього життя в Афінах» (1874), «Божество Промефей в трагедії Есхіла», «Греція під
римським пануванням» (обидва – 1877), «Доісторична Греція», «Торговельні зносини афінської
республіки з Босфором» (обидва – 1878), «Еллінська цивілізація» (1879), «Про причини
політичного занепаду Греції» (1880), «Досвід з історії раціоналізму в Стародавній Греції» (1881),
«Легенди про царських скіфів у Геродота» (1886), «Спільність майна на Ліпарських островах»
(1891), «Суд присяжних в Афінах» (1892), «Вивчення античного світу в залежності від успіхів
науки і освіти» (1893), «Геродотівські вошоїди» (1898).
Автор низки статей з історії Греції та грецької літератури в 82-томному «Енциклопедичному
Словнику» Брокгауза – Ефрона.
Також переклав, забезпечивши фундаментальними передмовами і примітками, історичні доробки
Стратона (1880), Геродота (1888), Фукідіда (1887-1888), Полібія (1890-1899).
Серед друзів та близьких знайомих М. – І. Веселовський, С. Жебелєв та ін.
МОГИЛЕВСЬКИЙ Феодосій Никифорович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Священик. У чернецтві – Микола (1904). Зарахований до лику святих Російською Православною
Церквою (2000).
З родини священика. Батько, Могилевський Н., – дяк.
Народився 27 березня (9 квітня) 1877 р. в с. Комісарівка Верхньодніпровського повіту
Катеринославської губернії (нині – П’ятихатський район Дніпропетровської області України).
Помер 25 жовтня 1955 р. в г. Алма-Ата Казахської РСР СРСР (нині – Республіка Казахстан).
Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив Катеринославське духовне училище (1887-1893), Катеринославську духовну семінарію
(1893-1900), Московську духовну академію (1907-1911).
Був учителем церковнопарафіяльної школи (1900-1902), послушником (1903-1905), ієромонахом
(1905-1909) Нілової пустелі Тверської єпархії, помічником інспектора Московської духовної
академії (1911-1912), інспектором Полтавської (1912-1913) та Чернігівської (1913-1916) духовних
семінарій, архімандритом-настоятелем іркутських Княжо-Володимирського монастиря і
завідуючим учительської місіонерської школи (1916-1917), ректором Чернігівської духовної
семінарії 1917-1919), єпископом Стародубським, вікарієм Чернігівської єпархії (1919-1920),
єпископом Сосницьким, вікарієм Сосницької єпархії (1920-1922), єпископом Каширським,
вікарієм Тульської єпархії (1923-1925), єпископом Орловським (1927-1931), настоятелем
Вознесенської громади м. Челкара Казахської РСР (1942-1945), архієпископом (1945-1955) і
митрополитом (1955) Алма-Атинським і Казахстанським.
Нагороджений хрестом на клобук (1947).
Наш земляк – автор доробків «Вчення аскетів про пристрасті» (1911), «Стриманість – переможна
пісня чистоти», «Голос Церкви».
Вперше М. заарештований за те, що він священик, і засуджений до двох років ув’язнення (1925-1927); вдруге – «за контрреволюційну діяльність» і засуджений до 5 років позбавлення волі з
відбуттям покарання спочатку в Мордовії, потім – Алатирі і, нарешті, Сарові (1932-1937); втретє –
як «церковний рецидивіст» і запроторений спочатку до Саратовської в’язниці, а потім засланий до
Актюбинської області Казахської РСР (1941-1945).
Реабілітований (1989).
День пам’яті – 25 жовтня.
Серед друзів та близьких знайомих М. – І. Дубакін, С. Страгородський, П. Кедров, К. Смирнов, Ф.
Поздєєвський, І. Доброславін, А. Синіцин, Д. Млодзяновський, І. Виноградов, С. Івановський, А.
94
Батаєв, В. Фомушкіна, І. Носик та ін.
МОГИЛЯНСЬКИЙ Олексій Васильович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Проповідник. В чернецтві – Арсеній (1741).
З родини священика.
Народився 17 (28) березня 1704 р. в с. Решетилівка Полтавського полку Російської імперії (нині –
районний центр Полтавської області України).
Помер 8 (19) червня 1770 р. у заміському митрополичому будинку на Шулявці м. Київ Російської
імперії (нині – столиця України).
Навчався в Київській духовній академії (1721-1727), Харківському колегіумі (1727-1735).
Був учителем Тверської духовної семінарії (1739-1740), Московської слов’яно-греко-латинської
академії (1740-1743), придворним проповідником (1743-1744), ректором Троїцької духовної
семінарії (1744-1752 ), митрополитом Київським (1757-1770).
Член Св. Синоду (1743).
Депутат Комісії «Нового кодексу» від Київської єпархії.
М. – автор «Слова в день стрітення чудотворної ікони Пресвятої Богородиці Володимирської»,
«Слова в неділю першу на десять після сходження Святого Духу», «Слово в неділю шосту на
десять», «Слово в понеділок Св. Духа» (усі – 1742), «Слова в неділю четверту Великого посту»,
«Слова в неділю м’ясопусну», «Слово в похвалу Святих угодників Божих» (усі – 1743), «Слова в
день Успіня Пресвятої неділю в двадесять четверту», «До її величності, яка благополучно
наблизилася до Троїцької Сергієвої лаври» (усі – 1744), більшість з яких була надрукована.
Наш земляк також склав акафіст й службу святому Димитрію, брав активну участь в підготовці т.
зв. «єлизаветинської» Біблії, керував підготовкою до видання збірника повчальних слів, вибраних
з творів І. Златоуста, Є. Сиріна та інших батьків церкви.
Під час митрополитства М. у Києві відстоював перед російським урядом права Київської
митрополії та інтереси Київської Академії. Були, наприклад, укладені «Пункти про вигідність
малоросійського духовенства», в яких ставилася вимога перед царським урядом відновити
автономні права Української Церкви (1767). В результаті отримав заборону титулуватися
«митрополитом Київським, Галицьким і Малої Росії», а тільки «Митрополитом Київським і
Галицьким» (1770).
М. велику увагу приділяв буденності Києво-Могилянської академії: запровадив вивчення
математики, геометрії, ораторського мистецтва. Жертвував власні кошти на нові книги для
бібліотеки, виділив 6000 рублів на нову бурсу на кам’яному фундаменті й 3000 рублів – на
покрівлю навчального корпусу.
М. зазнав п’ятирічної немилості, перебуваючи в цей час в Новгород-Сіверському (1752-1757).
Серед друзів та близьких знайомих М. – Єлизавета Петрівна, Я. Скабичевський, Г. Полетика та ін.
МОЇСЄЄВ Ігор Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Хореограф.
З родини правника. Батько, Моїсєєв О., – адвокат.
Народився 8 (21) січня 1906 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 2 листопада 2007 р. в м. Москва РФ. Похований на Новодівочому цвинтарі.
Закінчив одну з московських приватних студій і хореографічний технікум (1924).
Працював солістом, балетмейстером Державного академічного Великого театру (1924-1937),
керівником Державного академічного ансамблю народного танцю (1937-2007).
Народний актор СРСР.
Перший лауреат московської урядової премії «Легенда століття».
Лауреат американської премії «Оскар» у галузі танцю.
Герой Соціалістичної Праці.
Кавалер радянських орденів: трьох – Леніна, двох – Трудового Червоного Прапора.
Брав участь в постановках спектаклів «Футболіст», «Червоний мак», «Три товстуни», «Саламбо» в
Державному академічному Великому театрі; «Ніч на Лисій горі», «Танці народів СРСР», «Танці
слов`янських народів», «Партизани», «Мир і дружба», «Половецькі танці», Картинки минулого»,
«Країнами світу», «Віва, Куба!», «Підмосковна лірика», «Старовинна міська кадриль»,
95
«Арагонська хота», «Дорога до танцю», «Сюїта грецьких танці» в Державному академічному
ансамблі народного танцю.
Всього М. поставив на сцені понад 300 танців народів світу.
Наш земляк також відомий як постановник фізкультурних парадів на московській Червоній площі.
Про М. знято документальний фільм «Той, що створив танок» (2006).
Україна удостоїла земляка ордена «За заслуги» III ступеня (1999) і ордена князя Ярослава
Мудрого (2006).
Напередодні 100-річчя М. відбувся концерт Державного академічного ансамблю народного танцю
в Національній опері України (2005).
Серед друзів та близьких знайомих М. – К. Станіславський, В. Немирович-Данченко, Ф. Шаляпін, В. Масолова, О. Таїров, А. Луначарський та ін.
МОЙСЕЄНКО Федір Петрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Мінералог, хімік, перекладач. Першим висунув ідею про наявність олова на Уралі та в Сибіру.
З родини козацьких старшин.
Народився 11 (22) листопада 1754 р. в м. Лебедин Харківського намісництва Російської імперії
(нині – районний центр Сумської області України).
Помер 24 вересня (5 жовтня) 1781 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ).
Навчався в Харківському колегіумі (1771-1776), Петербурзькій академічній гімназії (1766-1774), Фрейберзькій гірничій академії (1774-1779), Лейпцігському університеті (1774-1779).
Працював ад’юнктом з хімії та мінералогії російської Академії наук (1779-1781), викладачем
Петербурзького гірничого училища (з 1780).
Член Петербурзької академії наук (1779).
Член Лейпцігського економічного товариства (1779).
Перу нашого земляка належать наступні доробки: «Мінералогічний твір про олов’яний камінь»,
«Про тяжкий шпат», «Про первинні гори», два трактати про руди срібла, один – про барит, а також
«Комедія Екіра, або Свекруха».
Переклав декілька праць Теренція, «Основи хімії» І. Еркслебена, «Скорочену грецьку та римську
історію» В. Патеркула (1774), «Про втіху» Цицерона (1775), «Датську історію» (1777-1786),
«Хімічний словник» П.-Ж. Макера (1778), «Вступ до історії датської, в якому розмірковується про
віру, закони, вдачу і звичаї стародавніх данців» П.-А. Малле (1785).
Разом з І. Хемніцером і О. Нартовим редагував виконаний студентом Гірничого училища О.
Пікароном переклад «Мінералогічної звістки про саксонський рудний кряж» (1780).
М. склав класифікацію мінералів, що містять олово, і вказав деякі пошукові ознаки олов’яних руд.
На основі огляду відомих родовищ вперше висловив припущення про наявність олова на Уралі і в
Сибіру.
Познайомив жителів Російської імперії зі скандинавською міфологією.
Раптово помер на шляху до Криму, куди виїхав на чолі експедиції Академії наук.
Нашому землякові присвятили свою книгу «Федір Петрович Моїсєєнко» М. Раскін та І.
Шафрановський (1974).
Серед друзів та близьких знайомих М. – В. Крамаренков, І. Хемніцер, Г. Брайко, К.-Ф. Вольф, К.
Лаксман, Ф. Соймонов, О. Нартов та ін.
МОКРИЦЬКИЙ Аполлон Миколайович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник, педагог, мемуарист.
З родини службовця. Батько, Мокрицький М., – поштмейстер.
Народився 28 липня (12 серпня) 1810 р. в м. Пирятин Полтавської губернії Російської імперії (нині
– м. Пирятин Полтавської області України).
Помер 26 лютого (8 березня) 1870 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ).
Закінчив Полтавський будинок виховання бідних дворян (1822), Ніжинську гімназію вищих наук
(1830), Петербурзьку академію мистецтв (1839).
Працював викладачем Московського училища живопису, скульптури та зодчества (1851-1870).
Академік Петербурзької академії наук (1849).
Друкувався в журналі «Вітчизняні нотатки».
96
Пензлю М. належать полотна «Святий Севастян», «Портрет п. Епінгера», «Римлянка, яка годує
грудьми батька в темниці», «Портрет Є. Гребінки», «Портрет невідомої», «Дівчина на карнавалі»,
«Портрет преосвященного Никанора, митрополита Новгородського і Санкт-Петербурзького».
Більшість картин відрізняє краса італійського стилю.
Наш земляк – автор книг «Щоденник художника А. М. Мокрицького», «Спогад про О. Г.
Венеціанова та учнів його», статей «Спогади про Брюллова», «Венеціанов і його школа».
Брав активну участь в організації викупу його з кріпацтва.
А ось що про нашого земляка у статті «Портрет Аврори Карлівни Демидової пензля К. П.
Брюллова» пише Л. Маркіна: «Тямуще і скрупульозно А. Мокрицький зафіксував, якими
пензлями, за допомогою яких фарб і особливих живописних прийомів добивався художник
передачі фактури предметів, обробки деталей. При цьому учень справедливо відзначив, що «у
Брюллова аксесуар, яким би він не був натуральним, ніколи не пересилить головного. У його
портретах прекрасні хутра, атлас, оксамит і самі металеві речі, за всієї своєї краси і блиску, завжди
поступаються першістю голові і рукам, можна сказати, настільки, наскільки вони нижче за
людську особу в самій натурі».
Серед друзів та близьких знайомих М. – Т. Шевченко, М.Гоголь, В. Даль, Є. Гребінка, К. Брюллов, І. Сошенко, О. Венеціанов, А. Майков, М. Щепкін, І. Дементьєв, В. Перов, І. Шишкін, І.
Прянишников, С. Римаренко, В. Трипольський, О. Тиранов, М. Прокопович, К. де Брігер та ін.
МОРАВСЬКИЙ Сергій Павлович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Історик-медієвіст, педагог, перекладач. Перший директор ростовської гімназії, фундатор
ростовського сільськогосподарського технікуму.
З лікарської родини. Батько, Моравський П., – хірург.
Народився 29 (17) листопада 1866 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 22 листопада 1942 р. в с. Хмільники Борисоглібського району Ярославської області СРСР
(нині – Борисоглібський район Ярославської області РФ). Похований на сільському цвинтарі.
Закінчив київську колегію Павла Галагана (1885), історико-філологічний факультет Московського
університету (1885-1890).
Працював викладачем Московських Медведниковської, Алфьоровської, Купчинської гімназій
(1890-1907), директором Ростовської гімназії (1907-1923), економістом Держплану СРСР і
Держторгу РРСФСР (1924-1927), старшим науковим співробітником Публічної бібліотеки СРСР
(1927-1935), перекладачем Соцеквидаву (1935-1939), науковим співробітником Фундаментальної
бібліотеки суспільних наук АН СРСР (1939-1941).
Голова історичного відділення Педагогічного товариства при Московському університеті (1900-
1904).
Член Товариства з розповсюдження технічних знань.
Друкувався в журналах «Міжнародний літопис», «Вісник народного комісаріату шляхів
сполучення», «Економічний огляд», «Вісник виховання».
Перу М. належать (деякі – у співавторстві) навчальні посібники для вищих навчальних закладів
«Хрестоматія з історії середніх віків», «Культурно-історичні картини з життя Західної Європи в
IV-XVIII ст.», «Історія в джерелах. Соціальна історія середньовіччя», «Стародавні германці».
Наш земляк редагував «Російську історію у картинах», брав активну участь у підготовці
«Всесвітньої історії».
Перекладав Г. Кунова, Ш. Пті-Дютаї, Цезаря, Тацита, М. Ковалевського, Л. Альфана, Ж. Вейля.
На приміщенні гімназії в Ростові встановлено меморіальну дошку, на якій написано «Першим
директором Ростовської чоловічої гімназії з 1907 по 1923 рік працював видатний педагог і
громадський діяч Сергій Павлович Моравський « (1990), а одна з вулиць носить ім’я останнього.
Серед друзів та близьких знайомих М. – П. Мілюков, Д. Петрушевський, В. Грабар, П.
Виноградов, В. Гер’є, О. Кізеветтер, М. Любавський, С. Трубецький, К. Сімон, М. Покровський, Д. Іванов, В. Хмельова, Р. Віппер, М. Богословський, В. Волгін та ін.
МОТОНІС Микола Миколайович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Перекладач.
З міщанської родини.
97
Народився у XVIII ст. в м. Ніжин Ніжинського полку (нині – районний центр Чернігівської області
України). Точна дата – невідома.
Помер 20 лютого (3 березня) 1787 р. в с. Липовий Ріг Київської губернії Російської імперії (нині –
Миронівський район Київської області України).
Навчався в Києво-Могилянській академії, бреславській гімназії св. Єлизавети, Лейпцігському
університетові.
Був вихователем дітей графів Гудовичів (1747), ад’юнктом російської академії наук, викладачем
петербурзької академічної гімназії (1759-1760), редактором академічної канцелярії (1760),
секретарем Герольдмейстерської контори Сенату (1764-1767), депутатом від Гадяцького,
Миргородського та Полтавського полків (з 1767), обер-секретарем третього департаменту Сенату
(з 1774).
Дійсний (1736 ) і почесний (1767) член Російської академії наук.
Член Вільного економічного товариства (1771).
Друкувався в журналах «Працелюбна бджола», «Щомісячні твори», «Щомісячні твори і вісті про
вчені справи».
Як літератор дебютував перекладом (разом з Г. Козицьким) книги І. Мінятія «Камінь спокуси, або
Історичні пошуки початку й причин поділу Східної та Західної церков» (1752).
Потім настала черга «Розмірковування про дві головні доброчесності, які пишучому історію
потрібно мати», перекладів наступних творів: «Розмова про мистецтво напоумляюче» Е.
Ротердамського, «Максима Тирського… четверте міркування», уривок зі збірника «Аστεία»
Гієрокла, «Про користь та переваги вільних наук, про що сказав Марк Антоній Мурет, пресвітер, законовчитель і громадянин римський у Венеції 1555 року» (усі – 1759), «Міркування про скло, яке по-різному світло заломлює» І. Цейгера (1763).
Як майже і кожен українець, що мав власну думку, зазнав певних переслідувань з боку російської
влади. Наприклад, він письмово відмовився від посади редактора академічної канцелярії, не
бажаючи, як сам підкреслив, «Міллерового наказового способу» (1760).
М. позбавили чинів й навіть права вступати на державну службу за відверто надумані «потурання
Ніжинському грецькому братству» (1775). Після того, як обвинувачення знали з «поверненням
попереднього чину» М. виїхав в Україну.
Серед друзів та близьких знайомих М. – Г. Сковорода, М. Ломоносов , Г. Козицький, Г. Гейнзіус,
Ф. Волков , В. Лащевський, Г. Міллер, О. Сумароков, В. Орлов та ін.
МОЧУЛЬСЬКИЙ Костянтин Васильович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Літературознавець, філолог.
З педагогічної родини. Батько, Мочульський В., – професор.
Народився 28 січня (9 лютого) 1892 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 21 березня 1948 р. в м. Комбо (Франція). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету (1914).
Працював викладачем Петроградського (1916-1918), Новоросійського (1918-1920), Софійського
(1920-1922), Сорбоннського (1924-1940) університетів.
Друкувався в газеті «Одеський аркуш», журналах «Російська думка», «Сучасні нотатки»,
«Кільце».
Як літературознавець дебютував доробком «Histoire de la literature russe» (1934).
Потім настала черга наступних книг: «Духовний шлях Гоголя» (1934), «Володимир Соловйов.
Життя й вчення» (1936), «Великі російські письменники XIX століття» (1939), «Достоєвський.
Життя й творчість» (1942). Після смерті були надруковані праці: «Олександр Блок» (1948),
«Андрій Білий» (1955), «Валерій Брюсов» (1962), «Гоголь. Соловйов. Достоєвський» (1995).
У своїх книгах М. постійно звертався до проблем філософського змісту творчості осіб, про яких
писав, а також філософічності російської літературної традиції взагалі. Його доробки не можна
назвати літературознавчими в точному значенні цього слова, вони мають філософський характер, змістовно розкривають тему релігійно-філософського розуміння творчості.
Пам’яті М. присвячений № 7 журналу «Православна думка» (1949).
Більшовицької революції наш земляк не сприйняв й емігрував: спочатку до Болгарії (1920), а
потім Франції (1924).
Роботи М. вперше у перекладі вийшли у Москві (1995).
98
Серед друзів та близьких знайомих М. – С. Булгаков, Г. Мацієв, Г. Ахматова, Ж. Шюзвіль, С.
Лифар, Ю. Скобцов, М. Цвєтаєва, С. Кусевицький, М. Гумільов, О. Мандельштам, С.
Андронікова-Гальперін та ін.
МУНШТЕЙН Леонід Григорович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, драматург, перекладач, видавець. Псевдоніми – Л. Монд, Джовані Вентура, Л. Московський, Пілад, Фельзер, Ельмонд, Г. Чотирнадцятий, Два П’єро, Lolo.
З купецької родини.
Народився 31 грудня 1866 р. (12 січня 1867) в м. Катеринослав Російської імперії (нині – м.
Дніпропетровськ, адміністративний центр однойменної області України).
Помер 6 серпня 1947 р. в м. Ніцца (Франція).
Навчався в Катеринославській (до 1880), закінчив другу Київську гімназію (1880-1886),
юридичний факультет Київського університету св. Володимира (1886-1891). Слухав лекції на
історико-філологічному факультеті Московського університету (1892).
Працював фейлетоністом газети «Новини дня» (1894-1905), журналу «Сигнал» (1905-1907),
співвидавцем і співредактором журналу «Рампа» (1908), видавцем і редактором журналу «Рампа і
життя» (1909-1918), художнім керівником російського театру «Маски» в Італії (1923-1925).
Член Товариства діячів періодичної преси і літератури (1911).
Друкувався в газетах «Київське слово», «Відродження», «Чортова перечниця», «Ранок Росії»,
«Наше слово», «Сьогодні», «Вечірня зоря», «Новини дня», «Ранок свободи», «Сучасне слово»,
«Зоря», журналах «Сигнал», «Сім’я», «Стріли», «Рампа і життя», «Грім, «Сполохи», «Світ»,
«Сатирикон», «Заклепка», «Ілюстрована Росія».
Як літератор дебютував в газеті «Зоря» віршем «Осінь» (1886).
Потім настала черга «Щоденника мічмана Дірки» (1888), роману-фейлетону в віршах «Онєгін
наших днів» (1896), п’єс «Друкарська помилка» (1900), «Святе мистецтво» (1901), «Вічне свято»
(1903), «О дванадцятій ночами» (1917), «Катерина II» (1918).
Наш земляк – автор книг «Про чорта лисого і всіх його прісних. Кінець червоної казки» (1922),
«Пил Москви. Лірика і сатири» (1931), «Жерці і жриці мистецтва» (1910-1912),
Перекладав Л. Фульда, О. Блюменталя, М. Замакоїса, Г. Вида.
Вірш Л. Мунштейна «В напівсні», покладений на музику А. Аренським, став класичним
романсом, який виконують і нині.
Більшовицької революції наш земляк не сприйняв, відповівши на неї еміграцією (1918).
Серед друзів та близьких знайомих М. – О. Толстой, І. Бунін, Ф. Шаляпін, В. Брюсов, В.
Дорошевич, І. Василевський, М. Єрмолова, М. Кропивницький, О. Плещеєв, Є. Рощіна-Інсарова,
Ф. Корш та ін.
МУСТЕЛЬ Евальд Рудольфович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Астроном, астрофізик.
З родини службовців.
Народився 21 травня (3 червня) 1911 р. в м. Севастополь Таврійської губернії Російської імперії
(нині – місто АРК України).
Помер 10 квітня 1988 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Кунцівському
цвинтарі.
Закінчив Московський комунально-будівельний технікум (1927-1931), механіко-математичний
факультет Московського державного університету (1931-1935).
Працював молодшим науковим співробітником лабораторії дощу і туману Центрального інституту
експериментальної гідрології і метеорології (1934-1935), молодшим науковим співробітником
(1935-1950), завідуючим відділом Державного астрономічного інституту ім. П. К. Штернберга
(1947-1950), співробітником Кримської астрофізичної обсерваторії (1946-1960), головою
Астрономічної ради АН СРСР (1963-1986).
Член-кореспондент АН СРСР (1953).
Віце-президент Міжнародної астрономічної спілки (1970-1976).
Член Московського відділення Астрономо-геодезичного товариства СРСР (1930).
Член (1957-1963), голова (1963-1986), радник при дирекції (1987-1988) Астрономічної ради АН
СРСР.
99
Лауреат Державної премії СРСР (1952).
Лауреат премії ім. Білопольського (1981).
Кавалер двох орденів Трудового Червоного Прапора (1954; 1975), ордена Леніна (1971); ордена
Жовтневої Революції (1981), медалі «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні».
Спеціалізувався з проблем зоряних атмосфер (теорія безперервних спектрів зірок А0-В2); Нових
зірок (створив у співавторстві фізичну картину спалаху, що дозволило розкрити його природу як
термоядерного вибуху в зовнішніх шарах зірки); Найновіших зірок (теорія SN I-го типу, перша
оцінка їх розміру у момент максимуму спалаху); фізики Сонця (теорія хромосферних спалахів).
Одним з перших започаткував вивчення сонячних корпускулярних потоків, відкрив їх розділення
на два типи і передбачив властивості відкритих пізніше потоків з «корональних дірок». Вивчаючи
взаємодію сонячних корпускулярних потоків з магнітосферою і атмосферою Землі, відкрив
закономірності, які дозволили прогнозувати геомагнітні бурі; вніс важливий внесок у створення
наукових основ з прогнозу великомасштабних погодних явищ (типу циклонів).
Друкувався в журналах і збірниках «The Solar Corona», «Астрономічний журнал».
Як вчений дебютував доробком «Проблема променистої рівноваги зоряних атмосфер для
коефіцієнта поглинання, залежного від частоти» (1939).
Потім настала черга «Дослідження фізичних процесів, що відбуваються при викиданні матерії
новими зірками і маси нових зірок» (1943),»Сонце і атмосфера Землі» (1957), «Зоряні атмосфери»
(1960), «Corpuscular Streams and the Solar Corona above active Regions» (1963), «Фізичні процеси, що відбуваються при спалахах Нових зірок» (1970), «Ерезитивні зірки» (1971).
М. – співавтор фундаментального підручника «Теоретична астрофізика» (1952).
Всього перу нашого земляка належить близько 200 наукових праць.
Іменем М. названа мала планета №2385.
Серед друзів та близьких знайомих М. – В. Фесенков, Т. Самойлов, О. Боярчук, Р. Гершберг, С.
Полосков, М. Родрігес, В. Чортопруд, Н. Мулюкова, В. Биков, В. Майоров, В. Банін, Н. Єгорова, І. Колчинський, В. Амбарцумян, В. Соболєв та ін.
МУХІН Єфрем Йосипович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Хірург, анатом, фізіолог, гігієніст, судовий медик. Перший хірург-травматолог на теренах
Російської імперії; першим застосував лікування електрикою; першим застосував метод
заморожування трупів для анатомічних досліджень; створив перший пункт швидкої допомоги.
З дворянської родини.
Народився 28 січня (8 лютого) 1766 р. в м. Чугуїв Слобідсько-Української губернії Російської
імперії (нині – районний центр Харківської області України).
Помер в середині січні 1850 р. в маєтку Кольцово Смоленської губернії Російської імперії (нині –
с. Кольцово Смоленської області РФ). Похований на місцевому цвинтарі.
Навчався в Харківському колегіумі, закінчив Єлизаветградську медико-хірургічну школу.
Був помічником лікаря в діючій армії (1789-1791), працював викладачем Єлизаветградської
медико-хірургічної школи (1791-1795),Московської слов’яно-греко-латинської академії (1802-
1807), головним лікарем московської Голіцинської лікарні (1802-1811), викладачем Московської
медико-хірургічної академії (1809-1816), медичного факультету Московського університету (1813-1835).
Брав участь у російсько-турецькій війні (1787-1791).
Член-кореспондент Паризького гальванічного товариства.
Член Геттінгенського повивального товариства.
Член-кореспондент комітету Імператорського людинолюбного товариства.
Ординарний член Московського фізико-медичного товариства.
Член правління Благородного пансіону при Московському університетові.
Почесний член Петербурзького медико-філантропічного товариства.
Почесний член Московського товариства дослідників природи.
Почесний член Харківського університету.
Кавалер орденів св. Володимира і св. Ганни.
Один з фундаторів анатомо-фізіологічного напряму в медицині і вчення про найважливішу роль
головного мозку у всіх процесах здорового і хворого організму на теренах Російської імперії.
Спеціалізувався з проблем рефлекторної теорії та ідей нервізму; закономірностей індивідуального
сприйняття зовнішніх і внутрішніх збудників (стимулів), котрі діють на людський організм;
100
російської анатомічної термінології й впровадженні у викладання анатомії і судової медицини
практичних занять студентів на трупах.
Заклав основи російської травматології: розробив оригінальні методи вправлення вивихів,
лікування переломів і іммобілізації кінцівок з дотриманням фізіологічного їх положення і
фіксацією сусідніх суглобів.
Пристрасний пропагандист і організатор вакцинації.
Брав участь у ліквідації холери у Москві (1830).
Як вчений дебютував дослідженням De stimulis corpus humanum vivum afficicutibus» (1800).
Потім настала черга наступних доробків: «Розмова про користь щеплення коров’ячої віспи»
(1804), «Розмірковування про засоби і методи оживлення тих, хто втопився, повісився і
задихнувся» (1805), «Перші початки кісткоправної науки» (1806), «Опис хірургічних операцій»
(1807), «Коротке повчання простому народові про користь щеплення коров’ячої віспи» (1811),
«Курс анатомії для вихованців, які навчаються медико-хірургічній науці», «Підстава науки про
сумочки мокрот тіла людського» (обидва – 1815), «Курс анатомії» (1818), «Короткий огляд
наносної холери; про парові ванни і самовар; про пісну і рибну їжу» (1830), «Коротке повчання
лікарювання від укусу скажених тварин» (1831).
Низка його праць і нотаток загинули під час пожежі в Москві (1812).
Всього М. залишив понад 50 наукових праць.
Ім’я нашого земляка носить Кіровоградський медичний коледж (1968).
Серед друзів та близьких знайомих М. – М. Пирогов, І. Буяльський, Н. Амбодик-Максимович, О.
Голіцин, митрополит Платон, М. Пекен, П. Загорський, О. Ловецький, Ф. Іноземцев, І.
Дядьковський, О. Армфельд та ін.
НАВАШИН Дмитро Сергійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Прозаїк, поет, перекладач, фінансист.
З дворянської родини. Батько, Навашин С., – академік.
Народився в 1889 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Убитий за загадкових обставин 25 січня 1937 р. в м. Париж (Франція).
Закінчив гімназію, юридичний факультет Київського університету св. Володимира.
Працював технічним радником торгівельного представництва СРСР у Франції (1920-і),
помічником директора, директором паризького Радянсько-французького банку (1922-1932).
Член масонської ложі «Астрея» (1916).
Друкувався в журналі «Північні квіти».
Як літератор дебютував віршами (1908).
Потім настала черга оповідання «Морський розбійник» (1911), «Казки про марнотратну дівчину»
(не надрукована).
Перекладав Е. По.
Наш земляк відмовився повернутися до СРСР з довготривалого закордонного відрядження (1931).
Підтримував стосунки з опозиційними політиками на батьківщині. Не виключено, саме за
вказівкою Й. Сталіна агенти НКВС розрахувалися з неслухом в Булонському лісі.
20 липня 1918 р. К. фон Ботмер записав у своєму щоденникові: «Від росіян доповідав Навашин, який дозволив собі таку нетактовність, що мені довелося змінити своє уявлення про нього як про
розумну людину. Він представив справу так, буцімто лише транспортні труднощі є перешкодою
для вивозу військовополонених, на якому ми наполягаємо вже п’ять тижнів. На закінчення він
сказав: «Я хотів би нагадати німецькій делегації про те, що російській владі, як вам відомо з
вчорашніх газет, через нестачу залізничних вагонів не вдалося вивезти навіть однієї конкретної
людини, щоб вона не дістався чехословакам, що закінчилося так трагічно». Спочатку ми заніміли
від нахабства взагалі згадати на засіданні про вбивство царя, та ще так цинічно мотивувати його.
Я чекав, що наш головуючий заявить протест з вимогою вибачення, однак марно».
Серед друзів та близьких знайомих Н. – В. Брюсов, А. Білий, М. Литвинов, Л. Серебряков, Н.
Берберова, Л. Катуар, Л. Троцький, Г. Сокольников, Ф. Зелінський, Г. П’ятаков та ін.
НАЗИМОВА Алла Олександрівна
Національний статус, що склався у світі: американський.
Актриса німого кіно, продюсер, сценарист.
101
З міщанської родини. Батько, Левентон О., – аптекар. Справжнє прізвище – Левентон Аделаїда
Міріам Яківна.
Народилася 22 травня (3 червня) 1879 р. вм. Ялта Таврійської губернії Російської імперії (нині –
Автономна Республіка Крим України).
Померла 13 липня 1945 р. в м. Лос-Анджелес (США).
Навчалася в Одеському філармонічному училищі (1894-1898), акторській академії при МХАТі
(1896-1899).
Виступала на сценах Московського художнього академічного театру (1900-1904), Кисловодського
обласного театру (1904-1905), десятках сцен Європи і США.
У театральному доробку ролі: Грушеньки («Брати Карамазови», Ф. Достоєвський), Оленьки (Горе-
злощастя, В. Крилов), Регіни («Привиди», Х. Ібсен), Нори («Торжество життя», Р. Бракко), Насті
(«На дні», М. Горький), цариці («Цар Федір Іоаннович», О. Толстой), Лії («Євреї» Є. Чиріков), Ріти («Маленький Ейольф», Х. Ібсен), Фелісіти («Маріонетки» П. Вольф), Єви («На мілині», Д.
Остін Адамс), Раневської («Вишневий сад», А. Чехов), Єлизавета («Собачий вальс», Л. Андрєєв), Наталії Петрівни («Місяць в селі», І. Тургенєв), Проли («Простак з Неочікуваних островів» Б.
Шоу), матері («Мати», К.Чапек).
Як кіноактриса дебютувала у фільмі «Наречені війни» (1916).
Потім настала черга наступних стрічок: «Дивне явище», «Іграшки долі», «Око за око» (усі – 1918),
«З туману», «Червоний ліхтар» (обидві – 1919), «Сильніше за смерть», «Мільярди» (1920), «Пані з
камеліями» (1921), «Ляльковий будинок» (1922), «Соломія» (1923), «Вулична Мадонна» (1924),
«Мій син» (1925), «Втеча» (1940), «Кров і пісок» (1941), «З тих пір, як ти пішов» (1944).
Залишила по собі дві зірки в алеї слави Голівуду.
Разом з чоловіком П. Орленьовим емігрувала до США (1905).
Долі нашої землячки М. Литавріна присвятила книгу «Американські сади Алли Назимової»
(1995).
Серед друзів та близьких знайомих Н. – А. Чехов, Н. Рамбова, Е. Лакетт, Ч. Бріант, Д. Бельський, Т. Бенкхед, Д. Еккер, Г. Бренон, М. Адамс, Мерседес де Акоста, Л. Шуберт, Р. Валентино, М.
Харріс, Л. Селзнік, Е. Гольдман, Р. Бартельмес, Ч. Чаплін, Ф. Арбакль, сестри Д. і Л. Гіш, Г.
Свансон, А. Капеллані та ін.
НАККО Ольга Єгорівна
Національний статус, що склався у світі: російсько-молдовський.
Письменник.
З дворянської родини. Батько, Накко Є., – освітянин.
Народилася в 1840 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної
області України).
Померла в 1919 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної
області України).
Виховувалася в одеському пансіоні пані Фітингоф (1854), навчалася в Варшавській ремісничій
школі.
Працювала вчителькою в низці бессарабських населених пунктів (1899-1917).
Друкувалася в газетах «Одеський аркуш», «Новоросійський телеграф», «Бессарабський вісник»,
«Одеський вісник», а також в «Південному збірнику», «Пушкінському збірнику».
Як літератор дебютувала брошурою «Керівництво з вивчення геліомініатюри, найповніше і
найдокладніше» (1882).
Потім настала черга оповідань і нарисів: «Вовк», «Прокляте місце», «Казка про Максима
Платоновича», «Дні молодості (З життя О. С. Пушкіна в Кишиневі)», «Дні юності», «Кір Христо і
Кір Янакі», «Папаруда», «Хто він?», «В лещатах бідності», «Тася», «Двійка», «Проект-мрія»,
«Одруження генерала Фредмана».
Наша землячка – автор книг «Бессарабські нариси і оповідання» (1900), «Оповідання» (1912),
«Баймачани» (1913).
Вийшовши заміж за бессарабського історика і літератора О. Накко (1858), наша землячка
потрапляє, за її ж словами, «в саму глушину Бессарабії», абсолютно нове для неї середовище, де
все дивувало, у тому числі й молдавська мова, яку вона тоді зовсім не знала, але якою «вельми
скоро вивчилася говорити».
У замітці «Збір від збірника – на пам’ятник Пушкінові» В. Князєв розповідає: «Восени, на обіді
белетристів, виникла думка видати до сторіччя народження Пушкіна збірник, присвячений його
102
імені, і всю виручку з нього передати на облаштування в селі Михайлівському, або поблизу
Святогорського монастиря, благодійного закладу в ім’я поета...» Такий збірник був насправді
видрукуваний в 1899 р. в Петербурзі. У книзі – два розділи: поезії і прози. І 86 авторів.
...Надзвичайно цікавий нарис Накко «Молоді роки. Пушкін в Кишиневі», що розповідає про
молдавське оточення поета. В нарисі перелічені дванадцять знайомих Пушкіна, з якими він часто
зустрічався. Це трактирник Кір Антоніо, відставний солдат Єгорка – вартівник на винограднику,
«багатій і жуїр» Флореско, 23-літня донька одеського комерсанта Аглая Беладжі, її подруга
Катиця, обійстя батьків котрої любив відвідувати Пушкін, і, зрештою, Іон Гуца – верховод
циганського табору, сивий старий, з яким поет подовгу розмовляв».
Серед друзів та близьких знайомих Н. – Л. Толстой, В. Ляпунов, С. Плаксін та ін.
НАКОВАЛЬНІН Сергій Федорович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Перекладач, видавець. Перший видавець найповнішого зібрання творів Ф. Прокоповича на
теренах Російської імперії.
З військової родини. Батько, Наковальнін Ф., – полковник царської армії, комендант м. Ніжин.
Народився в 1732 р. в м. Ніжин Ніжинського полку Російської імперії (нині – районний центр
Чернігівської області України).
Помер в 1772 р. у м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ).
Навчався в Сухопутному кадетському шляхетному корпусі (1750-1760).
Був викладачем Сухопутного кадетського шляхетського корпусу (1760-1767), прокурором
московського Судного приказу (з 1767).
Як літератор дебютував разом з І. Гречем випуском «Політичної географії» – першим подібним
підручником на теренах Російської імперії (1758).
Наступний доробок – найповніше зібрання творів Ф. Прокоповича – став головним у житті. Для
цензури до Св. Синоду Н. подав 43 проповіді славетного земляка, одну з яких до друку не
схвалили (1760).
У передмові Н. назвав Ф. Прокоповича «зачинателем нової руської літератури». В той же час він
був змушений виправдовувати «нерівність» авторської мови, «засміченої» простонародними
словами й українізмами, які «в Великій Росії не вживаються».
Дозвіл вдалося отримати лише на 1200 екземплярів. І тоді Н. власним коштом видрукував ще 3800
книг.
Готував Н. і німецьке видання книги «Феофана Прокоповича слова та промови повчальні,
похвальні й вітальні, зібрані деякі другим друком, а інші вперше друковані», проте далися взнаки
фінансові негаразди – за борги наклали арешт навіть на частину третю російського тиражу (1769).
Та історія все розставила на свої місця: нині видання Н. вважається найповнішим зібранням творів
Ф. Прокоповича.
А ось що пише В. Степанов в статті «Наковальнін Сергій Федорович»: «Н. переклав з німецької
мови рукописний учбовий курс «Політичної географії», який викладав у корпусі І. М. Греч, а
потім самостійно продовжив його. У «Передмові» вказувалося, що, не зважаючи на припинення
викладацької діяльності, Н. продовжує роботу над своїм географічним оглядом і «має намір
зробити його про всі не лише європейські, а й інші відомі держави і володіння в світі». ...Різку
оцінку дав епосі Середньовіччя, …яка залишила Росії «гідних, але посередніх письменників». ...У
своєму виданні (зібрання творів Ф. Прокоповича – авт.) Н. широко замінював застарілі слова і
словосполучення, підновляв транскрипції іноземних слів, іноді замінював їх російськими
еквівалентами, змінював синтаксис. Він надрукував тексти відповідно до правопису, який
«вживається в новітніх церковних книгах», цитати привів за «нововиправленою» єлизаветинською
Біблією, виправив помилки ранніх видань творів Прокоповича. Особливу увагу приділяв пошуку
«кращих списків» рукописних текстів».
Серед друзів та близьких знайомих Н. – О. Сумароков, М. Херасков, І. Греч, А. Нартов, М.
Бецький, П. Пастухов та ін.
НАРБУТ Володимир Іванович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Письменник, критик.
З дворянської родини. Брат, Нарбут Г., – художник.
103
Народився 2 (14) квітня 1888 р. на х. Нарбутівка Глухівського повіту Чернігівської губернії
Російської імперії (нині – Глухівський район Сумської області України).
Знищений більшовиками в одній зі сталінських катівень 14 квітня 1938 р. Місце поховання не
встановлено. За однією з версій, Н. втопили в одному з північних морів.
Закінчив Глухівську класичну гімназію, навчався в Петербурзькому університеті.
Був видавцем і редактором «Нового журналу для всіх» (1913), редактором журналу «Сирена»
(1918-1919), очолював Одеське відділення Російського телеграфного агентства, (1920), Харківське
відділення Українсько-російського телеграфного агентства (1921-1922), інспектором Народного
комісаріату освіти (1922-1924), заступником завідуючого відділом преси при ЦК РКП (1924-1927), заступником керівника Всеросійського асоціації пролетарських письменників (1927-1928).
Друкувався в газетах «Сільський вісник», «Варшавський щоденник», журналах «Вісник Європи»,
«Аргус», «Gaudeamus», «Сучасник», «Новий журнал для всіх», «Навколо світу», «30 днів»,
«Світлий промінь», «Нове життя», «Гіперборей».
Як літератор дебютував в журналі «Бог – в поміч!» статтею «Соловецький монастир» (1908).
Потім настала черга віршів «Осінній сад, осінній сад» (1908), «Відьма», «Столяр» (обидва – 1912),
«В дорозі», «Абіссінія», «Пустеля Сомалійська», «Джедда», «Прокажені в Хараре» (усі – 1913),
«Білизна» (1923).
Наш земляк – автор книг «Вірші» (1910), «Алілуя» (1912), «Кохання і кохання» (1913), «Плоть»,
«У вогняних стовпах» (обидві – 1920), «Олександра Павлівна» (1922).
Збірники «Страчений Серафим» і «Спіраль» з політичних мотивів надрукованими не були (набір
останнього розсипали).
З владою, незважаючи а її кольори, хоча іноді і прагнув, наш земляк порозуміння не знайшов. За
царату його книгу «Алілуя» заборонили продавати, вгледівши там «порнографію» (1912).
Уже за більшовиків невідомі вбили одного з братів Н. і поранили його самого, внаслідок чого
лікарям довелося ампутувати кисть лівої руки (1918).
Наступного разу за виказом письменника заарештували і засудили до 5 років сталінських таборів
(1936). Уже відбуваючи покарання, наш земляк знову постав перед сумнозвісною трійкою НКВС,
вирок якої – розстріл (1938).
Нашому землякові свої поетичні доробки присвятили Г. Ахматова – «По вірші» і М. Зенкевич
«Пам’яті Володимира Нарбута» (обидва – 1940).
Серед друзів та близьких знайомих Н. – В. Катаєв, М. Зенкевич, Е. Багрицький, Г. Ахматова, Ю.
Олеша, М. Гумільов, С. Чорний, І. Білібін, С. Городецький, В. Брусянін та ін.
НАРБУТ Георгій Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник-графік.
З поміщицької родини. Брат, Нарбут В., – письменник, критик.
Народився 14 (26) лютого 1886 р. на х. Нарбутівка Глухівського повіту Чернігівської губернії
Російської імперії (нині – Глухівський район Сумської області України).
Помер 23 травня 1920 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України). Похований на
Байковому цвинтарі.
Закінчив Глухівську гімназію (1896-1906), навчався в Петербурзькому університеті (1906),
майстернях І. Білібіна (1906-1907), Є. Званцевої і М. Добужинського (1907-1909), Ш. Холлоші
(1909).
Працював канцелярським служителем департаменту герольдії Сенату (1915-1916). ректором
Української Академії мистецтв (1919-1920).
Лауреат Золотої медалі Лейпцігської міжнародної виставки друку і графіки (1914).
Член комітету об’єднання «Світ мистецтва» (1916).
Член підкомісії з укладення списків предметів мистецтва, які підлягають поверненню з РСФРР в
Україну (1918).
Активний учасник заснування Української Академії мистецтв (1917).
Доробки Н. експонувалися на міжнародних виставках в Брюсселі, Лейпцигу, Петербурзі, Празі, Римі.
Як художник дебютував ілюстраціями до «Пісень про Роялда» (1903)
Перу нашого земляка належить брошура «Герби гетьманів Малоросії» (1915).
Вперше його малюнки експонувалися на сільськогосподарській виставці в м. Глухів і були
удостоєні грамоти повітового земства (1904).
104
Потім настала черга ілюстрацій до «Руслана і Людмили» О. Пушкіна (1904), казок «Журавель і
Чапля», «Як гриби воювали», «Теремок», «Дерев’яний орел», «Ведмідь», «Як миші кота ховали», казок Андерсена (1906-1909), до байок І. Крилова (1911-1912), до «Статуту ордена св. Георгія»
(1913), до російського каталогу і альбому на Лейпцігській виставці (1914), книги Г. Лукомського
«Старовинні обійстя Харківської губернії» (1915), циклу алегоричних композицій на теми першої
світової війни (1914-1915), ескізів гривень, поштових марок, цінних паперів, військових мундирів
Української армії, нової геральдики Української Народної Республіки, Української держави, 15
композицій до «Української абетки» (1917-1918), ілюстрацій до «Енеїди» Котляревського,
обкладинок до журналів «Мистецтво», «Сонце праці», «Народне господарство України», «Зоря»,
книг, низки екслібрисів (1919).
Звична техніка Н. – акварель, туш. Роботи відрізняються чіткістю контурного малюнка і
декоративністю композицій, його манері притаманні тонка стилізація мотивів ампіру і
використання суцільних чорних силуетів.
Виконував замовлення багатьох петербурзьких і московських видавництв, серед яких товариства І.
Ситіна, Й. Кнебеля, М. Вольфа, «Освіта», «Шипшина», «Пантеон».
Наш земляк першим в Україні проголосив принцип архітектурної побудови книги як єдиного
цілісного мистецького організму.
Допомагав у збиранні матеріалів, що започаткували музей, який невдовзі перетворився у Музей
українських діячів науки та мистецтва.
Геральдичні матеріали Н. зберігаються в Гербовому музеї Санкт-Петербурзького відділення
Центрального державного історичного архіву РФ.
Значна частина творів Н. зберігається в Харківському художньому музеї.
До 120-річчя з дня народження видатного художника Національний банк України випустив в обіг
ювілейну двогривневу монету «Георгій Нарбут» (2006).
До цієї ж дати у м. Херсон була розгорнута виставка творів видатного графіка, доповнена показом
книг, журналів, обгорток з приватної колекції одесита Тараса Івановича Максимюка (2006).
Серед друзів та близьких знайомих Н. – Д. Митрохін, І. Білібін, Д. Щербаківський, О. Бенуа, М.
Добужинський, М. Реріх, В. Модзалевський, Г. Лукомський, М. Мурашко, Й. Кнебель, Ш.
Холлоші, Є. Лансере, К. Петров-Водкін, М. Грушевський, І. Стешенко, С. Тройницький, О.
Остроумова-Лебедєва, С. Тройницький, О. Шарлеман, М. Бурачек, В. Кричевський, М. Бойчук, Р.
Лісовський, Л. Лозовський, М. Кірнарський, А. Середа, П. Ковжун та ін.
НАРІЖНИЙ Василь Трохимович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, перекладач. Фундатор жанру роману на теренах Російської імперії.
З дворянської родини. Батько, Наріжний Т., – вахмістр Чернігівського карабінерного полку.
Народився в 1780 р. в с. Устивиця Миргородського полку Російської імперії (нині –
Великобагачанський район Полтавської області України).
Помер 21 червня (3 липня) 1825 р. в м. Петербург (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований на
Охтинському цвинтарі.
Навчався в Дворянській гімназії при Московському університеті (1792-1798), на філософському
факультеті Московського університету (1799-1801).
Працював дрібним чиновником грузинського уряду (1801-1802), секретарем Лорійської управи
земської поліції (1802-1803), чиновником відділу соляних справ Експедиції державного
господарства (1803-1807), Гірничої експедиції (1807-1813), столоначальником Інспекторського
департаменту Військового міністерства (1815-1821).
Кавалер ордена св. Ганни (1816).
Друкувався в журналах «Іппокрена», «Змагальник освіти і добродіяння», «Приємне і корисне
проведення часу», «Квітник».
Як літератор дебютував в журналі «Приємне і корисне проведення часу» перекладом з німецької
поетичного переказу «Створення троянди» (1798).
Потім настала черга вірша «Пісня Володимиру київських Боянів», поем «Береги Алти»,
«Звільнена Москва» (усі – 1798), повістей «Рогвольд» (1798), «Георгій і Олена», «Настасія»
(обидві – 1810), «Ігор», «Любослав» (обидві – 1818), «Олександр» (1819), «Арістіон, або
Перевиховання» (1822), «Запорожець», «Марія», «Наречена під замком», «Багатий злидар» (усі –
1824), «Два Івана, або Пристрасть до позовів» (1825).
105
Наш земляк – автор п’єс «Кривава ніч, або Остаточне падіння дому Кадмова», «День злодійства і
помсти» (1800), «Мертвий замок» (1801), «Дмитро Самозванець» (1804), «Олена», «Святополк»,
«Світлосан» (усі – 1812), романів «Російський Жилблаз, або Пригоди князя Гаврила Симоновича
Чистякова» (1814), «Чорний рік, або Гірські князі» (1818), «Бурсак»(1824), «Гаркуша,
малоросійський розбійник» (1825).
Його перу також належать книги «Словенські вечори» (1809), «Нові повісті» (1824).
Н. мав проблеми з публікацією низки свої доробків. Так, друк роману «Російський Жилблаз...»
зупинили через «не дозволені і звабливі місця», а надруковані частини заборонили продавати.
Не дозволили цензура випустити й роман «Гаркуша, малоросійський розбійник». Він побачив світ
у перекладі українською мовою у Львові (1928).
Зібрання творів нашого земляка вийшло уже після його смерті (1835-1836).
Перекладав Есхіла, Софокла.
Серед друзів та близьких знайомих Н. – А. і О. Тургенєв, І. Мартинов, Ф. Глинка, К. Батюшков, І.
Сохацький, Ф. Вронченко, П. Коваленський, Є. Колбасін, В. Федоров, П. Взмьотнєв, І.
Розенмейер, В. Пошивалов, О. Мерзляков та ін.
НАРЦИСКІН Яків Федорович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, перекладач.
З якої родини – не відомо.
Народився в середині XVIII ст. в [Малоросії]. Точне місце, дати народження і смерті – не відомі.
Навчався в академічній гімназії (1761-1764), Московському університеті.
Був чиновником юстиц-колегії (1774-1775), завідуючим канцелярією куратора Московського
університету (1776-1778), секретарем при І. Шувалові (1778-1780), офіцером військової похідної
канцелярії Таганрозького драгунського полку (1780-1784), чиновником Кабінету Її імператорської
величності (1789-1790).
Як літератор дебютував промовою англійською мовою на церемонії шлюбу князя Павла
Петровича з Наталією Олексіївною (1773).
Н. – автор од «На взяття Очакова», «На прибуття Г. Потьомкіна « в місто св. Петра» (обидві –
1789).
Наш земляк також переклав книгу «Такий нинішній світ» Л.-С. Мерсьє (1784).
А ось що пригадує М. Гарновський у своїй книзі «Нотатки»: «Двір був дуже задоволений відгуком
(про вас –авт. ) його світлості, кур’єра Тіле. Дехто нудьгує, не отримуючи від вас листів. Я
вибачаю це слабістю здоров’я, безліччю справ, якими ви зайняті, і швидкістю відправлення
кур’єра Тіле. ...У пакеті під № 4, ви знайдете прекрасні вірші у подарунок вам від п. Нарцискіна».
Серед друзів та близьких знайомих Н. – Г. Потьомкін, І. Меліссіно, В. Попов, І. Шувалов та ін.
НАСЛЄДОВ Дмитро Миколайович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Фізик. У фізиці існує науковий термін «тунельні діоди Наслєдова».
З міщанської родини. Батько, Наслєдов М., – коректор.
Народився 12 серпня 1903 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 8 січня 1975 р. в м. Ленінград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив одну з Київських гімназій, фізико-математичний факультет Київського державного
університету (1924).
Працював лаборантом Київського рентгенівського інституту (1924-1927), викладачем Київського
державного університету (1927-1930), завідуючим лабораторією, заступником директора
Ленінградського фізико-технічного інституту (1930-1973), викладачем Ленінградського
політехнічного інституту (1937-1975).
Член-кореспондент німецької академії наук і літератури в Майнці (1968).
Член Французького фізико-хімічного товариства.
Заслужений діяч науки і техніки РРФСР (1964).
Лауреат Державної премії СРСР (1974).
Лауреат Ленінської премії (1964).
Спеціалізувався з проблем фізики і техніки напівпровідників, фізики твердого тіла, дозиметрії.
Досліджував з’єднання типу АIII-ВV; електричні, оптичні, фотоелектричні, люмінесцентні
властивості нових матеріалів; вказав на можливість стимулюючого випромінювання з p-n-
106
переходу в арсеніді галію і спостерігав його; розробив технологію отримання монокристалів
арсеніду галію і арсеніду індію та електронно-діркових переходів на їх основі; створив
фотоелектричні перетворювачі сонячної енергії з високим ККД, високочутливі приймачі
випромінювання для різних областей спектру, тунельні діоди.
Як вчений дебютував працею з іонізації твердих діелектриків рентгенівськими променями і їх
високовольтної поляризації.
Потім настала черга низки підручників з фізики електронних процесів, багатьох науково-
популярних книг, брошур.
Серед друзів та близьких знайомих Н. – А. Іоффе, В. Лашкарьов, Н. Горюнова, В. Галаванов, К.
Виноградова, Т. Данилова, В. Євстропов, Б. Царенков, В. Лопатинський, Т. Лагунова, С. Ривкін, В.
Сєдов, Ю. Сметаннікова, Ю. Попов, О. Омельяненко та ін.
НАСОНОВ Арефій Якимович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Священик. Зарахований до лику святих Російською Православною Церквою (2001).
З селянської родини.
Народився 24 жовтня 1888 р. в с. Довжик Пулинської волості Житомирського повіту Волинської
губернії Російської імперії (нині – Житомирський район Житомирської області України).
Розстріляний більшовиками 10 січня 1938 р. на околиці м. Рязань. Місце поховання – не відоме.
Закінчив 2-класну міністерське училище, самотужки склав іспити на звання учителя (1913),
закінчив Житомирську духовну семінарію.
Був учителем (1913-1914), священиком церкви (1914-1916) у рідному селі, в с. Голишево
Рівненського повіту (1916), с. Андріївка Чембарського повіту Пензенської губернії (1916-1927; 1928-1931), настоятелем церкви в ім’я праведних Іоакима і Ганни м. Можайськ Московської
області (1931-1932), священиком церкви с. Бички Сараївського району Рязанської області (1936-1937).
Уперше заарештований за «антирадянську діяльність» (1927). Після кількамісячного перебування
у в’язниці випущений під підписку про невиїзд.
Удруге заарештований без висунення звинувачень (1931). Після двотижневого перебування у
в’язниці випущений.
Утретє заарештований за «агітацію проти заходів Радянської влади, ...мешкав в 3-х кілометровій
зоні військового складу, систематичне обробляння в антирадянському дусі громадян, які
відвідували церкву» (1932). Сталінською «трійкою» засуджений до 3 років заслання до табору
поблизу м. Алма-Ата (Казахстан).
Учетверте заарештований без висунення звинувачень (1935). Протримавши його декілька місяців
у Луб’янській в’язниці, випустили.
Уп’яте заарештований за «контрреволюційну агітацію, агітацію проти виборів до Верховної Ради»
(1937). «Трійкою» НКВС по Рязанській області засуджений до розстрілу.
Посмертно реабілітований прокуратурою Московської області (1989).
День пам’яті – 28 грудня (10 січня).
Серед друзів та близьких знайомих Н. – А. Храповицький, П. Перов, М. Соловйов та ін.
НАУМОВИЧ Іван Григорович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, журналіст, перекладач, громадський діяч.
З учительської родини.
Народився 26 січня 1828 р. в с. Козлів Камінь-Бузького повіту Австрійської імперії (нині –
Козівський район Тернопільської області України).
Помер 4 (16) серпня 1891 р. в м. Новоросійськ Російської імперії (нині – Краснодарський край
РФ). Похований на місцевому цвинтарі; перепохований на Аскольдовій могилі в Києві.
Закінчив Львівські гімназію (1844), духовну семінарію (1848). Прийняв сан священика (1851).
Був уніатським священиком (1848-1885), єпархіальним місіонером у боротьбі з штундизмом
(1885-1889), священиком в с. Борщагівка поблизу Києва (1889-1891), видавцем газет «Руська
правда» (1871), «Руська рада», журналу «Наука» (1883-1903).
Голова просвітницького Товариства в пам’ять ім. М. Качківського (1874),
Депутат Галицького сейму (1861-1866),
Член австрійського Рейхсрату (з 1873).
107
Член культурно-просвітницького товариства «Галицько-руська матиця» (1848).
Голова Товариства в пам’ять М. Качківського (1874-1877).
Учасник абіссинської експедиції Ашинова (1888-1889).
Друкувався в газетах «Церковні відомості», «Руський вісник», «Руська рада», журналах «Слово»,
«Зоря Галицька», «Наука», «Сільськогосподарські бесіди», «Російський вісник», «Мандрівник».
Як літератор дебютував «Віршем на честь його ясновельможності Михайла Левицького,
митрополита Галицькому» (1848).
Потім настала черга наступних доробків: «Повісті і пісні Івана Н.» (1861), «Золота книжечка для
дітей» (1874), «Твори для народу галицько-руського священика батька Івана Наумовича» (1885),
«Чотири путівники доброго життя: Страх Божий. Мудрість. Тверезість. Праця», «Заповітні
тополі», «Псалтирник. Повість з галицько-руського народного життя», «Як позбутися російському
народу пиятики» , «Про сучасне становище Галицької Руси», «Бесіди Степана Сторазумова про
сільське господарство», «О. Феодор. Повість», (усі – 1888), «Роман Кузьміна» (1888-1889),
«Церковна проповідь і бесіда», «Історичного нарису унії» (обидва – 1889), «Червонна Русь, її
минуле і сьогодення», «Християнські чесноти» (обидва – 1890), «Православні народні календарі»
(1890 і 1891) «Книга для читання з сільського господарства», «Як у простоті живуть люди»
(обидва – 1891), «Сироти» (1894), «Горить! Розповіді» (1897), «Повісті і розповіді з галицько-
руського життя» (1901), «Бесіди пастиря» (1902).
Деякі з його віршів включені в антологію «Поезія слов’ян» (1871).
Перекладав Мольєра, В. Гюго.
Вважав своєю головною метою виховання дітей, заставою якого э правильне виховання батьків, їх
християнська віра, знання історії, господарське вміння. За безпосередньою участю Н. в Галичині
було відкрито понад тисячу сільських читалень, бібліотек, співочих гуртків, братерств тверезості, засновані громадські магазини, сільські ощадно-позичкові каси, кооперативи.
Наш земляк залишався прихильником очищення уніатського обряду від латинського впливу,
повернення до слов’янської мови в богослужінні, дотримання постів Східної церкви.
Активно виступаючи проти національної дискримінації австрійською владою корінного населення
Галичини і переконавшись в безплідності спроб реформувати уніатство, став одним з ініціаторів
руху за повернення до православ’я. За це нашого земляка, звинувативши в державній зраді,
заарештували і запроторили до в’язниці у «справі Ольги Грабар» (1882). Папа Римський позбавив
неслуха сану і приходу та відлучив від церкви (1882). В результаті Н. перейшов у православ’я і
переїхав до Києва (1885).
Стурбований становищем галичан на рідній землі, репресіями з боку чужинців, Н. розробив план
переселення земляків на Кубань і виїхав оглянути місця майбутніх поселень. І раптово помер.
Існує версія, що його отруїли єзуїти.
Серед друзів та близьких знайомих Н. – М. Драгоманов, І. Вишнєградський, М. Білоус, М. Катков, В. Черкаський, К. Побєдоносцев, М. Гербель, Г. Яхимович та ін.
НАХІМОВ Яким Миколайович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет-сатирик, перекладач.
З поміщицької родини.
Народився 8 (19) вересня 1782 р. на х. Попівка Богодухівського повіту Харківського намісництва
Російської імперії (нині – в межах с. Мерло Богодухівського району Харківської області України).
Помер 18 (30) липня 1814 р. на х. Шийчин Харківського повіту Слобідсько-Української губернії
Російської імперії (нині – с. Івано-Шийчине Богодухівського району Харківської області України).
Закінчив благородний пансіон при Московському університеті, словесний факультет Харківського
університету (1805-1808).
Служив в Маріупольському гусарському полку, у Петербурзі, читав лекції харківським
чиновникам, які готувалися здавати екзамени на черговий чин.
Був затриманий з підробленим патентом на чин капітана, що позбавило його можливості
продовжувати столичну кар’єру. Повернувшись до Харкова, відокремлено жив в селі.
Твори друкувалися в журналах «Іппокрена», «Періодичні твори про успіхи народної освіти»,
«Харківський Демокрит», «Приємне і корисне», «Вісник Європи».
Як літератор дебютував в журналі «Приємне і корисне» перекладом з німецької (1798).
Потім настала черга віршів «Ода С…», «Пісня Вірі», «Невідомому вигадникові», «Пісні про похід
Ігоря проти половців», «Тарасові-авторові», «До Росії», «На отримання кандидатського звання», 108
«Горацієвому імітаторові», «Гуру», «Безбожникові», «Елегія», «Пісня калюжі», «До самого себе»,
«Золотий час», «Квіточка», «Пісня жовтня 25-го», «Осінь», «Поет», «До Росії», поеми
«Пурсоніада».
Перу Н. також належать байки «Дяк і жебрак», «Хвала гусячому перу», «Море і річка»,
«Звіринець», «Лист мого приятеля, який мандрував дивовижним пташиним світом», «Мерзликін»,
«Вітряк без мірошника», «Бджола та Оса», епіграм «До родовідного дерева», «Ослові Вельможі»,
«До портрета піддячого», «До зображення блохи», «Дурному поетові», «До модних жінок»,
«Запитання француза і відповідь росіянина», «Дзеркало і виродок».
Що стосується особистого життя, то воно Н. не панькало. Він майже водночас втратив крихітку-
сина, батька і сестру, що призвело до надмірного вживання алкоголю.
Книга нашого земляка «Твори у віршах і прозі» вийшла уже після смерті (1815).
Низка віршів Н., серед яких уривки з незакінченої комедії «Закохані педанти, або Невдале
одруження філософа», вперше надруковані в журналі «Російські старожитності» (1880). Прозовий
твір «Оповідь про Феміду і про іноплемінних канцелярських» залишився в рукописі.
Творчості Н. присвячені стаття П. Лещенка «Несправедливо забутий поет-сатирик»(1963), розділ
монографії І. Лосієвського «Російська ліра з України»(1993).
Серед друзів та близьких знайомих Н. – Г. Сковорода, Г. Квітка-Основ’яненко, В. Маслович, Д.
Борзенков, І. Ризький, О. Сомов, І. Срезневський та ін.
НАЩИНСЬКИЙ Данило
Національний статус, що склався у світі: російський.
Перекладач, проповідник. В чернецтві – Давид (1750).
З козацької родини.
Народився в 1721 р. в м. Полтава Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної
області України).
Помер 5 (16) травня 1793 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України). Похований на
Дальніх печерах Києво-Печерської лаври.
Навчався в Київській духовній академії, Галицькому та Саксонському університетах.
Був учителем Київської духовної академії (1747-1755), настоятелем Слуцького Троїцького
монастиря (1755-1758), ректором Київської духовної академії (1758-1761), настоятелем
Гамаліївського Харлампієвого монастиря (1761-1769), архімандритом Глухівського
Петропавлівського монастиря (1769-1772), настоятелем Бизюкового монастиря Смоленської
єпархії (1772-1789).
Як літератор дебютував перекладом (разом з І. Корніусом) збірника творів Ф. Прокоповича, в який
увійшли: «Коротка повість про смерть Петра Великого», «Надгробні слова Петру Великому»,
«Надгробні панегіричні слова, сказані в день тезоіменитства Петра Великого», «Панегірик на
Полтавську перемогу», «Урочиста пісня в честь Полтавської перемоги», а також низка листів
(1743).
Уже через два роки Н. видає наступний збірник Ф. Прокоповича: «Апологія, або Захист віри»,
«Апологія, або Захист святих мощів Києво-Печерських», «Ода на подорож в Москву заради
коронації імператору Петру III», «Описання місцезнаходження Києва», «Напучувальна елегія
учню про дотримання непорочності життя», «Чернича елегія від імені сина до батька, який схиляв
його від чернечого життя на користь світського», «Лист до Михайла Молларда», «Вітальна
промова імператриці Ганні в зв’язку зі сходженням на престол», а також шість проповідей.
Перу нашого земляка належать оригінальні філософські доробки «Сто правил християнського
житія», «Ліки на нечистоту й хтивість плотську», и «Корисна настанова про Святе Письмо»
(1762), переклад книги «Золотий клейнод дітей Божих, тобто правдивий шлях до християнства»
(1766).
Н. мав непростий характер, що обумовило низку скандалів. Так, він свого часу забажав
перебудувати навчальний процес в Київської духовної академії, чим викликав зливу нарікань у
підлеглих, котрі ніяких змін не бажали. Аби поставити тих на місце, Н. значно скоротив кількість
продуктів, що їх учителі отримували з монастирів, загостривши конфлікт до останньої межі. В
результаті запеклої боротьби митрополит Київський відмінив нововведення, а їх ініціатора
звільнив з роботи (1759).
Конфлікт з єпархіальним керівництвом вилився в суд, який, втім, не призвів до серйозних
наслідків (1767).
109
Боровся наш невгамовний земляк і з єпископом Смоленським Гедеоном Вишневським, на якого
навіть написав доповідну записку в Синодальну контору (1780).
Врешті-решт Н. «із-за хвороби» відсторонили від церковних справ, і він переїхав жити до Києво-
Печерської лаври (1789).
Серед друзів та близьких знайомих Н. – Г. Сковорода, Ф. Василевич-Баєвський, архієпископ
Левшин, С. Миславський, Г. Потьомкін та ін.
НЕДОБРОВО Микола Володимирович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, критик, теоретик мистецтва, літературознавець.
З дворянської родини.
Народився 1 вересня 1882 р. в маєтку Роздольне Харківської губернії Російської імперії (нині –
Зміївський район Харківської області України).
Помер 3 грудня 1919 р. в м. Ялта, де господарювали денікінці (нині – Автономна Республіка Крим
України). Похований на Аутському цвинтарі.
Закінчив Харківську гімназію, навчався в Харківському університеті, закінчив Петербурзький
університет (1906).
Служив в канцелярії Державної Думи Росії (1908-1916).
Член Товариства ревнителів художнього слова.
Один із засновників і заступник голови Товариства поетів (1913-1915).
Друкувався в газеті «Мова», журналах «Світ мистецтва», «Російська думка», «Альманах дум»,
«Північні нотатки».
Як літератор дебютував в газеті «Мова» (1907).
Перу Н. належать повість «Душа в машкарі» (1914), трагедія у віршах «Юдіф» (1923), статті про
творчість Г. Ахматової, А. Фета, Ф. Тютчева.
Поезія Н. опублікована лише в 1999 р.
Серед друзів та близьких знайомих Н. – А. Білий, Г. Ахматова, К. Бальмонт, О. Мандельштам, О.
Блок, В. Брюсов, Є. Лисенков, В. Іванов, Е. Метнер, В. Знаменська, А. Горнфельд, С. Дягілєв, В.
Розанов, Д. Філософов, Л. Шестов та ін.
НЕЖДАНОВА Антоніна Василівна
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Співачка. Первая певица, выступившая по Всесоюзному радио (1924).
З родини священика, який був і вчителем церковної школи.
Народилася 4 (16) червня 1873 р. в с. Крива Балка Одеської губернії Російської імперії (нині – в
межах м. Одеса України).
Померла 26 червня 1950 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похована на Новодівочому
цвинтарі.
Закінчила Одеську гімназію, Московську консерваторію (1899-1902).
Працювала в Одеському міському жіночому училищі, Московському Великому театрі (з 1902),
викладачем студії Великого театру та студії К. Станіславського (з 1936), Московської
консерваторії (з 1943).
Народна актриса СРСР (1936).
Лауреат Державної премії (1943).
Герой Соціалістичної Праці (1925).
Н. мала рідкісної краси тембр у всіх регістрах, вгорі він сягав «фа-соль» третьої октави.
Дебютувала у Великому театрі партією Антоніди в опері М. Глинки «Життя за царя» (1902).
Надалі наша землячка блискуче виконувала партії Людмили («Руслан и Людмила» М. Глинки),
Розини («Севільський цирульник» Россіні), Лакме (однойменна опера Деліба), Церліни («Дон
Жуан» Моцарта), Цариці ночі («Чарівна флейта» Моцарта), Тетяни («Євген Онєгін» П.
Чайковського), Снігуроньки (однойменна опера Римського-Корсакова), Шемаханської царівни
(«Золотий півник» Римського-Корсакова), Ельзи («Лоенгрін» Вагнера), Мімі («Богема» Пуччіні), Філіни («Міньон» Тома), Марфи («Царська наречена» Римського-Корсакова), Іоланти
(однойменна опера П. Чайковського), Царівни Лебідь («Казка про царя Салтана» Римського-
Корсакова), Парасі («Сорочинський ярмарок» Мусоргського), Нінетти («Любов до трьох
помаранчів» Прокоф’єва).
110
З величезним успіхом виконала партію Джільди з опери Верді «Ріголетто» на сцені паризької
«Гранд Опера» (1912).
Н. чудово співала романси, а також українські, російські й білоруські народні пісні.
Для Н., єдиної, було зроблено виняток: дозволено вступати в духовних концертах Синодального
хору (робити це жінки могли лише в жіночих монастирях).
Наша землячка – автор статей про творчість М. Римського-Корсакова, С. Рахманінова, Л.
Собінова.
Її іменем названі лінія й консерваторія в Одесі, вулиця й провулок у Москві, круїзний теплохід, який затонув (2004).
В будинку, де співачка мешкала останні роки, відкрито її музей-квартиру, при Всеросійському
театральному товаристві функціонує вокально-творчий кабінет ім. Нежданової.
Серед друзів та близьких знайомих Н. – Ф. Шаляпін, К. Станіславський, М. Єрмолаєва, Л.
Собінов, В. Сук, С. Рахманінов, В. Чесноков, А. Коутс, О. Глазунов, Е. Карузо, Б. Шоу, О.
Скрябін, Г. Пирогов та ін.
НЕЙГАУЗ Генріх Густавович
Національний статус, що склався у світі: російський.
З інтелігентської родини. Батько, Нейгауз Г., – учитель музики; мати, Блуменфельд О., – піаністка; дядько, Блуменфельд Ф., – піаніст, диригент, композитор; двоюрідний брат, Шимановський К., –
композитор.
Народився 12 квітня 1888 р. в м. Єлизаветград Херсонської губернії Російської імперії (нині – м.
Кіровоград, адміністративний центр однойменної області України).
Помер 10 жовтня 1964 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому
цвинтарі.
Закінчив Школу майстрів при Віденській академії музики та сценічної майстерності (1914),
Петербурзьку консерваторію (1915).
Працював викладачем Московської консерваторії (1922-1964).
Народний артист РРФСР.
Заслужений діяч мистецтв РРФСР.
Дебютував на Вестфальдському музичному фестивалі в Дортмунді (1904).
Н. – автор книги «Про мистецтво фортепіанної гри. Нотатки педагога» (1958).
У м. Київ існує Товариство ім. Г. Нейгауза.
У м. Кіровоград функціонують дитяча музична школа №1 ім. Г. Нейгауза; народний музей Генріха
Густавовича Нейгауза; щовесни проводиться фестиваль піаністів «Нейгаузівські музичні зустрічі».
Фестивалі імені Н. також проводяться уСаратові (РФ), Телаві (Грузія).
У м. Москва з нагоди 120-річчя від дня народження нашого земляка пройшли вечори фортепіанної
музики (2008).
Що стосується особистого життя, то наш земляк за підозрою, що він – німецький шпигун, зазнав
арешту, просидів вісім місяців на Луб’янці і, зрештою, був висланий до Свердловська (1942).
Серед друзів та близьких знайомих Н. – П. Коханський, С. Ріхтер, Я. Зак, Л. Годовський, В. Асмус, К. Ігумнов, Б. Яворський, Е. Гілельс, Є. Малінін, В. Крайнєв, О. Любімов, І. Андронніков, М.
Вільмонт, С. Фейнберг, Б. Пастернак, Р. Фальк, О. Габрічевський та ін.
НЕЙОЛОВ Сергій Олексійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет.
З дворянської родини.
Народився 20 лютого 3 березня) 1781 р. в м. Чернігів Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 30 квітня (12 травня) 1852 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ).
Похований на Ваганьківському цвинтарі.
В чотирічному віці був записаний в лейб-гвардійські Ізмайлівський (1785-1794), а потім Кінний
(1794-1798) полки. Зовсім юним вийшов у відставку (1798) і оселився в Петербурзі, де уславився
любовними інтригами, дуелями, гульбищами, скандалами. З «неприємних ситуацій» його не раз
визволяла впливова рідня: батько Н. – голова Палати кримінального суду Чернігівського
намісництва, а серед близьких – графи Салатикові, Чернишові, князі Меншикові.
Відомі його вірші «Щасливі хвилини» (1804), «До Груші» (1811).
111
Друкувався в «Журналі для любих», «Пантеоні російської поезії», «Збірці російських віршів».
Великої популярності набув завдяки епіграмам, посланням, експромтам саме «не для друку», за
що О. Пушкін якось назвав нашого земляка «співцем гною».
А як його творчість оцінив П. В’яземський у книзі «Старий записник»: «Нейолов, між іншим,
любив писати амфігури, і деякі з них дуже вдалі і кумедні. Ця остання властивість відмінна риса
якщо не таланту, то здібностей Нейолова. Утішність, істинна і товариська веселість дуже рідко
зустрічаються в нашій літературі. А тим часом російському розуму притаманна жилка
жартівливості: ми глузливіші, ніж смішливі, переважно на папері. Чорнило якось остуджує у нас
спалахи веселості. На російській сцені мало сміються і мало смішать. Ми майже можемо сказати, що російській комедії не до сміху. У французів називаються амфігурами куплети, покладені
звичайно на всім знайомий наспів: куплети складені з віршів, які не мають зв’язку між собою, проте відзначаються жартівливістю і часто несподіваними римами. Іноді це пародії на відомі
твори, легкі натяки на особистості і так далі. Ось деякі виписки з Нейолова...»
Серед друзів та близьких знайомих Н. – батько і дядько О. Пушкіна, О. Пушкін, П. В’яземський, І.
Мятлєв, І. Долгоруков, С. Кисельов, В. Пушкін, О. Перовський (Погорєльський), І. Дмитрієв, С.
Панов та ін.
НЕКРАСОВ Віктор Платонович
Національний статус, що склався у світі: радянсько-російський.
Письменник.
З лікарської родини.
Народився 4 (17) червня 1911 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 3 вересня 1987 р. в м. Париж (Франція). Похований на цвинтарі Сент-Женевьєв-де Буа.
Закінчив архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту (1936),
театральну студію при Російському драматичному театрі (1937).
Працював актором і театральним художником в театрах Києва, Ростова-на-Дону, Кірова,
Владивостока (1939-1941), кореспондентом київської газети «Радянське мистецтво» (1945-1947), вів передачі на радіо «Свобода».
Учасник другої світової війни, зазнав поранення (1941-1944).
Лауреат Державної премії СРСР (1947).
Кавалер французького ордена Почесного легіону.
Член французького ПЕН-клубу.
Друкувався в журналах «Новий світ», «Знамено», «Грані», «Континент».
Як літератор дебютував в журналі «Знамено» повістю «В окопах Сталінграду» (1946).
Потім настала черга повістей «В рідному місті» (1954), «Кіра Георгіївна» (1959), «Нотатки
роззяви» (1976), «Саперліпопет, або Якби та якби, та виросли в роті гриби» (1983), «По обидва
боки Стіни. Повісті і оповідання» (1984), «Моя сумна повість» (1986), романів «Сталінград»
(1981), «Як я став шевальє» (1986).
Н. – автор сценаріїв документальних фільмів «Невідомому солдатові» (1961) та «П’ятдесят вісім
хвилин в Італії».
Його перу також належать нариси «Перше знайомство», «Дні Турбіних», «По обидва боки
океану», «Місяць у Франції».
За нарис «По обидва боки океану» Н. отримав сувору партійну догану (1963).
Письменник підписує листа 25 діячів науки і культури Генеральному секретареві ЦК КПРС із
протестом проти реабілітації Сталіна, а також колективного листа до Верховної Ради РРФСР з
протестом проти нових статей кримінального законодавства (190-1 і 190-3), введених для
боротьби з інакодумством (обидва – 1966); ставить він свій автограф і під листами депутатам
Верховної Ради СРСР про те, що звинувачувальний вирок п’ятьом демонстрантам, які вийшли на
Красну площу з протестом проти введення військ до Чехословаччини – порушення основних прав
і свобод громадян (1968), на захист В. Чорновола (1969).
Нашого земляка з подачі М. Хрущова звинуватили в «підлабузництві» перед Заходом. У його
київській квартирі пройшов обшук, вилучивши сім мішків рукописів, книг, журналів, газет, листів, фотографій; письменника-фронтовика впродовж шести діб допитували слідчі КДБ (1972).
У відповідь на це Н. емігрував до Франції (1974).
За повістю нашого земляка «У рідному місті» знято художній фільм «Місто запалює вогні» (1958).
У Києві встановлено меморіальну дошку Н.
Його ім’я присвоєно столичній бібліотеці по вул. Волоській, 33 (1997).
112
Серед друзів та близьких знайомих Н. – Г. Кіпніс, В. Селібер, Г. Шпаліков, О. Твардовський, В.
Биков, А. Сахаров, В. Конецький, Є. Євтушенко, Г. Снєгірьов, О. Борщаговський, Р. Клячкіна, В.
Вишневський, П. Бондаровська, Л. Волинський, П. Утевська, Л. Плющ, В. Кондирєв, Л. Арагон, В. Мельниченко, Е. Тріоле, К. Паустовський, М. Розанова, В. Кондратьєв, Т. Голованова, М.
Геллер, А. Синявський та ін.
НЕКРАСОВ Микола Олексійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет.
З поміщицької родини.
Народився 28 листопада (10 грудня) 1821 р. в м. Немирів Брацлавського повіту Подільської
губернії Російської імперії (нині – районний центр Вінницької області України).
Помер 27 грудня 1877 (8 січня 1878 р.) в м. Петербург (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований
на цвинтарі Новодівочого монастиря.
Навчався в Ярославській гімназії (1832-1837), слухав лекції на філологічному факультеті
Петербурзького університету (1838-1840).
Був видавцем і редактором журналу «Сучасник» (1847-1866), співредактором журналу
«Вітчизняні нотатки» (з 1868).
Друкувався в журналах «Вітчизняні нотатки», «Син Вітчизни».
Дебютував в журналі «Син Вітчизни» віршем з приміткою «Перша спроба 16-річного юного поета
(1837) і пізніше – збіркою «Мрії і звуки» (1840).
Потім настала черга наступних доробків: «Балакун» (1843),»У дорозі» (1845), «Коробейники»
(1861), «Лицар на годину» (1862), «Мороз, Червоний ніс» (1864), «Дідусь» (1870), «Російські
жінки» (1871-1872), «Три елегії» (1873), «Ранок», «Зневіра», «Елегія», «Пророк» (усі – 1874),
«Кому на Русі жити добре» (1866 -1876), «Сучасники» (1875-1876), «Сівачам» (1876). І фінальна
збірка – «Останні пісні» (1877).
Н. зібрав і опублікував два альманахи: «Фізіологія Петербургу» (1845), «Петербурзький збірник»
(1846), в яких надрукував повісті, оповідання, нариси І. Тургенєва, Ф. Достоєвського, В.
Бєлінського, О. Герцена, В. Даля.
Наш земляк – автор вірша «Блажен незлобивий поет», написаного на смерть М. Гоголя.
У свою чергу Н. багато перекладав І. Франко.
Владі не подобалася незалежна творча позиція Н., і вона відповідно реагувала. Так, вірш
«Батьківщина» цензура заборонила, а нарис «Петербурзькі кути» безбожно порізала. У свою
чергу, сам поет, болісно сприйнявши критику свого першого збірника, скупив тираж і його
знищив.
Особисте життя генія теж не було легким. Ще трирічним малюком батько, ярославський поміщик-
самодур, перевіз сина до свого маєтку Грешнєво. Поводився він у родини надзвичайно грубо.
Часто діставалося і неслуху-хлопчику. А коли вже юнаком Н. відкрито пішов наперекір батькові, знехтувавши його вимогами йти на військову службу, той позбавив сина найменшої матеріальної
підтримки. Тож перші п’ять років у Петербурзі поет жив у підвалі, з якого за несплату господарка
збиралася його вигнати, перебивався з чорного хліба на воду, голодував.
А коли наш земляк у чудовому настрої відправився на весілля сестри, то – так сталося! –
потрапив… на похорони матері.
На тридцять третьому році життя він тяжко захворів (1853). Незважаючи на нестерпний біль, поет
продовжував працювати.
Нещастя, які випали на його долю, згодом найшли своє відображення у віршах і незакінченому
романі «Життя і пригоди Тихона Тростникова».
Серед друзів та близьких знайомих Н. – Л. Толстой, І. Гончаров, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-
Щедрін, В. Жуковський, М. Добролюбов, В. Сологуб, Г. Плеханов, Д. Григорович, Я.
Полонський, І. Бєлінський, І. Панаєв та ін.
НЕПЛЮЄВ Микола Миколайович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Громадський діяч, богослов, педагог, літератор. Фундатор «Православного
Хрестовоздвиженського Трудового Братства» – першого пацифістського товариства в Російській
імперії (1889).
З дворянської родини. Батько, Неплюєв М., – маршалок Чернігівського губернського дворянства.
113
Народився 11 (24) вересня 1851 р. в с. Ямпіль Глухівського повіту Чернігівської губернії
Російської імперії (нині – районний центр Сумської області України).
Помер в січні 1908 р. в с. Воздвиженське Глухівського повіту Чернігівської губернії Російської
імперії (нині – Ямпільський район Сумської області України). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив юридичний факультет Петербурзького університету (1875), навчався в московській
Петровській сільськогосподарській академії (1877-1879).
Працював радником російської амбасади в Німеччині (1875-1877).
Отримав офіційне право одягати стихар і виголошувати церковні проповіді (1891).
Один з організаторів паризького Конгресу єдиного людства (1900).
Спонсор журналу «Новий шлях».
Досвід нашого земляка вивчали в Краківському університеті, Сорбонні, Французькій академії
моральних і політичних наук.
Н. – автор низки книг і брошур, серед яких «Історичне покликання російського поміщика» (1880),
«Хліб насущний» (1883), «Що є істина?» (1900), «Благовіст біблейський» (1892), «Християнський
світогляд» (1894), більшість з яких обер-прокурор Синоду К. П. Побєдоносцев заборонив видавати
в Росії у той час, як їх перекладали французькою, німецькою, сербською мовами.
Поклав на музику сім віршів О. Хом’якова, а у своїй садибі спорудив йому пам’ятник.
У с. Воздвиженське Сумської області функціонує народний музей «Трудове братство М. М.
Неплюєва», а також встановлено пам’ятний знак землякові.
Пам’яті Н. присвячені документальні фільми «Точка роси» (1989), «Хліб насущний», «Братство
любові» (обидва – 1995), книги Р. Ладу «Неплюєв Микола Миколайович» (1997), П. Федоренка
«Срібні нитки» (2001).
У с. Воздвиженському відбулися урочистості з нагоди 150-річчя від дня народження Н., у яких
взяли участь історики з Чернігова, Москви, Сум, краєзнавці, священнослужителі Православної
церкви на чолі з єпископом Конотопським і Глухівським Інокентієм, віце-президент Міжнародної
ліги захисту культури академік Г. М. Фурсей, нащадки членів Братства (2001).
Серед друзів та близьких знайомих Н. – Л. Толстой, М. Іваненко, Б. Зутнер, Є. Мещерський, В.
Розанов, П. Флоренський, Ф. Порталь, С. Черненко, С. Петков, Я. Калішевський, Г. Нарбут, Е.
Дюкамен, А. Фурсей, Г. Петров, І. Проханов, В. Соловйов, Д. Мережковський, Є. Беклемішева, Ф.
Пассі та ін.
НЄВЄРОВСЬКИЙ Дмитро Петрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Полководець.
З дворянської родини. Батько, Нєвєровський П., – золотоніський городничий.
Народився 21 жовтня (1 листопада) 1771 р. в с. Прохорівка Золотоніського повіту Полтавської
губернії Російської імперії (нині – Канівський район Черкаської області України).
Помер від ран 21 жовтня (2 листопада) 1813 р. в м. Галле (Німеччина). Похований на місцевому
цвинтарі. До 100-річчя Бородінської битви прах перевезено до Росії й перепоховано на
Бородінському полі поблизу Семеновських флешей. На лицьовому боці надгробка вибито слова:
«Тут поховано прах генерал-лейтенанта Дмитра Петровича Нєвєровського, який мужньо бився на
чолі своєї 27-ї піхотної дивізії і був контужений у груди ядром 26 серпня 1812 року», на
зворотному: «Генерал-лейтенант Нєвєровський убитий в 1813 році під Лейпцигом. Прах його
покоївся в Галле і 1912 року за високим велінням Государя-імператора Миколи Олександровича
перенесений на Батьківщину 8 липня того ж року».
Служив сержантом лейб-гвардії Семеновського полку, поручиком Малоросійського
гренадерського полку, командиром Ревельського 3-го морського полку, Павловського
гренадерського полку, 27-ї піхотної дивізії, 13-го корпусу.
Брав участь у російсько-турецькій (1787-1791), російсько-польській (1792-1794), російсько-
французькій (1812-1813) війнах.
Кавалер російських орденів «Золотий Празький хрест», Георгія 4-го, 3-го і 2-го ступенів,
Володимира 4-го, 3-го і 2-го ступенів, Ганни 1-го ступеня, прусського ордена Червоного Орла.
Російський імператор Олександр I поклопотався про родину і близьких Н. Вдовиці, крім солідної
одноразової допомоги, призначили довічну пенсію в розмірі повного утримання чоловіка,
племінників прийняли до військово-навчальних закладів.
У свою чергу Микола II пенсію збільшив удвічі і наказав прийняти в Пажеський корпус ще одного
з племінників покійного генерала
114
У Москві ім’ям нашого земляка названо одну з вулиць; відому у всьому світі Бородінську
панораму прикрашає і стенд, який ілюструє подвиг 27-ї дивізії та її командира; на самому
Бородінському полі височіє обеліск з написом «Безсмертній дивізії Нєвєровського – героям
Шевардіна і Бородіна».
Серед друзів та близьких знайомих Н. – О. Суворов, М. Кутузов, П. Багратіон, М. Воронцов, Ф.
Глинка, О. Михайловський-Данилевський, П. Завадовський, М. Богданович, Д. Бутурлін та ін.
НЄМЄНОВ Леонід Михайлович
Національний статус, що склався у світі: російсько-казахський.
Фізик. Винахідник прецизійного мас-спектрографа для вимірювання дефектів мас (1937). У фізиці
існує науковий термін «мас-спектрограф Нємєнова».
З родини науковця. Батько, Нємєнов М., – рентгенолог, радіолог.
Народився 16 листопада 1905 р. в м. Катеринослав Російської імперії (нині – м. Дніпропетровськ, адміністративний центр однойменної області України).
Помер в 1980 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).
Закінчив Ленінградський державний університет (1929).
Був співробітником фізико-технічного інституту АН СРСР (1925-1941), Інституту атомної енергії
ім. І. Курчатова (1943-1962), Інституту ядерної фізики академії наук Казахської РСР (1962-1968), науковим керівником Прискорювального центру Всесоюзного інституту фізико-технічних і
радіотехнічних вимірювань (з 1968).
Академік академії наук Казахської РСР (1962).
Лауреат Державної премії СРСР (1953).
Спеціалізувався з проблем фізики діелектриків і напівпровідників, ядерної фізики, прискорювачів.
Спроектував і побудував низку циклотронів; виконав цикл досліджень з регульованою енергією
іонів, а також з стабілізації параметрів циклотронів.
С. Снєгов у книгі «Творці» пише: «Нємєнов славився мистецтвом складних наладок. Навіть
Рейнов, котрий майстерно виготовляв вимірювальні прилади, з повагою говорив; «Руки у Буби –
золоті, ніхто так не натягне струну електрометрії». Спортсмен – шістнадцята ракетка країни з
тенісу – і фотограф, Нємєнов більше інших своїх ремесел гордився умінням тонкого збирання».
Серед друзів та близьких знайомих Н. – І. Курчатов, В. Бернашевський, А. Іоффе, А. Аліханов, П.
Глазунов, С. Нікітін, М. Козодаєв, В. Джелепов, Л. Кондратов, Л. Арцимович, В. Калашникова, Л.
Мисовський, Г. Латишев, П. Співак, Г. Флеров, Г. Щепкін та ін.
НІКОЛЬСЬКИЙ Юрій Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Критик, історик літератури.
З лікарської родини.
Народився 20 березня (1 квітня) 1893 р. в м. Єлизаветград Херсонської губернії Російської імперії
(нині – м. Кіровоград, адміністративний центр однойменної області України).
Помер в одній з більшовицьких в’язниць у січні 1922 р. (не виключено, в м. Харків).
Закінчив Виборзьке комерційне училище (1911), навчався в Петербурзькому політехнічному
інституті (1911-1912), закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету
(1912-1916).
Працював викладачем Нижньогородського (1918), Петроградського (1919-1920), Бєлградського
(1920-1921) університетів.
Друкувався в газетах «Біржові відомості», «Останні новини», «Кермо», «Загальна справа»,
журналах «Освіта», «Північні нотатки», «Життя», «Російська думка», «Життя мистецтва»,
«Колишнє», «Аполлон».
Як літератор дебютував в журналі «Російська думка» статтею «Тургенєв і письменники України»
(1914).
Потім настала черга статей «Творчість Гната Зулоагі» (1914), «Мережковський-критик»,
«Олександр Блок про Росію» (обидві – 1915), «Історія однієї дружби. Фет і Полонський»,
«Ставрогін як ідея чудової людини» (обидві – 1917), «Остання поема Андрія Білого»,
«Тургенєвський переклад «Мцирі» французькою мовою», «Матеріали по Фету. Виправлення
Тургенєвим фетівських «Віршів» 1850 г.», «Тургенєв і Достоєвський: Історія однієї ворожнечі»
(усі – 1921), «Зізнання Фета» (1922), «Ненадруковані вірші Я. П. Полонського» (1923).
115
Зненависть до більшовицького режиму довів до точки кипіння розстріл як білогвардійця 19-
річного брата (1918).
Виїхавши в службове відрядження з Петрограду, наш земляк туди вже не повернувся. Діставшись
зайнятого білими Криму, він емігрував до Сербії (1920). Проте на території, зайнятій червоними, залишалася наречена І. Оболенська. Й Н. Через Болгарію морем вирушає до Криму (1921). Аби –
іронія долі! – потрапити в лабети своїх ворогів, які звинуватили критика в шпигунстві. Далі –
буцегарня, тиф і – рання смерть.
Серед друзів та близьких знайомих Н. – В. Комарович, А. Коні, В. Шульгін, Я. Гуревич, Д.
Овсянико-Куликовський, С. Венгеров, Б. Садовський, В. Пропп, Є. Малкіна, В. Оболенський, Б.
Ейхенбаум, В. Жирмунський, В. Гіппіус, П. Щоголів та ін.
НІКУЛІН Лев Веніамінович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Прозаїк, поет, журналіст, дипломат. Справжнє прізвище – Ольконицький Лев Володимирович.
З інтелігентської родини. Батько, Ольконицький В., – актор.
Народився 8 (20) травня 1891 р. в м. Житомир Волинської губернії Російської імперії (нині –
адміністративний центр однойменної області України).
Помер 9 березня 1967 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).
Закінчив Одеське комерційне училище (1910), навчався в Сорбонні (1910-1911), закінчив
Московський комерційний інститут (1911-1917).
Працював завідувачем літературною частиною кіноательє «Біофільм», в Культосвіті і
політорганах Червоної Армії і Балтійського флоту, на дипломатичній роботі, директором
Челябінського обласного книжкового видавництва.
Лауреат Державної премії СРСР (1952).
Один з фундаторів журналу «Іноземна література».
Друкувався в газетах «Кримський вісник», «Вісті», «Правда», журналах «Дон», «Селянка»,
«Вогник», «Радянський воїн», «Робітниця».
Як літератор дебютував віршами в газеті «Кримський вісник» (1910).
Потім настала черга прозових творів: «Зрадник» (1914), «Чотирнадцять місяців в Афганістані»
(1923), «Ніяких випадковостей» (1924), «Таємниця сейфа» (1925), «Бацила щирості» (1926),
«Банний лист», «Ні з того, ні з сього», «Привиди Арбатського ринку», «Ад’ютанти господа бога»
(усі – 1927), «Час, простір, рух» (1933), «Урал Південний» (1943), «Відгадувач думок» (1948),
«Росії вірні сини» (1950), «Московські зірки» (1954-1957), «Мертві брижі» (1965).
Перу нашого земляка також належать книги «Люди російського мистецтва» (1947), «Федір
Шаляпін» (1954), «Чехов. Бунін. Купрін» (1960), «Люди і мандри. Спогади» (1962).
О. – автор п’єс «Душа Москви», «Земляки».
За життя мав тритомне видання творів (1956).
За романами нашого земляка знято художні фільми «Над безмовністю вічності» і «Скерцо
диявола» (1916), а також популярний серіал «Операція «Трест».
Серед друзів та близьких знайомих Н. – В. Маяковський, Є. Крігер, О. Фадєєв, Л. Кассіль, Б.
Лавреньов та ін.
НІЛУС Петро Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник, письменник.
З поміщицької родини.
Народився 8 (21) лютого 1869 р. в Подільській губернії Російської імперії (нині – Хмельницька
область України).
Помер 23 травня 1943 р. в м. Париж (Франція).
Навчався в Одеських реальному училищі Петра і Павла і малювальній школі (1883-1889),
петербурзькій Імператорській академії мистецтв (1889-1900).
Член Товариства художників-передвижників.
Член Товариства південноросійських художників.
Друкувався в газеті «Одеські новини».
Як художник, дебютував персональною виставкою в м. Одеса (1915).
Не сприйнявши більшовизму, емігрує спочатку до Болгарії, Румунії і Югославії (1920), а потім –
до Франції (1924).
116
Серед найвідоміших полотен Н. – «Осінь» (1893), «На бульварі» (1895), «На містку», «На
цвинтарі», «В кафе», «Дачний кавалер», «Соборна площа в Одесі», «З візитом», «Портрет А. П.
Чехова» (1902-1904), «Портрет І. О. Буніна» (1917), «Сонячний день в Булонському лісі» (1920-і).
Нині доробки нашого земляка зберігаються в Третьяковській галереї, Будинку-музеї А. П. Чехова
(обидва – м. Москва, РФ), численних приватних зібраннях.
А ось що писав про нашого земляка О. Де-Рибас: «Хто в Одесі не знає Петра
Олександровича Нілуса. Ви можете зустріти його усюди, де є щось хороше, щось цікаве,
щось мальовниче: на крутій кручі Ланжерона, перед морем, що тихо стелеться, на
бульварі біля монументальних сходів, в кафе перед кухлем пива, на полі Великого
фонтану, де колоситься високе жито, на симфонічному концерті в міському саду... Нілус –
краще дитя Одеси. Він готовий віддати всі рослини Всесвіту за одну акацію на Херсонській
вулиці».
Серед друзів та близьких знайомих Н. – А. Чехов, О. Купрін, І. Бунін, Є. Буковецький, М. Рощін, С. Юшкевич, В. Муромцева-Буніна, K. Kостанді, K. Чуковський, А. Сєдих, І. Рєпін та ін.
НІЩИНСЬКИЙ Петро Іванович
Національний статус, що склався у світі: російсько-український.
Поет, перекладач, композитор. Псевдонім – Петро Байда.
З родини церковного служки. Батько, Ніщинський І., – паламар.
Народився 9 (21) вересня 1832 р. в с. Неменка Липовецького повіту Київської губернії Російської
імперії (нині – Іллінецький район Вінницької області України).
Помер 4 (16) березня 1896 р. в с. Ворошилівка Вінницького повіту Кам’янець-Подільської губернії
Російської імперії (нині – Тиврівський район Вінницької області України), де гостював у своєї
доньки. Похований на місцевому цвинтарі. За ініціативою М. Білінського на надгробку
встановлено пам’ятник (1910).
Навчався в Києво-Софійському духовному парафіяльному училищі (1842-1845), Києво-
Подільському духовному училищі (1845-1849), Київській духовній семінарії (1849-1850), закінчив
філософський і богословський факультети Афінського університету (1852-1856).
Працював викладачем однієї з гімназій м. Афіни (1856-1857), духовної семінарії м. Петербург
(1857-1860), низки навчальних закладів м. Одеса (1860-1875), чоловічої і жіночої прогімназій м.
Ананьєв (1875-1882), другої одеської гімназії (1882-1888), однієї з шкіл м. Бердянськ (1888-1890).
Впродовж життя збирав та обробляв українські народні пісні, писав музичні твори, організовував
музичні колективи, керував ними. Серед найвідоміших – «Вечорниці», «Закувала та сива зозуля»,
«Козак Софрон», «Ой, гук, мати, гук», «Про Байду», «Панщина», «Нудьга»,
«Дівчинонько-голубонько», «У діброві чорна галка».
Автор підручника з грецької граматики та розвідок про грецьку музику.
Брав активну участь у складанні російського-українського словника.
Переклав українською мовою «Антігону» Софокла (1883), «Одіссею» Гомера (1885), шість пісень
«Іліади» Гомера (1902-1903).
У свою чергу, переклав грецькою мовою «Слово о полку Ігоревім» (1881).
Останні роки життя провів вдівцем в однокімнатній холодній одеській квартирі.
Ім’ям Н. названо вулиці в м. Ананьєв і м. Київ (1961). В ананьєвському краєзнавчому музеї є
спеціальний стенд, у місцевій музичній школі – меморіальний куточок, присвячений видатному
землякові.
Пам’ятник митцеві встановлено в м. Ананьєв (1982).
Його ім’я носить одна з вулиць м. Київ.
Серед друзів та близьких знайомих Н. – І. Франко, М. Костомаров, П. Саксаганський, М. Лисенко, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Аркас, П. Сокальський, М. Тобілевич, М. Садовський, А. Желябов та ін.
НОВГОРОДЦЕВ Павло Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Юрист, філософ, соціолог. Фундатор ідеалістичної школи в російській філософії права; один з
ідеологів російського лібералізму.
З купецької родини.
Народився 28 лютого (12 березня) 1866 р. в м. Бахмут Катеринославської губернії Російської
імперії (нині – м. Артемівськ Донецької області України).
117
Помер 23 квітня 1924 р. в м. Прага (Чехословаччина). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив Катеринославську гімназію (1884), юридичний факультет Московського університету
(1888), впродовж чотирьох років стажувався в Берліні і Парижі.
Працював викладачем Московського університету (1894-1911; 1917), Московських вищих жіночих
курсів В. І. Гер’є (1900-1916), директором Московського комерційного інституту (1906-1918), Московських вищих жіночих історико-філологічних і юридичних курсів В. Полторацької (1907-1916), Ахенської технічної школи (1921-1922), Симферопольського університету (1919-1920),
празького Руського університету (1921-1924).
Депутат I-ї Державної думи від Катеринославської губернії (1906).
Член ради «Спілки Визволення» (1904).
Член-засновник Ліги руської культури (1917).
Засновник і перший керманич Об’єднання російських академічних організацій (1921).
Засновник і перший голова релігійно-філософського товариства ім. В. Соловйова (1922).
Член Комітету громадських організацій.
Член Братерства св. Софії.
Засновник і декан Російського юридичного інституту в Празькому університеті.
Друкувався в газеті «Кермо», журналах і збірниках «Освіта», «Наукове слово», «Російська школа
за кордоном», «Питання психології і філософії», «Віхи», «З глибини».
Як вчений дебютував дослідженням «Історична школа юристів. ЇЇ походження і доля» (1896).
Потім настала черга наступних доробків: «Кант і Гегель в їх ученні про право і державу», «Мораль
і пізнання», «З лекцій з загальної теорії права», «Сократ і Платон», «Право і моральність»,
«Політична доктрина песимізму», «Учення XVI-XVIII ст.», «Ідея права у філософії В. Соловйова»,
«До питання про сучасні філософські шукання», «Два правові ідеали», «Держава і Право», «Б. М.
Чичерін», «Вступ до філософії права», «Німецькі учення XIX ст.», «Політичні ідеали
стародавнього і нового світів».
До числа фундаментальних праць нашого земляка входять «Криза сучасної правосвідомості»
(1909), «Про суспільний ідеал» (1917), «Демократія на роздоріжжі» (1923).
Мав проблеми з владою. За царизму підписав Виборзьку відозву, яка закликала до громадянської
непокори (1906). Засуджений на 3 місяців ув’язнення, яке відбув у Таганській буцегарні, і
позбавлений права займати посади в державних установах.
Разом з групою інших професорів залишив Московський університет на знак протесту проти
політики Міністерства народної освіти відносно вищої школи (1911).
Не сприйняв і більшовицької еволюції, виїхавши спочатку на Південь Росії (1918), а потім – до
Берліна (1920) і Праги (1921).
Серед друзів та близьких знайомих Н. – В. Леонтович, М. Астров, С. Булгаков, М. Бердяєв, Г.
Катков, M. Новиков, С. Франк, П. Мілюков, І. Іллін, В. Савальський, Г. Флоровський, А. Денікін, В. Водовозов, М.Туган-Барановський, Л. Яснопольський, О. Кізеветтер, С. Гессен, Б. Вишеславцев
та ін.
НОВИЦЬКИЙ Орест Маркович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Філософ, психолог, історик психології. Перший професор філософії Київського університету св.
Володимира (1837).
З дворянської родини. Батько, Новицький М., – священик.
Народився 25 січня (6 лютого) 1806 р. в м. Новоград-Волинський Волинської губернії Російської
імперії (нині – районний центр Житомирської області України). За іншими версіями, в
волинському с. Пилипи чи навіть на Київщині.
Помер 4 (16) червня 1884 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України). Похований на
цвинтарі Києво-Флоровського жіночого монастиря.
Закінчив Острозьку семінарію (1816-1824), Київську духовну академію (1827-1831).
Працював викладачем Полтавської духовної семінарії (1831-1834), Київських духовної академії і
університету св. Володимира (1833–1850), цензором (1850-1863), головою Київського цензурного
комітету (1863-1884).
Як філософ дебютував працею «Про духоборів» (1831).
Потім настала черга наступних доробків: «Про первинний переклад Святого письма слов’янською
мовою» (1837), «Поступовий розвиток стародавніх філософських вчень у зв’язку з розвитком
118
язичницьких вірувань» (1860-1861), «Нарис індійської філософії», «Духоборці. їх історія і
віровчення» (1882).
Перу Н. належать підручники «Керівництво з досвідної психології» (1840), «Керівництво з логіки»
(1841), «Стисле керівництво до логіки з попереднім нарисом психології» (1844), а також промова
«Про закиди щодо філософії у теоретичному і практичному відношенні, їх силу і значущість»
(1837).
М. Чалий згадує: «Лекції Ореста Марковича з психології, логіки і стародавньої філософії принесли
безсумнівну користь нашому розумовому розвитку. Читання його відзначалися неабиякою ясністю
і повністю викладу і містили у собі великий інтерес для слухачів. Прослухавши у нього курс
психології і логіки у перші два роки, ми непомітним чином відчули себе здатними розуміти
філософські твори і розмірковувати про абстрактні предмети з логічною послідовністю. ...Багато
чого нам з’явилося в іншому світлі і в науці, і в житті».
Серед друзів та близьких знайомих Н. – Є. Болховітінов, О. Беретті, В. Антонович, М. Драгоманов, О. Кістяківський Ф. Панченко, В. Познанський, Ф. Лебединцев, Т. Рильський, П. Житецький, П.
Чубинський та ін.
НОВИЦЬКИЙ Юрій Петрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Юрист, православний громадський діяч. Зарахований до лику святих Російською Православною
Церквою (1992).
З дворянської родини. Батько, Новицький П., – уманський мировий суддя.
Народився 10 (23) листопада 1882 р. в м. Умань Київської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Черкаської області України).
Розстріляний більшовиками 13 серпня 1922 р. на околиці м. Петроград РРСФР (нині – м. Санкт-
Петербург РФ). Місце поховання – не відоме (ст. Порохова? Ржевський полігон?). Хрест над
символічною могилою новомучеників і сповідувачів російських на братському цвинтарі
Олександро-Невської Лаври.
Закінчив 1-у Київську гімназію (1903), юридичний факультет Київського університету св.
Володимира (1908), стажувався в Німеччині.
Працював викладачем Київського університету св. Володимира (1913), Петроградських
університету (1914-1920), інституту дошкільної освіти (1920-1922).
Голова правління Товариства православних приходів Петрограду і губернії (1920).
Як літератор дебютував рефератом «Українська природа за Гоголем» (1902).
Потім настала черга наступних доробків: «Про право помсти за «Руською правдою», «Історія
російського кримінального права», низка праць з історії судових доказів за Литовським статуту
1529, 1566 і 1588 років і за особливостями Литовського права.
Заарештований у справі «про спротив при експропріації церковних цінностей» (1922). Засуджений
до вищої міри покарання; через місяць вирок відразу виконали.
Президія Верховного суду РРФСР скасувала вирок Петрограду Ревтрибуналу і, визнавши в справі
відсутність складу злочину, реабілітувала нашого земляка (1991).
Дні пам’яті Н. – 31 липня (за старим стилем).
Що стосується особистого життя, то наш земляк рано втратив дружину, яка померла від тифу
(1921) і залишився сам з 12-річною донькою на руках.
Серед друзів та близьких знайомих Н. – П. Сорокін, М. Присєлков, М. Чуков, Л. Карсавін, В.
Грибовський, І. Ковшаров, С. Шеїн, Д. Огнєв, К. Брянчанінова, Л. Богоявленський, А. Коні, Л.
Щерба, С. Ольденбург, В. Алексєєв, І. Крачковський, О. Ферсман та ін.
НОВОДВОРСЬКИЙ Андрій Осипович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник. Псевдонім – А. Осипович.
З родини службовця.
Народився 4 (16) липня 1853 р. в м. Острог Волинської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Рівненської області України).
Помер 2 (14) квітня 1882 р. в м. Ніцца (Франція). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив Немирівську гімназію (1870), навчався в Київському університеті ім. св. Володимира.
Працював домашнім вчителем, гувернером.
Друкувався в журналах «Новий огляд», «Вітчизняні нотатки, «Слово».
119
Як літератор дебютував в журналі «Вітчизняні нотатки» повістю «Епізод з життя ні пави, ні
ворони» (1877).
Потім настала черга оповідань «Кар’єра», «Напередодні ліквідації», «Тіточка» (усі – 1880),
повістей «Сувенір», «Роман», «Мрійники» (усі – 1881), «Історія» (1882).
Повість «Тінь товариша» (1882) під час цензурних поневірянь була втрачена.
Ось що констатує «Літературна газета» в редакційному резюме «Онук Демона, син Печоріна»:
Андрій Осипович Новодворський, який писав під псевдонімом А. Осипович, прожив недовго, його
літературна діяльність продовжувалася п’ять років, за які він опублікував вісім творів. Будучи
різночинцем і понад усе думаючи про місце і роль інтелігенції в житті Росії 1870-х років, особливо
в долі народу, він «відображав як художник тільки ту тенденційність, якою було пройняте сучасне
йому суспільство». І відобразив всі найважливіші суспільно-політичні події свого часу.
Сучасні А. Осиповичу-Новодворському критики сперечалися про народження нового типу героя,
котрий «відстав від «воронячого стада» неуків і паскудників, проте не зміг або не зумів пристати
до своїх бадьорих, захоплено віруючих однолітків – «пав». І часто були строгими до письменника, відносячи і його самого, і його персонажів до «зайвих людей».
Що стосується оосбистого життя, то у Н. дуже рано помер батько, і хлопець змушений був
підробляти з тринадцяти років. Бідування позначилися на здоров’ї. До того, письменник двічі
переніс тиф (1878; 1880). А з життя ще зовсім молодим пішов через сухоти.
Повість «Епізод з життя ні пави, ні ворони» перевидана в м. Санкт-Петербург (2005).
Серед друзів та близьких знайомих Н. – М. Салтиков-Щедрін, І. Ясинський, М. Семевський та ін.
НОВОСАДСЬКИЙ Микола Іванович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Філолог, палеограф.
З поміщицької родини.
Народився 1 травня (13) 1859 р. в с. Великі Пузирки Ізяславського повіту Волинської губернії
Російської імперії (нині – Ізяславський район Хмельницької області України).
Помер 29 червня 1941 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).
Закінчив Петербурзький історико-філологічний інститут (1883).
Працював вчителем Таганрозької чоловічої гімназії (1883-1884), Петербурзької гімназії Відемана
(1886-1888), викладачем Петербурзького історико-філологічного інституту (1887-1888),
Варшавського університету (1888-1906), Московських археологічного інституту (1907-1922) та
університету (1909-1929; 1934-1941).
Член-кореспондент Російської академії наук (1917).
Член-кореспондент Німецького археологічного інституту (1886).
Заслужений діяч науки РРФСР (1939).
Заслужений професор Московського університету (1916).
Кавалер ордена св. Станіслава 1-го ступеня (1917).
Спеціалізувався з проблем палеографії, грецької епіграфіки, історії релігії. Знавець грецьких
написів і спеціальної літератури, багато зробив для прояснення за допомогою епіграфічних
матеріалів таких складних і заплутаних питань, як суть релігійних вірувань стародавніх греків, походження і характер різних культів і обрядів (у тому числі і особливих, таких, що стояли за
межами офіційної олімпійської релігії), нарешті, зв’язок релігійних уявлень з міфологічними і
взаємний їх вплив один на одного. Багато зробив у області дослідження античної культури на
півдні Росії, зокрема у вивченні епіграфічних пам’ятників.
Друкувався в журналах «Варшавські університетські вісті», «Журнал міністерства народної
освіти».
Як вчений дебютував статтею «До питання про культуру Ізіди» (1885).
Потім настала черга наступних доробків: «Єлевсинські містерії» (1887), «Про шанування реліквій
у стародавніх греків» (1889); «Орфічні гімни» (1890), «Культ Кавірів у стародавній Греції» (1891),
«Грецька епіграфіка» (1909), «Поетики Аристотеля» (1927).
Перу нашого земляка також належать праці «Декілька нотаток про композицію першої книги
Геродота», «Соціологія художніх типів Еврипіда», «Соціальні основи старогрецької музики»,
«Нове видання античних написів на півдні Росії», «Невиданий Танаїський напис», «Критичні і
екзегетичні замітки до Херсонських написів», «Боротьба з підвищенням цін в стародавній Греції».
Серед друзів та близьких знайомих Н. – Е. Діль, В. Пожидаєв, Ф. Соколов, В. Регель, О. Лосєв, І.
Толстой, В. Латишев та ін.
120
НОСОВ Микола Миколайович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Письменник, кіносценарист.
З акторської родини.
Народився 10 (23) листопада 1908 р. в м. в Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 26 липня 1976 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований Кунцівському
цвинтарі.
Навчався в Київському художньому інституті (1927-1929), закінчив Московський інститут
кінематографії (1929-1932).
Працював робітником Ірпінського бетонного заводу (1924-1925), Бучацького цегельного заводу
фільмів (1932-1951).
Лауреат Державної премії СРСР (1952), Державної премії РРФСР ім. Н. Крупської (1969).
Друкувався в журналах «Ікс», «Багаття», «Барвінок», «Мурзилка», газеті «Піонерська правда».
Як літератор дебютував оповіданням «Витівники» (1938).
Потім настала черга збірки оповідань «Тук-тук-тук» (1945), повістей «Весела сімейка» (1949),
«Щоденник Колі Синицина» (1950), «Вітя Малєєв у школі й удома» (1952), казкової трилогії
«Пригоди Незнайка та його друзів» (1953-1954), «Незнайко в Сонячному місті» (1958), «Незнайко
на Місяці» (1964-1965).
Перу Н. також належать збірки фейлетонів «Іронічні гуморески» (1969), автобіографічні доробки
«Повість про мого друга Ігоря» (1971-1972), «Таємниця на дні колодязя» (1976).
За його книгами знято 9 художніх фільмів, серед яких «Пригоди Толі Клюквіна» (1964), «Двоє
друзів», «Фантазери» (1965), «Дружок» (1966), мультфільми «Бобик в гостях у Барбоса»,
«Незнайко на Місяці», а за книгами «Незнайко вчиться», «Незнайко-мандрівник», «Незнайко в
Сонячному місті» – поставлені спектаклі.
На слова Ю. Ентіна і музику М. Мінкова звучить «Гімн незнайка та його друзів», на слова О.
Бабкіна і музику К. Костіна – «Пісня Незнайка», на слова Є. Салманова і музику Т. Музикантової
– «Незнайко».
Російська пошта випустила марку «Незнайко» (1992).
З нагоди 100-річчя з дня народження нашого земляка Центральний Банк РФ викарбував срібну
монету (2008).
Серед друзів та близьких знайомих Н. – О. Лаптєв, Б. Чалий, А. Каневський, Г. Вальк, Є.
Афанасьєва, І. Семенов, Д. Бісті, В. Горєв та ін.
НОТОВИЧ Йосип Костянтинович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Драматург, публіцист, фейлетоніст, журналіст, видавець. Псевдонім – Маркіз О’Квіч.
З родини священика. Батько, Нотович К., – рабин у м. Керч.
Народився 15 (27) березня 1847 р. в м. Керч Таврійської губернії Російської імперії (нині –
Автономна Республіка Крим України).
Помер 28 листопада 1914 р. в м. Париж (Франція).
Закінчив Таганрозьку гімназію (1868), юридичний факультет Петербурзького університету (1874).
Був видавцем газет «Новий час» (1873-1874), «Новини» (1876-1905), «Новини і біржова газету»
(1880), журналу «Петербурзьке життя» (з 1892).
Кавалер ордена св. Станіслава III ступеня, св. Ганни III ступеня.
Друкувався в газетах «Новий час», «Новини і біржова газета», «Діяльність», «Новини», журналі
«Петербурзьке життя».
Як літератор дебютував в газеті «Діяльність» низкою заміток (1870).
Потім настала черга п’єс «Одруження і розлучення» (1870), «Темна справа» (1875), «Перехідний
час» (1876), «Донька» (1894), «Безвихідь», «Сюрприз» (обидві – 1895), «Ноктюрн» (1898). Частина
з них йшла на Імператорських сценах Петербурга і Москви.
Наш земляк – автор книг «Історичний нарис нашого законодавства про пресу» (1873), «Засади
реформ місцевого і центрального управління» (1882), «Трішки філософії. Софізми і парадокси»
(1886), «Ще трішки філософії» (1887), «Кохання і краса» (1888).
Видав «Історію цивілізації в Англії» Г. Бокля (1874).
121
Російська критика угледіла в написаних легкою манерою творах Н. відверту спробу потурання
смакам натовпу; критика ж іноземна поставилася до них з прихильністю.
З владою наш земляк мав серйозні тертя. За «поширення творів, які закликають до непокори» його
засудили до однорічного ув’язнення у Петропавловській фортеці і назавжди заборонили випуск
газети «Новини» (1906). Письменнику вдалося втекти за кордон. Оговтавшись, поліція оголосили
неслуха в розшук (1912).
Незадовго до смерті, в зв’язку з 300-річчям дому Романових, Н. заочно амністували, замінивши
ув’язнення поліцейським наглядом (1913).
Серед друзів та близьких знайомих Н. – Л. Толстой, М. Лєсков, В. Короленко, К. Трубников, М.
Ледерле, В. Немирович-Данченко, Ч. Ломброзо, А. Краєвський, В. Більбасов, М.Савіна, Ф.
Батюшков, В. Гаршин, Ф. Сологуб, К. Баранцевич, В. Білібін, Л. Оболенський, К. Кавелін, М.
Пісковський та ін.
ОБОЛЕНСЬКИЙ Євген Петрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Мемуарист.
З дворянської родини.
Народився 6 (17) жовтня 1796 р. в м. Новомиргород Єлизаветградського повіту Новоросійської
губернії Російської імперії (нині – районний центр Кіровоградської області України).
Помер 26 лютого (10 березня) 1865 р. в м. Калуга Російської імперії (нині – обласний центр РФ).
Похований на місцевому П’ятницькому цвинтарі, оскільки заповідав: і після смерті «хочу бути
серед народу, серед простих людей».
Отримав домашню освіту, слухав лекції в московських Математичному товаристві й Училищі
колоноводів.
Служив в Петербурзькій лейб-гвардійських артилерійській бригаді (1814-1817), Павловському
полку (1817-1825), Фінляндському полку (1825).
Друкувався в журналах «Майбутність, «День».
Наш земляк – автор «Спогадів» (1856), «Декількох слів в пам’ять М. М. Наришкіна» (1863),
«Спогадів про І. Д. Якушкіна» (опубл. 1928).
Член Спілки порятунку (1817), Спілки благоденства (1818).
Один з фундаторів Північного товариства (1821).
Наш земляк – активний учасник і один з основних керівників повстання декабристів у Петербурзі
(1825). Коли вияснилося, що на Сенатську площу не прибув С. Трубецькой, О. взяв командування
на себе. Особисто поранив генерала Милорадовича. Засуджений до страти, яку замінили
пожиттєвою каторгою (1826).
До Сибіру відправлений першою партією і закованим. Покарання відбував на Усольському
соляному заводі, Нерчинських копальнях, в Читинському острозі, Петровському Заводі.
За те, що Томський віце-губернатор Горлов дав наказ зняти з О. кайдани, його зняли з посади і
засудили.
Одружився на колишній кріпачці В. Барановій (1846), з якою мав дев’ятеро дітей: чотирьох синів і
п’ятьох доньок.
Після амністії (1856) оселився в м. Калуга.
На в’їзді в м. Ялуторовськ, де О. відбував частину покарання, височіє скульптура, яка відображає
дев’ятьох засланців.
Будинок, у якому О. жив у Калузі, прикрашає меморіальна дошка.
Наш земляк – один з прототипів роману Д. Мережковського «14 грудня».
Ще перебуваючи у в’язниці і дізнавшись, що у нього народився син, декабрист І. Якушкін назвав
нащадка на честь О. – Євгенієм.
Серед друзів та близьких знайомих О. – І. Пущін, К. Рилєєв, С. Трубецькой, В. Кюхельбекер, М.
Лунін, С. Кашкін, Я. Ростовцев, К. Батеньков, Ф. Вадківський, І. Якушкін, М. Муравйов, І.
Шимков, П. Свистунов та ін.
ОВСЯНИКО-КУЛИКОВСЬКИЙ Дмитро Миколайович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Публіцист, критик, літературознавець.
З дворянської родини.
122
Народився 23 січня (4 лютого) 1853 р. в м. Каховка Дніпровського повіту Таврійської губернії
Російської імперії (нині – районний центр Херсонської області України).
Помер 9 жовтня 1920 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної
області України).
Закінчив Симферопольську гімназію (1867-1871), навчався на історико-філологічному факультеті
Петербурзького університету (1871-1873), закінчив Новоросійський університет (1873-1876).
Працював викладачем Московського (1882-1883), Новоросійського (1883-1887), Казанського
(1887-1888), Харківського (1888-1905), Петербурзького (з 1905) університетів.
Почесний член Російської академії наук (1907).
Член Товариства любителів російської словесності (1909).
Друкувався в газетах ««, «Одеські новини», журналах «Київська старовина», «Вісник Європи»,
«Життя», «Вісник виховання», «Сполохи», «Російська думка», «Питання теорії і психології
творчості», «Північний вісник».
Як літератор дебютував брошурою «Досвід вивчення вакхічних культів індоєвропейської
старовини в зв’язку з роллю екстазу на ранніх ступенях розвитку суспільства» (1883).
Потім настала черга доробків: «Психологія художнього процесу» (1893), «З психології думки і
творчості» (1901), «Лев Миколайович Толстой» (1908), «Поезія Генріха Гейне» (1909),
«Проблеми ідеалізму» (1913-1914).
Наш земляк – автор книг «До історії вогню в індусів в епоху Вед», «Нотатки південноруського
соціаліста» (обидві – 1887), «Наука про мову, її завдання та її майбутнє» (1888), «Синтаксис
російської мови», «Питання психології творчості» (обидві – 1902), «Історія російської
інтелігенції» (1903-1914), «Гоголь в його творах» (1909), «Психологія національності» (1922).
Його перу також належать «Спогади» (1923).
За життя вийшло 9-томне зібрання творів (1907-1911).
Одним з перших в Росії досліджував санскрит, ведійську міфологію і філософію. Написав низку
праць з синтаксису російської мови. Розгортав твердження про початкову її образність, що є
першоджерелом поетичного мислення, про аналогію слова й художнього твору, близькість
наукового та художнього мислення.
Серед друзів та близьких знайомих О-К. – О. Потебня, І. Бунін, В. Брюсов, І. Мінаєв, К. Арсеньєв, Ф. Батюшков, С. Венгеров, О. Веселовський, Л. Гуревич, В. Короленко, В. Краніхфельд, В.
Миролюбива, В. Поссе, Е. Радлов, М. Шагінян, В. Вересаєв, П. Боборикін, Г. Лопатін, С. Штрайх, П. Лавров, Ю. Айхенвальд та ін.
ОЗАРОВСЬКА Ольга Ерастівна
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, фольклорист, виконавиця північних казок. Перша жінка – державний службовець
Російської імперії.
З дворянської родини. Батько, Озаровський Е., – офіцер; брат, Озаровський Ю., – актор, режисер; син, Озаровський В., – серпентолог.
Народилася 13 (25) червня 1874 р. в м. Миколаєві Херсонської губернії Російської імперії (нині –
адміністративний центр однойменної області України).
Померла 12 липня 1933 р. в м. Фрунзе Киргизької РСР СРСР (нині – м. Бішкек – столиця
Киргизстану). Похована на цвинтарі перших російських переселенців, знищеному наприкінці 50-х
рр. минулого століття, (нині тут стоять кафе і кінотеатр).
Закінчила петербурзькі Вищі жіночі курси (1897).
Була метрологом Головної палати мір і ваг (1898-1907), виступала з комічними розповідями та
казками в Петербурзькому театрі «Криве дзеркало», працювала викладачем Вищих жіночих курсів
і в Народного університету ім. Шанявського.
Член-кореспондент Державної академії художніх наук СРСР.
Член Товариства любителів російської словесності Московського державного університету.
Засновниця Московської Студії живого слова (1911).
Друкувалася в газеті «Північний ранок», журналі «Червона Нива».
Як літератор дебютувала книгою «Мій репертуар» (1908).
Потім настала черга книг «Школа читака» (1914), «Бабусині билини» (1916), «Моїй студії. Етюди
з художнього читання» (1923), «Д. І. Менделєєв, Спогади» (1929), «П'ятимовлення. Збірник казок»
(1931).
Перу О. також належать нариси «З щоденника фольклориста», «Самохідка», «Перед портретом».
Особистий архів зберігається в петербурзькому державному музеї ім.. О. С. Пушкіна.
123
Серед друзів та близьких знайомих О. – Г. Бовшек, В. Маяковський, Д. Ушаков, Б. Соколов, М.
Кривополєнова, Д. Менделєєв, В. Вересаєв, О. Блок, А. Луначарський, В. Качалов, Д. Мамін-
Сибіряк, К. Станіславський, С. Коненков, К. Чуковський, Б. Троянівський, П. Олькіна, О. Крейн, Б. Шергін та ін.
ОЙСТРАХ Давид Федорович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Скрипаль, диригент, педагог.
З родини службовців.
Народився 17 (30) вересня 1908 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 24 жовтня 1974 р. в м. Амстердам (Нідерланди). Похований на Новодівочому цвинтарі (м.
Москва РФ).
Закінчив Одеський музично-драматичний інститут (1926).
Працював викладачем Московської консерваторії (1934-1974).
Голова журі I-V Міжнародних конкурсів ім. П. І. Чайковського.
Виступав як диригент (з 1961).
Народний артист СРСР (1953).
Член-кореспондент Німецької академії мистецтв, почесний член Італійської Національної академії
«Санта-Чечилія» (обидві – 1961).
Член британської академії музики, Американської академії наук и мистецтв.
Доктор Кембриджського університету (1969).
Лауреат Державної (1943) і Ленінської (1960) премій СРСР.
Лауреат перших премій Всеукраїнського конкурсу скрипалів у Харкові (1930), Всесоюзного
конкурсу музикантів-виконавців у Ленінграді (1935), другої премії Міжнародного конкурсу
скрипалів імені Г. Венявського у Варшаві (1935), першої премії Міжнародного конкурсу скрипалів
імені Е. Ізаї в Брюсселі (1937).
Кавалер чотирьох орденів і низки медалей.
Друкувався в журналі «Радянська музика».
О. – перший виконавець концертів М. М’ясковського, А. Хачатуряна, М. Ракова, Концерту й
сонати для скрипки й фортепіано Д. Шостаковича.
Наш земляк – автор ряду скрипкових каденцій і транскрипцій.
Репертуар його включав усе найбільш значні добутки класичної й сучасної скрипкової музики. В
інтерпретації добутків великої форми, у музичній ліриці, у віртуозній скрипковій музиці рівною
мірою розкриваються риси артистичної індивідуальності – ясність задуму, шляхетна виразність
стилю, ідеальне володіння інструментом. Скрипкова інтонація відрізнялася винятковою чистотою, а його трактування – класичною ясністю й закінченістю.
Перу О. належить белетризована автобіографія «Мій шлях» (1958).
На будинках у містах Одеса і Москва, в яких мешкав наш земляк, встановлені меморіальні дошки.
Проводиться Міжнародній конкурс скрипалів ім. Д. Ойстраха.
Засновано Благодійний фонд ім. Д. Ойстраха.
Серед друзів та близьких знайомих О. – Д. Шостакович, А. Хачатурян, М. Малько, М. Максакова, Л. Оборін, П. Столярський, О. Пархоменко, Р. Файн, К. Ігумнов, М. М’ясковський, В. Барсова, О.
Пирогов, Ж. Сігеті, В. Сук, С. Ріхтер, С. Кнушевицький, В. Пікайзен, О. Каган, С. Снітковський, В. Климов, Л. Ісакадзе, Г. Кремер ті ін.
ОЛЕКСАНДРОВ Анатолій Петрович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Фізик. Один з фундаторів ядерної енергетики на теренах СРСР.
З дворянської родини. Батько, Олександров П., – мировий суддя.
Народився 31 січня (13 лютого) 1903 р. в м. Тараща Таращанського повіту Київської губернії
Російської імперії (нині – районний центр Київської області України).
Помер 3 лютого 1994 р. в м. Москва РФ (столиця РФ). Похований на Новодівочому цвинтарі.
Закінчив Київський державний університет (1930).
Працював інженером Київського рентгенівського (медичного) інституту, заступником директора
лабораторії № 2 АН СРСР (1943-1946), директором Інституту фізичних проблем АН СРСР (1946-
124
1955), заступником директора (1955-1960), директором (1960-1988) Московського Інституту
атомної енергії.
Академік академії наук СРСР (1953).
Академік Російської академії наук (1991).
Президент академії наук СРСР (1975-1986).
Чотири рази лауреат Державної премії СРСР (1942; 1949; 1951; 1953).
Лауреат Ленінської премії (1959).
Тричі Герой Соціалістичної раці (1954; 1960; 1973).
Лауреат Золотої медалі ім. І. В. Курчатова (1968).
Лауреат Великої золотої медалі ім. М. В. Ломоносова (1978).
Лауреат Золотої медалі ім. С. І. Вавилова (1978).
Спеціалізувався з проблем ядерної фізики, фізики твердого тіла, фізики полімерів.
Спільно з С. Журіковим і П. Кобеко розробив статистичну теорію міцності, а спільно з І.
Курчатовим і В. Тучкевичем – метод протимінного захисту кораблів.
За ініціативою О. і за його участю розроблені і побудовані суднові енергетичні установки для
атомних криголамів «Ленін», «Арктика», «Сибір»; під його керівництвом створено атомний
реактор типу РБМК-1000.
Брав участь у створенні атомної зброї.
Аварія на Чорнобильській АС стала особистою трагедією для нашого земляка, за його словами, «з
того часу моє життя скінчилося».
Серед друзів та близьких знайомих О. – І. Курчатов, В. Тучкевич, О. Петров, С. Журіков, П.
Кобеко, П. Капіца, Ю. Харитон, Д. Блохінцев, М. Доллежаль, П. Шаравський, М. Хлопкін, В.
Регель, Є. Славський, Б. Самойлов, Д. Наслєдов, І. Кікоїн, Л. Нємєнов, Ю. Маслаковець, О. Лосєв
та ін.
ОЛЕША Юрій Карлович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник. Псевдонім – Зубило.
З дворянської родини.
Народився 19 лютого (3 березня) 1899 р. в м. Єлизаветград Російської імперії (нині – м.
Кіровоград, адміністративний центр однойменної області України).
Помер 10 травня 1960 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).
Закінчив одеську гімназію (1917), навчався в Одеському університеті.
Працював кореспондентом в низці харківських видань, московській газеті «Гудок».
Друкувався в газетах «Одеський аркуш», «Гудок», «Південний вісник», журналах «Червона
цілина», «Прийдешній світ», «Літературна Москва».
Як літератор дебютував віршем «Кларімонда» в газеті «Південний вісник» (1915).
Потім настала черга роману-казки «Три товстуни» (1928), роману «Заздрість» (1927), п’єс «Змова
почуттів» (1929), «Список благодіянь» (1930), щоденника «Жодного дня без рядка» (?).
Не солодким виявилося особисте та творче життя нашого земляка. Рано пішла з життя сестра
Ванда. «Три товстуни» викликали спротив у пробільшовицьки налаштованої критики –
підлабузники прозоро натякали Й. Сталіну «Заклику до боротьби, праці, героїчного прикладу діти
Країни Рад тут не знайдуть». І це – про геніальний твір, перекладений на 17 мов, по якому знято
художній фільм та поставлено балет, не говорячи вже про численні театральні вистави на
численних світових сценах.
А згодом влада заборонила й спектакль по п’єсі «Список благодіянь». І О., по суті, перестав
писати. В листі дружині він так пояснив свій стан: «Просто та естетика, яка є суттю мого
мистецтва, нині не потрібна, навіть ворожа – не супроти країни, а супроти банди тих, хто
започаткував іншу, підлу, антихудожню естетику». В результаті О. спіткала біда багатьох творчих
особистостей, котрі позбавлені можливості висловитися, – алкоголізм.
Незадовго до смерті наш земляк зайшов у справах до Спілки письменників СРСР і там випадково
дізнався, що ховати його, як «відомого», збираються за першим розрядом. Й на це слушно
зауважив: «Не треба за вищим, не треба, як відомого… Поховайте скромно й дешево, а гроші, що
збираєтеся витратити на мій похорон, віддайте зараз мені на життя».
Серед друзів та близьких знайомих О. – В. Маяковський, М. Асєєв, Е. Багрицький, В. Катаєв, І.
Ільф, М. Булгаков, Є. Петров, І. Бабель, В. Мейєрхольд, Б. Пастернак, М. Зощенко, В. Нарбут та ін.
125
ОЛІЗАР Густав-Генрік-Атанази Пилипович
Національний статус, що склався у світі: польський.
Поет, мемуарист, публіцист, перекладач. Псевдонім – A. Філіповіч.
З графської родини. Батько, Олізар П.-Н., – підчаший Великого князівства Литовського; брат, Олізар Н., – політичний діяч, публіцист, мемуарист.
Народився 3 травня 1798 р. в маєтку Коростишів Радомського повіту Київській губернії Російської
імперії (нині – районний центр Житомирської області України).
Помер 2 січня 1865 р. в м. Дрезден (Німеччина).
Закінчив Житомирську гімназію (1808), навчався в польському Кременецькому ліцеї (1808-1814).
Був маршалком дворянства Київської губернії (1821-1825).
Член Польського патріотичного товариства.
Автор низки поетичних збірок, серед яких «Спогади» (1841-1842).
Книга «Мемуари» залишилася не виданою, її рукопис зберігається в Національній бібліотеці
Польщі.
Підготував і видав двотомне зібрання творів А. Фелінського.
За підозрою у співчутті декабристами нашого земляка заарештували і, доставивши до Петербурга, запроторили до Петропавловської фортеці (1826). Довести наявність «складу злочину» не вдалося
і його звільнили.
Вдруге О. заарештували в Києві і відправили до Варшави у зв’язку з двома масонськими
дипломами, виявленими в паперах, втрачених ним по дорозі до Києва. Знов виправдали і
звільнили, проте встановили таємний поліцейський нагляд.
Емігрував до Дрездена (1863).
Особисте життя нашого земляка рожевим ну було. Ще малюком він втратив матір (1801), а
юнаком – батька (1816). Був змушений розлучитися з першою дружиною, не отримав шансу
одружитися з М. Раєвською, котру потім кохав впродовж всього життя.
Серед друзів та близьких знайомих О. – С. Проскура, А. Фелінський, А. Міцкевич, О. Пушкін, О.
Грибоєдов, Т. Чацький, Ю. Словацький, Є. Роговитин, Ф. Рудзьський, Я. Липоман, О. де Бальзак, П. Пестель, А. Гродецький, М. Раєвський, С. Трубецькой, М. Бестужев-Рюмін, М. і С. Муравйови
та ін.
ОЛІЗАР Нарцис Пилипович
Національний статус, що склався у світі: польський.
Політичний діяч, публіцист, мемуарист.
З графської родини. Батько, Олізар П.-Н., – підчаший Великого князівства Литовського; брат, Олізар Г., – поет, публіцист, мемуарист, перекладач.
Народився в 1794 р. в с. Старий Загорів Волинського намісництва Російської імперії (нині –
Локачинський район Волинської області України).
Помер 9 серпня 1862 р. в с. Сади поблизу м. Познань (Польща).
Закінчив Кременецький ліцей.
Член політичного угруповання «Готель Ламбер».
Брав участь у підготовці і здійсненні польського повстання в Україні (1831). Заарештований і
запроторений до в’язниці, з якої втік.
Емігрував до Франції.
Автор наступних двотомників: «Польські мемуари» (1844) і «Щоденник оригінал» (1853).
Серед друзів та близьких знайомих О. – А. Фелінський, Т. Чацький, Ю. Словацький та ін.
ОЛІНСЬКИЙ Іван Григорович
Національний статус, що склався у світі: американський.
Художник, педагог. Класик образотворчого мистецтва США.
З міщанської родини.
Народився в 1878 р. в м. Єлизаветграді Херсонської губернії Російської імперії (нині – м.
Кіровоград, адміністративний центр однойменної області України).
Помер в 1962 р. в м. Нью-Йорку (США).
Навчався малювальних класах при Єлисаветградському земському реальному училищі, закінчив
Національну академію мистецтв і дизайну в Нью-Йорку (1898).
Працював викладачем Національної академії мистецтв США (1912-1962), Художньої студентської
ліги (1928-1934; 1944-1962), студії «Грінвіцька вілла».
126
Академік Національної академії мистецтв США (1919).
Лауреат премії Карнегі.
Виконав настінні розписи лютеранської церкви Св. Томаса у Бронксі (1920-1922).
Неперевершений майстер жіночих портретів, виконаних у кращих традиціях реалістичного
мистецтва, серед яких – «Старомодна сукня» (1913), «Дві молоді панянки» (1914), «Дівчинка на
подушці» (1916), «Пані за читанням», «Чудовий вечір», «Дороті», «Перед дзеркалом», «Портрет
Марії», «Балерина», «Молода пані в жовтому», «Натурниця», «Тоска в червоному».
Персональні виставки мав в 1930, 1931, 1962 (Нью-Йорк), 1985 (Бостон), 1995 (Олд-Лайн) роках.
Доробки О. нині зберігаються в Національної академії мистецтв США, Бруклінському музеї,
Чиказькому художньому інституті, Бостонському музеї образотворчого мистецтва, приватних
зібраннях.
Разом з батьками емігрував до США (1890).
Серед друзів та близьких знайомих О. – не встановлені.
ОЛЬШЕВСЬКИЙ Іустин Львович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Священик. В чернецтві – Сильвестр (1910). Зарахований до лику святих Російською
Православною Церквою (1998).
З родини церковного служки. Батько, Ольшевський Л., – паламар.
Народився 1 червні 1860 р. (за іншою версією – 31 травня 1861) в с. Косівка Сквирського повіту
Київської губернії Російської імперії (нині – Володарський район Київської області України).
Помер 26 лютого 1920 р. в м. Омськ (нині – адміністративний центр однойменної області РФ).
Закінчив Київські духовну семінарію (1883), духовну академію (1887).
Був учителем церковнопарафіяльної школи в с. Липівка Київського повіту (1887-1888),
Шполянського міністерського двокласного училища (1888-1889), місіонером Київської єпархії
(1889-1890), викладачем Полтавської духовної семінарії (1890-1896), доглядач
церковнопарафіяльних шкіл Полтавської єпархії (1896-1910), єпископ Прилуцький, вікарій
Полтавської єпархії (1910-1914), єпископ челябінський, вікарій Оренбурзької єпархії (1914-1915), єпископ Омський и Павлодарський (1915-1917), голова Тимчасового церковного управління
(1917-1920).
Фундатор і керівник «Братерства законовчителів і педагогів в пам’ять отця Івана
Кронштадтського».
За його ініціативою почали виходити журнали «За святу Русь», «Сибірський благовісник».
Як літератор дебютував працею «Викриття штундизму в біблейських текстах», котра
неодноразово перевидавалася і стала цінною допомогою для місіонерів і пастирів.
Потім настала черга наступних доробків: «Завдання нашої протисектантської місії»,
Наш земляк – автор книг «Чи вірите ви?», «Боротьба з штундою», «Місіонерська програма Закону
Божого».
За його ініціативою і за його активної участі був виданий «Переяславський Полтавський патерик».
За найближчої допомоги О. архімандрит Сильвестр (Малеванський) написав перші два томи
п’ятитомної праці «Догматичне богослов’я».
Серед друзів та близьких знайомих О. – С. Малеванський, І. Юшенов, П. Городецький, Н.
Кирилов, А. Вадковський, В. Богоявленський, Т. Белавін, А. Преображенський, М. Темнорусов, П.
Левицький, К. Буличов, А. Колчак, В. Скворцов та ін.
ОМЕЛЯНСЬКИЙ Василь Леонідович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Мікробіолог. Першим у світі виділив культури анаеробних і спороносних бактерій, котрі
зброджують клітковину з утворенням органічних кислот і водню; першим вказав на можливість
застосування мікроорганізмів як хімічних індикаторів; довів існування бактерій, які утворюють
метан з етилового спирту; встановив, що кількість засвоєного азотофіксованого мікроорганізмами
азоту пропорційна засвоєнню органічної речовини. В мікробіології існує науковий термін
«анаероби Омеляновського».
З дворянської родини.
Народився 26 лютого (10 березня) 1867 р. в м. Полтава Полтавської губернії Російської імперії
(нині – адміністративний центр однойменної області України).
127
Помер 21 квітня 1928 р. в м. Гагра Абхазької АРСР СРСР (нині – самопроголошена Абхазька
Республіка в складі РФ).
Закінчив Петербурзький університет (1890).
Працював науковим співробітником (1893-1912), завідуючим відділом загальної мікробіології
Інституту експериментальної медицини (1912-1928).
Дійсний академік академії наук СРСР (1923).
Спеціалізувався з проблем анаеробного розкладання целюлози; ролі мікроорганізмів в кругообігу
азоту і вуглецю в природі.
Друкувався в журналі «Архів біологічних наук».
Як вчений дебютував низкою публікацій про анаеробне розкладання целюлози (1895-1900).
Потім настала черга наступних доробків: «Основи мікробіології» (1909), «Практичне керівництво
з мікробіології» (1922), «Скріплення атмосферного азоту грунтовими мікробами» (1923),
«Мікроорганізми як хімічні реактиви» (1924).
Перу О. також належать грунтовні нариси про І. Мечникова, Л. Пастера, С. Виноградського.
Уже після смерті вийшли двотомні «Вибрані праці» нашого земляка (1953).
Ім’я нашого земляка носить одна з вулиць м. Житомир.
Серед друзів та близьких знайомих О. – І. Павлов, С. Виноградський, О. Владіміров, В. Ушаков, Н.
Дмитревська, Д. Заболотний, М. Чигорін, В. Савич, Г. Баклеансон, П. Садовський, С. Салазкін, П.
Ашмарін, О. Альохін, Б. Грегорі, І. Макрінов, Д. Пшепюрка, К. Глухов, С. Розенталь та ін.
ОМЕЛЯНЧЕНКО Іван Якович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Прозаїк, поет, журналіст.
З дворянської родини.
Народився 26 вересня (8 жовтня) 1868 р. в м. Сімферополь Російської імперії (нині – столиця
Автономної Республіки Крим України).
Помер не раніше 1917 р. Точні дата і місце – не встановлені.
Навчався в Сімферопольській гімназії, з якої був виключений, бо перебував «на препоганому
рахунку» (1886), малювальній школі Одеського товариства витончених мистецтв (1887).
Працював писарем статистичного бюро Таврійського губернської земської управи (1900-1903),
кореспондентом «Щомісячного журналу для всіх» (1903-1905).
Друкувався в газетах «Східний огляд», « Південний вісник», «Південний кур’єр», журналах
«Всесвітній вісник», «Сибірські питання», «Щомісячний журнал для всіх», «Російське багатство»,
«Новий огляд», «Вісник Європи», «Нове слово», збірниках «Молода Росія у віршах», «Сибірські
збірники».
Як літератор дебютував прокламацією «До товаришів» (1887).
Потім настала черга збірника віршів «Мотиви неволі» (1891), брошури «Оголошення про видання
«Народної волі» (1891), оповідань «Людське м’ясо» (1901), «З нотаток інтелігентного волоцюги»
(1902), «На нарах» (1903), «На краю світу», «Стежиною тайговою» (обидва – 1904), «Господар
тайги», «Біля ангарських порогів», «Через бика» (усі – 1909), «Юхим мовчазний», «Тайгова
інтелігенція», «Сонна» (усі – 1910), «Фейлетон в селі», «Шойданка «християнин» (обидва – 1911),
«Без жакетів» (1913).
Перу нашого земляка також належать повісті «З фурманами (Нотатки втікача)» (1903), «В
мертвому бору» (1907), романи «За кордоном» (1908), «Під молотом історії» (1914).
З владою О. спільної мови не знаходив. Вперше був заарештований за «революційну пропаганду
серед учнів та військових» (1887). Засуджений до 8 років заслання до Сибіру. Здійснив дві спроби
втечі: перша вийшла невдалою (1890), проте друга пішла за планом (1891). В результаті наш
земляк дістався спочатку Швейцарії, а потім – Франції.
На нещастя, під час перебування за кордоном у Росії заарештували його наречену – М. Ділятицьку
(1894). Як справжній лицар, О. повертається на батьківщину і сам з’являється до жандармського
управління. Результат: арешт, 8 років, Сибір.
В буремні 1917-і жив у Москві. Подальша доля невідома.
Серед друзів та близьких знайомих О. – О. Купрін, В. Короленко, М. Кибальчич, В. Миролюбов, Ф. Галкін та ін.
ОНУФРІЄНКО Василь Йосипович
Національний статус, що склався у світі: радянський.
128
Драматург, поет, журналіст, перекладач. Псевдонім – Гнат Дядюренко.
З родини сільського музики.
Народився 6 травня 1920 р. в с. Кишеньки Кишенківського району Полтавської області СРСР
(нині – Кобеляцький район Полтавської області України).
Помер 24 грудня 1992 р. в м. Сідней (Австралія). Похований на місцевому цвинтарі.
За освітою – учитель мови і літератури.
Працював робітником лісоскладу, продавцем книжкової крамниці.
Лауреат Української Могилянсько-Мазепинської Академії Наук (1981).
Друкувався в газеті «Свобода» (США), журналах «Українські вісті», «Дозвілля» (обидва –
Німеччина), «Пороги» (Аргентина), «Молода Україна», «Нові дні» (обидва – Канада),»Єдність»,
«Вільна думка» (обидва – Австралія).
Як літератор дебютував в німецькому журналі «Дозвілля» віршами (1943).
Потім настала черга поем «Симон Петлюра», «Сталін у пеклі», збірки «Земля незабутня».
Наш земляк – автор комедії «Заморські гості», яка впродовж двох десятиліть йшла в Аделаїді і
Сіднеї.
Вже після смерті зусиллями дружини поета Марії Іванівни вийшло п’ять збірників його
різнопланових доробків (1992-1997).
Переклав українською А. Гордона, В. Шекспіра, М. Гілмор, Г. Кендала, Г. Ловсона, Е. Петерсона.
Ось що пише про нашого земляка у книзі «На неокраянім крилі» В. Біляїв: «У будинку робочий
кабінет Василя – просторий, світлий, з шуфлядами книжок, широким письмовим столом. Тут він
писав свої статті й коментарі для преси, перекладав австралійських поетів. Але його лірика, написана в цьому затишному, привітному і, як на наші емігрантські умови, багатому будинку,
переповнена незникненним сумом за рідною землею. У вихідні дні Василь працював у книжковій
крамниці в центрі Сідня. В ній можна було купити книжки і журнали з СРСР – переважно
російські. Він переконав власницю крамниці запровадити також український відділ. Отож завдяки
його ініціативі українці Сіднея й околиць мали можливість читати твори українських класиків і
сучасних письменників та українську, нехай і радянську, періодику».
Серед друзів та близьких знайомих О. – С. Довгаль, Є. Гаран, В. Біляїв, П. Карпенко-Криниця, І.
Майстренко, Л. Лиман, О. Веретенченко, Я. Славутич, Я. Логин, Г. Гордієнко, В.Сокіл, П.
Капшученко, В. Колесник, Л. Полтава, Г. Которович, І. Костецький, С. Підгайний, П. Багацький, В. Петров, Ю. Шевельов, М. Степаненко, В. Коломійцев-Майданський, В. Шумський та ін.
ОНУФРІЄНКО Юрій Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Льотчик-космонавт (84/342). Перебував у Космосі 1 рік 14 діб 14 годин 46 хвилин 52 секунди.
Поза межами човна – 42 години 32 хвилини.
З робітничої родини.
Народився 6 лютого 1961 р. в с. Рясне Золочівського району Харківської області СРСР (нині –
Золочівський район Харківської області України).
Закінчив Єйське вище військове авіаційне училище льотчиків ім. В. Комарова (1978-1982),
Міжнародний центр навчальних систем (1992-1994).
Служив льотчиком, старшим льотчиком 229-го авіаційного полку винищувачів-
бомбардувальників (1982-1984), старшим льотчиком 209-го авіаційного полку винищувачів-
бомбардувальників (1984-1989) Далекосхідного військового округу, в загоні космонавтів (1989-2004), заступником начальника 1-го управління Центру підготовки космонавтів ім. Ю. Гагаріна (з
2004).
Космонавт-дослідник (1991).
Герой Російської Федерації (1996).
Кавалер французького ордена Почесного легіону (1997), російського ордена «За заслуги перед
Вітчизною» IV ступеня (2004).
Нагороджений двома медалями NASA: «За космічний політ» і «За суспільні заслуги».
Здійснив два космічні польоти.
Під час першого на човні «Союз ТМ-23» (1996) працював на орбітальному комплексі «Мир».
Здійснив шість виходів у відкритий Космос.
Під час другого на американському човні «Endeavour STS-108» (2001-2002) працював на
орбітальному комплексі «МКС». Брав участь в монтуванні вантажної стріли, центральної секції
SO, а також антени, апаратури «Платан-М». Здійснив два виходи у відкритий Космос.
129
Ось що про цей політ у кореспонденції «Гудок електровоза на орбіті, або Політ STS-110» писав І.
Лисов: «Над територією Китаю відбувся дотик стикувального вузла шаттлу до вузла
гермоадаптера PMA2. Бортінженер станції Ден Бьорш відзначив цю подію ударом в судновий
дзвін, як це робив колись перший командир МКС Білл Шеперд. За статутом це справа – ніби
командирська. Втім, що, власне, Юрію Онуфрієнкові до статуту і традицій американських ВМС?
…Хоча на МКС в цей час знаходилося десять чоловік (сім з них – екіпаж шаттлу «Атлантіс»), до
преси вийшов один Юрій Онуфрієнко. Це можна пояснити тим, що, по-перше, прес-конференція
проводилася за російською програмою, а, по-друге, американці готувалися до виходу у відкритий
космос. Бортінженери МКС Карл Уолз і Денієл Бьорш теж були зайняті.
Серед друзів та близьких знайомих О. – Ю. Усачов, О. Поліщук, Ш. Люсід, М. Тюрін, К. Уолз, Д.
Бьорш та ін.
ОРЛАЙ Іван Семенович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Медик, освітянин, історик, письменник, перекладач.
Народився в 1770 р. в с. Паладь Угорської Руси (нині – с. Руські Комарівці Ужгородського району
Закарпатської області України).
Помер 27 лютого (11 березня) 1829 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Навчався в Мункагському, Унгварському народних училищах, Унгварській архігімназії, Велико-
Варадській академії (1787-1788), Львівському університеті (1788-1789), богословському
факультеті Пештського університету (1789-1790), закінчив Петербурзьке медико-хірургічне
училище (1791-1793).
Працював викладачем Велико-Карловської гімназії вищих наук (1790-1791), помічником вченого
секретаря Медичної Колегії (1793-1794; 1797-1798), лікарем лейб-гвардії Його царської
Величності Семенівському полку (1798-1799), Санкт-Петербурзького поштамту (1799-1805), гоф-
хірургом при імператорському дворі (1800-1808), ординатором Сухопутного генерального
шпиталю (1812-1813), директором Ніжинської гімназії вищих наук (1821-1826), одеського
Рішельєвського ліцею (1826-1829).
Член Московського товариства дослідників природи, Товариства історії і старожитностей
російських, Віленського медичного товариства, Альтенбурзького ботанічного саду, Єнського
мінералогічного товариства, Ерлангенського фізико-медичного товариства.
Почесний член Медико-хірургічної академії (1817), Віленського університету, Казанського
товариства аматорів вітчизняної словесності.
Друкувався в журналах «Північний вісник», «Записки, видавані від Департаменту народної
освіти», «Праці і нотатки Товариства історії і старожитностей російських».
Як освітянин дебютував проектом «Про виклик до Росії іноземних вчених зі слов’янського
племені, а найкраще з карпато-русин, котрі одержали звання професорів в Австрії і здатних
викладати російською мовою» (1803).
Потім настала черга наступних доробків: «Коротка історія про карпато-русин» (1804), «Dissertatio sislens doctrinas de viribus naturae medicatricibus etc.» (1807), «Oratio in laudes Russiae principum etc.»
(1809), «Про перетворення училищ у Росії», «Про необхідність навчатися переважно вітчизняній
мові і дещо про вивчання мов іноземних» (обидва – 1825), «Про південний захід Росії» (1826).
Брав активну участь як перекладач у підготовці Медичною Колегією до друку «Observationes
Medico-Chirurgorum Ruthenici Imperii».
Перу О. низка віршів, серед яких і елегія на смерть імператора Олександра I.
Значна кількість праць залишилося в рукописах.
Наш земляк висловлювався за створення послідовної спадкоємної системи учбових закладів,
починаючи з початкових і закінчуючи вищими. Вважав, що в умовах нерозвиненості мережі
російських університетів ведуче місце в підготовці державних службовців належить ліцеям.
Особливе значення надавав зв’язку навчання з потребами окремих областей, рекомендуючи
вивчати в губернських гімназіях мови тих народів, з представниками яких будуть зустрічатися
випускники. Просування по службі наш земляк пов’язував насамперед з освітнім рівнем.
На приватні пансіонати, які переслідують головним чином комерційні цілі, не покладався.
Власне велике зібрання книг, рукописів і колекцій частинами пожертвував різним бібліотекам і
товариствам.
130
Серед друзів та близьких знайомих О. – М. Гоголь, І. Гете, М. Балугьянський, О. Мокрицький, В.
Кукольник, Г. Терлаїч, П. Лодій та ін.
ОРЛОВСЬКИЙ Володимир Донатович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник.
З дворянської родини. Батько, Орловський Д., – граф.
Помер 16 березня 1914 р. в м. Нерві (Італія). Похований на київському Лук’янівському цвинтарі.
Закінчив 2-у київську гімназію І. М. Сошенка, Петербурзьку імператорську академію мистецтв
(1861-1868), стажувався в Італії, Німеччині, Франції, Швейцарії (1869-1872).
Академік Петербурзької імператорської академії мистецтв (1874).
Член Ради Петербурзької імператорської академії мистецтв (1878).
Кавалер малої (1862) і великої срібних (1863), малої (1866) і великої (1868) золотих медалей
Петербурзької імператорської академії мистецтв.
Один з організаторів «Товариства виставок художніх творів» (1873).
Брав участь в діяльності Київської малювальної школи М. І. Мурашка, організації Київського
художнього училища (1901).
Виставлявся на Усесвітніх виставках у Філадельфії (1876) і Парижі (1878).
Учасник виставок в Петербурзькій імператорській академії мистецтв (1868-1888), Товариства
виставок художніх творів (1876-1882), Санкт-Петербурзького товариства художників (1891-1904), Всеросійської художньо-промислової виставки в Москві (1882).
Серед найвідоміших – «Хатини в літній день» (1870-і), «Вечір. Берег моря» (1874), «Сінокіс»
(1878), «Полудень» (1880), «Дорога» (1881), «Дніпро», «Український пейзаж з вітряком» (обидва
– 1882), «Відпочинок в степу», «На березі моря», «Околиці Києва. Над Дніпром» (усі – 1884),
«Вал» (1888), «Берег моря поблизу Судака (Крим)» (1889), «В лугових чагарниках (Подільська
губернія)», «Пасовище», «Захід над річкою», «У полі», «Хатини в лісі», «Тиша» (усі – 1890),
«Захід» (1896), «Селяни біля хутора» (1900).
Доробки нашого земляка нині зберігаються в Музеї українського образотворчого мистецтва
(Київ), Горловському художньому музеї (Донецька область), Луганському художньому музеї,
Рибінському музеї-заповіднику (РФ), Азербайджанському музеї мистецтва ім. Р. Мустафаєва
(Баку),
У Москві відбулася меморіальна виставка О. (1916).
Іменем нашого земляка названо вулицю у Києві (1953).
Серед друзів та близьких знайомих О. – Т. Шевченко, М. Пимоненко, М. Самокиш, П. Левченко,
М. Сошенко, В. Ніколаєв, О. Боголюбов та ін.
ОРШЕР Йосип Лейбович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Журналіст, сатирик. Псевдоніми – Боккачіо, О. Л. Д’Ор, Старий Журналіст, Д’Ор, Закатов Іван, Йорик, Картер, Омега, Стародум, Шер.
З міщанської родини. Батько, Оршер Л., – ремісник.
Народився 10 (22) липня 1879 р. в с. Старе Переяславського повіту Полтавської губернії
Російської імперії (нині – Яготинський район Київської області України).
Помер 19 лютого 1942 р. в м. Ленінград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Навчався в Кременчуцькій середній єврейській релігійній школі (1890-1893), закінчив
Катеринославську гімназію (1893).
Працював продавцем, відповідальним редактором журналу «Гільйотина» (1918).
Друкувався в газетах «Волинь», «Одеські новини», «Мова», «Катеринославські губернські
відомості», «Російське слово», «Вечірні новини», «Правда», «Вільні думки», «День», «Одеський
аркуш», «Ранок Росії», журналах «Сатирикон», «Новий Сатирикон», «Божа корівка», «Червоний
крук», «Бегемот», «Російське слово», «Червоний перець», «Сміхач».
Як літератор дебютував в газеті «Катеринославські губернські відомості» статтями «Наша
інтелігенція» і «Чи застрахований Дніпро від катастроф, подібних волзькій» (1893).
Потім настала черга книг «Чорнильні чоловічки, «Через багато років», «Війна, яка не відбулася»
(усі – 1908), «Про розбійників», «Мрії», «Риб’ячі танці», «Самородок» (усі – 1911), «Російська
історія, оброблена «Сатириконом» (1911-1912), «Оповідання і пародії», «Про сіреньких людей», 131
«Сміх посеред руїн» (усі – 1912), «Екзамен на редактора» (1913), «Загадкове вбивство, «Прокляття
тим, хто почав» (обидві – 1914), «Микола II Ласкавий» (1917), «Російська історія за варягів і
злодіїв» (1922), «Російські класики російською мовою», «Мандрівка Пірпонта Моргана» (обидві –
1925), «Штани Гоголя» (1926), «Палити хочеться» (1927), «Тяганина» (1928), «Яків Маркович
Меламедов» (1936).
О. також залишив книгу спогадів «Літературний шлях дореволюційного журналіста» (1930).
Серед друзів та близьких знайомих О. – В. Маяковський, К. Чуковський, С. Чорний, І.
Василевський, В. Князєв, О. Димов, Н. Теффі, А. Аверченко та ін.
ОСИПЕНКО Леонід Гаврилович
Національний статус, що склався у світі: радянсько-російський.
Діяч морського флоту. Командир першого атомного підводного човна на теренах СРСР (1948).
З робітничої родини.
Народився 11 травня 1920 р. в м. Криндичівка Луганської області СРСР (нині – в межах м. Крас-
ний Луч Луганської області України).
Помер 14 березня 1997 р. в м. Обнінськ Калузької області (РФ). Похований на місцевому
Кончаловському цвинтарі.
Закінчив Ленінградське військово-морське училище ім. М. В. Фрунзе (1938-1942).
Служив командиром артилерійської і мінно-торпедної бойової частини підводних човнів «Щ-203»
і «Щ-202» (1942-1947), командиром підводних човнів типу «М», «С» і «Б-12» (1948-1955),
командиром першого атомного підводного човна пізніше названого «Ленінський комсомол»
(1955-1959), керівником Обнінського центру підготовки бойових сил ВМФ (1960-1980).
Лауреат Ленінської премії.
Герой Радянського Союзу (1959).
Кавалер орденів Бойового Червоного прапора, Вітчизняної війни, медалей «За оборону Кавказу»,
«За оборону Севастополя».
Спогади О. не були опубліковані. Частина з них – «Первісток атомного флоту» – увійшла до
інтернет-проекту militera.lib.ru
У статті «Спливання показало» С. Іщенко і М. Луканін пишуть: «Американський «Наутілус»
поставлений на вічну стоянку. Британський «Дредноут» став музеєм на березі. Французький
«Редутабль» екскурсанти оглядають в доці. ...З «Ленінським комсомолом» довго нічого не
виходило. ...Добрі наміри уперлися у фінанси, яких не було. Тож до музею в Пітері все одно, як до
Місяця. Ні на обладнання експозиції, ні на підготовку узгодженого з мерією місця вічної стоянки
біля Ливарного моста коштів немає».
Наш земляк – почесний громадянин м. Обнінськ Калузької області (1986), його іменем названа
одна з вулиць міста, Центр підготовки бойових сил ВМФ, а на перехресті вулиць ім. Курчатова і
Перемоги встановлено бюст (2005).
Ім’я О. носять вулиця в м. Мурманськ і загальноосвітня школа №228 м. Заозерськ (РФ).
Нарисом про нашого земляка відкривається книга «Герої-підводники Західної Ліци» (2006).
Серед друзів та близьких знайомих О. – О. Олександров, Р. Шмаков, Л. Жильцов, О. Орел, Б.
Акулов, Є. Золотарьов, Р. Тимофєєв, П. Болтунов, В. Фокін, В. Прокоф’єв, А. Сорокін, В.
Перегудов та ін.
ОСИПЕНКО Поліна Денисівна
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Льотчик. Автор п’яти світових жіночих рекордів в авіації.
З міщанської родини. Батько, Дудник Д. – ремісник.
Народилася 25 вересня (8 жовтня) 1907 р. в с. Новоспасівка Бердянського повіту Таврійської
губернії Російської імперії (нині – с. Осипенко Бердянського району Запорізької області України).
Загинула в авіакатастрофі 11 травня 1939 р. Похована біля Кремлівської стіни на Червоній площі
м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).
Вчилася в церковнопарафіяльній школі, закінчила Київські курси птахівників (1929), Качиньску
військову авіаційну школу (1933).
Працювала завідуючою птахофермою колгоспу ім. Котовського (1929-1930), офіціанткою (1930-
1931), служила молодшим пілотом, командиром ланки в винищувальній авіації (1933-1935),
інспектором ВПС при Генштабі (1935-1939).
Герой Радянського Союзу (1938).
132
Кавалер двох орденів Леніна, ордена Трудового Червоного Прапора.
О. – автор п’ять міжнародних жіночих рекордів, серед яких безпосадочні перельоти за
маршрутами «Москва – Далекий Схід», «Севастополь – Євпаторія – Очаків – Севастополь»,
«Севастополь – Архангельськ» (гідролітак).
Особисте життя О. не склалося. Її свідомо розлучили з першим чоловіком, односельцем С.
Гов’язом, відправивши того служити подалі від дружини, а, дізнавшись, що він з нею намагається
листуватися, репресували.
Ім’я нашої землячки носять населені пункти в Бердянському районі Запорізької області (Україна), Алтайському краї, район в Хабаровському краї (обидва – РФ), Бердянський педагогічний інститут, Дніпропетровський обласний аероклуб, вулиці і сквери в понад ніж сотні міст України, Росії, Білорусі, Казахстану, Молдови, Киргизії.
Місто Бердянськ деякий час теж називалося Осипенко (1939-1958).
Пам’ятники О. встановлені в м. Бердянськ, с. Осипенко (Україна), с. Високе Рибнівського району
Рязанської області (РФ).
В с. Осипенко Бердянського району діє музей уславленої землячки.
Серед друзів та близьких знайомих О. – К. Ворошилов, В. Гризодубова, М. Раскова, В. Ломако, О.
Кондрат та ін.
ОСТАЛЬСЬКИЙ Андрій Йосипович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Священик. В чернецтві – Аркадій (1925). Зарахований до лику святих Російською Православною
Церквою (2000).
З родини священика. Батько, Остальський Й., – ієрей.
Народився 25 квітня 1888 р в с. Янківці Житомирського повіту Волинської губернії Російської
імперії (нині – Житомирський район Житомирської області України). За іншою версією, в с.
Скаківка Солотвинської волості Житомирського повіту Волинської губернії Російської імперії
(нині – Бердичівський район Житомирської області України).
Розстріляний більшовиками 29 грудня 1937 р. на полігоні «Об’єкт Бутово» Московської області
СРСР (нині – в межах м. Москва РФ).
Закінчив Волинську духовну семінарію, Київську духовну академію (1910).
Був учителем церковно-парафіяльної школи сю Цвіль Волинської губернії (1910-1911),
священиком в м. Староконстантинів Волинської губернії (1911-1914), священиком 408-го
Кузнецького піхотного полку в діючій армії (1914-1917), настоятелем церкви преподобного
Серафима Саровського при Житомирському військовому шпиталі (1917-1922), Житомирської
Нікольської церкви (1922-1926), єпископом Лубенським, вікарієм Полтавської єпархії (1926),
єпископом Бежецьким, вікарієм Калінінської єпархії (1937).
Фундатор Свято-Миколаївського благодійного братерства, члени якого надавали допомогу
хворим, ховали померлих, котрі не мали рідних і близьких (1918).
Нагороджений набедреником «За зразкове виконання пастирських обов’язків» (1912).
Друкувався в «Волинських парафіяльних новинах».
Вперше заарештований за звинуваченням в опорі вилученню церковних цінностей (1922);
засуджений до вищої міри покарання із заміною на 10 років в’язниці; покарання відбував у
Житомирі (1922-1924).
Вдруге заарештований і засланий до Харкова (1926), Туапсе (1927).
Втретє заарештований і засланий до Казані (1927); з заслання втік, нелегально мешкав на подвір’ї
Києво-Печерської Лаври в Ленінграді.
Вчетверте заарештований «за послання до лубенських парафіян» і засуджений до 5 років
концтаборів (1928); покарання відбував на Соловках, де термін покарання йому за
«контрреволюційну агітацію під виглядом релігійних бесід» збільшили ще на 5 років (1931-1937).
Вп’яте заарештований як релігійний рецидивіст, що вів «контрреволюційну агітацію» (1937) і
засуджений до вищої міри покарання.
День пам’яті О. – 16/29 грудня.
Що стосується особистого життя, то під час першого перебування в ув’язненні його дружина взяла
шлюб з командиром Червоної армії і наш земляк змушений був оформити розлучення (1924).
Серед друзів та близьких знайомих О. – В. Юхновський, Н. Оржевська, М. Дмитров, Ф.
Успенський, А. Дроб’язко, Ю. Красицький, Н. Шаховська, К. Роше, М. Лемешевський, А. Кедров, С. Страгородський, О. Мезенцева, В. Стефанович та ін.
133
ОСТРОВСЬКИЙ Микола Олексійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник.
З міщанської родини. Батько, Островський О., – робітник ґуральні.
Народився 16 (29) вересня 1904 р. в с. Вілія Острозького повіту Волинської губернії Російської
імперії (нині – Острозький район Рівненської області України).
Помер 22 грудня 1936 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому
цвинтарі.
Навчався в Київській залізничній школі (1921-1922), московському заочному Комуністичному
університеті ім. Я. М. Свердлова.
Працював помічником кочегара (1920-1921), секретарем Берездівської комсомольської районної
організації (1923-1924), райорганізатором в Заславлі (з 1924).
Лауреат (посмертно) премії Ленінського комсомолу (1966).
Як літератор дебютував романом «Як гартувалася сталь» (1932; 1934).
Потім написав роман «Народжені буревієм» (1934; 1936).
Тритомне зібрання творів вийшло посмертно (1968).
Ось що пише про нашого земляка у книзі «Повернення з СРСР» А. Жид: «Я не можу говорити про
Островського, не переживаючи почуття якнайглибшої пошани. Якби ми були не в СРСР, я б
сказав: «Це святий». Релігія не створила прекраснішої особи. Ось наочний доказ того, що святих
народжує не лише релігія. Досить гарячого переконання, без надії на майбутню винагороду.
Нічого, окрім задоволення від свідомості виконаного суворого обов’язку ... Позбавлена контакту із
зовнішнім світом, приземленості, душа Островського немов розвинулася увись ... тільки ентузіазм
підтримує в тілі, що слабне, це готове ось-ось згаснути полум’я».
За творами О. зняті російські художні фільми «Як гартувалася сталь» (1942), «Павло Корчагін»
(1957) та китайський 2000).
У м. Москва (РФ) відкрито Центр «Подолання» його імені, який опікується проблемами інвалідів; на будинку, де мешкав О., встановлено меморіальну дошку; у дворі спецшколи-інтернату №5 –
пам’ятник-бюст; ім’я О. носять бібліотеки №18, дитячі бібліотеки №86 і №136; ім’я головного
героя роману «Як загартовувалася сталь» Павла Корчагіна носить вулиця в районі проспекту
Миру.
Меморіальний музеї О. функціонує в м. Сочі (1937).
Ім’я нашого земляка носить Хмельницька обласна наукова бібліотека.
В Україні існувала республіканська літературна премія ЦК ЛКСМ та Спілки письменників (1958).
Серед друзів та близьких знайомих О. – О. Пузиревський, М. Фінкельштейн, М. Лісіцин та ін.
ОСТРОГОРСЬКИЙ Павло Петрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Перекладач.
З родини священика.
Народився в 1764 р. в слободі Мерефа Російської імперії (нині – Харківський район Харківської
області України).
Помер 8 (20) серпня 1834 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Навчався в Харківському колегіумі (1776-1783), Санкт-Петербурзькій учительській семінарії
(1783-1786).
Працював учителем приватного казанського училища в Санкт-Петербурзі (1786), Санкт-
Петербурзького головного народного училища (1786-1796), Юнкерської школи при Сенаті (1797-
1805), Санкт-Петербурзької губернської гімназії (1805-1811), столоначальником в департаменті
державного господарства та публічних приміщень Міністерства внутрішніх справ (1812-1816),
начальником 2-го відділу департаменту мануфактур та внутрішньої торгівлі (1816-1834).
Друкувався в газеті «Санкт-Петербурзькі відомості».
Як літератор О. дебютував перекладом книги «Анекдоти, або Достопам’ятні історичні потаємні
діяння Оттоманського двору» М. Пуассон де Гомеса (1787).
Цього ж року вийшов і твір «Випробування властивостей чаю та кави, а також інших напоїв, які
замість чаю й кави можна з користю вживати» К. Меєра.
134
Проте головним доробком О. слід вважати збірник «Театр надзвичайних пригод століття, що
добігає кінця» (1790). За свідченнями очевидців, московський тираж видання розійшовся в один
день. Книгу, перекладену нашим земляком, мав у власній бібліотеці О. Радищев.
Єдиною відомою плямою в біографії О. залишається його звільнення з посади викладача Санкт-
Петербурзької губернської гімназії (разом з іншими членами господарського комітету) у зв’язку з
виявленою нестачею матеріальних цінностей.
Ось як згадував про нашого земляка у своїх мемуарах «Нотатки про моє життя» М. Греч: «У
третьому класі викладав логіку і красномовство Павло Петрович Острогорський, людина недурна, яка вміла чудово говорити. Він вселяв в учнів повагу і необхідний страх. Ми його дуже боялися, хоч він не був суворий, ні навіть строгий».
Серед друзів та близьких знайомих О. – М. Гнідич, Г. Державін, Ф. Булгарін, М. Греч, Ф. Шредер
та ін.
ОСТРОГРАДСЬКИЙ Михайло Васильович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Математик, педагог, філософ. У математиці існує науковий термін «формула Остроградського»
(для перетворення інтегралу за об’ємом в інтеграл за поверхнею).
З дворянської родини.
Народився 9 (21) вересня 1801 р. в с. Пашенна Полтавської губернії Російської імперії (нині –
Кобеляцький район Полтавської області України).
Помер 20 грудня 1861 р. (1 січня 1862 р.) в м. Полтава Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України). Перед смертю заявив: «Я помру у себе, а у москалів не хочу
помирати; так поховайте мене там (у Голтві), щоб мені було видно і Пашенну, і Довгу, і Глибоке».
Заповіт виконали: похований О. біля с. Пашенна Кобеляцького району Полтавської області.
Навчався в пансіоні при Полтавській гiмназiї, Харкiвському унiверситетi (1817-1820), проте
диплому не отримав із-за «пропуску лекцій і вільнодумства».
Сім років провів у Франції, де певний час викладав у Паризькому коледжі Генріха V. Потім
працював в Петербурзьких артилерiйській академiї, інституті iнженерiв шляхiв сполучення,
морському корпусі, педагогiчному iнституті.
Член Петербурзької (1831), Американської (1834), Туринської (1841), Римської (1853), Паризької
(1856) академiй наук.
Друкувався в журналах «Праці Паризької академії наук», «Бюлетені Петербурзької академії наук»,
«Journal fur die reine und angewandte Mathematik», «Мемуари Петербурзької академії наук».
Перу нашого земляка належить близько 40 праць , написаних переважно французькою мовою.
Вони стосуються алгебри, аналітичної механіки, елементарної геометрії, обчислення означених
інтегралів, теорії ймовірностей. Серед найвідоміших «Мемуар про поширення хвиль в
циліндричному басейні» (1826), «Note sur la theorie de la chaleur» (1828), «Мемуар про обчислення
варіації кратних інтегралів» (1834),
Майже через сто років після смерті видатного вченого в Києві вийшло тритомне зібрання його
досліджень (1959-1961).
З нагоди 200-річчя з дня народження О. Інститут математики Національної академії країни видав
книгу «Михайло Васильович Остроградський» (2001).
До 150-річчя від дня народження К. Національний банк України випустив ювілейну монету
номіналом 2 гривні (2001).
Серед друзів та близьких знайомих О. – Т. Шевченко, Г. Осиповський, В. Буняківський, С.
Бурачек, Ж. Штурм, В. Жуковський, Е. Коллінс, Г. Ламе, М. Робуш, В. Вишневський, П. Фусс, О.
Коші, С. Пуассон та ін.
ОСЬМЬОРКІН Олександр Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник, сценограф.
З родини службовця. Батько, Осьмьоркін О., – землемір.
Народився 26 листопада (8 грудня) 1892 р. в м. Єлизаветград Херсонської губернії Російської
імперії (нині – м. Кіровоград, адміністративний центр однойменної області України).
Помер 25 червня 1953 р. в селищі Плесково Московської області СРСР (нині – селище міського
типу Московської області РФ). Похований на московському Ваганьківському цвинтарі.
135
Навчався в Єлизаветградському земському реальному училищі (1902-1910), Київському
художньому училищі (1911-1913), Московській студії І. Машкова (1913-1915), Чугуївському
військовому училищі (1916-1917).
Працював в культурно-просвітницькому відділі Московської Ради солдатських депутатів (1917-
1918), асистентом викладача в 1-х и 2-х Державних вільних художніх майстернях (1918-1930),
викладачем Ленінградського інституту живопису, скульптури і архітектури ім. І. Рєпіна (1932-1947), Московського художнього інституту ім. В. Сурикова (1937-1948), художником майстерні
плакату «Вікна ТАРС» (1941),
Член товариства «Московські живописці» (1924).
Один з засновників і член Товариства московських художників (1927).
Член об’єднань «Бубновий валет» (1913), «Світ мистецтва» (1916), «Спілка російських
художників» (1918).
Організатор групи «Крило» (1927).
Серед найвідоміших полотен О.: «Натюрморт з образом», «Портрет батька» (обидва – 1912),
«Оголена на тлі перської вибиванки» (1914-1915), «Дама з лорнеткою» (1917), «Натюрморт з
годинником» (1918), «В кафе» (1919), «Парк», «Натюрморт із бандурою» (обидва – 1920),
«Портрет Є. Т. Баркової», «Натюрморт з черепом», «Портрет дівчини» (усі – 1921), «Портрет
художника М. Аветова» (1924), «Мисливський натюрморт» (1923-1924), «Верби біля ставу»,
«Московські живописці» (обидва – 1925), «Буття» (1926), «Мойка. Біла ніч» (1927), «Портрет Г.
Ахматової» (1939-1940), «Кремль. 1942» (1942), серія пейзажів «Нова Голландія» (1945), «Портрет
художниці Н. Удальцової» (1948).
Час від часу «звітував» історико-революційними полотнами – «Взяття Зимового палацу» (1927),
«Зенітники Москви» (1942) – чи казенними портретами передовиків.
О. успішно виступав і як художник театру – в ленінградському Великому драматичному (1937) і
під час евакуації – в Казанському драматичному (1943).
За надзвичайну чіткість побудови форми в просторі за допомогою кольору нашого земляка
небезпідставно вважають яскравим представником «російського сезанізму».
Влада звинуватила О. у формалізмі, у поширенні західних віянь у радянському мистецтві,
позбавивши його навіть права на викладацьку діяльність (1948).
Вся спадщина художника складає понад 700 творів живопису, графіки, театральних декорацій.
Доробки нашого земляка зберігаються в Київському музеї російського мистецтва (Україна),
Третьяковській галереї, музеї образотворчих мистецтв ім. О. С. Пушкіна (обидва – Москва, Росія), Російському державному музеї, музеї Г. Ахматової в Фонтанному будинку (обидва – Санкт-
Петербург, Росія), Пермській художній галереї (Росія), музеях Азербайджану, Литви, Казахстану, приватних зібраннях.
Помер митець під час роботи над черговим пейзажем.
Серед друзів та близьких знайомих О. – П. Кончаловський, І. Машков, О. Вертинський, В.
Маяковський, П. Крилов, Г. Савінов, В. Левік, Г. Павловський, Ф. Козачинський, Є. Мойсеєнко, Є. Зайцев, М. Асламазян, М. Абегян, М. Кончаловський та ін.
ПАВЛИЩЕВ Микола Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, перекладач, історик.
З дворянської родини. Батько, Павлищев І., – полковник Маріупольського гусарського полку,
вихованець Царськосільського ліцею.
Народився 6 (18) травня 1802 р. в с. Спичинці Літинського повіту Подільської губернії Російської
імперії (нині – Погребищенський район Вінницької області України).
Помер 8 (20) грудня 1879 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Похований в Новодівочому монастирі.
Закінчив благородний пансіон при Царськосільському ліцеї (1814-1819).
Працював помічником столоначальника Департаменту народної освіти (1819-1820), чиновником
канцелярії Другої армії (1820-1825), перекладачем (1927-1830), столоначальником Азійського
департаменту (1830-1831) Колегії іноземних справ, Тимчасового Правління Царства Польського
(1831-1871).
Друкувався в газетах «Щоденник варшавський», «Літературна газета», «Північна бджола»,
журналах «Північна бджола», «Історичний вісник», «Холмський греко-уніатський календар»,
«Московський спостерігач».
136
Наш земляк – автор доробків «Брамбеус і юна словесність» (1835), «Поїздка до Червонної Руси»
(1844), «Варшавські листи до Ф. Булгаріна» (1847; 1849), «Данило, король російський. Історичний
нарис» (1869; 1870; 1871), «Віденський похід Собесського в 1683 р.» (1876), «Седмиці польського
заколоту 1861-64 рр.» (1887), «До характеристики гр. Берга» (1887).
Його перу також належать книги «Польська історія у вигляді підручника» (1843), «Історичний
атлас Росії» (1845), «Географія. Європа» (1847), «Гербовник дворянських родів Царства
Польського» (1853), «Польська анархія за Яна-Казимира і війна за Україну» (1879).
Перекладав А. Мандзоні, К. Фан-дер-Фельде, Вольтера.
Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Глинка, Г. Керн, Є. Баратинський, Д. Мілютин, П.
Анненков, О. Пушкін, П. Плетньов, А. Дельвіг, О. Потапов, Я. Грот, П. Віттенштейн, В. Ертель, С.
Соболевський та ін.
ПАВЛОВСЬКИЙ Андрій Федорович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Математик. Автор першої статті російською мовою, яка популяризувала теорію ймовірностей, на
теренах Російської імперії.
З дворянської родини.
Народився 29 листопада (10 грудня) 1788 р. в с. Таранівка Зміївського повіту Слобідсько-
Української губернії Російської імперії (нині – Зміївський район Харківської області України).
Помер 5 (17) лютого 1857 р. в м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив Валківське народне училище (1799), Харківський колегіум (1799-1806), відділення
фізики і математики Харківського університету (1806-1811).
Працював інспектором студентів (1833-1835), викладачем (1811-1837; 1838-1849), ректором (1837-1838) Харківського університету
Член Філотехнічного товариства.
Рада університету обрала А. Павловського своїм почесним членом (1850).
Перу нашого земляка належить книги «Таблиці логарифмів за виданням Каллета зі своїм
«Попередженням», «Про ймовірності» (обидві – 1820), рукописний рухливий каталог з
богослов’я, філософії, правознавства, політики, статистики, географії бібліотеки Харківського
університету (1835).
Був противником пансіонерства, приватних уроків студентів у професорів і т. п. темних явищ
тодішнього університетського побуту.
Студенти нашого земляка обожнювали. В той же час майор корпусу жандармів у секретному
рапорті відзначав, що П. «вживав усіх засобів аби приховувати студентські, часто значні витівки».
Заснована премія для студентів фізико-математичного факультету Харківського університету за
кращий твір з математики ім. А. Павловського (1888).
Ось які спогади залишив про нашого земляка М. Костомаров: «Ординарний професор А. Ф.
Павловський викладав вищі частини математики або, як казали тоді студенти, аналітику. Це був
учень і спадкоємець по кафедрі знаменитого у свій час ученого й професора Т. Ф. Осиповського, який видав повний курс алгебри й геометрії, і цими книгами користувалися тоді чи не всі
навчальні заклади. Професор Павловський зумів підтримати честь свого наставника, і хоча він не
був відомим вченими працями, проте залишався великим знавцем своєї справи, цілком відданого
науці. Студенти відгукувалися про нього, як про кращого з числа викладачів фізико-
математичного факультету. Зі спритністю артиста володів Павловський математичними
формулами й обчисленнями й з невловимою швидкістю списував ними то ту, то іншу дошку у
своїй аудиторії. Студенти ледь встигали за ним стежити».
Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Костомаров, Т. Осиповський, М. Байков, М.
Остроградський та ін.
ПАДЕРЕВСЬКИЙ Ігнаци Ян
Національний статус, що склався у світі: польсько-американський.
Композитор, піаніст, педагог, державний діяч. Другий прем’єр-міністр Польщі (1919).
З шляхтянської родини. Батько, Падеревський Я., – керуючим маєтком графа Івановського.
Народився 6 (18) листопада 1860 р. в с. Курилівка Подільської губернії Російської імперії (нині –
Хмільницький район Вінницької області України).
Помер 29 червня 1941 р. в м. Нью-Йорк (США). Похований на місцевому цвинтарі.
137
Закінчив Варшавський музичний інститут (1872-1883), стажувався в Німеччині (1883-1886).
Працював викладачем Варшавського музичного інституту, прем’єр-міністром Польщі (1919; 1940-
1941 – в еміграції).
Брав участь у відкритті львівського Великого міського театру (1900).
Як піаніст дебютував концертом у Відні (1887).
Потім настала черга виступів на сценах Парижу (1889), Лондону (1890), Нью-Йорку (1891).
Як композитор дебютував авторським концертом (1883).
Потім настала черга опер «Манру», «Сакунталу», симфонії «Полонія», «Менуету соль мажор»,
«Польських фантазій», «Фантастичного краков’яку», фортепіанного концерту, низки пісень.
Написав музику до кінофільму Л. Мендеса «Місячна соната» (1936).
Наш земляк заснував Фонд Падеревського, котрий преміює кращого композитора року світу
(1900).
Ім’я П. занесено в Книгу рекордів Гінесса як композитора, компакт-диски якого не сходили з
полиць магазинів впродовж 12 місяців, починаючи з вересня 1998 р.
Польський будинок в м. Житомир, який прикрашає меморіальна дошка П., носить його ім’я.
Воно також присвоєно одному з класів Житомирському музичного училища ім. В. Косенка.
В м. Житомир проводиться Всеукраїнський конкурс камерних ансамблів ім. І. Я. Падеревського
(2005).
Серед друзів та близьких знайомих П. – Т. Лєшетицький, А. Рубінштейн, Г. Урбан, В. Вільсон, Х.
Моджеєвська, ф. Кіль, Ж. Клемансо та ін.
ПАЛІЦИН Олександр Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, перекладач, художник, архітектор. Псевдоніми – П. пустельник; Попівський пустельник.
З дворянської родини.
Народився в кінці 1740-х рр. с. Попівка Сумського повіту Харківської губернії Російської імперії
(нині – у складі с. Залізняк Сумського району Сумської області України).
Помер в 1816 р. в с. Попівка Сумського повіту Харківської губернії Російської імперії (нині – с.
Залізняк Сумського району Сумської області України). Похований в родинному склепі місцевого
цвинтаря, який згодом було знищено (1924). Уже за часів незалежної України надгробок
відновлено, на ньому встановлено пам’ятник.
Закінчив Сухопутний шляхетний корпус.
Служив ад’ютантом у фельдмаршала П. Румянцева.
Почесний член Харківського університету (1809).
Член Товариства наук при Харківському університетові (1817).
Друкувався в журналах «Харківський Демокрит», «Вісник Європи», «Вулик», «Російський
вісник»,
Наш земляк – автор наступних доробків: «На смерть Богдановича» (1803), «Послання до Привіти, або Спогади по деяких російських письменників мого часу», «Ігор, героїчна пісня» (обидва –
1807), «Дмитрій Донський» (1808), «До Г. Р. Державіна», «Послання» (обидва – 1809),
«Засновнику Філотехнічного товариства» (1811).
Переклав «Нову Елоїзу» і «Пори року» Ж.-Ж. Сен-Ламбера (обидва – 1803), «Про складання
ландшафтів, або Про засоби прикрашати природу навколо помешкань, сполучаючи приємне з
корисним» Р.-Л. Жерардена (обидва – 1804), «Сади» і «Дифірамб безсмертю душі» Ж. Деліля
(1804; 1814), низку доробків Руссо.
П. – активний учасник у збору коштів на заснування Харківського університету (1802).
Нині на Сумщині проводяться «Паліцинські читання», а за пропозицією громадськості
розглядається питання про перейменування вул. 40-річчя Жовтня в м. Суми на вул. Олександра
Паліцина.
Серед друзів та близьких знайомих П. – В. Каразін, В. Капніст, Іп. Богданович, Д. Хвостов, Є.
Станевич, В. Ярославський, В. Сопіков, М. Ушинський, І. Дмитрієв, П. Потьомкін, О. Шишков, С.
Глинка, П. Завадовський, П. Румянцев та ін.
ПАНКЄЄВ Василь Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Священик. В чернецтві – Антоній (1915). Зарахований до лику святих Російською Православною
Церквою (2000).
138
З родини священика.
Народився 1 січня 1892 р. в с. Садове Херсонського повіту Херсонської губернії Російської імперії
(нині – Білозерський район Херсонської області України).
Розстріляний більшовиками 1 червня 1938 р. Місце поховання – не відоме.
Закінчив Одеську духовну семінарію (1912), навчався в Київській духовній академії (1912-1915), закінчив Петроградську духовну академію (1915-1917).
Був настоятелем похідної церкви в діючій армії (1915-1917), викладачем Одеської духовної
семінарії (1917-1920), єпископом Маріупольським, вікарієм Єлизаветградської єпархії (1924-1926), єпископом Білгородським (1932-1935).
Кавалер ордена св. Ганни 3-го ступеня (1917).
Уперше заарештований за активну церковну діяльність і засуджений до 3 років позбавлення волі з
засланням на Соловки (1926-1929).
Удруге заарештований за релігійну пропаганду серед населення і засуджений до 3 років
позбавлення волі з засланням до м. Єнісейськ (1929-1932).
Утретє заарештований за організацію контрреволюційної змови і засуджений до 10 років
позбавлення волі з засланням на Далекий Схід (1935).
Відбути термін до кінця наш земляк не встиг: у липні 1937 р. уряд СРСР прийняв постанову
№П51/94, у відповідності до якої НКВС мав усіх засуджених до концтаборів служителів культу
розстріляти. Проти П. порушило четверту кримінальну справу, перевівши його до
Благовєщенської в’язниці (1938). Де трійка НКВС 17 березня засудила нашого земляка до
розстрілу.
Ось що проти нього «свідчив» М. Вільгельмський: «Єпископ Антоній Панкєєв пропонував
підсилити для цієї мети («відрив колгоспників від роботи» – авт.) проповіді шляхом служіння
молебнів і акафістів недільними і святковими днями, вести проповіді про святість і значення
святкових днів, при цьому мати на увазі головним чином колгоспників, які із-за своїх робіт погано
відвідують церкву».
Серед друзів та близьких знайомих П. – О. Гагалюк, В. Білобабченко, С. Андріашенко, М.
Кармазін, А. Олександров, О. Єрошов, М. Дейнека, О. Альбіцький, Б. Шипулін, Д. Цедрик, П.
Кратиров, К. Дяков та ін.
ПАНЮТИН Лев Костянтинович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, фейлетоніст, перекладач. Псевдонім – Ніл Адмірарі.
З дворянської родини. Батько, Панютин К., – штабс-капітан царської армії.
Народився 22 лютого (6 березня) 1831 р. в с. Цибулеве Єлизаветградського повіту Херсонської
губернії Російської імперії (нині – Знам’янський район Кіровоградської області України).
Помер 1 (13) грудня 1882 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Про спеціальну освіту нічого не відомо, мабуть, вона була юридичною.
Працював засідателем Херсонського повітового суду (1853),оглядачем газет «Голос» (1863-1875),
«Тиждень» (1875-1882).
Друкувався в газетах «Голос», «Біржові відомості», «Росія», «Тиждень», журналах «Вітчизняні
нотатки», «Будильник».
Як літератор дебютував у московському видавництві збірником «Вірші» (1858).
Серед журнальних доробків вирізняються статті «До питання про пролетаріат» (1864), «Елементи
європейської цивілізації» (1867), «Смерть Герцена. Поголос з її приводу» 1870), «Партія в
Сибіру».
Фейлетони й статті нашого земляка вийшли в двох томах під назвою «Оповідання Ніла Адмірарі»
(1872).
Перекладав Ж. Лафонтена, Д. Байрона, Р. Бьорнса.
П. впродовж тривалого періоду тяжко хворів (1875-1882). Останні роки провів в Обухівській
лікарні для бідних.
А ось що про нашого земляка пише М. Корнакова в кореспонденції «Дзінь-ля-ля»: «Л. К.
Панютин, який ховався в «Голосі» за псевдонімом Ніл Адмірарі, на відміну від більшості його
сучасників з газетної братії, пише, що «дух часу» відчув і висловив його частково в категоріях
мистецтва сцени: «Тепер інший час. Французьке слово «ingеnue» тепер у нас перекладається
словом «дурка», і його самі дівчата вже не знаходять утішним..., для «дурок» все менше і менше
139
залишається місця на бенкеті життя. Груба чоловіча стать вже абсолютно перестала
захоплюватися «дивними дівами» і «неземними створеннями».
Серед друзів та близьких знайомих П. – Є. Краєвський, В. Безобразов, В. Модестов, В. Більбасов, В. Короленко, Л. Полонський, В. Чуйко, Ф. Толстой, В. Міхневич, В. Безобразов, Г. Градовський
та ін.
ПАПАЛЕКСІ Микола Дмитрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Фізик. Одним з перших у світі висунув ідею радіолокації Місяця; першим на теренах Російської
імперії створив газову електронну лампу (1914). У фізиці існує науковий термін «Метод Папалексі
– Мандельштама».
З родини військового. Батько, Папалексі Д., – командир батальйону 51-го литовського полку.
Народився 20 листопада (2 грудня) 1880 р. в м. Сімферополь Таврійської губернії Російської
імперії (нині – столиця Автономної Республіки Крим України).
Помер 3 лютого 1947 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому
цвинтарі.
Навчався в Сімферопольській, Полтавській гімназіях, Берлінському (1899-1900), Страсбурзькому
університетах (1900-1904).
Працював асистентом (1904-1911), приват-доцентом в страсбурзькому Фізичному інституті (1911-1914), науковим консультантом лабораторії Руського товариства бездротових телеграфів і
телефонів (1914-1918), викладачем Одеського політехнічного інституту (1918-1922), займався
науковими дослідженнями в Центральній радіолабораторії (1922-1935), фізичному та
Енергетичному інститутах АН СРСР (1935-1947).
Член-кореспондент Академії наук СРСР (1931).
Голова Фізичного і президент Фізико-хімічного товариств СРСР (1930).
Голова Полярної комісії з дослідження радіозв’язку в Арктиці (1937).
Голова Всесоюзної наукової ради з радіофізики і радіотехніки при Академії наук СРСР (1944).
Лауреат Державної премії СРСР (1942).
Лауреат Менделєєвської премії (1936).
Першим в СРСР застосував для розжарення генераторних електронних ламп високочастотне
індукційне нагрівання.
У творчій співпраці з Л. Мандельштамом відкрив явище резонансу й асинхронного збудження,
створив принципово нові різновиди генераторів – інтерференційні.
Перу П. Належать монографії і книги «Про вимірювання відстані від Землі до Місяця за
допомогою електромагнітних хвиль» (1946), «Розвиток астрономії в СРСР» (), а також низка
доробків з радіофізики, радіотехніки, теорії нелінійних коливань.
Уже після смерті П. звинуватили не лише в космополітизмі, а й в шпигунстві на користь…
кайзерівської Німеччини (1949).
Свого часу існувала премія ім. М. Д. Папалексі АН СРСР.
Серед друзів та близьких знайомих П. – С. Вавилов, К. Ф. Браун, Л. Мандельштам, А. Іоффе, О.
Крилов, С. Хайкін, Г. Ландсберг, П. Лазарєв, Д. Томсон, Б. Розінг, В. Гуляєв, В. Мігулін та ін.
ПАРПУРА Максим Осипович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Прозаїк, перекладач, видавець.
З дворянської родини. Батько, Парпура О., – значковий товариш Ніжинського полку.
Народився в 1763 р. в м. Конотоп Сумського повіту Малоросійської губернії Російської імперії
(нині – районний центр Сумської області України).
Помер 11 (23) червня 1828 р. в м.Харків Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України). Похований в с. Березовому Харківської губернії Російської імперії
(нині – Дворічанський район Харківської області України).
Закінчив Новгород-Сіверську гімназію, Київську духовну семінарію (1783), курси при Санкт-
Петербурзькому сухопутному госпіталі (1783), навчався в Санкт-Петербурзькому медико-
хірургічному училищі (1783-1785).
Був канцеляристом Санкт-Петербурзького асигнаційного банку (1783), репетитором Виховного
дому (1785-1787), учителем Санкт-Петербурзької хірургічної школи (1787), перекладачем Першої
експедиції Медичної колегії (з 1787), директором медичних закладів на Василівському острові, 140
генеральним наглядачем друкарні Медичної колегії, завідуючим друкарнею Медичної колегії
(1799-1800), викладачем Харківського університету.
Як літератор дебютував перекладом низки видань з медицини та хімії, котрі стали навчальними
посібниками (1790-і рр.), серед яких «Фармакологія, або описання ліків для імператорських
Російських сухопутних військ» Г. Елізена (1797), «Початкові основи загальної лікувальної хімії»
(1804).
Потім настала черга тритомного «Життя та військових справ генералісимуса Суворова-
Римнікського» І.-Ф. Антинга (1799-1800).
Перший оригінальний твір – комедія «Нещастя від Очакова, або Урочиста підступність в
Царграді» (1789).
Проте найгучніший доробок П. – випуск власним коштом і без погодження з автором «Енеїди» І.
Котляревського (1798).
Нині приміщення Конотопського пологового будинку (колишня земська лікарня) прикрашає
меморіальна дошка на честь П. (2003).
Серед друзів та близьких знайомих П. – В. Джунковський, І. Глазунов, Г. Державін, І.
Камінецький та ін.
ПАСКЕВИЧ (ПАСЬКО) Іван Федорович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Військовий діяч. Один з чотирьох повних кавалерів ордена св. Георгія за всю історію існування
нагороди (крім нього, М. Кутузов, М. Барклай-де-Толлі, І. Дибич-Забалканський).
З поміщицької родини. Батько, Пасько Ф., – колезький радник.
Народився 8 (19) травня 1782 р. в м. Полтава Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 20 січня (1 лютого) 1856 р. в м. Варшава Царства Польського Російської імперії (нині –
столиця Польщі). Похований в с. Дембліньске Царства Польського Російської імперії,
подарованого йому Миколою I. У свою чергу в м. Варшава спорудили пам’ятник фельдмаршалові
(1879).
Закінчив Пажеський корпус (1793-1800).
Служив флігель-ад’ютантом імператора Павла I в лейб-гвардії Преображенському полку (1800-
1805), в корпусі генерала Міхельсона (1805-1809), командиром Вітебського (1809-1810),
Полтавського (1810-1811), Орловського (1811) піхотних полків, 1-ї бригади 26-ї піхотної дивізії
(1811-1812), 26-ї піхотної дивізії (1812), піхоти і регулярної кавалерії авангарду генерала М.
Платова (1812-1814), 2-ої гренадерської (1814-1817), 2-ї гвардійської піхотної (1817-1821), 1-ї
гвардійської піхотної (1821-1824) дивізій, 1-го піхотного корпусу (1824-1826), кавказьким
намісником (1827-1831), намісником Царства Польського (1831-1856), командуючим південною
Дунайською армією (1854-1856).
Брав участь в російсько-турецькій (1806-1812), російсько-французькій (1812-1814), російсько-
перській (1826-1828), російсько-турецькій (1828-1829) війнах.
Командував дивізією при взятті Парижа.
Генерал-фельдмаршал (1829).
Член Державної ради (1832).
Граф Еріванський (1828), найсвітліший князь Варшавський (1831).
Кавалер російських орденів св. апостола Андрія Первозванного, св. Володимира 1-го ступеня, св.
Ганни 1-го ступеня; св. Олександра Невського, Білого Орла, прусських орденів Чорного Орла і
Червоного Орла 1-х ступенів; саксен-веймарського ордена Білого Сокола 1-го ступеня, турецького
ордена Місяця; персидського ордена Лева і Сонця.
Нагороджений Золотою шпагою з діамантами «За хоробрість» і Золотою шпагою з діамантами і
написом «За поразку персів під Єлизаветполем».
За заповітом 50 тисяч рублів сріблом (величезна сума!) відійшло Фонду державного інвалідного
капіталу на утримання щорічно 200 скалічених у битвах нижніх чинів.
Ім’я нашого земляка носив 36-й Орловський піхотний полк (1835-1871).
Серед друзів та близьких знайомих П. – О. Грибоєдов, М. Кутузов, П. Багратіон, Павло I, П.
Горчаков, І. Дибич, Микола I, І. Мартинов, І. Міхельсон та ін.
ПАСТЕРНАК Леонід Осипович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
141
Художник.
З родини комерсанта. Батько, Пастернак О., – власник готелю. Син, Пастернак Б., – письменник.
Народився 22 березня (3 квітня) 1862 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 31 травня 1945 р. в м. Оксфорд (Великобританія).
Навчався в Одеській малювальній школі (1879-1881), медичному факультеті Московського
університету (1881-1883), мюнхенській академії мистецтв (1883-1884), юридичному факультеті
Новоросійського університету (1883-1885).
Працював викладачем Московського училища живопису, скульптури і архітектури (1884-1921).
Дійсний член Петербурзької академії мистецтв (1905).
Один з засновників «Спілки російських художників» (1903).
Організатор однієї з перших в Москві приватних малювальних шкіл (1889).
Член об’єднання «Світ мистецтва».
Учасник виставок «Товариства передвижників», «Світу мистецтва».
Лауреат медалі Всесвітньої паризької виставки (1900).
Серед найвідоміших доробків портрети А. Рубінштейна (1886), А. Висоцької (1912), М. Горького
(1906), О. Скрябіна (1909), І. Мечникова (1911), В’яч. Іванова (1915); полотна «Думи в хаті»
(1886), «Лист з батьківщини» (1889), «До рідних» (1890), «Перед іспитами» (1897), «Студентка»,
«За читанням» (обидва – 1900-е), «Засідання ради викладачів Московського училища живопису,
скульптури і архітектури», «Л. М. Толстой з сім’єю в Ясній Поляні» (обидва – 1902), «Уроки
музики» (1909); ілюстрації до романів Л. Толстого «Війна і мир» (1893), «Воскресіння» (1899), М.
Лермонтова «Маскарад», «Мцирі» (обидва – 1891).
До оксфордського періоду належать «Бах і Фрідріх Великий», «Юний Мендельсон диригує Баху».
Мав оригінальну манеру «занурювання»простору в м’яку світлотінь, своєрідні «сутінки».
А техніку майже миттєвих замальовок, що схоплюють «сама суть зображуваного», митець називав
«дійсним імпресіонізмом».
Нині доробки П. зберігаються в Третьяковській галереї (м. Москва, РФ), російському музеї
імператора Олександра III (м. Санкт-Петербург, РФ), низці картинних галерей і приватних
колекцій Європи, Америки, Азії, Австралії.
Перу нашого земляка належать книга спогадів про Л. Толстого (1923).
Що стосується особистого життя, то виїхавши з дружиною і доньками до Німеччини задля
операції, в Росію більше не повернувся (1921). Через прихід до влади фашистів, переїхав до
Великобританії (1938).
За кордоном вийшли книги Д. Бакмана «Леонід Пастернак. Російський імпресіоніст» (1974) і
двотомник Р. Сліс «Леонід Пастернак. Роки в Росії: 1875-1921» (1999).
У Оксфорді, в будинку де жив художник, відкрито музей нашого земляка (1999).
За комуністичних часів уже після смерті митця у Москві вийшла книга Ж. і О. Пастернаків
«Леонід Пастернак. Нотатки різних років» (1975), відбулася виставка його робіт (1979).
Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Ге, І. Шишкін, Л. Толстой, С. Рахманінов, Ф. Шаляпін, Є. Сорокін, Д. Осборн, Р. Рільке, П. Третьяков, Л. Собінов, М. Горький, О. Ремізов, В. Полєнов, О.
Головін, С. Іванов, В. Сєров, І. Левітан, А. Хайнд, Х. Бялік, А. Архипов та ін.
ПАСТУХОВ Андрій Васильович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Військовий топограф, геодезист, альпініст, дослідник Кавказу. Першим на теренах Російської
імперії піднявся на західну (1890) і східну (1896) вершини Ельбрусу. У альпіністів існують
поняття «Скелі Пастухова» і «Притулок Пастухова».
З робітничої родини. Батько, Пастухов В., – працівник державного кінного заводу.
Народився 18 (30) серпня 1860 р. в с. Новодеркул Старобільського повіту Харківської губернії
Російської імперії (нині – Біловодський район Луганської області України).
Помер 23 вересня 1899 р. в м. П’ятигорськ Катеринославської губернії Російської імперії нині
(нині – Ставропольський край РФ). За заповітом похований на вершині гори Машук. На
мармуровому обеліску вибиті слова: «Військовий топограф А. В. Пастухов. Казбек – 1889.
Ельбрус – 1890, 1896, Арарат – 1893».
Служив топографом топографічного відділу Кавказького військового округу (1822-??),
Член Російського географічного товариства (1889).
Лауреат срібної медалі Російського географічного товариства.
142
Брав участь в топографічній зйомці головним чином високогірних областей Центрального
Кавказу; здійснив сходження на Казбек, Ушбу, Великий і Малий Арарат, Алагез та ін.
Друкувався в газеті «Кавказ», журналах «Нива», «Метеорологічний вісник».
У м. П’ятигорськ одну з вулиць названо ім’ям нашого земляка.
У Москві вийшли книги П. Нікітін і В. Вайнберга «Андрій Васильович Пастухов. Військовий
топограф і альпініст» (1956), С. Чумакова «Прихисток Пастухова» (1977).
В Росії проводяться змагання з спортивного орієнтування на «Приз російського топографа
Пастухова».
У розвідці «Приельбрусся» Б. Бероєв зазначає: «Заслуга А. В. Пастухова в тому, що він заклав
основи альпінізму на Кавказі, розробив систему підготовки альпіністів, підібрав раціональні
продукти харчування і спорядження, вперше застосував на черевиках підошви із сталевими
шпильками, так звані «кішки». Виконаний ним опис шляху, зібрані колекції, креслення і
замальовки донині зберігають свою наукову цінність».
Серед друзів та близьких знайомих П. – Л. Загурський, М. Кірхгов, І. Стебницький, Т. Царахов, М.
Динник, І. Ходзько, М. Голомбієвський, О. Воєйков, Г. Раєв, М. Богданов та ін.
ПАСТУХОВ Борис Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник.
З міщанської родини.
Народився в 1894 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер в 1974 р. в м. Лондон (Великобританія). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив Загребську академію мистецтв.
Член Київського товариства художників (1916).
Брав участь у виставках групи «Кільце» (1914), Київського товариства художників (1916),
Товариства діячів українського пластичного мистецтва (1918), виставці Об’єднання російських
художників в Королівстві сербів, хорватів і словенців (1928), Великій виставці російського
мистецтва в Белграді (1930). Виставлявся в Лондоні і Нью-Йорку.
Експонував свої твори в Загребі, Любляні, Римі (1927), Парижі (салон Товариства французьких
художників – 1928; галерея G. Petit – 1932).
Писав натюрморти, портрети, пейзажі, багатофігурні композиції. Йому позували як члени
королівських родин, так і відомі кінозірки.
Серед найвідоміших доробків нашого земляка – «Портрет дружини» (1927), «Портрет жінки»
(1927), «Портрет жінки» (1931), «Натюрморт» (1930), «Світська пані в пурпурно-червоному
капелюшку» (1935), «Квіти» (1939), «Натюрморт» (1947), «Білі півонії» (1947).
Полотна майстра нині зберігаються в музеях Мадрида, Белграда, Загреба.
Емігрував по смерті О. Мурашка, якого знічев’я застрелили червоноармійці. Мешкав спочатку в
Королівстві сербів, хорватів і словенців (1920), потім – Франції (1937), а пізніше переїхав до
Великобританії (1960-і).
У рекламному буклеті «Паризький готель «Lancaster» написано: «У готелі всього 60 номерів і
особливою популярністю у гостей користується королівський номер Еміля Вольфа, названий на
честь засновника «Ланкастера». Або, можливо, Ви захочете пожити в номері Марлен Дитріх, яка
зупинялася тут неодноразово? Основною особливістю всіх номерів є присутність в кожному
картин художника Бориса Пастухова, який жив тривалий час в готелі, починаючи з 1930 року.
Вони, щоправда, дісталися господарям в якості оплати за проживання».
Серед друзів та близьких знайомих П. – О. Мурашко, М. Дитріх, К. Гейбл, М. Ванк та ін.
ПАЧОСЬКИЙ Йосип Конрадович
Національний статус, що склався у світі: польсько-російський.
Ботанік, ентомолог, зоолог. Автор термінів «фітосоціологія» і «фітоценоз», а також першого
теренах Російської імперії підручника «Основи фітосоціології». В ботаніці існують наукові
терміни «Вероніка Пачоського», «Волошка Пачоського», «Зіновать Пачоського», «Рокитничок
Пачоського», «Ряст Пачоського», «Хохлатка Пачоського».
З дворянської родини.
Народився 8 грудня 1864 р. в с. Білогородка Заславського повіту Волинської губернії Російської
імперії (нині – Дубнівський pайон Рівненської області України).
143
Помер 14 лютого 1942 р. в с. Люсово поблизу м. Сірослав (Польща), де й був похований. Пізніше
прах перенесено на цвинтар під м. Познань (Польща).
Навчався в Рівненському реальному училищі, Уманському училищі землеробства і садівництва,
закінчив Київський університет (1894).
Працював лаборантом Київського унівеpситету, асистентом Дублянської вищої школи
землеробства (1895-1897), ентомологом Херсонської губернії (1897-1917), комісаром з охорони
парку з вимираючими видами рідких тварин маєтку Асканія-Hова Тимчасового уряду (1917),
завідуючим ботанічним відділом науково-степової станції «Чаплі» (1922-1923), завідуючим
Біловезьким національним парком (1923-1925), викладачем Познанського університету (1926-
1939).
Член Київського товариства природознавців (1887).
Член Польської Державної ради з охорони пpиpоди.
Друкувався в жуpналах «Записки Київського товариства природознавців», «Собаче й рушничне
мисливство», «Записки Імператорського товариства сільського господарства Південної Росії»,
«Природа і полювання», «Записки Новоросійського товариства природознавців», «Вісті
державного заповідника Асканія-Hова», «Орнітологічний вісник», «Птахівництво і
птахознавство», «Вiстi Державного степового заповiдника «Чаплi».
Дебютував дослідженням «Рукокрилі» (1880).
Потім настала черга наступних доробків: «Про фауну і флору околиць м. Володимир-
Волинського» (1888), «Флорографічні і фітогеографічні дослідження калмицьких степів» (1892),
«Пересувні терміни в законі про полювання», «Заяче питання на півдні Росії» (обидві – 1899),
«Про охорону птахів у Херсонській губернії» (1900), «З приводу статті п. Калініна «Чи шкідливі
хижі птахи?» (1901), «Причорноморські степи» (1908), «Матеpіали до питання про
сільськогосподарське значення птахів» (1909), «Основні риси розвитку флори південно-західної
Росії», «Сучасні завдання вивчення рослинного покриву» (обидві – 1910), «Качки низов’їв Дніпра»
(1911), «Залітання червоноклювої казарки в Дніпровський повіт Таврійської губернії» (1915),
«Опис рослинності Херсонської губернії» (1917), «Основи фітосоціології» (1921), «Список рослин, які ростуть на території державного заповідника Асканія-Hова» (1923), «Плавні, піски, солончаки, бур’янисті рослини» (1927), «Lasy Białowieży» (1930).
Всього перу нашого земляка належить понад 130 робіт.
Основні області наукових досліджень – флористика, систематика, географія рослин. Вивчав флору
Лівобережної Укpаїни, Східної Буковини, Кавказу, Угорщини, Болгарії, Подільської, Волинської
губерній, північної частини Бессарабії, Криму.
Виконав ряд досліджень з садівництва і лісівництва. Одним з перших описав рослинні
співтовариства південноруських степів.
Приділяв велику увагу виробленню раціонального мисливського законодавства, був одним з
ініціаторів охорони степів.
Розвинув навчання про інтразональність ландшафтів, встановив поняття екстразональної і
азональної рослинності.
Розробив поняття про «біоекологічний потенціал виду» (1925).
Саме за його порадою Ф. Фальц-Фейн виділив кілька ділянок цілинного степу в Асканії-Hовій, які
стали основою всесвітньо відомого заповідника (1898).
На долю нашого земляка випало чимало негараздів. Так, через загострення радянсько-польських
відносин змушений був емігрувати до Варшави (1923).
Гітлерівці після вступу до Польщі виселили вченого з обійстя, конфіскували бібліотеку (1939), а
пізніше стратили двох його синів і жорстоко побили онука (1942). Не витримавши психологічного
шоку, П. помер від серцевого нападу.
У м. Познань відкpито мемоpіальну дошку вченого, діє «Академія Пачоського».
Серед друзів та близьких знайомих П. – С. Мокржецький, Ф. Фальц-Фейн, Я. Яцентковський, І.
Рябков, В. Топоров та ін.
ПЕРВУХІН Михайло Костянтинович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, журналіст. Псевдоніми – В. Українцев, К. Алазанцев, Л. Томський, Марк Волохов,
М. Де-Мар, М. Замятін, Старовєров.
З родини службовця.
144
Народився 6 (18) вересня 1870 р. в м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 30 грудня 1928 р. в м. Рим (Італія). Похований на місцевому не католицькому цвинтарі для
іноземців.
Закінчив Харківське реальне училище (1890).
Працював чиновником управління Курсько-Севастопольської залізниці (1890-1899), редактором
газети «Кримський кур’єр» (1901-1906), редактором російського відділення римської газети
«Епоха» (1917-??),
Друкувався в газетах «Російське слово», «Загальна справа», «Кримський кур’єр», «Епоха»,
«Одеські новини», «Ранок», «Відродження», «Одеський аркуш», «Сьогодні», «Приазовський
край», журналах «Навколо світу», «Освіта», «Природа і люди», «Світ божий», «Історичний
вісник», «La Russia Nuova», «Російська думка», «Сучасний світ», «Світ пригод».
Як літератор дебютував в газеті «Одеський аркуш» статтею «Ялтинські силуети» (1904).
Потім настала черга статей «Чехов і Ялта» (1904), «У М. Горького на Капрі» (1907), оповідань
«Щастя Свиставки» (1904), «На дачі» (1906), «Росія в Італії» (1908), «Повне право» (1912), «Бій на
повітряному океані», «Останні політ Гей-Люссака» (обидва – 1911).
Наш земляк – автор повісті «Друге життя Наполеона» (1917), романів «Пугачов-переможець»,
«Винахідники» (обидва – 1924), «Перлинні корали» (1928).
Його перу також належать книги «Звичайна історія» (1903), «На самісінькому березі синього
моря» (1903-1904), «Лампа, що догоряє» (1909), «В країні ополуночі» (1910), «Зелена смерть»,
«Таємниця», «Над краєм блакитним», «Колиска людства» (усі – 1912), «I bolscevici», «La sfinge bolscevica» (обидві – 1918), «Уламки», «Дияволетто. Оповідання для дітей» (обидві – 1922),
«Думки про фашизм» (1927).
Перекладав Л. Піранделло.
Після поразки Москви в російсько-японській війні кримські монархісти винесли рішення про
страту П. за відмову надрукувати в очолюваній ним газеті «Кримський кур’єр» листа офіцерів
тамтешнього полку (1906). У свою чергу, головнокомандувач Ялти І. Думбадзе видав
«ліберальніший» наказ про вигнання неслуха з острова протягом доби.
Звісно, наш земляк покинув Російську імперію, емігрувавши до Румунії, Німеччини, а потім Італії
(1906).
У Росії перевидано роман П. «Пугачов-переможець» (1994).
Серед друзів та близьких знайомих П. – А. Чехов, Л. Толстой, О. Купрін, М. Горький, Л. Андрєєв, В. Немирович-Данченко, С. Кречетов, М. Осоргін, В. Розанов, Є. Шмурло, Б. Глинський, В.
Бурцев, В. Львов-Рогачевський, М. Гаккебуш та ін.
ПЕРЕМЕЖКО Петро Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Гістолог, цитолог. Відкривач каріокінезу (мітозу) – непрямого поділу тваринних клітин (1887).
З дворянської родини.
Народився 12 (24) липня 1833 р. в с. Риботин Кролевецького повіту Чернігівської губернії
Російської імперії (нині – Коропський район Чернігівської області України).
Помер 27 грудня 1893 р. (8 січня 1894 р.) в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Похований на Байковому цвинтарі. Надгробок не зберігся: на цій ділянці поховані І. Алексєєнко та
І.Комаров (1967; 1969).
Навчався в Кролевецькому повітовому училищі (1845-1848), закінчив Новгород-Сіверську
гімназію (1848-1854), медичний факультет Київського університету св. Володимира (1854-1859); стажувався в Бонні, Цюріху, Відні (1865-1868).
Працював міським лікарем м. Лаїшев Казанської губернії (1859), ординатором Казанської лікарні
Приказу громадської опіки (1859-1861), лікарем пересильного каземату Казанської фортеці (1861-1863), дослідником фізіологічної лабораторії Казанського університету (1863-1865), викладачем
Київського університету св. Володимира (1868-1891).
Дійсний статський радник.
Голова Товариства київських лікарів (1882-1883).
Фундатор кафедри гістології, ембріології та порівняльної анатомії Київського університету св.
Володимира.
Сконструював мікротом, набагато кращий за закордонний.
145
Спеціалізувався з проблем з регенерації посмугованих м’язів, будови та вікових змін щитовидної
залози й гіпофіза, розвитку будови селезінки, утворення зародкових листків у курячому яйці.
Описав нервові утворення, згодом названі І. М. Сєчєновим пропріоцепторами. Висловив думку
про еволюційний розвиток складного ділення.
Брав участь в підготовці першого підручника з мікроскопічної анатомії на теренах Російської
імперії.
Друкувався в журналах «Сучасна медицина», «Учені записки Казанського університету»,
«Медичний вісник», «Архів».
Як вчений дебютував дисертацією «Про розвиток поперексмугастих м’язових волокон з м’язових
ядер (у жаб)» (1863).
Потім настала черга наступних доробків: «Про поділ тваринних клітин» (1878), «Дослідження про
будову щитовидної залози» (1886), «Підстави до вивчення мікроскопічної анатомії людини і
тварин» (1887).
Брав участь у створенні підручника з гістології (1887-1888).
Усього наш земляк залишив після себе 39 наукових праць.
Серед друзів та близьких знайомих П. – І. Наваліхін, Ф. Овсянников, Н. Хржонщевський, В.
Томса, В. Підвисоцький, К. Кучін, Ф. Яневський, І.Троїцький, Г. Писемський, Ф. Стефаніс, С.
Колачевський, Ф. Омельченко, В. Баковецький, В. Караваєв, В. Судакевич, Ю. Мацон, Я.
Якимович, Ф. Мерінг, М. Лавдовський, І. Лазаревич, Ф. Ломинський та ін.
ПЕРЕТЯТКОВИЧ Георгій Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Історик.
З міщанської родини.
Народився 26 листопада (8 грудня) 1840 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 7 (20) серпня 1908 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Закінчив Рішельєвський ліцей, Московський університет.
Працював викладачем Першої московської гімназії, Новоросійського університету (з 1877).
Спеціалізувався з проблем історії Поволжя XV-XVIII ст., економічного розвитку південно-східної
околиці Російської держави XVII-XVIII ст.
Друкувався в журналі «Вітчизняні нотатки», «Праці VI археологічного з’їзду», «Нотатки
Новоросійського університету».
Як вчений дебютував книгою «Поволжя в XV і XVI ст. Нариси з історії колонізації краю»(1877).
Потім настала черга наступних доробків: «Поволжя в XVII і на початку XVIII ст. Нариси з історії
Пониззя» (1882), «Малоросіяни в Оренбурзькому краї на початку його заселення» (1888), «Діти
боярські в московському князівстві і державі» (1893), «Про значення царювання Катерини II в
російській історії» (1897).
Проблему взаємовпливу і контактів народів небезпідставно зводив до русифікації і насильницькій
християнізації.
У монографії «Нариси з історії Казанського ханства» М. Худяков зазначає: «Існування в Казані
політичних партій було вперше вказане Г. Перетятковичем... Перетяткович також відзначив, що
«коли Юсуф (ногайський) запропонував Ізмаїлу взяти участь в цьому поході (проти росіян в 1553
р.), то останній і цього разу відмовився, мотивуючи відмову відмінністю в торгових вигодах своїх
і Юсуфа, котрий торгував в Бухарі, тоді як він вів торгівлю в Москві. ...У 1495, 1546 і 1551 рр., під
час переходу влади в руки східної партії, розриву з Росією не сталося. Обидві партії дбали про
свою особисту вигоду, і в цьому відношенні Перетяткович має рацію, кажучи, що серед казанців
була відсутня партія, яка переслідувала інтереси «самого Казанського царства» як єдиного цілого.
Однак розуміти ці слова так, ніби казанці піклувалися лише про вигоду іноземців, звичайно, не
слід».
Серед друзів та близьких знайомих А. – С. Соловйов, П. Мілюков та ін.
ПЕРЕТЯТКОВИЧ Мар’ян Мар’янович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Архітектор, теоретик містобудування.
З поміщицької родини.
146
Народився 23 серпня (4 вересня) 1872 р. в с. Усичі Луцького повіту Волинської губернії Російської
імперії (нині – Луцький район Волинської області України).
Помер 22 травня (4 червня) 1916 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Закінчив Рівненське реальне училище (1890), Петербурзький інститут цивільних інженерів (1896-1901), майстерню Л. Бенуа (1904-1906).
Служив в армії (1890-1896), працював помічником зодчого (1906-1907), вільним архітектором в
Петербурзі (1908-1916).
Член Петербурзької академії мистецтв (1912).
Член Петербурзького товариства архітекторів.
Один з авторів «Проекту перебудування С.-Петербурга».
Друкувався в журналі «Зодчий».
П. спочатку тяжів до раціоналістичної гілки модерну, пізніше – до спадщини класики і творінь
італійських архітекторів і, як наслідок, до перебільшеної монументалізації.
Як архітектор дебютував проектом «Зал для народних зібрань» (1906).
Потім настала черга наступних доробків: в Петербурзі – католицький костьол (1907-1909),
трамвайний міст через р. Фонтанку (1908), будинок страхового товариства «Саламандра» (1908-
1909), храм-пам’ятник російським морякам, загиблим у війні з Японією (1909-1911), банкірський
будинок Вавельберга. (1910-1912), римсько-католицький притулок для бідних хлопчиків (1912), будинок міських установ (1912-1913), Російський торгівельно-промисловий банк (1912-1914),
Міністерство торгівлі і промисловості (1914-1915); в с. Осташеве Московської губернії церква; в
Ростові-на-Дону – контора державного банку (1912-1914); в П’ятигорську і Єсентуках –
грязелікарні;
Всього на творчому рахунку П. – понад 20 об’єктів.
Перу нашого земляка належать статті «Відгуки на конкурс проектів Ільїнсько-Аннінського
притулку», «Програма конкурсу на складання проекту будівлі Музею Оренбурзького краю в м.
Оренбург» (обидві –1912).
Серед друзів та близьких знайомих П. – Є. Шреттер, М. Смирнов, І. Рерберг, М. Верьовкін, Л.
Бенуа, Ф. Єнакієв, І. Григорович, М. Лялевич, Г. Кривошеїн, Г. Мазуров, Ф. Лідваль та ін.
ПЕТРОВ Євген
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник. Справжнє прізвище – Катаєв Євген Петрович. Спільні псевдоніми з Ільфом І.– Дон-
Бузільо, Холодний філософ, Ф. Толстоєвський.
З учительської родини. Брат, Катаєв В., – письменник.
Народився 30 листопада (13 грудня) 1903 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 2 липня 1942 р. – розбився на літаку, який повертався з Севастополя до Москви. Похований
на цвинтарі станиці Маньково-Калитвенська Чортківського району Ростовської області.
Закінчив Одеську класичну гімназію (1920).
Працював кореспондентом Українського телеграфного агентства, інспектором карного розшуку,
кореспондентом низки московських гумористичних газет і журналів (1923-1925), служив в армії
(1925-1926), завідував відділом в газеті «Гудок», був військовим кореспондентом «Інформбюро» і
газети «Правда» (1941-1942).
Кавалер ордена Леніна.
Друкувався в газетах «Гудок», «Вечірня Москва», «Правда», «Червона зірка», «Кіногазета»,
«Літературна газета», «Комсомольська правда», «Радянське мистецтво», журналах «Крокодил»,
«Вогник», «Залізничник», «30 днів», «Сміхач»
Перу самого К. належать книги: «Москва за нами», «На війні», «Фронтовий щоденник» (усі-1942),
«Записки з Заполяр’я» (1943), кіносценарії «Антон Іванович сердиться» (1940), «Повітряний
перевізник» (1943), п’єса «Острів миру» (1947),
З 1926 р. більшість романів, оповідань, фейлетонів, нарисів написані у співавторстві з І.
Файнзільбергом псевдонім – Ілля Ільф).
Разом вони написали романи «Дванадцять стільців» (1928), «Золоте теля» (1931), кіносценарії
«Чорний барак» (1933), «Якось улітку» (1936), книгу дорожніх нотаток «Одноповерхова Америка»
(1936), не одну сотню оповідань та фейлетонів, серед яких «Меблювання міста», «Кандидати»,
«Улюблений трамвай», «Записки провінціала», «Блудний син повертається додому».
147
Лише впродовж чотирьох років співавтори видали 9 (!) збірників оповідань, фейлетонів, статей і
нарисів (1933-1937).
Останнім спільним їхнім доробком стало оповідання «Тоня» (1937).
За мотивами п’єси К. «Острів миру» знятий мультфільм «Містер Уолк» (1950).
За творами Ф. і його співавтора знято фільми: «Золоте теля» (1968, режисер М. Швейцер),
«Дванадцять стільців» (1971, режисер Л. Гайдай), а також телефільми «Їхали в трамваї Ільф та
Петров» (1971), «Дванадцять стільців» (1976).
К. мав за життя чотиритомне зібрання творів (1938-1939).
Під час другої світової війни на есмінці «Ташкент» прибув в обложений Севастополь. Літак, на
якому повертався до Москви, потерпів аварію, і весь екіпаж загинув (1942).
Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Горький, В. Маяковський, М. Зощенко, М. Кольцов, А.
Барбюс, Ю. Олеша, В. Лебедєв-Кумач, В. Ардов, Г. Мунбліт, Л. Лагін, Г. Риклін та ін.
ПЕТРОВ Осип Панасович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Оперний співак. Перший на теренах Російської імперії виконавець партії Івана Сусаніна (1832).
З купецької родини.
Народився 2 (14) листопада 1805 р. в м. Єлизаветград Російської імперії (нині – м. Кіровоград, адміністративний центр однойменної області України).
Помер 27 лютого (11 березня) 1878 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-
Петербург РФ). Похований на Смоленському цвинтарі. На хресті були викарбувані слова
невідомого поета: «Мир праху твоєму, великий, славный гений,/ Спокойным сном ты навсегда
почил./ И нам ты за минуты наслаждений/ Навеки будь, как и при жизни мил».
Спеціальної освіти не мав. Брав уроки вокалу у Ф. Даль-Оккі, К. Кавоса, І. Рупіна (1830-1834).
Виступав на сцені Санкт-Петербурзького придворного театру (1830-1878).
Дебютував на єлизаветградській сцені у п’єсі «Козак-віршувальник» на музику К. Кавоси (1826).
Виконував ведучі партії в операх «Наталка-Полтавка», «Роберт-Диявол», «Іван Сусанін»,
«Аскольдова могила», «Туга за батьківщиною», «Пан Твардовський» і «Сон на яву», «Русалка»,
«Руслан і Людмила», «Борис Годунов», «Кам’яний гість», «Псковитянка», «Маковеї».
Всього наш земляк взяв участь в 130 (!) операх: показник, безумовно, достойний «Книги рекордів
Гінесса».
На сцені він не з’явився лише одного разу – у зв’язку з раптовою смертю сина.
Пам’ять про нашого земляка увічнив художник С. Худояров (Федоров), який написав його
портрет.
У романі «Бусурман» І. Лажечников писав: «Чи пам’ятаєте ви Петрова в «Роберті-Дияволі?» І як
же не пам’ятати! Я бачив його (Петрова О. – авт.) в цій ролі лише раз і до цих пір, коли думаю про
нього, мене переслідують звуки, наче відгуки пекла: «Так, покровитель» і цей погляд, від
очарування якого душа ваша не має сили визволитися, і це шафранове обличчя, спотворене
біснуванням пристрастей. І цей ліс волосся, з якого, здається, виповзти готове ціле гніздо змій».
Серед друзів та близьких знайомих П. – Т. Шевченко, М. Глинка, І. Тургенєв, М. Щепкін, І.
Сорокін, В. Самойлов, І. Сосницький, Я. Брянський, Ф. Ліст, О. Струговщиков, К. Брюллов, Н.
Кукольник, В. Одоєвський, В. Бєлінський, о. Даргомижський та ін.
ПЕТРУШЕВСЬКИЙ Дмитро Мойсеєвич
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Історик, медієвіст, перекладач.
З поміщицької родини.
Народився 1(13) вересня 1863 р. в с. Кобринове Київської губернії Російської імперії (нині –
Тальнівський район Черкаської області України).
Помер 12 грудня 1942 р. в м. Казань СРСР (нині – столиця Республіки Татарстан РФ). Похований
на місцевому цвинтарі.
Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира (1886).
Працював викладачем Московського університету (1906-1911; 1917-1929), Петроградському
політехнічному інституті (1914-1917), Іваново-Вознесенському політехнічному і педагогічному
інститутах (1919-1922), співробітником Інституту історії академії наук СРСР (1937-1942).
Академік академії наук СРСР (1929).
Дійсний член Московського психологічного товариства при МДУ.
148
Заслужений професор Московського університету (1925).
Представник соціально-економічного напряму російської ліберально-буржуазної історіографії
Спеціалізувався з проблем історії античності, середньовічного суспільства і держави, історії
середньовічної Англії. Дотримувався в цілому громадської теорії, яку поєднував з вотчинною
теорією.
Друкувався в журналах «Російська думка», «Журнал міністерства народної освіти», «Освіта»,
«Вісті політехнічного інституту», «Російське багатство».
Як вчений дебютував розвідкою «Нове дослідження про походження феодального ладу» (1892).
Потім настала черга наступних доробків: «Суспільство і держава у Гомера» (1896), «Повстання
Уота Тайлера. Нариси з історії розкладання феодального ладу в Англії» (1897), «Нариси з історії
англійської держави і суспільства в середні віки» (1903),»Англійське суспільство в одинадцятому
сторіччі» (1909), «Нариси з історії середньовічного суспільства і держави» (1913), «Велика Хартія
вільностей» (1915), «Нариси з економічної історії середньовічної Європи» (1928).
Перу П. також належать дослідження «Історія панського господарства», «Феодалізм і натуральне
господарство», «Виникнення міського ладу середніх століть», «Міське господарство
середньовічної Європи і нова історична література», «Чума в Англії», «Робітниче законодавство
Едуарда III», «Робітниче питання в XIV ст.», «Робітниче законодавство і повстання 1381 р.», «До
питання про логічний стиль історичної науки», «Тенденції сучасної історичної науки».
Перекладав Д. Брайса.
З владою, якого б кольору вона не була, порозуміння не знаходив. За царату на знак протесту
проти реакційної політики міністра народної освіти Л. Кассо покинув Московський університет
(1911). За більшовиків зазнав арешту у т. зв. «Справі «Національного центру» (1919).
Серед друзів та близьких знайомих П. – В. Алексєєв, С. Бахрушин, В. Бенешевич, В. Вернадський, Р. Віппер. І. Гревс, Б. Греков, О. Шмідт, М. Бєлоусов, Я. Колубовський, Є. Косминський, В.
Лавровський, С. Моравський, В. Хвостов, П. Бєляєв, М. Ковале
ПЄТУХОВ Костянтин Дмитрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Державний діяч. Міністр важкого машинобудування СРСР.
З міщанської родини. Батько, Пєтухов Д., – робітник.
Народився 8 (21) серпня 1914 р. в м. Бердянську Бердянського повіту Таврійської губернії
Російської імперії (нині – районний центр Запорізької області України).
Помер 14 серпня 1981 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новокунцівському
цвинтарі.
Навчався в Бердянському індустріальному технікумі (1931-1932), Харківському механіко-
машинобудівному інституті (1939-1940).
Працював слюсарем (1929-1931), техніком (1932-1933) Бердянського заводу
сільськогосподарського машинобудування, техніком Харківського тресту «Укртрактороремонт»
(1933-1934), завідувачем бюро методів ОТК (1934-1935), заступником начальника ОТК
тракторного відділу (1935-1937), заступником начальника і начальником ОТК танкового відділу
(1937-1941), заступник секретаря парткому в евакуації (1941-1945), парторгом ЦК ВКП(б) (1945-1947) Харківського заводу транспортного машинобудування № 183, директором Свердловського
заводу транспортного машинобудування № 50 (1949-1954), заступником міністра транспортного
машинобудування СРСР (1954-1955), міністром важкого машинобудування СРСР (1955-1957),
головою Московської міської РНХ (1957-1959; 1961), головою Державного науково-технічного
комітету СМ СРСР – міністром СРСР (1959-1961), директором Харківського турбінного заводу
(1961-1964), директором московського заводу «Динамо» (1965-1974), генеральним директором
московського виробничого об’єднання електромашинобудування «Динамо» (1974-1978).
Депутат Верховної Ради СРСР (1958-1962).
Герой Соціалістичної Праці (1974).
Серед друзів та близьких знайомих П. – О. Морозов, Ю. Максарєв, В. Малишев, Г. Волков, Л.
Кордунер, С. Скачков, Г.Осетров, І. Пахомов, М. Требесов та ін.
ПЕЧЕРІН Володимир Сергійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, філософ, мемуарист, перекладач.
З дворянської родини. Батько, Печерін С., – поручик Ярославського піхотного полку.
149
Народився 15 (27) червня 1807 р. в м. Димер Київського повіту Київської губернії Російської
імперії (нині – Києво-Святошинський район Київської області України).
Помер 17 (29) квітня 1885 р. в м. Дублін (Ірландія). Похований на цвинтарі «Гласневін».
Надгробок встановили сестри милосердя лікарні «Mater Misericordiae». Могила нашого земляка
знаходиться поруч з мавзолеєм видатного ірландського державного діяча Д. О’Коннеля.
Навчався в Київській гімназії (1822-1823), закінчив історико-філологічний факультет
Петербурзького університету (1829–1831), Віттенську семінарію (1841-1843).
Був підканцеляристом Державного контролю Тимчасової комісії з розв’язання рахунків і
рахункових справ попереднього часу (1825-1829), старшим учителем в петербурзькій Першій
гімназії, лектором латинської мови (1831-1833), викладачем грецької філософії в Московському
університеті (1835-1836), викладачем Віттенської семінарії (1843-1845), місіонером в Англії (1845-1854), ченцем монастиря (1854-1861), капеланом однієї з ірландських лікарень (1862-1885).
Друкувався в газетах «День», «Сучасний аркуш», журналах «Син Вітчизни», «Московський
спостерігач», «The cacholis pulpit», «Полярна зірка», «Російський архів».
Як літератор дебютував в журналі «Син Вітчизни» перекладом з Шіллера (1831).
Потім настала черга статей і нарисів «Погляд на трагедії Софокла «Антигона» і «Аякс» (1831),
«Уривки з мандрівок лікаря Фуссгенгера, «Археологія» (обидві – 1835).
Наш земляк – автор віршів «Смольний монастир», «Бал», «Продовження балу», «Римські вечори
на Monte Pincio», «Хто ти, милий, гість неочікуваний?», «Був час, я перед вами», «Ніч в Неаполі»,
«Так, пречудова Сабіна», «Іронія долі», «Pot-pourri, або Чого бажаєш, того прохаєш», «Сонце і
поет», «Як солодко вітчизну зневажати», «Бажання кращого світу», «Не загинув я посеред
Залишив по обі книгу спогадів «Замогильні нотатки».
Перекладав І. Шіллера.
У 1836 р. П. взяв відпустку для поїздки в Берлін, обумовивши її друкуванням дисертації та
облаштуванням особистих справ. З неї він не повернувся, ставши емігрантом. Сенат довго
роздумував, але все-таки виніс рішення про позбавлення П. всіх його прав та про… вигнання з
Росії (1847).
У його кімнаті висів девіз усього життя: «Pain bis et liberie!» («Чорний хліб і свобода!»).
Свою бібліотеку П. заповів Московському університетові.
Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Огарьов, О. Герцен, І. Аксаков, М. Греч, С. Строганов, О. Нікітенко, В. Кессман, С. Уваров, Ф. Чижов, П. Долгоруков, Г. Розенкампф, М. Сорокін, С.
Поярков, Ф. Грефе, І. Гебгардт та ін.
ПИЛЬЧИКОВ Микола Дмитрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Фізик. Один з світових фундаторів фотогальванографії, радіотелемеханіки, скафандрів для виходу
у відкритий Космос.
З дворянської родини. Батько, Пильчиков Д., – викладач кадетського корпусу.
Народився 9 (21) травня 1857 р. в м. Полтава Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 6 (19) травня 1908 р. в м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Закінчив Полтавську гімназію (1870-1876), Харківський університет (1876-1880), паризький «Ecole des hautes etudes» (1888-1889).
Працював викладачем Харківського (1885-1894), Новоросійського (1894-1902) університетів,
Харківського технологічного інституту (1902-1908).
Член Тулузької академії наук.
Член Ради Французького фізичного товариства.
Член Російського фізично-хімічного товариства.
Член Міжнародного товариства електриків..
Кавалер срібної медалі Російського географічного товариства (1884).
Друкувався в «Журналі Російського фізико-хімічного товариства», «Протоколах товариства
дослідних наук при Харківському університетові», «Нотатках Харківського університету»,
«Нотатках Новоросійського університету», «Вістях Харківського технологічного інституту»,
«Метеорологічному віснику», «Віснику дослідної фізики і елементарної математики».
150
Наукові праці присвячені оптиці, земному магнетизму, електро– і радіотехніці, радіоактивності, рентгенівським променям, електрохімії та метеорології.
Ще студентом (1878) винайшов електричний фоноавтограф, на кілька десятиріч випередивши
зарубіжних дослідників, серед них і Т. Едісона. Пізніше сконструював сейсмограф, рефрактометр, відкрив низку незнаних властивостей рентгенівських променів.
Заклав витоки радіотелемеханіки. Запропонував конструкцію герметичної кабіни для захисту
людей в високих прошарках атмосфери (польоти в Космос тоді на часі ще не стояли) – провісника
сучасних космічних скафандрів.
Першим зафіксував зображення предметів методом нарощуванням рельєфу на металевих
пластинках.
Наш земляк започаткував надійне управління по радіо. Це був справжній переворот у науці.
Нагадаємо, що перший радіокерований літак піднявся у повітря лише 1913 р.
Деякі роботи П. мали виключно прикладне значення. Саме він, всебічно дослідивши район
магнітних аномалій у Курській губернії, вперше обґрунтував наявність тут «щонайбагатших
покладів залізної руди» (1883).
Творча спадщина вченого – близько 100 праць та майже три десятки оригінальних приладів й
установок.
Кошти, що залишилися після смерті, професор заповів на виплату премій за кращі дипломні
студентські роботи.
Серед друзів та близьких знайомих П. – І. Мечников, І. Сеченов, О. Столєтов, М. Бекетов, М.
Умов, Г. Ліппман, П. Лебедєв, К. Андрєєв, А. Корню, В. Імшенецький, Н. Маскар, О. Хвольсон та
ін.
ПІВТОРАЦЬКИЙ Марко Федорович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Співак, музичний діяч.
З родини священика. Онука, Керн Г. (уроджена Г. Півторацька), якій О. Пушкін присвятив
безсмертні рядки «Я пам’ятаю чудовну миттєвість».
Народився 17 (28) квітня 1729 р. в сотенному містечку Сосниця Чернігівського полку Російської
імперії (нині – районний центр Чернігівської області України).
Помер 13 (24) квітня 1795 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Похований на Лазарівському цвинтарі Олександро-Невської лаври.
Навчався в Чернігівській латинській школі, Києво-Могилянській академії.
Був статутником, співаком, регентом імператорського придворного хору ( 1746-1762), директором
Придворної співацької капели (з 1763), солістом імператорської італійської опери (1750-1770).
Член Імператорського вільного економічного товариства.
Дійсний статський радник.
За завданнями імператриці неодноразово приїздив в Україну за «кришталевими» голосами.
Наш земляк був господарем с. Грузини Новоторжківського повіту Тверської губернії. В с.
Червоному Старицького повіту власним коштом побудував Преображенську церкву (1790).
З другою дружиною Агафоклеєю Олександрівною мав 22 дітей.
Ось що пише про нашого земляка в розвідці «Солодке заслання з гірким присмаком» В.
Стадниченко: «Церковний спів, літургії, тезоіменитства, урочисті богослужіння з приводу
військових перемог – найперші обов’язки хористів. Але «веселій цариці Єлизаветі» украй потрібні
були співаки й в оперних виставах, що їх ставили закордонні композитори та диригенти. Тому
«інструкція», складена начальником капели українцем Марком Федоровичем Півторацьким, крім
регламентації дисципліни, передбачала також вивчення хористами у вільний від співів та
репетицій час італійської і французької мов».
Нині будинок П. прикрашає пам’ятна дошка (1985), але вона не має ніякого відношення до
видатного співака, бо встановлена… на честь перебування тут О. Пушкіна.
Щоправда, на місці майбутньої каплички закладено й освячено камінь (1999).
Серед друзів та близьких знайомих П. – О. Розумовський, Катерина II, М. Березовський, Єлизавета
Петрівна, Д. Бортнянський та ін.
ПІДГОРНИЙ Тимофій Пилипович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Майстер смичкових інструментів.
151
З міщанської родини. Батько, Підгорний П., – тесля; Син, Підгорний В., – віолончеліст; син, Підгорний Я., – скрипаль.
Народився 21 лютого (5 березня) 1873 р. в с. Стратилатівка Ізюмського повіту Харківської губернії
Російської імперії (нині – с. Кам’янка Ізюмського району Харківської області України).
Помер 20 червня 1958 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).
Працював директором московських Школи майстрів смичкових інструментів (1919-1922),
завідуючим дослідно-показовою майстернею при Державному інституті музичної науки (1922-
1931), старшим консультантом фабрики смичкових інструментів (1934-1958).
За сумісництвом впродовж багатьох років був майстром смичкових інструментів при оркестрі
Великого театру.
Учасник Першої світової війні, на якій зазнав контузії і потрапив у полон (1914).
Один з організаторів першої державної школи майстрів музичних інструментів на російських
теренах (1919) і першої фабрики смичкових інструментів на теренах СРСР (1934).
Зіграв значну роль в підготовці радянських майстрів смичкових інструментів.
Заслужений майстер РРСФР (1925).
Кавалер малої срібної медалі Катеринодарської сільськогосподарської і промислової виставки
(1902), великої срібної медалі Ростовської сільськогосподарської і промислової виставки (1904), золотих медалей Брюссельської (1905) і Антверпенської (1906) міжнародних художньо-
промислових виставок.
Кавалер почесного хреста Антверпенської міжнародної виставки (1906).
Володар перших премій за комплект інструментів для струнного квартету на Всеросійській
виставці (1912) і на Всесоюзному конкурсі майстрів музичних інструментів (1926).
За життя створив понад 1000 скрипок, альтів (серед них – нової форми), віолончелей, контрабасів.
Встановив пропорції струнних інструментів для дітей.
Перу нашого земляка належать розвідки «Радіофонічность струн», «Радіофонічность смичкових
інструментів».
Серед друзів та близьких знайомих П. – В. Борисовський, Д. Яровий, Є. Вітачек, А. Лур’є,
В.Ознобіщев, Г. Морозов, М. Гарбузов, І. Шамраєвський, М. Ростропович, Д. Чернов та ін.
ПІРОЦЬКИЙ Федір Аполлонович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Інженер-винахідник. Фундатор першого трамваю на теренах Російської імперії.
З військової родини. Батько, Піроцький А., – офіцер-медик.
Народився 17 лютого (1 березня) 1845 р. в м. Лохвиця Лохвицького повіту Полтавської губернії
Російської імперії (нині – районний центр Полтавської області України).
Помер 28 лютого (12 березня) 1898 р. в готелі «Афіни» м. Олешки Дніпровського повіту
Таврійської губернії (нині – м. Цюрупинськ Цюрупинського району Херсонської області України), де наймав крихітну кімнатку. Похований на місцевому цвинтарі. На могилі встановлена стела з
його барельєфом.
Закінчив петербурзькі Константинівський кадетський корпус (1863-1865), Михайлівське
військово-артилерійське училище (1865-1866).
Служив поручиком в Київській фортеці (1866-1869), ревізором петербурзького Головного
артилерійського управління (1871-1888).
Здійснив перші досліди в Російській імперії з передавання електричної енергії на відстань (1874); досліди на Сестрорєцької залізниці з передавання електричної енергії залізничними рейками
(1875); перші в світі досліди руху електричного трамвая лінією кінної залізниці (1880); створив
«Електричний моторний вагон», який почав широко застосовуватися згодом при гірських роботах
(1886).
На першій спеціальній електротехнічній виставці у Петербурзі наш земляк демонстрував свої
проекти і зробив доповідь «Передача електроенергії на необмежені відстані за допомогою
гальванічного струму (провідники – рейки та дріт)», обґрунтував її використання в тому числі і
для руху поїздів (1880).
Друкувався в «Інженерному журналі».
Як винахідник дебютував статтею в «Інженерному журналі» (1876).
Помер у страшенних злиднях.
Іменем нашого земляка названа вулиця в м. Цюрупинськ Херсонської області.
152
Ось що про нашого земляка у устатті «Федір Піроцький» К. Коломнов: «Досконало
ознайомившись зі станом виробництва гармат, Піроцький розробив особливу систему
металургійних печей із потрійними стінками, завдяки чому значно зменшилися витрати палива
при плавленні металу. Пропозицію довго вивчали і... відхилили. Однак Піроцький усе ж таки
вийшов на «електричну стежку». Вивчаючи звіти артилерійських полігонів, він виявив на плані
Білкового поля в Петербурзі вежу для прожектора, а через 83 сажні – найпростіший генератор
струму. Електроенергія від нього передавалася двома дротами. Втім, сенсу від цього устаткування
було мало, адже дроти виявилися затонкими, а джерело слабосилим. Ідея ж Піроцького полягала в
передаванні «сили падаючої води», яка обертає колеса, схожі на мірошницькі, з’єднані з
генератором. Потужний генератор системи Якобі, побудований на принципі притягування й
відштовхування, винахідник удосконалив і почав експерименти з передавання енергії по досить
товстому дроту, підвішеному на ізоляторах на стовпах. Досліди вдалися».
Серед друзів та близьких знайомих П. – П. Яблочков, І. Вишнеградський, Є. Ленц, В.
Петрушевський, В. Чиколєв, Д. Лачинов та ін.
ПІСІТЬКО Давид Христофорович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Оперний співак (ліричний тенор), антрепренер, мемуарист. Псевдонім – Южин Д.
З селянської родини. Дружина, Єрмоленко Н., – оперна співачка.
Народився в 1864 р. (1968?) в с. Велика Каракуба Маріупольського повіту Катеринославської
губернії Російської імперії (нині – с. Роздольне Старобешівського району Донецької області
України).
Помер 28 грудня 1923 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).
Навчався в Петербурзі у Д. Леонової, стажувався на сценах Італії й Парижа під керівництвом
професорів П. Відаля, С. Капеллі.
Ще юнаком гастролював з капелою Д. Слов’янського (з 1883), виступав на оперних сценах Казані, Пермі, Саратова (1896-1901), був артистом московських Великого театру (1901-1908), оперного
театру С. Зіміна (1908-1910), керівником «Художньої опери Д. Х. Южина» (1913-1923).
Як співак дебютував на сцені Великого театру в Москві в опері Дж. Верді «Трубадур» (1901).
Виконував ведучі партії операх «Життя за царя» («Іван Сусанін»), «Руслан і Людмила», «Князь
Ігор», «Євгеній Онєгін», «Мазепа», «Пікова дама», «Борис Годунов», «Снігурка», «Туга».
Гастролював також у Флоренції, Туріні (прем’єра опери «Консуело» А. Рендано), в Південній
Америці (1907), Брюсселі (1909), Петербурзі, Одесі, Саратові, Ялті, Катеринославі, Тифлісі, Баку, Ростові-на-Дону, Нижньому Новгороді.
Перший виконавець партій Вілема («Лісовий цар»), Наля («Наль і Дамаянті»), в Харкові – Герцога
(«Ріголетто»), Альфреда («Травіата»), Ромео («Ромео і Джульєтта»), Фауста («Фауст»), Ликова
(«Царська наречена»); у Москві – кавалера де Гріє («Манон»); у Великому театрі – Фауста
(«Загибель Фауста»), Енцо («Джоконда»), Турріду («Сільська честь»); на російській сцені – Еріка
(«Летючий голландець»).
Серед кращих партій: Герман («Пікова пані»), Молодий циган («Алеко» С. Рахманінова), Фабій
(«Пісня торжествуючого кохання» В. Гартевельда), Хозе («Кармен»), Фауст («Мефістофель»).
У активі П. – 86 записів на грамплатівках.
Організатор власної антрепризи «Художня опера» (1908-1917).
Перу нашого земляка належить книга «З щоденника артиста російської опери: розповіді, сцени з
театрального життя» (1910).
Серед друзів та близьких знайомих П. – Ф. Шаляпін, В. Сафонов, Г. Жуковська, О. Сеффері, С.
Рахманінов, К. Брун, Н. Саліна, У. Авранека, І. Альтані, В. Всеволозький, Е. Купер, І. Палиця, В.
Сук, С. Трезвінський, М. Бочаров, А. Мокріді, О. Каміонський, В. Петрова-Званцева, І. Гризунов, В. Куза та ін.
ПОГОРІЛЬСЬКИЙ Антоній
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник. Справжнє прізвище – Перовський Олексій Олексійович. Фундатор фантастики на
теренах Російської імперії.
Народився в 1787 р. в с. Погорільці Сосницького повіту Чернігівської губернії Російської імперії
(нині – Семенівський район Чернігівської області України). Позашлюбний син графа О. К.
Розумовського, онук останнього гетьмана України К. Г. Розумовського, дядько О. К. Толстого.
153
Помер 9 (21) липня 1836 р. в м. Варшава (Польща).
За два роки закінчив Московський університет (1805-1807).
Під час Вітчизняної війни у складі Третього Українського полку брав участь в битвах під
Тарутином, Лосецями, Дрезденом, Кульмом (1812-1814), служив у лейб-гвардії Уланському
полку (1814-1816).
Працював чиновником особливих доручень департаменту духовних справ (1816-1822),
попечителем Харківського учбового округу (1825-1830).
Член Російської академії наук (1829 ).
Член Вільного товариства любителів російської словесності (1820).
Друкувався в «Літературній газеті», журналах «Син Вітчизни», «Метелик», «Новини літератури».
Як літератор дебютував перекладом на німецьку мову повісті М. Карамзіна «Бідна Ліза» (1807).
Потім настала черга повісті «Лафертовська маковка» (1825), яку О. Пушкін прочитав «двічі одним
духом», збірника «Двійник, або Мої вечори в Малоросії» (1828), казки «Чорна курка, або Підземні
жителі», новели «Відвідувач магіка» (обидві – 1829), філософського послання «Нова позов про
букву Ъ» (1830), романів «Магнітезер» (1830; не закінчений), «Монастирка» (1830-1833).
Безцінний архів П. керуючий його маєтком використав для приготування «котлет в папільйотках».
Перекладав з грецької, на німецьку.
Помер наш земляк у Польщі по дорозі в Ніццу, куди їхав лікуватися від «грудної хвороби».
В московському будинку П. нині розташований комерційний банк «Вогні Москви».
Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Карамзін, В. Жуковський, О. Пушкін, К. Брюллов, О.
Сомов, П. В’яземський, К. Рылєєв, М. і О. Бестужеви, В. Кюхельбекер, О. Грибоєдов, І. Лобойко, А. Дельвіг, О. Тургенєв, І. Гете, М. Рєпнін-Волконський, М. Вільєгорський та ін.
ПОДОЛИНСЬКИЙ Андрій Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет.
З дворянської родини. Син, Подолинський С., – філософ, економіст, еколог, громадський діяч.
Народився 1 (13) липня 1806 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 4 (16) січня 1886 р. в с. Ярославка Звенигородського повіту Київської губернії Російської
імперії (нині – Шполянський район Черкаської області України).
Закінчив один з Київських приватних пансіонів, а також благородний пансіон Петербурзького
університету (1821-1824).
Працював помічником поштового інспектора VII-го поштового округу і помічником придворного
радника (1824-1839), колезьким радником (1839-1840), радником Двору Його Імператорської
Величності (1840-1843), окружним поштовим інспектора VII-го поштового округу (1843-1850).
Дійсний статський радник (1846).
Друкувався в журналах «Бібліотека для читання», «Сучасник», «Вітчизняні нотатки», альманахах.
Як літератор дебютував поемою «Див і Пері» (1827).
Потім настала черга віршів «Переїзд через Яйлу» 1838), «На свято 50-річчя заснування Санкт-
Петербурзького університету» (1869), віршованої повісті «Борський» (1829), поем «Жебрак»
(1830), «Смерть Пері» (1837), балади «Дівич-гора» (1837), повісті «Змій. Київська бувальщина»
(1886).
Наш земляк – автор двох двотомників: «Повісти і дрібні вірші» (1837), «Вірші» (1860).
У статті «А. І. Подолинський» В. Муравйов відверто зазначає: «Нові віяння в російському
літературному і суспільному житті 1840-х років були чужі романтичній музі Подолинського, і
нове покоління літераторів сприймає його вже як якийсь анахронізм.
У 1860 році майже забутий поет несподівано виступив з новим двотомним виданням своїх творів.
У обстановці суспільної і літературної боротьби передодня селянської реформи твори
Подолинського викликали глузливі й іронічні відгуки. Він перестає друкуватися, хоча й
продовжує писати. ...За рік до смерті про Подолинського згадали як про живий пам’ятник
пушкінської епохи».
Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Глинка, С. Соболевський, О. Пушкін, А. Фет, А.
Міцкевич, Ф. Булгарін, П. Нащокін, М. Греч, Г. Керн, А. Дельвіг, А. Івановський, В. Щастний, М.
Юзефович, М. Устрялов та ін.
ПОДОЛИНСЬКИЙ Сергій Андрійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
154
Філософ, економіст, еколог, громадський діяч. Криптонім – П. С. Фундатор світової теорії про
працю як основної зберігачки сонячної енергії, батько «зеленого руху».
З поміщицької родини. Батько, Подолинський А., – поет.
Народився 19 (31) липня 1850 р. в с. Ярославка Звенигородського повіту Київської губернії
Російської імперії (нині – Шполянський район Черкаської області України).
Помер 30 червня (12 липня) 1891 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).
Похований на цвинтарі Аскольдової могили. Пізніше прах перенесли на Звіринецький цвинтар
(30-і рр. ХХ ст.).
Закінчив 1-у Київську гімназію (1866), природниче відділення фізико-математичного факультету
Київського університету (1867-1871), медичний факультет Цюріхського університету (1872-1874).
Член Південно-західного відділу Російського географічного товариства (1874).
Член Французького товариства розвитку науки.
Друкувався в газеті «Київський телеграф», журналах «Вперед», «La Plebe», «La Revue socialiste».
Як літератор дебютував брошурами «Парова машина», «Про багатство і бідність», «Про
хліборобство», «Про бідність» (1875). Між іншим, видання заборонили російський та австрійський
уряди.
Потім настала черга наступних доробків: «Життя і здоров’я людей на Україні», «Ремесла і
фабрики в Україні», «Праця людини та її відношення до розподілу енергії», «Громадівство і
теорія Дарвіна», «Розщеплення білків ферментами підшлункової залози», «Соціалізм, нігілізм та
тероризм. Відповідь старому російському соціялістові», «Перегляд громадського руху в Західній
Європі» (усі – 1879-1881).
Твори нашого земляка відразу ж привернули увагу міжнародної громадськості: приміром, книга
«Праця людини та її ставлення до розподілу енергії» вийшла друком в Росії, Німеччині, Італії, Франції і в подальшому була перекладена сербською та білоруською мовами.
Особисте життя П. було не з легких. Відірваність від рідних внаслідок вимушеної еміграції (1877).
Матеріальні нестатки. Зрада дружини. Нарешті, смерть від хвороби двох синів і доньки
народоволки О. Любартович, яка виховувалась в його сім’ї. У П. не було грошей навіть на
похорони. Все це і викликало тяжке психічне захворювання (1882).
Лікувався вчений у Франції (1882-1885), доки мати не забрала його до Києва, де вони оселилися в
садибі на Виноградній вулиці (нині вул. Богомольця).
Нині в Україні створено і діє Товариство С. Подолинського.
Серед друзів та близьких знайомих П. – І. Франко, М. Драгоманов, М. Павлик, О. Терлецький, М.
Ковалевський, О. Черепахін, Ф. Вовк, Я. Шульгін, О. Любартович, К. Маркс, М. Зібер, В.
Волховський, Ф. Енгельс, П. Лавров, Я. Ковач та ін.
ПОЗЕН Леонід Володимирович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Скульптор.
З дворянської родини. Батько, Позен В., – штабс-капітан царської армії.
Народився 10 (22) липня 1849 р. в с. Оболонь Хорольського повіту Полтавської губернії
Російської імперії (нині – Семенівський район Полтавської області України).
Помер 8 січня 1921 р. в м. Петроград РРСФР (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований на
Смоленському лютеранському цвинтарі.
Закінчив Полтавську губернську гімназію (1864-1867), навчався на юридичному факультеті
Харківського університету (1867-1868), закінчив юридичний факультет Петербурзького
університету (1868-1872).
Працював помічником присяжного повіреного, чиновником Міністерства юстиції, суддею
Полтавського окружного суду, слідчим другої дільниці Полтавського повіту, статським таємним
радником, сенатором кримінального касаційного департаменту, у прокуратурі Петербурзького
окружного суду.
Дійсний член Петербурзької Академії мистецтв (1894).
Член Товариства передвижників (1891).
Як скульптор дебютував виставці Товариства передвижників (1880).
Учасник 41 виставки Товариство передвижників, на яких виставив понад 50 робіт.
Доробки нашого земляка демонструвалися на виставках в Петербурзі, Москві, Києві, Харкові,
Одесі, Казані, Орлі, Ризі (усі – Російська імперія),а також в Англії, Голландії, Італії, США, Німеччині.
155
Скульптури й документи П. його дружина передала Ленінградському (нині – Російському) та
Полтавському художнім музеям.
Серед найвідоміших доробків – скульптурні композиції «На волах», «Кобзар», «Переселенці»,
«Жебрак», «Запорожець у розвідці», «Оранка на Україні», «Шинкар», «Лірник», «Черкаський віл»,
«Лоша», «Кібчик», «Скіф», психологічні портрети Г. Мясоєдова, Ф. Стравінського, М. Ярошенка.
Автор пам’ятників Івану Котляревському (1903) та Миколі Гоголю (1913) у Полтаві.
Нині доробки нашого земляка експонуються в київському Музеї українського образотворчого
мистецтва, Полтавському художньому музеї, Переяслав-Хмельницькому меморіальному музеї
(усі – Україна), московській Третьяковській галереї, санкт-петербурзькому Російському музеї
(обидва – РФ).
Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Ярошенко, Р. Бах, Ф. Стравінський, К. і В.Маковські, П. Брюллов, Г. Мясоєдов, І. Зайцев, В. Волков та ін.
ПОЛЕТИКА Григорій Андрійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, перекладач, громадський діяч.
З військової родини. Батько, Полетика А., – значковий товариш Лубенського полку; брат,
Полетика І., – перший професор медицини Російської імперії; племінники Полетики М. і П. –
відповідно секретар імператриці Марії Федорівни та дипломат-сенатор.
Народився в 1725 р. в м. Ромни Полтавської губернії Російської імперії (нині – районний центр
Сумської області України).
Помер 27 листопада (8 грудня) 1784 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-
Петербург РФ). Похований в Олександро-Невській лаврі.
Навчався в Києво-Могилянській академії (1737-1745), Петербурзькій академічній гімназії (з 1746).
Був перекладачем Російської академії наук (1746-1748), Св. Синоду (1748-1760), духовним
цензором Св. Синоду (1760-1764), головним інспектором Морського кадетського корпусу (1764-
1773).
Друкувався в журналі «Щомісячні твори».
Як літератор дебютував перекладом «Егшктіта, філософа-стоїка, Енхірідіона та Апофегми та
Кевіта Фівейського…» (1756).
Потім настала черга «Заперечення на постанову Малоросійської колегії пану депутату Д.
Наталіїну» (1851), уривків з «Риторики» та «Політики» Аристотеля (1757), «Спогадів про
Сократа» й «Апології Сократа» Ксенофонта (1762), «Словника на шести мовах: російською,
грецькою, латинською, французькою, німецькою й англійською» (1763).
Перу нашого земляка також належать наступні видання: «Збірник прав и привілеїв
малоросійського шляхетства», «Думка на читаний в 1768 р. в комісії «Проект прав благородних»,
«Записка про початок Київської Академії» «Записка, як Мала Росія в час володіння польського
поділеною була та про спосіб її управління».
П. зібрав неймовірної цінності бібліотеку, про яку сам писав в «Київській старовині»: «Стосовно
мого зібрання… рукописних та друкованих книг, то… подібного не лише ні в кого з
партикулярних людей не було, але й з державними російськими бібліотеками моя – перша, і в
рідкості та стародавності книг сперечатися може» (1891). На превеликий жаль, ця скарбниця
вщент згоріла в травні 1771 р., що завдало нечуваного морального удару по власнику. Проте він, кинувши службу й повернувшись в Україну, знайшов в собі сили зібрати ще одну бібліотеку,
багату на історичні пам’ятки, рукописи А. Кантемира, Ф. Прокоповича, С. Яворського та ін.
Не оминали нашого земляка і конфлікти, в першу чергу, пов’язані з його «малоросійським
походженням». Так, П. підготував до друку фундаментальну роботу «Про початок, відновлення й
розповсюдження науки та училищ в Росії та про нинішній їх стан» (1757). Відомий історичний
авторитет того часу Г. Міллер назвав цей твір найкращим, що коли-небудь надходило до редакції
академічного журналу. І справді: в основі оригінального наукового дослідження лежали виключно
рукописні джерела – літопис Нестора, Статечна книга, Малоросійський літопис, грамоти
Єрусалимського патріарха Феофана, царів Івана та Петра Олексійовичів, свідчення про Петра
Могилу й П. Конашевича-Сагайдачного. Проте уже заверстану публікацію на вимогу й з
помітками М. Ломоносова зняли з номера. Ось що заявив стовп російської науки: статтю
«друкувати непристойно, оскільки в ній з 10-го століття… до 17-го ні про які школи в Росії не
згадано; …а згадано лише про київські школи, а не про московські».
156
На думку ряду істориків (І. Борщака, В. Горленка, О. Лазаревського) П. разом з сином – автори
«Исторіи Русов или Малой Россіи».
Відстоював П., коли був депутатом від лубенського полку, на захист свобод та привілеїв
української шляхти, отриманих ще від посполитих королів, активно виступав за збереження
залишків автономії України в складі Російської імперії.
Серед друзів та близьких знайомих П. – Г. Кониський, С. Тодорський, І. Ханенко, О. Судієнко, І.
Скоропадський, В. Тредіаковський, В. Лащевський , С. Младенович, І. Голеніщев-Кутузов, П.
Лівшин, М. Щербатов та ін.
ПОЛЕТИКА Іван Андрійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Лікар. Перший професор медицини на теренах Російської імперії.
З військової родини. Батько, Полетика А., – значковий товариш Лубенського полку; брат,
Полетика Г., – письменник, громадський діяч; сини Полетики М. і П. – відповідно секретар
імператриці Марії Федорівни та сенатор.
Народився 18 (29) серпня 1726 р. в м. Ромни Полтавської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Сумської області України).
Помер 22 квітня (3 травня) 1783 р. в м. Васильків Київського намісництва Російської імперії (нині
– районний центр Київської області України).
Навчався в Київській академії (1735-1746), Кільській (Німеччина) медичній академії (1746-1752), в Лейденському (Нідерланди) університеті (1752-1754).
Працював професором Кільської медичної академії (1754-1756), молодшим, головним лікарем
петербурзького сухопутного шпиталю та медичної школи (1756-1763), головним прикордонним
лікарем у м. Василькові (1764-1783).
Відзначився під час боротьби з епідемією чуми (1770-1771).
Широко відома його робота «Про спадкові хвороби» (1754).
У кореспонденції «Доктор Іван Полетика» Т. Лапичак так говорить про нього: «Перед І.
Полетикою стелилася висока кар’єра. Але його натура запальної, впертої і свободолюбної людини
і на цей раз перекреслила всі пляни на майбутнє. Він не допускав до вмішування в лікарські
справи військового начальства і на цьому грунті дуже скоро посварився з війсковим інспектором
шпиталя, генерал – ляйтнантом бароном фон Вертерном. Наслідком цього інциденту було те, що в
справи шпиталя втрутилася Медична Канцелярія і, хоч І. Полетика мав абсолютну рацію, він
вплутався з при воду цього в дуже великі неприємности».
Серед друзів та близьких знайомих П. – П. Кондоїді, Ф. Грабовський та ін.
ПОЛЕТИКА Петро Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Державний діяч, мемуарист.
З дворянської родини. Батько, Полетика І., – перший професор медицини в Російській імперії, лікар Васильківської карантинної застави; брат, Полетика М., – секретар імператриці Марії
Федорівни; дядько, Полетика Г., – письменник.
Народився 15 серпня 1778 р. в м. Васильків Київської губернії Російської імперії (нині – районний
центр Київської області України).
Помер 26 січня 1849 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив Петербурзький кадетський корпус (1782-1796).
Служив поручиком квартирмейстерської частини в свиті Государя (1796-1798), перекладачем
Державної Колегії іноземних справ (1798-1802), канцелярським служителем Стокгольмської місії
(1802-1803), чиновником Державної Колегії іноземних справ (1803-1805), чиновником при місії в
Неаполі (1805-1806), дипломатичним радником адмірала Сенявіна (1806-1807), радником
російського посольства в Філадельфії (1809-1810), Ріо-де-Жанейро (1811), Мадриді (1812),
дипломатичним радником фельдмаршала Барклая де Толлі (1814-1816), радником російського
посольства в Лондоні (1816-1817), надзвичайним посланником і повноважним міністром Росії в
США (1817-1822), високопосадовцем Міністерства іноземних справ Росії (1822-1825), сенатором
(1825-1842).
Друкувався в журналі «Санкт-Петербург».
157
Перу нашого земляка належить книга про зовнішню і внутрішню політику Сполучених Штатів
«Apercu de 1а situation interieure des Etas-Unis de l’Amerique et de leurs rapports politiques avec l’Europe. Par un Russe» (1821), а також «Мої спогади» (1849).
Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Салтиков, В. Оленін, П. В’яземський, К. Толь, Т.
Черниш, Д. Татищев, Ф. Клінгер, Я. Дюваль, Г. Дюмон, І. Болтін, Д. Сенявін, М. Голенищев-
Кутузов, Д. Стратонович, Г. Кондоїді, І. Болкунов та ін.
ПОЛІТКОВСЬКИЙ Микола Романович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, перекладач.
З родини священика. Батько, Політковський Р., – священик с. Боровичі Чернігівської єпархії.
Народився в 1777 р. в [Малоросії].
Помер 17 (29) червня 1831 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Похований на Смоленському цвинтарі.
Працював перекладачем Колегії іноземних справ Росії (1795-1797), чиновником (1797-1806) та
столоначальником (1806-1808) Канцелярії державного скарбника, молодшим радником (1808-
1827) та віце-директором (з 1827) Експедиції з державних видатків.
Член Людинолюбного товариства (1816).
Друкувався в журналах «Приємне і корисне», «Син Вітчизни».
Літературно-видавничий дебют П. виявився не тільки невдалим, а й зашкодив… його батьку.
Справа в тому, що наш земляк ще в юному віці задумав видати проповіді Політковського-
старшого, якими зачаровувався (1795). На заваді став Св. Синод, який, виявивши в них не лише
«численні думки, що розходяться з Святим писанням», але й вирази «взагалі неприйнятні»,
заборонив це робити. До того ж, святі отці… взагалі заборонили батьку літератора-початківця
читати проповіді без спеціальної попередньої цензури.
Потім настала черга вірша «Хижка», розмірковувань «Епітафія», «Совість».
Переклав книги «Дафніс» С. Геснера і «Вівчар та філософ» Д. Гея, «Дослідження властивостей та
причин заможності народів» А. Сміта (1802-1806), «Скорочення вчення про державне
господарство, або Дружні розмови, в яких пояснюється, яким чином багатство виробника
розподіляється та вживається в суспільстві» Ж.-Б. Гея (1816).
П. – автор белетризованої «Біографії графа Олексія Івановича Васильєва» (1827).
Ось що говориться про нашого земляка в книзі Ю. Лотмана «Про поетів і поезію»: «
Співвідношення «верхнього» і «нижнього» поверхів поезії виявилося в тому, що творчість поета
мислилася зовсім не у вигляді суми друкарських текстів – воно було невіддільним від салону, побуту, аудиторії. Входження літератури в побут було характерною межею культури початку XIX
ст., рівною мірою властивою всім літературним угрупуванням і течіям: карамзініст В. Л. Пушкін
і відвертий ворог Карамзіна П. І. Голеніщев-Кутузов однаковісінько славилися в допожежній
Москві як майстри акровіршів, шарад і буриме, котрі зливали поезію з салоновою грою;
протоколи «Арзамаса», написані гекзаметрами Жуковським, і «Зелений зошит» Мілонова і
Політковських були віршами, невіддільними від атмосфери породжувачів їх гуртків, причому
невіддільними зовсім в іншому сенсі, ніж це мовиться стосовно подальших епох. ...Поезія початку
XIX ст. пронизувала все, розмиваючи заповідану XVIII сторіччям чіткість меж між життям і
літературою, віршами і прозою. Саме у цій атмосфері побутової поетизації, яку можна зіставити з
побутовим музиченням в Німеччині і Відні XVIII ст., народилося ...злиття вірша і життя».
Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Мілонов, І. Муравйов-Апостол, В. Рембовський. О.
Васильєв, Д. Гур’єв, І. Захаров та ін.
ПОЛЬ Олександр Миколайович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Археолог, краєзнавець, громадський діяч.
З поміщицької родини.
Народився 20 серпня (1 вересня) 1832 р. в с. Малоолександрівка Верхньодніпровського повіту
Катеринославської губернії Російської імперії (нині – Верхньодніпровський район
Дніпропетровської області України).
Помер 26 липня (7 серпня) 1890 р. в маєтку Дубова Балка Катеринославської губернії Російської
імперії. Похований на катеринославському Севастопольському цвинтарі, якого зараз його не існує.
158
Як зазначає письменник М. Слабошпицький, на святому місці з’явилися «парк с танцмайданчиком
і шинком – неодмінні атрибути пролетарської «культури».
Закінчив Полтавську губернську гімназію (1843-1850), юридичний факультет Дерптського
університету (1850-1854).
Член-кореспондент Одеського товариства історії і старожитностей (1870), Московського
археологічного товариства (1884).
Дійсний член Імператорського товариства сільського господарства Південної Росії.
Перший почесний громадянин м. Катеринослав (1887).
Кавалер царської золотої медалі за особистий внесок в підготовку й проведення селянської
реформи (1861), орденів св. Станіслава 2-й ступеня (1883), св. Володимира, св. Анни.
Нагороджений малою і великою срібними медалями Міністерства державного майна (1874; 1886).
Друкувався в «Записках Товариства істориків».
Перу П. належать доробки: «Мишурин Ріг», низка брошур і дописів з гірничої справи, а також
переклад з німецької книги п. Штрипельмана «Геологічний і геогностичний опис криворізьких
рудних покладів».
Відкрив багаті залізорудні родовища, поклав початок будівництву металургійних заводів, за його
активної участі прокладена залізниця до Катеринослава.
Ще до реформи 1861 р. розкріпачив своїх селян.
Зібрав колекцію старожитностей Новоросійського краю (близько 5 тисяч найменувань), значна
частина якої склала експозицію археологічного музею його імені (пізніше перейшла до
Дніпропетровського історичного музею ім. Дмитра Яворницького).
Відкрив перший у губернії приватний археологічний музей – у чотирьох кімнатах власного
будинку (1887).
За рішенням губернського дворянського зібрання портрет П. розмістили в парадній залі
Потьомкінського палацу (1889).
Музей імені нашого земляка відкрили в м. Катеринослав (1902).
Іменем П. назвали вулицю в м. Катеринослав (1913).
В Катеринославському реальному училищі й Санкт-Петербурзькому гірничому інституті
заснували стипендії імені нашого земляка.
Пам’ятник П. в м. Кривий Ріг встановили французькі промисловці (1903). На жаль, пізніше його
вкрали. Історичну справедливість поновили майже через століття (1996).
З’явився пам’ятник видатному землякові і м. Дніпропетровськ (2002). На гранітному постаменті
висічена фраза: «Він пожвавив край і воскресив Катеринослав». Багатомовна деталь: у перші роки
незалежності України місцева влада звернулася до населення з закликом зібрати кошти на
пам’ятник П. й відкрила для цього спеціальний рахунок. За два роки туди не надійшло жодної
копійки.
На будинку, де мешкав «Степовий Колумб», встановлено меморіальну дошку (1997).
Серед друзів та близьких знайомих П. – Д. Яворницький, Б. Кот, А. Міклашевський, П. Талабо та
ін.
ПОЛЬОВИЙ Сергій Олександрович
Національний статус, що склався у світі: американо-російський.
Викладач, просвітитель, перекладач. Китайське ім’я – Бо Лівей.
З міщанської родини. Батько, Польовий О., – поштмейстер.
Народився 2 вересня 1886 р. в м. Пирятин Полтавської губернії Російської імперії (нині – м.
Пирятин Полтавської області України).
Помер 16 вересня 1971 р. в м. Маямі (Флорида, США). Кремований і похований в місцевому
колумбарії. Друг родини, письменник Л. Князєв, прах у відповідності до заповіту перевіз до
України і розвіяв вітром (1988).
Закінчив одну з Московських гімназій, Владивостоцький інститут іноземних мов (1907-1913),
Петербурзький університет (1913-1915).
Працював головним російським військовим цензором (1915-1917),викладачем китайських
Нанкінського (1917-1922) і Пекінського (1922-1937), американського Гарвардського (1939-1956) університетів.
Що стосується особистого життя, то наш земляк дуже рано втратив матінку (1889) і батька (1899); зазнав утисків з боку китайської і японської жандармерій; японського арешту (1937-1939).
159
П. – автор «Великого китайсько-російського словника» і «Великого китайсько-англійського
словника».
Ось що про наше земляка повідомляє у нарисі «Сергій Олександрович Польовий» М. Гриценко:
«У 1916 р. С. Польовий написав лист-запит до Міністерства освіти про надання фінансової
допомоги для продовження роботи з вивчення Китаю і написання докторської дисертації. Міністр
освіти А. Ф. Керенський підтримав проект і виділив 3000 рублів для роботи і поїздки до Китаю.
3 вересня 1917 р. Сергій Олександрович і Віра Степанівна повінчалися в Ісаакіївському соборі і
разом відправилися в дорогу. Вони вирішили провести медовий місяць в Японії, де прожили понад
три тижні. Здавалося, ніщо не може порушити їх плани, але події, що відбулися, все змінили. У
жовтні 1917 року в Росії відбулася революція, до влади прийшли більшовики. Гроші знецінилися, фінансової підтримки чекати було ні від кого, повернутися до Росії – не можливим. Сергію мав
терміново шукати роботу, аби прогодувати сім’ю».
У м. Іркутськ (РФ) функціонує гуманітарний центр-бібліотека ім. родини Польових (1997).
Серед друзів та близьких знайомих П. – Чжоу Еньлай, С. Єлисєєв, Лі Дачжао та ін.
ПОЛЯХОВ Микола Миколайович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Аерогідромеханік.
З родини службовців.
Народився 4 (17) грудня 1906 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 27 січня 1987 р. в м. Ленінград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Навчався на фізико-математичних факультетах Ростовського (1922-1923) й Московського (1923-
1929) університетів.
Працював науковим співробітником московського Центрального аерогідродинамічного інституту
ім. М. Жуковського (1929-1932), викладачем Ленінградських державного університету (1932-
1938), політехнічного інституту (1934-1942; 1947-1952), вчителем середньої школи в блокадному
місті (1942-1943), викладачем Другого медичного інституту (1943-1947), Ленінградського
державного університету (1952-1987).
Член Національного комітету з теоретичної й прикладної механіки.
Заслужений діяч науки РРФСР (1968).
Зазначимо: вчений ступінь кандидата технічних наук П. отримав без захисту дисертації (1937).
Кавалер двох орденів Леніна, ордена Трудового Червоного Прапора, низки медалей, серед яких
«За оборону Ленінграда», «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні».
Друкувався в журналах і збірниках: «Праці ЦАГІ ім. М. Жуковського», «Суднобудування», «Праці
Ленінградського політехнічного інституту»,»Вісті АН СРСР», «Праці Ленінградського
кораблебудівного інституту», «Доповіді АН СРСР», «Праці з історії техніки», «Вісник
Ленінградського університету», «Інженерно-фізичний журнал», «Праці Ленінградського інституту
авіаційного приладобудування».
Перу нашого земляка належать наступні доробки: «Рух рідини з великими швидкостями» (1932),
«До теорії гребного гвинта» (1935), «Теорія гвинта з кінцевим числом лопат» (1937), «Про вплив
гвинта на крило» (1942), «Теоретичні основи методу розрахунку кавитуючого гвинта» (1948),
«Обтікання ґрат тілесних профілів заданої форми» (1952), «Про індуктивні сили при
нестаціонарному русі профілю крила» (1956), «Теорія нестаціонарних рухів несучої поверхні»
(I960), «Вихрова теорія несучої поверхні» (1968), «Про диференціальні принципи механіки, що
випливають з рівнянь руху неголономних систем» (1974), «Про існування рішення інтегрального
рівняння несучої поверхні» (1975), «Замітка про метод дискретних вихрів» (1980), «Ламінарний
плин рідини між еквидистантними стінками постійної кривизни» (1985), «Розвиток механіки в
Петербурзькому університетові» (1987).
Спеціалізувався з проблем аерогідромеханіки, теоретичної механіки, динаміки польотів й історії
механіки.
Ім’я П. нині носить секція теоретичної механіки Російської академії наук.
Починаючи з 1997 р. кожні три роки за участю провідних зарубіжних вчених проходить
Всеросійська наукова конференція з механіки «Поляховські читання».
Серед друзів та близьких знайомих П. – В. Щелкачов, В. Ветчінкін, В. Александров, М. Келдиш, С. Чаплигін, В. Розе, Б. Стєчкін, С. Зегжда, М. Юшков, 3. Шестерніна, К. Ляпін, В. Разумов, П.
Вальтер, О. Агафонова, К. Огородников, В. Смирнов, В. Трещевський, О. Мельникова, Р.
160
Баранцев, 3. Боревич, В. Мовсесян, П. Товстик, Л. Уразаєва, В. Журава, В. Ніколаєв, Т. Паулич та
ін.
ПОПОВ Леонід Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Льотчик-космонавт (46/93). У Космосі перебував 200 діб 14 годин 45 хвилин 51 секунду.
З селянської родини.
Народися 31 серпня 1945 р. в м. Олександрія Кіровоградської області СРСР (нині – районний
центр Кіровоградської області України).
Закінчив Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків (1968), Військово-повітряну
академію ім. Ю. Гагаріна (1976), Військову академію Генерального штабу ЗС СРСР ім. К.
Ворошилова (1989).
Працював слюсарем-електромонтажником Олександрійського електромеханічного заводу (1962-
1964), служив льотчиком-винищувачем в ВПС СРСР (1968-1970), в загоні космонавтів (1970-
1982), інструктором-космонавтом Центру підготовки космонавтів ім. Ю. Гагаріна (1982-1987), начальником 4-го управління Головного управління озброєнь ВПС Міністерства оборони
СРСР/Росії (1989-1993), начальником 3-го управління Головного управління замовлень і
постачання авіаційної техніки і озброєнь ВПС (1993-1995).
Космонавт I класу (1982).
Двічі Герой Радянського Союзу (1980; 1981).
Герой Праці Соціалістичної Республіки В’єтнам (1980).
Герой Республіки Куба (1980).
Герой Угорської Народної Республіки (1980).
Герой Соціалістичної Республіки Румунія (1981).
Кавалер трьох радянських орденів Леніна, в’єтнамського ордена Хо Ші Міна, лаоського ордена
Свободи I ступеня, кубинського ордена «Плая Хірон»
Кавалер Золотої медалі ім. К. Ціолковського.
Голова правління Товариства «Росія – Румунія».
Здійснив три польоти в Космос.
Під час першого на човні «Союз-35» (1980) працював на борту орбітальної станції «Салют-6». На
Землю повернувся космічним човном «Союз-37». За цей час на орбіті побувало чотири експедиції
відвідування. Проведено стикування з вантажними човнами «Прогрес-8», «Прогрес-9», «Прогрес-
10».
Під час другого на човні « Союз-40» (1981) працював на борту орбітального науково-дослідного
комплексу «Салют-6» – «Союз Т-4» – «Союз-40».
Під час третього на човні « Союз Т-7» (1982) працював на борту орбітального науково-дослідного
комплексу «Салют-7» – «Союз Т-5» – «Союз Т-7».
У м. Олександрія Кіровоградської області землякові встановлено бюст, тут є площа його імені, він
– почесний громадянин міста.
В СРСР (1981, 1983), Румунії, Монголії, на Кубі (усі – 1981), у В’єтнамі, Лаосі (обидві – 1983), в
Мікронезії (1999) випущені поштові марки, присвячені П.
Серед друзів та близьких знайомих П. – В. Рюмін, О. Серебров, С. Савицька, В. Козлов, Д.
Прунаріу, Б. Андрєєв, В. Лебедєв, М. Бурдаєв, В. Джанібеков, А. Березовий, Ю. Романенко, О.
Олександров та ін.
ПОПОВИЧ Павло Романович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Льотчик-космонавт (4/6). У Космосі пробув 18 діб 16 годин 14 хвилин. Перший український
космонавт.
З робітничої родини. Батько, Попович Р., – кочегар.
Народився 5 жовтня 1930 р. в селищі Узин Білоцерківського району Київської області СРСР (нині
– Білоцерківський район Київської області України).
Помер 30 вересня 2009 р. в м. Гурзуф Автономної Республіки Крим України.
Закінчив Білоцерківське ремісниче училище (1947), Магнітогорський індустріальний технікум
трудових резервів й місцевий аероклуб (1951), навчався в Сталінградському військово-
авіаційному училищі льотчиків (1951-1952), Вищій офіцерській авіаційній інструкторській школі
161
ВПС (1953-1954), закінчив московську військово-повітряну інженерну академію ім. М.
Жуковського (1968).
Працював вагарем на заводі, служив старшиною ескадрильї курсантів (1952-1953), військовим
льотчиком 265-го винищувального авіаційного полку 336-ї винищувальної авіаційної дивізії 22-ї
повітряної армії. (1954-1959), у загоні космонавтів (1960-1980), заступником начальника Центру
підготовки космонавтів імені Ю. О. Гагаріна (1980-1989), директором Російського інституту
моніторингу земель и екосистем (1989-2001), головою ради директорів Всеросійського інституту
сільськогосподарських аерофотогеодезичних досліджень (2001-2009).
Двічі Герой Радянського Союзу (1962; 1974).
Президент Асоціації музеїв космонавтики (1989), Добродійного фонду імені першого космонавта
Ю. О. Гагаріна (1994), Фонду соціальної підтримки ветеранів Збройних сил «Союз» (1994).
Член редакційних колегії журналів «Новини космонавтики» (1996), «Політ» (1998).
Президент Всесоюзної уфологічної асоціації (1991-1992), уфологічної асоціації СНД (1992).
Президент Академії енерго-інформаційних наук (1992).
Заступник голови центрального правління Товариства радянсько-австрійської дружби.
Член Союзу письменників СРСР/Росії (1995).
Герой Праці Демократичної Республіки В’єтнам.
Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня (2005), двома орденами Леніна,
орденами Червоної Зірки, Дружби народів, Пошани, медаллю «За освоєння цілинних земель»,
медаллю Республіки Куба.
Кавалер золотих медалей ім. К. Ціолковського і «Космос», медалі де Лаво.
Почесний радист СРСР (1962).
Депутат Верховної ради УРСР 7-9-го скликань.
Двічі побував у Космосі (1962; 1974).
Політ на човні «Схід-4» був першим груповим в історії світової космонавтики, під час другого, на
човні «Союз-14», відбулося стикування з орбітальною науковою станцією «Салют-3».
Наш земляк – почесний громадянин міст Узин, Біла Церква, Запоріжжя, Полтава (усі – Україна), Калуга, Магнітогорськ, Южно-Сахалінськ, Ковров, Ленінськ (усі – РФ), Гур’єв (Казахстан),
Торговище (Болгарія), Нукус (Узбекистан).
В м. Узин П. встановлено бюст.
Його ім’ям названі гірський хребет в Антарктиді і мала планета, вулиця в м. Херсон.
Серед друзів та близьких знайомих П. – С. Корольов, Ю. Гагарін, Г. Титов, Г. Нелюбов, В.
Биковський, А. Ніколаєв, В. Терешкова, Є. Карпов, Ю. Артюхін, П. Бєляєв, Г. Шонін, Ю. Глазков, В. Челомей та ін.
ПОРАЙ-КОШИЦЬ Ніна Павлівна
Національний статус, що склався у світі: російсько-американський.
Оперна співачка (сопрано), педагог, перекладач. Псевдонім – Ніна Кошиць.
З інтелігентської родини. Батько, Порай-Кошиць П., – оперний співак; брат, Порай-Кошиць О., –
диригент; сестра, Порай-Кошиць М., – співачка; донька, М. Кошиць, – співачка, учасниця
відомого фільму «Великий Карузо».
Народилася 17 (30) січня 1892 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Померла 14 травня 1965 р. в м. Санта-Анна (штат Каліфорнія, США).
Закінчила Московську консерваторію (1913).
Співала в московському приватному Оперному театрі Зиміна (1913-1917), петроградському
Маріїнському театрі (1917-1918),
Виступала на сценах Києва, Харкова, Парижа, Москви, Казані, Тифлісу, Баку, Петербурга,
Детройта, Чикаго, Буенос-Айреса, Бостона, Філадельфії, Бельгії, Голландії.
Як співачка дебютувала партією Тетяни в «Євгеній Онєгін» П. Чайковського в московському
Оперному театрі Зиміна (1913).
Потім настала черга партій Лізи («Пікова пані» П. Чайковського), Ярославни («Князь Ігор» О.
Бородіна), Дездемони («Отелло» Дж. Верді), Фати-Моргани і Ренати («Любов до трьох
помаранчів» і «Вогненний янгол» С. Прокоф’єва), Рахілі («Жидівка» Ф. Галеві), Недди («Блазні»
Р. Леонкавалло), Марини Мнішек («Борис Годунов» М. Мусоргського), Мімі («Богема» Дж.
Пуччіні).
Перша виконавиця партій Анюти в опері «Мірошник-чаклун, обманщик і сват», Маші –
«Капітанова донька», Руфі – «Руфь», Фати-Моргани – «Любов до трьох помаранчів».
162
Репертуар П.-К. також включав романси М. Глинки, С. Прокоф’єва, І. Стравінського, О.
Даргомижського, О. Бородіна, М. Балакірєва, М. Мусоргського, П. Чайковського, М. Римського-
Корсакова, О. Гречанінова, С. Рахманінова, М. Метнера, М. М’ясковського, низку творів менш
відомих авторів, зарубіжну вокальну лірику XVIII ст.
Наша землячка – автор музики до низки романсів на слова І. Буніна, С. Надсона та інших
російських поетів.
На замовлення музичних видавництв перекладала англійською романси російських композиторів.
П.-К. знялася у художньому фільмі «Алжир» (1938).
Композитор С. Рахманінов присвятив нашій землячці шість віршів opаторії 38, а С. Прокоф’єв і М.
Метнер – по одному з своїх романсів.
Не сприйнявши більшовицького режиму, емігрувала спочатку до Парижу (1921-1941), а потім – до
США (1941).
Серед друзів та близьких знайомих П.-К. – М. Щербакова, С. Зимін, І. Сац, С. Рахманінов, С.
Танєєв, Г. Бакланов, В. Дамаєв, О. Габрилович, У. Мазетті, К. Ігумнов, М. Метнер, Б. Асаф’єв, О.
Зілоті, Л. Стоковський, І. Дигас, С. Юдін, Ф. Литвин, Ш. Буає, С. Кусевицький та ін.
ПОРАЙ-КОШИЦЬ Павло Олексійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Оперний співак (тенор), педагог.
З селянської родини. Донька, Порай-Кошиць Н., – оперна співачка.
Народився 14 (26) грудня 1863 р. в с. Кирилівка Звенигородського повіту Київській губернії
Російської імперії (нині – с. Шевченкове Звенигородського району Черкаської області України).
Звів рахунки з життям 2 (15) березня 1904 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ).
Навчався в Київській духовній семінарії, Московській консерваторії, стажувався в Італії.
Був співаком Нижньогородської капели купця В. Рукавишникова (поч. 1880-х), оперних театрів
італійських міст Верчеллі і Казальме-Маджіоре (1886-1889), Тифліської опери (1889-1890),
солістом Київської опери (1890-1893), московського Великого театру (1893-1903), викладачем
низки приватних студій.
Мав сильний голос гарного тембру, мав привабливу сценічну зовнішність. Вирізнявся вокальною
майстерністю, артистизмом.
Перший виконавець партій Фабія («Пісня торжествуючого кохання» А. Сімона), Зігфрида
(«Зігфрид» Р. Вагнера), Енея («Троянці в Карфагені» Г. Берліоза) на теренах Російській імперії.
Серед інших партій – Князь («Русалка»), Герман («Пікова пані»), Вакула («Ніч перед Різдвом»), Едгар («Лючія ді Ламмермур»), Макс («Вільний стрілець»), Отелло («Отелло»), Герцог
(«Ріголетто»), Альфред («Травіата»).
Співав у оперних театрах Греції, Гватемали, Баку.
Виступав як концертний співак. Програми включали романси М. Лисенка і П. Чайковського.
Ось що згадував про нашого земляка В. Теляковський: «Вагнерівський репертуар і в Москві
знайшов гідних виконавців. Одна опера «Кільця Нібелунгів» – «Зігфрид» – була поставлена тут ще
до мого призначення, проте на оперу цю дивилися, мов на якесь заморське чудисько.
Роками покійний Альтані її розучував. Мучив оркестр десятками репетицій. Звинувачували
дирекцію у вбивстві тенорів, котрі виконували партію Зігфрида. Разів зо два дали оперу й зняли, а
на роль Зігфрида роками тримали напоготів тенора Кошиця, який потім справді втратив голос, але
вже незалежно від Зігфрида, якого він майже і не співав. Партію цю прагнули особливо кричати –
очі наповнювалися кров’ю, так старалися; всі говорили, що той, хто співає Вагнера, неодмінно
повинен втратити голос – і назавжди».
У книзі І. Лисенка «Музики сонячні дзвони: Статті, рецензії, спогади» є нарис про нашого земляка
(2004).
Серед друзів та близьких знайомих П.-К. – П. Чайковський, Ф. Шаляпін, Є. Єзерська, Л. Собінов, Ф. Комісаржевський, А. Барцал, С. Рахманінов, В. Севастянов, С. Власов, М. Дейша-Сіоницька, В.
Зарудна, Л. Звягіна, Б. Корсов, П. Оленін, Д. Южін, С. Трезвинський та ін.
ПОРЕЦЬКИЙ Платон Сергійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Математик, астроном, логік, публіцист. Один з фундаторів методів математичної логіки; першим
на теренах Російської імперії прочитав курс з алгебри логіки, з математичної логіки і її додатків до
теорії вірогідності. В математиці існує науковий термін «метод Порецького».
163
З військової родини. Батько, Порецький С., – офіцер-медик, учасник оборони Севастополя.
Народився 3 (15) жовтня 1846 в м. Єлизаветград Херсонської губернії Російської імперії (нині – м.
Кіровоград, адміністративний центр однойменної області України).
Помер 9 (22) серпня 1907 р. в с. Жовідь Чернігівської губернії губернії Російської імперії (нині –
Щорський район Чернігівської області України).
Закінчив одну з Полтавських гімназій (1864), фізико-математичний факультет Харківського
університету (1870), був професорським стипендіатом (1871-1874).
Працював астрономом Астраханської (1874-1875), Пулковської (1875-1876) обсерваторій,
астрономом-спостерігачем (1876-1886), викладачем (1886-1889) Казанського університету,
редактором газети «Казанський біржовий аркуш» (1884).
Член Казанського фізико-математичного товариства.
Спеціалізувався на проблемах математичної логіки, серед чого й логіка алгебри. Комбінаторно-
логічні результати в цій сфері, зокрема його теорія т.зв. канонічних форм мали вплив на
подальший розвиток математичної логіки (наприклад, на роботи американського логіка 20 ст. А.
Блейка).
Знайшов оригінальні і прості методи відшукання безлічі наслідків, які випливають з даної системи
засновків, і безлічі гіпотез, з яких виводяться дані наслідки.
Вперше в світі виконав аналітичний опис загальноствердного і загальнонегативного функторів і
дав аналітичне рішення силогізмів і соритів загального характеру.
Друкувався в журналах і вісниках «Вісті фізико-математичного товариства при Казанському
університеті», «Науковий огляд», «Зібрання протоколів засідань секції фізико-математичних наук
при Казанському університеті», «Revie de Methaphysique et de Morale», «Фізико-математичний
щорічник».
Перу нашого земляка належать наступні доробки: «Виклад основних початків математичної логіки
в можливо наочнішій і загальнодоступній формі» (1880), «Виклад основ математичної логіки»
(1881), «Про способи рішення логічної рівності і про зворотний спосіб математичної логіки»
(1884), «До питання про рішення деяких нормальних систем, що зустрічаються в сферичній
астрономії, із застосуванням до визначення погрішностей ділення меридіанного кола Казанської
обсерваторії» (1886), «Рішення загального завдання теорії вірогідності за допомогою математичної
логіки» (1887), «Закон коренів в логіці» (1896), «Sept lois fondamentales de la theorie des egalities logiques» (1898-1899), «Quelques lois ulterieures de la theorie des egalities logiques», «Expose elementaire de la theorie des egalities logiques a deux termes a et b», «Theorie des egalities logiques a trois termes a, b, c» (усі – 1900), «З області математичної логіки» (1902), «Appendice sur mon nouvel travail: Theorie des nonegalities logiques», «Theorie des non-egalities logiques (обидва 1904), «Theorie conjointe des egalites et des non-egalities logiques» (1908).
Опублікував також два томи результатів спостережень на меридіанному колі за 1876-1879 рр.
Серед друзів та близьких знайомих П. – І. Федоренко, Д. Дубяго, І. Слешинський, В. Максимович, Е. Янишевський, В. Імшенецький, А. Васильєв, Ф. Суворов та ін.
ПОРТУГАЛОВ Веніамін Осипович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Лікар, публіцист. Один з фундаторів наркології на теренах Російської імперії.
З міщанської родини.
Народився в 1835 р. в м. Полтава Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної
області України).
Помер 20 жовтня 1896 р. в м. Самара Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області РФ). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив медичний факультет Київського університету ім. св. Володимира.
Працював лікарем в м. Пирятин Полтавської губернії, м. Шадрінськ і Чердинь Пермської губернії, міським лікарем в м. Красноуфімськ Уральської губернії, санітарним лікарем В’ятської губернії, земським лікарем м. Камишлов, Самара, Бугуруслан.
Одним з перших на теренах Російської імперії почав боротися з пиятикою, роблячи хворим
підшкірні вприскування стрихніну.
Друкувався в газетах «Біржові відомості», «Тиждень», журналах «Російське багатство», «Діло»,
«Медичний вісник», «Країна», «Російська думка», «Вісник виховання», «Російський кур’єр»,
«Волзько-Камський край», «Нове слово», «Архіви судової медицини і гігієни».
164
Як літератор дебютував нарисом «Шадрінськ і Чердинь» в журналі «Архіви судової медицини і
гігієни».
Потім настала черга сотень статей, серед яких «Посібник для фельдшерів», «Повальні дивацтва»,
«Юдаїзм і наука», «Гігієна рудокопів», «Знаменні рухи в єврействі», «Російська громада»,
«Каштанство й пустові душі», «Оздоровлення міст», «Однобока гігієна», «Злочинна управа»,
«Змій Горинич», «Учень про вчителя».
П. також – автор книг «Питання суспільної гігієни», «Безмежність гігієни», «Гігієна інтелігентної
людини», серії популярних брошур «Пияцтво – пагуба людини», «Пияцтво як соціальна недуга»,
«Боротьба з алкоголізмом».
Під кінець життя захопився організацією народних читань у Самарському міському театрові.
З царським урядом не мирився, за що й був висланий з Малоросії в Пермську губернію (1863).
Спочатку йому навіть була заборонена лікарська практика.
У свою чергу, сину нашого земляка Олександру, професору Нижньогородських педагогічного і
сільськогосподарського інститутів не вдалося «розминутися» з більшовиками: його заарештували
за надуманими звинуваченнями (1930) й засудили до 5 років концтаборів, «милостиво» замінивши
їх засланням на той же термін до Східного Сибіру.
Серед друзів та близьких знайомих П. – Л. Толстой, С. Венгеров, К. Позерн, П. Павлов, О.
Смірнітський, В. Анненков та ін.
ПОСНОВА Ірина Михайлівна
Національний статус, що склався у світі: російський.
Журналіст, видавець, просвітитель.
З родини викладача. Батько, Поснов М., – історик православної церкви.
Народилася в 1914 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Померла 25 грудня 1997 р. за кордоном.
Закінчила Софійську класичну гімназію (Болгарія), факультет класичної філології Лувенського
університету (Бельгія).
Заснувала в Бельгії благодійне видавництво «Життя з Богом» (з 1945), працювала редактором
журналу «Російський католицький вісник» (з 1950), котрий пізніше трансформувався в журнал
«Росія і Вселенська Церква», ведучою «Радіо Монте-Карло» (з 1964).
Видала «Моє життя в Христі» І. Кронштадського, «Шлях до спасіння» Ф. Затворника, «Отєчник»
І. Брянчанінова, низку доробків О. Меня. Всього зі її безпосередньої і активної участі світ
побачило близько 2 млн. примірників духовної літератури російською мовою.
У розвідці «Біблейсько-богословська діяльність професора Глубоковського в еміграції» Д.
Юревич пише: «І. К. Пучков заповів рукописи Ірині Михайлівні Посновій – доньці колишнього
колеги й друга Глубоковського Михайла Еммануїловича Поснова. Судячи з усього, вони
перейшли до неї, оскільки в 1962 або 1963 р. останнього Олена Григорівна передала частину
рукописної спадщини Глубоковського митрополитові Миколі, який був тоді екзархом Патріарха
Московського в Західній Європі. Він, у свою чергу, передав їх до Свято-Троїцького монастиря
Російської Зарубіжної Церкви в Джорданвіллі».
Серед друзів та близьких знайомих П. – Іван XXIII, В. Роменський, О. Мень, В. Кузьмін, М.
Єрьомін, І. Корнієвський, Д. Гойченко та ін.
ПОТАПЕНКО В’ячеслав Панасович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Актор, драматург, театральний режисер, літературний критик, журналіст, редактор, видавець.
Псевдонім – В. Потапов, Капітан Копєйкін.
З поміщицької родини.
Народився 1 січня 1863 р. в с. Веселий Кут Єлизаветградського повіту Херсонської губернії
Російської імперії (нині – с. Григорівка Новоукраїнського району Кіровоградської області
України).
Розстріляний 10 серпня 1937 р. в одній із сталінських катівень м. Ростов-на-Дону СРСР (нині –
адміністративний центр однойменної області РФ). Місце поховання – не відоме.
Закінчив Петербурзьку юнкерську школу.
Був актором і режисером труп М. Кропивницького (з 1883), М. Васильєва-Святошенка,
М.Старицького, видавцем-редактором газети «Нова зоря» (1904-1910), актором низки
єкатеринодарських театрів (1910-1917), дератизатором Краснодарської міської лікарні.
165
Друкувався в газетах «Літературно-науковий вісник», «Ранок», «Зоря», «Нова зоря»,
«Чорноморське узбережжя».
Як літератор дебютував драмою «За товариша», написаною у співавторстві з М. Старицьким
(1887).
Потім настала черга оповідань «Чубатий», «На нові гнізда», «Над кручею» (усі – 1899), «Перша
карна справа» (1890), «Чабан» (1927), сцени-монологу «Король Лір» (1912).
П. – автор оповідань «Я нікого не їм», «Казок старого кота», художнього нарису «Химка».
Перу нашого земляка також належить близько двох десятків п’єс, байки, вірші.
Стосунки з владою, якого б кольору вона не була, у П. не складалися. Так, його шість разів
заарештовували за царату (1900-1917). Його газету «Нова зоря» заборонили (1910).
Двічі потрапляв за грати і за більшовиків (1931; 1936). Вдруге – за звинуваченнями в здійсненні
контрреволюційної діяльності і причетності до терористичної організації, яка готувала вбивство
«вождя ВКП(б)». За рішенням трійки УНКВС по Азово-Чорноморському краю від 8 серпня 1937
р. засуджений до вищої міри покарання; того ж дня вирок було виконано.
Посмертно реабілітований (1958).
У Києві у збірці «Українська новелістика кінця XIX-початку XX ст. Оповідання. Новели.
Фрагментарні форми» видрукувані й доробки П. (1989).
У відділі рукописів Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України зберігається
близько двох десятків п’єс, а також байки, вірші.
Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Старицький, М. Кропивницький, С. Варвалюк, М.
Шагінян, О. Огоновський, І. Замичковський, О. Суходольський, М. Садовський, І. Заньковецька та
ін.
ПОТАПЕНКО Гнат Миколайович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник.
З родини священика.
Народився 3 (15) грудня 1856 р. в с. Федорівка Херсонської губернії Російської імперії (яка це з
чисельних Федорівок і до якої з областей України нині належить, встановити не вдалося).
Помер 17 травня 1929 р. в м. Ленінград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Навчався в Новоросійському університеті, закінчив Петербурзьку консерваторію.
Як літератор дебютував сповненими м’якого гумору нарисами та оповіданнями з життя
української глибинки – «Шестеро», «Річкові люди» та ін.
Потім були «Кумедна історія», «Заради свята», повість «На дійсній службі», «Здорові поняття»
(обидва – 1890), роман «Не герой», повісті «Генеральська донька» (обидва – 1891), «Жах щастя»
(1908), романи «Відступ» 1915),»Виправдання життя» (1916).
Українською мовою вийшли оповідання «Задля хазяйства» (1895, у перекладі М. Коцюбинського)
та «Громадський суд» (1901).
П. – автор низки п’єс: «Вища школа», «Життя», «Чарівна казка», «Спокута», мемуарів, спогадів
про А. Чехова, літературно-критичних статей..
За життя друком вийшли 12-томне зібрання творів «Повісті та оповідання» (1891-1899), 4-томне
зібрання (1905), збірники «В селі» (1887) та «П’єси» (1902), окремі видання «Чесна компанія»
(1926), «Мертве море» (1929) та ін.
В це важко повірити, але саме П. критики називали кумиром 90-х років XIX ст.
До того ж, узбірнику «А. П. Чехов в спогадах сучасників» зазначається: «У ці роки
близькою людиною у Чехова був новий письменник Потапенко. Він виступив з двома
повістями: «Секретар його превосходительства» і «На дійсній службі» – і відразу
завоював ім’я. Він приїхав з провінції. Був дуже товариський, володів на рідкість
приємним, влучним, тверезим розумом, заражав і радував постійним оптимізмом. Дуже
непогано співав. Писав багато, швидко; оцінював те, що писав, невисоко, сам кепкував
над своїми творами. Жив марнотратно, був щирим, простим, слабовільним; до Чехова
ставився любовно і з повним визнанням його переваги. Жінки його дуже любили. Скорше
за те, що він сам кохав їх і – головне – умів кохати».
Утім, Л. Троцький в рецензії «Нові часи – нові пісні» висловив зовсім іншу думку: «Один з
вітчизняних віртуозів оптової белетристичної продукції – Гнат Миколайович Потапенко – не
користується, як відомо, ні прихильністю, ні навіть увагою критики. Це цілком зрозуміло: критиці
нічого робити там, де «художні» твори схожі на товар з магазина готового вбрання».
166
Нині в С.-Петербурзькій Кунсткамері зберігається гіпсова посмертна маска нашого земляка.
Серед друзів та близьких знайомих П. – А. Чехов, Б. Лазаревський, К. Чуковський, І. Ясинський, Л. Мізіна, В. Бехтєрєв, Ф. Фальковський та ін.
ПОТЕБНЯ Андрій Опанасович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Громадський діяч.
З дворянської родини. Батько, Потебня О., – офіцер царської армії; брат, Потебня О., – філолог, філософ, літературознавець.
Народився 19 (31) серпня 1838 р. в с. Перекопівка Роменського повіту Полтавської губернії
Російської імперії (нині – Роменський район Сумської області України).
Загинув 20 лютого (4 березня) 1863 р. у бою з російськими царськими військами біля Піщаної
Скелі (Польща). Похований на місці бою. Прах перенесено до стін замку Піщаної Скелі (1953).
Надгробок донині згадується в інформації на всіх туристичних сайтах як одна з визначних
пам’яток в районі м. Кракова.
Закінчив Костянтинівський кадетський корпус (1856).
Служив підпоручиком 15-го піхотного Шліссельбурзького полку (1856-1862).
Член організації «Земля і воля» (1862).
Очільник Комітету російських офіцерів у Польщі (1862).
Учасник замаху на життя царського намісника О. Лідерса (1862).
Активний учасник польського повстання; Безуспішно намагався організувати російський легіон у
рядах повстанців (1863).
Пам’яті нашого земляка М. Огарьов присвятив статтю «Слово над труною».
Ось що згадує про нашого земляка О. Герцен: «Восени 1862 з’явився на декілька днів в Лондоні
Потебня. Сумний, чистий – ...він приїздив поговорити з нами від себе і від товаришів все-таки
йти своєю дорогою. Частіше і частіше були поляки з краю – їх мова була визначеніша і різкіша, вони йшли до вибуху – прямо і свідомо. Мені з жахом увижалося, що вони йдуть в неминучу
загибель.
«Смертельно шкода Потебню і його товаришів, – говорив я Бакуніну, – тим більше, що навряд чи
дорогою їм з поляками». «Дорогою, дорогою! – заперечував Бакунін. – Не сидіти ж нам вічно
склавши руки і рефлектуючи. Історію потрібно приймати, як представляється, а то всякого разу
будеш ...або позаду, або попереду». ...У тому, що між офіцерами військ, розташованих в Польщі і
Литві, товариство, до якого належав Потебня, росло і міцніло, – в цьому сумніву не могло бути –
але воно далеко не мало тієї сили, яку йому навмисно додавали поляки і наївно Бакунін... Услід за
ним виїхав і Потебня. Гнітючо сумно попрощався з ним – я жодної секунди не сумнівався, що він
йде прямо на загибель».
Серед друзів та близьких знайомих П. – Я. Домбровський, А. Гіллер, З. Падлевський, О. Герцен, І.
Кеневич, М. Огарьов, Я. Левкін, С. Бобровський, М. Бескішкін, П. Богдан, І. Арнгольдт та ін.
ПОТЕБНЯ Олександр Опанасович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Філолог, філософ, літературознавець.
З дворянської родини.
Народився 10 (22) вересня 1835 р. на х. Манів поблизу с. Гаврилівка Роменського повіту
Полтавської губернії Російської імперії (нині – с. Гришине Роменського району Сумської області
України).
Помер 29 листопада (11 грудня) 1891 р. в м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Закінчив Харківський університет (1850-1856).
Працював учителем в гімназії (1856-1861), ад’юнктом Харківського університету (1861-1862),
стажувався в Австрії, Німеччині, Чехії (1862-1863), був викладачем Харківського університету
(1863-1891).
Член-кореспондент Петербурзької академії наук (1875).
Лауреат премії і золотої медалі Петербурзької академії наук.
Голова Харківського історико-філологічного товариства (1877-1890).
Дебютував науковою працею «Про деякі символи в слов’янській народній поезії» (1860).
167
Потім настала черга наступних доробків: «Думка і мова» (1862), «Про зв’язок деяких уявлень у
мові», «Про повноголосся» (обидві – 1864), «Про міфічне значення деяких обрядів і повір’їв»,
«Про звукові особливості руських наріч» (обидві – 1865), «Про долю і споріднені з нею істоти»,
«Про купальські вогні і споріднені з ними уявлення» (обидві – 1867), «Нотатки про малоросійське
наріччя» (1870), «Замітки про малоруське наріччя» (1871), «З нотаток по російській граматиці»
(1874), «Малоруська народна пісня за списком XVI в. Текст і примітки» (1877), «Нарис звукової
історії малоросійського наріччя» (1878), «З історії звуків російської мови» (1880-1886),
«Пояснення малоросійських і споріднених народних пісень» (1883-1887), «Значення множини в
руській мові» (1888), «Мова і народність» (1895), «Про націоналізм», «З нотаток по теорії
словесності» (обидві – 1905, посмертно).
Наш земляк переклав українською мовою «Одіссею» Гомера (1905, посмертно).
П. автор численних праць з загального мовознавства, теорії словесності, граматики, фонетики, наголосу, семантики, етимології, діалектології, фольклору, етнографії.
Основоположник психологічного напрямку в мовознавстві, стояв біля витоків історичних
граматики та діалектології, етнопсихології, семіотики, соціолінгвістики, творець лінгвістичної
поетики. Стверджував, що всі мови мають невичерпні внутрішні ресурси для розвитку. Значну
увагу приділяв висвітленню питань історичного розвитку української мови.
За редакцією П. виходили твори Г. Квітки-Основ’яненка (1887-1890), П. Гулака-Артемовського
(1888), І. Манжури (1889; 1890).
Офіційною наукою визнано: ідеї нашого земляка сильно вплинули на російських лінгвістів другої
половини 19-першої половини 20 ст.
У свою чергу, демократичні симпатії П., котрих він не приховував, були причиною занадто
прохолодного ставленням до нього з боку влади. Через це низка робіт видатного ученого не
побачили світу в дореволюційній Росії та СРСР. Серед них – «Етимологічний словник
східнослов’янських мов». А його «Буквар» взагалі заборонила цензура.
Певний час не за доброї волі він мусив жити і заробляти на шматок хліба у Воронежі.
Відомий письменник Д. Яворницький в автобіографічному романі «За чужий гріх» вивів О.
Потебню в образі професора Хмари (1907).
У с. Гришиному відкрито народний музей О. Потебні , встановлено пам’ятник (1977).
Ім’я П. присвоєно Інституту мовознавства АН України (1945), а також одній з харківських вулиць.
В Україні регулярно проходять Потебнянські читання (з 1977).
Серед друзів та близьких знайомих П. – Д. Овсянико-Куликівський, В. Харцієв, М. Сумцов, А.
Вебер, Д. Яворницький, Д. Пильчиков, В. Гнилосиров, Б. Ляпунов, О. Попов, А. Горнфельд, М.
Лободовський, О. Вєтухов, М. Халанський та ін.
ПОТОЦЬКИЙ Павло Платонович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Військовий і культурний діяч, історик, бібліофіл, колекціонер.
З дворянської родини. Батько, Потоцький П., – повітовий суддя.
Народився 12 грудня 1857 р. в с. Просяниківка Кобеляцького повіту Полтавської губернії
Російської імперії (нині – Кобеляцький район Полтавської області України).
Помер 27 серпня 1938 р. в м. Київ СРСР (нині – столиця України). Похований в одній з безіменних
братських могил на території Лук’янівського цвинтаря.
Закінчив Полтавський кадетський корпус (1874), Петербурзькі артилерійські училище і академію.
Служив офіцером лейб-гвардії 1-й артилерійській бригаді (1877-1902), командиром дивізіону 2-ї
артилерійської бригади (1902-1904); 22-ї (1904) і 25-ї (1904-1907) артилерійських бригад; артилерії
13-го артилерійського корпусу (1907-1908), командиром (1908-1910), інспектором (1910-1914)
артилерії гвардійського корпусу, командиром 2-ї гвардійської піхотної дивізії (1914-1916); 1-го
гвардійського корпусу (1916-1917), перебував у резерві при штабах Київського і Петроградського
військових округів (1917-1918), науковим співробітником Головного управління архівними
справами, членом Ради військово-наукового видавництва, завідуючим Ленінградським військовим
музеєм (1919-1926), директором (1926-1934), науковим співробітником (1934-1938) Музею
України.
Учасник російсько-турецької (1877-1878), російсько-японської (1904-1905), Першої світової (1914-1917) воєн.
Дійсний член Імператорського Військово-історичного товариства.
168
Член Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови.
Почесний член Полтавської ученої архівної комісії.
Кавалер ордена св. Георгія 4-го ступеня (1914), св. Олександра Невського.
Друкувався в журналах «Російський інвалід», «Урядовий вісник».
Як літератор дебютував книгою «Гвардія російського царя під Нарвою в 1700-1704 роках» (1890).
Потім настала черга наступних доробків: «Історичний музей гвардійської артилерії» (1892),
«Століття російської кінної артилерії» (1894), «Історія гвардійської артилерії з 1682 по 1896 рік»
(1896), «4-я батарея лейб-гвардії 1-й артилерійської бригади» (1898), «До історії Петровського
Полтавського кадетського корпусу» (1900), «Краєзнавство в Росії в другій половині XVIII
століття» (1926).
Всього наш земляк залишив по собі 16 наукових праць.
Власну бібліотеку, яка складалася з 17 тисяч книг, 300 картин, 15 тисяч гравюр і літографій, багаті
колекції зброї, художніх меблів, кришталю та порцеляни, мап України, особистих речей і
малюнків Т. Шевченка, документів гетьманського архіву передав Народному комісаріатові освіти
Української РСР (1926). Безцінні реліквії під назвою «Музей України. Зібрання Потоцького»
проіснувало до кінця 30-х рр. минулого століття і щезло в «засіках Батьківщини».
З більшовицькою владою особливого порозуміння не знаходив. Заарештований за звинуваченням
в участі в контрреволюційній офіцерській організації (1938).
Помер під брамою Лук’янівської тюрми, повертаючись з чергового допиту.
Друга його дружина Єлизавета та її сестра Любов Давидови, онучки героя війни 1812 р.,
розстріляні.
Усі вони реабілітовані посмертно (1960).
Серед друзів та близьких знайомих П. – Д. Дашков, І. Крип’якевич, О. Єрмолов, І. Лутковський, В.
ПОТОЦЬКИЙ Ян Йосипович
Національний статус, що склався у світі: польсько-російський.
Письменник, журналіст, видавець, історик, етнограф, географ, соціолог, археолог. Перший славіст, який досліджував ранню історію скіфів, сарматів, слов’ян. Першим у світі піднявся у повітря на
кулі власної конструкції (1790).
З графської родини. Батько, Потоцький Й., – коронний кравчий.
Народився 8 березня 1761 р. в с. Пиків Вінницького повіту Подільської губернії Російської імперії
(нині – Калиновський район Вінницької області України).
Звів рахунки з життям пострілом у голову 20 листопада (2 грудня )1815 р. в с. Уладівка Пиківської
волості Вінницького повіту Подільської губернії Російської імперії (нині – Літинський район
Вінницької області України).
Мав пристойну домашню освіту, стажувався у професорів Женеви та Лозанни (1774-1778),
закінчив Віденську військову академію.
Дійсний член Варшавського товариства друзів науки (1803).
Почесний член петербурзької Імператорської академії наук (1806).
Почесний доктор Московського університету (1808).
Мальтійський лицар (1779).
Таємний радник.
Кавалер російського ордена св. Володимира I-го ступеня.
Подорожував Італією, Сицилією, Мальтою, Тунісом, Грецію, Сербією, Марокко, Угорщиною,
Францією, Швейцарією, Британією, Іспанією, Єгиптом, Туреччиною, Голландією, Китаєм,
Монголією, Сибіром, Кавказом.
Перу П. належать сотні газетних і журнальних публікацій. Проте він серйозно займався і наукою.
Серед його значних доробків – п’ятитомник «Дослідження Сарматії» (1789-1892),
чотирьохтомник «Історичні та географічні матеріали про Скіфію, Сарматію і слов’ян» (1796),
книги «Коротка історія народу Росії» (1802), тритомник «Давня історія Волинської губернії»
(1804-1805), «Археологічний атлас Європейської Росії» (1805), «Основи хронології».
П. також – автор світового пригодницького бестселера «Рукопис, знайдений в Сарагосі» (1847), за
яким польський режисер В. Хас зняв однойменний фільм (1965). За мотивами роману іспанський
драматург Ф. Н’єва написав комедію (2003).
Всього наш земляк залишив після себе 24 великі наукові праці.
169
Що стосується особистого життя, то наш земляк, розлучившись з Ю. Любомирською, взяв шлюб з
К. Потоцькою (1798).
Серед друзів та близьких знайомих П. – А. Чарториський, Ж.-П. Бланшар, Олександр I, В.
Головнін, Ф. Месмер, І. Гудович, Каліостро, Л. К. Сен-Мартен та ін.
ПОХІТОНОВ Іван Павлович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник.
З поміщицької родини.
Народився 27 січня (8 лютого) 1850 р. в маєтку Мотронівка Єлизаветградського повіту
Херсонської губернії Російської імперії (нині – Знам’янський район Кіровоградської області
України).
Помер 12 грудня 1923 р. в м. Брюссель (Бельгія). За іншими даними, в м. Льєж (Франція).
Навчався московській Петровсько-Розумовській землеробській і лісовій академії (1868-1869),
Новоросійському університеті (1870-1871).
Працював контролером кас Одеського відділення державного банку, управляючим батькового
маєтку.
Дійсний член Петербурзької академії мистецтв (1904).
Член російського Товариства пересувних художніх виставок (1905).
Член паризького Товариства допомоги російським художникам.
Серед найвідоміших його полотен: «Барбізон» (1880), «Портрет І. С. Тургенєва» (1882), «Рання
весна. По. Пралі на березі Гави» (1885), «Пралі» (1890), «Біарріц. Перед грозою. Озеро в Ландах»
(1891), «Тру-Лует. Осінній вечір», «Тру-Лует. Зима. Вид із квартири художника», «Тру-Лует.
Рання весна», «Ла-Панн. Захід сонця в дюнах», «Ла-Панн. Пляж» (усі – 1895), «В’їзд до Ясної
Поляни» (1905).
Пейзажі вражають вишуканими тональними ефектами. Їх можна назвати мініатюрами. Фарби його
пейзажів сіяють, мов емаль.
Французькі критики порівнювали Похітонова з «малими голландцями». Проте широкої
популярності в Росії не отримав. Воно й не дивно: дотепер у Франції його знають краще.
Роботи нашого земляка нині зберігаються в Третьяковській галереї (РФ), музеї образотворчих
мистецтв Туркменістану (Туркменистан).
З царською владою мав проблеми: за участь в русі народовольців його виключили з Петровсько-
Розумовської землеробської і лісової академії й вислали на батьківщину під нагляд поліції (1869).
Не сприйняв П. і більшовицької революції, емігрувавши до Бельгії (1919).
Недавно видавництво «Біле місто» випустило альбом репродукцій митця, який став гарним
подарунком поціновувачам його таланту (2004).
Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Рутковський, І. Остроухов, В. Полєнов, О. Боголюбов, І. Мечников, Е. Карр’єр, І. Рєпін, А. Арпіньї, І. Крамськой, К. Савицький, В. Васнєцов, В. Сєров, Ж. Дюпре, І. Гінцбург, К. Коро, Е. Мейссон’є та ін.
ПОХІТОНОВ Микола Данилович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Народоволець.
З дворянської родини. Батько, Похітонов Д., – генерал-майор царської армії.
Народився в 1857 р. в м. Миргород Полтавської губернії Російської імперії (нині – районний центр
Полтавської області України).
Помер в 1896 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив Київські військову гімназію (1874) і артилерійське училище (1876), Артилерійську
академію (1879-1882).
Служив в 5-й артилерійській бригаді (1876-1879).
Член Петербурзького артилерійського гуртка народовольців.
Заарештований (1883) і засуджений в ході «процесу 14-и» до пожиттєвої каторги (1884).
В. Фігнер пізніше згадувала: «Похітонов не відрізнявся ні особливою енергією, ні силою
характеру. Це була натура м’яка, яка потребувала товариської підтримки і схильна до
епікурейства: він любив життя і всі його радощі. Як людині досить розпещеній, без щонайменшої
нотки аскетизму, йому, мабуть, було найважче в Шліссельбурзі, і його життя там було повне
страждання і завершилася катастрофою. ...Похітонов збожеволів. Для неспостережливого ока це
170
сталося майже раптово. ...М’який і поступливий, він почав виявляти запальність і надзвичайну
впертість. ...Його мучили галюцинації, і він робив безупинні спроби до самогубства, що вимагало
невсипущого нагляду. Він то співав псалми, то несамовито кричав і впадав в буйство. Звертаючись
до Лукашевича, якому дозволяли входити до нього, він заклинав Йосипа Дементієвича ім’ям
матері і благав розтрощити йому голову».
А ось який теплий запис зробив у своєму щоденнику В. Вернадський: «Він залишив незгладимий
слід в моєму житті і здійснив великий вплив на мій світогляд... Я не знав особи, глибшої за
розумом, добрішої серцем, і не було людини, яка мала на мене сильніший вплив, виключаючи
мого дядька та батька. ...Лише тоді, коли більшість маси зрозуміє і своє становище і свої сили, тільки тоді можливе розумніше повалення нинішнього паразитного уряду. Для цього необхідно
розповсюдження знання, а для того – народної літератури».
Серед друзів та близьких знайомих М. – В. Вернадський, В. Фігнер, Л. Волкенштейн, І.
Лукашевич, М. Ашенбреннер, В. Іванов, С. Златопольський, В. Чуйков, І. Ювачев, Д. Суровцев, Л.
Чемоданова, М. Рогачов та ін.
ПРОКОПОВИЧ Єлисей (Єлеазар)
Національний статус, що склався у світі: російський.
Державний діяч, священик, письменник, видавець, перекладач. В чернецтві – Феофан (1705).
З купецької родини.
Народився 17 (27) квітня 1677 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 8 (19) листопада 1736 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Останніми словами мислителя були: «О, голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?».
Похований в Новгородському Софіївському соборі.
Навчався в початковій школі при Києво-Братському монастирі, Києво-Могилянській колегії (1687-1696), Римській єзуїтській грецькій колегії св. Афанасія (1698-1701).
Був викладачем (1705-1711), ректором (1711-1716) Києво-Могилянської академії, ігуменом Києво-
Братського монастиря (1711-1716), єпископом Псковським (1718-1725), архієпископом
Новгородським (1725-1736).
Другий віце-президент Святого Синоду (1721).
Перу нашого земляка належать наступні філософські і політичні доробки: «Слово ...у тиждень
митаря й фарисея, на честь молодих Симеона Мировича й Ганни Забілівни», «Володимир» (обидва
– 1705), «Про ярмо незручноносиме» (1712), «Родовід великих князів і царів російських» (1717),
«Перше навчання отрокам» (1720), «Духовний регламент», «Розшук історичний...», «Про шлюби
правовірних осіб з іновірних міркувань», «Про піднесення імені патріаршого в церковних
молитвах» (усі – 1721) «Про правила причту церковного й чина чернечого», «Правда волі
монаршої у визначенні спадкоємця держави своєї» (обидва – 1722), «Міркування про книгу
Соломонову, названу «Піснею пісень», «Історія про обрання й сходження на престол ...государині
Ганни Іванівни» (обидва – 1730), «Подяка від служителів домовиків економові Гарасимові за
солод нововигаданий» (1735).
Буквар «Перше навчання отрокам» впродовж 1720-1724 рр. витримав 12 (!) видань в Росії і 7 – в
Сербії. Друкувався також англійською та німецькою мовами.
Широкі відомі були у свій час і проповіді П.: «Слово в день народження ...Петра Петровича»,
«Розмова громадянина з селянином і співаком або дячком церковним», «Розмова тектона, тобто
древо справи, з купцем» (усі – 1716), «Слово в тиждень осмуюнадесять», «Слово похвальне на
тезоіменитство ...Катерини» (обидві – 1717), «Слово про владу й честь царську», «Слово в день
святого благовірного князя Олександра Невського» (обидві – 1718), «Слово про мир, укладений
імперією Російською й короною швецькою» (1722).
Також наш земляк автор віршів: «Про папську сентенцію стосовно Галілея», «За могилою Рябою»,
«Всяк себе в допомогу Всевишнього», «Геть відійди, геть», «Ї. І. В. на приїзд до підмосковного
села Владикіно».
Переклав з латини «Зображення християно-політичного владаря, символами пояснене» Ф. Д. де
Сааведри.
Багато поезій нашого земляка стали піснями: «За могилою Рябою», «Геть відійди, геть», «Всяк
себе в допомогу Всевишнього», «Міцний той, хто на Бога сподівається», «Плаче пастушок». Так
що недарма В. К. Тредіаковський порівнював П. з Горацієм.
Взагалі П. – найчастіше друкований за життя письменник першої третини XVIII ст.
171
До того ж, з іменем нашого земляка багато чого пов’язано зі словом «вперше». Наприклад, він –
перший теоретик питань держави й права на теренах Російської імперії; написавши « «Родовід
великих князів і царів російських», вперше запровадив принципи історичності творів,
наполягаючи на неприпустимості вимислу й суб’єктивізму; вперше в історії російської шкільної
драми звернувся до історичного сюжету; вперше у російській поезії використав італійську октаву, алкієву строфу, різноманітив способи римування й строфіку віршів, чергуючи різні за довжиною
рядка.
В цілому творчість П. – сполучна ланка між древньоруською літературою й літературою нового
часу, яка суттєво вплинула на розвиток суспільної думки й літератури XVIII ст.
Залишив після себе Російській Академії Наук велику бібліотеку (бл. 30 тис. книг) та значну
колекцію картин (бл. 170 полотен).
Щоправда, і деякі сучасники нашого земляка, і історики та літературознавці ставлять йому у
провину вірну дружбу з Петром I, найперше називаючи «Слово похвальне про преславну над
військами шведськими перемогу» і «Єпінікіон» (обидва – 1709).
Серед друзів та близьких знайомих П. – Я. Маркович, А. Кантемір, М. Ломоносов, В. Татищев, Г.
Бужинський , Ф. Кролик, Т.-З. Баєр, М. Гнєдич, Петро I, Д. Голицин, О. Меншиков, А. Матвєєв, X.
Вольф, І.-Ф. Буддей, Ю.-С. Шаршмідт, А.-Г. Франк та ін.
ПРОКОПОВИЧ Петро Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Пасічник, винахідник. Конструктор першого у світі напіврозбірного рамкового вулика (1814).
З родини священика.
Народився 10 липня 1775 р. в с. Митченки Конотопського повіту Російської імперії (нині –
Бахмацький район Чернігівської області України).
Помер 22 березня (3 квітня) 1850 р. на х. Пильчики Конотопського повіту Чернігівської губернії
Російської імперії (нині – Бахмацький район Чернігівської області України). Похований на
місцевому цвинтарі. Надгробок прикрашає силует бджолиного стільника, всередині якої квіти
конюшини з бджолами на них. Напис звіщав: «Присвятивши себе бджільництву, я віддав йому все
життя, всі думи, всю пильність».
Закінчив Києво-Могилянську академію (1786-1894).
Служив кадетом Переяславського кінно-єгерського полку (1794-1798).
Брав участь в Середньоазіатському поході, бойових діях під Варшавою і Прагою.
Дійсний член Московського товариства сільського господарства.
Кавалер ордена св. Володимира 4-го ступеня.
Лауреат золотої та срібної медалей Московського товариства сільського господарства.
Власник найбільшої на той час пасіки на теренах Російської імперії – 10000 вуликів; фундатором
першої і єдиної у світовій практиці школи бджільництва (1828).
Винахід П. напіврозбірного рамкового вулика забезпечував отримання меду без попереднього
знищення бджіл, що означало справжню революцію в бджільництві. Своїм відкриттям П. поклав
початок розвитку раціональної системи бджільництва. Зазнавши низки удосконалень, вулик набув
поширення у всьому світі.
До того ж, винахід спричинив низку нових винаходів (вощина, медогонка, корпусне утримання
бджіл). На жаль, ім’я нашого земляка на заході практично невідоме, хоча є усі підстави
припускати, що інші рамкові вулики (Джержона, Берлепша і Лангстрота) були винайдені пізніше.
Розробив простий безмедикаментозний метод лікування гнильці.
Пасіку П. відвідали Т. Г.Шевченко 1843) і російський імператор.
Друкувався в журналах «Вітчизняні нотатки», «Землеробський журнал», «Сучасник», «Журнал
сільського господарства», «Новий час».
Як вчений-пасічник дебютував брошуру «Нотатки про бджіл» (1808).
Потім настала черга наступних доробків: «Грамота бджільництва, або Мистецтво зображати
певними знаками різні стани бджолиних сімей» (1836), «Школа бджільництва» (1866).
Його перу також належить капітальний «Методичний твір про бджіл і бджільництво».
П. планував видрукувати свій 12-томний рукопис, проте царський уряд не дозволив.
Всього залишив по собі понад 60 наукових статей.
Ім’я П. викарбуване на золотій дошці в залі засідань Московського товариства сільського
господарства (1875).
172
З нагоди 200-річчя з дня народження П. в м. Батурин відкрито пам’ятник (1975). На ньому
викарбувані слова «Прокопович Петро Іванович. 1775-1850 рр. Видатному діячеві вітчизняного
бджолярства».
У краєзнавчому музеї м. Конотоп зберігаються рукописи вченого, документи, втулковий вулик
«Карбон», липівка, роївня і сонячний годинник.
Ім’я нашого земляка присвоєно Українському національному інституту бджільництва.
В м. Гадяч Полтавської області функціонує Національний науковий центр ім. П. І. Прокоповича.
Серед друзів та близьких знайомих П. – Т. Шевченко, С. Великдан, Ф.-П. Деволант та ін.
ПРОКОФ’ЄВ Сергій Сергійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Композитор.
З родини службовців. Батько, Прокоф’єв С., – управляючий маєтком.
Народився 11 (23) квітня 1891 р. в маєтку Сонцівка Бахмуцького повіту Катеринославської
губернії Російської імперії (нині – с. Красне Красноармійського району Донецької області
України).
Помер 5 березня 1953 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому
цвинтарі.
Навчався в Петербурзькій консерваторії (1904-1914).
Гастролював у Росії, США, Німеччині, Франції, Бельгії, СРСР.
Член лондонського Королівського музичного товариства.
Шестиразовий лауреат Державної премії СРСР (1943; тричі – 1946; 1947; 1951).
Лауреат Ленінської премії (1957).
Автор 9 фортепіанних сонат, 8 опер, 7 балетів, 7 симфоній.
Найвідоміші доробки: опери «Гравець» (1915-1916), «Любов до трьох апельсинів» (1919), «Війна і
мир» (1942), «Заручини в монастирі» «1946), балети «Казка про блазня» (1915), «Сталевий скік»
(1927), «Блудний син» (1928), «На Дніпрі» (1932), «Ромео і Джульєтта» (1936), «Попелюшка»
(1945), «Кам’яна квітка» (1949), кантати «Семеро їх» (1917), «Олександр Невський» (1938),
«Класична симфонія» (1917), «Скіфська сюїта» (1915), «Третій фортепіанний концерт» (1920),
симфонічна казка «Петрик та вовк» (1936).
Перу композитора також належить низка сюїт, поем, увертюр, п’єс, романсів, пісень, музика до
театральних спектаклів та кінофільмів.
В. Маяковський назвав П. головою музичного відділу земної кулі.
В буремні роки пролетарської революції, втративши бодай щонайменшу можливість плідно
працювати (хіба розумілися революційні солдати і матроси на високому мистецтві?), П. емігрує
спочатку в США (1918-1922), потім – Німеччину (1922-1923), Францію (1923-1933).
Врешті-решт, композитор, мотивуючи рішення тугою за батьківщиною, повертається до СРСР
(1933). Втім, деякі музикознавці вказують й на інші причини, які, буцімто, мали місце. Це
неспроможність П. на рівних конкурувати з надзвичайно популярними в той час у Європі І.
Стравінським та С. Рахманіновим, а ще – банальні картярські борги.
Має блискучий успіх. Відмовляється від голлівудського контракту (1938).
Втім, це не убезпечує від ідеологічних прочуханок з боку ЦК КПРС: прізвище нашого земляка
фігурує навіть у зловісній постанові «Про оперу «Велика дружба» В. Мураделі»: «Особливо
погані справи в царині симфонічної й оперної творчості. Мова йде про композиторів, котрі
притримуються формального, антинародного напрямку... таких, як тт. Д. Шостакович, С.
Прокоф’єв, А. Хачатурян, В. Шебалін, Г. Попов, М. М’ясковський та ін.»(1948).
Не складається і приватне життя. Нічим закінчується роман 26-річного композитора з с 17-річною
харків’янкою П. Подільською: дівчина не ризикнула емігрувати. Набагато пізніше наш земляк
залишить дружину, іспанську співачку Л. Кодіну, з якою матиме двох синів, й пов’яже свою долю
з М. Мендельсон (1941).
Чи то простий збіг обставин, чи П., так би мовити, заздалегідь «володів інформацією», про що не
хотілося б думати, але Л. Кодіну невдовзі заарештовують, звинувативши у шпигунстві, й
засуджують до 20 років сталінських таборів (1948). За свідченнями інших в’язнів, у Воркуту
нещасній писали тільки діти.
Запроторили більшовики до в’язниці і двоюрідного брата композитора О. Раєвського.
Багатющий архів П. до його смерті зберігався в США. На вимогу ін’юрколегії повернутий до
СРСР і переданий до Центрального державного архіву (1955). Нічого зі спадщини музиканта не
173
друкувалося. Вперше ті ж «Щоденники» побачили світ власним коштом сина композитора у
Франції (2002).
Ім’я П. присвоєно Московській дитячій музичній школі №1, в якій відкрито меморіальний музей
(1968). На будинках, де мешкав музикант, встановлені меморіальні дошки.
Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Римський-Корсаков, О. Глазунов, С. Дягілєв, М.
М’ясковський, М. Кузьмін, В. Щербачов, М. Набоков, Б. Асаф’єв, О. Оссовський, Т. Хрєнніков, В.
Дукельський, В. Дранішніков, К. Лядов, І. Вітоль, Х. Капабланка та ін.
ПРОСКУРА Лука Овсійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Священик. У чернецтві – Лаврентій (1912). Як Лаврентій Чернігівський зарахований до лику
святих Російською Православною Церквою (1993).
З селянської родини.
Народився в 1868 р. в с. Карильске Кролевецького повіту Чернігівської губернії Російської імперії
(нині – Коропський район Чернігівської області України).
Помер 6 (19) січня 1950 р. в м. Чернігів Чернігівської області СРСР (нині – адміністративний
центр однойменної області України). Похований у малому храмі Чернігівського Троїцького
монастиря. Прах перенесено до Троїцького храму (1993).
Закінчив початкову земську школу.
Був регентом хору Карильської сільської церкви, Рихловського Нікольського монастиря,
Чернігівського Троїцького архієрейського дому (1905-1912), ієродияконом (1914-1916),
ієромонахом (1916-1928), архімандритом (з 1928).
День пам’яті – 11 січня.
Життю нашого земляка присвячена книга В. Шумила «Схіархимандрит Лаврентій Чернігівський і
його час. Нарис церковного життя Чернігівської єпархії: 1868-1950 рр.».
А ось пророцтво, яке залишив нам земляк: «Настане час, коли і недіючі храми (закриті)
ремонтуватимуть, обладнають не лише зовні, а й зсередини. Бані золотитимуть як храмів, так і
дзвіниць. А коли закінчать все, наступить час, коли запанує антихрист. Моліться, аби Господь
продовжив нам час для зміцнення, тому що жахливий чекає нас час. І бачите, як все підступно
готується? Всі храми будуть у найбільшому благоліп’ї... Ремонти їх триватимуть до самого
пришестя антихриста, і скрізь буде благоліп’я небачене. Буде вільний в’їзд до Єрусалиму і виїзд
для всякої людини. Але тоді прагніть не їздити, тому що все буде зроблено для того, аби
спокусити. ...Антихрист походитиме від блудної діви – єврейки дванадцятого коліна
«блудодіяння». ...Його чутиме і бачитиме весь світ. ... Ненавидітиме християн. Почнуться останні
гоніння на християнську душу, яка відмовиться від печатки сатани. ...Земля не дасть урожаю...
Води також не буде, всі річки і озера висохнуть».
Серед друзів та близьких знайомих П. – А. Соколов, С. Муравйов, Ю. Кислий, І. Козько, М.
Тишкевич, А. Яковенко, Г. Флерова, С. Чернецький, С. Нілус, П. Гладков, Д. Іванов, Г.
Смільницький, М. Корма, В. Богоявленський, П. Кедров та ін.
ПРОСКУРОВ Іван Йосипович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Військовий діяч, льотчик. Перший вихідець з України – Герой Радянського Союзу (1937).
З міщанської родини. Батько, Проскуров Й., – робітник-залізничник.
Народився 5 (18) лютого 1907 р. в с. Малій Токмачці Бердянського повіту Таврійської губернії
Російської імперії (нині – Оріхівський район Запорізької області України).
Розстріляний 28 жовтня 1941 р. в с. Барбиш Куйбишевського району Куйбишевської області СРСР
(нині – в межах м. Самари РФ).
Закінчив запорізьке Олександрівське залізничне училище (1924), навчався на робітничому
факультеті Харківського сільськогосподарського інституту (1930), в Харківському інституті
механізації та електрифікації сільського господарства (1931), в Сталінградській школі військових
льотчиків (1931-1934), закінчив Єйську школу військово-морських льотчиків (1934).
Був помічником вагранника (1924-1926), головою районного секретаріату профспілок (1926-1927), командиром екіпажа і командиром загону 23-ої авіаційної бригади (1934-1935), загону 89-ої
важкобомбардувальної авіаційної ескадрильї (1935-1936), 1-ї інтернаціональної бомбардувальної
ескадрильї «Іспанія» (1936-1937), 54-ої авіаційної бригади (1937), 2-ої окремої авіаційної армії
особливого призначення (1938-1939), заступником наркома оборони СРСР, начальником
174
Розвідувального управління РККА (1939-1940), командувачем ВПС Далекосхідного фронту
(1940), помічником з далекої бомбардувальної авіації начальника Головного управління ВПС
Червоної Армії (1940-1941), командуючим ВПС 7-ої армії (1941).
Депутат Верховної Ради СРСР 1-го скликання (1937).
Герой Радянського Союзу (1937).
Учасник Міжнародних авіаційних змагань в Бухаресті (1935). Посів перше місце в змаганнях з
набору высоти.
За завданням уряду СРСР здійснив переліт по маршруту «Москва – Хабаровськ» за 29 годин 47
хвилин, встановивши рекорд, за що отримав від наркома оборони іменний золотими годинник
(1936).
Згодом П. заарештували за звинуваченнями в тому, що він був «залучений в змовницьку
антирадянську організацію, за завданням якої проводив ворожу роботу з послаблення військової
потужності СРСР. Після повернення з Іспанії гальмував бойову підготовку льотного складу, не
боровся з аварійністю» і без всякого слідства чи суду розстріляли (1941).
Реабілітований за відсутністю складу злочину (1954).
Півстоліття прохідну Запорізького ВАТ “Запорізький кабельний завод” прикрашала меморіальні
дошка з портретом гашого земляка та за часів незалежності бронзовий барельєф став здобиччю
мисливців за металами; тепер на звичному місці – копія.
Серед друзів та близьких знайомих П. – Г. Прокофьєв, В. Молоков, В. Миронов, О. Локтіонов, Г.
Штерн, П. Ричагов, Є. Птухін, П. Пумпур, Л. Сєргєєв, Г. Тхір, Я. Смушкевич, О. Голованов, М.
Остряков та ін.
ПУЛЮЙ Іван Павлович
Національний статус, що склався у світі: австро-чеський.
Фізик, електротехнік. Фундатор світової науки про Х-промені, які не зовсім заслужено у всьому
світові іменують «рентгенівськими».
З селянської родини.
Народився 2 лютого 1845 р. в с. Гримайлів Скалатського повіту Австрійської монархії (нині –
Гусятинський район Тернопільської області України).
Помер 31 січня 1918 р. в м. Прага (Чехія). Похований на Мальвазінкському цвинтарі. За заповітом
мав бути похований в рідному селі.
Закінчив Тернопільську класичну гімназію (1856-1864), теологічний (1864-1869) і філософський
(1869-1873) факультети Віденського університету, Страсбурзький університет (1875-1877).
Працював асистентом Віденського університету, асистентом-викладачем Військово-морської
академії у м. Фіуме (нині – м. Рієка в Хорватії), технічним директором Віденського
електротехнічного бюро, викладачем, деканом празької Німецької вищої технічної школи,
викладачем Празького політехнічного інституту (1884-1916).
Державний радник з електротехніки Чехії і Моравії.
Дійсний член наукового товариства ім. Т. Шевченка.
Кавалер австрійського Лицарського Хреста Цісаря Франца-Йосифа.
Друкувався в журналах «Повідомлення Віденської Імперської Академії Наук», «Рhysical
Memours».
У світі широко відомі його праці в галузі молекулярної фізики (дані про коефіцієнти внутрішнього
тертя та дифузії газів і пари є вихідними, коли обчислюють середню довжину вільного пробігу
молекул, їхню кількість в одній грам-молекулі тощо), електротехніки (українець удосконалив
технологію виготовлення розжарювальних ниток для ламп накалювання, першим дослідив
неонове світло), телефонії (низка промислово розвинених країн Європи запатентували
запропоновану ним конструкцію станцій та абонентських апаратів, зокрема застосування
розподільчого трансформатора). За участі нашого земляка запущено ряд електростанцій на
постійному струмові в Австро-Угорщині, а також першу в Європі на змінному струмові.
Лампи нашого земляка були визнані кращими за лампи Едісона, вони демонструвалися на
всесвітній виставці в м. Штаєр (1884).
Він виступав за створення національного університету у Львові, друкував статті на захист
української мови. У роки першої світової війни наголошував на відродженні нашої державності.
Перу П. належить наступні наукові доробки: «Про нерухомі зірки і планети», «Про тертя газів, які
утворюються з пари», «Вияснення явищ у повітряно-порожній лампі», «Непропаща сила»,
«Сяюча електронна матерія і четвертий стан речовин».
175
Він також написав українською мовою книги «Молитовник» (1870) й «Україна та її міжнародне
політичне значення» (1915).
Всього на рахунку вченого – близько 50 наукових праць українською, німецькою, англійською
мовами, насамперед з проблем катодного випромінювання та Х-променів, які він відкрив (1892).
Першим у світі зробив «рентгенівський» знімок скелета.
Один з співавторів першого перекладу українською мовою «Псалтиря» і «Євангелія» (1903).
П. і його дружина Катерина-Марія Стозіцька народили п’ятнадцятеро дітей, проте живими
залишилося тільки шестеро
Нині пам’ятник видатному землякові споруджено в с. Гримайлів, де він народився, а погруддя – в
м. Тернопіль.
Його ім’я носять Тернопільський державний технічний університет (1994), вулиця в м. Київ.
На честь П. встановлено меморіальні дошки у містах Відень (Австрія) і Прага (Чехія).
На сесії відділення фізики і астрономії НАН України прийнято рішення про запровадження премії
імені П. для студентів та аспірантів.
На честь 150-річчя з дня народження вченого в Україні випущено ювілейні марку та конверт
(1995).
Серед друзів та близьких знайомих П. – А. Ейнштейн, В. Барвінський, І. Нечуй-Левицький, В.
Форман, П. Куліш, А. Кундт, М. Чайковський, Г. де Метц, І. Горбачевський, В. Рентген, Ф.
Кржіжік та ін.
ПУЦЕК-ГРИГОРОВИЧ Василь Григорович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Священик. В чернецтві – Веніамін (1740). Автор удмуртської, марійської і чуваської граматик.
З родини військового. Батько, Пуцек-Григорович Г., – значковий товариш Лубенського полку.
Народився на початку XVIII ст. в м. Лохвиця Пирятинського повіту Полтавської губернії
Російської імперії (нині – районний центр Полтавської області України).
Помер 21 червня 1785 (1783?) р. поблизу м. Казань Російської імперії (нині – столиця Татарської
Республіки у складі РФ). Похований в Казанській Седмиозерній Богородицькій пустині.
Навчався в Київській духовній академії.
Був учителем слов’яно-латинської школи (1733-1738), викладачем (1738-1741), префектом (1741-1744), ректором (1744-1746) архімандритом Казанського Спасо-Преображенського монастиря
(1744-1746), при царському дворі (1746-1748), єпископом Нижегородським і Алатирським (1748-
1753), єпископом Тверським (1753-1758), єпископом Псковським (1758-1761), архієпископом
Санкт-Петербурзьким і архімандритом Олександрово-Невської лаври (1761-1762), архієпископом
Казанським і Свіязьким (1762-1782).
Член Св. Синоду (1753).
Брав участь у похованні імператора Петра III і коронації Катерини II (обидві події – 1762).
Твори П.-Г. друкувалися в газеті «Казанські губернські відомості», журналах «Православний
співбесідник», «Російський архів».
Перу нашого земляка належать наступні доробки: «Слово на новий 1747 рік», «Відозва до народу
під час пугачовського бунту», «Слово на 25 день травня», «Напучувальне послання до пастви»,
«Слово, виголошене на публічних зборах в Казанській гімназії», «Листи Веніаміна, архієпископа
Казанського, до архімандрита Платона Любарського».
Коли в Київській духовній академії сталася сильна пожежа (1780), П.-Г., перебуваючи на службі в
Казані, пожертвував землякам-погорільцям низку дорогоцінних видань для тамтешньої бібліотеки.
За життя П.-Г. довелося випробувати тяжкість брехливого доносу капрала І. Арестова, в якому той
звинуватив владику у зносинах з О. Пугачовим. Слідча комісія поспішно висловила недовіру
нашому земляку й розпорядилася взяти його під домашній арешт (1774). Проте згодом наклепник
зізнався в брехні, за що був засланий на каторжні роботи, а безвинного реабілітували.
По смерті виявилося, що у святителя немає особистих накопичень і похорон відправили на
монастирський кошт. Свою ж величезну бібліотеку П.-Г. заповів Казанській духовній семінарії.
Серед друзів та близьких знайомих П.-Г. – Ф. Прокопович, Г. Кременецький, С. Кулябка, І.
Рогалевський, П. Любарський, Л. Конашевич, С. Гловацький, І. Дячківський, П. Соколовський, Д.
Сєченов, А. Симановський, С. Свєтловський та ін.
ПШЕБОРСЬКИЙ Антоній-Боніфацій Павлович
Національний статус, що склався у світі: польсько-російський.
176
Математик, механік. У математиці існує науковий термін «рівняння Пшеборського»
З лікарської родини. Батько, Пшеборський П., – флотський медик.
Народився 14 (26) травня 1871 р. в с. Хороша Липовецького повіту Київської губернії Російської
імперії (нині – Липовецький район Вінницької області України).
Помер 24 травня 1941 р. в м. Варшава (Польща). Похований на одному з місцевих цвинтарів.
Закінчив Миколаївську Олександрівську гімназію (1890), фізико-математичний факультет
Київського університету (1890-1894), стажувався в Гетттінгенському університеті (1904-1905).
Працював викладачем Харківського технологічного інституту (1898-1899), Харківського
університету (1899-1922), був ректором останнього (1920-1921), викладачем Віленського (1922), Варшавського університетів (1922-1939).
Член Варшавської академії технічних наук (1923).
Член Варшавського наукового товариства (1930).
Член Польських математичного і фізичного товариств, Київського, Московського, Казанського
математичних математичного товариств, Берлінського товариства математиків і механіків.
Секретар Харківського математичного товариства (1899-1919).
Лауреат премії імені професора І. Рахманінова.
Друкувався в «Повідомленнях Харківського математичного товариства».
Як вчений дебютував працею «Про методи Абеля, Якобі, Ліувілля і Веєрштрасса в теорії
еліптичних функцій» (1895).
Потім настала черга наступних доробків: «Дослідження з теорії аналітичних функцій, завдання
про продовження ряду Тейлора», «Про деякі поліноми, котрі найменше ухиляються від нуля в
даному проміжку», «Курс аналітичної геометрії», «Варіаційне обчислення», двотомних «Вступу
до аналізу» і «Лекцій з теоретичної механіки».
Основні напрямки наукових досліджень нашого земляка – теоретична механіка (сформулював
узагальнені динамічні рівняння для нелінійної неголономної механіки), диференціальна геометрія, теорія диференціальних рівнянь, питання теорії багаточленів, які найменше відхиляються від нуля.
На батьківщині П. неодноразово мав проблеми. Так, його не затвердили на посаді приват-доцента, оскільки піклувальник Київського навчального округу М. Ігнатов, керуючись «антипольським»
указом 1864 р., не дав на це згоди (1897).
Уже за радянських часів його звинуватили в шпигунстві на користь Польщі, до якої він зрештою
після того, як отримав свободу, і емігрував (1922).
Серед друзів та близьких знайомих П. – Д. Синцов, Д. Зернов, Б. Млодзєєвський, С. Бернштейн, П.
Покровський, Ц. Русьян, С. Дікштейн, В. Серпінський, К. Андрєєв та ін.
П’ЯТИГОРСЬКИЙ Григорій Павлович
Національний статус, що склався у світі: американський.
Віолончеліст.
З міщанської родини. Батько, П’ятигорський П., – музика-альтист.
Народився 4 (17) квітня 1903 р. в м. Катеринославі Російської імперії (нині – м. Дніпропетровськ, адміністративний центр однойменної області України).
Помер 6 червня 1976 р. в м. Брентвуді (США). Похований на цвинтарі м. Лос-Анджелеса.
Навчався в Московській консерваторії.
Працював віолончелістом московського Великого театру (1918), Варшавського філармонійного
оркестру (1921), концертмейстером Берлінського філармонійного оркестру (1924-1928),
викладачем філадельфійського музичного інституту Кьортіс (1941-1949), майстер-класів в Бостоні
(1957), керівником камерно-музичного відділу фестивалів Беркширського музичного центру
(1960), викладачем університету Південної Каліфорнії (1962-1975).
Почесний президент віолончельного товариства Нью-Йорка.
Почесний член Королівської академії музики (Великобританія).
Почесний член Королівського філармонічного оркестру (Великобританія).
Кавалер ордена Почесного легіону.
Кавалер золотої медалі Королівського музичного товариства (1957).
Гру П. відрізняли блискуча віртуозність, відмінний виконавський смак, оригінальне фразування, особливе звучання інструменту, що найяскравіше проявлялося у виконанні романтичних творів.
Широко відомий цикл камерних скрипково-віолончельних програм «Концерти Хейфеца й
П’ятигорського» (1966).
177
П. – автор низки мініатюр, серед яких «Танець», «Скерцо», Варіації на тему Паганіні, музичний
жарт для інструмента Solo «Прогулянка Прокоф’єва й Шостаковича Москвою».
Наш земляк зіграв самого себе у фільмі «Карнегі Хол» (1947).
У США заснована премія імені П., присуджувана кожні три роки одному з молодих віолончелістів
(1962).
Не сприйнявши більшовицького режиму, емігрував – спочатку до Польщі (1921), потім –
Німеччини (1922) і, зрештою, – до США (1929).
Серед друзів та близьких знайомих П. – С. Рахманінов, Р. Штраус, А. Шнабель, Ф. Шаляпін, Л.
Собінов, Л. Цейтлін, А. Рубінштейн, Л. Парнас, Д. Маркевич, К. Флеш, С. Кейтс, Д. Девіс, Я.
Хейфец, В. Горовіц, В. Фуртвенглер, Л. Лассер, Н. Мільштейн, Ю. Кленгель та ін.
РАВИЧ Петро Соломонович
Національний статус, що склався у світі: французький.
Прозаїк, поет, літературний критик, перекладач, журналіст.
З міщанської родини.
Народився 12 липня 1919 р. в м. Львів Польщі (нині – м. Львів, адміністративний центр
однойменної області України).
Звів рахунки з життям 21 травня 1982 р. в м. Париж (Франція).
Навчався в Лембурзьких польській гімназії і університеті, закінчив паризьку Школу східних мов
при Сорбонні (1947-1950).
Працював журналістом в Польщі і Франції.
Лауреат премії Рівароля (1962).
Автор низки літературознавчих статей про творчість Д. Кіша, О. Солженіцина, А. Синявського, В.
Гомбровича, С. Мрожека.
Перу Р. також належать романи «Кров неба» (1961), «Блокнот контрреволюціонера, або
Похмілля» (1969).
Перекладав О. Солженіцина.
Що стосується особистого життя, то наш земляк пройшов через німецькі концтабори Аушвіц
(1942-1944) і Ляйтмеріц (1944-1945), а після смерті дружини наклав на себе руки, застрелившись з
револьвера.
К. Єршова-Кривошеїна згадує: «Знову пролунав телефонний дзвінок, голос «миколи івановича».
...Ми піднялися ліфтом, пішли сходами, мені здалося, що це інше крило готелю «Європейський»...
Вікна зашторені. Знову коньяк, кекси, а «микола іванович» у веселому настрої базікає про вудіння
риби. Виявляється, це його пристрасть. «Дивіться, що я Вам приніс, – дістає з свого портфеля
журнал «Континент», – зазирніть до змісту». ...Бачу прізвище, мені не знайоме – Петро Равич, а
перекладач М. Кривошеїн. «І що Ви хочете цим сказати? – питаю». «Е-е, ні... Ви не думайте, що
все так просто. По-перше, хочу сказати – текст дуже цікавий за своїм змістом і, мабуть, погляди
автора співпадають з думкою перекладача. А потім нам відомо, що вони дружать і перекладач тут
працював з великим старанням».
Серед друзів та близьких знайомих Р. – В. Максимов, Е. Чоран, М. Кривошеїн, Є. Косинський, Е.
Іонеско, Е. Візель, Ч. Мілош, Ф. Соллерс, А. Амальрік, Х. Кортасар, А. Шварц-Барт та ін.
РАДЕК Карл Бернгардович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Журналіст, публіцист, театральний критик, державний і політичний діяч. Справжнє прізвище –
Собельсон; псевдонім – Radek.
З педагогічної родини. Батько, Собельсон Б., – учитель.
Народився 31 жовтня 1885 р. в м. Лемберг Австро-Угорщини (нині – м. Львів, адміністративний
центр однойменноїобласті України).
Загинув у сталінському концтаборі 19 травня 1939 р. в м. Верхньоуральськ СРСР (нині –
Челябінська область РФ).
Закінчив екстерном гімназію (1902), історичний факультет Краківського університету, навчався в
Бернському і Лейпцігському університетах.
Працював завідуючим відділом зовнішніх зв’язків ВЦВК (1917-1919), секретарем Комінтерну
(1920).
Член Польської соціалістичної партії (1902).
Член РСДРП (1903).
178
Член партії «Соціал-демократія Королівства Польського і Литви» (1904).
Друкувався в газетах «Трибуна», «Правда», «Вісті», журналі «За кордоном».
Автор статей «Шляхи російської революції», «Третій рік боротьби Радянської республіки проти
світового капіталу», «Коментарі до третього конгресу комуністичного інтернаціоналу»,
«Генуезька і Гаазька конференції», «Що дала Жовтнева революція», «Барометр виборів».
Перу Р. також належать книги «Анархісти і Радянська Росія», «Про Радянську конституцію»
(обидві – 1918), «Розвиток світової революції і тактика Комуністичної партії в боротьбі за
диктатуру пролетаріату» (1920).
Уперше заарештований за революційну діяльність (1906).
Удруге – як один з керівників першого з’їзду німецьких комуністів (1919).
Утретє – за «антирадянську діяльність» і Особливою нарадою при колегії ГПУ засуджений до 3
років заслання (1928). Звільнений достроково (1929).
Удруге заарештований (1936). Військовою колегією Верховного суду СРСР засуджений до 10
років позбавлення волі (1937).
Верховним судом СРСР реабілітований (1988).
Серед друзів та близьких знайомих Р. – Л. Троцький, І. Смілга, Я. Ганецький, В. Воровський, В.
Ленін, Є. Преображенський, Л. Серебряков, М. Богуславський, Х. Раковський, Я. Дробніс, Л.
Сосновський та ін.
РАДЧЕНКО Іван Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Державний діяч. Фундатор торф’яної промисловості Російської імперії і СРСР.
З міщанської родини. Батько, Радченко І., – власник лісопилки; син, Радченко О., – інженер-
механік (загинув на фронті,1942).
Народився 10 (22) жовтня 1874 р. в м. Конотоп Чернігівської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Сумської області України).
Помер 1 травня 1942 р. в Соль-Ілецькому концтаборі Оренбурзької області СРСР (нині – районний
центр Оренбурзької області РФ).
Навчався в Конотопському міському реальному училищі.
Працював учнем на лісопильному заводі і прикажчиком лісорозробок (1890-1897), торфмейстером
на будівництві торфоелектростанції Богородському повіті Московської губернії (1912-1917),
головою Богородської повітової Ради (1917), заступником голови ВРНХ РРФСР (1918-1931),
заступником наркома зовнішньої торгівлі РРФСР (1921-1922), заступником начальника
будівництва «Середволгобуд» (1932-1934), начальник управління «Торфозаводбуд» (1934-1937).
Фундатор науково-дослідного інституту «Інсторф» (1926).
Член колегії Наркомзовнішторгу, заступник наркома, голова Цукротресту (1921-1922).
Член Президії і заступник голови ВРНХ РРФСР, член Ради ВРНХ СРСР (1923-1931).
Спеціалізувався з ролі торфу в енергетичному балансі Європейської частини СРСР
З владою, якого б кольору вона не була, порозуміння не знаходив. Уперше заарештований за
революційну діяльність і засланий до Сибіру (1902).
Удруге заарештований за звинуваченням в участі в «антирадянській організації правих» і
засуджений до 25 років ув’язнення (1937). За офіційною інформацією, помер, відбуваючи
покарання в Соль-Ілецькому концтаборі.
Посмертно реабілітований (1954).
Була репресована (вислана до м. Володимира) і дружина Р.
Ім’я нашого земляка носять Всеросійський науково-дослідний інститут торф’яної промисловості; селище міського типу в Конаківському районі Тверської області РФ (1964); тут також діє науковий
центр «Радченко-торф» з дослідним машинобудівним заводом; тут розташований єдиний у світі
музей торфу, біля якого встановлено бюст Р.
Серед друзів та близьких знайомих Р. – В. Кржижанівський, О. Вінтер, В. Кірпічніков, Р. Классон, В. Старков, Г. Красін, І. Губкін, М. Сільвін, К. Августинас, М. Карпов, В. Доктуровський та ін.
РАЄВСЬКА-ІВАНОВА Марія Дмитрівна
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художниця. Перша жінка, яка отримала диплом професійного художника на теренах Російської
імперії.
З дворянської родини. Дядько, Данилевський Г., – письменник.
179
Народилася в 1840 р. в с. Гаврилівка Ізюмського повіту Харківської губернії Російської імперії
(нині – Барвінківський район Харківської області України).
Померла в 1912 р. в м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної
області України). Похована в с. Гаврилівка Барвінківського району Харківської області.
Навчалася німецькій мові та літературі у Дрездені (Німеччина), лінгвістики, історії, зоології та
геології – у Міланській академії наук (Італія), слухала лекції у Сорбонні (Франція) та Празі
(Чехія), успішно склала випускні іспити в Петербурзькій академії мистецтв (1868).
Р.-І. – автор полотен «Автопортрет», «Смерть селянина в Малоросії» , «Дівчина біля тину»,
«Циганка Надя», «Пейзаж», «Лука».
Перу нашої землячки належать навчальні посібники «Абетка малювання для сім’ї і школи» (1879
р.), «Прописи елементів орнаменту для технічних шкіл».
У Харкові Р.-І. відкрила першу в Малоросії приватну «Школу малювання та живопису» (1869),
яку очолювала понад четверть віку (її закінчило 885 осіб – архітектори, гравірувальники,
іконописці, ретушери, театральних декоратори, учителі малювання та креслення, художники).
Метод навчання, розроблений Р.-І було офіційно визнано одним з кращих на теренах імперії.
Взимку 1895-1896 рр. Р.-І., остаточно втративши зір, передала школу у розпорядження міста.
Нині пам’ятником на могилі знаної землячки опікується пластовий гурток «Виноградна лоза»,
який функціонує на базі Барвінківського Будинку школяра.
В школі с. Гаврилівка розташований музей легендарної художниці.
Серед друзів та близьких знайомих Р.-І. – Д. Безперчий, О. Бекетов, Ф. Наталі, М. Синякова-
Уречіна, С. Васильківський, К. Пинєєв, М. Ткаченко, І. Якобс, О. Виєзжаєв, М. Беркос, М.
Пьострікова, П. Левченко, М. Уваров, Г. Семирадський, А. Данилевський, П. Мартинович, К.
Первухін, К. Кончаловський та ін.
РАЙТ-КОВАЛЬОВА Раїса Яківна
Національний статус, що склався у світі: російський.
Прозаїк, поет, перекладач. Справжнє прізвище – Чорномордик.
З міщанської родини. Батько, Чорномордик Я., – лікар.
Народилася 19 квітня 1898 р. в с. Петрушево Єлизаветградського повіту Херсонської губернії
(нині – с. Показове Добровеличківського району Кіровоградської області України).
Померла 29 грудня 1989 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).
Закінчила медичний факультет Московського державного університету (1924).
Була молодшим науковим співробітником Ленінградської лабораторії ім. академіка І. П. Павлова
(1924-1930), Інституту мозку (1935-1938), викладачем Ленінградської військово-технічної академії
(1925-1935), архангельським кореспондентом Радінформбюро (1941-1944),
Лауреат премії ім. Торнтона Уайддера.
Лауреат премії Міністерства освіти Австрії (1989).
Друкувалася в журналах «Іноземна література», «Новий світ», «Зірка», «Літературна Вірменія»,
«Дон».
Як літератор дебютувала англійським перекладом п’єси В. Маяковського «Містерія-буфф» (1920).
Автор книги «Роберт Бьорне» (1959), спогадів про Г. Ахматову, В. Маяковського, Б. Пастернака, В. Хлєбнікова.
Перекладала з англійської, болгарської, німецької, французької мов. Серед найвідоміших
перекладів: Д. Голсуорсі «Біла мавпа» (1930) і «Квіт яблуні» (1958), Д. Стейнбек «Грона гніву»
(1940), Е. Тріоле «Авіньонські коханці», Г. Грін «Тихий американець» (обидва – 1956), С. Льюїс
«Беббіт» (1959), М. Твен «Зібрання творів в 12 томах» (1960), Г. Бьолль «Очима клоуна» (1964), Д.
Селінджер «Над прірвою в житі» (1965), У. Фолкнер «Місто», «Особняк», «Солдатська нагорода»
(1965-1966), Н. Саррот «Золоті плоди» (1969), К. Воннегут «Колиска для кішки», «Бійня номер п’
ять» (обидва – 1970), «Сніданок для чемпіонів» (1975), «Малий не дурень» (1987), Ф. Кафка
«Замок» (1988).
Що стосується приватного життя, то сестра Р.-К. – О. Рабинович була заслана до Джезказгану, а її
чоловік Ф. Рабинович – розстріляний (1937). Обоє реабілітовані (1956).
Їхній син, племінник Р.-К., Олександр Ковальов 17-річним юнгою під час жорстокого бою з
фашистами врятував торпедний катер і товаришів, грудьми закривши пробоїну в радіаторі
двигуна. Аби …загинути наступного дня.
У м. Мурманську встановлено мармурову плиту з портретом юного моряка і написом: «Юнга
Саша Ковальов загинув у морі 9 травня 1944».
180
Його ім’я носять вулиці в Москві, Ленінграді, а також судно Мурманського пароплавства.
Московський композитор Ю. Чичкова написав баладу про подвиг юнака.
Серед друзів та близьких знайомих Р.-К. – В. Маяковський, О. Твардовський, В. Хлєбніков, Б.
Сосінський, І. Павлов, В. Безсмертний, Н. Саррот, Б. Пастернак, Ю. Герман, Г. Петніков, Б.
Льоннквіст та ін.
РАЙХ Зінаїда Миколаївна
Національний статус, що склався у світі: російський.
Театральна актриса.
З міщанської родини. Батько, Райх М., – машиніст на залізниці.
Народилася 21 червня 1894 р. в с. Ближні Млини поблизу м. Одеса Російської імперії (нині – в
межах однойменного обласного центру України).
Померла 15 липня 1939 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похована на Ваганьківському
цвинтарі.
Навчалася в Бендерській гімназії, на київських Вищих жіночих курсах, в московських Державних
експериментальних театральних майстернях (1921-1924).
Працювала технічним секретарем газети «Справа народу», друкаркою Народного комісаріату
продовольства, інспектором Народного комісаріату освіти (1920-1921), актрисою театру В.
Мейєрхольда (1924-1938).
Як акторка дебютувала в театрі В. Мейєрхольда (у ролі Аксюші в п’єсі О. Островського «Ліс»
(1924).
Потім настала черга ролей дружини городничого в «Ревізорі» М. Гоголя, Софії в «Горі від розуму»
О. Грибоєдова (1928), Варвари в «Мандаті» М. Ердмана (1929), фосфоричної пані в «Бані» В.
Маяковського (1930), Віри в «Командармі-2» І. Сельвінського, Пелагеї-Кармен в «Останньому,
рішучому» В. Вишневського (1931), Олени в «Спискові благодіянь» Ю. Олеші (1931), Маргарити
Гот’є в «Пані з камеліями» О. Дюма-сина (1935).
З владою порозуміння не знаходила. За протиурядову діяльність була виключена з 8-го класу
Бендерської гімназії; як член терористичної партії есерів, довгий час перебувала під поліцейським
наглядом.
Що стосується особистого життя, то наша землячка пережила нещасливий шлюб з С. Єсеніним
(«найжахливіше у моєму житті – Сергій»); арешт (з наступним розстрілом) останнього чоловіка В.
Мейерхольда; тяжку хворобу сина; сама перехворіла вовчаком, черевним і висипним тифом; мала
психічні розлади. І, зрештою, була убита у власній квартирі: за офіційною версією, місце мав
напад з метою грабунку.
У петербурзькому Театрі на Літейному поставили спектакль «Кохання і смерть Зінаїди Райх
(2005).
Серед друзів та близьких знайомих Р. – М. Чехов, І. Еренбург, С. Ейзенштейн, В. Яхонтов, А.
Марієнгоф, М. Охлопков, С. Юткевич, В. Лужський, І. Іл’їнський, Е. Гарін та ін.
РАЛЛІ Земфірій Костянтинович (АРБОРЕ Замфір)
Національний статус, що склався у світі: молдавський.
Письменник, журналіст, перекладач, громадський діяч.
З дворянської родини.
Народився 14 (26) грудня 1845 р. в м. Чернівці Австро-Угорської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 5 червня 1933 р. в м. Бухарест (Румунія).
Навчався в Кишинівській гімназії і Петербурзькій медико-хірургічній академії (до 1869),
Цюріхському університеті.
Один з керівників студентських виступів в Петербурзі (1868-1869).
Засновник і член редколегії журналів «Працівник» (1875), «Громада» (1878).
Друкувався в журналі «Минулі роки».
Перу Р. належать доробки: «В’язниця і заслання» (1894), «На засланні» (1896), «Географічний
словник Бессарабії» (1902), «З сімейних спогадів про О. С. Пушкіна», «Михайло Олександрович
Бакунін. З моїх спогадів» (обидва – 1908), «Ucraina si Romania» (1916).
Наш земляк також автор публіцистичних творів: «Паризька комуна», «Ситі та голодні».
Переклав молдавською «Заповіт» Т. Шевченка (1916).
181
Щ стосується особистого життя, то за участь у страйках був виключений з академії без права
вступу до вищих учбових закладів Російської імперії, засланий до Бессарабської губернії під
нагляд поліції (1869); зазнав арешту і запроторений до Петропавловської фортеці (1869); його
донька, Раллі К., міністр охорони здоров’я Молдавської АРСР, – розстріляна більшовиками (1937).
Не знаходячи спільної мови з владою, емігрував: спочатку до Швейцарії (1871-1879), а потім –
Румунії (1879-1933).
Ось що про нашого земляка у монографії «Молдавська література в Росії» пише В. Гацак:
«Історична особливість поступового розвитку молдавської літературної традиції в другій половині
XIX ст. полягала в тому, що цей розвиток відбувався паралельно в Запрутській Молдові і
Бессарабії. Дією революційно-демократичних ідей відзначена літературна творчість В. Красеску і
З. Арборе-Раллі. Замфір Арборе-Раллі двадцятирічним студентом за зв’язок з групою нечаївців
був ... засланий до Красноярська. Утікши з Сибіру, він емігрує до Швейцарії, співробітничає в
прогресивній емігрантській пресі, вступає до I Інтернаціоналу. ...Арборе-Раллі повідав про
учасників російського народницького руху 60-70-х років. Для молдавської літератури Арборе-
Раллі – першовідкривач образу борця проти самодержавства. ...Р. Мадан, З. Арборе-Раллі
здійснюють в Бухаресті перші публікації бессарабських записів ліричних і епічних творів
молдавського фольклору».
З нагоди 70-річчя з дня смерті Т. Шевченка Р. виступав з лекціями про його творчість і життя
перед робітниками Бухареста (1931).
Ім’я нашого земляка носить одна з вулиць м. Кишинеу Республіки Молдова.
Серед друзів та близьких знайомих Р. – Л. Каравелов, М. Драгоманов, В. Короленко, Х. Ботев, Ф.
Лугінін, М. Бакунін, Л. Мечніков, Г. Лопатін, І. Ліпранді, М. Стасюлевич, П. Щоголєв, Ф.
Волховський, В. Горчаков, О. Вельтман, В. Івановський, П. Кропоткін, М. Лемке та ін.
РАСС Теодор Саулович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Біолог, іхтіолог. Автор терміну «іхтіопланктонологія» (1933). В іхтіології існує науковий термін
«правило Расса».
З медичної родини. Батько, Расс С., – лікар-отоларинголог.
Народився 3 грудня 1904 р. в. м. Кременець Волинської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Тернопільської області України).
Помер 12 листопада 2001 р. в м. Москва РФ.
Закінчив біологічне відділення фізико-математичного факультету Московського державного
університету (1921-1925), аспірантуру при НДІ зоології МДУ (1925-1929).
Працював науковим співробітником Мурманської біологічної станції (1925-1926), старшим
науковим співробітником Державного океанографічного інституту (1930-1933), завідувачем
лабораторією ВНДІ Морського рибного господарства і океанографії (1934-1947), завідувачем
лабораторією, завідувачем відділом, головним науковим співробітником Інституту океанології АН
СРСР ім. П. Ширшова (1948-2001).
Заслужений діяч науки РРСФР (1978).
Лауреат Державної премії СРСР (1977).
Член консультативного Бюро ЮНЕСКО.
Почесний академік Російської академії природничих наук (1994).
Почесний Соросівський професор.
Член Географічного товариства Перу.
Член Морського біологічного товариства Індії.
Член Всеросійського гідробіологічного товариства.
Член російського Географічного товариства.
Член російського Морського біологічного товариства.
Член Московського товариства дослідників природи.
Спеціалізувався з проблем відтворення і розвитку гідробіонтів, іхтіопланктону, біогеографії
іхтіофауни океану і російських морів, промислової іхтіології; створив теоретичну основу
промислової біогеографії; розробив поняття «Промислово-географічний комплекс».
Друкувався в журналах «Природа», «Зоологічний журнал», «Праці Інституту океанології АН
СРСР», «Питання іхтіології».
Як учений дебютував статтею в «Збірнику праць Мурманської біологічної станції» про виявлення
в Кольській затоці рідкісного виду камбали (1926).
182
Потім настала черга монографій про географічний паралелізм будови і розвитку риб (1941),
«Світовий промисел водних тварин» (1948), «Рибні ресурси Європейських морів СРСР і
можливості їх поповнення акліматизацією» (1965), «Тихий океан» (1967).
Під його керівництвом підготовлені до друку книги «Промислові риби СРСР» (1949), «Риби
відкритих вод Тихого океану» (1967), «Риби» (1971), «Словник назв морських промислових риб
морської фауни» (1980).
Всього ним опубліковано понад 350 наукових робіт.
Багату бібліотеку батька після його смерті доньки передали до Інституту океанології РАН і до
Звенигородської біостанції МДУ.
Нині ім’ям нашого земляка названо п’ять видів риб – безвухий ліценхел Раcса (1955), діафус
Расса-Куликова (1961), Scalpellum theorassi Zevina, афіонус Расса (обидва – 1975), псевдоліпаріс
Расса (1991).
Серед друзів та близьких знайомих Р. – В. Богоров, Г. Клюге, Т. Перцева-Остроумова, Л. Берг, О.
Сєвєрцев, Н. Горбунова, Л. Зенкевич, Г. Нікольський, Є.Крепс, М. Кондаков, М. Волькенштейн, Б.
Матвєєв, Г. Ліндберг, C. Євсєєнко, Є. Рутенберг та ін.
РАТГАУЗ Данило Максович
Національний статус, що склався у світі: російсько-єврейський.
Поет.
З міщанської родини. Батько, Ратгауз М., – директор Київського філіалу Петербурзького
міжнародного комерційного банку; донька, Ратгауз Т., – актриса, поет, перекладач.
Народився 25 січня (6 лютого) 1868 р. в м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 6 червня 1937 р. в м. Прага Чехословацької Республіки (нині – столиця Чеської
Республіки). Похований на Ольшанському цвинтарі.
Закінчив одну з Київських гімназій, юридичний факультет університету св. Володимира (1895).
Працював присяжним повіреним.
Як літератор дебютував віршами (1888).
Потім настала черга книг «Вірші» (1893), «Пісні серця», «Зібрання віршів» (обидві – 1899),
«Вибрані вірші» (1910), «Вибрані вірші» (1916), «Мої пісні» (1917), «Мої пісні» (1922).
Його перу також належать збірки «Пісні кохання і печалі», «Про життя і смерть».
За життя мав тритомне зібрання творів (1909-1910).
Поезія Р. відрізняються мелодійністю: на його вірші писали музику П. Чайковський (шість
романсів), Ц. Кюї, М. Іпполітов-Іванов, С. Рахманінов, О. Гречанінов. Усього романсів написано
понад 140 – приблизно стільки ж, як на вірші О. Пушкіна та О. Толстого.
Більшовицької революції не сприйняв, емігрувавши до Берліна (1921), а потім – Праги (1923).
Що стосується особистого життя, то останні роки життя нашого земляка паралізувало.
А ось як оцінив творчість нашого земляка М. Гумільов: «Є в селах такі крамарі, які уміють лише
писати, але не читати. Я думаю, такий і Ратгауз. Тому що інакше у нього не вистачило б духу в не-
письменних віршах передавати думки і відчуття відсталих хлопців на шістнадцятому році. ...У
цьому уривку весь Ратгауз. Вже неприємно-вилощений вірш показує, що він абсолютно байдужий
до теми, якої торкнувся; нецікава, заяложена думка викриває нечуйність автора у виборі чужих
настроїв, і сірість слів – повну поетичну несамостійність».
В. Калугін в статті «Поети Срібного віку» висловлює дещо іншу думку: «Найбільші російські
композитори створили понад 140 романсів на вірші Ратгауза, багато з яких стали романсовою
класикою. Найвідоміші пов’язані з ім’ям П. І. Чайковського. Цикл романсів на вірші Ратгауза став
«лебединою піснею» великого композитора».
Серед друзів та близьких знайомих Р. – С. Баскін-Серединський, В. Немирович-Данченко, А.
Чехов, Ц. Кюї, С. Рахманінов, Р. Гліер та ін.
РЕВЕРДАТТО Віктор Володимирович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Геоботанік. Фундатор Томської геоботанічної школи. Вперше в Сибіру застосував кількісний
метод дослідження рослинності. В ботаніці існують наукові терміни «вероніка Ревердатто»,
«тонконіг Ревердатто», «чебрець Ревердатто» (всього на честь нашого земляка названо 10 рослин).
З чиновницької родини. Батько, Ревердатто В. – суддя: син, Ревердатто В., – геолог.
183
Народився 22 травня (4 червня) 1891 р. в м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 14 травня 1969 р. в м. Томськ СРСР (нині – адміністративний центр однойменної області
РФ). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив хімічний факультет Томського політехнічного інституту (1917).
Працював співробітником Щегловського хімічного заводу, Кузнецького кам’яновугільного і
металургійного товариства (1917-1920), уповноваженим з заготівлі лікарських рослин
Сибцентроспілки (1920-1921), лаборантом (1920-1925), викладачем (1926-1929), проректором
(1930-1935) Томського державного університету, директором біологічного науково-дослідного
інституту Західносибірського філіалу АН СРСР (1944-1951).
Заслужений діяч науки РРФСР (1948).
Голова і почесний член томського відділення Всесоюзного ботанічного товариства.
Лауреат Державної премії СРСР (1947).
Спеціалізувався з проблем геоботанічних досліджень і картографування, систематики вищих
рослин і флористики, палінології, лікарських рослин Сибіру.
Описав 21 новий вид рослин.
Друкувався в «Ботанічному журналі».
Р. – автор книг «Природа Сибіру» (1928), «Рослинність Сибіру» (1931), «Флора Красноярського
краю» (1960).
Всього перу Р. належить близько 90 друкованих робіт, 70 науково-популярних статей.
За надуманими звинуваченнями був заарештований органами НКВС і відсидів у в’язниці два роки
(1937-1939).
Серед друзів та близьких знайомих Р. – П. Крилов, Д. Яблуков, З. і В. Тарчевські, В. Нащокін, Л.
Маркова, І. Торопцев, П. Мертц, Л. Уткін, Т. Березовська, К. Сухоруков, А. Таммерман, О.
Вандакурова, Н. Карташова, Л. Еубкус, В. Голубінцева, М. Вершинін та ін.
РЕГІНІН Василь Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Журналіст, драматург, лібретист. Справжнє прізвище Раппопорт.
З міщанської родини.
Народився 10 (22) липня 1883 р. в м. Білій Церкві Київської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Київської області України).
Помер 20 грудня 1952 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ).
Працював кореспондентом газет «Моряк», «Нове життя», редактором журналів «Тридцять днів»,
«Аргус», «Хочу все знати», «Синій журнал», керівником театру Червоної Армії, кореспондентом
«Літературної газети», журналів «Молода гвардія», «Вогник».
Друкувався в газетах «Біржові відомості», «Червона Армія», «Нове життя», «Літературна газета», журналах «Аргус», «Військовий вісник», «Синій журнал», «Молода гвардія», «Вогник».
Як журналіст дебютував в петербурзьких ЗМІ (1902).
Автор брошур «Термінове послання на ближні та дальні відстані з приводу тижня
червоноармійського надбання» (1921), «Порошок від клопів або як позбутися попів: Збірник
жартів і примовок» (1923), «Мишко Єгоров: Червоноармійське подання» (1925).
Перу Р. також належать лібрето оперет «Сорочинський ярмарок», «Циганське кохання», «Мадам
Фавар».
Серед друзів та близьких знайомих Р. – О. Купрін, В. Маяковський, О. Толстой, Ю. Олеша, Ф.
Шаляпін, М. Горький, В. Катаєв, Е. Багрицький, В. Сосюра, М. Блантер, Є. Іванов, М. Ісаковський, М. Кольцов, Я. Лівшиць, М. Кузьмін, Д. Цензор та ін.
РЕДКІН Петро Григорович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Правознавець, історик філософії, педагог, державний діяч.
З поміщицької родини.
Народився 4 (16) жовтня 1808 р. в м. Ромни Полтавської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Сумської області України).
Помер 7 (19) березня 1891 р. в м. Петербург Російської імперії нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Похований на Смоленському лютеранському цвинтарі.
184
Закінчив Роменське повітове училище (1820), Ніжинську гімназію вищих наук князя Безбородька
(1820-1826), навчався на етико-політичному відділенні Московського університету (1826-1828), закінчив юридичний відділ Дерптського університету (1828-1830), стажувався за кордоном (1830-1834).
Працював викладачем Московського (1835-1848), Петербурзького (1863-1873; 1876-1878)
університету, ректором Петербурзького університету (1873-1876), головою Департаменту наділів
(1878-1891).
Член Державної ради Російської імперії (1882).
Почесний член Петербурзької академії наук (1890).
Один з фундаторів і перший голова Петербурзького педагогічного товариства (1859-1874).
Фундатор Фребельовського товариства в Петербурзі (1871).
Спеціалізувався з проблем злочинів і покарання.
Друкувався в журналах «Юридичні нотатки», «Москвитянин», «Бібліотека для виховання».
Серед найвідоміших доробків – статті про філософські погляди Гегеля (1841), «Про незалежність
юстиції» (1860), книга «З лекцій професора Редкіна з історії філософії права»« (1889-1891).
Нащадки нашого земляка передали в подарунок бібліотеці Петербурзького університету зібрання
книг в 7156 томів (1901).
У книзі «Писемський» С. Плеханов пише, згадуючи нашого земляка: «Захоплювали Писемського і
ідеї Редкіна. Освічений юрист сповіщав про початки громадянськості, покладені в підставу
європейських правових систем, він закликав відмовитися від залежалих уявлень в ім’я істини.
Читав Петро Григорович по-акторському, красиво здіймаючи руки, величаво повертаючись всім
корпусом, виблискуючи карими малоруськими очима. Правда, слухачів дещо обурювало те, що
говорив він з сильним полтавським акцентом: «юридИчний», «радИкальний», «гИперболічний», і
«г» у нього теж звучало по-українськи. Тим потішнішою була його пристрасть до варваризмів:
абсолют, абстракт, ультрамонтанство, інгредієнт, іманентний. Коли в кінці лекції Редкін
виголошував: «Ви повинні бути не лише законознавцями, але й синами свободи! Прийдіть, сини
світла і свободи, в галузь свободи!», всі захоплено піднімалися з місця і самозабутньо
аплодували».
Серед друзів та близьких знайомих Р. – В. Даль, П. Калмиков, М. Крилов, К. Неволін, М.
Балугьянський, Я. і С. Баршеві, В. Кукольник, К. Ушинський, А. Коні, І. Давидов, Ю. Стенбок, І.
Орлай, І. Осінін та ін.
РЕЙЛІ Сідней
Національний статус, що склався у світі: російсько-британський.
Король світового шпигунства. Справжнє прізвище – Розенблюм Соломон (Георгій, Семен, Шломо,
Зиґмунд, Педро). Оперативні псевдоніми – Ж. де Лафар, С. Штерн, Д. Гіллеспі, М. Штейнберг, К.
Хан, Р. Массіно, Г. Релінський, Г. Бергман.
З міщанської родини. Батько, Розенблюм М., – маклер.
Народився 24 березня 1873 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Розстріляний чекістами 5 листопада 1925 р. в Богородському лісі в районі Сокольників. Таємно
похований в дворі прогулянок внутрішньої в’язниці московського ОДПУ.
Закінчив 3-ю Одеську гімназію і, ймовірно, Девонширську шпигунську школу.
Працював в британському посольстві в Петербурзі (1897-1898), організації «Товариство друзів
вільної Росії» (1898), лісоторгівельником в Порт-Артурі (1903-1905), помічником військово-
морського аташе Британії в Росії (1905-1914), Місії союзників (1918-1919), консультантом У.
Черчілля з російських питань (1919-1920).
Кавалер Військового хреста Британської імперії (1918).
Один з фундаторів Петербурзького льотного клубу «Крила».
Фундатор Американського філіалу «Міжнародної антибільшовицької ліги».
Діяв на користь Британії на теренах царської і більшовицької Росії (1910-1920).
Під виглядом сербського офіцера через всю Росію вивіз до Мурманська і посадив на англійського
есмінця Олександра Керенського (1918).
Верховний революційний трибунал РРФСР заочно засудив Р. до розстрілу (1918).
Про нашого земляка вийшли історичний памфлет Р. Піменова «Як я шукав шпигуна Рейлі», книги
П.-Ж. Боабодильї «Пригоди Сіднея Рейлі – майстра англійського шпигунства». Е. Кука «На службі
185
Його Величності», Р. Спенса «Не вір нікому»; відведено йому місце і в телесеріалі «Операція
«Трест».
Серед друзів та близьких знайомих Р. – Е. Бойс, Ч. Фотергілл, В. Орлов-Орлінський, Л. Брамсон, Б. Савінков, А. де Вертиман, Б. Локкарт, О. Філіппов, К. Блюменталь-Каламатіано, Е. Войнич, Б.
Джоунс, О. Стрижевська, Д. Хілл, Я. Блюмкін, О. Боюжавська, Ф. Кромі, В. Кримов та ін.
РЄПІН Ілля Юхимович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник.
З військової родини. Батько, Рєпін Ю. – військовий поселенець.
Народився 24 липня (5 серпня) 1844 р. в м. Чугуїв Харківської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Харківської області України).
Помер 29 вересня 1930 р. в селищі Куоккала, Фінляндія (з 1948 р.– селище Рєпіно Ленінградської
області РФ). Похований на цвинтарі маєтку «Пенати».
Навчався в топографічній школі (1855), Петербурзьких школі Товариства заохочення художників
(1863), академії мистецтв (1864-1871), стажувався в Італії, Франції (1873-1876).
Працював викладачем (1894-1907), ректором (1898-1899) Петербурзької академії мистецтв.
Дійсний член Петербурзької академії мистецтв (1893).
Член Товариства пересувних художніх виставок (1878) .
Одержав Велику золоту медаль і право на 6-літнє навчання в Італії і Франції.
Пензлю нашого земляка належить декілька сотень полотен. Вони зберігаються в десятках музеїв
світу та приватних зібраннях, серед яких: Російський музей, Саратовський художній музей ім. О.
Радищева, Третьяковська галерея, Горьківський художній музей, Прінстонський музей мистецтв, колекція Монсона (Стокгольм).
Р. багато працював над портретами, жанровими картинами і малюнками, ілюстраціями, був
видатним майстром в області історичного живопису.
З-поміж інших нашого земляка вирізняли висока обдарованість, спостережливість, жагучий
темперамент, уміння використовувати позу, жест моделі для її образної характеристики. Саме
завдяки цьому він досягав неймовірної життєвості образів, їх виразної психологічної
характеристики.
Р. віртуозно володів різними техніками: аквареллю, вугіллям, олівцем, соусом, був прекрасним
малювальником, займався літографією й офортом, ілюстрував роботи М. Гоголя, Л. Толстого, М.
Гаршина, М. Горького, інших письменників.
До широко відомих жанрових полотен художника належать «Бурлаки на Волзі» (1870-1873),
«Відродження дочки Іаїра» (1871), «Кінь для збору каменів у Вьоле» (1874), «Паризьке кафе»
(1874-1875), «Садко в підводному царстві», «Дорога на Монмартр у Парижі» (обидва – 1876),
«Запорожці пишуть лист турецькому султанові» (1878-1891), «Царівна Софія» (1879), «Відмова
від сповіді» (1879-1885), «Дівчинка Ада» (1882), «Хресний хід у Курській губернії» (1880-1883),
«Арешт пропагандиста» (1880-1892), «Не чекали» (1884-1888), «Іван Грозний і син його Іван»
(1885), «Невський проспект» (1887), «Голгофа» 1922-1925).
Р. також автор серії портретів: В. Рєпіна (1867), Р. Хлобощина, 1868, В. Шевцової (1869), В.
Стасової (1873), О. Писемського (1880), М. Мусоргського (1881), М. Пирогова (1881), П.
Стрепетової, А. Дельвіга (обидва – 1882), Л. Толстого (1887), В. Стасова (1883).
До т. зв. «чугуївського періоду» відносяться «Мужик лихий на очі», «Мужичок з боязких»,
«Портрети протодиякона» (усі – 1877), «Проводи новобранця» (1879), «Вечорниці» (1881).
Наш земляк був першим художником, який зобразив революціонерів-народників.
Меморіальні музеї Р. відкриті в м. Рєпіно Ленінградської області РФ (1940), Чугуєві Харківської
області України.
Опинившись після 1917 р. за кордоном, Р., незважаючи на неодноразові запрошення, включаючи
особистий лист голови Революційної Військової Ради СРСР К. Ворошилова (1926), повернутися
назад відмовився.
Пам’ятник нашому видатному землякові встановлено в м. Москва (1958).
За сприяння головного редактора журналу «Наш спадок» В. Єнішерлова фірма «Марк Річ
+ КАГ» придбала у колекціонерів і передала Українському фонду культури етюд Р. «Козак, що
сміється» до картини «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1993).
У свою чергу, полотно «Український пейзаж» вартістю 2 млн. доларів США викрали з
Тернопільського художнього музею (2007).
186
Серед друзів та близьких знайомих Р. – Р. Жуковський, І. Крамськой, В. Стасов, Л. Персанов. М.
Антокольський, І. Бунаков, Б. Кустодієв, І. С. Куликов, І. Бродський, І. Грабар, Д. Кардовський та
ін.
РИБАК Захар (Ісахар)
Національний статус, що склався у світі: єврейсько-російський.
Художник, графік.
З міщанської родини.
Народився в 1897 р. в м. Єлизаветград Херсонської губернії Російської імперії (нині – м.
Кіровоград, адміністративний центр однойменної області України)
Помер 21 грудня 1935 р. в м. Париж (Франція).
Брав уроки живопису в Київському художньому училищі й студії О. Мурашка (1911-1912).
Один з засновників художньої секції «Культур-Ліги» в Києві (1917).
Друкувався в журналі «Ойфганг».
Одна з яскравих фігур художнього авангарду. В паризький період перейшов до реалізму.
Широко відомі графічні цикли нашого земляка «Маленькі казочки для маленьких дітей» (1922),
«Дитячий світ» (1923), «На єврейських полях України» (1926) «Кільце в кільці» (1928).
Не сприйнявши більшовицьких ідеалів, з середини 20-х років минулого століття Р. емігрував:
спочатку до Німеччини, потім – Франції.
У рецензії на книгу «Дитячий світ» Б. Марущак константує: «Ілюстрації художника Захара
(Ісахара) Рибака надзвичайно схожі на картинки, що їх малюють малята. Але, здається, з цими
ілюстраціями відбувається те ж саме, що відбулося з віршами: Б. Смоляр уміло опоетизував дитячі
пісеньки, – ось і З. (І.) Рибак запозичив у дітей їхню манеру й бачення світу, а насправді створив
своє, ні на що не схоже єврейське дитинство. І зверніть, будь ласка, увагу, настільки він точний
стосовно того, про що ви читаєте: навіть найдрібніші деталі або предмети не просто намальовані,
– вони немов оживають і пожвавлюють минуле. Те ж відбувається й з іншими, уже авторськими
віршами, зібраними під цією обкладинкою».
Серед друзів та близьких знайомих Р. – О. Екстер, М. Шагал, Б. Аронсон, Л. Лисицький, О.
Богомазов, І. Чайков та ін.
РИБАКОВ Анатолій Наумович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник. Справжнє прізвище – Аронов Анатолій Наумович.
З родини службовців. Батько, Аронов Н., – інженер.
Народився 1 (14) січня 1911 р. в м. Чернігів Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 23 грудня 1998 р. в м. в Нью-Йорк (США). Похований московському Кунцевському
цвинтарі.
Закінчив автошляховий факультет Московського транспортно-економічного інституту (1930-
1934).
Працював вантажником, водієм Дорогомилівського хімічного заводу (1927-1930),
Учасник Другої світової війни (1941-1945).
Президент радянського ПЕН-центру (1989-1991).
Лауреат Державної премії СРСР (1951).
Кавалер орденів Вітчизняної війни I та II ступенів, Трудового Червоного Прапору, Дружби
народів.
Як літератор дебютував повістю «Кортик» (1948).
Потім настала черга повістей «Бронзовий птах» (1956), «Пригоди Кроша» (1960), «Канікули
Кроша» (1966), «Невідомий солдат» (1970), романів «Водії» (1950), «Катерина Вороніна» (1955),
«Літо в Сосняках» (1964), «Важкий пісок» (1978), «Діти Арбату» (1987), «Тридцять п’ятий та інші
роки» (1988-1994), «Роман-спогад» (1997).
За книгами «Кортик», «Катерина Вороніна» і «Діти Арбату» знято відповідно художні фільми
(1954; 1957) і телесеріал (2005); вийшла і присвячена пам’яті письменника документальна стрічка
«Анатолій Рибаков: післямова» (2005).
За життя мав семитомне зібрання творів (1995).
Нині книги видані в 52 країнах загальним накладом понад 20 мільйонів примірників.
187
З владою порозуміння не знаходив: був заарештований за статтею «Контрреволюційна агітація та
пропаганда» і Особливою нарадою колегії ОДПУ засуджений до трирічного заслання (1933).
Після відбуття покарання не мав права мешкати містах із паспортним режимом.
Рішенням військового трибуналу «за заслуги в боях з німецько-фашистськими загарбниками»
знята судимість.
Реабілітований (1960).
Що стосується особистого життя, то значна частина книг нашого земляка до друку заборонялася.
Серед друзів та близьких знайомих Р. – О. Бек, В. Шукшин, Є. Євтушенко, В. Маканін, І. Грекова, А. Вознесенський, Л. Разгон, В. Венгеров, К. Симонов, В. Катаєв, С. Михалков, І. Анненський, М.
Швейцер та ін.
РИБАЛКО Павло Семенович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Військовий діяч. Маршал бронетанкових військ СРСР (1945).
З міщанської родини. Батько, Рибалко С., – робітник.
Народився 23 жовтня (4 листопада) 1894 р. в с. Малий Вистороп Лебединського повіту
Харківської губернії Російської імперії (нині – Лебединський район Сумської області України).
Помер 28 серпня 1948 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому
цвинтарі.
Закінчив курси удосконалення вищого командирського складу (1926; 1930), Військову академію
ім. М.В. Фрунзе (1934).
Працював робітником Лебединського цукрового заводу, помічником токаря Харківського
паровозобудівельного заводу (1907-1914), військовим радником уйгурських сепаратистів в
китайській провінції Сіцзян (1934-1935), військовим аташе в Польщі (1937-1939) та Китаї (1940), завідуючим кафедрою Військової академії ім. М. Фрунзе (1941-1942), першим заступником
командувача (1946-1947), командувачем бронетанковими і механізованими військами Радянської
Армії (1947-1948).
Учасник Першої (1914-1917), Другої (1942-1945) світових воєн, радянсько-польської війни (1920).
Брав участь в бойових операціях в районі Києва, Житомира, Проскурова, Львова, Берліна,
Дрездена, Праги.
Двічі Герой Радянського Союзу 1943; 1945).
Кавалер трьох орденів Суворова, ордена Кутузова, ордена Богдана Хмельницького, двох орденів
Леніна, ордена Бойового Червоного Прапора
Що стосується особистого життя, то син нашого земляка, Рибалко В., – 17-річним згорів у танку
(1943).
Р. – почесний громадянин Праги.
У с. Малий Вистороп функціонує народний музей земляка; йому встановлено пам’ятник, а іменем
Пам’ятник полководцю встановлено також в Празькому пантеоні.
Іменем нашого земляка названі вулиці в містах Київ, Канів, Житомир, Хмельницький, Харків; а
також теплохід.
М. Гайсин пізніше згадував про нашого земляка: «Зір у нього був відмінний. Якось під час атаки
чую: хтось стукає по башті зовні. Висовуюся з люка – батечки, поряд з нашою
«тридцятичетвіркою» мчить «віліс», а Павло Семенович, тримаючись однією рукою за лобове
скло, в іншій стискає свою сучкувату палицю і показує нею лівіше. Я миттю повертаю гармату
туди, дивлюся в приціл і мало не млію: на мене дивиться дуло замаскованого під копицю «тигра».
Щастя, я вистрілив першим. Після бою Рибалко відчитував мене: «Муса, будь уважнішим,
активніше крути перископ!»
Серед друзів та близьких знайомих Р. – Г. Жуков, О. Василевський, І. Конєв, М. Гайсин, В.
Обухов, І. Куц, М. Шаймуратов, К. Рокосовський та ін.
РІЗНИЧ Іван Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Флотський діяч. Підводник №2 Російській імперії; перший підводник у світі, який здійснив
трансатлантичний перехід (о. Сицилія – Архангельськ); фундатор теорії керування підводними
човнами; автор перших «Командних слів з керування підводними човнами» на теренах Російської
імперії.
188
З дворянської родини.
Народився 19 січня 1878 р. в с. Гопчиця Київської губернії Російської імперії (нині –
Погребищенський район Вінницької області України).
Російської імперії (нині – столиця України).
Доля після 1918 р. залишається невідомою. Останнє задокументоване місце перебування – м.
Архангельськ.
Закінчив Петербурзький морський кадетський корпус (1895), водолазну школу.
Служив офіцером на броненосці «Синоп», крейсерах «Гридень» і «Пам’ять Меркурія» (1895-
1902), помічником начальника водолазної школи (1902-1907), помічником начальника
навчального загону підводного плавання (1907-1908), командиром низки підводних човнів (1914-1918).
Кавалер орденів св. Ганни ІІІ-го ступеня (1905), Володимира ІV-го ступеня з мечами і бантом
(1917).
Видатний пропагандист розвитку підводного плавання на російському флоті. Настійливо доводив
необхідність спорудження сучасних підводних човнів і введення їх до складу діючого флоту.
Перу нашого земляка належать стаття «Відповідь тим хто сумнівається в користі підводних
човнів», брошура «Основи керування підводним човном».
У своєму дослідженні С. Смолянников і С. Гончаров пишуть: «Різнич виступив з лекцією
«Підводне плавання і його значення для Росії» на засіданні Санкт-Петербурзького морського
гуртка; співдоповідачем був його друг лейтенант Михайло Тедьєр з виступом на тему
«Підводники – моряки майбутнього».
Колчака і «фахівців», що прилучилися до нього, не було, зате найуважнішими слухачами
виявилися... офіцери флоту кайзерівської Німеччини, які, правильно сприйнявши новаторські ідеї
росіян, створили найсильніший підводний флот Європи до Першої світової війни. Про роль і місце
підводних човнів в морській політиці німецькі моряки розібралися значно швидше, ніж начальник
тактичного відділу Морського генерального штабу Колчак. Полеміка Різнича з співтоваришами
проти Колчака і «броненосних» адміралів перестала бути науково-практичною дискусією.
...Різничу, Тедьєру, Домерщикову – героям рятівникам Владивостока – довелося зняти погони і
зайнятися комерційною діяльністю».
Серед друзів та близьких знайомих Р. – В. Ігнатьєв, О. Зуров, М. Тедьєр, С. Власьєв, Я. Солдатов, М. Мичелкін, О. фон-ден Ропп, М. Домерщиков та ін.
РІТТІХ Олександр Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Державний діяч.
З дворянської родини. Батько, Ріттіх О., – генерал-лейтенант царської армії.
Народився 21 вересня 1868 р. в м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 15 червня 1930 р. в м. Лондон (Великобританія).
Закінчив Олександрівський ліцей (1888).
Працював чиновником земського відділу(1888-1901), чиновником особливих доручень
переселенського відділу (1901-1903) Міністерства внутрішніх справ Росії, чиновником особливих
доручень (1903-1905), директором департаменту державного земельного майна (1905-1912),
помічником головного керуючого землевпорядкуванням і землеробством (1912-1916)
Міністерства фінансів Росії, управляючий (1916-1917), міністром землеробства (1917), директором
Російського банку в Лондоні (з 1920).
Дійсний статський радник (1906).
Гофмейстер Двору (1913).
Сенатор (1916).
Член російського Товариства в Англії для допомоги голодуючим Росії (1921).
Учасник проведення столипінської реформи; ініціатор залучення військовополонених до
сільськогосподарських робіт.
«Батько» хліборозверстки (1916).
Наш земляк – автор розвідок «Селянське землекористування», «Залежність селян від громади і
світу», «Селянська справа», «Селянський правопорядок».
Боячись арешту, після Лютневої революції переховувався, а після Жовтневої – емігрував до
Лондона (1919).
189
А ось що згадував про нашого земляка О. Брусилов: «Це була людина... розумна й енергійна, розпорядлива. Він мені говорив, що потрапив у міністри абсолютно для себе несподівано, і цієї
посади в жодному випадку не бажав займати; чому його вибрали в міністри, він зрозуміти не міг, бо з Распутіним жодних стосунків не мав і навіть ніколи його не бачив, ніякою протекцією не
користувався, та й царя особисто знав дуже мало. Ріттіх припускав, що когось треба було
призначити на таке важке місце, відмовитися від посади не вважав, зважаючи на час, для себе
неможливим; робив, що міг, але усвідомлював даремність своїх зусиль тому, що, отримавши
призначення міністром землеробства, він не сумнівався, що не встигне доїхати до Петербургу, як
буде вже замінений без будь-якої причини. Зрозуміло, що за такої невпевненості і його самого, і
його підлеглих та громадських діячів в надійності його, все що робилися ним, успіху мати не
могло; в цей час на міністрів дивилися не серйозно, а, швидше, з гумористичної точки зору».
Серед друзів та близьких знайомих Р. – О. Наумов, С. Вітте, П. Барк, О. Кривошеїн, М. Беляєв, П.
Ігнатьєв, Г. Глінка, М. Покровський, Е. Войновський-Крігер, М. Грудистов, І. Григорович, Д.
Флексер, М. Родзянко та ін.
РІХТЕР Святослав Теофілович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Піаніст.
З міщанської родини. Батько, Ріхтер Т., – органіст.
Народився 7 (20) березня 1915 р. в м. Житомир Волинської губернії Російської імперії (нині –
адміністративний центр однойменної області України).
Помер 1 серпня 1997 р. на дачі в Підмосков’ї (РФ). Похований у Москві на Новодівочому
цвинтарі. Надгробок прикрашає фото юного музиканта в українській сорочці-вишиванці.
Закінчив Московську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського (1937-1947).
Працював концертмейстером Одеської філармонії (1933-1937).
Дійсний член Академії мистецтв.
Народний артист СРСР (1961).
Народний артист Російської Федерації (1955).
Почесний доктор Страсбурзького університету (1977).
Почесний доктор Оксфордського університету (1992).
Лауреат Державної премії СРСР (1950).
Лауреат Державної премії РРФСР (1987).
Лауреат Ленінської премії (1961).
Лауреат 1-ї премії Всесоюзного конкуру музикантів-виконавців (1945).
Герой Соціалістичної Праці (1975).
Серед спеціалістів і публіки відомий як віртуозний виконавець творів Л. Бетховена, В. Моцарта, Й. Баха, Ф. Шуберта, Й. Гайдна, К. Дебюссі, Ф. Ліста, І. Брамса, К. Шимановського, П.
Чайковського, Е. Гріга, А. Дворжака, М. Мусоргського, С. Рахманінова, С. Прокоф’єва, Д.
Шостаковича.
Всього за життя дав 3600 концентрів у 36 країнах світу (з них в Україні – 169); його репертуар
нараховував понад 27 тис. музичних творів.
Р. – автор драми «Дора», п’єс для фортепіано «Плетіння вінків», «Перед заходом сонця».
Особиста доля у нашого земляка була не простою. НКВСники розстріляли його батька (1941);
пізніше емігрувала на Захід мати, з якою чин зустрівся лише через багато років (1962).
Кінорежисер Б. Монсенжон зняв про нашого земляка фільм «Ріхтер нескорений», який
демонструвався в багатьох країнах.
90-річчя з дня народження Р. батьківщина відзначила виступом муніципального камерного хору м.
Кіровоград, фестивалем «Ріхтерфест-2005» в Одесі, низкою пам’ятних вечорів і Заключним
концертом фестивалю «Ріхтерфест-2005» у м. Києві (2005).
У м. Житомир пройшов VІІ Міжнародний фестиваль майстрів мистецтв імені Святослава Ріхтера
(2007).
Серед друзів та близьких знайомих Р. – В. Вербицький, С. Хіцунов, А. Вєдєрніков, В.
Чайковський, В. Чемберджі, Г. Нейгауз, С. Василенко, О. Брильова, Р. Баршай, Л. Гінзбург, Д.
Фішер-Діскау, С. Столерман, Н. Завалишина, Б. Монсенжон, Г. Софронович, Н. Журавльова та ін.
РОДЗЯНКО Михайло Володимирович
Національний статус, що склався у світі: російський.
190
Політичний діяч.
З дворянської родини.
Народився 9 (21) лютого1859 р. в батьківському маєтку, розташованому в Новомосковському
повіті Катеринославської губернії Російської імперії (нині – Новомосковський район
Дніпропетровської області України).
Помер 24 січня 1924 р. в м. Бєлград Королівства сербів, хорватів і словенців (нині – столиця
Республіки Сербія). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив Пажеський корпус (1878).
Служив в кавалергардському полку, вийшовши у відставку в чині генерал-майора (1878-1882), був
почесним мировим суддею Новомосковського повіту Катеринославської губернії (1883-1885),
повітовим проводирем дворянства (1886-1891), головою Катеринославської земської управи (1900-1906), членом Державної Ради Російської імперії від Катеринославського земства (1906-1907).
Голова Державної Думи Російської імперії (1911-1917).
Після перемоги Лютневої революції – голова Тимчасового комітету Державної Думи Російської
імперії (1917). У цьому статусі умовив імператора Миколу II зректися престолу.
Депутат Державної Думи Російської імперії третього і четвертого скликань (1907-1917).
Один із засновників партії «Союз 17 жовтня» (1905).
Р. залишався непримиренним супротивником Г. Распутіна і тому викликав особливу ворожість з
боку імператриці та її наближених.
В останні дні перед революцією Р. Вживав усіх можливих заходів для запобігання як Лютневої, так і Жовтневої революцій. На початку першої вмовляв царя нарешті дати країні Конституцію.
Пізніше безрезультатно просив останнього в інтересах монархії створити уряд «народної довіри».
Після перемоги більшовиків під погрозою арешту виїхав на Дон, де брав участь в «Крижаному
поході» генерала Л. Корнілова.
Пізніше емігрував до Королівства сербів, хорватів і словенців (1920).
За кордоном жив у бідності. Зазнав безпідставних цькувань з боку представників монархічних
кіл Російської імперії – доходило навіть до жорстоких побиттів.
Бажаючи нарешті розставити крапки над «і», наш земляк відправився до уповноваженого з
справ російських біженців п. Палеолога.
На запитання, чим пояснюється така лінія поводження, той відповів коротко: «Я творю волю того, хто мене послав». Довелося йти туди і генерал Врангель прояснив усе остаточно:
«Нам потрібно було вказати на кого-небудь як на винуватця революції, і ми
обрали вас».
Перу Р. належать мемуари «Крах імперії» (1929).
Працюючи в Санкт-Петербурзі, не забував про Катеринослав, жертвуючи на міські благодійні
справи солідні суми.
Серед друзів та близьких знайомих Р. – Микола II, П. Столипін, Г. Львов, великий князь Михайло
Олександрович, В. Шульгін, С. Шереметьєв, М. Путятін, Д. Шипов, М. Стахович,
Ф. Керенський, О. Гучков, Л. Корнілов, А. Денікін та ін.
РОЖАНСЬКИЙ Дмитро Аполлінарійович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Фізик, радіофізик. Винахідник імпульсних радіолокаторів дальнього виявлення літаків на теренах
СРСР. У фізиці існує науковий термін «клістрон Рожанського».
З родини службовця. Батько. Рожанський А., – інженер-технолог.
Народився 20 серпня (1 вересня) 1882 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 27 вересня 1936 р. в м. Ленінград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив одну з Київських гімназій (1899), фізико-математичний факультет Петербурзького
університету (1899-1904), стажувався за кордоном (1905-1906).
Працював лаборантом Петербурзького електротехнічного інституту (1906-1908), викладачем
Харківського університету (1911-1921), науковим співробітником Нижньогородської
радіолабораторії (1921-1923), Ленінградської центральної радіолабораторії (1923-1936).
Член-кореспондент академії наук СРСР (1933).
Лауреат премії ім. А. С. Попова (1910).
Спеціалізувався з проблем фізики електричних коливань і хвиль, радіоантен, розповсюдження
радіохвиль, стабілізації частоти лампових генераторів, газового електричного розряду,
радіолокації.
191
Виконав низку робіт з генерування і розповсюдження коротких (дециметрових) хвиль, підсумком
яких стало створення першої радянської системи радіолокації; запропонував метод
осцилографування швидких електричних процесів із застосуванням трубки Брауна; розробив
метод розрахунку випромінювання антен («метод наведених едс»); спосіб вимірювання
діелектричною постійною за надвисоких частот, вільний від недоліків методів П. Друде;
експериментально обгрунтував теорію катодних (лампових) генераторів;
Керував розробкою перших короткохвильових передавачів та імпульсних локаторів на теренах
СРСР.
Друкувався в журналах «Annalen der Physik», «Телеграфія і телефонія без дротів».
Як вчений дебютував в журналі «Annalen der Physik» дослідженням «Вплив іскри на коливальний
розряд конденсатора» (1911).
Потім настала черга доробків «Електричні промені. Вчення про електромагнітні коливання і
хвилі» (1913) «Про випромінювання антени» (1922), «Проблеми дециметрових хвиль» (1931),
«Метод вимірювання діелектричних постійних і абсорбція за високих частот» (1933), «Про
частоту зв’язаних систем», «Фізичні підстави теорії розповсюдження коротких хвиль» (обидва –
1934), «Акустика і оптика» (1935), «Фізика газового розряду» (1937).
Його перу також належать праці «До теорії резонансних явищ», «Електромагнітна теорія світла»,
«Динамічні постійні повітряного дроту», «Вплив іскри на коливання індуктивно зв’язаних
вібраторів».
Порозуміння з владою наш земляк знаходив не завжди. Так, за відмову проголосувати за смертну
кару у «справі Промпартії» його не лише звільнили з роботи, а й заарештували (1930). На щастя і
завдяки клопотам А. Іоффе справу припинили за відсутністю доказів (1931).
Серед друзів та близьких знайомих Р. – О. Попов, В. Вологдін, С. Брауде, Ю. Кобзарєв, Л. Сена, Д.
Штейнберг, В. Тучкевич, М. Бонч-Бруєвич, В. Лещинський, В. Вологдін, Н. Сімон, О. Орлова, В.
Татаринов, Б. Остроумов, П. Погорілко, Л. Мандельштам, А. Іоффе, М. Папалексі та ін.
РОЗЕНБЕРГ Володимир Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Економіст, публіцист, історик журналістики і видавничої справи.
З дворянської родини.
Народився в 1860 р. в м. Миколаїв Херсонської губернії Російської імперії (нині –
адміністративний центр однойменної області України).
Помер в 1932 р. в м. Прага (Чехія).
Працював кореспондентом, завідуючим внутрішнім відділом (1886-1896), петербурзьким
уповноваженим (1896-1902) газети «Російські відомості», редактором газет «Народна справа»
(1906), «Російські відомості» (1912-1917), співробітником Економічного кабінету проф. С.
Прокоповича (1924-1929), Російського закордонного історичного архіву (1929-1932).
Як літератор дебютував в газеті «Російські відомості» низкою статей (1885).
Потім настала черга наступних доробків: «У світі випадковостей/На славетному посту» (1900),
«Російський друк у минулому і сьогоденні» (1905), «Журналісти лихоліття» (1917), «М. І.
Новиков – подвижник російської книги» (1923).
Як «антирадянський інтелігент» висланий на Захід на «пароплаві філософів» (1922).
Мешкав в Берліні (1922-1924), Празі (1924-1932).
2 травня 1959 р М. Павловський писав Р. Абрамовичу: «Ганявся я всюди за Розенбергом, одним з
членів Петербурзького комітету с.-р. у 1917 р., який був присутнім, за словах Гольдштейна, на
«зустрічі віч-на-віч» в Лозанні у Натансона влітку 1916 р. Цей Розенберг, за деякими даними, живе в Польщі (мені вдалося напасти на його слід через одну особу, яка їздила кілька разів до
Варшави для переговорів про виїзд звідти євреїв до Ізраїлю). Розенберг мав прибути до Швейцарії, але далі всякий слід його загубився... Робив я й інші спроби, про які зараз говорити не варто.
Результату поки що ніякого немає, а відмахнутися ...ми просто не маємо права».
Серед друзів та близьких знайомих Р. – В. Соболевський, О. Постніков, В. Драбкін, І. Койген, М.
Лемке, С. Прокопович та ін.
РОЗЕНФЕЛЬД Якоб
Національний статус, що склався у світі: австро-китайський.
Військовий і політичний діяч. У світі відомий як генерал Ло Дайфу.
З військової родини. Батько – офіцер австро-угорської армії.
192
Народився 11 січня 1903 р. м. Лемберг Австро-Угорщини (нині – м. Львів, адміністративний центр
однойменної області України).
Помер в 1952 р. в м. Єрусалим (Ізраїль). Похований на тель-авівському цвинтарі Кирьят-Шаул.
Закінчив медичну школу Віденського університету (1928).
Був начальником медичної служби Народно-визвольної армії Китаю, міністром охорони здоров’я
Китаю (1947).
На вимогу австрійських властей залишив країну, емігрувавши до Китаю (1939).
Про долю Р. Герд Камінські написав книгу «General Luo genannt Langnase».
Ось що говориться про нашого земляка в статті «Від гінеколога до генерала» на pseudology.org:
«Зведений в генеральський чин, Розенфельд опинився в еліті ЦК КПК і мав дружні стосунки з Лю
Шаоці і Чен Ї, котрі згодом стали відповідно головою і міністром закордонних справ КНР. «З
самим же Мао Розенфельд ніколи не був близьким. Після перемоги над нацизмом в Європі
генерал Ло вирішив залишитися в Китаї і навіть взяв участь в параді перемоги в Пекіні. Однак
1949 року, після утворення КНР, все ж таки вирішив повернутися до Відня».
Офіційні представники Піднебесної після встановлення дипломатичних відносин з Ізраїлем
розшукали місце поховання Р. і з тих пір на його могилу регулярно привозять вінки з Китаю.
У китайському м. Цюньянь провінції Шаньдун споруджено пам’ятник Р., а місцевому шпиалю
присвожєно його ім’я (1992).
У китайському м. Шанхай пройшла виставка, присвячена пам’яті нашого земляка (1996).
У національному музеї Китаю (Пекін) виділено 800 квадратних метрів під виставку на честь героя.
У Відні з нагоди 35-річчя встановлення дипломатичних відносин між Австрією і Китаєм
організували аналогічну виставку.
Серед друзів та близьких знайомих Р. – Г. Шиппі, Лю Шаоці, С. Флато, Чен Ї, Лю Жохуан, Я.
Канеті та ін.
РОЗУМОВСЬКИЙ Олексій Григорович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Співак, державний діяч.
З козацької родини.
Народився 17 (28) березня 1709 р. в с. Лемеші Козелецького повіту Чернігівської губернії
Російської імперії (нині – Козелецький район Чернігівської області України).
Помер 6 (17) липня 1771 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Похований в Благовіщенській церкві Олександро-Невської лаври.
Спеціальної освіти не мав, грамоту освоїв за допомогою сільського дяка.
Був пастухом, співаком на крилосі церкви с. Чемери Козелецького повіту, Петербурзької
придворної капели (1731-1732), придворним бандуристом, управляючим одним з маєтків
цесарівни Єлизавети Петрівни, де-факто керував двором уже в ролі її як імператриці.
Граф Римської і Російської імперій (1744).
Генерал-фельдмаршал (1756).
Кавалер ордена Андрія Первозванного.
До Петербурга наш земляк потрапив випадково: його голос оцінив полковник Ф. Вишневський,
який, знаходячись в Україні поїздом, зайшов у церкву. У столиці імперії краса нового співака не
залишила байдужою цесарівну Єлизавету Петрівну: вони не тільки почали таємно зустрічатися з
парубком, а, за деякими даними, навіть крадькома з ним обвінчалися (1742). Проте ще до цього Р.
сприяв зайняттю коханкою престолу, взявши активну участь у палацовому перевороті (1741).
Піднесення нашого земляка мало величезний вплив на найближчу долю України (тоді –
Малоросії). За його клопотанням старшин зрівняли в правах з великоросійськими членами
Військової Генеральної Канцелярії; місту Києву було даровано підтвердження древніх переваг; співвітчизникам, які постраждали в 1748 р. від сарани й пожеж, отримали дозвіл вільно ввозити
хліб з Польщі. Крім того, Р. домігся виведення з його улюбленої Малоросії полків,
розквартированих там, котрі спричиняли великі незручності населенню.
Завдяки старанням нового фаворита в Україні відновили спочатку Київську митрополію (1745), а
потім і гетьманство (1747). Між іншим останню посаду обійняв рідний брат новоспеченого графа.
Після смерті Єлизавети Петрівни вийшов у відставку. Зберігаючи певний вплив при дворі,
допомагав відстоювати права українського козацтва.
193
Майже неймовірна історія Р. детально виписана в книзі Д. Бантиш-Камінського «Біографії
російських генералісимусів і генерал-фельдмаршалів», монографії О. Васильчикова «Родина
Розумовських».
Серед друзів та близьких знайомих Р. – Катерина II, Єлизавета Петрівна, Петро III, Ганна
Леопольдівна, О. Воронцов, О. Сумароков, В. Ададуров, О. Бестужев-Рюмін, І. Єлагін, Ф.
Вишневський та ін.
РОМАНОВСЬКИЙ Віктор Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Історик, джерелознавець, археограф, педагог.
З родини службовця.
Народився 16 січня 1890 р. в м. Глухів Чернігівської губернії Російської імперії (нині – районний
центр Сумської області України).
Помер 16 лютого 1971 р. в м. Ставрополь СРСР (нині – адміністративний центр однойменного
краю РФ). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив Глухівську гімназію (1909), історико-філологічний факультет Київського університету
(1909-1914).
Працював помічником директора центрального архіву стародавніх актів (1914-1915), викладачем
Київських вищих жіночих курсів (1916-1918), археологічного інституту (1918-1921), директором
центрального архіву стародавніх актів (1921-1931), науковим працівником соціально-
економічного відділу ВУАН (1931-1934), завідуючим навчальною частиною Карагандинських
педагогічних курсів підготовки вчителів середньої школи (1940-1947), завідуючим кафедрою
Ставропольського державного педагогічного інституту (1947-1971).
Голова Археографічної комісії Української академії наук (1930).
Друкувався в «Історичному журналі».
Як вчений дебютував працею «Економічний устрій Чернігівського полку в XVII-XVIII ст.» (1913).
Потім настала черга наступних книг: «Нариси з архівознавства. Історія архівної справи на Україні
та принципи порядкування в архівах», «До історії архівних фондів старої Гетьманщини» (обидві –
1927), «Першодрукар Іван Федоров, його житті і діяльність» (1928), «Господарський розвиток
України в другій половині XVII ст.» (1947).
Наш земляк також – автор підручника «Нариси з архівознавства. Історія та практика архівної
справи в Україні».
Р. заарештовувався спочатку в 1923 і 1931 рр. Втретє – за «зв’язок з істориком-націоналістом
Миколою Грушевським». За статтею 58 Карного кодексу СРСР отримав 5 років виправно-
трудових таборів і відсидів їх в казахстанському місті Караганда (1935-1940).
Після другої світової війни вченому дозволили переїхати до м. Ставрополь, де він – на чужині – і
доживав віку.
Р. займався вивченням історії України, північного Кавказу, став засновником історіографії
Ставропілля.
Свою бібліотеку українських і російських стародруків вчений заповів науковій бібліотеці
Ставропольського державного педагогічного інституту (нині – Ставропольський державний
університет).
Р. посмертно реабілітований (1989).
Серед друзів та близьких знайомих Р. – М. Грушевський, В. Довнар-Запольський, В. Данилевич, І.
Каманін, Ф. Істомін, С. Чекменьов, В. Невська, Т. Бєліков, Є. Мохов, І. Фроянов, П. Шацький, С.
Карпов, В. Шаповалов, Ф. Тройно, М. Судавцов, Д. Кривенко, Є. Кушева, В. Мавродін та ін.
РОССИНСЬКИЙ Кирило Васильович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Священик, педагог. Перший просвітник Чорноморії.
З родини священика.
Народився в 1774 (1776?) р. в м. Новомиргород Єлизаветградського повіту Херсонської губернії
Російської імперії (нині – районний центр Кіровоградської області України).
Помер 12 грудня 1825 р. в м. Катеринодар Російської імперії (нині – м. Краснодар,
адміністративний центр однойменного краю РФ). Похований в місцевій військовій соборній
Воскресенській церкві.
Закінчив Новомиргородську семінарію.
194
Був військовим протоієреєм Чорноморського козацького війська (1803-1825), директором
Катеринодарської військової гімназії (1820-1825).
Член Харківського товариства наук (1817).
Член-кореспондент петербурзького Імператорського людинолюбного товариства (1821).
Почесний член петербурзького Вільного товариства любителів російської словесності.
Кавалер ордена св. Ганни II ступеня з діамантами.
Фундатор перших десяти шкіл на Кубані, викладання в них латини і нотного співу.
Перший директор Катеринодарської гімназії (1820).
Друкувався в газетах «Змагальник освіти», «Український вісник».
Перу Р. належить підручник «Короткі правила російського правопису» (1815), чотири томи
промов і проповідей (1810-1821), низка творів з історії і етнографії Чорноморії.
Під кінець життя впав в надзвичайну бідність, був обмовлений недоброзичливцями в привласненні
казенних коштів.
У дослідженні «Історія Кубанського козачого війська» Ф. Щербина пише: «Протоієрей
Россинський був рідкісною для свого часу особою. Він, можна сказати, цілою головою стояв вище
за те адміністративно-службове середовище, в якому йому довелося обертатися все своє життя. За
освітою і розумом не було рівного у війську. За енергією і безкорисливістю він був також єдиним
у своєму роді громадським діячем. Будучи духовним пастирем, він все своє життя і кошти поклав
на справу народної освіти і помер ніким не оцінений».
Ім’я нашого земляка носить Краснодарський інститут міжнародного права, економіки,
гуманітарних наук і управління.
В краснодарському Першотравневому гаю заплановано звести пам’ятник Р.
Серед друзів та близьких знайомих Р. – Я. Кухаренко, С. Дубоніс, М. Попов, В. Золотаренко, Я.
Мишковський, В. Івченко, Г. Гречинський, Ф. Бурсак та ін.
РОССОЛІМО Григорій Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Невропатолог, психіатр и психолог. Фундатор дитячої невропатології; винахідник динамометра, клонографа, мозкового томографа; засновник першого Інституту дитячої невропатології і
психології на теренах Російської імперії (1911). У психіатрії існують наукові терміни «пальцьовий
сухожильний рефлекс Россолімо» і «дитячий рецидивуючий гіпертрофічний поліневрит
Россолімо».
З купецької родини. Батько, Россолімо І., – торгівець вином; син, Россолімо Н., – американський
гросмейстер з шахів, десятиразовий чемпіон Парижа.
Народився 5 (17) грудня 1860 р. в м. в Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 29 вересня 1928 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому
цвинтарі.
Закінчив Одеську класичну гімназію (1879), медичний факультет Московського університету
(1884).
Працював ординатором (1884-1890), директором (1890-1911) нервової клініки московської
Новокатерининської лікарні, приват-доцентом кафедри нервових хвороб Московського
університету (1889-1911), директором Інституту дитячої невропатології і психології (1911-1917), завідуючим кафедрою Московського університету (1917-1928).
Член Римської медичної академії наук.
Член Паризького товариства психіатрів.
Член Німецького товариства невропатологів.
Член Філадельфійського товариства невропатологів.
Почесний член Естонського неврологічного товариства.
Член Президії Міжнародного бюро з психотехніки.
Один з організаторів і голова Московського товариства невропатологів і психіатрів (1890).
Ініціатор видання журналів «Психологія і діти», «Журналу невропатології і психіатрії ім. С. М.
Корсакова».
Спеціалізувався з проблем вікової і експериментальної психології, патопсихології,
психоневрології, фізіології, дефектології.
Створив систему психодіагностичних тестів, які назвав психологічними профілями.
195
Друкувався в часописах «Питання невропсихічної медицини», «Педагогічне товариство»,
«Товариство невропатологів і психіатрів», «Журнал невропатології і психіатрії ім. С. М.
Корсакова», «Сучасна психіатрія».
Як учений дебютував дослідженням «Експериментальне дослідження з питань про шляхи, які
забезпечують чутливість і рух в спинному мозку» (1887).
Потім настала черга наступних доробків: «Страх і виховання» (1887), «Експериментальний метод
при вивченні нервових і душевних хвороб» (1893), «Хірургічне втручання при кісті мозку» (1894),
«Результат трепанації при пухлині мозку» (1897), «До патології спінальних рефлексів», «Погані
звички і боротьба з ними» (обидва – 1902), «До питання про душевні катастрофи в юнацькому
віці» (1903), «План дослідження дитячої душі» (1906), «Пальцьовий рефлекс (сухожильний
рефлекс пальців ноги)», «Про ненормальні елементи в характері дитини» (обидва – 1907),
«Експериментально-психологічне дослідження хворих і тих, хто вчиться», «План дослідження
дитячої душі в здоровому і хворобливому стані» (обидва – 1909), «Методика психологічних
профілів», «Загальна характеристика психологічних профілів» (обидва – 1910), «Короткий метод
дослідження розумової відсталості», «Психологічні профілі дефективних дітей» (обидва – 1914),
«Психологічні профілі. Кількісне дослідження психічних процесів в нормальних і патологічних
станах» (1917), «Дані психопатології в питанні про сумісне виховання» (1919), «План дослідження
дитячої душі» (1922), «Підручник нервових хвороб» (1923), «Неврологія і психотехніка» (1926),
«Курс нервових хвороб» (1927), «Експериментальні дослідження психомеханіки за
індивідуальними масовими методами» (1928).
Усього по собі залишив понад 100 наукових праць.
Ім’я нашого земляка присвоєно одній з московських вулиць (1961).
Серед друзів та близьких знайомих Р. – А. Чехов, Л. Толстой, С. Корсаков, О. Кожевніков, К.
Станіславський, В. Кащенко, А. Грибоєдов, І. Левітан та ін.
РОСТОВЦЕВ Михайло Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Історик, археолог, перекладач. Фундатор соціально-економічного напряму в російському
антикознавстві.
З дворянської родини. Батько, Ростовцев І., – вчитель гімназії, попечитель учбового округу.
Народився 29 жовтня (10 листопада) 1870 р. в м. Житомир Волинської губернії Російської імперії
(нині – адміністративний центр однойменної області України).
Помер 20 жовтня 1952 р. в м. Нью-Хейвен (Коннектикут, США). Похований на місцевому
цвинтарі.
Закінчив Житомирську класичну гімназію (1888), навчався на історико-філологічному факультеті
Київського університету св. Володимира (1888-1890), закінчив Петербурзький університет (1890-1892), стажувався за кордоном (1895-1898).
Працював викладачем царськосільської Миколаївської гімназії (1892-1895), Петербурзького
університету (1898-1917), петербурзьких Вищих жіночих курсі (1898-1917), Мадісонського (1920-1925), Єльського університету (1925-1939), керівником археологічних досліджень та куратором
досліджень у галузі античного мистецтва Єльського університету (1939-1944).
Дійсний член Петербурзької академії наук (1917).
Дійсний член-кореспондент Німецького археологічного інституту в Римі (1914).
Почесний доктор Гарвардського, Вісконсинського, Єльського, Кембриджського, Оксфордського,
Чикагського університетів.
Спеціалізувався з проблем історії, археології, мистецтвознавства, зокрема, досліджував історію
еллінізму і Римської імперії, а також стародавню історію півдня Росії (встановив складну
взаємодію грецької, іранської і місцевих культур).
Друкувався в журналах «Світ Божий», «Revue numismatique», «Журнал міністерства народної
освіти», «The New Russia», «Додаток до «Архіву з папірології та споріднених дисциплін»,
«Археолого-епіграфічні повідомлення», «Повідомленнях Німецького археологічного інституту (в
Римі)», «Нумізматичний огляд», «Філолог», «Збірник з археології та історії Французької школи в
Римі», «Вісник Європи», «Straggling Russia», «Російська думка», «The New Europe», «Новий
журнал».
Як вчений дебютував розвідкою «Адміністрація римських провінцій за часів Цицерона» (1887).
196
Потім настала черга наступних доробків: «Про найновіші розкопки в Помпеях» (1893), «Війни
Цезаря в Галії, Німеччини і Британії» (1894), «Etude sur les plombs antiques» (1897-1899), «Історія
державного відкупу в Римській імперії» (1899) «Римські свинцеві тессери» (1903), «Елліністично-
римський архітектурний пейзаж» (1908), «Античний декоративний живопис на півдні Росії»
(1914), «Дослідження з історії римського колонату» (1910), «Еллінство та іранство на півдні
Росії», «Народження римської імперії» (обидва – 1918), «Великий маєток в Єгипті III ст. до н. е.»
(1922), «Скіфія і Боспор» (1925), «The social and economic history of the Roman Empire» (1926),
«Mystic Italy» (1927), «A history of the ancient world» (1926-1927), «Dura-Europos and its art» (1938),
«The social and economic history of the hellenistic world» (1941).
Переклав (у співавторстві з Ф. Зелінським) «Нарис римської історії та джерелознавства» Б. Споді
(1899).
В СРСР значущість наукової спадщини Р. заперечувалася як прояв «кризи буржуазної науки».
Не сприйнявши більшовицької революції, емігрував спочатку до Великобританії (1918), Франції
(1919), а потім – США (1920).
Значна частина записників, листів, рукописів лекцій, наукових і публіцистичних робіт Р.
дореволюційного періоду зберігаються в Центральному державному архіві РФ і архіві Російської
академії наук.
Його особистої бібліотеки передана Науковій бібліотеці Ленінградського університету (РФ).
Наукова спадщина післяреволюційного періоду зберігається в особистому архівному фонді
бібліотеки Єльського університету (США).
У Ленінградському відділенні Інституту археології АН СРСР пройшла конференція, присвячена
пам’яті вченого (1989).
У Москві за редакцією Г. Бонгард-Левіна вийшла книга «Скіфський роман», присвячена життю і
творчості нашого земляка (1997).
Серед друзів та близьких знайомих Р. – Ф. Зелінський, С. Жебелєв, І. Бунін, О. Блока, Л. Бакст, М.
Сергієнко, Я. Смирнов, Б. Фармаковський, С. Уельс, В. Антонович, Е. Борман, П. Мілюков, Г. де
Санктіс, Г. Вернадський, М. Пру, Ф. Соколов, Є. Тарле, І. Пом’яловський, В. Ернштедт, П. Нікітін, Е. Бікер-Ман, Н. Кондаков, Д. Гіллам та ін.
РОТ Йозеф
Національний статус, що склався у світі: австрійський.
Письменник, журналіст. Класик австрійської літератури.
З міщанської родини.
Народився 2 вересня 1894 р. в м. Броди Австро-Угорської імперії (нині – районний центр
Львівської області України).
Помер 27 травня 1939 р. в м. Париж (Франція).
Навчався у Віденському університеті (1914-1916).
Працював кореспондентом газет: віденської «Ноє таг» (1919-1920), німецької «Франкфуртер
цайтунг» (1925-1928),
Учасник Першої світової війни (1916-1918).
Як літератор дебютував в газеті «Арбайтерцайтунг» романом «Сплетена нитка» (1923).
Потім настала черга романів «Готель «Савой» (1924), «Бунт» (1924), «Ціппер і його батько»,
«Втеча без кінця» (обидва – 1927), «Направо і наліво» (1929), «Йов» (1930), «Марш Радецького»
(1932), «Тарабас. Гість на цій землі» (1934), «Сповідь вбивці» (1936), «Помилкова вага» (1937),
«Могила капуцинів» (1938), «Історія тисяча другої ночі» (1939),
Перу Р. також належать есе «Євреї в мандрах» (1926), повість «Балада про Сто днів» (1936), оповідання-автопортрет «Легенда про святого п’яницю» (1939).
Оповідання-автопортрет «Легенда про святого п’яницю» екранізував Е. Ольмі.
Емігрував до Франції (1933).
У статті «Йозеф Рот. Направо і наліво» В. Іткін зазначає: «Будь-хто, хто бодай трохи стежить за
політичною ситуацією в сучасній Росії, жахнеться: текст Рота (роман «Направо і наліво» – авт.) свідчить про повну ідентичність нинішньої Росії і Німеччини кінця 1920-х років. Судіть самі: Микола Брандейс, головний герой роману – цинічний олігарх, який нажив первинний капітал на
шахрайських торгових операціях за часів Першої Світової. Він створює новий прошарок –
середній клас, – підпорядковує собі всю промисловість, весь бізнес і всі друкарські органи
Німеччини, примушуючи нацистських радикалів працювати в ліберальних єврейських органах
197
утіхи заради. Праві перетворюються на лівих, ліві перетворюються на правих, а люди, по суті, і не
люди, а маріонетки, рухомі ниточками пристрастей, – пихатості, ласолюбства та амбіцій».
Що стосується особистого життя, то наш земляк не пам’ятав батька, який закінчив свої дні у
психіатричній лікарні; туди ж пізніше потрапила і дружина.
Серед друзів та близьких знайомих Р. – С. Цвейг, Е. Толлер, Е. Вейс та ін.
РУБО Франц Олексійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник.
З родини комерсанта.
Народився 5 (17) червня 1856 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 13 березня 1928 р. в м. Мюнхен (Німеччина).
Навчався в Одеській малювальній школі (з 1865), Баварській академії мистецтв (з 1877).
Працював викладачем Петербурзької академії мистецтва (1904-1912).
Дійсний член Петербурзької академії мистецтв (1910).
Член Баварської академії мистецтв.
Кавалер орденів св. Михайла (1894), св. Ганни II ступеня (1905).
Пензлю Р. належать полотна «Вершник» (1886), «Горці» (1890), «Кавказька розвідка» (1895-96),
«Штурм Геок-Тепе 12 січня 1881 року», «Царський сокольничий» (1897), «Козаки біля гірської
річки» (обидві – 1898).
Серед найвідоміших доробків: панорами «Штурм аулу Ахульго» (1896), «Оборона Севастополя»
(1905), «Бородінська битва» (1912),
На рахунку Р. також понад 200 станкових полотен.
масштабами добутки, відзначені документальною точністю відтворення історичних подій.
У світі налічується близько 40 панорам, котрі мають закінчену циліндричну форму: найвідоміші –
у Німеччині, Швейцарії, Канаді, Росії й, звичайно ж, в Україні. Тільки за півсторіччя після
поновлення експозиції після руйнації під час Другої світової війни знамениту Севастопольську
панораму відвідало близько 40 мільйонів чоловік.
Між іншим, вона «простоювала», щоправда, уже з чисто політичних міркувань, ще раніше: в 1914
р. музей закрили, аби не сипати сіль на рани партнерам по Потрійному союзу – Англії й Франції, з
якими піввіку до цього Російська імперія настільки «не по джентльменському» вела військову
суперечку щодо Севастополя.
Непереливки з панорамою і нині. Історія розпорядилася так, що «місто слави російських моряків»
розташоване на українській території.
Наш земляк емігрував ще за часів царизму (1913). Нині в Мюнхені живе його онука.
Серед друзів та близьких знайомих Р. – М. Греков, О. Барятинський, П. Чистяков, Б. Колюбакін, В. Фельдман, М. Авілов, Л. Шенхен, С. Бєляєв, Ш. Мерт, В. Афанасьєв, К. Фрош, П. Котов, О.
Енберг, М. Безрідний та ін.
РУДЕНКО Людмила Володимирівна
Національний статус, що склався у світі: російський.
Шахістка. Перша радянська чемпіонка світу (1950-1953).
З дворянської родини. Батько, Руденко В., – дійсний статський радник.
Народилася 27 липня 1904 р. в м. Лубни Полтавської губернії Російської імперії (нині – районний
центр Полтавської області України).
Померла 26 лютого 1986 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчила Одеський інститут народного господарства (1925).
Працювала інженером однієї з леніградських друкарень, одного з оборонних заводів.
Чемпіонка СРСР (1952).
Міжнародний гросмейстер (1976).
Міжнародний майстер серед чоловіків (1953).
Заслужений майстер спорту СРСР (1953).
Р. серйозно займалася також плаванням і навіть стала чемпіонкою України з цього виду спорту
(1925).
198
Будинок в м. Ленінграді, в якому мешкала Р., прикрашає меморіальна дошка з написом «В цьому
будинку з 1976 по 1986 рр. жила и працювала видатна шахістка перша радянська чемпіонка світу
Людмила Володимирівна Руденко».
В м. Санкт-Петербурзі (РФ) проводиться жіночий шаховий турнір пам’яти нашої землячки (1987).
«Укрпошта» з нагоди 100-літнього ювілею Р. випустила маркований конверт з її зображенням
(2004).
В г. Лубни (Україна) відбувся Всеукраїнський шаховий турнір, присвячений 105-й річниці з дня
народження Р. (2009).
Серед друзів та близьких знайомих Р. – С. Бондарін, М. Харджієв, О. Толуш, Л. Крістол, Ф.
Дмітрієва, Х. Вайнер, М. Ботвинник, А. Кушнір, Р. Антонова, Н. Колотій, П. Романовський, М.
Тайманов, Л. Шамаєв, Г. Левенфіш та ін.
РУСОВ Олександр Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Історик, етнограф, фольклорист, філолог, перекладач. Псевдоніми та криптоніми: «Р-въ А.», «О-ч
О.», «Дописуватель», «Кирпатенко О.», «Українець», «Старий українець», «А.Р.», «О.О.», «В – а»,
«Граб. Рус. Линд.», «О-вич О.», «Звісний старий», «Бувший земець», «Волоцюга», «Саша –
Янгол», С.Русов», «А. -въ», «Беззубенко», «Д.Р.».
З міщанської родини. Батько, Русов О., – молодший ординатор Київського військового шпиталю.
Народився 7 (20) лютого 1847 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 8 жовтня 1915 р. в м. Саратов Російської імперії (нині – однойменний обласний центр РФ).
За заповітом похований на київському Байковому цвинтарі. На надгробку викарбували рядок Т.
Шевченка «Раз добром нагріте серце ввік не прохолоне». Могила не збереглася: на її місці – нове
поховання (1977).
Закінчив 2-у Київську гімназію (1856-1864), історико-філологічний факультет університету св.
Володимира (1864-1888), стажувався в Австро-Угорщини та Німеччині (1871).
Працював учителем Златопольської класичної прогімназії Чигиринщині (1868-1869), Києво-
Подільської прогімназії (1869-1872), 1-ї Київської гімназії (1872-1874), статистиком Чернігівської
губернської земської управи (1876-1878), виконував статистичне обстеження Ніжинського повіту
(1878-1879), брав участь в археологічних розкопках в Південному Дагестані (1880), був
редактором київської газети «Труд» (1881-1882), очолював статистичні дослідження в
Херсонській губернії (1882-1889), був статистиком при Харківській міській управі (1892-1893), статистиком Чернігівської губернської земської управи (1894-1899), завідувачем статистично-
економічного бюро Полтавської губернської управи (1899-1902), завідувачем статистичним
відділом петербурзької страхової компанії «Надія» (1902-1908), викладачем Київського
комерційного інституту (1908-1915).
Член Київської Старої громади (1870).
Один з фундаторів Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.
Кавалер великої срібної і золотої медалей Російського географічного товариства.
Друкувався в газетах та журналах «Киянин», «Київська старина», «Український вісник», «Діло»,
«Вісник Європи», «Правда», «Тиждень», «Записки південно-західного відділу Імператорського
Російського географічного товариства».
Як учений дебютував розвідкою «Епоха складання слов’янської азбуки і першого перекладу Св.
Писання слов’янською мовою» (1868).
Потім настала черга наступних доробків: «Остап Вересай, один з останніх кобзарів малоруських»,
«Ніжинський повіт. Статистико-економічний опис», «Опис Чернігівської губернії», «Документи, які стосуються Густинського і Мгарського монастирів», «Зміни в становому складі жителів
Чернігівської губернії в другій половині XVIII століття», «Українофільство. Про відміну
утруднень малоросійського друкованого слова», «До питання про українську пресу», «З нагоди
святкування пам’яті Пушкіна», «Дніпро в кінці XVIII століття», «Народна освіта Херсонської
губернії», «Страта відміняється».
Переклав українською мовою розділ «Земля» з підручника політекономії.
Що стосується особистого життя, то наш земляк ще дитиною втратив батька (1853); висилався за
межі Херсонської губернії (1889); заарештовувався (1893); йому заборонили проживати в Україні
(1902).До того ж, упродовж життя він багато разів позбавлявся роботи, жив під особливий нагляд
поліції.
199
Серед друзів та близьких знайомих Р. – Ф. Вовк, О. Потебня, П. Чубинський, Б. Грінченко, М.
Лисенко, В. Науменко, Л. Яснопольський, М. Старицький, О. Шликевич, М. Довнар-Запольський,
М. Константинович, О. Михалевич, І. Петрункевич, Л. Жебуньов, М. Маковєєв, М. Ланганс, В.
Савич, Ф. Корш, О. Шахматов, П. Червинський, В. Варзар та ін.
РУТЕНБЕРГ Пінхас Мойсеєвич
Національний статус, що склався у світі: ізраїльсько-російський.
Інженер, громадський діяч, літератор. Псевдонім – Пінхас Бен-Амі.
З міщанської родини.
Народився 5 лютого 1879 р. в м. Ромни Полтавської губернії Російської імперії (нині – районний
центр Сумської області України).
Помер в 1942 р. в м. Єрусалим (Ізраїль).
Закінчив Роменське реальне училище (1897), Петербурзький технологічний інститут (1897-1902).
Працював молодшим інженером, начальником інструментальної майстерні Путилівського заводу,
заступником голови Петроградської думи, міністром постачання білого уряду, головою
Національної Ради (фактично, уряду єврейських колоній Палестини).
Перу Р. належить низка статей в періодиці, книга «Національне відродження єврейського народу».
Не поділяючи більшовицьких поглядів, емігрував до Палестини (1919).
Що стосується особистого життя, то Р. за спробу контрабанди зброї на судні «Джон Крафтон» для
бойової організації есерів був заарештований російською поліцією; удруге його уже до
Петропавловської фортеці кинули більшовики як «міністра-капіталіста» Тимчасового уряду.
Долі нашого земляка присвячено книги Я. Полєскіна «Пінхас Рутенберг: людина і його справа»
(1939) та Е. Шалтіеля «Пінхас Рутенберг. Зліт і падіння «сильної людини» в країні Ізраїль» (1990).
Свої статки Р. заповів фонду молодіжної діяльності, який мали назвати його ім’ям.
Ось що пише про нашого земляка у М. Носоновський у статті «Від руйнування до творення»:
«Рутенберг запросив Гапона на зняту наперед дачу в Озерцях (селище на північ від Петербургу), де того повісили три бойовики партії. Тіло виявили лише через місяць. Керівництво партії
відмовилося узяти відповідальність за злочин, заявляючи, що Рутенберг діяв за власною
ініціативою, виходячи з особистих мотивів. Більшість серйозних істориків сходиться на
міркуванні, що Рутенберг діяв за завданням Азефа, вважаючи, що виконує волю ЦК партії.
...Пізніше Рутенберг згадував, що пропонував Керенському заарештувати і стратити Троцького і
Леніна. Хто знає, вияви тоді Керенський рішучість, може, історія склалася б зовсім по-іншому».
Серед друзів та близьких знайомих Р. – М. Горький, Б. Савенков, О. Керенський, Є. Азеф, В.
Ленін, Б. Бахметьєв, Д. Бен-Гуріон, І. Бен-Цві, Б. Борохов, Х. Житловський, Б. Муссоліні, В.
Чернов, З. Жаботинський, І. Трумпельдор та ін.
САБУРОВ Максим Захарович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Державний діяч. Голова Держплану СРСР.
З міщанської родини. Батько, Сабуров З., – робітник.
Народився 7 лютого 1900 р. с. Дружківці Бахмутського повіту Катеринославської губернії
Російської імперії (нині – місто обласного підпорядкування Донецької області України).
Помер 24 березня 1977 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ).
Закінчив Московські комуністичний університет ім. Я. Свердлова (1923-1926), механіко-
машинобудівний інститут ім. М. Баумана (1928-1933), стажувався в США (1935-1936).
Працював підручним слюсаря коксобензольного заводу (1915-1916), токарем Донецького
металургійного заводу (1916-1918), обрубувачем Торецького сталеливарного і механічного заводу
(1918-1920), відповідальним секретарем районного профспілкового комітету, секретарем
Бахмутського повітового комітету РКСМ, секретарем Константинівського райкому РКСМ
Донецької області (1921-1923), членом пропагандистської групи ЦК ВКП(б) в містах Донбасу
(1923-1926), завідуючим технологічним бюро цеху Московського заводу № 22 (1933), завідувачем
інструментальним відділом, заступником начальника ОТК, головним технологом
Новокраматорського металургійного заводу (1934-1935; 1936-1937), головним інженером
Головного управління важкого машинобудування Наркомату машинобудування СРСР (1936-
1937), начальником сектора, заступником, першим заступником, головою Держплану СРСР (1938-
1942), коордирдинував роботу евакуйованих підприємств на Уралі, Далекому Сході і в Сибіру
(1942-1944), першим заступником (1944-1946), заступником (1946-1947) голови Держплану СРСР, заступником голови Ради Міністрів СРСР (1947-1953), міністром машинобудування СРСР (1953),
200
головою Держплану СРСР, заступником (1953-1955), першим заступником (1955-1957) голови
Ради Міністрів СРСР, заступником з зовнішніх економічних зв’язкыв голови Комітету Ради
Міністрів СРСР (1957), директором Сизранського спеціалізованого заводу з переробки пластмас
(1958-1962).
Депутат Верховної Ради СРСР 2-4-го скликань.
Серед друзів та близьких знайомих С. – В. Молотов, Л. Берія, М. Булганін, К. Ворошилов, А.
Мікоян, В. Малишев, М. Хрущов, Г. Маленков, Л. Каганович, М. Первухін, М. Вознесенський та
ін.
САВИЧ Олексій Миколайович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Астроном, геодезист. В астрономії існує науковий термін «формула Савича» (для обчислення
заломлення світла в земній атмосфері).
З дворянської родини.
Народився 18 (30) березня 1811 р. в с. Пушкарівка Сумського повіту Сумської губернії Російської
імперії (нині – Сумський район Сумської області України).
Помер 15 (27) серпня 1883 р. в с. Благодать Тульської губернії Російської імперії (нині –
Новодєрєвеньківський район Орловської області РФ). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету (1824-1829), стажувався в
професорському інституті при Дерптському університеті (1833-1836).
Працював астрономом Дерптської обсерваторії (1833-1839), викладачем Петербурзького
університету (1839-1880), офіцерських класів при Петербурзькому морському кадетському
корпусі (1841-1883), Московського межового інституту (1845), Петербурзького головного
педагогічного інституту (1849-1859), академії Генерального штабу (1854-1883).
Член петербурзької академії наук (1862).
Член Російського географічного товариства (1846).
Член Московського товариства дослідників природи (1869).
Почесний член Санкт-Петербурзького університету (1879).
Лауреат Демидівської премії (1845).
Кавалер орденів св. Станіслава IV ступеня (1838), св. Станіслава I ступеня (1864).
Кавалер золотої медалі Датського королівського товариства.
Друкувався в журналах в «Нотатки Імператорської академії наук», «Melanges mathematiques et
astronomiques tirees du Bulletin de l’Acad. Imperiale», «Meomires de l’Acad. Imper.», «Astronomical Journal», «Astronomische Nachrichten».
Виконав нівелювання між Чорним та Каспійськими морями (1836-1838), беззаперечно довівши,
що Каспійське море розташоване 21,3 м нижче Чорного.
Спільно з колегами вперше в Російській імперії визначив силу тяжіння вздовж дуги меридіану від
Торніо до Ізмаїлу з допомогою зворотних маятників (1865-1868).
Перу нашого земляка належать книги: «Використання практичної астрономії під час
географічного визначення місць» (1845; 1869 -1871), «Застосування теорії вірогідностей при
обчисленні спостережень» (1857), яка і понині залишається кращим посібником з предмету.
С. – автор двотомного «Курсу астрономії» (1874-1883), «Основи математичної географії та
космографії», «Початкові основи диференційного та інтегрального обчислень», низка учбових
посібників, багатьох наукових праць з визначення орбіт планет, їх супутників, комет, нотаток і
мемуарів.
Всього перу нашого земляка належить понад 100 наукових робіт.
Зусиллями С. при Санкт-Петербурзькому університетові була споруджена учбова астрономічна
обсерваторія.
У свою чергу, відомий вчений В. Вітковський свою книгу «Практична геодезія» присвятив світлій
пам’яті О. М. Савича.
Серед друзів та близьких знайомих С. – В. Вітковський, В. Струве, Х. Петерс, П. Смислов, Д.
Дубяго, С. Глазенап, Р. Ленц, М. Ковальський та ін.
САВІНА (ПІДРАМЕНЦЕВА) Марія Гаврилівна
Національний статус, що склався у світі: російський.
Актриса, театральний діяч. Псевдонім – Стремлянова.
З акторської родини.
201
Народилася 30 березня (11 квітня)1854 р. в м. Кам’янець-Подільський Подільської губернії
Російської імперії (нині – районний центр Хмельницької області України).
Померла 8 (21) вересня 1915 р. в м. Петроград Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
За заповітом похована в місцевому парку Будинку ветеранів сцени.
Навчалася в одному з Одеських пансіонів (1862-1865) і тамтешній гімназії (1865-1867).
Заслужений артист імператорських театрів (1899).
Як професійний актор дебютувала на сцені Мінського драматичного театру в ролі Поленьки в
п’єсі «Прибуткове місце» О. Островського (1869).
Впродовж наступних чотирьох років грала в водевілях, легких комедіях, оперетах на сценах
Харкова, Одеси, Смоленська, Бобруйська, Калуги, Нижнього Новгорода, Казані, Орла, Саратова
(1870-1874).
У подальшому – ведуча актриса петербурзького Олександрійського театру (1874-1915).
Виступила в ролях Каті («За духовним заповітом» І. Крилова), Марії Антонівної і Ганни
Андріївної («Ревізор» М. Гоголя), Сари («Іванов» А. Чехова), Ольги Ранцевої («Чад життя» Б.
Марковича), Поліксени, Варі, Наді, Віри Пилипівни, Юлії Тугіної, Клеопатри Мамаєвої, Мотрони
Курослєпової («Правда – добре, а щастя краще», «Дикунка», «Вихованка», «Серце не камінь»,
«Остання жертва», «На всякого мудреця досить простоти», «Гаряче серце» О. Островського),
Маргарити («Дама с камеліями» Дюма-сина), Олени Протич (Симфонія» М. Чайковського), Ніни
Волинцевої («Ланцюги» О. Сумбатова), Кулини («Влада темряви» Л. Толстого), Наталії Петрівної, Маші, Дар’ї Іванівної, Лізи Калітиної («Місяць в селі», «Вечір в Сорренто», «Провінціалка»,
«Дворянське гніздо» І. Тургенєва),
З’являлася в п’єсах В. Дьяченко, М. Потєхіна, О. Суворіна, І. Шпажинського, які стали відомі
завдяки її участі.
Гра С. відрізнялася художньою довершеністю, лаконізмом і виразністю деталей. Характерні риси
її мистецтва – класична ясність, тонка манера передачі ніби скороминущих, а насправді значних
почуттів, уміння без слів виразити таємні рухи душі, ювелірна передача прихованих переживань, пластичність і інтонаційність малюнка.
Один з організаторів і перший голова Російського театрального товариства (1883-1915).
Фундаторка Притулку для старих артистів (1896).
Входила до числа ініціаторів 1-го Всеросійського з’їзду сценічних діячів (1897).
Перу нашої землячки належить книга «Прикрощі й бурлакування».
Нині ім’я С. носять санкт-петербурзькі Будинок ветеранів сцени, а також вулиця (1965).
Будинок, в якому жила актриса, прикрашає меморіальна дошка.
Серед друзів та близьких знайомих С. – Л. Толстой, А. Чехов, І. Тургенєв, О. Островський, І.
Сандунова, А. Коні, М. Лентовський, С. Бєльська, С. Голіцин-Головкін, В. Родон, В. Давидов, П.
Медведєв, В. Костровський та ін.
САВЧЕНКО Іван Григорович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Бактеріолог, патолог, мікробіолог, імунолог. Фундатор фізико-хімічного напряму в теорії
фагоцитозу; першим дослідницьким шляхом довів можливість пероральної (через рот) вакцинації
проти холери, чим започаткував ентеровакцинацію за кишкових інфекцій.
З поміщицької родини.
Народився в 1862 р. на х. Хрещатик Роменського повіту Сумської губернії Російської імперії (нині
– Кролевецький район Сумської області України).
Загинув в 1932 р. у катівнях НКВС.
Закінчив медичний факультет Київського університету (1888).
Працював в лабораторіях В. Підвисоцького та І. Мечникова, Пастерівському інституті,
організовував Кубанський медичний інститут, Кубанський хіміко-бактеріологічний інститут, був
першим директором Казанського бактеріологічного інституту.
Заслужений діяч науки РРФСР (1928).
Друкувався в «Казанському медичному журналі», «Південно-Східному віснику охорони
здоров’я», «Працях Кубанського окружної малярійної станції», «Працях 9-го Всесоюзного з’їзду
бактеріологів, епідеміологів і санітарних лікарів».
Найбільш відомі доробки – «Декілька слів про паличку доктора Є. Вороніної та про клінічні
форми хвороб, які паличка викликає» (1922), «До патогенезу тропічної малярії у відповідності до
сироваткових реакцій імунітету» (1924), «Специфічна реакція згортаня комплементу при малярії», 202
«До питання про мікробіцидність сироваток гаметоносіїв по відношенню до форм шизонтів при
malaria tropica», «До вчення про лихоманку», «Специфічна реакція відхилення комплемента при
малярії та її практичне застосовування» (усі – 1926), «Реакція відхилення комплемента при malaria quartana» (1929).
Створив школу бактеріологів, представники якої очолили провідні кафедри вузів країни.
Наш земляк – засновник фізико-хімичного напрямку в теорії фагоцитозу.
С. – автор праць з теорії пухлин, інфекційних патологій, імунітету, фагоцитозу.
Будинок в м. Краснодар РФ, де працював наш земляк, віднесено до категорії пам’ятників історії
місцевого значення.
Серед друзів та близьких знайомих С. – І. Мечников, Д. Заболотний, В. Барикін, І. Баронов, В.
Анфімов, С. Очаповський, В. Підвисоцький та ін.
САКС Микола Едуардович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник.
З медичної родини. Батько, Сакс Е., – інспектор Катеринославської лікарської управи.
Народився 13 березня 1849 р. в м. Катеринослав Російської імперії (нині – м. Дніпропетровськ, адміністративний центр однойменної області України).
Помер 29 грудня 1926 р. в м. Цопотт (Німеччина). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив Катеринославську класичну чоловічу гімназію (1869), навчався на юридичному
факультеті Петербурзького університету (1870-1871), в Імператорській академії мистецтв (1871-1877).
Член Товариства допомоги і благодійності російських художників в Парижі.
Учасник Всеросійської виставки в Москві (1882).
Кавалер малої срібної медалі Імператорської академії мистецтв (1874).
Перша персональна виставка пройшла в катеринославському Англійському клубі (1892). Пізніше
він виставлявся в Лондоні і Парижі.
Серед відомих полотен – «Ліс» (1878), «Село з околиць Петербургу» (1881), «Вівці в степу в
Малоросії» (1882), «Вид Катеринослава» (1886).
І. Мостовий згадує: «Багато полотен М. Сакса втрачено в бурхливі революційні роки. Напевно, останні дві картини художника знаходилися в передвоєнні роки в приміщенні Магдалинівської
середньої школи. Одна – під назвою «Добре для бджіл» – справляла велике враження. У ній
художник відтворив тепле літнє небо, поле різноманітних польових квітів, з трохи помітним селом
на горизонті. На іншій картині, пам’ятаю, був переданий величний, романтичний гірський пейзаж.
Трагічна доля чекала ці дві картини. Безжальна, кістлява рука фашистської окупації не
пошкодувала їх. Вони згоріли разом з підпаленою німцями школою».
У Дніпропетровському художньому музеї зберігається одна-єдина картина С. «Мандрівники»
(«Дорога до храму») : її придбали 1990 року.
Що стосується особистого життя, то наш земляк не пам’ятає батька, який помер, коли сину ледь
виповнилося шість місяців (1849); дитинчам померла і його донька Віра (1888).
Серед друзів та близьких знайомих С. – І. Тургенєв, В. Гюго, О. Боголюбов, І. Похітонов, К.
Савицький, М. Свєрчков, Й. Крачковський, І. Селезньов, М. Пимоненко, В. Гаршин, В. Коленко, О. Аптекман, В. Магденко, М. Антокольський, Е. Карлова, Я. Гололобов, К. Доброджяну-Геря, М.
Медіш, Е. Бродський та ін.
САЛЬКО Олексій Маркович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Архітектор.
З чиновницької родини. Батько, Салько м., – прокурор.
Народився в 1838 р. в м. Полтава Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної
області України).
Помер в 1918 р. в м. Саратов Росії (нині – обласний центр РФ). Похований на місцевому цвинтарі.
Навчався в Полтавській гімназії, закінчив Петербурзьке будівельне училище (1857-1862).
Працював архітекторським помічником (1862-1866), виконавцем робіт (1866-1870) Саратовської
будівельної і шляхової комісії при губернському правлінні, міським архітектором (1870-1914).
С. – член Петербурзького товариства архітекторів (1871).
203
Десять разів підряд він обирався гласним Саратовської міської думи (1875-1914). Його портрет
прикрашав її приміщення.
Лауреат чотирьох орденів.
Короткі дані про нашого земляка ще за життя були розміщені в віденській «Великій енциклопедії
біографічного інституту» (Австрія).
С. – автор книг з будівництва, серед яких добре відомі «Керівництво до обладнання церков»,
«Облаштування лікарень павільйонної й барачної систем», а також філософського трактату
«Досвід визначення мети життя й всесвітній зв’язок психічних сил у природі».
Проектами С. або під його безпосереднім наглядом в м. Саратов зведені будівлі: Окружного суду
(1879), церкви Покрови божої матері (1879-1885), православного духовного училища (1883),
собору святого князя Володимира (1888), Дворянського пансіону-притулку (1895), жіночої
фельдшерсько-акушерської школи (1899), 1-го реального училища (1890), Товариства взаємного
кредитування (1901), Свято-Серафимівської церкви (1902-1903), управління Рязано-Уральської
залізниці (1908). В цей список варто додати міський водогін, Радищевський музей, лікарню,
готель, мости, греблі, величезну кількість дерев’яних та кам’яних споруд. Загалом у доробку
архітектора – 125 об’єктів.
Особисте життя С. було непростим. Наш земляк був двічі одруженим – обидва рази на простих
жінках. Разом з першою, яка померла 1889 р., мав дев’ятьох дітей. Проте Тетяна рано померла від
туберкульозу, а Ліза та Наталя мали проблеми з психікою. Засмучували і здорові нащадки.
Параскева, Володимир та Хрисанф так і не стали визнаними співаками, а Олександр –
художником. Молодший Олексій став «професійним» гравцем в більярд. З-за цього сім’я жила
небагато і лише 1907 р. міський архітектор придбав невеликий власний будинок.
В Саратові донині є меморіальна дошка пам’яті нашого земляка.
Серед друзів та близьких знайомих С. – О. Боголюбов, єпископ Гермоген, К. Кузьмін, протоієрей
А.Соловйов, Р. Кузнєцов та ін.
САМБОРСЬКИЙ Андрій Панасович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Богослов, священик, агроном.
З родини священика.
Народився в 1733 р. в с. Сироватки Сумського повіту Харківської губернії Російської імперії (нині
– с. Великі Сироватки Сумського району Сумської області України).
Помер 5 жовтня 1815 р. в Михайлівському замку поблизу м. Петербург Російської імперії (нині –
м. Санкт-Петербург РФ). Похований на петербурзькому Великоохтинському цвинтарі.
Закінчив Київську духовну академію.
Був священиком при російському посольстві у Лондоні, при свиті Великого князя Павла
Петровича, наставником і духівником Великих князів Олександра Павловича і Костянтина
Павловича, а пізніше – Великих княгинь, протоієреєм Софійського собору поблизу Царського
Села, членом Експедиції Державного господарства, Іноземного опікування і сільського
домоведення, духівником Великої княгині, ерцгерцогині австрійської Олександри Павлівни.
Член Імператорського Вільного економічного товариства.
Кавалер ордена св. Ганни 1-го ступеня (1799).
Наш земляк – автор «Опису практичного англійського землеробства» (1781), а також промови на
повернення Катерини II з південної подорожі (1787).
Інші твори залишилися неопублікованими.
Ось що пише С. Цвєтков про нашого земляка у книзі «Олександр Перший»: «Після повернення до
Росії Самборський багатьох шокував своїм європеїзмом: він голив бороду і носив світський
костюм. Проте государиня з уваги до довгого перебування протоієрея за кордоном пробачила
йому це відхилення від православних канонів. Самборський поставився до своїх нових обов’язків
надзвичайно серйозно: говорив дружині, що готується до свого педагогічного терену, як до
духовного подвигу – адже його діяльність відіб’ється на всьому людстві! Проте, будучи сам
позбавлений духу Православ’я, він не зумів прищепити його і своєму вихованцеві (Олександр
пізніше згадував: «Я був, як і всі мої сучасники, не побожним»). Християнство він розумів у дусі
освічених прелатів того часу – як ліберальний гуманізм, і лише; учив великих князів «знаходити у
всякому людському стані свого ближнього».
Серед друзів та близьких знайомих С. – М. Сперанський, О. Пушкін, В. Малиновський, Є.
Енгельгардт, В. Вольховський та ін.
204
САМОЙЛОВИЧ (СУШКОВСЬКИЙ) Данило Самійлович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Лікар. Фундатор епідеміології на теренах Російської імперії.
З родини священика.
Народився 11 (22) грудня 1744 р. в с. Янівка Чернігівської губернії Російської імперії (нині – с.
Іванівка Чернігівського району Чернігівської області України).
Помер 20 лютого 1805 р. в м. Миколаїв Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Навчався в Чернігівському колегіумі, Київській академії (1756-1761), закінчив Петербурзьку
медичну школу (1765), навчався в Страсбурзькому і Лейденському університетах (1776-1780).
Був лікарем Петербурзького адміралтейського шпиталю (1767-1768), полковим лікарем
Капорського (1768) і Оренбурзького (1770) полків під час російсько-турецької війни, лікарем
Московського сухопутного генерального шпиталю (1770-1787), керівником Богоявленського
військового шпиталю (1787-1789), губернським лікарем Катеринославського намісництва (1789-
1792), головним лікарем карантинів півдня Малоросії (1793-1799), інспектором Чорноморської
медичної управи (1800-1805).
Член Паризької, Мангеймської, Марсельської, Туринської, Тулузької, Діжонської, Падуанської
хірургічних академій, Російської медичної колегії.
Засновник першого медичного наукового товариства «Зібрання медичне в Херсоні» на теренах
Російської імперії (1784).
Першим у світі довів можливість протичумного щеплення.
Кавалер ордена св. Володимира (1796).
Як вчений дебютував книгою «Про перевагу операції сімфізіотомії у порівнянні з кесаревим
розтином» (1780).
Потім настала черга наступних доробків: «Міська й сільська бабка», «Новітній спосіб лікування з
наставлянням простому народу як лікуватися від укусу скаженого собаки й ....змії», «Про тертя
льодом як лікувальний засіб при захворюваннях чумою», «Про щеплення при чумі з описом трьох
курильних протичумних порошків», «Про чуму у Москві, яка лютувала 1771 року», «Короткий
опис мікроскопічних досліджень про сутність отрути враженого», «Найзручніший спосіб
повсюдного лікування смертельної виразки, заразливої чуми, заради блага всесуспільного
пропонує Д. Самойлович», «Спосіб відновлення в армії медико-хірургічної роботи».
Зібрання творів нашого земляка вийшло майже через півтора століття після його смерті (1949-
1952).
У м. Миколаїв встановлено пам’ятник С., його іменем названі вулиці в містах Миколаїв і
Кременчуг.
Наш земляк – почесний громадянин м. Херсон.
Монографію про знаного вченого опублікував у Києві М. Бородій (1987).
Про нього на студії «Київнаукфільм» знято документальну стрічку «Він врятував нас від чуми»
(1995).
Серед друзів та близьких знайомих С. – І. Полетика, Н. Амбодик-Максимович, С. Красовський, О.
Суворов, М. та В. Трохимовські, Ф. Щедрін, І. Синельников, Г. Потьомкін, М. Висоцький, К.
Ячельський, О. та П. Шумлянські, С. Андрієвський, І. Руцький, М. Тереховський та ін.
САМОЙЛОВИЧ Семен Миколайович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Священик. В чернецтві – Серафим (1905). Зарахований до лику святих Російською Православною
Церквою (2000).
З родини священика. Батько, Самойлович М., – дяк.
Народився 19 липня (2 серпня) 1881 р. в м. Миргород Полтавської губернії Російської імперії (нині
– районний центр Полтавської області України).
Розстріляний більшовиками 4 листопада 1937 р. в Кемеровській області СРСР. Місце поховання –
не відоме.
Закінчив Полтавську духовну семінарію (1902).
Був учителем Уналашкінської (1902-1905), Ситкінської (1905-1906) двокласних шкіл на Алясці, ігуменом Нурекської парафії (1906-1908), помічником єпархіального місіонера у Владикавказі
(1909), духівником осетинської Олександрівської духовної семінарії (1909-1910), намісником
205
могилівського Братського (1910), ярославського Толгського (1910-1915) монастирів, ігуменом
углицьких Покровського (1915-1916), Олексіївського (1916-1920) монастирів, єпископом
Углицьким, вікарієм Ярославської єпархії (1920-1922), тимчасово керуючий Ярославською
єпархією (1924-1926), архієпископом Углицьким (1926-1927),
Перу С. належить дослідження «Історія Толгського монастиря 1314-1914 рр.».
Уперше заарештований і кинутий до Ярославської в’язниці (1922).
Удруге заарештований (1924).
Утретє заарештований (1926).
Учетверте заарештований (1927).
Уп’яте заарештований і засланий до могилівського Буйницького Свято-Духового монастиря
(1928).
Ушосте заарештований і засуджений до трьох років ув’язнення в Соловецькому таборі особливого
призначення (1929).
Усьоме заслали на три роки до Сибіру (1932).
Увосьме заарештували і засудили до п’яти років виправно-трудових робіт у кемеровських таборах
(1934).
Удев’яте «трійка» при НКВС по Новосибірській області засудила нашого земляка до вищої міри
покарання – розстрілу (1937).
Посмертно реабілітований (1989).
День пам’яті – 4 листопада.
Серед друзів та близьких знайомих С. – Т. Белавін, С. Страгородський, Є. Кобранов, А.
Преображенський, І. Петрових, Ф. Поздєєвський, Г. Сергєєв, М. Ярославський, В. Ряшенцев, І.
Пустинський та ін.
САМОКИШ Микола Семенович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Художник. Носій кращих традицій батального жанру ХІХ ст.
З міщанської родини.
Народився 13 (25) листопада1860 р. в м. Ніжин Чернігівської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Чернігівської області України).
Помер 18 січня 1944 р. в м. Сімферополь СРСР (нині – столиця Автономної Республіки Крим
України).
Закінчив Ніжинську класичну гімназію (1879), Петербурзьку академії мистецтв (1879-1885),
стажувався в Парижі (1886-1889).
Працював керівником батальної майстерні (1894-1912), викладачем Петербурзької академії
мистецтв (1912-1917), Харківського та Київського художніх інститутів (1936-1941).
Дійсний член Петербурзької академії наук (1890).
Член Санкт-Петербурзького товариства художників.
Лауреат премії С. Г. Строганова (1883).
Кавалер двох Малих (1881; 1884) та Великої (1885) золотих медалей Петербурзької Академії
мистецтв.
Заслужений діяч мистецтв РРФСР (1937).
Друкувався в журналах «Нива», «Сонце Росії», «Мисливець та рибалка».
Спеціалізувався з батального та історичного жанрів з українською тематикою.
Як художник дебютував картиною «Епізод з битви біля Малого Ярославця в 1812 році» (1884).
Серед найвідоміших полотен – «Російська кавалерія, яка повертається після атаки на ворога в 1812
році (1885), «Табун на водопої» (1890), «Табун коней» (1914), «Велика війна в образах і
картинах» (1915), «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва» (1929), «Битва козацьких повстанців з
польськими гусарами при Жовтих Водах в 1648 році» (1930), «Бій Івана Богуна лід Монастирищем
1653» (1931), «Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким», «Бій під Царичанкою 1709»,
«Похід запорожців на Крим» (усі – 1934), , «Харківська фортеця 18 ст.» (1936), альбоми
«Українська старовина» (1900), «Війна 1904-1905 року. З щоденника художника» (1906), «Мотиви
українського орнаменту» (1912).
Пензлю нашого земляка також належать доробки: «Запорожці в поході», «Руйнування Батурина
Меньшиковим», «Кость Гордієнко нищить драгунів Кемпеля», «Розгін демонстрації в Києві у соті
роковини від дня народження Т. Шевченка», «Повстання українських селян на чолі з Іваном
Богуном», «Виїзд до витоків ріки Тисмениці Великих князів Чернігівських, Галицьких і
206
Волинських», «Царські жандарми везуть Шевченка на заслання», «Бій Богуна з Чернецьким під
Монастирищем у 1653 році», «Голод у Криму 1921-22», «Запорожці відбивають полонених», «Під
Бахчисараєм», «Морська битва запорожців з турецьким військовим кораблем», «Козацька
революція 1648 року», «Баталія біля річки Іорі 1880», «Бій під Авіляром 1877 року», «Оборона
Наурської станиці», «Атака лейб-гвардії Литовського полку Н», «Суворов в Альпах», «Подвиг
солдат Раєвського під Салтанівкою», «Перехід Червоної армії через Сиваш».
Брав участь у розписі будинку Полтавського губернського земства (1912).
С. – автор кількох тисяч книжкових ілюстрацій, серед яких «Тарас Бульба», «Дума про Джуру» М.
Гоголя, «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького. «Оповідання» М. Вовчок.
Малюнки С. включені у видання Д. Маковського «Велика війна в образах і картинах» (1915),
«Російським героям Сербії й Чорногорії» (1915).
Всього С. залишив понад 11 тисяч робіт.
Нині його спадщина зберігається в музеях України, Росії та у численних приватних колекціонерів.
Про художника знято документальний фільм (1966), а О. Полкановим написана літературознавча
розвідка «Микола Семенович Самокиш. Життя та творчість».
Ім’я нашого земляка носять Кримське художнє училище, а також вулиця в м. Сімферополь.
Серед друзів та близьких знайомих С. – С. Васильківський, Д. Яворницький, П. Мартинович, О.
Сластьом, Ж. Б. Детайль, Ф. А. Рубо, І. Айвазовський, П. Ісєєв, І. Рєпін, М. Авілов, П. Котов, Б.
Віллевальде, Л. Дмитрієв-Кавказький, І. Кутепов, П. Чистяков, В. Якобі, Г. Савицький та ін.
САМСОНОВ Олександр Васильович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Військовий, державний діяч. Генерал від кавалерії (1910).
З дворянської родини.
Народився 2 (14) листопада 1859 р. в с. Єгорівка Якимівської волості Єлизаветградського повіту
Херсонської губернії Російської імперії (нині – Новоукраїнський район Кіровоградської області
України).
Застрелився 17 (30) серпня 1914 р. в с. Кароліненгоф (Пруссія). Похований на місцевому цвинтарі.
Перепохований в с. Якимівка Єлизаветградського повіту Херсонської губернії Російської імперії
(нині – Маловисківський район Кіровоградської області України). Надгробок не зберігся.
Закінчив київську Володимирську військову гімназію (1875), петербурзьке Миколаївське
кавалерійське училище (1875-1877), Миколаївську академію Генерального штабу (1884).
Служив офіцером 12-го гусарського Охтирського полку, штаб-офіцером для доручень при штабі
Варшавського військового округу (1890-1893), штаб-офіцером для особливих доручень при
командуючому військами Варшавського військового округу (1893-1896), начальником
Єлизаветградського кавалерійського юнкерського училища (1896-1904), командиром Уссурійської
кінної бригади (1904), Сибірської козачої дивізії (1904-1905), начальником штабу Варшавського
військового округу (1905-1907), військовий наказний отаман війська Донського (1907-1909),
генерал-губернатор Туркестану, командувач військами Туркестанського військового округу (1909-1914), командуючий 2-ю армією (1914).
Учасник російсько-турецької (1877-1878), російсько-японської (1904-1905), Першої світової (1914) воєн.
Кавалер орденів св. Ганни 4-го ступеня (1877), св. Станіслава 3-го ступеня (1880), св. Ганни 3-го
ступеня (1885), св. Станіслава 2-го ступеня (1889), св. Ганни 3-го ступеня (1892), св. Володимира
4-го ступеня (1896), св. Володимира 3-го ступеня (1900), св. Станіслава 2-го ступеня з мечами
(1904), св. св. Ганни 1-го ступеня з мечами (1905), св. Володимира 2-го ступеня (1906), св. Георгія
4-го ступеня (1907), Білого Орла (1909), св. Олександра Невського (1913).
Нагороджений золотою зброєю (1906).
На місці поховання нашого земляка, яке нині опинилося на подвір’ї Якимівської середньої школи, за ініціативи сільської громади і обласного історико-культурологічного товариства «Ойкумена»
встановлено пам’ятний знак у вигляді козацького хреста з червоного граніту (2002).
Серед друзів таблизьких знайомих С. – М. Мартос, М. Клюєв, В. Орановський, Ю. Данилов, Я.
Жилінський та ін.
СВІРСЬКИЙ Олексій Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Прозаїк, поет, драматург. Справжнє прізвище – Вігдорович Шимон. Псевдонім – А. Ростовський.
207
З міщанської родини. Батько, Вігдорос А., – робітник.
Народився 26 вересня (8 жовтня) 1865 р. в м. Житомирі Волинської губернії Російської імперії
(нині – адміністративний центр однойменної області України).
Помер 6 грудня 1942 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).
Був безпритульним, поденником, працював у низці культурно-освітніх організацій.
Друкувався в газетах «Петербурзький аркуш», «Приазовський край», «Донська бджола»,
«Ростовські-на-Дону Вісті», «Русь», «Новини», «Біржова газета», журналах «Батьківщина»,
«Рунь».
Як літератор дебютував в газетах «Донська бджола» і «Ростовські-на-Дону Вісті» віршами
«Ростовським поетам» і «Пам’яті О. В. Кольцова» (1892).
Потім настала черга книг «Ростовські нетрі» (1893), «В стінах в’язниці» (1894), «В’язницями і
вертепами» (1895), «Загиблі люди», «Нещасні діти» (обидві – 1898), «Смертна кара» (1899),
«Злочинець» (1900), «Рижок. Пригоди маленького волоцюги» (1901), «На батьківщині» (1902),
«Вічні мандрівники» (1905), «Записки робітника» (1906), «Чорні люди» (1908), «Єврейські
оповідання», «Діти вулиці» (обидві – 1909),
С. – автор п’єс «В’язниця» (1901), «Білий ангел», «На спочинку» (обидві – 1908), «Заратустра села
Будникова».
Перу нашого земляка належить автобіографічна книга «Історія мого життя» (1929-1934).
За життя С. мав 10-томне зібрання творів (1928-1930).
Повість «Рижок. Пригоди маленького волоцюги» екранізована (1960).
У м. Ростові-на-Дону (РФ) іменем нашого земляка названо провулок, а на один з будинків
прикрашає меморіальна дошка «Тут в редакції газети «Приазовський край» в 1893-1895 рр.
працював письменник Свірський Олексій Іванович (1865-1942)».
Що стосується особистого життя, то С. дуже рано втратив батьків (1873).
Серед друзів та близьких знайомих С. – О. Купрін, М. Булгаков, О. Горький, К. Чуковський, М.
Кольцов, Я. Волинський, А. Соболь, С. Максимов та ін.
СВІТОСЛАВСЬКИЙ Сергій Іванович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Художник.
З міщанської родини.
Народився в 1857 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер в 1931 р. в м. Київ СРСР (нині – столиця України).
Навчався в Московському училищі живопису, скульптури та архітектури (1875-1883).
Член Товариства передвижників (1891).
Почесний член Київського відділення Всеросійського товариства захисту тварин.
Друкувався в журналі «Шершень».
Майстер тонкого колориту.
Серед найвідоміших доробків: «Дніпровські пороги» (1887), «Весна на хуторі», «Воли на ниві»
(обидва – 1891), «Вулиця повітового міста» (1895), «Отара в горах», «Кораблі пустелі» (обидва –
1900), «Миргород» (1902), «Вечір у степу», «Зима» (1905), «На річці» (1909).
Доробки нашого земляка зберігаються в музеї українського мистецтва (м. Київ), обласному
художньому музеї (м. Суми), Третьяковській галереї (м. Москва).
Особисте життя С. не склалося. Ще юнаком він закохався в Олександру Орловську, проте вона
обрала іншого, теж, між іншим, художника – М. Пимоненка.
Одруження з донькою нотного видавця Юргенсона щастя не принесла і через чотири роки шлюб
розпався.
Жив удвох з матір’ю, а помер на самоті й у злиднях.
М. Ковалевський пригадує: «Світославський радив не шукати сюжети, а брати їх із того, що перед
очима. Щоб довести це, Сергій Іванович запропонував нам із дружиною вийти з ним на подвір’я.
Недовго думаючи він сів на складаний стільчик, узяв етюдник і палітру й за півгодини з першої ж
калюжі, порослої очеретом, що трапилася йому на очі, зробив пречудовий етюд. «Ось бачите, –
сказав він, – і сюжету ми з вами не шукали, а зробили непогану річ».
Серед друзів та близьких знайомих С. – О. Архипенко, В. Перов, О. Богомазов, М. Ковалевський, О. Саврасов, В. Орловський, П. Третьяков, С. Васильківський, М. Ге, П. Левченко, С. Могилевцев
та ін.
208
СВЯТОПОЛК-МИРСЬКИЙ Дмитро Петрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, критик, літературознавець, філолог.
З дворянської родини. Батько, Святополк-Мирський П., – міністр внутрішніх справ Російської
імперії.
Народився 27 серпня (9 вересня) 1890 р. с. Гіївці Харківського повіту Харківської губернії
Російської імперії (нині –Люботинський район м. Харкова України).
Помер 6 червня 1939 р. в Північно-східному виправно-трудовому таборі на Колимі (нині – с. Атка
Хасинського району Магаданської області РФ). Точне місце поховання – не відоме.
Закінчив 1-у Петербурзьку гімназію, історико-філологічний факультет Петербурзького
університету (1914).
Служив в 4-му лейб-гвардійському стрілецькому полку (1911-1914), був викладачем
Королівського коледжу Лондонського університету і Школи славістичних досліджень (1922-1931).
Учасник Першої світової та російської Громадянської воєн.
Учасник Євразійського руху (1922).
Засновник журналу «Верстви» (1926-1928).
Друкувався в «Літературній газеті», журналах «Criterion», «Echange», «Літературна спадщина»,
«Червона новизна», «Літературний сучасник», «Зірка».
Як літератор дебютував збірником «Вірші. 1906-1910» (1911).
Потім настала черга книг англійською мовою «Сучасна російська література» (1926), «Історія
російської літератури» (1927).
Не сприйнявши більшовицького режиму, емігрував спочатку до Польщі (1920), Греції (1920) і,
зрештою – Англії (1921-1932).
За сприяння М. Горького повернувся до Радянського Союзу (1932). Побачили світ есе
«Інтелліджентсіа» (1934), статті «З сучасної англійської літератури» (1933), «Про «Улісса»«
(1935), «Про деякі питання вивчення російської літератури XVIII ст.» (1933), «Задумка і
виконання» (1934), уривки з біографії О. Пушкіна (1937), «Антологія нової англійської поезії»
(1938). Остання розвідка отримала неабияку популярність, однак ім’я укладача було знято і
замінено ім’ям перекладача М. Гутнера («гутнерівська антологія»).
Перу С.-М. також належить глава «ГПУ, інженери, проект» у колективній книзі «Канал імені
Сталіна», присвяченій будівництву Біломорканалу силами ув’язнених (1934).
Заарештований за «підозрою в шпигунстві» і засуджений до 8 років виправно-трудових робіт
(1937).
Посмертно реабілітований.
Серед друзів та близьких знайомих С.-М. – М. Горький, В. Набоков, Т. Еліот, М. Гумільов, В.
Іванов, С. Ефрон, Л. Пумпянський, М. Цвєтаєва, М. Трубецькой, М. Гутнер, В. Жирмунський, М.
Кузьмін, Г. Ахматова, О. Мандельштам, П. Сувчинський, М. Недоброво та ін.
СЕДЕНКО Ферапонт Іванович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Журналіст, соціолог, бібліограф. Псевдонім – Петро Витязєв.
З військової родини. Батько, Седенко І., – вільний штурман.
Народився в 1886 р. в м. Акерман Бессарабської губернії Російської імперії (нині – м. Білгород-
Дністровський Одеської області України).
Розстріляний 14 червня 1938 р. в одній із сталінських катівень. Похований на московському
цвинтарі «Комунарка».
Навчався в Новоросійському (1905-1907), на юридичному факультеті Петербурзького (1910-1911) університетів.
Служив в діючій армії (1915-1917), працював директором кооперативного видавництва
«Революційна думка» (1917-1918), видавництва «Колос» (1918-1926).
Член-кореспондент Вологодського товариства вивчення Північного краю (1915).
Друкувався в журналах «Голос минулого», «Щомісячний журнал», «Народна думка».
Як літератор дебютував низкою літературознавчих нарисів в вологодських газетах (1913).
Потім настала черга статей з бібліографії, книговидавництва, розвідок, присвячених життю та
діяльності П. Лаврова.
С. брав участь у підготовці збірників серії «Літературна спадщина».
209
З владою наш земляк порозуміння ніколи не знаходив. За царизму як активного учасника у
студентських заворушень його заарештували спочатку в Одесі (1905), а потім – Петербурзі (1910-1911). Після третього судового вироку неслуха відправили в заслання до Вологодської губернії
(1912-1915).
За часів більшовизму С. вперше кинули до табору, невільники якого гнули спини на будівництві
Біломорканалу (1930). Потім сталося «послаблення»: табір замінили засланням до Нижнього
Новгорода і Ульяновська (1931-1933).
Вдруге і останнє за нашим земляком прийшли як за «активним учасником антирадянської
есерівської терористичної організації» (1938). Вироком військової колегії Верховного суду СРСР
уже через три місяці засудили до розстрілу. Стратили «ворога народу» того ж дня.
Серед друзів та близьких знайомих С. – П. Сорокін, Д. Анучин, Л. Пантелєєв, В. Трапезников, К.
Жаков, В. Свєшніков, В. Бонч-Бруєвич, Д. Золотарьов, М. Рубакін, В. Воровський, С. Венгеров, М.
Сажин, О. Пругавін, В. Семевський, В. Чернов, С. Руденко, О. Тарутін, В. Фігнер та ін.
СЕЛІВАНОВСЬКИЙ Олексій Павлович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Журналіст, літературний критик. Фундатор і перший головний редактор «Літературної газети».
З родини службовців.
Народився 23 березня 1900 р. в м. Ольгопіль Подільської губернії Російської імперії (нині –
Чечельницький район Вінницької області України).
Розстріляний більшовиками 21 квітня 1938 р. на об’єкті НКВС
«
М
о
н
а
с
т
и
р
»
п
і
д
м
.
М
о
с
к
в
а
(нині – Московська область РФ). Похований в одній з братських могил.
Закінчив Київське реальне училище (1917).
Працював редактором газет в Курську і Миколаєві (1919-1924), кореспондентом донецької газети
«Всеросійська кочегарка» (1924-1925), редактором газети «Луганська правда» (1925-1926),
секретарем з національних питань Всесоюзної асоціації пролетарських письменників (1926-1929), відповідальним редактором «Літературної газети» (1929-1937).
Друкувався в газетах «Правда», «Літературна газета», журналах «Новий світ», «Вибій», «На
літературному посту», «Жовтень», «Літературний критик», «Молода гвардія», «Літературне
навчання».
С. – автор розвідок Очікування нової людини», «Підступність і любов Занда», «Сміх Ільфа і
Петрова», «Право на мрію», «Голос з того боку», «Поезія Пролеткульту і «Кузні»,
«Конструктивізм».
У його доробку також – книги «Попутництво і союзництво» (1932), «Поезія і поети» (1933), «В
літературних боях», «Нариси з історії російської радянської поезії» (обидві – 1936).
З владою порозуміння не знаходив: як контрреволюціонера його заарештували (1937) і
розстріляли (1938).
Посмертно реабілітований (1956).
Та ось яка дивна притичина: журналіста спочатку «помилково» убили фізично, а опісля
реабілітації знищують пам’ять про нього. Як повідомляє інтернет-довідник «Репресовані
літературознавці і критики: вилучення всіх творів», донині залишаються у російських спецхранах
книги О. Селівановського «Попутництво і союзництво» (1932) та «Нариси з історії російської
поезії» (1936).
Серед друзів та близьких знайомих С. – М. Шолохов, О. Фадєєв, Б. Горбатов, І. Бабель, О.
Серафимович, П. Безпощадний, О. Фарбер та ін.
СЕМИРАДСЬКИЙ Генріх (Гектор) Іполитович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник.
З лікарської родини. Батько, Семирадський І., – військовий медик.
Народився 24 жовтня 1843 р. в м. Новобілгород Харківської губернії Російської імперії (нині – м.
Печеніги, адміністративний центр однойменного району Харківської області України).
Помер 22 серпня (5 вересня) 1902 р. у власному маєтку Стшалково поблизу м. Новородомськ
Петроковської губернії (нині – Катовицьке воєводство Польщі). Похований в костьолі «На
Скалці» м. Краків (Польща).
210
Закінчив 2-у харківську гімназію (1860), навчався на фізико-математичному факультеті
харківського університету (1860-1864), в Петербурзькій академії мистецтв (1864-1870), по
закінченні якої отримав не тільки звання художника 1 ступеня, й право на шестирічне закордонне
пансіонерство.
Дійсний член Петербурзької академії мистецтв (1873).
Член Берлінської, Стокгольмської, Римської, Туринської академій витончених мистецтв.
Член-кореспондентом Паризької академій витончених мистецтв.
На замовлення флорентійської (Італія) картинної галереї «Уффіца» написав власний портрет для її
історичного зібрання.
Лауреат Малої (1868) і Великої (1870) золотих медалей Петербурзької академії мистецтв, Золотих
медалей паризької (1878) і Мельнбурзької (1889) Всесвітніх виставок.
Кавалер французького ордена Почесного легіону.
Серед найвідоміших полотен: «Римляни блискучих часів цезаризму», «Елегія», «Танок серед
мечів», «Продавець амулетів», «Жрець Ізиди», «Пісня невільниці», «Таємна вечеря», «Хрещення
Спасителя» , «Спалення Русса», «Шопен у князя Радзівіла», «Фріна на святі Посейдона в
Елевзисі», «Христос і грішниця», «За прикладом богів», «Гонителі християн біля входу в
катакомби», «Вибір між невільницею і дорогою вазою», «Римський жебрак», «Світочі Нерона»,
«Оргія часів Тиберія на острові Капрі», «Спокуса», «Похорон древнього руса в Болгарах»,
«Тризна дружинників Святослава при облозі Доростола», «Христос у Марфи і Марії», «Дірцея в
римському цирку», «Спокуса святого Ієроніма», «Перед купанням», «Краса і кохання», «Біля
фонтану».
У своїй творчості наш земляк віддавав перевагу античним, біблійним і історичним сюжетам.
Колоритні сполучення, повні гармонії і смаку експресія і розмаїтість поз та облич, ефекти
освітлення, рух складають головні достоїнства його полотен.
Нині доробки С. зберігаються в Краківському художньому музеї (Польща), музеях академії
мистецтв, Російському державному і Олександра III (усі – м. Санкт-Петербург, РФ), історичному
музеї і храмі Христа Спасителя (м. Москва, РФ), Олександрівському палаці (Царське село, РФ), низці приватних колекцій.
В с. Печеніги встановлено пам’ятник землякові (2002).
Серед друзів та близьких знайомих С. – Д. Безперчий, С. Левандовський, В. Полєнов, О. Уваров, К. Маковський, Д. Григорович, О. Ріццоні, К. Крижицький, О. Рєзанов, Л. Лагоріо, О.
Ковалевський, К. Пілоті, І. Крачковський та ін.
СЕТНИЦЬКИЙ Микола Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Економіст, філософ, публіцист, поет. Псевдоніми – А. Остромиров, Кононов, Коновалов, Узелков, Гежелинський.
З дворянської родини. Батько, Сетницький О., – фабричний інспектор.
Народився в 1888 р. в м. Ольгополь Волинської губернії Російської імперії (нині – Чечельницький
район Вінницької області України).
Розстріляний більшовиками 4 листопада 1937 р. в одному з енкавеесівських застінків м. Москва.
Похований в братській могилі Донського цвинтаря.
Закінчив Петроковську класичну гімназію (1908), навчався на відділенні східних мов (1908-1909), закінчив юридичний факультет (1909-1914) Петербурзького університету.
Працював економістом і статистиком низки державних установ (1913-1919), викладачем
Одеського університету (1919-1920), заступником завідувача (1920-1921), завідувачем Одеським
губстатбюро (1921-1922), секретар Концесійного комітету РРФСР (1922), співробітником відділу
торгівлі Всеросійської ради народного господарства (1923-1924), Комісаріату пошти і телеграфі
(1924-1925), економічного бюро КВЖД (1925-1929), викладачем Харбінських юридичного
факультету (1925-1934) і політехнічного інституту (1931-1935), співробітником Комісії з евакуації
(1935), планового відділу Московської Казанської залізниці (1935-1936), старшим науковим
співробітником Інституту світового господарства і світової політики (1936-1937).
Друкувався в «Вістях юридичного факультету в Харбіні», «Віснику Маньчжурії», «Економічному
бюлетені Китайсько-східної залізниці».
Перу нашого земляка належать наступні книги: «Статистика, література і поезія. До питання про
план дослідження» (1922), «Капіталістичних лад в зображенні М. Ф. Федорова» (1926), «Микола
Федорович Федоров (Біографія)», «Російські мислителі про Китай (М. Федоров і Вл. Солойов)»
211
(обидва – 1928), «Організація світовпливу», «Про кінцевий ідеал» (обидва – 1932), «СРСР, Китай і
Японія», «Вістря світової кризи» (обидва – 1933).
С. також автор доробків «Порівняльний баланс зовнішньої торгівлі Маньчжурії», «Зовнішня
торгівля П. Маньчжурії», «Світовий ринок оліїстих», «Порт-дайрен»
Всього він опублікував 49 робіт на економічні теми.
Емігрував до Китаю (1925), проте повернувся (1935). Через два роки заарештований «за зраду
Батьківщини і шпигунство на користь Японії» і Військовою колегією Верховного суду СРСР
засуджений до вищої міри покарання (1937).
Того ж року до 8 років сталінських концтаборів була засуджена і дружина нашого земляка О.
Сетницька (Дубяго).
Обоє реабілітовані «за відсутністю складу злочину» (1956).
Серед друзів та близьких знайомих С. – М. Бердяєв, М. Лосський, Л. Пастернак, М. Устрялов, В.
Муравйов, О. Горський, Є. Яшнов, В. Катаєв, С. Бекнєв, Е. Багрицький, Ю. Олеша, В. Савельєв та
ін.
СЄДОВ Георгій Якович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Гідрограф.
З робітничої родини. Батько, Сєдов Я., – рибалка.
Народився 23 квітня (5 травня) 1877 р. в с. Крива Коса Катеринославської губернії Російської
імперії (нині – селище Сєдово Новоазовського району Донецької області України).
Помер 20 лютого (5 березня) 1914 р. в Арктиці. Похований на мисі Аук о. Рудольфа.
Закінчив церковнопарафіяльну школу, морехідні класи в Ростові-на-Дону, отримавши посвідчення
штурмана далекого плавання (1898), екстерном здав екзамени в Морському корпусі і став
поручиком (1901).
Був помічником капітана між Новоросійськом і Батумі (1899-1901), брав участь в гідрографічній
експедиції в Північній Льодовитий океан (1902-1903), під час російсько-японської війни
командував міноноскою в Амурській затоці (1904-1905), помічником лоцмейстера Миколаївської-
на-Амурі фортеці (1906), досліджував Каспійське море, витоки річки Колими, зимував на Новій
Землі (все – 1908-1910), на приватні пожертвування організував експедицію на санях до
Північного полюсу (1912-1914).
З неї наш земляк, на жаль, не повернувся. Через непрохідні льоди, через те, що корабель раптово
сів на мілину, а потім – нестачу вугілля, полярники змушені були провести біля Нової Землі і
Землі Франца-Йосипа дві незаплановані зимівлі. В результаті С. захворів на цингу. І все ж на
трьох собачих запряжках в супроводі двох матросів вирушив до Північного полюсу. Проте
дістатися своєї мети не зміг – помер дорогою.
І все ж експедиція зібрала великий матеріал з океанографії, метеорології, земного магнетизму, а
також свідчення про геологічну будову відвіданих островів.
Ім’ям нашого земляка названі селище (колишня Крива Коса) і музей в Донецькій області, вулиці в
містах Макіївка Донецької області України, Москва і Новокузнецьк Кемеровської області РФ,
криголам, низку інших кораблів, дві затоки і пік на Новій Землі, льодовик і мис на Землі Франца-
Йосипа, архіпелаг в Карському морі, острів у Баренцовому морі, мис в Антарктиді.
З нагоди 130-річчя з дня народження С. російський барк «Сєдов» пройшов маршрутом
легендарного мореплавця (2006-2007).
Серед друзів та близьких знайомих С. – М. Павлов, М. Захаров, О. Варнеке, Г. Линник, М. Пінегін, А. Пастушний, І. Зандер, М. Суворін та ін.
СИМИРЕНКО Лев Платонович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Учений-садівник. Фундатор агроекології плодових культур; першого в Європі помологічного
розплідника і маткового саду; власник найбільшої в Європі колекції плодових, ягідних і
декоративних рослин; першим застосував зимове щеплення на теренах Російської імперії. В
помології існують наукові поняття «промислове плодівництво», «промисловий сад» і
«промисловий сорт»; є сорт яблук «Ренет Симиренка».
З поміщицької родини. Батько, Симиренко П., – цукрозаводчик.
Народився 19 лютого 1855 р. в родовому маєтку Платонів Хутір Черкаського повіту Київської
губернії Російської імперії (нині – Городищенський район Черкаської області України).
212
Убитий 24 грудня 1919 р. (6 січня 1920 р.) в родовому маєтку Платонів Хутір Черкаського повіту
Київської губернії Російської імперії (нині – Городищенський район Черкаської області України)
за нез’ясованих обставин (за офіційною версією – бандитами, за неофіційною – чекістами).
Закінчив одеську приватну гімназію Керрі (1872), навчався на фізико-математичному факультеті
Новоросійського університету (1872-1873), в Петербурзькому політехнічному інституті (1873-
1874), на природничому відділенні Київського університету св. Володимира (1874-1876), закінчив
Новоросійський університет (1876-1879).
Почесний громадянин м. Одеси.
Член-кореспондент Бельгійського товариства садівництва (1894).
Член Французького національного помологічного товариства (1895).
Кавалер великої золотої медалі ювілейної виставки Російського Імператорського помологічного
товариства (1908).
Спеціалізувався з проблем інтродукції, запровадження нових сортів плодових і ягідних культур.
Перу нашого земляка належать наукові розвідки «Досвід і дослідження кримського промислового
плодівництва», «Матеріали до вивчення кримського промислового плодівництва», капітальна
праця на 2000 сторінок «Кримське промислове садівництво», а також тритомна «Помологія».
З владою порозуміння не знаходив. Перший обшук стався у справі за підозрою про підготовку
повалення царизму (1874). Зобов’язаний підпискою про невиїзд.
Удруге обшуканий в Одесі (1879).
Утретє обшуканий і заарештований у справі про приналежність до революційного гуртка і за
розпорядженням Київського генерал-губернатора на п’ять років запроторений під нагляд поліції
до Красноярського краю (1879).
За найвищим розпорядженням переведений до Іркутської губернії (1883).
Після звільнення мешкав в Черкаському повіті, м. Курську, знову Черкаському повіті під
поліцейським наглядом, від якого офіційно був зрештою звільнений (1894).
Що стосується особистого життя, то сина нашого земляка Володимира за стандартним
звинуваченням в приналежності до антирадянської щкідницької організації розстріляли (1938).
В Україні зусиллями Тетяни – доньки С. – видруковано двотомник «Часткове сортознавство
плодових рослин» (1995-1996).
У Києві одна з вулиць носить ім’я нашого земляка.
Серед друзів та близьких знайомих С. – С. Мокржицький, В. Дебогорій-Мокрієвич, А. Желябов, Д.
Лизогуб, В. Осинський, Я. Стефанович, І. Білоконський та ін.
СИНАЙСЬКИЙ Віктор Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Скульптор.
З міщанської родини.
Народився 21 жовтня (2 листопада) 1893 р. в м. Маріуполь Катеринославської губернії Російської
імперії (нині – місто обласного підпорядкування Донецької області України).
Помер 27 січня 1968 р. в м. Ленінград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований на
Великоохтинському цвинтарі.
Навчався в Одеському художньому училищі (1913-1916), скульптурних класах Вищого
художнього училища при Петербурзькій академії мистецтв (1917-1921), майстерні О. Матвєєва (з
1921-1922).
Працював викладачем Ленінградської академії мистецтв (1921-1951, з перервами),
Ленінградського вищого художньо-промислового училища (1951-1965).
Серед найвідоміших творінь С. – бюст Ф. Лассалю, пам’ятник Г. Гейне (обидва – 1918), статуя
«Молодий робітник» (1937), пам’ятник-бюст В. Рентгену (1927-1928), статуя «Осоавіахімовець»
(1932), пам’ятники М. Арінкіну (1947), П. Чебишеву ( 1953-1955), М. Добролюбову, Ф. Шубіну
(обидва – 1959).
Доробки нашого земляка прикрашають Російський державний музей, Михайлівський сад,
проспекти, вулиці (усі – м. Санкт-Петербург, РФ), Третьяковську галерею (м. Москва, РФ).
У мистецтві С. традиції високої класики здобули сучасне звучання. Пластичні образи, знайдені в
реальності, у процесі узагальнення поетично ідеалізувалися. У задумах сполучалися правда життя, гармонія природних форм і класично ясна завершеність композицій. До того ж, наш земляк виявив
себе і як блискучий майстер декоративного рельєфу.
213
За спогадами І. Стадничука, у 1951 р. С. одержав замовлення на пам’ятник Сталіну. Коли ескіз був
готовий, запросили відповідну комісію Спілки художників. Комісія увійшла до майстерні й
обімліла: голий вождь стояв з військовим кашкетом на голові, погонами генералісимуса на голих
плечах і мав детально пророблені чоловічі органи дещо збільшеного розміру. Поважні дядьки
миттєво вискочили геть.
Серед друзів та близьких знайомих С. – К. Констанді, Г. Залеман, С. Сперанський, М. Кочуков, І.
Вєнкова, В. Рибаков, П. Бучкін, В. Мухіна, К. Рудаков, М. Габеїдр, В. Беклемішев, М. Анікушін та
ін.
СИНЕЛЬНИКОВ Кирило Дмитрович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Фізик. Першим на теренах СРСР розщепив атомне ядро штучно прискореними протонами (1932).
Винахідник пастки з просторово-періодичним магнітним полем. У фізиці існує науковий термін
«пастка Синельникова».
З міщанської родини.
Народився 29 травня 1901 р. в м. Павлоград Павлоградського повіту Катеринославської губернії
Російської імперії (нині – Дніпропетровська область України).
Помер 16 жовтня 1966 р. в м. Харків СРСР (нині – адміністративний центр однойменної області
України). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив Кримський університет (1923).
Був науковим співробітником Ленінградського фізико-технічного інституту (1924-1928),
британської лабораторії Е. Резерфорда (1928-1930), завідуючим відділом (1930-1944), директором
(1944-1965) Харківського фізико-технічного інституту.
Академік академії наук УРСР (1948).
Спеціалізувався з проблем ядерної фізики, фізики плазми і керованого термоядерного синтезу, фізики і техніки прискорювачів, фізичної і електронної оптики, фізики і техніки вакууму,
фізичного матеріалознавства, фізики діелектриків і напівпровідників.
Наш земляк розробив перші на теренах СРСР дифузійні масляні насоси (1938-1941); був
ініціатором застосування глибокого вакууму для створення нових матеріалів з високими фізико-
хімічними характеристиками; запропонував метод вакуумної дистиляції, вперше використаний
для очищення берилію (1950-1952).
Спільно з А. К. Вальтером, О. І. Лейпунським і Г. Д. Латишевим розщепив ядро атома літію
протонами, прискореними до 300 – 400 кеВ (1932); з А. К. Вальтером побудував найбільший тоді в
Європі електростатичний прискорювач на 3,5 меВ (1937); з В. Є Івановим вперше побудував
вакуумні прокатні стани і провів дослідження з плющення берилію, цирконію, урану та інших
металів; з В. Ф. Зеленським відкрив радіаційне зростання урану (поч. 50-х).
Друкувався в журналах «Радянська фізика», «Журнал теоретичної фізики».
Всього перу нашого земляка належить близько 200 наукових праць.
За видатні досягнення в області фізики академія наук УРСР заснувала премію ім. К. Д.
Синельникова (1975).
Серед друзів та близьких знайомих С. – І. Курчатов, В. Супруненко, Д. Кокрофт, В. Іванов, Г.
Гамов, Д. Улезко, П. Капіца, В. Зеленський, А. Вальтер, Я. Файнберг, В. Толок, Г. Мілютін, А.
Ямницький, І. Гришаєв, О. Лейпунський, В. Амоненко, В. Падалка, Г. Латишев та ін.
СИНЬОГУБ Сергій Силович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, мемуарист. Псевдонім – Вербівчанин.
З дворянської родини. Батько, Синьогуб С., – генерал, учасник російсько-турецької війни 1828 р.
Народився 1 (13) грудня 1851 р. в с. Привілля Олександрівського повіту Катеринославської
губернії Російської імперії (нині – Криничанський район Дніпропетровської області України).
Помер 20 жовтня (2 листопада) 1907 в м. Томськ Російської імперії (нині – обласний центр РФ).
Навчався в одній з Мінських гімназій, Петербурзькому технологічному інституті (1871-1872).
Працював вчителем в с. Губин Куток Тверської губернії (нині – Тверська область РФ).
Друкувався в «Сибірській газеті», журналі «Російське багатство».
Перу нашого земляка належать збірники «Вірші», «Із-за гратів», поеми-билини «Ілля Муромець»,
«Степан Разін», «Отаман Сидорка», спогади «Нотатки чайковця».
214
Кращий тюремний поет 1870-х років.
Активний учасник «ходіння в народ». Був заарештований у зв’язку з «процесом 193-х» і понад
чотири роки провів в Петропавловській фортеці під слідством (1873-1878).
Засуджений до 9 років каторжних робіт і довічне поселення в Сибіру. Відбув покарання в Нижньо-
Карійскій в’язниці, після чого направлений до Чити і Томська.
Історія кохання нашого земляка і Л. Чемоданової лягла в основу художнього фільму «Нас вінчали
не в церкві» (1982).
А ось що про історію повідомляєтся у збірнику «Короткий начерк історії «Народної волі»: «Він
викликався поїхати в глухе село під В’яткою, аби визволити шляхом фіктивного одруження юну
дівчину, котра мріяла про свободу і учительство. І поїхав, і чудово зіграв свою роль, і виніс
болісне для нього весілля і незручності, пов’язані з важкою двозначністю подальших декількох
днів, і відвіз врятовану для нового життя Ларису. Лише одне затьмарювало його гордість своїм
вчинком: він закохався в неї, а вимушений був мовчати. Вслухайтеся в цю логіку, ось його власні
слова: «Ніколи б я не зміг заявити Ларі, що я в неї закоханий до безтями: це було б злочином, посяганням з мого боку на її свободу, оскільки я був її законний чоловік». І вона кохала його, не
сміючи признатися. І тут все кінчилося як завжди, і якось вони впали в обійми один одному, не в
силах більше виносити штучну муку розділення. А потім, віддавши дитину подрузі, вона виїхала
за ним до Сибіру».
Серед друзів та близьких знайомих С. – Л. Тихомиров, П. Алєксєєв, С. Перовська, П. Баллод, С.
Ковалик, Л. Дейч, І. Мишкін та ін.
СИПЯГІН Дмитро Сергійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Державний діяч. Міністр внутрішніх справ Російської імперії.
З дворянської родини. Дід, Сипягін М., – учасник усіх воєн з Наполеоном, військовий губернатор
Тифліса, котрий побудував перші грузинські світські школи і заснував першу російську газету в
Закавказзі.
Народився 8 (20) березня 1853 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Загинув під час терористичного акту 2 (15) квітня 1902 р. в м. Петербург Російської імперії (нині –
м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив юридичний факультет Петербурзького університету (1874).
Був чиновником міністерства внутрішніх справ (1874-1881), Волоколамським повітовим
маршалком дворянства (1881-1886), харківським віце-губернатором (1886-1888), курляндським
(1888-1891), московський (1891-1893) губернатором, товаришем міністра державного майна (1893-1894), товаришем міністра внутрішніх справ (1894), єгермейстером (1894-1895), головним
керуючим імператорською канцелярією з прийняття прохань (1895-1899), міністром внутрішніх
справ (1900-1902).
Член Державної Ради (1900).
Ініціатор скликання «Особливої наради про потреби сільськогосподарської промисловості» (1902).
Здійснював жорсткі заходи проти студентського, робочого і селянського руху, русифікаторську
політику відносно національних околиць.
Серед друзів та близьких знайомих С. – С. Вітте, В. Мещерський, М. Боголєпов, П. Святополк-
Мірський, П. Дурново, С. Зволянський, О. Стішинський, М. Остен-Сакен, П. Ванновський, М.
Клейгельс та ін.
СІКОРСЬКИЙ Іван Олексійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Психолог, теоретик націоналізму, публіцист. Один з фундаторів дитячої психології і
психопатології на теренах Російської імперії.
З родини священика. Син, Сікорський І., – авіаконструктор, один з фундаторів світового
авіабудування.
Народився 26 травня (7 червня) 1842 р. в с. Антонів Сквирського повіту Київської губернії
Російської імперії (нині – Сквирський район Київської області України).
Помер 1 (14) лютого 1919 р. в м. Київ Української Народної Республіки (нині – столиця України).
Похований на Байковому цвинтарі.
Навчався в духовному училищі, закінчив Київську духовну семінарію (1863), медичний факультет
Київського університету (1863-1869). Готувався до захисту вченого звання (1869-1872).
215
Працював в низці петербурзьких лікарень для психічно хворих, приват-доцентом Медико-
хірургічної академії (до 1885), викладачем Київського університету (1885-1918).
Голови Київського Фребелівського товариства, член Київського психіатричного товариства,
Південно-західного товариства тверезості, Опікунського комітету у справах засуджених.
Засновник і редактор журналу «Питання нервово-психічної медицини і психології» (1896-1918).
Дебютував науковою працею «Про лімфатичні судини легенів» (1872).
Потім настала черга доробків: «Риси з психології слов’ян» (1895), «Епідемічні вільні смерті і
самогубства на Терновських хуторах (поблизу Тирасполя). Психологічне дослідження» (1897),
«Алкоголізм і питна справа» (1897), «Про успіхи медицини в справі охорони вищих сторін
здоров’я» (1898), «Про вплив спиртних напоїв на здоров’я і моральність населення Росії», «Про
заїкуватість» (обидві – 1899), п’ятитомний «Збірник науково-літературних статей з питань
суспільної психології, виховання і нервово-психічної гігієни» (1899), «Загальна психологія з
фізіономістикою в ілюстрованому викладі», «Психологічні засади виховання» (обидві – 1905),
«Психологічні основи виховання і навчання» (1909), «Душа дитини» (1911), «Велика криза, яка
насувається через вживання вина» (1912).
Етапними стали й наукові розвідки «Про явища розумового стомлення дітей шкільного віку»,
«Психіатрія», «Основи виховання і навчання», «Початки психології», «Виховання у віці першого
дитинства».
Наш земляк першим у світі застосував експериментальний метод вивчення дитячої психології, організував лікарсько-педагогічний інститут для розумово відсталих дітей, а згодом – і Інститут
дитячої психопатології (1912).
Власну величезну бібліотеку С. заповів Київському університету.
Вчений у якості незалежного експерта брав участь у т. зв. «справі Бейліса», пов’язаній з вбивством
учня духовного училища А. Ющинського 1913) і його висновок став головним підтвердженням
ритуальності злочину, здійсненого євреями.
Серед друзів та близьких знайомих С. – М. Лапинський, В. Селецький, М. Хржонщевський та ін.
СІКОРСЬКИЙ Ігор Іванович
Національний статус, що склався у світі: американо-російський.
Авіаконструктор, пілот. Один з фундаторів світового авіабудування.
З лікарської родини. Батько, Сікорський І., – один з фундаторів дитячої психології і психопатології
на теренах Російської імперії.
Народився 13 (25) травня 1889 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 26 жовтня 1972 р. в м. Істон (штат Коннектікут, США). Похований на місцевому цвинтарі.
Навчався в гімназії, Петербурзькому морському кадетському корпусі, французькій технічній
школі Дювіньо де Ланно, Київському політехнічному інституті.
Працював головним конструктором авіаційного відділу Русько-Балтського заводу (1912).
Кавалер почесної медалі Джона Фріца «За науково-технічні досягнення в області
фундаментальних і прикладних наук» (серед авіаконструкторів її мають лише двоє – ще О. Райт).
Перші два гелікоптери власної конструкції побудував у Києві (1908-1911), які при вазі 180 кг
могли злітати, щоправда, без пілота.
Злетів на літаку власної моделі (1910).
Під керівництвом С. започаткована багатодвигунна авіація: наш земляк першим у світі підняв у
повітря на «Російському витязі» 8 осіб, протримавшись майже дві години (1913). Уже наступного
року рекорд буде доведено до 10 пасажирів, половина з яких будуть членами Державної думи.
Наш земляк з колегами на літаку «Ілля Муромець» здійснили найдовший у світі переліт по
маршруту «Петербург – Київ» і назад.
С. – конструктор гелікоптерів з газотурбінними двигунами, амфібій, «літаючих кранів»,
гідролітаків, трансатлантичних лайнерів. Саме на його гелікоптерах здійснені перші перельоти з
дозаправленням у повітрі через Атлантичний (1967) й Тихий (1970) океани.
Події 1917 р. нашому земляку не припали до вподоби. Під загрозою арешту на пароплаві він
залишив Росію (1918).
Мешкав в Англії, Франції і, нарешті, США (1919). Даава приватні уроки, читає лекції з астрономії
й авіації. А далі створює компанію «Сікорський Аероінжиніринг Корпорейшн» (1923). Вона
розміщується то в курнику, то в старезному ангарі.
Перший літак S-29А вдало стартував лише з другої спроби (1924).
216
Потім настала черга літака-амфібії S-38 й «літаючого човна» S-42, який встановлює низку
світових рекордів швидкості та вантажопідйомності (1934). А амфібія S-43 бере участь в пошуках
зниклого в північних льодах екіпажу радянського пілота С. Леваневского.
Пізніше наш земляк створює нову компанію – «Сікорський Авіейшн Корпорейшн» і починає
посилено конструювати гелікоптери. Успіхи настільки очевидні, що екс-киянину довіряють
створювати повітряні засоби пересування для американських президентів. Між іншим, на одному
з них – S-58 – Д. Ейзенхауер «катав» радянського лідера М. Хрущова.
Компанія «Sikorsky» успішно провела перше льотне випробування дослідного зразка
найшвидшого в світі легкого гвинтокрила вогняної підтримки X2, здатного розвивати швидкість
до 470 кілометрів на годину (2008).
С. – автор книги «Повітряний шлях» (1920).
Щодо особистого життя, то з першою дружиною наш земляк, маючи доньку Тетяну, розлучився.
Вдруге він одружився з Є. Семеновою (1924). З нею авіаконструктор був не тільки щасливим, а й
мав чотирьох синів.
Ім’я нашого земляка викарбуване в Національному залі Слави США.
Воно також присвоєне одній із площ м. Санкт-Петербург РФ.
Серед друзів та близьких знайомих С. – К. Захарченко, Л. Блеріо, Ф. Фербер, М. Шидловський, С.
Рахманінов, Б. Юр’єв та ін.
СІЛЬВАЙ Іван Антонович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, прозаїк, публіцист, фольклорист, церковний проповідник. Псевдонім – Уріїл Метеор.
З родини священика.
Народився 15 березня 1838 р. в с. Сускове Угорської Руси (нині – Свалявський район
Помер в 1904 р.
Початкову освіту здобув удома, навчався в Ужгородській гімназії, Сатмарській семінарії, в
Будапештському університеті.
Навчаючись у Будапешті, відвідував одночасно два літературні гуртки: «Мадярську школу» і
«Слов’янську школу».
Друкувався в газетах «Церковний вісник», «Світ», «Церковна газета», «Новий світ», «Карпати»,
«Слово», «Новий пролом», «Листок», а також в «Календарях» і «Слов’янському збірнику».
Увійшов в історію як яскравий борець проти мадяризації та асиміляції закарпатоукраїнців.
Писав «язичієм». Його перу належать низка віршів, ліричних пісень, балад, поем («Федір
Коріятович»), повістей-сатир («Крайцерова комедія», «Мільйонер»), оповідань, байок, надгробних
проповідей, «Автобіографія». Цінною є праця про закарпатські чудотворні ікони «Наші скарби».
Всього творчий спадок нашого земляка складає 28 прозових доробків, 128 поетичних творів, 35
байок, 40 надгробних проповідей.
Збирав матеріали з історії та етнографії.
Твори С., які складають чотири об’ємні рукописні томи, зберігаються в домашньому архіві
відомого фольклориста та літературознавця П. В. Лінтура.
На інтернет-порталі «Колиба» про земляка з пошаною мовиться: «Більшість творів І. Сільвая
опубліковано під псевдонімом Уріїл Метеор («Уріїл» – «господнє полум’я»). Але псевдонім він
взяв не з цензурних міркувань, бо вся тогочасна інтелігенція Закарпаття знала, хто такий Уріїл
Метеор. Навіть розгніваний єпископ С. Панкович, який проводив антиукраїнську політику, після
появи «Крайцерової комедії» в газеті «Світ» (1870) відразу викликав Сільвая як автора
«пасквільного» твору. Свій псевдонім І. А. Сільвай створив суто як будительський, вкладаючи в
нього ідею про своє високе покликання – освітити шлях народу, повести його до кращого життя».
Іменем нашого земляка названо вулицю в м. Ужгород.
Серед друзів та близьких знайомих С. – Є. Фенцик, П. Чучка, А. Павлович, М. Гомичков, І.
Рошкович, С. Ханат, М. Потрадов, І. Мураній, А. Добрянський, І. Раковський, К. Злоцький, Й.
Рубій, П. Азарій, М. Валковський, І. Мондок, В. Гебей, І. Дешко та ін.
СКАДОВСЬКИЙ Іван Георгійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Священик. В чернецтві – Іван (1918). Зарахований до лику святих Російською Православною
Церквою (2000).
217
З дворянської родини. Батько, Скадовський Г., – херсонський повітовий маршалок дворянства.
Народився 30 травня 1874 р. в м. Херсон Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Розстріляний 23 листопада 1937 р. в м. Турткуль Узбецької РСР СРСР (нині – Республіка
Узбекистан). Похований в невідомій братській могилі.
Закінчив реальне (1890) і сільськогосподарське (1896) училища, вищі курси хімії, виноробства і
виноградарювання (1902).
Працював земським начальником Херсонського повіту (1906-1909), служив в армії (1916-1917),
був священиком Херсонських архієрейської церкви (1918-1922) і міського собору (1922-1925),
церкви на цвинтарі (1925-1926),
З більшовицькою владою порозуміння не знаходив. Був заарештований у т.зв. «справі херсонської
групи одеської філії Істинно-Православної Церкви» (1931), засуджений до п’яти років позбавлення
волі й запроторений до Вішерських таборів. Через два роки в’язницю замінили засланням в м.
Комишин Сталінградської області (1933).
Вдруге зазнав арешту разом з архієпископом Прокопієм (1934). Особлива нарада при НКВС СРСР
засудила їх до п’яти років заслання до м. Турткуль (1935).
Через два роки обидва священики були заарештовані за «організацію нелегального молитовного
будинку і контрреволюційну монархічну агітацію» і незабаром розстріляні (1937).
Батька нашого земляка убили більшовики (1919), дружину – заарештували (1929).
Про трагічну долю нашого земляка йдеться в книзі ігумен Дамаскіна (Орловського) «Мученики,
сповідувачі і подвижники благочестя Російської Православної Церкви ХХ сторіччя. Життєписи і
матеріали до них» (2001).
А ось документальні свідчення про заяву І. Скадовського на допиті в 1934 р.: «Радянську владу
вважаю владою антибожою, владою сатанинською, яка послана людям за їх гріхи. Всякі заходи
радянської влади, що мають на меті перекроїти життя на нових початках, я не схвалюю і ставлюся
до них негативно, оскільки вони йдуть врозріз з моєю християнською ідеологією. Я ставлюся
негативно до колективізації, до п’ятиденки, ліквідації куркульства як класу і тому подібного. Ці
свої погляди я висловлював в приватних бесідах віруючим».
Серед друзів та близьких знайомих С. – П. Титов, М. Захаров, П. Рождественський, Г. Ряшенцев, М. Добронравов та ін.
СКАДОВСЬКИЙ Микола Львович
Національний статус, що склався у світі: польсько-російський.
Художник.
З поміщицької родини.
Народився 16 (29) листопада 1846 р. в с. Білозерка Херсонського повіту Херсонської губернії
Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменного району Херсонської області
України).
Помер в 1892 р. Похований в с. Білозерка Херсонського повіту Херсонської губернії Російської
імперії (нині – адміністративний центр однойменного району Херсонської області України).
Закінчив Одеську гімназію Ришель’є (1865), Московські університет і училище живопису,
скульптури і архітектури (1870), Дюссельдорфську академію витончених мистецтв (1876).
Фундатор «Товариства південноросійських художників» (1889).
Серед найвідоміших полотен – «Обід швачки», «Перед концертом», «Зима. Білозерка»,
«Рибалки», «Перед завірюхою», «Шинковий оратор», «Облава для його ясновельможності»,
«Поки на волі», «Владимиркою», «Розповідь Мармеладова», «Полювання». «Озеро Біле», «Перед
концертом».
Перша персональна виставка відбулася в Херсоні (1887). Потім настала черга Мюнхена,
Петербурга, Москви, Одеси.
Доробки нашого земляка нині зберігаються в Херсонському художньому музеї (Україна),
московській державній Третяковській галереї (РФ), численних приватних зібраннях.
А ось що про нього згадував М. Фрейденберг: «Талановитий і працелюбний, він жив взимку і
влітку на своїй маленькій дачі, дорогою на Ланжерон, і майже не випускав з рук палітри. Надавши
іншим ганятися за надзвичайними ефектами і сенсаційними сюжетами, художник вважав за краще
писати картини і етюди, на яких головне місце займали море і навколишня природа. Не гірше
йому вдавався жанр. І публіка цінувала його талант. Серед одеських художників ім’я
Скадовського займало одне з перших місць. ...Що особливо симпатично було в ньому, це його
218
чуйність на різну злість дня і потреби ближнього. Коли країну спіткав неврожай, Скадовський
першим задумав влаштувати добродійну виставку і блискуче здійснив свою ідею за допомогою
близьких друзів. Виставка дала декілька тисяч чистоганом».
Серед друзів та близьких знайомих С. – Г. Ладиженський, О. Размаріцин, К. Костанді, М.
Кузнєцов, Р. Судковський, Я. Бродський, М. Фрейденберг, П. Адамян та ін.
СКАЛЬКОВСЬКИЙ Аполлон Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Історик, етнограф, письменник.
З дворянської родини.
Народився 1 (13) січня 1808 р. в м. Житомир Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 28 грудня 1898 р. (9 січня 1899 р.) в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Закінчив юридичний факультет Московського університету (1827).
Працював чиновником канцелярії Новоросійського генерал-губернаторства і редактором видань
Одеського статистичного комітету (1828-1898).
Член-кореспондент Петербурзької академії наук (1856).
Один з фундаторів Одеського товариства історії і старожитностей.
Член Товариства сільського господарства Південної Росії.
Друкувався в журналі «Київська старовина», «Записки Одеського товариства історії та
старожитностей».
Перу С. належать двотомний «Хронологічний огляд історії Новоросійського краю. 1730-1823 рр.»
(1836-1838), «Перше тридцятиріччя історії міста Одеса» (1837), тритомна «Історія Нової Січі або
останнього коша Запорозького» (1885-1886), «Наїзди гайдамак на Західну Україну в XVIII ст.
1733-1768 рр.» (1845), «Болгарські колонії в Бессарабії і Новоросійському краї» (1848), двотомний
«Досвід статистичного опису Новоросійського краю» (1850-1853), документальні розвідки «Пилип
Орлик і запорожці» (1882), «Декілька документів з історії гайдамаччини» (1885), «Адмірал Де
Рібас і завоювання Хаджибея» (1889),
Він також – автор низки історичних романів. В Одесі зберігається досі не опублікований
щоденник.
Наш земляк знайшов і зберіг архів Коша Запорозького XVIII ст. (нині в Києві).
Доробки мають неабияке значення і нині, оскільки в них використані документи, пізніше частково
втрачені.
Серед друзів та близьких знайомих С. – А. Міцкевич, М. Грушевський, М. Воронців та ін.
СЛАВИНЕЦЬКИЙ Єпіфаній
Національний статус, що склався у світі: російський.
Священик, автор підручників, перекладач.
З міщанської родини.
Народився в кінці ХVІ або на початку ХVІІ ст. в [Малоросії].
Помер 14 листопада 1675 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ). Похований у
місцевому Чудовому монастирі (не зберігся) .
Навчався в Київській братській школі і за кордоном.
Був викладачем Київської духовної академії (1639-1649), школи московського Чудового
монастиря (1649-), виконував доручення царя з перекладання іноземної літератури (виправляв
помилки перекладачів).
Укладач соборного діяння (1660).
Як літератор дебютував навчальним посібником «Лексикон латинський» (1642).
Потім настала черга «Філологічного словника» (пояснення термінів Святого Письма та
святоотчеської літератури), «Лексикону словено-латинського» (у співавторстві), «Лексикону
греко-слов’яно-латинського», «Громадянства звичаїв дитячих», «Трактату про милосердя».
Переклав Новий Заповіт і П’ятикнижжя.
Усього залишив по собі близько 150 праць.
Ось як оцінював діяльность нашого земляка Д. Лихачов: «Єпіфаній Славинецький і його
послідовники збагатили російську писемність численними перекладами, аж до словників і
медичних посібників. Та для письменників цього типу освіта зводилася лише до кількісного
219
нагромадження знань. Вони не думали про якісну перебудову культури, вважаючи, що розривати
багатовікову національну традицію шкідливо. «Латинники» і Симеон Полоцький, навпаки, різко
відмежовувались від цієї традиції. Свій культурний ідеал вони шукали в Західній Європі, перш за
все в Польщі. Саме «латинники» пересадили вперше на російський ґрунт великий європейський
стиль – бароко у польському варіанті, пристосованому до московських умов. За «латинників»
почалися в Росії «любопрения» – літературні, естетичні, історіософські суперечки, без яких не
може існувати динамічна, постійно обновлювана культура. Історична заслуга «латинників»
полягає в тому, що вони створили в Москві професіональну письменницьку громаду. За всієї
різниці окремих доль членів цього літературного цеху в ньому виробився особливий, викроєний за
українсько-польським зразком письменницький тип. Літератор-професіонал перебував на
педагогічному поприщі, збирав особисту бібліотеку, брав участь у книговидавничій діяльності, штудіював іноземних авторів, знав щонайменше дві мови – латинську і польську. Письменницьку
працю він вважав головним життєвим завданням».
Серед друзів та близьких знайомих С. – А. Корецький-Сатановський, Д. Птицький, С. Полоцький
та ін.
СЛАВСЬКИЙ Юхим Павлович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Державний діяч. Міністр середнього машинобудування СРСР.
З міщанської родини. Батько, Славський П., – селянин.
Народився 26 жовтня (7 листопада) 1898 р. в с. Макіївка Таганрозького округу Війська Донського (нині –
місто Донецької області України).
Помер 28 листопада 1991 р. в м. Москві РРСФР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому цвинтарі.
Закінчив Московський інститут кольорових металів і золота (1933).
Був ливарем (1912-1918), червоноармійцем, командиром взводу, комісаром ескадрону і полку (1918-1928), інженером, начальником цеху, головним інженером, директором Орджонікідзевського заводу
«Електроцинк» (1933-1940), директором запорізького Дніпровського (1940-1941), Уральського (1941-1945) алюмінієвих заводів, заступником наркома кольорової металургії СРСР (1945-1946), заступником
начальника 1-го Головного управління при РМ СРСР (1946-1953), начальником Головного управління, першим заступником міністра (1953-1957), міністром (1957-1963) середнього машинобудування СРСР, головою Державного виробничого комітету з середнього машинобудуванню СРСР – міністром СРСР (1963-1965), міністром середнього машинобудування СРСР (1965-1986).
Депутат Верховної Ради СРСР (1958-1989).
Двічі лауреат Державної премії СРСР (1949; 1951).
Лауреат Ленінської премії (1980).
Тричі Герой Соціалістичної Праці (1949; 1954; 1962).
Перу С. належить розвідка «Коли країна стояла на плечах ядерних титанів» (1993).
Почесний громадянин міст Зеленогорська Красноярського краю і Озерська Челябінської області
(обидва – РФ).
Серед друзів та близьких знайомих C. – І. Курчатов, Ю. Кузнєцов, А. Олександров, П. Ломако, П.
Андропов, А. Бріш, Б. Ванніков, Ю. Харитон, І. Семикін, Є. Веліхов, Б. Музруков, В. Хлопін та ін.
СЛОВАЦЬКИЙ Юліуш Еузебіушевич
Національний статус, що склався у світі: польський.
Поет, драматург.
З шляхтянської родини. Батько, Словацький Е., – викладач Кременецького ліцею, Віленського
університету.
Народився 4 вересня 1809 р. в м. Кременець Волинської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Тернопільської області України).
Помер 3 квітня 1849 р. в м. Париж (Франція). Похований на цвинтарі «Монтмартр».
Перепохований у крипті краківського Кафедрального собору на Вавелі (1927).
Закінчив Вільненські (Вільнюські) гімназію (1819-1825) і факультет морального та політичного
права університету (1825-1828).
Працював юристом-стажером польської Урядової комісії прибутків та фінансів (1829-1831),
чиновником Дипломатичному Бюро національного уряду (1831-1832).
Як літератор дебютував окремим виданням поеми «Хюго» (1830).
Потім настала черга доробків: «Оди до свободи» (1830), «Змія», «Ян Бєлєцький», «Чернець»,
«Араб», «Міндове», «Марія Стюарт» (усі – 1832), «Ламбро», «Година думки» (обидва – 1833),
«Кордіан» (1834), «Горштинський» (1835), «Анхеллі» (1838), «Балладіна», «Пяста Дантишка з
220
роду Леліва про пекло», «У Швейцарії», «Вацлав» (усі – 1839), «Ксьондз Марек» (1843), «Срібний
сон Саломеї» (1844), «Завіша Чорний» (1844-1845), «Самуель Зборовський» (1845).
Незакінченою залишилася поема «Беньовський».
Лише після смерті вийшла «Подорож до Святої Землі з Неаполя, 1836-1839» (1866).
С.– автор 30 драматичних творів, художнього полотна «Імлистий ранок над морем».
Нашого земляка перекладали М. Бажан, М. Рильський, О. Пчілка, І. Верхратський, М. Старицький, В. Щурат, М. Зеров, М. Зісман, Б. Тен (усі – українською), Г. Ахматова, Б. Пастернак, Л. Мартинов
(усі – російською).
З 1831 р. – на еміграції (у Франції, Швейцарії, Італії).
Що стосується особистого життя, то легким воно не було: п’ятирічним С. втратив батька (1814), а
15-річним – і вітчима (1824).
Наш земляк – учасник дуелі з С. Ропелевським, причиною якої стали злосливі зауваження
останнього на «Беньовського».
У Милославі поблизу м. Познань (Польща) відкрито пам’ятник нашому землякові (1899).
У м. Краків (Польща) ім’я письменника носить міський театр.
У м. Київ видруковано монографію Г. Вервеса «Юліуш Словацький і Україна» (1959).
У м. Дніпропетровськ ім’я С. присвоєно вулиці (2001).
Його ж носить Кременецька міська бібліотека, на подвір’ї якої встановлено гранітне погруддя
письменника (1969); тут відкрито обласний літературно-меморіальний музей, до якого на
безстроковий термін багато матеріалів передала польська держава (2004).
У м. Львів у видавництві «Світ» вийшла книга Ю. Словацького «Срібний міф України: Поезії.
Поеми. Драми» (2005).
У м. Львів з нагоди 200-річчя з дня народження С. пройшла міжнародна студентська конференція
«Юліуш Словацький: погляд з ХХІ століття» (2009).
На колишньому будинку Михальських у с. Верхівка Вінницької області встановлено відповідну
меморіальну дошку.
Серед друзів та близьких знайомих С. – А. Мальчевський, З. Михальський, Ф. Шопен, Л.
Снядецька, Л. Нєдзвєдский, Л. Спітснагль, З. Красинський, К. Галчинський, К. Чарторийський, Б.
Залеський, С. Гощинський, Є. Снядецький, В. Шимановський, Ю. Куровський, К. Уєйський, Ц.
Норвід, З. Щенсний-Фелінський, Є. Янушкевич, Т. Бичковський та ін.
СМАКУЛА Олександр Теодорович
Національний статус, що склався у світі: американський.
Фізик. Володар першого у світові патенту на виготовлення просвітленої техніки (1935). У фізиці
існує науковий термін «рівняння Смакули».
З селянської родини.
Народився 9 вересня 1900 р. в с. Добриводи Збаразького повіту Галичини (нині – Збаразький
район Тернопільської області України).
Помер 17 травня 1983 р. в м. Обурн (США). Похований на місцевому цвинтарі.
Навчався в Збаразькій, закінчив Тернопільську гімназію (1922), Геттінгенський університет (1922-1927).
Працював асистентом Геттінгенського університету (1927-1928), викладачем Одеського
університету (1928-1930), керівником оптичної лабораторії Гейдельберзького інституту медичних
досліджень (1930-1934), завідуючим однією з дослідних лабораторій фірми Карл Цейс Єна (1934-1945), викладачем Масачусетського технологічного інституту (з 1951).
Засновник і перший керівник лабораторію фізики кристалів Масачусетського технологічного
інституту (1964).
Брав активну участь у становленні влади Західноукраїнської Народної Республіки (1918).
Воював в Українській галицькій армії (1918-1920).
Дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка (1930).
Почесний член Товариства Українських інженерів (США), Американського Оптичного
Товариства.
Спеціалізувався на проблемах вирощування, очищення й дослідження кристалів, взаємодії
електромагнітного випромінювання з твердими тілами, неоднорідності у мішаних кристалах та
дефектах германію й кисню в монокристалах кремнію, оптичних прикмет ненасичених сполук,
усунення рефлексії в оптичних інструментах, властивостей кристалів внаслідок впливу радіації та
дефектів, діелектричних прикмет твердих тіл.
221
Досліджував органічні кристали, матеріали для інфрачервоної техніки.
Перу С. належить близько ста ґрунтовних наукових праць, серед яких розвідки «Земля і
радіоактивність», «Відшукування металевих руд при помочі коротких електричних хвиль»,
«Протирахітний вітамін», монографія «Монокристали: вирощування, виготовлення і
застосування» (1962).
Що стосується особистого життя, то вченому довелося пережити голод і холод, моральну наругу у
фашистській Німеччині, смерть одного з синів.
Оскільки наш земляк був учасником Міжнародної конференції з кристалографії, що відбулася у
Вірменії, йому дозволили відвідати Доброводи, Тернопіль і Київ (1972).
Нині іменем С. названо формулу (рівняння) підрахунку електронів, пійманих у пастку під час
взаємодії радіації з кристалами. Науковці вважають це винаходом XX сторіччя в галузі оптики.
За сприяння НТШ відбулися міжнародні Смакулеві симпозіуми (1992; 2000).
Засновано Тернопільський обласний Фонд Олександра Смакули (1996).
Рішенням ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО 2000 р. було проголошено роком нашого
земляка (1999).
До його 100-річного ювілею видано перший том його «Наукових праць», випущено художній
конверт (2000).
Доброводському природничому ліцею присвоєно ім’я видатного вченого.
Пам’ятник С. встановлено в с. Доброводи, відкрито його меморіальний музей у ліцеї його імені.
Серед друзів та близьких знайомих С. – Р. Миколайович, А. Музичка, Р. Поль, М. Заріцький, Н.
Вінер, К. Шеннон, Д. Віснер, А. ван Гіппель, Н. Хомський, Л.-С. Онишкевич, Д. Слейтер та ін.
СМИРНОВ Борис Леонідович
Національний статус, що склався у світі: туркменсько-російський.
Лікар, перекладач.
З інтелігентської родини. Батько, Смирнов Л., – земський лікар; мати, Демидовська С., –
письменниця.
Народився 15 грудня 1891 р. в с. Козляничі Сосницького повіту Чернігівської губернії Російської
імперії (нині – Сосницький район Чернігівської області України).
Помер 2 травня 1967 р. в м. Ашхабад СРСР (нині – столиця Республіки Туркменистан). Похований
на міському цвинтарі. Надгробок прикрашає біломармурова книга – символ «Махабхарати».
Закінчив 6-у Петербурзьку гімназію (1910), Військово-медичну академію (1914).
Був військовим лікарем (1914-1916), земським лікарем, лікарем військкомату в Чернігівській
губернії (1917-1919), ординатором клініки нервових хвороб Київського медичного інституту
(1920-1929), консультантом-невропатологом Йошкар-Олінської обласної лікарні (1929-1935),
науковим співробітником Туркменського інституту неврології і фізіотерапії (1935-1939),
викладачем Туркменського державного медичного інституту (1939-1956).
Академік академії наук Туркменської РСР.
Заслужений діяч науки ТРСР (1943).
Лауреат премії ім. Моторін (1914).
Друкувався в «Вістях Академії наук», «Вістях Військово-медичної академії»«Вістях
Туркменського філіалу АН СРСР».
Як учений дебютував у «Вістях Академії наук» науковою статтею (1912).
Потім настала черга доробків «Дослідження топографічної анатомії бічних шлуночків мозку»,
«Крайні типи мінливості поверхневих вен спинного мозку і стан їх за певних загальних інфекцій»
(1938), «Вікові особливості вен спинного мозку і стан їх за певних патологічних умов» (1939).
Головна праця С. – переклад з санскриту семи випусків «Махабхарати» (1955-1967). Восьмий –
«Напад на сплячих» – вийшов уже після смерті С.
Всього на рахунку нашого земляка 74 друковані роботи.
Нині в Туркменистані функціонує Фонд освіти і відродження духовності ім. академіка Б. Л.
Смирнова.
У Кишиневі створена Молдовська асоціація Бориса Леонідовича Смирнова.
Серед друзів та близьких знайомих С. – П. Беліков, В. Шевкуненко, Ю. Волобуєв, Г. Лисенко, Ю.
Реріх, К. Менон, Б. Маньковський, Г. Бебурішвілі, М. Мостковий. І. Березін, П. Грінцер, Ф.
Вальнер, Б. Мішра та ін.
222
СОКОЛЬНИКОВ Григорій Якович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Державний і військовий діяч. Перший нарком фінансів СРСР.
З міщанської родини. Справжнє прізвище – Брилліант Гірш Янкелевич. Батько, Брилліант Я. –
лікар, власник аптеки.
Народився 3 (15) 08 серпня 1888 р. в м. Ромнах Полтавської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Сумської області України).
Убитий 21 травня 1939 р. у в’язниці м. Верхньоуральска СРСР (нині – районний центр
Челябінської області РФ).
Закінчив 5-у Московську гімназію (1906), навчався на юридичному факультеті Московського
університету (1907-1908), закінчив юридичний факультет Паризького університету (1914).
Був членом виконкому Мосради (1917), членом виконкому Петроради (1917-1918), членом Ради
Держбанку, членом колегії наркомату фінансів (1918), членом президії ВРНГ (1918-1920),
головою комісії Туркестану ВЦІК і РНК РРФСР (1920-1921), членом колегії (1921-1922),
заступником наркома (1922), наркомом (1922-1923) фінансів РРФСР, наркомом фінансів СРСР
(1923-1926), заступником голови Держплану СРСР (1926-1928), головою Нафтосиндикату СРСР
(1928-1929), повпредом СРСР у Великобританії (1929-1932), заступником наркома закордонних
справ СРСР (1933-1934), першим заступником наркома лісової промисловості СРСР (1935-1936).
Член Засновницьких зборів (1918).
Член російської делегації на мирних переговорах в Брест-Литовську (1917).
У якості очільника делегації Росії підписав Брест-Литовський мирний договір (1918).
Член ЦВК СРСР (1922-1927; 1931-1936).
Кандидат в члени Президії ЦВК СРСР (1922-1924).
Член Революційної військової ради 2-й і 9-й армій, а також Південного фронту, командувач 8-ої
армії і Туркестанського фронту.
Один з лідерів «нової» (ленінградської) опозиції (1925-1926) та об’єднаної лівої (троцькістської) опозиції (1926-1927).
Друкувався в газетах «Наше слово», «Робітничий шлях», «Правда».
Уперше заарештований за царизму (1907) і довічно засланий до Єнісейської губернії (Сибір),
звідки втік до Франції і Швейцарії (1909). До Росії повернувся повернувся в запломбованому
вагоні через Німеччину разом з В. І. Леніним (1917).
Удруге заарештований більшовиками у справі «паралельного антирадянського троцькістського
центру» і засуджений до 10 років позбавлення волі (1937).
За офіційною версію, убитий сусідами по камері. Насправді ж, як показало розслідування,
проведеному ЦК КПРС і КДБ в 1956-1961 рр., убили С. під керівництвом ст. оперуповноваженого
НКВС Кубаткіна, котрий діяв за прямою вказівкою Л. Берії і Б. Кобулова, а розпорядження про
ліквідацію ув’язнених виходило особисто від Й. Сталіна.
Реабілітований пленумом Верховного Суду СРСР (1988).
Постраждав і брат нашого земляка Михайло, якого заслали на Колиму, де теж убили.
Серед друзів та близьких знайомих C. – М. Бухарін, Б. Пастернак, А. Єнукідзе, В. Ленін, С. Кіров, К. Радек, Д. Шостакович, В. Мухіна, І. Еренбург, В. Молотов, Є. Преображенський, Л.
Серебряков, І. Бабель, Е. Багрицький, Л. Каменєв, Г. Зіновьєв та ін.
СОМОВ Орест Михайлович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Прозаїк, поет, журналіст, перекладач. Псевдоніми – Мешканець Василівського острова, Порфирій
Байський, Мешканець Галерної гавані. Фундатор психологічної і соціально-побутової повісті на
теренах Російської імперії.
З дворянської родини. Батько, Сомов М., – капітан царської армії.
Народився 10 грудня 1793 р. в м. Вовчанськ Слобідсько-Української губернії Російської імперії
(нині – районний центр Харківської області України).
Помер 27 травня 1833 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Похований на Смоленському цвинтарі.
Закінчив Харківський університет.
Був столоначальником правління Російсько-Американської компанії (1824-1826), видавцем
альманаху «Північні квіти» (1825-1832).
Член Вільного товариства російської словесності (1818).
223
Друкувався в «Літературній газеті», журналах «Український вісник», «Харківський Демокріт»,
«Добромисний», «Невський глядач», «Північна бджола», «Гірлянда», «Змагальник освіти і
благочинності», «Північний архів», «Син Вітчизни».
Як літератор дебютував в «Українському віснику» віршем (1816).
Потім настала черга повістей «Гайдамака», «Мара», «Матінка і синок», «Перевертень», «Роман в
двох листа», «Сватання», «Юродивий»; бувальщини і небилиці «Київські відьми», «Русалка»,
«Казки про скарби», «Бродячий вогонь»; «Пісні про Богдана Хмельницького – визволителя
Малоросії»; поеми «Голос українця при звістці про взяття Варшави».
Перу С. також належать доробки «Наказ з того світу», «Дивний поєдинок», «Алкід в колисці»,
«Вивіска», «Поштовий будинок в Шато-Тьєррі».
За підозрою в участі у повстанні декабристів заарештований (1825). За три тижня звільнений з
виправдовувальним атестатом (1826).
Серед друзів та близьких знайомих С. – М. Гоголь, І. Котляревський, О. Пушкін, М. Максимович, О. Грибоєдов, І. Ризький, С. Пономарьова, Ф. Глинка, В. Туманський, М. Бестужев-Рюмін, О.
Ізмайлов, М. Кутузов, М. Цертелєв, О. Корнілович, К. Рилєєв, А. Дельвіг, Д. Завалішин, О.
Бестужев та ін.
СОСНОВСЬКИЙ Єжи (Юрек)
Національний статус, що склався у світі: польський.
Розвідник, пілот аероплана.
З родини службовця. Батько – інженер-електрик.
Народився в 1896 р. в м. Лемберг Австро-Угорщини (нині – м. Львів, адміністративний центр
однойменної області України).
Помер в 1942 р. за незрозумілих обставин в московській Луб’янській в’язниці. Точна дата і місце
поховання – не відомі.
Мав військову освіту.
Служив у діючих частинах австро-угорської армії (1914-1917), у штабі Варшавського корпусу
(1917-1926), польським резидентом у Німеччині (1926-1934).
Чотириразовий кавалер польського «Хреста за відвагу» (1920).
Заарештований за підозрою в шпигунстві (1934).
Перебував під слідством в Моабітській в’язниці (1934-1935).
За вироком Берлінського суду засуджений до пожиттєвого ув’язнення (1935).
Обміняний на німецьких агентів (1936).
Удруге за підозрою у «співпраці з німецькою розвідкою» заарештований у Польщі (1936). Після
трирічних допитів засуджений до 15 років позбавлення волі (1939).
На початку другої світової війни при евакуації з Варшави охоронці в’язниці його похапцем
розстрілюють. Рани виявляються не смертельними. Наш земляк вибирається з в’язниці і тікає на
схід. Майже відразу потрапляючи до рук радянської розвідки.
Останнім свідоцтвом про нього є розповідь польського генерала, який пізніше емігрував до
Великобританії, про те, що він сидів з С. в одній камері Луб’янки.
У статті «Єжи Сосновський» на peoples.ru про нашого земляка говориться: «У 1933 р. в Будапешті
Сосновський знайомиться з танцівницею вар’єте Леа Н’яко, яка зіграла фатальну роль в його
шпигунській кар’єрі. ...Дізнавшись, що вона не єдина кохана ротмістра, в пориві ревнощів Леа
розповідає про його пропозиції близькому знайомому своєї матері Штернгейму, пов’язаному з
контррозвідкою. Сосновського беруть під невсипущий контроль. ...27 лютого 1934 р. абвер
заарештовує Сосновського, Ренату, Ірену і Беніту. 5-16 лютого 1935 р. берлінський суд ухвалює
смертний вирок Беніті фон Берг (Фалькенхайн) і Ренаті фон Натцмер. Сосновський та Ірена фон
Ієна засуджуються до довічного ув’язнення. Леа Н’яко суд виправдав і звільнив у залі суду».
Серед друзів та близьких знайомих С. – Р. Натцмер, Г. Рудольф, Б. Фалькенхайн, Л. Н’яко та ін.
СОХАЦЬКИЙ Павло Панасович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, педагог, видавець.
З родини священика.
Народився 6 листопада1764 р. в с. Світличне Прилуцького повіту Полтавської губернії Російської
імперії (нині – Варвинський район Чернігівської області України).
224
Помер 18 березня 1809 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ). Похований на
Лазарівському цвинтарі.
Навчався в Київській академії (1776-1781), Московській університетсько-філантропічній семінарії
(з 1782).
Працював в журналах «Вечірня зоря», «Спочиваючий працелюб», викладачем обох академічних
гімназій, пансіону Московського університету (1801-1806), секретарем Ради університету (1806-1809),
Видавець низки прогресивних засобів масової інформації: «Політичний журнал» (1790-1800),
«Приємне і корисне використання часу» (1793-1798), «Іппокрена» (1799-1801), «Новини
російської літератури» (1802-1805), «Мінерва» (1805).
Секретар Товариства історії й старожитностей російських при Московському університеті (з
1806).
Друкувався в журналах, які видавав, а також в «Ефемеридах», «Вечірній зорі», «Відпочиваючий
працелюб».
Перу нашого земляка належать наступні доробки: «Уатсова розумова наука чи логіка»,
«Креслення системи естетики», «Пояснення про витончені науки і мистецтва», «Слово про
головну мету виховання», «Похвальне слово», «Пам’ятник другу освіти батьківщини».
Він видав книги «Філлеборнове коротке накреслення латинського складу» , «Principia sermonis graeci» (обидві – 1796), «Мейнерсове накреслення і історія витончених мистецтв» (1803),
«Цицеронові міркування про посади « (1807), «Федон, розмова Платона» (1804).
Як викладач, знайомив студентів з промовами Цицерона, Тита Лівія, «Енеїдою» Вергілія, одами і
посланнями Горація, «Одіссеєю» Гомера, «Прометеєм прикутим» Есхіла, діалогами Платона,
творами Лукіана; крім того, він вправляв студентів у перекладах з латини.
Серед друзів та близьких знайомих С. – І. Дмитрієв, В. Ізмайлов, І. Крилов, В. Пушкін, Н.
Оболенська, В. Жуковський, М. Новиков, І . Шварц, І. Мельманн, М. Гаврилов, В. Підшивалов, Х.
Чоботарьов, Ф. Рейнгардт, Л. Цвєтаєв та ін.
СПЕКТОРСЬКИЙ Євгеній Васильович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Правознавець, філософ, теоретик та історик культури.
З дворянської родини. Батько, Спекторський В., – мировий суддя.
Народився в 1875 р. в м. Острог Волинської губернії Російської імперії (нині – районний центр
Рівненської області України).
Помер 3 березня 1951 р. в м. Нью-Йорк (США).
Закінчив Радомську гімназію (1893), юридичний факультет Варшавського університету (1893-
1898), стажувався у Франції та Німеччині (1901-1902).
Працював викладачем, деканом юридичного факультету, ректором Київського університету св.
Володимира (1913-1919), піклувальником Київського учбового округу (1919), викладачем
Бєлградського університету (1920-1924; 1927-1930), празького Російського університету (1924-1927), Люблянського університету (1930-1945), Нью-Йоркської православної духовної академії
(1847-1951).
Член-кореспондент Сербської академії наук.
Член-кореспондент празького Слов’янського інституту.
Почесний член Товариства російських учених в Югославії.
Почесний член Російської академічної групи в Празі.
Почесний член Бєлградського товариства галліполійців.
Голова Київського філософського товариства.
Голова національно-просвітницької організації «Російська Матиця» (1930-1945).
Голова Словенського товариства філософії права і соціології (1930-1945).
Голова Російської академічної групи в США (1948).
Голова бєлградського Російського наукового інституту.
Як вчений дебютував працею «Жан Жак Руссо як політичний письменник» (1898).
Потім настала черга наступних доробків: «До питання про систематизацію в суспільствознавстві»
(1903), «Організаційна теорія суспільства» (1904), «Органічна теорія суспільства» (1905), «Нариси
з філософії суспільних наук» (1907), «Фізікалізм в суспільній філософії XVII ст.», «Едгар Вейгель
– забутий раціоналіст XVII ст.» (обидва – 1909), двотомні «Проблеми соціальної фізики в 17
столітті» (1910; 1917), «Поняття суспільства в античному світі: етюд з семантики
225
суспільствознавства» (1911), «Бєлінський і західництво» (1912), «Природне право у
протестантських авторів XVII ст.» (1914), «Номіналізм і реалізм в суспільних науках» (1915),
«Посібник до лекцій з енциклопедії права», «Що таке конституція», «Засновницькі збори і
конституція» (усі – 1917), «Держава» (1918), «Християнство і культура» (1925), «Основи науки
про державу і суспільство» (1927), «Чехов» (1930), «Матеріали до бібліографії російських
наукових праць за кордоном» (1931), «Історія соціальної філософії» (1932), «Лібералізм» (1935),
«Принципи європейської політики Росії в XIX і XX ст.» (1936).
Не поділяючи більшовицьких ідеалів, емігрував до Югославії (1920-).
Серед друзів та близьких знайомих С. – О. Блок, А. Денікін, П. Новгородцев, Г. Вернадський, Г.
Шпет, П. Георгієвський, Д. Грімм, С. Завадський, М. Катков, П. Струве, М. Лосський, Г.
Флоровський, С. Булгаков та ін.
СТАДНИЦЬКИЙ Авксентій Георгійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Церковний і громадський діяч, історик. В чернецтві – Арсеній (1895). Російською православною
церквою за кордоном зарахований до лику святих.
З родини священика. Батько, Стадницький Г., – ігумен комарівецького Успенського парафіяльного
храму.
Народився 22 січня 1862 р. в с. Комарівці Хотинського повіту Бессарабської губернії Російської
імперії (нині – Сторожинецький район Чернівецької області України).
Помер 10 лютого 1936 р. в м. Ташкент Узбецької РСР СРСР (нині – столиця Республіки
Узбекистан). Похований на місцевому Олександро-Невському цвинтарі.
Закінчив Єдинецьке духовне училище, Кишинівську духовну семінарію (1880), Київську духовну
академію (1885).
Був викладачем Єдинецького духовного училища (1880-1881), Кишинівської духовної семінарії
(1885-1895), інспектором Новгородської духовної семінарії (1895-1896), ректором Новгородської
духовної семінарії і ігуменом Антонієвого монастиря (1896-1897), інспектором (1897-1898),
ректором Московської духовної академії (1898-1903), єпископом і архієпископом Псковським і
Порховським (1903-1910), архієпископом Новгородським (1910-1933), митрополитом
Ташкентським (1933-1936).
Член Священного Синоду і Вищої Церковної Ради Російської Православної Церкви (1917).
Фундатор Новгородського церковно-археологічного товариства (1913).
Почесний член Імператорського палестинського товариства (1904), Київської (1900), Санкт-
Петербурзької (1910), Казанської (1910) духовних академій, Псковського археологічного
товариства, Церковно-історичного і археологічного товариства при Київській духовній академії
(1909), Російського археологічного товариства (1913).
Кавалер російських орденів св. Володимира 3-го ступеня, Олександра Невського, св. Ганни 1-го
ступеня, сербського ордена св. Сави 2-го ступеня, турецького ордена «Меджідіє» 1-го ступеня, румунської медалі «Bene Merente» 1-го ступеня.
Двічі лауреат Макарієвської премії, лауреат премії графа Уварова.
Друкувався в газетах «Кишинівські єпархіальні відомості», «Зоря», «Новгородські єпархіальні
відомості», журналі «Праці Київської духовної академії».
Перу нашого земляка належать дослідження «Щоденник студента-паломника на Афон» (1886),
«Становище православного духівництва в Румунії» (1889), «Архімандрит Андронік, ігумен Ново-
Німецького Св. Вознесенського монастиря в Бессарабії» (1890), «Румуни, які здобули освіту в
російських духовно-учбових закладах» (1891), «Матеріали з історії Бессарабії», «Журнал секунд-
майора фон Раана про війну при завоюванні Молдавії і Валахії в 1787-1790 рр. з історичними і
топографічними примітками» (обидва – 1892), «Гавриїл Банулеско-Бодоні, екзарх Молдо-
Влахійський і митрополит Кишинівський» (1894), «З сучасного церковного життя в Румунії»
(1901), «В країні священних спогадів. Сергіїв Посад» (1902), «Дослідження і монографії з
історії Молдавської церкви (1904), «Церква, держава і розкол старообрядності» (1910), «Духовні
жнива», «Духовний щоденник» (обидва – 1914).
Уперше заарештований в м. Москва без пояснення причин і засланий до м. Новгород (1919).
Удруге заарештований в м. Новгород (1920).
Утретє заарештований за звинуваченням у «спробі чинити спротив вилученню церковних
цінностей» (1922).
Учетверте заарештований і відправлений у заслання до Ашхабада (1924) і Ташкенту (1926-1936) 226
жертв політичних репресій» підготований висновок про реабілітацію нашого земляка, проте він
так і залишилася в справі, оскільки правоохоронці не мають даних про місцезнаходження родичів
митрополита.(1992).
У м. Новгород регулярно проходять Арсенівські читання (1993).
Серед друзів та близьких знайомих С. – А. Сіманський, В. Богоявленський, А. Храповицький, Є.
Мещерський, О. Щерба, Л. Войно-Ясенецький, Н. Рождественський, І. Пустинський, Григорій IV
Хаддад, С. Страгородський, А. Жадановський, А. Соколов, В. Георгієвський, Ю. Олсуф’єв, К.
Вендланд, С. Голубєв, І. Семьоновський, В. Лебедєв, П. Кушников, В. М’ясоєдов, Л. Мацулевич, П. Гусєв та ін.
***
СОЮЗ З ДЕРЖАВОЮ
, з життєвого кредо А. Стадницького
Церква має бути автономною в своєму внутрішньому
житті, але це не означає, що Церква повинна бути
відокремлена від держави, союз Церкви з державою
може бути не зовнішнім, а внутрішнім. І держава не
вважатиме Церкву своїм відомством, а доброзичливо
ставитиметься до Церкви, визнаючи її культурно-
просвітницьке значення і не відмовляючи їй в
матеріальній підтримці.
РОЗУМОВА ВІДСТАЛІСТЬ, з історичного кредо А. Стадницького
Забуття минулого, зневага до різноманітних пам’ятників рідної старовини справедливо
трактується як культурна недорозвиненість, відсталість в розумовому плані.
ЗБАГАЧУВАТИ ДУХОВНИЙ КРУГОЗІР, з релігійного кредо А. Стадницького
Пастирям Церкви необхідно підняти свій науковий рівень, збагатити свій духовний кругозір і
об’єднатися між собою для спільної роботи на благо Церкви і користь народу.
ХРАМИ ЗАВЖДИ ЗАЛИШАТЬСЯ ХРАМАМИ, із звернення А. Стадницького до парафіян в 1922 р.
Про одне благаю вас, дорогі мої чада парафії моєї. Поставтеся по-християнськи, з покірністю волі
Божій, якщо доведеться розлучитися з улюбленим нами благоліп’ям наших храмів в ім’я тієї
волаючої потреби (голод – авт.), в якій перебувають наші брати.
Якщо у нас є що пожертвувати замість церковних речей,
не втрачайте цієї можливості. Якщо ж нічого
жертвувати, то й без золота і срібла храми наші
залишаться храмами, і святі ікони – святими іконами.
Бог на Страшному Суді запитає нас найперше не про те,
чи прикрашали ми золотом і сріблом храми та ікони, а
про те, чи нагодували ми голодного, чи напоїли
спраглого, чи одягнули голого?
Прошу Вас не допускати при цьому ніякого насильства в будь-якій формі, – ні в храмі, ні біля
нього, оскільки це образить храм, як будинок миру і любові Христової. Прошу також і про те, щоб
це вилучення церковних цінностей не стало приводом для якихось політичних виступів, оскільки
Церква за суттю своєю поза політикою і повинна бути чужою їй.
НЕ СТАВАЙТЕ ЖОРСТОКИМ, з листа А. Храповицького А.Стадницькому від 17 листопада
1896 р.
Достолюб’язний і дорогий отче Арсенію!
227
Не сумуйте і не бентежтеся, а головне, не піддайтеся малоруській недовірливості, яка у всьому
бачить недоброзичливців.
Що з отцем Аркадієм (Карпінським – авт.) життя не всякому вдається, це мені давно відомо.
...Отця Євдокима (Мещерського – авт.) прошу любити і бути з ним відверто-дружнім, а отця
Никона (Рождественського – авт.) теж любити і зносити його в дні його гніву, дитячого і
скороминущого, бо серце у нього добре, а деякі його забаганки обумовлюються його крайньою
розпещеністю з дитинства.
Взагалі ці два старці ніколи ніякої підлоти ні Вам, ні
комусь іншому не зроблять. За це я ручаюся.
...Витівками учнів не бентежтеся, але головне – не ставайте жорстоким на них, а дивіться як на
подряпини, які наносяться котенятами і які за 5 хвилин самі ж до Вас ластитимуться, побачивши, що Ви їм добра бажаєте і їх не боїтеся.
ЗУСТРІЧАЛИ ДЗВОНАМИ, з повідомлення газети «Псковські єпархіальні відомості» від 31
грудня 1903 р.
30 грудня о 4 годині 15 хвилин після полудня з Санкт-Петербурга прибув до Пскова його
преосвященство, преосвященний Арсеній, єпископ Псковський і Порховський. Від Сергієвських
воріт з хресним ходом за участю всього духівництва, на чолі з начальником губернії, у супроводі
громадян, за урочистого дзвону у всіх міських церквах пройшов до кафедрального собор, а звідти
на Псково-Печерське подвір’я.
ПИЯЦТВО – ЛИХО ІСТОРИЧНЕ, з промови А. Стадницького на засіданні Державної Ради
Російської імперії в грудні 1907 р.
Для боротьби з пияцтвом, цим історичним і сучасним
лихом, повинні застосовуватися різні заходи – це заходи
загальнодержавні, заходи суспільні, потім етичні й
індивідуальні, так звана ідейна боротьба... Серед
громадських організацій боротьби з пияцтвом
виділяються церковні Товариства тверезості... Сила цих
товариств полягає в тому, що вони для слабкої волі
п’яниці дають твердішу опору в боротьбі, зводячи цю
боротьбу на шлях релігійного подвигу.
НЕВТОМНИЙ, з «Православної енциклопедії»
Однією з перших справ Арсенія в Новгороді стало спорудження єпархіального будинку. ...З
благословення Синоду його назвали «Арсенівським».
Тут розташувалися зал-аудиторія для лекцій, бесід і
співбесід, консисторія, училищна і місіонерська ради,
бібліотека, іконно-книжкова лавка єпархіального
братерства Св. Софії, єпархіальний церковно-історичний
музей, редакція «Новгородських єпархіальних
відомостей».
...У роки першої світової війни Арсеній піклувався про відкриття шпиталів для поранених, в т.ч. в
Юрієвому новгородському монастирі і Арсенівському єпархіальному будинку, служив у них
молебні, напучував гарнізони, що відправлялися на фронт, відвідував поранених.
Організував збір коштів на потреби фронту.
СПРАВЕДЛИВА СТРОГІСТЬ, з розвідки «Кандидат на Патріарший престол: митрополит
Арсеній (Стадницький)» на otechestvo.org.ua
228
Отець Арсеній відрізнявся непростою вдачею, але при цьому справедливістю і прямотою. Його
називали «найстрогішим архіпастирем» Російської Церкви.
Ця строгість виявлялася в неухильній вимогливості до
виконання заповідей Христових духівництвом і
парафіянами; але – перш за все – архіпастир був
вимогливим до самого себе.
ЗАЛИШИВ ПО СОБІ ДОБРУ ПАМ’ЯТЬ, з статті Т. Мєднікової «Архієпископ Арсеній»
Арсеній став 34-м за рахунком Псковським владикою.
Майже 7 років він керував єпархією, зробивши для
Пскова чимало доброго і корисного. Серед головних
справ: заснування церковного музею, історико-
археологічного комітету.
Знайомлячись із справами увіреної йому єпархії,
Арсеній звернув увагу на стан початкової освіти,
зокрема, церковнопарафіяльних шкіл. ...За два роки
(1904 – 1905) звели школу псаломщиків.
БЕЗМІРНА ВТРАТА, з прощальних слів Л. Войно-Ясенецького
Ви краще за мене знаєте, яка безмірна ця втрата для
Церкви російської, і досить мені лише сповістити про
подію, низько опустити голову і знову лити сльози.
НЕ ЗАБУВАЙ НАС, ГРІШНИХ, з вірша О. Камінської, присвяченого А. Стадницькому
Тебя, Святитель, помнить будем,
И ты нас грешных не забудь,
В святых молитвах у Престола
Нас помяни когда-нибудь!
СТАДНИЦЬКИЙ Авксентій Георгійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Церковний і громадський діяч, історик. В чернецтві – Арсеній (1895). Російською православною
церквою за кордоном зарахований до лику святих.
З родини священика. Батько, Стадницький Г., – ігумен комарівецького Успенського парафіяльного
храму.
Народився 22 січня 1862 р. в с. Комарівці Хотинського повіту Бессарабської губернії Російської
імперії (нині – Сторожинецький район Чернівецької області України).
Помер 10 лютого 1936 р. в м. Ташкент Узбецької РСР СРСР (нині – столиця Республіки
Узбекистан). Похований на місцевому Олександро-Невському цвинтарі.
Закінчив Єдинецьке духовне училище, Кишинівську духовну семінарію (1880), Київську духовну
академію (1885).
Був викладачем Єдинецького духовного училища (1880-1881), Кишинівської духовної семінарії
(1885-1895), інспектором Новгородської духовної семінарії (1895-1896), ректором Новгородської
духовної семінарії і ігуменом Антонієвого монастиря (1896-1897), інспектором (1897-1898),
ректором Московської духовної академії (1898-1903), єпископом і архієпископом Псковським і
Порховським (1903-1910), архієпископом Новгородським (1910-1933), митрополитом
Ташкентським (1933-1936).
Член Священного Синоду і Вищої Церковної Ради Російської Православної Церкви (1917).
Фундатор Новгородського церковно-археологічного товариства (1913).
Почесний член Імператорського палестинського товариства (1904), Київської (1900), Санкт-
Петербурзької (1910), Казанської (1910) духовних академій, Псковського археологічного
229
товариства, Церковно-історичного і археологічного товариства при Київській духовній академії
(1909), Російського археологічного товариства (1913).
Кавалер російських орденів св. Володимира 3-го ступеня, Олександра Невського, св. Ганни 1-го
ступеня, сербського ордена св. Сави 2-го ступеня, турецького ордена «Меджідіє» 1-го ступеня, румунської медалі «Bene Merente» 1-го ступеня.
Двічі лауреат Макарієвської премії, лауреат премії графа Уварова.
Друкувався в газетах «Кишинівські єпархіальні відомості», «Зоря», «Новгородські єпархіальні
відомості», журналі «Праці Київської духовної академії».
Перу нашого земляка належать дослідження «Щоденник студента-паломника на Афон» (1886),
«Становище православного духівництва в Румунії» (1889), «Архімандрит Андронік, ігумен Ново-
Німецького Св. Вознесенського монастиря в Бессарабії» (1890), «Румуни, які здобули освіту в
російських духовно-учбових закладах» (1891), «Матеріали з історії Бессарабії», «Журнал секунд-
майора фон Раана про війну при завоюванні Молдавії і Валахії в 1787-1790 рр. з історичними і
топографічними примітками» (обидва – 1892), «Гавриїл Банулеско-Бодоні, екзарх Молдо-
Влахійський і митрополит Кишинівський» (1894), «З сучасного церковного життя в Румунії»
(1901), «В країні священних спогадів. Сергіїв Посад» (1902), «Дослідження і монографії з
історії Молдавської церкви (1904), «Церква, держава і розкол старообрядності» (1910), «Духовні
жнива», «Духовний щоденник» (обидва – 1914).
Уперше заарештований в м. Москва без пояснення причин і засланий до м. Новгород (1919).
Удруге заарештований в м. Новгород (1920).
Утретє заарештований за звинуваченням у «спробі чинити спротив вилученню церковних
цінностей» (1922).
Учетверте заарештований і відправлений у заслання до Ашхабада (1924) і Ташкенту (1926-1936) Прокуратурою Російської Федерації на підставі статей 3 і 5 закону РРФСР «Про реабілітацію
жертв політичних репресій» підготований висновок про реабілітацію нашого земляка, проте він
так і залишилася в справі, оскільки правоохоронці не мають даних про місцезнаходження родичів
митрополита.(1992).
У м. Новгород регулярно проходять Арсенівські читання (1993).
Серед друзів та близьких знайомих С. – А. Сіманський, В. Богоявленський, А. Храповицький, Є.
Мещерський, О. Щерба, Л. Войно-Ясенецький, Н. Рождественський, І. Пустинський, Григорій IV
Хаддад, С. Страгородський, А. Жадановський, А. Соколов, В. Георгієвський, Ю. Олсуф’єв, К.
Вендланд, С. Голубєв, І. Семьоновський, В. Лебедєв, П. Кушников, В. М’ясоєдов, Л. Мацулевич, П. Гусєв та ін.
СТАНЮКОВИЧ Костянтин Михайлович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Прозаїк, поет, публіцист, фейлетоніст. Псевдоніми – М. Костін, Скромний письменник, Відвертий
письменник, Пімен. Класик російської морської прози.
З дворянської родини. Батько, Станюкович М., – адмірал російського флоту.
Народився 18 (30) березня 1843 р. в м. Севастополь Таврійської губернії Російської імперії (нині –
Автономна Республіка Крим України).
Помер 7 (20) травня 1903 р. в м. Неаполь (Італія). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив Петербурзький морський кадетський корпус (1857-1860).
Був сільським вчителем в Муромському повіті Володимирській губернії (1865-1866), чиновником
управління Курсько-Харківсько-Азовської залізниці (1869-1871), Петербурзького товариства
взаємного поземельного кредитування (1871-1874), керуючим Волго-Донським пароплавством
(1874-1876), членом редколегії, видавцем журналу «Діло» (1881-1884).
Лауреат Пушкінській премії (1901).
Кавалер золотої медалі ім. Погосського (1896).
Друкувався в газетах і журналах «Лелітка», «Будильник», «Епос», «Жіночий вісник», «Гласність»,
«Новини», «Чутки», «Порядок», «Діло», «Північна квітка», «Російське життя», «Вісник Європи»,
«Північний вісник», «Російська думка», «Юний читач», «Син Вітчизни», «Російське багатство».
Як літератор дебютував в журналі «Північна квітка» добіркою віршів (1859).
Потім настала черга комедії «На те й щука в морі, щоб карась не дрімав» (1871), нотаток «З
навколосвітньої подорожі» (1860-1863), романів «Без результату» (1873), «Наші звичаї» (1879), «В
каламутній воді» (1878-1879), «Два брати» (1880), «Вир» (1881), «Перші кроки», «Грізний
адмірал» (обидва – 1891), «Похмурий штурман» (1893), «Неспокійний адмірал» (1894), «Відверті»
230
(1893-1894), «Історія одного життя» (1895), «Навколо світу на «Шуліці» (1896), «Жерці» (1897),
«Байдужі» (1899).
Перу нашого земляка також належить публіцистично-фейлетонні цикли «Картинки суспільного
життя» (1877-1896) і «Листи знатного іноземця» (1878-1897).
З владою порозуміння не знаходив: за зв’язок з революційними народниками-емігрантами був
заарештований (1884) і після річного ув’язнення на роки засланий до Сибіру (1885-1888).
За мотивами творів С. знято художні фільми «В далекому плаванні», «Максимка», «Пасажирка».
Що стосується особистого життя, то, розсварившись з батьком через те, що морську службу міняє
на письменницьку, так з ним більше і не побачився; його п’єсу «На те й щука в морі, щоб карась
не дрімав» на прохання багатіїв-залізничників була заборонена; втратив 16-річного сина
Костянтина (1898).
У м. Києві на честь С. названо вулицю (1955).
У м. Севастополь на будинку, в якому мешкав наш земляк, встановлено меморіальну дошку, а
одна з бібліотек і вулиця носять його ім’я.
За часів СРСР прізвище С. прикрашало борт теплоходу.
Серед друзів та близьких знайомих С. – Г. Благосвєтлов, А. Попов, М. Міклухо-Маклай, М.
Шелгунов, С. Нахімов, С. Степняк-Кравчинський, М. Бажин та ін.
СТАРИЦЬКА Ганна Георгіївна
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник.
З родини правознавця. Дядько, Вернадський В., – академік-геохімік.
Народилася 9 січня 1908 р. в м. Полтава Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Померла 13 лютого 1981 р. в м. Париж (Франція).
Навчалася в московських приватних студіях В. Фаворського й графині Т. Сухотіної-Толстої (1921-1924), закінчила Софійську Академію мистецтв (1926-1931), спеціалізувалася в Брюссельському
вищому інституті декоративних мистецтв (1932-1933).
Працювала дизайнером в бельгійських друкарнях «Вілленс і Годенн», «Пресс Тільбюрі», «Левер».
Наша землячка постійно перебувала в пошуках нових образотворчих форм і засобів. В 1950-х
роках вона прийшла до абстрактного мистецтва.
Її стиль відрізняє вміле використання випадково виявлених предметів («естетика покидьків») і
колажної техніки.
Доробки С. нині зберігаються в музейних зібраннях Франції, США, приватних колекціях Бельгії, Німеччини, Швейцарії.
Особисте життя С. склалося непросто. Батько, учасник білого руху, щез без сліду в вирі
громадянської війни, а мати померла від туберкульозу кісток (1921).
Тяжка хвороба – поліартрит – спіткала і юнку (1924). На лікування виїхала за кордон, звідки вже
не повернулися (1925).
Під час Другої світової війни наша землячка понад три місяці провела в брюссельській в’язниці
«Сен-Жиль» (1942), а її чоловік, художник Орікс, потрапив до концтабору Маутхаузен (1942-
1945).
Про нашу землячку у статті «Таємниця слов’янської душі» Л. Леусська повідомляє: «Художниця
захопилася колажем. В її руках найнесподіваніші речі – старі дошки, рослини, тканини – ставали
елементами композицій. З кінця 1950-х Старицька створювала «поеми-об’єкти». До цього часу
визнаний майстер без кінця удосконалювала техніку, гравірувала на цинку, міді, камені, займалася
обробкою дерева, оформляла поетичні збірки, малювала пером. Віднині художниця повністю
довіряється своїй інтуїції, інстинкту, вона одержима бажанням працювати.
В експозиції в мармуровому палаці Петербурга – живопис, графіка, колажі, створені художницею
в 1950-1970-х роках. Глядачів ці твори привертають яскравим поєднанням фарб і внутрішньою
гармонією. Помітно, що їх створювала жінка, котра мала буйні темперамент і художню фантазію».
Виставки її робіт останнім часом відбулися в галереї П’єра Брюллє в Парижі і Російському музеї в
Петербурзі (2001).
У свою чергу, російський режисер А. Скачков зняв про художницю фільм «Ганна Старицька».
Серед друзів та близьких знайомих С. – В. Короленко, В. Вернадський, І. Кляйн, К. Малевич, М.
Старицький, Г. Пюєль, М. Сефор, Т. Сухотіно-Толстая, Ф. Рерберг, В. Фаворський, М. Бютор та
ін.
231
СТАРЧЕВСЬКИЙ Адальберт Вікентійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Критик, журналіст, видавець, перекладач, історик літератури. Перший медіа-магнат на теренах
Російської імперії.
З дворянської родини.
Народився 28 квітня (10 травня) 1818 р. в с. Івки Київської губернії Російської імперії (нині –
Богуславський район Київської області України).
Помер 7 (20) жовтня 1901 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Навчався на юридичних факультетах Київського й Санкт-Петербурзького університетів.
Працював співредактором журналу «Бібліотека для читання» (1848-1856), редактором журналів
«Син Вітчизни» (1856-1872), «Сучасність», «Вулик»«, «Луна» (1873-1885).
Друкувався в журналах «Фінський вісник», «Бібліотека для читання», «Журналі міністерства
народної освіти», «Історичний вісник».
Як літератор дебютував в студентські роки двотомником «Розповіді іноземних письменників XVI ст. про Росію» (1841-1842).
Потім настала черга збірника біографій, портретів і автографів історичних осіб «Галерея слави», книг «Література російської історії з Нестора до Карамзіна», «Про заслуги, виявлені державним
канцлером М. П. Румянцевим», «Життя М. Карамзіна» (1845), «Велика думка Катерини II» (1885),
«Роман однієї забутої романістки» (1886), «Дудишкін Ст. Сем. Один з забутих журналістів»
(1886), «Із спогадів старого літератора» (1888-1889), «Словник прадавньої слов’янської мови, складений за Остромировим Євангелієм, Міклошичу, Востокову й Бередникову» (1899).
Перу нашого земляка також належать граматики десяти слов’янських говірок, серія путівників по
Середній Азії, Кавказу, Індії, Туреччині.
С. переклав французькою мовою торгівельний статут.
Головним же доробком чомусь вважається редагування 12-томного «Довідкового
енциклопедичного словника К. Крайя» (1847-1855).
Серед друзів та близьких знайомих С. – І. Гончаров, К. Ушинський, С. Глінка, К. Масальський, К.
Сербінович, П. Цейдлер, С. Дудишкін, О. Сенковський, О. Варгунін, А. Майков, М. Заблоцький-
Десятовський, В. Солоніцин, П. Білицький та ін.
СТЕБНИЦЬКИЙ Ієронім Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Геодезист, топограф. Один з фундаторів військової картографії Російської імперії.
З дворянської родини. Онук, Капіца П., – фізик, лауреат Нобелівської премії.
Народився 30 вересня (12 жовтня) 1832 р. в маєтку Кропизонія Волинської губернії Російської
імперії (нині – Хмельницька область України).
Помер – 29 січня (10 лютого) 1897 в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург
РФ).
Закінчив Петербурзькі інститут інженерів шляхів сполучення (1852), геодезичне відділення
Миколаївської академії (1855), стажувався в Головній астрономічній обсерваторії (1855-1858).
Служив топографом Об’єднаного військово-топографічного відділу Головного штабу (1858-1867), начальником Кавказького військово-топографічного відділу (1867-1885), начальником військово-
топографічного відділу Головного штабу (1885-1897).
Член-кореспондент Імператорської академії наук (1878).
Член Російського технічного товариства.
Голова комісії з вивчення розподілу сили тяжіння в Росії (1889).
Почесний член Московського товариства дослідників природи (1889).
Почесний член Російського мінералогічного товариства (1892).
Кавалер золотої Костянтинівської медалі (1878).
Спеціалізувався з проблем геодезії, картографії, конфігурації Землі.
Наш земляк забезпечив картографування низки значних регіонів Російської імперії, серед яких
Кавказ, Закаспійська область, Мала Азія, зокрема Персія.
Друкувався в «Нотатках Імператорської академії наук», «Вістях Російського географічного
товариства», «Нотатках Військово-топографічного відділу Головного штабу».
232
Перу С. належить праця «Про відхилення прямовисних ліній тяжінням Кавказьких гір» (1870),
«Про розподіл льодовиків на Кавказі» (1877), «Спостереження над коливаннями поворотних
маятників – російського академічного приладу» (1881).
Він також – автор доробків «Спостереженнях над коливанням поворотних маятників, проведених
в Тифлісі», «Про спостереження над коливанням маятників, виготовлених в англійській Індії для
визначення прискорення сили тяжіння».
Серед друзів та близьких знайомих С. – Д. Пагірьов, О. Глуховський, М. Скобелєв, І. Ходзько, С.
Жилінський, В. Маркозов, В. Філіппов, М. Куммерау, І. Мушкетов, Я. Малам, П. Кульберг, М.
Ломакін, Л. Соболєв, В. Золотарьов та ін.
СТЕЛЛЕЦЬКИЙ Микола Семенович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Богослов, священик, публіцист.
З родини священика.
Народився в 1862 р. в с. Мурафа Богодухівського повіту Харківської губернії Російської імперії
(нині – Краснокутський район Харківської області України).
Вбитий 11 вересня 1919 р. в м. Орел (нині – адміністративний центр однойменної області РФ).
Закінчив Харківську духовну семінарію, Київську духовну академію (1888).
Був священиком Київської Набережно-Нікольської церкви, законовчителем низки київських
гімназій, цензором журналу «Південно-Західна школа», священиком Київського Софіївського
собору, викладачем Харківських університету і Вищих жіночих курсів.
Голова Ради Харківського єпархіального жіночого училища.
Кавалер орденів св. Ганни 1-го (1908) і 2-го (1912) ступенів.
Друкувався в журналах «Праці Київської духовної академії», «Віра і розум»,
«Церковнопарафіяльна школа», «Читання в товаристві любителів духовної освіти».
Як літератор дебютував розвідкою «Шлюб у древніх євреїв» (1892).
Потім настала черга наступних доробків: «До питання про занепалих в римській і
північноафриканській церквах в III ст.», «До питання про безшлюбність або дівування в Старому
Завіті» (обидва –1893), «Український філософ-мандрівник Григорій Савович Сковорода»
(1894),»Харківський колегіум до перетворення» (1895), «Протоієрей А. А. Самборський –
законовчитель імператора Олександра I» (1897), «Про значення Києва як релігійного центру
православної Росії», «Святий мученик і всієї Росії чудотворець Макарій, перший митрополит
Київський і Галицький і його час» (усі – 1897), «Значення Церкви і її школи в вирішенні питання
про загальну освіту» (1898), «Князь Голіцин і його церковно-державна діяльність» (1901),
«Нариси етично-християнської моралі» (1901), «Релігійно-етичне світобачення Гоголя» (1902),
«Сучасне декадентство і християнство» (1909), «Соціалізм – його історія і критична оцінка з
християнської точки зору» (1905), «Новітній соціалізм і християнство» (1912), «Досвід етичного
православного богослов’я в апологетичному освітленні» (1914-1916).
Всього перу нашого земляка належить понад 40 праць з проблем історії Церкви богослов’я,
філософії, історії літератури.
Серед друзів та близьких знайомих С. – М. Олесницький, О. В’язигін, Я. Денисов та ін.
СТЕН Ганна Петрівна
Національний статус, що склався у світі: німецько-американо-російський.
Актриса.
З інтелігентської родини. Батько, Фесак (Реснак?) П., – балетмейстер.
Народилася 3 грудня 1908 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Померла 12 листопада 1993 р. в м. Нью-Йорк (США). Похована на місцевому цвинтарі.
Навчалася в Київських балетній школі і державному театральному технікумі.
Як актриса дебютувала епізодичною роллю в радянському кінофільмі «Москва в Жовтні» (1927).
Виїхавши на зйомки з СРСР до Німеччини, не повернулася (1928), щоб пізніше перебратися до
США (1932).
Знялася в стрічках: радянських – «Земля в полоні», «Жовта книжка», «Дівчина з коробкою» (усі –
1927), «Провокатор», «Мій син», «Білий орел» (усі – 1927), «Торговці славою», «Золотий дзьоб»
(обидві – 1928); німецьких – «Вбивця Дмитро Карамазов», «Бухгалтер Кремке» (обидві – 1930),
«Бомби над Монте-Карло», «Сальто-мортале» (обидві – 1930), «Бурі пристрасті» (1932);
голлівудських – «Ми знову живі», «Нана» (обидві – 1934), «Весільна ніч» (1935), «Самотня жінка»
233
(1936), «Експрес вигнання» (1939), «Чоловік, за яким я заміжжю» (1940), «Так закінчується наша
ніч» (1941), «Вони прийшли зруйнувати Америку» (1943), «Три російських дівчини», «Та, яка
ризикує» (обидві – 1944), «Давайте трохи поживемо» (1948), «Солдат успіху» (1955), «Збіглі
доньки» (1956), «Черниця і сержант» (1962).
Займалася живописом. Роботи експонувалися в Бостонському музеї, низці європейських країн.
Згадуючи нашу землячку, Г. Кравченко розповідала: «Я була свого часу надзвичайно дружною з
Ганною Стен. Якось заходжу до неї додому. Вона жила в комуналці на Арбаті, в двох кімнатах.
Захожу, значить, – застаю її на кухні. Щось пере. Стоїть над коритом – вся з себе розпатлана, мокра, волосся – висульками, напівгола, в якихось стоптаних чоловічих черевиках. Тут же щось
вариться, булькає. Якісь ганчірки звисають. Я говорю: «Ганно, в якому ти вигляді? Боже!
Подивися на себе! Ти ж – кінозірка!» А вона мені у відповідь: «Але ж я – радянська кінозірка!»
У Франції пройшла ретроспектива, присвячена нашій землячці (1999).
Серед друзів та близьких знайомих С. – Г. Коваленко, К. Станіславський, Б. Барнет, А. Судокевич, Г. Альберс, Л. Оболенський, В. Турін, Ю. Тамарський, Е. Дюпон, В. Качалов, В. Мейерхольд, Х.
Шварц та ін.
СТЕПАНОВ Володимир Євгенович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Астрофізик, фізик. Відкрив низькі температури окремих сонячних плям. У фізиці існує науковий
термін «теорія Уно – Степанова».
З шахтарської родини. Батько, Степанов Є., – штейгер.
Народився 14 грудня 1913 р. в с. Щоглівка Катеринославської губернії Російської імперії (нині – в
межах м. Макіївка Донецької області України).
Помер 6 серпня 1986 р. в м. Іркутськ СРСР (нині – адміністративний центр однойменної області
РФ).
Закінчив робітничий факультет (1931), навчався в Дніпропетровському гірничому інституті (1931-1933), закінчив Московський університет (1933-1937).
Працював слюсарем, вагранником на металургійному заводі (1928-1931), астрономом
Ташкентської обсерваторії (1937-1941), викладачем Томського артилерійського училища (1941-
1942), співробітником астрономічної обсерваторії Львівського університету (1946-1953),
викладачем Московського університету (1953-1955), астрономом Кримської астрофізичної
обсерваторії (1955-1962), завідуючим відділом Сибірського інституту земного магнетизму,
іоносфери і розповсюдження радіохвиль» (1962-1979).
Учасник Другої світової війни (1942-1946).
Член-кореспондент АН СРСР (1968).
Кавалер орденів «Червоної зірки», «Вітчизняної війни», медалей «За відвагу», «За оборону
Ленінграда».
Сфера наукових інтересів – диференційне обертання сонячної корони і визначенню її фізичних
параметрів; зональні течії в сонячній короні; застосування методів фізики плазми для
дослідження Сонця; теорія утворення спектральних ліній поглинання при наявності магнітного
поля; перенесення випромінювання за наявності магнітного поля; будова і динаміка магнітного
поля і плазми на різних рівнях атмосфери активної області; існування вихрової структури поля; механізм нагріву плазми в збуреній хромосфері.
Друкувався в журналах «Кримської астрономічної обсерваторії», «Solar Physics», «Вчені записки
Львівського державного університету», «Астрономічний журнал», «Природа».
Як вчений дебютував доробком «Про електромагнітну природу сонячних плям» (1949).
Потім настала черга наступних праць: «Утворення ліній поглинання в магнітному полі і
магнітогідродинамічні явища в атмосфері Сонця» (1961), «On the Development of Magnetic Fields in Active Regions» (1968), «Сонячний магнітограф Кримської астрофізичної обсерваторії» (1958),
«Коефіцієнт поглинання в зворотному ефекті Зеємана для довільного мультиплетного
розщеплювання і рівняння перенесення в світлі з взаємно-ортогональною поляризацією» (1960),
«Міжнародна програма «Рік сонячного максимуму» – основні результати» (1983).
Регулярними стали Всеросійські Степанівські конференції.
Меморіальна дошка С. прикрашає будівлю Іркутського інституту сонячної і земної фізики (2002).
Іменем нашого земляка також названа мала планета № 3493.
Серед друзів та близьких знайомих С. – В. Фесенков, В. Касинський, В. Томозов, В.
Скоморовський, Г. Смольков, В. Григор’єв, М. Нікулін та ін.
234
СТЕПАНОВ Олексій Степанович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник.
З родини військового. Батько, Степанов С., – учасник Севастопольської оборони.
Народився 24 квітня (6 травня) 1858 р. в м. Сімферополь Таврійської губернії Російської імперії
(нині – столиця Автономної Республіки Крим України).
Помер 5 жовтня 1923 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Ваганьківському
цвинтарі.
Закінчив Московські межовий інститут (1879), училище живопису, скульптури і архітектури
(1880-1884).
Працював викладачем в Московському училищі живопису, скульптури і архітектури (1899-1918).
Дійсний член академії мистецтв (1905).
Член Товариства пересувних художніх виставок (1891).
Член Спілки російських художників (1903).
Як художник дебютував малюнками в журналі «Природа і мисливство» (1883-1895).
Серед найвідоміших доробків полотна «Лосі» (1889), «Журавлі летять» (1891), «Вранішній
привіт» (1897), «Діти на хмизу» (1899), «Рання весна. Стадо» (1901), «На промисел» (1909), «Лось
і лайки», «В чеканні на обід», «Вбитий лось», (усі – 1910), «Вовки вночі», «З хортами», «Вовки
біля тину» (усі – 1910-і), «Вовки» (1912), «Поїхали, «Подружки», «Путівцем взимку», «Біля
ґаночку» (усі – 1914), «Гусачок» (1915), «Біля округи» (1916), «Побачили» (1917).
Роботи С. відрізняють поетичне сприйняття природи і народного побуту, тонке поєднання тонів, гармонійне поєднання пейзажу і жанрових сцен з анімалістичною темою.
Нині доробки С. зберігаються в Луганському обласному художньому музеї (Україна),
національному художньому музеї Республіки Білорусь, Третьяковській галереї (м. Москва, РФ), музеї образотворчого мистецтва (м. Тюмень, РФ), обласній картинній галереї (м. Твер, РФ),
обласному державному музеї (м. Ростов-на-Дону, РФ), державному художньому музеї ім. О.
Радищева (м. Саратов, РФ), приватних зібраннях.
На будинку в Москві, де знаходилася майстерня нашого земляка, встановлено меморіальну дошку.
Творчості художника російський письменник В. Артемов присвятив книгу «Олексій Степанов»
(2004).
Серед друзів та близьких знайомих С. – І. Прянішніков, В. Перов, С. Іванов, М. Чехов, брати С. і
К. Коровіни, І. Левітан, М. Нестеров, П. Корін, А Пластов, Л. Туржанський та ін.
СТОЙКО-РАДИЛЕНКО Микола Михайлович
Національний статус, що склався у світі: російсько-французький.
Астроном. Першим у світі виявив сезонні варіації швидкості обертання Землі.
З міщанської родини.
Народився 2 (16) травня 1894 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 14 вересня 1976 р. в м. Париж (Франція).
Закінчив Одеський ліцей (1912), математичний факультет Новоросійського університету (1912-
1916), навчався в аспірантурі (1918-1920).
Працював вільним стажером Одеської обсерваторії (1914-1916), служив в армії (1916-1918),
викладачем Новоросійського університету (1918-1920), Плевенського ліцею (1920-1923),
астрономом Міжнародного бюро часу (1924-1944), завідуючим службою часу Паризької
обсерваторії й Міжнародного бюро часу (1944-1964).
Член-кореспондент Варшавської академії наук (1938).
Член-кореспондент Міжнародного бюро довгот (1938).
Член Національного астрономічного комітету Франції.
Лауреат премії ім. Лаланда (1930), двічі – премії ім. Дамузо (1932; 1937), премії ім. Гузмана
(1956), премії ім. Жансена, премії Бельгійської академій наук.
Кавалер французького ордена Почесного легіону (1951).
Наш земляк одним з перших вказував на зв’язок цих змін з землетрусами, вивчення яких
дозволило б провіщати ці катастрофи. Саме С.-Р. ввів у практику поняття інтегрованого атомного
часу.
Інші роботи стосуються руху полюсів планети, на якій ми живемо, нерівномірності її обертання.
235
Під час другої світової війни залишився на робочому місці у Парижі, котре перенесли на глибину
28 м.
На з’їзді Міжнародної астрономічної спілки у Стокгольмі його визнали чемпіоном серед
спостерігачів (1938).
Більшовицької революції не сприйняв, емігрувавши спочатку до Болгарії (1920), а потім – Франції
(1924).
У нарисі «Французький хранитель часу з Одеси» А. Корсунь зазначала: «Під час обчислення
всесвітнього часу він враховував рух полюсів, для чого створив при МБЧ термінову службу
широти, щоб оперативно визначати координати полюса у так званій системі О. Я. Орлова (система
середнього полюса епохи спостережень). Він ввів поправки, врахувавши відкриту ним сезонну
нерівномірність обертання Землі. Всесвітній час, що визначається нерівномірним обертанням
Землі навколо своєї осі, є також нерівномірним, а для багатьох наукових і прикладних завдань
необхідна шкала рівномірного часу. Метод обчислення всесвітнього часу, розроблений М. Стойко-
Радиленком, який враховував відомі фактори, що спричиняли нерівномірність земного обертання, дав змогу створити так звану шкалу квазі-рівномірного часу, котра широко використовувалася в
науці і техніці до створення рівномірної і високостабільної атомної шкали часу».
Серед друзів та близьких знайомих С.-Р. – О. Орлов, В. Цесевич, С. Дебарба, В. Глушко, Н.
Кауфман, Г. Гамов, В. Жардецький та ін.
СТРАСБЕРГ Лі
Національний статус, що склався у світі: американський.
Актор, режисер, продюсер, педагог. Засновник легендарної акторської школи, т. зв. Театрального
інституту Лі Страсберга (1969).
З міщанської родини. Батько, Меєр Б., – крамар; донька, Страсберг С. – актриса; син, Страсберг
Д., – викладач акторської майстерності.
Народився 17 листопада 1901 р. в м. Буданів Австро-Угорщини (нині – Теребовлянський район
Тернопільської області України).
Помер 17 лютого 1982 р. в м. Нью-Йорк (США). Похований на місцевому цвинтарі.
Навчався в Театрі-студії «Американський лабораторний театр».
Був актором низки невеликих нью-йоркських театрів (1925-1931), помічником режисера «Гілд-
театру», одним з фундаторів «Груп-театр» (1931-1937), режисером низки бродвеївських театрів
(1937-1948), режисером (1948-1951), керівником (1951-1966) нью-йоркської Школи акторської
майстерності «Actors Studio», керівником лос-анжелеської «Actors Studio West» (1966-1969), фундатором у керівником Театрального інституту Лі Страсберга (1969-1982).
Лауреат Пулітцерівської премії (1933).
Як актор дебютував у ролі Х. Рота в другій частині трилогії Ф. Копполи «Хрещений батько»
(1974).
Знявся також у стрічках «Перевал Кассандра» (1976), «Правосуддя» (1979), «Гарно піти» (1980).
Автор низки статей про театральне мистецтво.
До США емігрував дитиною разом з батьками (1908).
А ось оцінив товрчість нашого земляка С. Керкленд: «Лі Страсберг служив Мистецтву так само
ревно, як стародавні святі – Богові».
Нині пам’ятник С. встановлено на території Театрального інституту його імені; на його честь
випущена поштова марка.
До 100-річчя нашого земляка друзі а шанувальники поставили п’єсу «Імена», в якій колись
маестро грав головну роль, а також провели в найбільшому кінотеатрі Нью-Йорка пройшов вечір
пам’яті (2001).
Серед друзів та близьких знайомих С. – Е. Казан, М. Монро, М. Рурк, С. Адлер, Р. Болеславський, М. Успенська, Ч. Кроуфорд, Х. Клермен, А. Пачіно, Ф. Корсаро та ін.
СТРАТОНОВ Всеволод Вікторович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Астрофізик.
З вчительської родини. Батько, Стратонов В. – директор класичної гімназії.
Народився 17 квітня 1869 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
236
Звів рахунки з життям 6 липня 1938 в м. Прага (нині – столиця Республіки Чехія). Похований на
Ольшанському цвинтарі.
Закінчив одну з одеських гімназій (1886), Новоросійський університет (1886-1891), стажувався в
Пулковській обсерваторії (1892-1894).
Працював лаборантом Одеської (1891-1892), астрофізиком Ташкентської (1894-1904)
обсерваторій, чиновником з особливих доручень при кавказькому наміснику (1904-1918),
викладачем Московського університету (1918-1922), Російського Наукового інституту в Берліні
(1922-1923), Празького Вищого технічного училища (1923-1938).
Лауреат премії Російського астрономічного товариства (1913).
Друкувався в газеті «Кавказ», журналах «Записки Санкт-Петербурзькі академії наук»,
«Astronomische Nachrichten», «Праці Головної Російської астрофізичної обсерваторії».
Як вчений дебютував доробком «Пасажний інструмент і визначення географічних координат»
(1891).
Потім настала черга книг «Дослідження будови Всесвіту» (1900-1901), «Сонце» (1910),
«Космографія» (1914), «Зірки» (1919), «Головна Російська астрофізичнаобсерваторія» (1922),
«Астрономія» (1927).
Сфера наукових інтересів – дослідження структури Чумацького Шляху, Плеяд, зоряного
скупчення в Персе, вивчення характеру обертання Сонця. Одним з найважливіших результатів
досліджень стало відкриття зоряних хмар в нашій галактиці.
Наш земляк очолив професорський страйк в МДУ, викликаний різким погіршенням умов роботи
професорсько-викладацького персоналу у вузах, за що був заарештований і висланий до
Німеччини на т.зв. «філософському пароплаві» (1922).
Серед друзів та близьких знайомих С. – Ф. Бредихін, В. Фесенков, Д. Гедеонов, Б. Воронцов-
Вельямінов, С. Блажко, І. Сікора, М. Бобровников, В. Костицин, І. Балановський, Г. Тихов, С.
Орлов, М. Новиков, С. Костинський, В. Міхельсон, Е. Епік, Б. Щиголєв, К. Огородников та ін.
СТРЕЛЬБИЦЬКИЙ Іван Опанасович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Геодезист, мапограф. Генерал від інфантерії (1899). Першим точно визначив як загальну площу
Росії, так і за губерніями та повітами (1874).
З дворянської родини.
Народився 18 (30) червня 1828 р. в с. Голенка Конотопського повіту Чернігівської губернії
Російської імперії (нині – Роменський район Сумської області України).
Помер 15 (28) липня 1900 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ). За
іншими даними, в с. Голенка Конотопського повіту Чернігівської губернії Російської імперії (нині
– Роменський район Сумської області України).
Закінчив школу землемірів при Київському університеті св. Володимира, петербурзьку
Миколаївську академію Генерального штабу (1859).
Служив мапографом межового корпусу, III петербурзького гренадерського полку, військово-
топографічного відділу Головного штабу (з 1859).
Член Міжнародного статистичного інституту.
Кавалер медалі Французького географічного товариства.
Кавалер Костянтинівської медалі Російського географічного товариства.
Очолював роботи зі складання «Спеціальної мапи Європейської Росії» у масштабі 10 верст : 1
дюйм, яка охоплювала також значну частину території Балкан, Німеччини і Малої Азії (1865-
1871).
С. – автор книг «Обрахування поверхні Російської імперії» (1877), «Володіння турок на материку
Європи з 1700 по 1879 р.» (1879), «Земельні придбання Росії з 1855 по 1881 р.» (1880), «Superficie de l’Europe» (1882), «Обчислення поверхні Російської імперії за царювання імператора Олександра
III» (1889).
Перу нашого земляка також належать доробки «Мапа Європейської Росії, складена на підставі
статуту про звільнення селян від кріпосної залежності, 19 лютого 1861 г.», «Мапа Донецького
кам’яновугільного кряжа».
Ось що мовиться про нашого земляка у статті «Стрельбицький Іван Опанасович» на rulex.ru:
«Стрельбицький отримав завдання підготувати «Спеціальну мапу Європейської Росії». З тих пір
він був постійним керівником цієї величезної праці, виконуючи разом з тим, як в Росії, так і за
кордоном, багато інших доручень. Його наукові роботи привернули до себе загальну увагу.
237
...»Обчислення поверхні Російської імперії за царювання імператора Олександра III» – величезна і
чудова за обробкою праця, яка вперше дала точні відомості про поверхню володінь Росії, як в
цілому їх складі, так і за губерніями та повітами, з окремим обчисленням островів і озер».
Серед друзів та близьких знайомих С. – С. Чабаненко, О. Воєйков, О. Тілло та ін.
СТРУВЕ Отто Людвігович
Національний статус, що склався у світі: американський.
Астрофізик.
З родини вчених. Батько, Струве Г.-Л., – професор Харківського університету, директор
університетської обсерваторії.
Народився 30 липня (12 серпня) 1897 р. в м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 6 квітня 1963 р. в м. Берклі (Каліфорнія, США). За заповітом кремований і похований на
місцевому цвинтарі.
Закінчив Харківську гімназію №3 (1909-1915), фізико-математичний факультет Харківського
університету (1915-1919), Чикагський університет (1923).
Служив на військовій службі (1916-1918), працював асистентом Йоркської обсерваторії (1921-
1927), викладачем Чикагського університету (1927-1932), директором Йоркської (1932-1950) та
Макдоналдської (1950) обсерваторій, викладачем Каліфорнійського університету (1950-1959),
директором Національної радіоастрономічної обсерваторії (1959-1961).
Член Американської, Бельгійської, Британської, Канадської, Новозеландської, Французької
академій наук.
Почесний доктор Льєжського, Пенсільванського, Каліфорнійського університетів, Національного
університету Мексики.
Президент Міжнародного астрономічного союзу (1952-1955).
Кавалер бельгійського «Ордена Корони» (1950).
Кавалер золотої медалі Лондонського Королівського Астрономічного товариства (1944).
Кавалер золотої медалі Тихоокеанського Астрономічного товариства (1948).
Кавалер медалі Французького Астрономічного товариства (1954).
Кавалер медалі Дрепера Національної Академії Наук США (1950).
Кавалер Ріттенхаузької медалі (1954).
Кавалер медалі Французької академії наук (1955).
Друкувався в «Астрофізичному журналі»,
Всього перу нашого земляка належить понад 900 наукових праць.
Служив в армії Денікіна (1919).
Найвідоміший доробок С. – книга-заповіт «Астрономія XX сторіччя» (1962).
Всього перу нашого земляка належить понад 900 наукових робіт.
Ідей більшовизму вчений не сприйняв і емігрував: спочатку до Туреччини (1920), а потім – США
(1921).
Іменем нашого земляка названі мала планета, кратер на Місяці, один з телескопів Макдоналдської
обсерваторії.
Пам’яті видатного астронома присвятив музичний реквієм П. Куликовський.
Серед друзів та близьких знайомих С. – Е. Фермі, Б. Герасимович, Г. Шайн, Г. Купер, К.
Огородников, Е. Фрост, В. Амбарцумян, Д. Оорт, Г. Масевич, П. Свінгс, Х. Сахейд, Х. ван де
Хюлст, А. Блаау, М. Миннарт, В. Морган, Г. Херцберг, Д. Грінстейн, Б. Стромген, С.
Чандразекхар, П. Шевінгс, М. Міннаєрт та ін.
СТРУКОВ Михайло Михайлович
Національний статус, що склався у світі: американський.
Авіаконструктор, архітектор. Винахідник першого у світі важкого літального апарату
вертикального зльоту і посадки.
З дворянської родини. Батько, Струков М., – маршалок губернського дворянства.
Народився 29 січня 1883 р. в м. Катеринослав Російської імперії (нині – м. Дніпропетровськ, адміністративний центр однойменної області України).
Помер 22 грудня 1973 р. у шпиталі Св. Френсіса в Трентоні (Нью-Джерсі, США). Похований на
цвинтарі Вудлаун.
238
Закінчив гімназію, кадетський корпус, будівельне відділення Київського політехнічного інституту
(1908).
Працював інженером-будівельником британської залізничної кампанії у Китаї (1921-1923),
інженером-техніком з обладнання одного з нью-йоркських універсальних магазинів (1923-1924), архітектором (1925-1942), президентом (1943-1951), віце-президентом (1951-1953) фірми «Чейз
Ейркрафт Компані», президентом і головним конструктором компанії ««Струков Ейркрафт
Корпорейшн» (1953-1963).
Учасник першої світової війни.
Кавалер ордена св. Георгія.
Розробив десантні планери XCG-14, XCG-14A, XCG-18A, CG-20, різноцільові літаки VC-122, C-
123, VC-134, ХС-123Д, УС-123Е, УС-134.
Автор проектів низки театральних будівель Нью-Йорка, Філадельфії, Пітсбурга.
Більшовицької влади не сприйняв. Під час громадянської війни воював на боці білих в Сибіру.
Емігрував спочатку до Китаю (1921), а потім – США (1923).
Ось що пише у своїй розвідці «Внесок у розвиток авіації США вихідців з України в 30-х роках ХХ
ст.» Л. Сухотеріна: «З 24 червня 1953 р. ВПС анулювали контракт на С-119 і контракт з «Чейз
ейркрафт» на С-123В. Дозволялось завершити роботу тільки над літаками, що були майже
готовими. ВПС висунули досить надуманий привід для розторгнення другого контракту...
Для Струкова М. М. це було повною катастрофою. Його 51 відсотків акцій «Чейз ейркрафт» було
продано у вересні 1953 р. фірмі «Уілліс моторз». Стверджувалось, що угода була укладена під
тиском ВПС, котрі таким чином намагались спростити ліквідацію контракту».
Серед друзів та близьких знайомих С. – Ф. Чейз, Е. Клінтон, В. Серединський, Е. Кайзер, П.
Протасов, М. Грегор та ін.
СУЛЕРЖИЦЬКИЙ Леопольд Антонович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Режисер, літератор, громадський діяч.
З міщанської родини.
Народився 15 (27) вересня 1872 р. в м. Житомир Волинської губернії Російської імперії (нині –
адміністративний центр однойменної області України).
Помер 18 (31) грудня 1916 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ). Похований на
Новодівочому цвинтарі.
Навчався в Московському училищі живопису, скульптури і архітектури (1889-1894).
Служив матросом і рульовим на судах далекого плавання,
Один з організаторів і керівників 1-ої студії МХТ.
Співпостановник низки спектаклів МХТ («Синій птах» Метерлінка, 1908; «Гамлет» Шекспіра,
1911, «Загибель «Надії»« Хеєрманса, 1913; «Потоп» Бергера, 1915), найближчим помічником К. С.
Станіславського з викладання його системи.
З владою порозуміння не знаходив: за антиурядову промову був виключений з Московського
училища живопису, скульптури і архітектури, а за відмову скласти присягу цареві – засланий до
фортеці Кушка (1896-1898).
Перу нашого земляка належить книга «В Америку з духоборцями».
Що стосується особистого життя, то С. рано втратив матір; за антиурядову промову його
виключили з училища (1894), а за відмову присягнути цареві заслали до фортеці Кушка (1896); його дружину заарештували і відправили в заслання.
У розвідці «Сулержицький Леопольд Антонович» С. Поляков пише: «У листопаді 1895 р.
Сулержицького закликали до відбуття військової повинності. Виходячи з своїх нових переконань, він відмовився від служби в армії, був арештований і поміщений «на випробування до
Московського військового шпиталю у відділення для психічно хворих».
Умовляння, прохання і сльози рідних підірвали рішучість юнака. Зрештою, він погодився служити
і був відправлений до Середньої Азії. ...Переконання залишилися тими ж. ...Слід зазначити, Л.
Толстой ніколи не звертався до Леопольда Антоновича, як до більшості своїх друзів, на «ти», а
виключно на «ви», що підкреслює особливу пошану до останнього».
Серед друзів та близьких знайомих С. – Л. Толстой, А. Чехов, В. Васнецов, В. Качалов, К.
Станіславський, М. Горький, Ю. Ігумнова, С. Паніна, Є. Вахтангов, Є. Росінська, В. Маковський, Є. Шевцова, В. Мейєрхольд, І. Москвін, Г. Голубкіна та ін.
239
СУТГОФ Олександр Миколайович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Декабрист.
З дворянської родини. Батько, Сутгоф М., – генерал-майор царської армії, герой війни 1812 р.
Народився 4 (16) грудня 1801 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 14 (26) серпня 1872 р. в м. Боржомі Тифліської губернії Російської імперії (нині –
Республіка Грузія). Похований в огорожі місцевого храму Івана Хрестителя.
Навчався в Московському університетському пансіоні.
З дитинства був зарахований до лав Донського козачого війська (1809), служив юнкером 7-го
єгерського полку (1817-1819), прапорщиком, підпоручиком, поручиком 25-го єгерського полку
(1819-1823), поручиком лейб-гвардії Гренадерського полку (1823-1825), рядовим Кавказького
окремого корпусу (1848-1849), рядовим, унтер-офіцером, прапорщиком Кубанського єгерського
корпусу (1849-1855), прапорщиком Кубанського піхотного полку (1857-1858), прапорщиком
Московської фехтувально-гімнастичної команди (1858-1859), керуючим Боржомським казенним
маєтком і палацом великого князя Михайла Миколайовича (1859-1864), поручиком, штабс-
капітаном, капітаном Кубанського піхотного полку (1864-1872).
Член Північного товариства декабристів (1825).
Під час повстання вивів свою роту на Сенатську площу (1825).
Засуджений до страти, заміненої 20 роками каторги (1826). Покарання відбував в Читинському
острозі (1827-1830), Петровському заводі (1830-1839), в слободі Введенщина (1839-1841), селах
Куда (1841-1842) і Мале Розводне (1842-1848) Іркутської губернії.
В результаті амністії відновлений в колишніх правах (1856).
Наш земляк – автор спогадів про повстання декабристів (1907).
Серед друзів та близьких знайомих С. – П. Свистунов, М. Бестужев, С. Трубецькой, М. Лорер, М.
Муравйов-Апостол, С. Волконський, К. Рилєєв, П. Каховський, К. Наришкін, І. Горбачевський, І.
Пущін, Д. Завалишин, І. Киреєв, П. Аврамов, Г. Батеньков, І. Павало-Швейковський, В.
Штейнгель, О. Одоєвський та ін.
СУХІНОВ Іван Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Декабрист. Очільник першої і єдиної спроби декабристів підняти повстання з метою власного
звільнення (1828).
З дворянської родини. Батько, Ємельянов-Сухінов І., – столоначальник Криловського нижнього
земського суду.
Народився в 1795 р. в с. Червонокам’янка Олександрійського повіту Херсонської губернії
Російської імперії (нині – Олександрійський район Кіровоградської області України).
Звів рахунки з життям 1 (13) грудня 1828 р. в Зерентуйській каторжній в’язниці. Місце поховання
– не відоме.
Учасник Великої вітчизняної війни (1812-1813). Зазнав декількох поранень: шаблею – в праву
руку; в голову, ліву руку і плече.
Служив рядовим (1809-1913), унтер-офіцером (1813-1815) Лубенського гусарського полку,
Херсонської інвалідної команди (1815-1816), юнкером Ізюмського гусарського полку (1816-1817), юнкером, підпрапорщиком, прапорщиком, підпоручиком Чернігівського піхотного полку (1817-1825), поручиком Олександрійського гусарського полку (1825).
Член Товариства об’єднаних слов’ян (1825).
Член Південного товариства декабристів (1825).
Учасник повстання Чернігівського піхотного полку (1825). Після його провалу вдалося втекти до
Молдавії. Заарештований в Кишиневі (1826).
Військовим судом при Головній квартирі 1-ї армії в Могилеві засуджений до страти шляхом
четвертування (1826).
За високою конфірмацію смертний вирок замінено на довічні каторжні роботи з позбавлення чинів
і дворянства. Покарання відбував Читинському острозі (1828), на Зерентуйських копальнях
Нерчинського заводу (1828).
За спробу організувати повстання каторжників з метою звільнення всіх декабристів засуджений до
покарання 300 ударами батогом, тавруванню і страті. Не чекаючи цього, звів рахунки з життям.
240
Серед друзів та близьких знайомих С. – С. Муравйов-Апостол, В. Соловйов, А. Кузьмін, В.
Бондарєв, П. Голіков, В. Михайлов, М. Лунін, І. Горбачевський, Ф. Моршаков, В. Бочаров, М.
Щепілло та ін.
ТАБОРОВСЬКИЙ Станіслав Осипович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Скрипаль, композитор, педагог. Перший скрипаль, виходець з України, який завоював
європейське визнання.
З міщанської родини.
Народився в 1830 р. в м. Заслав Заславського повіту Волинської губернії Російської імперії (нині –
м. Ізяслав, районний центр Хмельницької області України).
Помер в 1890 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Навчався в Петербурзькому університеті, закінчив Брюссельську консерваторію (1859).
Був викладачем однієї з Берлінських приватних музичних шкіл (1870-1873), капельмейстером в
Житомирі (1873-1875), директором і викладачем кронштадських музичних класів Російського
музичного товариства (1875-1885).
Член Київського відділення Російського музичного товариства, входив до складу його дирекції
(1866-1868).
Лауреат премії Російського музичного товариства.
З успіхом гастролював багатьма містами Бельгії, Німеччини, Франції.
Наш земляк – автор опери, оркестрової увертюри, низки камерно-інструментальних творів,
мазурок, польок, вальсів для скрипки с фортепіано, полонезу для двох скрипок, струнного
квінтету і кантати на слова «Янгола» М. Лермонтова.
А ось як повівся з нашим земляком І. Тургенєв, який у листі до Д. Колбасіна від 6 березня 1853 р.
писав: «З цією ж поштою відправляю листа про Вас до І. П. Арапетова – і Ви днів через чотири
можете відправитися самі до нього. ...Що ж стосується іншого прохання (про Таборовського)* – то
я Вам відверто скажу, що я не можу його виконати – Ви скажіть йому, що я Вам нічого не
відповідав (Д. Колбасін попередньо просив І. Тургенєва від імені Таборовського про
рекомендаційний лист до П. Віардо, яку той збирався запросити взяти участь в його концерті . )».
Серед друзів та близьких знайомих Т. – А. Вьотан, Д. Колбасін, Ю. Леонар, С. Коргуєв, Ф. Фетіс, Б. Дамке, І. Ласковський, О. Петров, І. Тургенєв, Ю. Арнольд, Є. Азєєв, С. Смирнов та ін.
ТАРАСОВА Алла Костянтинівна
Національний статус, що склався у світі: російський.
Актриса.
З лікарської родини. Батько, Тарасов К., – хірург.
Народилася 25 січня (6 лютого) 1898 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Померла 5 квітня 1973 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похована на Введенському
цвинтарі.
Навчалася в Школі драматичного мистецтва при Московському художньому театрові.
Працювала в Московських художньому (1916-1924) і художньо-академічному (1924-1973) театрах.
Народна артистка СРСР (1937).
Чотириразовий лауреат Державної премії СРСР (1941; 1946 – двічі; 1947» 1949).
Герой Соціалістичної Праці (1973).
Виконала ролі Ганни, Соні, Олени Андріївни, Ірини, Маші («Вишневий сад», «Дядько Ваня»,
«Три сестри» А. Чехова), Нєгіної, Тугіної, Кручиніної («Таланти і шанувальники», «Остання
жертва», «Без провини винні» О. Островського), Ганни («Ганна Кареніна» Л. Толстого), Олени
(«Дні Турбіних» М. Булгакова), Тетяни, Варвара ( «Вороги», «Дачники» М. Горького).
Знялася в кіноролях Мері («Хто ти такий?», 1927), Катерини («Гроза», 1934), Катерини II («Петро
I», 1937-1939).
Грала також в стрічках «Без провини винні», «Василишина перемога», «Баби», «На дні»,
«Мрійники», «Довге щасливе життя».
Фільм «Гроза» на II міжнародному кінофестивалі у Венеції удостоєний Кубка за кращу програму, подану державою (1934).
В кореспонденції «Секрет вічної молодості Анастасії Зуєвої» О. Буторов розповідає: «Актори
Московського художнього театру під час війни були в евакуації в Свердловську, проте все одно
була зібрана бригада для виступу на фронті. Маленький автобус із забитими фанерою вікнами
241
відвозив учасників безпосередньо до передових ліній. На першому й найнебезпечнішому сидінні –
прем’єрша театру, велика Алла Костянтинівна Тарасова. Сценою найчастіше служила вантажівка, на якій вони й прилаштовувалися. Зобов’язувало не тільки ситуація, не тільки фронтове
становище, але й звичка завжди працювати в повну силу, викладатися на всі 100, а не стрибати під
«фанеру».
Серед друзів та близьких знайомих Т. – В. Немирович-Данченко, І. Калиновська, К.
Станіславський, А. Зуєва, Ю. Желябузький, А. Георгієвська, Н. Бутова, Ф. Шевченко, Г. Хмара, Л.
Сухарівська, М. Дорохін, В. Малахієва-Мирович, О. Кузнєцов та ін.
ТАРКОВСЬКИЙ Арсен Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Прозаїк, поет, перекладач, мемуарист
З родини службовця. Батько, Тарковський О., – банківський клерк, мемуарист; син, Тарковський
А., – кінорежисер.
Народився 25 (12) червня 1907 р. в м. Єлизаветград Херсонської губернії Російської імперії (нині –
м. Кіровоград, адміністративний центр однойменної області України).
Помер 27 травня 1989 р. в с. Передєлкіно Московської області СРСР (нині – Московська область
РФ). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив приватну класичну гімназію М. Крижанівського (1918-1924), Московські вищі
літературні курси при Російській спілці поетів (1925-1929).
Працював кореспондентом газет «Гудок» (1924-1926), «Бойова тривога» (1941-1943).
Брав участь у другій світовій війні (1941-1943), де втратив ногу.
Лауреат Державної премії Туркменської РСР ім. Махтумкулі (1971).
Лауреат Державної премії СРСР (1989, посмертно).
Друкувався в газетах «Бойова тривога», «Гудок», журналі «Прожектор».
Як поет дебютував в журналі «Прожектор» віршами (1927).
Як перекладач дебютував збірником (1934).
Потім настала черга наступних книг: «Перед снігом» (1962), «Землі – земне» (1966), «Вісник»
1969), «Вірші» (1974), «Дивовижні гори» (1978), «Зимовий день» (1980), «Вибране» (1982),
«Вірші різних років» (1983), «Від юності до старості» (1987), «Зірка над Арагацом» (1988).
Перу нашого земляка також належать доробки «Зимовий день», «Бути самим собою».
Перекладав з арабської, вірменської, грузинської, каракалпацької, польської, сербської,
туркменської, чеченської мов.
На вірш Т. «Посеред світу» гурт «Діалог» записав платівку (1991).
З нагоди 100-річчя з дня народження нашого земляка в Україні засновано премію його імені
(2007).
Порозуміння з владою поет знаходив не завжди: так, було зупинено видання збірника його
«Віршів різних років» (1946).
Серед друзів та близьких знайомих Т. – І. Карпенко-Карий, Г. Шенгелі, М. Булгаков, В. Катаєв, К.
Паустовський, М. Цвєтаєва, Є. Петров, С. Липкін, В. Левик, І. Ільф, Е. Ананіашвілі, О.
Мандельштам, І. Лиснянська, Ю. Олеша, Ю. та Т. Нікітіни, І. Бошняк, А. Тобілевич та ін.
ТАРЛЕ Євген Вікторович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Історик.
З купецької родини.
Народився 27 жовтня (8 листопада) 1874 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 6 січня 1955 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому
цвинтарі.
Закінчив 1-у Херсонську гімназію (1892), навчався на історико-філологічних факультетах
Новоросійського (1892-1893) і Київського (1893-) університетів.
Працював викладачем Петербурзького (Петроградського, Ленінградського) університету (1903-
1955; з короткими перервами).
Дійсний член академії наук СРСР (1927).
Член французьких «Товариства історії французької революції» і «Товариства з вивчення Великої
війни».
Почесний член академії політичних наук Колумбійського університету.
242
Член Міжнародного комітету історичних наук (МКІН).
Входив у число тих 34 представників науки, літератури і мистецтва, хто відважився поставити свій
підпис під закликом «До російського суспільства» з вимогою скасувати в Російській імперії
смертну кару (1903).
Друкувався в журналах «Колишнє», «Аннали».
Як вчений дебютував доробком «Суспільні погляди Томаса Мора в зв’язку з економічним станом
Англії його часу» (1901).
Потім настала черга наступних книг: «Історія Італії в середні віки» (1901), «Із історії суспільного
руху в Західній Європі XIX ст.» (1903), двотомників «Робітничий клас у Франції в епоху
революції» (1909-1911), «Континентальна блокада» (1913), «Економічне життя королівства Італії
в царювання Наполеона I» (1916), «Захід і Росія» (1918), двотомник «Революційний трибунал в
епоху Великої Французької революції» (1918-1919),
«Європа в епоху імперіалізму» (1927), «Робітничий клас у Франції в перші часи машинного
виробництва» (1928), «Наполеон» (1936), «Жерміналь и преріаль» (1937), «Навала Наполеона на
Росію» (1938), «Талейран» (1939), «Чесменський бій і перша російська експедиція в Архіпелаг.
1769–19774 рр.» (1945), «Адмірал Ушаков на Середземному морі.1798–1800 рр.» (1945–1946),
«Експедиція адмірала Д. М. Сенявіна в Середземне море 1805–1807 рр.» (1954), «Північна війна і
шведська навала на Росію» (1958).
З державною владою, якого б кольору вона не була, наш земляк порозуміння знаходив не завжди.
Так, ще студентом Київського університету його заарештували й відправили в заслання спочатку в
Херсонську губернію, а потім – Варшаву (1900).
його роботу «Європа в епоху імперіалізму» офіційно оголосили «класово чужою» (1927).
Черговий арешт чатував на вченого – у т. зв. справі «Всенародного союзу боротьби за
відродження вільної Росії» – вже за більшовиків (1930). Термін заслання в Алма-Ату суд визначив
у п’ять років. Проте за особистою вказівкою Й. Сталіна вченого звільнили раніше (1932).
Для робіт Т. характерне багатство фактичного матеріалу, глибина дослідження, блискучий
літературний стиль.
Наш земляк пропагував необхідність демократичних перетворень у Росії.
Серед друзів та близьких знайомих Т. – І. Лучицький, Г. Плеханов, П. Щоголів, В. Вернадський, В.
Короленко, О. Купрін, І. Рєпін, Ф. Успенський, Д. Рязанов, А.Олар, А. Матьєз, Ж. Ренар, К. Блок, В. Немирович-Данченко, М. Бердяєв, Д. Рязанов, А. Луначарський, К. Арсеньєв та ін.
ТЕРАПІАНО Юрій Костянтинович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, літературний критик.
З міщанської родини.
Народився 21 жовтня 1892 р. в м. Керч Таврійської губернії Російської імперії (нині – Автономна
Республіка Крим України).
Помер 3 липня 1980 р. в м. Ганьї (Франція). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив керченську Олександрівську гімназію (1911), юридичний факультет Київського
університету св. Володимира (1916), військове училище прапорщиків (1917).
Один з фундаторів і голова «Спілки молодих поетів і прозаїків» (1925).
Член поетичної групи «Перехрестя».
Друкувався в газетах «Нове російське слово», «Російська думка», журналах і альманахах
«Новосілля», «Окультизм і йога», «Новий журнал», «Відродження», «Досліди», «Грануй»,
«Мости», «Сучасник».
Як літератор дебютував в альманасі «Гермес» віршами (1919).
Потім настала черга наступних збірників: «Кращий звук» (1926), «Безсоння» (1935), «На вітрі»
(1938), «Мандри земні» (1951), «Вітрила» (1965), «Вибрані вірші»«(1963).
Т. – автор повісті «Подорож до невідомого краю» (1946) і книги «Маздеїзм: сучасні послідовники
Зороастра».
Перу нашого земляка також належать спогади «Зустрічі» (1953), «Літературне життя Парижа за
півстоліття» (1986).
Т. – складач антології емігрантської поезії «Муза діаспори» (1960).
За його редакцією вийшли антології російських зарубіжних поетів «Естафета» (1948), «Муза
діаспори. Вибрані вірші зарубіжних поетів. 1920-1960» (1960).
243
Більшовицької революції не сприйняв, емігрувавши спочатку до Туреччини (1920), а потім –
Франції (1922).
Пам’яті нашого земляка присвятила свою книгу «На берегах Сени» І. Одоєвцева (1983).
Керченський будинок, в якому жив Т., прикрашає меморіальна дошка (1995).
Серед друзів та близьких знайомих Т. – Ю. Іваско, В. Ходасевич, М. Волошин, О. Мандельштам, І.
Одоєвцева, В. Злобі, Л. Енгельгардт, В. Маккавейський, Б. Лівшиць, Н. Берберова, Д. С.
Мережковський, З. Гіппіус, Д. Кнут, В. Фохт та ін.
ТЕРЕЩЕНКО Михайло Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Політик, бізнесмен, меценат. Міністр іноземних справ Тимчасового уряду.
З дворянської родини. Батько, Терещенко І., – гусар, громадський діяч, меценат.
Народився 18 (30) березня 1886 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 1 квітня 1956 р. в Монако (Князівство Монако).
Закінчив першу Київську гімназію (1904), навчався в Лейпцизькому, Петербурзькому
університетах, закінчив Київський університет св. Володимира (1912).
Був чиновником з особливих доручень при директорові імператорських театрів В. Теляковському
(1911– 1912), головою Київського обласного військово-промислового комітету (1915-1917),
міністром фінансів (1917), міністром іноземних справ (1917) Тимчасового уряду.
Член Державної думи Російської імперії (1912).
Більшовицької революції не сприйняв. Заарештований в Зимовому палаці і запроторений до
Петропавловської фортеці (1917). Звільнився з-під варти й емігрував спочатку до Норвегії (1918), потім – Франції (1918).
У книзі «Дні» В. Шульгін, не приховувуючи свого співчуття, пише: «Але чому, з якої благодаті він
повинен був стати міністром фінансів? А тому, що Бог покарав нас за нашу безглузду упертість.
Якщо стара влада була приречена завдяки тому, що упиралася, чіпляючись за свої Штюрмерів, то
так само приречені були і ми, бо самі збожеволіли і звели з розуму всю країну міфом про якихось
геніальних людей, – «оповитих суспільною довірою», яких насправді зовсім не було. Дуже милий і
симпатичний Михайло Іванович – яка суспільна довіра вдягнула його на роль міністра фінансів
величезної країни, котра вела світову війну у розпал революції?»
Серед друзів та близьких знайомих Т. – М. Горький, К. Станіславський, А. Блок, Ф. Сологуб, М.
Пришвін, В. Брюсов, З. Гіппіус, О. Глазунов, К. Бальмонт, А. Білий, О. Ремізов, А. Лядов, В.
Мейєрхольд, В. Княжнін, І. Манухін та ін.
ТЕРЕЩЕНКО Федір Федорович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Авіаконструктор, повітроплавець. Один з фундаторів літакобудування на теренах Російської
імперії.
З родини фабриканта. Батько, Терещенко Ф., – власник низки цукрових підприємств.
Народився 11 листопада 1888 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 30 січня 1950 р. в м. Париж (Франція).
Навчався на механічному відділенні Київського політехнічного інституту (1907-1912), закінчив у
Франції курси пілотів (1910).
Самотужки та у співпраці створив аероплан (1909), високоплан (1912), низку монопланів (1913-1914), літак «Терещенко-7» (1916). Всього на його рахунку сім оригінальних моделей повітряних
суден.
Наш земляк також запатентував наступні винаходи: крило зі змінною кривизною поверхні,
пристрій для з’єднання дерев’яних частин аероплану, гнучке крило, прилад з випробування
деревини на тиск.
Більшовицької влади не сприйняв, емігрувавши до Франції.
У замітці «Червоне» Ю. Андрійчук зазначає: «Наприкінці серпня 1915 р. все устаткування було
відправлено до Москви (майстерня виготовляла там не лише аероплани, а й кулеметні установки, бомбомети тощо). Восени цього ж року з’явилася модель нової конструкції « Терещенко -7»,
виготовлена у майстерні Київського політехнічного інституту під технічним керівництвом В. П.
Григор’єва. Машина надійшла на озброєння російської армії. Вона розвивала швидкість до 150 км
на годину. Це був остання конструкторська розробка Ф. Терещенка».
244
Що стосується особистого життя, то солодким, мов цукор, воно не було. Ще малюком Т. втратив
батька (1894), пережив розлучення з дружиною (1916).
Серед друзів та близьких знайомих Т. – С. Зембінський, А. Пішоф, М. Жуковський, В. Григор’єв, І. Сікорський, М. Делоне, Л. Голанчікова, В. Йордан, Ф. Билінкін, О. Кудашов та ін.
ТЕРК-ДЕЛОНЕ Соня Єліївна
Національний статус, що склався у світі: французький.
Художниця.
Один з фундаторів симультанізму. Перша в світі жінка, у якої за життя відбулася
виставка у Луврі.
З родини службовця. Батько, Терк-Делоне Є., – управляючий фабрикою.
Народилася 1 (13) листопада 1885 р. в м. Градизьк Полтавської губернії Російської імперії (нині –
Глобинський район Полтавської області України).
Померла в 1979 р. (1980?) в м. Париж (Франція).
Навчалася в художній академії м. Карлсрує (1903-1905), Паризькій академії «Ла Палетт» (з 1905).
Писала абстрактні полотна з концентричними композиціями, складеними з великих, звучних,
геометрично розмежованих колірних зон.
Займалася книжковою графікою, т
е
а
т
р
а
л
ь
н
и
м
и
д
е
к
о
р
а
ц
і
я
м
и
,
в
т
о
м
у
ч
и
с
л
і
–
д
л
я
«
Р
о
с
і
й
с
ь
к
и
х
в
е
ч
о
р
і
в
»
з
в
с
е
с
в
і
т
н
ь
о
в
і
д
о
м
о
ю
с
а
н
к
т
-
п
е
т
е
р
б
у
р
з
ь
к
о
ю
б
а
л
е
т
н
о
ю
т
р
у
п
о
ю
С
е
р
г
і
я
Д
я
г
і
л
є
в
а
.
Внесла значний внесок у розробку теорії художнього симультанізму або орфізму (1912-1913).
П
р
и
й
ш
л
а
д
о
і
д
е
ї
т
о
т
а
л
ь
н
о
г
о
д
и
з
а
й
н
у
–
в
с
е
щ
о
ї
ї
о
т
о
ч
у
в
а
л
о
,
п
о
в
и
н
н
е
б
у
л
о
м
а
т
и
с
и
м
у
л
ь
т
а
н
н
и
й
в
и
г
л
я
д
:
к
а
п
е
л
ю
ш
к
и
,
с
у
м
о
ч
к
и
,
м
е
б
л
і
,
п
а
р
а
с
о
л
ь
к
и
і
.
.
.
а
в
т
о
м
о
б
і
л
ь
.
Між іншим, с
в
і
й
«
B
u
g
a
t
t
i
»
в
о
н
а
п
е
р
е
т
в
о
р
и
л
а
н
а
д
и
з
а
й
н
е
с
ь
к
и
й
,
п
о
к
л
а
в
ш
и
п
о
ч
а
т
о
к
о
с
о
б
л
и
в
і
й
м
о
д
і
–
т
ю
н
і
н
г
у
.
Нещодавно відомий меценат-колекціонер князь Нікіта Лобанов-Ростовський подарував 15
театральних ескізів Т.-Д. Національному художньому музею України.
Ось що повідомляє про нашу землячку О. Федорук в статті «Мистецтво єднає Європу»: «1920
роки Соня Делоне (Терк), разробила теорію «симультанізму» (від латинського «одночасність, кольорові композиції»), прийшла до ідеї тотального дизайну – все що її оточувало, повинне було
мати симультанний вигляд: капелюшки, сумочки, меблі, парасольки і... автомобіль. Вона
разписаласвій Bugatti таким чином, щоб він створював єдиний ансамбль з її «симультанними»
туалетами. Чи то автомобіль повинен був доповнювати жінку, чи то жінка мала б доповнювати
автомобіль, але так був покладений початок зразу декільком речам: дизайнерським автомобілям, особливій автомобільній моді – тюнінгу».
Серед друзів та близьких знайомих Т.-Д. – С. Дягілєв, А. Озанфан, О. Екстер, В. Баранов-Россіне, М. Ліберман, А. Дюнуає де Сегонзак, Т. ван Дусбург, Ф. Купка, Ж. Вальмьє та ін.
ТЕРЛЕЦЬКИЙ Стефан
Національний статус, що склався у світі: британський.
Політик, мемуарист. Перший українець, обраний до британського парламенту.
З селянської родини.
Народився в жовтні 1927 р. в с. Антонівка поблизу м. Тлумач Польщі (нині – Тлумацький район
Івано-Франківської області України).
Помер 21-го лютого 2006 р. в м. Кардіфф (Англія). Похований на місцевому цвинтарі.
245
Депутат від Консервативної партії місцевої ради в Кардіффі й Уельсі (1968).
Представник комітету захисту прав людини в Раді Європи (1989).
Кавалер ордена командора Британської імперії (1992).
Член Консервативної партії.
Балотуючись вперше до британського парламенту, програв тодішньому лейбористському
прем’єру Джеймсу Каллагану (1974).
Переможною виборча компанія для Т. стала пізніше (1983).
Уже наступного року за допомогою британського міністра закордонних справ наш земляк домігся
від тодішнього радянського міністра Громико, аби його батькові, якого син не бачив 42 роки, дозволили приїхати до Лондона (1984).
Не бажаючи після Другої світової війни повертатися до СРСР, емігрував до Британії (1948).
Т. разом з дружиною відвідали Україну.
У офіційному повідомлені Інформаційного управління Верховної Ради України від 6 вересня 2000
р. сказано: «Коментуючи результати зустрічі з віце-спікером Верховної Ради, С. Терлецький
запевнив, що в його країні «досить високо оцінюють Україну як можливого партнера».
Він оптимістично оцінив шанси України щодо вступу в ЄС за умови, що до набуття членства в цій
організації наша держава має, насамперед, погодити своє економічне законодавство із
законодавствами близько 20-25 держав, що вже є чи в найближчому майбутньому стануть членами
Європейського Союзу. С. Терлецький зазначив, що гордий з того, що вже сьогодні Україна є
спостерігачем в ЄС і назвав цей статус «щаблем догори по драбині, яка веде в європейський
ринок».
Наш земляк – автор книги «Від війни до Вестмінстера», в якій йдеться про те, як після депортації
з Західної України до Німеччини після Другої світової війни він потрапив до Великої Британії.
Серед друзів та близьких знайомих Т. – У. Черчілль, М. Тетчер та ін.
ТИМОШЕНКО Степан Прокопович
Національний статус, що склався у світі: американський.
Вчений у галузі механіки, перекладач, мемуарист. Фундатор механіки суцільних середовищ.
З родини службовця. Батько, Тимошенко П., – землемір.
Народився 22 грудня 1878 р. в с. Шпотівка Конотопського повіту Чернігівської губернії
Російської імперії (нині – Конотопський район Сумської області України).
Помер 29 травня 1972 р. в м. Вупперталь (Німеччина). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив Роменське реальне училище (1889-1896), Петербурзький інститут інженерів шляхів
сполучення (1896-1901).
Працював асистентом Петербурзької механічної лабораторії (1901-1902), лаборантом
Петербурзького політехнічного інституту (1903-1905), викладачем Київського політехнічного
інституту (1906-1911; 1918-1919), Петербурзьких електротехнічного і поліграфічного інститутів
(1911-1913), Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення (1913-1917), Загребського
політехнічного інституту (1920-1922), науковим консультантом компанії «Вестінгауз електрик»
(1923-1927), викладачем Інженерної школи Мічиганського університету (1927-1936),
Стенфордського університету (1936-1955).
Академік Української академії наук (1919).
Іноземний член академії наук СРСР (1964).
Член-кореспондент Американської академії наук і мистецтв.
Член-кореспондент Французької академії наук.
Член-кореспондент Італійської академії наук.
Член-кореспондент Польської академії наук.
Почесний член Лондонського Королівського товариства.
Почесний член Американського товариства інженерів-механіків.
Почесний доктор Лехайського (1936) і Мічиганського (1938) університетів, Цюріхського вищого
технічного університету (1947), Болонського університету (1954) , Загребського (1956) і
Туринського (1960) політехнічних інститутів.
Лауреат премії ім. Д. І. Журавського (1911).
Кавалер медалей ім. Дж. Ватта та ім. Дж. Евінга (обидві – Великобританія).
Кавалер медалі ім. Леві (США).
246
Спеціалізувався з проблем теорії пружності, коливань, опору матеріалів, міцності стержневих
систем, застосування енергетичного засобу щодо апроксимуючих функцій прогинів, побудови
теорії коливань пружних систем, допустимого напруження в металевих мостах.
Друкувався в журналі «Прикладна механіка».
Т. – автор підручників і монографій: «Курс опору матеріалів» (1911), «Курс теорії пружності»
(1914; 1916), «Прикладна теорія пружності» (1930), «Стійкість пружних систем» (1946; 1955),
«Теорія коливань в інженерній справі» (1931), «Теорія пластинок і оболонок» (1940), «Статика
споруд» (1945), «Вища динаміка» (1948), «Історія опору матеріалів» (1953), «Стійкість стрижнів, пластин і оболонок» (1970).
Написав він і фундаментальну працю «Проблеми вібрації в інженерній науці», а також книгу
спогадів «As I Remember (Vospominanija) Princeton» (1968).
Переклав «Опір матеріалів» А. Феппля, «Курс з математичної теорії пружності» О. Лява.
Всього його перу належить понад 150 наукових праць.
З владою порозуміння знаходив не завжди: за підпис під протестом проти поліцейських методів
міністра освіти Росії Л. Кассо був звільнений з роботи (1911).
Двічі відвідував батьківщину: Київ і Харків (1958), Київ і Ромни (1967).
Ім’я Т. присвоєно Інститутові механіки НАН України і лабораторії технічної механіки
Стенфордського університету.
На території Київського політехнічного інституту встановлено пам’ятник колишньому
випускникові.
Будинок в м. Києві, де мешкав вчений, прикрашає меморіальна дошка з його портретом.
На честь 120-ліття з дня народження видатного земляка в Україні випущено поштову марку
(1998).
В США Американським товариством інженерів-механіків заснована медаль ім. Тимошенка (1957).
Серед друзів та близьких знайомих Т. – А. Іоффе, С. Дружинін, В. Кірпічов, В. Зворикін, Л.
Прандтль, В. Вернадський, О. Кралов та ін.
ТИМЧЕНКО Йосип Андрійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Механік-винахідник. Фундатор світового кіно (1893); винахідник першого у світі електричного
годинника.
З селянської родини. Батько, Тимченко А., – кріпак.
Народився 15 квітня 1852 р. в с. Окіп Харківської губернії Російської імперії (нині – Золочівський
район Харківської області України).
Помер 20 травня 1924 р. в м. Одеса УРСР (нині – адміністративний центр однойменної області
України). Похований на місцевому цвинтарі.
Навчався у механічних майстернях Харківського університету.
Працював механіком Одеського суднобудівного заводу, завідуючим механічними майстернями
Новоросійського університету (1880-1924).
Лауреат 4 золотих і 3 срібних медалей Міжнародних виставок.
Завдяки апаратам – кінознімальному і для кінопроекції – сконструйованими під керівництвом Т., відбулися зйомка та демонстрування двох перших стрічок – «Вершники, що скачуть» та
«Метальники списів» (1893).
Ось що у статті «Брати Люм’єр були опісля» пише про нашого земляка С. Воротюк: «Нещодавно,
коли світ відзначав століття кінематографу, по всіх усюдах знову згадувалися імена братів Люм’єр
– Луї та Оггоста, яким приписується винахід «живої фотографії», та день 28 грудня 1895 р., коли в
«Гранкафе» на бульварі Капуцинів у Парижі вони продемонстрували свій перший фільм – вихід
робітників з фабрики. Насправді ж кінематограф майже на два роки старший, бо ще 9 січня 1894
року перший в світі кіносеанс продемонстрував учасникам IX з’їзду природодослідників
Російської Імперії у Москві механік Новоросійського (тепер Одеського) університету Йосип
Андрійович Тимченко. Механік університетських майстерень, а згодом судноремонтних заводів,
він уславився як талановитий винахідник. Ще б пак! Адже саме йому належить авторство першого
в Україні (та й тодішній Росії) електричного годинника, унікальних манометрів, автоматичної
телефонної станції».
Що стосується особистого життя нашого земляка, то встеленим трояндами воно не було. Так, його
мало не позбавили виплеканої упродовж десятиріч майстерні, запропонувавши переїхати до
247
тісного непристосованого приміщення на околиці Одеси. Аби віднайти кошти для подальшого
існування майстерні, мусив виконувати приватні замовлення.
У м. Одеса нашому землякові встановлено пам’ятник (2008).
Серед друзів та близьких знайомих Т. – М. Любимов, О. Едельберг, К. Тімірязєв, М. Фрейденберг, М. Гроссман, К. Борисов, М. Харитонов та ін.
ТОДОРСЬКИЙ Симеон Федорович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Проповідник, письменник, перекладач. В чернецтві – Симон (1740).
З козацької родини.
Народився 1 вересня 1700 р. на території Переяславського полку (нині – Київська область
України).
Помер 22 лютого (7 березня) 1754 р. в м. Псков Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області РФ). Похований в Свято-Троїцькому кафедральному соборі. На надгробку
вибито надпис: «Цей чоловік... усіх вище образом християнського житія словом і справою,
лагідний і на апостола схожий, незлобливий, цнотливий, чесний... жадобою до премудрості
палаючий..., усім дивним і вбогим милосердя отче продемонстрував; його вже буцімто
блаженного, Господь Бог удостоїв успіння; то ж подає зі святими у піднебессі заспокоєння, а на
землі хай створить йому вічну пам’ять».
Закінчив Київську духовну академію (1717-1726), Галльський (1727-1732) і Єнський університети
(1732-1735).
Впродовж наступних двох років мандрує Угорщиною і Турецькою Сербією (1735-1737).
Був викладачем Київської духовної академії (1737-1741), законовчителем великого князя Петра
Федоровича і його нареченої Катерини Олексіївної, майбутніх Петра III і Катерини II, та
духівником царської родини (1742-1743), архімандритом Костромського Іпатіївського монастиря
(1743-1745), єпископом Костромським і Галицьким (1745), єпископом Псковським і Нарвським
(1745-1754).
Член Св. Синоду (1745).
Один з найосвіченіших людей свого часу.
Надруковані його проповіді: «Повчання на 10 лютого» (1743), «У день вінчання великого князя
Петра Федоровича з Катериною» (1745), «У день народження імператриці Єлизавети» (1746), «У
день сходження на престол імператриці Єлизавети Петрівної» (1747).
В рукописах залишилися переклади доробків І. Арндта «Про щире християнство», «Наставляння
до щирого пізнання й спасенному вжитку страждання й смерті Господа й Спаса нашого Ісуса
Христа».
Брав активну участь у виданні т. зв. Єлизаветинської біблії: спочатку переклав з івриту ««Книгу
буття.
Особливу повагу в народі отримав як тлумач так званих «великих інструкцій».
Користувався європейською популярністю.
Нині доробки нашого земляка зберігаються в бібліотеці Чернігівської семінарії (Україна),
Публічній академічній бібліотеці м. Санкт-Петербург (РФ).
Його унікальне особисте зібрання книг зберігається в Псковському музеєві. Це надзвичайно цікаві
арабські рукописи, грецький пергамент IX ст., близько 80 документів переважно грецькою мовою.
Незважаючи на наближеність до царського двору, зазнав і утисків. Так, його переклад доробку І.
Арндта «Про щире християнство» до друку заборонила особисто імператриця Єлизавета.
Серед друзів та близьких знайомих Т. – Ф. Прокопович, Р. Зборовський, імператриця Ганна
Іванівна, Г. Полетика, М. Ханенко, І. Фальківський, Г. Кріновський та ін.
ТОМАШЕВСЬКИЙ Борис Пінхасович
Національний статус, що склався у світі: американський.
Актор, режисер, драматург, антрепенер.
З міщанської родини. Батько, Томашевський П., – кантор; син, Томашевський Г., – актор; син, Томашевський Т., – сценарист.
Народився в 1868 р. в м. Таращі Таращанського повіту Київської губернії Російської імперії (нині
– районний центр Київської області України).
Помер 1939 р. в м. Нью-Йорк (США). Похований в театральній секції місцевого цвинтаря Маунт-
Хеброн.
248
Очолював театр «Арч-Стріт» (Філадельфія).
Друкувався в «Форвертс», «Вархайт», «Каліфорнієр ідіше штіме», «Парізер хайнт», «Наєр лоджер
фолксблат».
Як актор гастролював у Балтіморі, Бостоні, Нью-Йорку, Чикаго, Філадельфії (серед інших грав і
жіночі ролі). У творчому доробку – ролі Мірелє («Бобе-Яхне» Гольдфа-Дена), Гдалє Лур’є («Брати
Лур’є» Я. Гордіна), Мефістофеля («Фауст» І. Гьоте), Уріеля Акости («Уріель Акоста» К. Гуцкова).
Виступав також в оперетах, мелодрамах, комедіях-водевілях.
У якості режисера поставив п’єси А. Гольфадна «Шмендрик і фанатик», І. Латайнера «Олександр, або Наслідний принц Єрусалимський»; драматичні спектаклі, мюзикли, мелодрами, комедії Л.
Кобріна, Є. Чирікова, А. Шомера, І. В. Гьоте, Ф. Шіллера, Е. Гофмана, В. Шекспіра»; оперети
«Заблукала вівця» (1913), «Польське весілля» (1914), «Розтрощена скрипонька» (1916).
Написав близько 50 творів для театру, серед яких драма «Золота нитка», в якій він виконав бидві
головні ролі (1922).
Перу нашого земляка також належить книга «Театральні твори» (1908), а також сотні статей,
театральних фелйетонів, дорожніх нотаток, біографічних нарисів (1913-1936).
Наш земляк емігрував разом з рідними до США (1881).
Серед друзів та близьких знайомих Т. – М. Фінкель, Ф. Вульф, М. Фінкель, Р. Шілдкройт, М.
Гольдфарб, Л. Зац та ін.
ТРЕТЯК Юзеф
Національний статус, що склався у світі: польський.
Поет, літературознавець, критик.
З шляхтянської родини.
Народився 23 вересня 1841 р. в с. Малі Біскупичі Володимир-Волинського повіту Волинської
губернії Російської імперії (нині – с. Панасівка Підволичиського району Тернопільської області
України)
Помер 18 березня 1923 р. в м. Краків (Польща).
Закінчив Київський і Львівський університети.
Працював літературним та театральним рецензентом «Газети Народової», вчителем низки
Львівських і Краківських середніх шкіл, викладачем Ягеллонського університету (1886-??).
Член Польської академії наук (1888).
Дійсний член краківської Академії знань (1900).
Член Львівського наукового товариства (1920).
Учасник польського Січневого повстання (1863-1864).
Спеціалізувався з проблем романтизму, позитивізму, натуралізму, просвітницької літератури.
Автор розвідок «Францішек Карпінський та його поезія» (1876), «Про байронізм у польській
поезії» (1879), «Міцкевич у Вільно та Ковно» (1882-1884), «Історія Хотинської війни 1621 р.»
(1889), «Про вплив Міцкевича на поезію Шевченка» (1892), «Молодість Міцкевича», «Образи неба
і землі у «Пані Тадеуші» (обидві – 1898), «Юліуш Словацький. Історія духу поета» (1903-1904),
«Міцкевич і Пушкін» (1906), «Богдан Залеський» (1911-1914), «Петро Скарга в історії та
літературі Берестейської унії» (1912), «Адам Міцкевич у світлі нових джерел 1815-21 рр.» (1917),
«Давня руська поезія» (1918).
А ось що пише про нашого земляка О. Цибенко в статті «Валерій Брюсов і польська література»:
«Хороше знання творчості Міцкевича, інтерес до нього знайшли віддзеркалення в роботі Брюсова, присвяченій поемі Пушкіна «Мідний вершник». Ця робота була вперше опублікована як вступна
стаття до поеми в третьому томі зібрання творів Пушкіна під редакцією С. А. Венгерова /1909/, потім увійшла до книги «Мій Пушкін». У цій статті Брюсов відгукується на роботу відомого
польського літературознавця Юзефа Третяка «Міцкевич і Пушкін», опубліковану у Варшаві в 1906
р.
Брюсов полемізує з проф. Третяком, який вважав, що Міцкевич в одному з віршів «Уривка» –
«Російським друзям», кажучи про тих, хто зрадив колишнім волелюбним ідеалам і тепер «повзає
біля царських ніг», мав на увазі Пушкіна».
Серед друзів та близьких знайомих Т. – Ю. Танько-Грінцевич, В. Спасович та ін.
ТРОЦЬКИЙ Лев Давидович
Національний статус, що склався у світі: російський.
249
Політичний діяч, письменник, мемуарист. Справжнє прізвище – Бронштейн Лейба Давидович.
Псевдоніми – Львов, П. Сєдов, Антід-Ото, Перо.
З землевласницької родини.
Народився 26 жовтня (7 листопада) 1879 р. в с. Янівка Єлизаветградського повіту Херсонської
губернії Російської імперії (нині – Бобринецький район Кіровоградської області України).
Помер 21 серпня 1940 р. в м. Койоакана (Мексика) внаслідок замаху на життя агента НКВД Р.
Меркадера. Похований на території будинку-фортеці, в якому жив.
Закінчив Одеське казенне реальне училище (1888-1895), Миколаївське реальне училище (1896-
1897).
Був конторником (1900-1901), головою Ради робітничих депутатів (1905), військовим
кореспондентом газети «Київська думка» (1912-1914), редактором газети «Новий світ» (1917),
головою виконкому Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів (1917), народним
комісаром іноземних справ (1917-1918), народним комісаром з військових і морських справ з
виконанням обов’язків голови Реввійськради Республіки (1918-1925), головою Головного
концесійного комітету (1925),
Друкувався в газетах «Київська думка», «Східний огляд», «Іскра», «Російська газета», «Правда»,
«Наше слово», «Робітник і солдат», журналі «Бюлетень опозиції».
Як літератор дебютував написанням прокламацій і статей (1897).
Потім настала черга брошури про робочий рух в м. Миколаїв (1900), есе «До політичної біографії
Сталіна» (1930), статей «Їх мораль і наша» (1938), «Гітлер і Сталін», «Капітуляція Сталіна»,
«Подвійна зірка: Гітлер – Сталін», «Німецько-радянський союз» (усі – 1939), книг «Туди і назад»
(1906), «Russland in der Revolution» (1907), «Війна та інтернаціоналізм» (1914), «Зраджена
революція» (1936), «Злочини Сталіна» (1937).
Залишив книгу мемуарів «Моє життя» (1929).
Всього перу Т. належить близько 100 томів літературної спадщини.
Одна з найтемніших плям в біографії Т. – спроба обґрунтування неминучості смертних вироків в
умовах революції (1922).
З владою, навіть перебуваючи в ній, порозуміння не знаходив. За царату зазнав арештів (1898; 1905; 1917). Уряди Франції (1916), Іспанії (1916), Норвегії (1936) висилали його за межі своїх
країн.
Більшовики виключили як опозиціонера Т. з партії (1927), заарештували і під конвоєм відправили
в заслання до Алма-Ати (1928), а потім, звинувативши в контрреволюційній діяльності, вислали
до Туреччини (1929). Пізніше – позбавили громадянства (1932).
Особисте життя нашого земляка склалося трагічно. Він був двічі одружений. Його друга дружина
зазнала арешту (1905). Донька Ніна померла від сухот (1928); донька Зінаїда звела рахунки з
життям (1933); старший син Лев – помер у одній з паризьких лікарень за загадкових обставин
(1938); племінники Олександр і Юрій (1936), син Сергій (1937), старший брат Олександр (1938), перша дружина А. Соколовська (1938), сестра Ольга (1941) – розстріляні.
Музей Т. відкрито в м. Койоакана (1990), яким опікується онук В. Естербан-Волков.
Серед друзів та близьких знайомих Т. – С. Сичевський, М. Шпенцер, Ф. Швиговський, М. Маркін, Ф. Дзержинський, М. Урицький, Л. Красін, М. Росмер, Л. Мартов, Л. Карденас та ін.
ТРОЩИНСЬКИЙ Дмитро Прокопович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Державний діяч, меценат.
З козацької родини.
Народився в 1754 р. в с. Яреськи Миргородського повіту Полтавської губернії Російської імперії
(нині – Шишацький район Полтавської області України).
Помер в лютому 1829 р. в с. Кибитці Миргородського повіту Полтавської губернії (нині –
Миргородський район Полтавської області).
Закінчив Києво-Могилянську академію.
Працював гадяцьким полковим писарем (1773), секретарем командувача окремого корпусу М.
Рєпніна (1774-1884), керуючим справами канцелярії графа О. Безбородька (з 1784), статс-
секретарем Катерини ІІ (з 1793), міністром наділів (1802-1806), полтавським губернським
предводителем дворянства (1806-1814), міністром юстиції (1814-1817).
Член Державної Ради Російської імперії.
250
Кавалер ордена Св. Володимира 2-го ступеня (1794), ордена святої Ганни 1-го ступеня (1796), ордена Олександра Невського, командорського хреста Івана Єрусалимського.
Наш земляк – один з ініціаторів видання у Петербурзі «Енеїди» І. Котляревського (1798).
У своєму маєтку в с. Кибинці Миргородського повіту Полтавської губернії заснував приватний
театр.
У м. Кагарлику збудував палац, створив бібліотеку й висадив великий парк.
Після смерті Т. залишилися бібліотека у кілька тисяч томів, велика колекція старовинних монет і
медалей, колекція зброї і табакерок, полотна відомих майстрів. На жаль, багато чого щезло в
глибині років. Так, книги були розпродані, папери з особистого архіву передані цареві Миколі I (1833).
Ось що розповідає С. Гупало у нарисі «Опікун Гоголя»: «Дмитро Прокопович щедро дарував
нажите тридцятилітньою службою родичам і щороку утримував у навчальних закладах не менше
десяти стипендіатів. Неоціненну допомогу надав він сім’ї Гоголів-Яновських. ...Майбутній автор
«Ревізора» й «Мертвих душ» завдяки йому зміг отримати освіту і зробив перші кроки по службі.
Дмитро Прокопович щорічно платив за навчання Гоголя-молодшого в Ніжинській гімназії 1200
рублів сріблом. Після того, як Д. Трощинський помер, мати повідомить сину, що покійний не брав
від неї грошей, а казав, що записує борг, який вона віддасть у кращі часи. Підрахувавши, жінка
зрозуміла, що це величезна сума – понад 4 тисячі рублів. Цих коштів вони б не отримали, навіть
продавши маєток в Яреськах. Микола Гоголь остаточно збагнув душевну велич старенького
царського служаки, кавалера багатьох орденів, колишнього міністра юстиції».
Серед друзів та близьких знайомих Т. – В. та М. Гоголі, О. Безбородько, Я. Маркович, В.
Ломиковський, Олександр I, В. Капніст, В. Боровиковський, Павло І, М. Кутузов, А. Ведель,
Катерина ІІ, М. Рєпнін, С. Волконський, В. Кочубей, Н. Новосильцев, П. Завадовський, А.
Чарторийський, А. Варенцов та ін.
ТУГАН-БАРАНОВСЬКИЙ Михайло Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Економіст, історик.
З дворянської родини.
Народився 8 (20) січня 1865 р. в с. Соляниківка Куп’янського повіту Харківської губернії
Російської імперії (нині – Куп’янський район Харківської області України).
Помер 21 січня 1919 р. неподалік м. Одеса по дорозі до Парижу.
Навчався в 5-й Московській, 1-й Київській, 2-й Харківській гімназіях, закінчив фізико-
математичний факультет Харківською університету (1884-1888).
Стажувався в Англії (1892-1893), працював в департаменті міністерства фінансів (1893-1895), викладачем Петербурзького університету (1895-1899; 1905-1913), Петербурзького політехнічного
інституту (1913-1917), міністром фінансів Центральної Ради України (1917-1918), деканом
юридичного факультету Українського університету (1918-1919). Був призначений радником
української дипломатичної місії у Франції, проте Парижу не дістався, раптово померши в дорозі.
Академік Української академії наук (1919).
Член Імператорського вільного економічного товариства.
Член кадетської партії, балотувався в Державну думу Росії, проте не пройшов.
Т.-Б. – автор ідеї встановлення першого пам’ятника Т. Шевченку в Україні (1905), за його участю
заснована Академія наук України (1919).
Друкувався в журналах «Юридичний вісник», «Праці Імператорського вільного економічного
товариства», «Світ божий», «Початок», «Вісник Європи», «Український народ в його минулому і
нинішньому», «Вісник кооперації».
Дебютував науковою статтею «Вчення про граничну корисність господарських благ як причини
їхньої цінності» (1890).
Потім настала черга доробків: «Промислові кризи в сучасній Англії, їхні причини і вплив на
народне життя» (1894), «Російська фабрика в минулому і нинішньому», «Статистичні підсумки
промислового розвитку Росії» (обидві – 1898), «Основна помилка К. Маркса» (1899), «Промислові
кризи. Нарис с соціальної історії Англії» (1900), «Теоретичні основи марксизму», «Нариси з
новітньої історії політичної економії і соціалізму» (обидві – 1905), «Сучасний соціалізм у своєму
історичному розвитку» (1906), «Основи політичної економії» (1909), «У пошуках нового світу.
Соціалістичні громади нашого часу» (1913), «Періодичні промислові кризи» (1914), «Соціальні
основи кооперації» (1916), «Російська революція і соціалізм», «Паперові гроші і метал» (обидві –
251
1917), «Соціалізм як позитивне вчення» (1918), «Вплив ідей політичної економії на
природознавство і філософію» (1925 – після смерті).
Теорію Маркса наш земляк вважав лише почасти вірною: «Ніколи не був необмеженим
шанувальником Маркса і завжди ставився до його теорії, визнаючи її сильні сторони, критично».
Не дивно, що В. Ленін зараховував Т.-Б. до ненависних йому буржуазних демократів.
У свою чергу, наш земляк був переконаний, що прообраз майбутнього суспільства – кооперація, заснована на вільній самоорганізації.
Ні з царською, ні з комуністичною владою Т.-Б. спільної мови не знаходив. За участь в
студентському революційно-демократичному русі його виключили з Харківського університету,
за «неблагонадійність» позбавили права на викладацьку діяльність в Петербурзі (1899). А згодом
взагалі вислали звідти до Полтавської губернії (1901).
Жовтневої революції наш земляк не сприйняв, намірившись емігрувати до Франції, чого йому не
дала здійснити смерть.
Ім’я Т.-Б. присвоєно Донецькому державному університету економіки і торгівлі.
Серед друзів та близьких знайомих Т.-Б. – В. Винниченко, П. Скоропадський, М. Кондратьєв, М.
Ковалевський, М. Трушевський та ін.
ТУМАНСЬКИЙ Василь Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет.
З родини військових. Дід, Туманський В., – останній генеральний писар Гетьманщини.
Народився 28 лютого (11 березня) 1800 р. в с. Чарториги Глухівського повіту Чернігівської
губернії Російської імперії (нині – с. Шевченкове Глухівського району Сумської області України).
Помер 23 березня (4 квітня) 1860 р. у власному маєтку в с. Панасівка Чернігівської губернії
Російської імперії Російської імперії (нині – Липоводолинський район Сумської області).
Похований у дворі місцевої школи.
Навчався в одній з харківських гімназії, в Петришулє (1816-1818), паризькому «Коллеж де Франс»
(1819-1821).
Працював чиновником канцелярії Новоросійського генерал-губернатора (1823-1828), дипломатом
в Молдавії (1828-1835), секретарем російського посольства в Константинополі (1835-1839),
помічником статс-секретаря Державної Ради (1839-1846).
Один з засновників газети «Одеський вісник» (1827-1828).
Член Вільного товариства любителів російської словесності (1822).
Друкувався в газетах і журналах: «Український вісник», «Син Вітчизни», «Полярна зірка»,
«Новини літератури», «Північні квіти», «Московський вісник», «Сучасник», «Вітчизняні
нотатки», «Вранішня зоря», «Весняні квіти».
Як літератор дебютував в журналі «Син Вітчизни» віршем «Поле Бородінської битви» (1817).
Потім настала черга наступних доробків: «Милій дівчині», «Брату з села», «До Арк. Вас.
Кочубея», «Примара», «Елегія», «Послання до кн. М. Цертельова», «Священний союз народів»,
«Вік Єлизавети і вік Катерини», «Войнаровський», «Одеса», «Зінаїда», «Манценіл», «Грецька
ода», «Будинок на Босфорі», «До одеських друзів».
Перу нашого земляка в подальшому належать збірка «Вірші» (1881), «Вірші та листи» (1912).
Поезія Т. своєю простотою й гармонійністю нагадує пушкінську. Низка його творів покладена на
музику: «Ланка», «Для чого тобі промінь Сходу», «Чи ти не хочеш такого задоволення», «Як мила
її голівка», «Коли все бенкетує й блищить навколо», «Блакитні очі».
Вийшовши у відставку, наш земляк обіймав посаду почесного піклувальника полтавської гімназії, багато йому зобов’язаної, а також члена комітету з поліпшення побуту поміщицьких селян.
Особисте життя Т. легким не назвеш. В 14 років він залишився круглим сиротою. У нього не
склалися стосунки з держаним секретарем М. Бахтіним, через що наш земляк звернувся до
імператора з проханням про відставку «з видачею відповідного атестату, але без призначення
пенсії, якої я, зважаючи на мій достаток, не потребую» (1846).
Фатальну роль в житті нашого земляка зіграла його двоюрідна сестра Софія Григорівна
Туманська, в яку поет безтямно закохався (предмету свого обожнювання він присвятив низку
ліричних віршів, написав близько 60 зворушливих листів). Звичаї не дозволило їм об’єднатися.
Проте Т., незважаючи на те, що Софія Григорівна врешті-решт вийшла заміж, залишився вірним
своїм почуттям до неї і власної родини не створив. В Панасівці в останні роки життя він виховував
трьох малолітніх синів померлої на той час рідної сестри Ольги.
252
Серед друзів та близьких знайомих Т. – О. Сомов, О. Пушкін, І. Крилов, Г. Державін, П. Бестужев, М. Воронцов, П. В’яземський, М. Бестужев, К. Рилєєв, М. Корф, О. Ізмайлов, О. Бестужев, В.
Кюйсельбекер, Ф. Глинка, Є. Баратинський, А. Дельвіг, В. Пален та ін.
ТУПТАЛО Данило Савович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Церковний діяч, письменник. В чернецтві – Димитрій (1668). Зарахований до лику святих
Російської православної церкви як Димитрій Ростовський (1757).
З козацької родини. Батько, Туптало С., – сотник Київського козачого полку, сподвижник Б.
Хмельницького.
Народився 11 (21) грудня 1651 р. в с. Макарів на Київщині (нині – районний центр Київської
області України).
Помер 29 жовтня (9 листопада) 1709 р. в м. Ростов Російської імперії (нині – обласний центр РФ).
Похований в Зачатьївському храмі Ростовського Спасо-Яківлівського монастиря.
Закінчив Києво-Могилянський колегіум (1662-1665).
Був проповідником в Чернігівському соборі (1674-1677), у Слуцьку (1677-1678), в Батурині (1679-1680), ігуменом Київського монастиря святого Кирила (1680-1681), ігуменом Максаківського
Спасо-Преображенського монастиря (1681), Батуринського Крупицького Миколаївського
монастиря (1681-1684), проповідником Києво-Печерської лаври (1684-1694), Глухівського
Петропавлівського монастиря (1694-1697), Єлецького Успенського монастиря в Чернігові (1697-
1699), Новгород-Сіверського Спаського монастиря (1699-1701), в Ростові Великому (1702-1709).
Як літератор дебютував книгою «Руно окроплене» (1680).
Потім настала черга наступних доробків: «Руно окроплене» (1683), «Книга житія святих» в п’яти
випусках (1689-1700), «Апологія в утоленіе печали человЂка сущаго в бЂдЂ, гоненій и
озлобленій, вкратцЂ сложенная по совЂту святаго апостола Павла глаголющаго: утЂшайте друг
друга и созидайте каждого ближняго» (1700), «Міркування про образ Божий и подібність в
людині» (1714), «Розыск о расколнической брынской вЂрЂ, о ученій их, о дЂлах их, и изъявленіе, яко вЂра их неправа, ученіе их душевредно и дЂла их небогоугодна» (1745), «Денні нотатки
святого чудотворця Димитрія митрополита Ростовського» (1781), «Дзеркало православного
сповідання (1805).
Його перу також належать «Дослід над розкольницькою бринською вірою» й п’єси «Комедія на
день Різдва Христового», «Комедія на Успіння Богородиці» та ін.
Головним літературним доробком Т. вважається чотиритомне видання «Четьїв-мінеїв», над яким
він працював чверть віку (1680-1705).
За життя наш земляк мав п’ятитомне видання власних творів (1869-1872).
У Ростові він заснував школу з викладанням грецької і латинської мов зі шкільним театром, для
якого писав драми, запропонував просвітницьку концепцію державного управлінь, у відповідності
до якої державою управляє освічений монарх, який керується принципами християнської моралі.
Багатотомна бібліотека Т. після смерті була передана до патріаршої бібліотеки до Москви, а
чернетки «Четьїв-мінеїв», у відповідності до заповіту покійного, були покладені до труни під
голову.
В Державному музеї Палехського мистецтва (РФ) зберігається портрет святителя Димитрія
Ростовського роботи невідомого художника.
Серед друзів та близьких знайомих Т. – І. Самойлович, І. Мазепа, М. Дзик, Г. Святополк-
Четвертинський, Л. Баранович, І. Максимович, Й. Нелюбович-Тупальський, Т. Василевич, В.
Ясинський та ін.
ТУРЧАНІНОВ Петро Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Священик, композитор. Прийняв чернецтво (1803).
З дворянської родини.
Народився 1779 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 16 (28) березня 1856 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Похований на Великоохтинському цвинтарі. Надгробок прикрашає чорний хрест на постаменті.
Навчався в Київському народному училищі, у Д. Сарті, А. Веделя.
253
Був полковим півчим у хорі генерала Леванідова, керував хорами в Києві, Севську (1798-1804), регентом Петербурзького митрополичого хору (1804-1827), учителем придворної співочої капели
(1827-1833), протоієреєм палацових церков (1833-1841).
Брав активну участь у різних комісіях з розробки і видання духовних музичних творів.
Один з перших композиторів, хто звернув увагу на супровід древніх наспівів.
Дебютував «Літургією св. Івана Златоуста» (1801).
Усі його твори при збереженні основної мелодії у гармонійному плані вирізняються величчю і
простотою, строгим чистим стилем. Вони співучі і задушевні, а отже не могли не стати надбанням
усього православного світу. Вважаються зразками духовної музики.
Перу Т. належить величезна кількість церковних музичних доробків. Ним, наприклад, написаний
майже весь панахидний спів, що нині виконується на християнських теренах. Музичні твори
митця користуються особливою повагою за свою близькість до повсякденних мелодій. Вони
буквально вражають тих, хто молиться.
Серед найвідоміших: «Задостойники», «Ірмоси», «Херувимська № 5», «Жагуча седмиця», «До
тебе утренюю», «Вечері Твоея тайныя», «Тобі одеющагося», «Благовидний Йосип», «Волною
морскою», «Так мовчить усяка плоть», «Воскресни Боже, Суди землі», «Воскрес із труни», «Днесь
славение».
Творчі добутки нашого земляка вийшли в чотирьох книгах.
Серед друзів та близьких знайомих Т. – М. Гнєдич, А. Ведель, М. Глинка, О. Пушкін, Д.
Брянчанінов, І. Крилов, К. Батюшков, П. Єпропкін, Г. Потьомкін та ін.
ТУЧКЕВИЧ Володимир Максимович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Фізик. Один з фундаторів силової напівпровідникової промисловості на теренах СРСР. У фізиці
існує науковий термін «тиристор Тучкевича».
З міщанської родини. Батько, Тучкевич М., – учитель.
Народився 16 (29) грудня 1904 р. в с. Яноуци Авто-Угорщини (нині – с. Іванівці Кельменецького
району Чернівецької області України).
Помер в 1997 р. в м. Санкт-Петербург РФ.
Закінчив Київський університет (1928).
Працював науковим співробітником Українського метеорологічного і Всеукраїнського
рентгенологічного інститутів (1931-1935), Ленінградського рентгенівського інституту (1935-1936), науковим співробітником (1936-1969), директором (1969-1987) Ленінградського фізико-технічного
інституту.
Академік академії наук СРСР (1970).
Лауреат Державної премії СРСР (1942).
Лауреат Ленінської премії (1966).
Герой Соціалістичної Праці (1984).
Спеціалізувався з проблем фізики напівпровідників і створення напівпровідникових приладів,
досліджував кінетику і властивості місткостей мідно-закисних, селенових і сірчисто-мідних
випрямлячів; генерацію і рекомбінацію електронів і дірок в германії, легованому різноманітними
домішками.
Одержав чисті монокристали Ge; створив площинні транзистори і діоди; створив дозиметр
рентгенівського випромінювання; дифузні керовані вентилі (тиристори), лавинні керовані і
некеровані вентилі.
Спільно з іншими заклав основи виробництва силових напівпровідникових вентилів і випрямних
агрегатів на їх основі; брав участь в розробці системи розмагнічування кораблів.
Головний корпус фізико-технічного інституту Російської АН прикрашає меморіальна дошка Т.
(2003). На ній написано «У цьому приміщенні з 1936 по 1937 рр. працював видатний російський
учений, Герой Соціалістичної Праці Володимир Максимович Тучкевич».
Серед друзів та близьких знайомих Т. – І. Курчатов, Ж. Алфьоров, А. Олександров, А. Іоффе, Б.
Вул, С. Калашников, Д. Наслєдов, Д. Алхазов, І. Меркулов, Б. Захарченя, В. Регель, А. Фурсенко, Ю. Шмарцев, Р. Сейсян, В. Голубєв та ін.
ТЬОМКІН Дмитро Зіновійович
Національний статус, що склався у світі: американський.
Композитор.
254
З міщанської родини. Батько, Тьомкін З., – лікар; дядько, Тьомкін В., – відомий сіоніст.
Народився 10 травня 1899 р. в м. Кременчук Кременчуцького повіту Полтавської губернії
Російської імперії (нині – районний центр Полтавської області України).
Помер 11 листопада 1979 р. в м. Лондон (Великобританія). Похований в м. Глендейлі на цвинтарі
«Forest Lawn Memorial Park» (Каліфорнія, США).
Навчався в Петербурзькій консерваторії.
Працював тапером, акомпаніатором.
Чотириразовий володар кінопремії Оскар (номінувався 22 рази!).
Двічі кавалер французького ордена Почесного легіону.
Потім настала черга фільмів «Полудень», «Високий і могутній», «Старий і море», «Форт Аламо»,
«Великий вальс», «Познайомтеся з Джоном Доуом», «Це дивне життя», «Гармати острова
Наварона», «Червона річка», «Ріо Браво», «Дуель на сонці», «Гігант», «Перестрілка у кораля
окей», «Золото Маккени», «Чайковський».
Усього написав музику до 150 стрічок.
Перу Т. також належить автобіографічна книга (1959).
Не знайшовши спільної мови з більшовицьким режимом, емігрував: спочатку – до Німеччини
(1921), потім – США (1925).
Життю та творчості композитора К. Палмер присвятив монографію «Дмитро Тьомкін. Портрет»
(1984).
Поштова служба США в серії «Легенди американської музики» випустила і марку, нашому
землякові (1993).
Серед друзів та близьких знайомих Т. – Ф. Капру, Ф. Шаляпін, М. Карітон, Ю. Анненков, Ф.
Блуменфельд, Т. Карсавіна, М. Ліндер, І. Таланкін, Г. Варліх, О. Кугель, М. Петров, С. Прокоф’єв, М. Фокін, М. Євреїнов, К. Державін, Л. Нікулін, І. Венгерова, Ф. Бузоні, Е. Петрі, О. Глазунов та
ін.
УКРАЇНЦЕВ Омелян Гнатович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Державний діяч, дипломат.
З дворянської родини.
Народився в 1640 (1641?)* р. в [Малоросії].
Помер 12 (23) вересня 1708 р. в Угорщині. Похований на цвинтарі м. Егер (Угорщина).
Виконував обов’язки піддячого (1672-1675), дяка (1675-1681) Посольського приказу, думного дяка
(1681-1696) – де-факто члену уряду, домового дяка (1696), що передбачало безпосередньо
обов’язки царського секретаря.
Брав участь в посольстві до польського короля Яна Казимира у Львів (1662), був посланником в
Швеції, Данії та Голландії (1672-1673). Очолював Посольський приказ (1689-1699), виконував
обов‘язки посла в Туреччині (1699-1700), керував Провіантським приказом (1702-1706), разом з
князем В. Довгоруким був послом у Польщі (1707-1708), де комісарив на Люблінському сеймі.
Саме У. їздив на переговори з гетьманом України І. Самойловичем щодо спільних дій проти тур-
ків (1679).
Наш земляк брав безпосередню участь у підготовці акту про відміну намісництва (1682), укладен-
ні Андрусівського перемир‘я (1667), а потім і «Вічного миру» (1686) з Польщею. Саме завдяки йо-
го дипломатичному вмінню вдалося заключити вигідну для Російської імперії «Константинополь-
ську мирну угоду» на тридцять років (1700) з Туреччиною, за що У. ушанували званням думного
радника. Між іншим, аби партнери були зговірливішими, У. відправився в Туреччину на борту 46-
гарматного корабля «Фортеці» у супроводі цілої ескадри, флагманом якої «Апостолом Петром»
командував сам цар.
Коли постала проблема замирити австрійського імператора Йосипа IV з угорським князем Ф. Ра-
коці, в Буду направили У., де він і помер.
Наш земляк мав вотчини як мінімум в Московській та Рязанській губерніях. У самій Білокам’яній
збереглися кам’яні палати У. в Хохловському провулку. В маєтках Озяци і Ішейки за його кошт
було зведено три храми (1668; 1678; 1695).
В 1704 р. за користолюбство його засудили до побиття палицями й змусили виготовити 1400 голо-
вних уборів для Семеновського та Преображенського полків.
255
Серед друзів та близьких знайомих У. – царі Олексія Михайловича, Федора Олексійовича і Петра
Олексійовича, В. Долгорукий, Досіфей, Ю. Урусов, В. Голицин, С. Толочанов та ін.
УЛАМ Станіслав Мартін
Національний статус, що склався у світі: польсько-американський.
Математик. В математиці існують наукові терміни «скатертина Улама», «схема Теллера – Улама».
З родини службовців.
Народився 31 березня (13 квітня) 1909 р. в м. Львів Галичини (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 13 травня 1984 р. в м. Санта-Фе (Аргентина).
Закінчив Львівський політехнічний інститут.
Емігрував в США (1934).
Працював в таємній лабораторії Міністерства оборони США в Лос-Аламосі.
Вніс значний внесок в розвиток низки математичних методів.
Співавтор заокеанської водневої бомби: висунув ідею радіаційної імплозії, яка стала вирішальною
в здійснені грандіозного проекту.
А. Волков у розвідці «Термоядерна зброя в США: історія створення» про нашого земляка пише:
«Наприкінці 50-го – початку 1951 рр. Станіслав Улам займався проблемою удосконалення
ядерних зарядів, що поділяються. Оскільки ефективність їх цілком зав’язана на ступені компресії
матеріалу, він запропонував використовувати один атомний заряд для обтиснення іншого. Дуже
здорова ідея, тому що сила атомного вибуху перевищує потужність хімічного в мільйони разів.
Уже незабаром він розширив цю ідею до обтиснення ємності з термоядерним пальним. Це було
ключовим моментом. …Спільний звіт Теллера й Улама від 09.03.51 р. вивів американську
програму по створенню нових бомб колосальної потужності на фінішну пряму».
У свою чергу, В. Білоконь у дослідженні «Бритва Завенягіна» з Лос-Аламоса» зазначає: «Вийти з
катастрофічного кута допоміг знову ж таки Улам. Він через кілька місяців паніки в Лос-Аламосі
запропонував відсунути первинний атомний запал від термоядерної вибухівки і цим вирішив
здавалося б нерозв’язну проблему: як стиснути термоядерну вибухівку до такої (небаченої)
щільності, щоб вона ефективно спрацювала. …Ідею Улама намагався привласнити Теллер,
зауваживши: він і сам так думав».
Серед друзів та близьких знайомих У. – Д. Гамов, Е. Фермі, С. Банах, Е. Теллер, М. Кац, Д. фон
Нойманн, Г. Дін, Ф. Моррісон, Ф. де Хоффман, К. Еверетт та ін.
УРСУЛЯК Віоріка Михайлівна
Національний статус, що склався у світі: румуно-астрійсько-німецький.
Оперна співачка. Перший і єдиний пожиттєвий інтерпретатор Р. Штрауса.
З родини священика. Батько, Урсуляк М., – греко-католицький архідиякон, викладач теологічного
факультету Чернівецького університету.
Народилася 26 березня 1894 р. в м. Чернівці Австро-Угорщини (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Померла 22 жовтня 1985 р. в м. Ервальд (Австрія). Похована на місцевому цвинтарі
Закінчила Віденську (1913-1918) та Берлінську консерваторії.
Співала у Віденській державній опері (до 1934), Берлінській опері (1934-1945), на сценах
Амстердама, Франкфурта, Дрездена, Лондона, Риму.
Виступала на сценах багатьох німецьких оперних театрів, гастролювала в Загребській опері.
Учасниця фестивалів у Зальцбурзі.
Найвідоміші партії нашої землячки: Арабелла («День миру», Р. Штраус), фельмаршальша
(«Кавалер троянд», Р. Штраус), Мадлен («Капричіо», Р. Штраус).
Виступала як концертна співачка.
Ось як згадує нашу землячку в статті «Творче довголіття» Г. Бубнов: «За Ріхардом Штраусом
встановлюється слава композитора, особливо схильного до суто трагічних сюжетів. Прем’єра
опери «Кавалер троянди» спростувала це і привела до думки про надзвичайну багатогранність
таланту маестро. Місце дії «Кавалера троянди» – Відень, час – 40-80-і роки XVIII століття.
Привабливе лібрето Г. Гофмансталя перекликається з драматургією моцартівських опер «Весілля
Фігаро» і «Дон-Жуан». В музиці «Кавалера троянди» панують чарівливість, легкість, веселість.
...»Кавалера троянд», а також ще низку своїх опер Р. Штраус присвятив В. Урсуляк та її чоловікові
К. Краусу».
256
Нині у Чернівцях на будинку, де народилася і жила У., відкрито меморіальну дошку, на якій
написано: «У цьому будинку провела свої дитячі та юнацькі роки всесвітньо відома оперна
співачка Віоріка Урсуляк (1894-1985)» (2007).
Серед друзів та близьких знайомих У. – Р. Штраус, Л. Леман, Ф. Форстен, Г. фон Милинкович, Л.
Вебер, Г. Хоттер, К. Краус, Г. Ханн, К. Остертаг, Л. Віллер, Ф. Кларвайн та ін.
УСАНОВИЧ Михайло Ілліч
Національний статус, що склався у світі: російсько-казахський.
Фізико-хімік. Автор узагальненої теорії кислот і основ (1938). У хімії існує науковий термін
«рівняння Усановича».
З міщанської родини.
Народився 16 червня 1894 р. в м. Житомир Волинської губернії Російської імперії (нині –
адміністративний центр однойменної області України).
Помер 15 червня 1981 р. в м. Алма-Ата Казахської РСР (нині – м. Алмати Республіки Казахстан).
Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив фізико-математичний факультет Київського університету св. Володимира (1917).
Працював науковим співробітником хімічної лабораторії АН України (1919-1920), викладачем
Київського політехнічного інституту (1924-1929), Томського (1930-1934), Середньоазіатського
(1935-1944), Казахського (1944-1981) університетів.
Академік академії наук Казахської РСР (1962).
Заслужений діяч науки Казахської РСР.
Спеціалізувався з проблем розчинів.
Наш земляк розробив кількісну теорію розчинів; довів, що т. зв. аномальна електропровідність –
не виключення, а правило; спростував застосування закону розбавлення Оствальда до більшості
розчинів.
Встановив, що системи, в яких відбувається хімічна взаємодія, підкоряються законам ідеальних
розчинів лише за умови виразу складу через рівноважні концентрації.
У. – автор рівняння залежності неколігативних властивостей розчинів (щільність, в’язкість) від їх
складу.
Перу нашого земляка належать книги «Теорія кислот і основ» (1953), «Дослідження в області
розчинів і теорії кислот і основ» (1970).
Ім’я У. занесено до виданої в Берліні енциклопедії «Біографії великих хіміків».
Життю нашого земляка присвячено документальний фільм режисера В. Татенка за сценарієм Н.
Жармагамбетова «Хімік М. Усанович» із серії «Люди казахстанської науки» (2004).
Серед друзів та близьких знайомих У. – К. Мінбаєв, В. Вернадський, А. Бектуров, П.
Тартаковський, Р. Флід, Д. Сокольський, О. Тьомкін, Б. Беремжанов, Л. Корсунський та ін.
ФАБР Андрій Якович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Історик, державний діяч, перекладач, благодійник.
З дворянської родини. Батько, Фабр Я., – директор казенних виноградників Судакської долини.
Народився 20 серпня 1789 р. в с. Сууксу Феодосійського повіту Таврійської губернії Російської
імперії (нині – АРК України).
Помер 25 січня 1863 р. і м. Сімферополь Таврійської губернії Російської імперії (нині – столиця
АРК України). Похований в склепі власного маєтку Ана-Елі (нині – селище Урожайне) поблизу
Сімферополя.
Закінчив екстерном Харківський університет (1819).
Працював канцеляристом Таврійської казенної експедиції (1804-1808), головним доглядачем лісів
Таврійської губернії (1808-1819), чиновником канцелярії Таврійського цивільного губернатора
(1819-1823), радником губернського правління (1823-1825), прокурором Таврійської губернії
(1825-1833), правителем канцелярій новоросійського і бессарабського генерал-губернатора князя
М. С. Воронцова (1833-1847), Катеринославським цивільним губернатором (1847 -1857).
У відставку за особистим бажанням, здолавши весь «Табель про ранги» в його цивільній частині.
За півстоліття лише раз був у відпустці.
Дійсний статський радник (1837).
Таємний радник (1848).
Член Ради Міністерства внутрішніх справ (1841).
257
Один з засновників Одеського товариства історії і давнини (1839).
Член Російського географічного товариства (1852).
Член наукового Естляндського товариства.
Член Товариства сільського господарства півдня Росі (1829).
Член Таврійського губернського комітету з селянських справ.
Кавалер орденів св. Станіслава 2-го ступеня з зіркою (1834), св. Станіслава 1-го ступеня (1841), св.
Ганни 3-го ступеня (1818), св. Ганни 2-го ступеня (1825), св. Ганни 1-го ступеня (1844), св. Ганни
1-го ступеня з імператорською короною (1851), св. Володимира 4-го ступеня (1822), св.
Володимира 3-го ступеня (1833), св. Володимира 2-го ступеня (1855), Білого Орла (1857).
Активно сприяв заснуванню одного з перших історичних музеїв в Україні – нині
Дніпропетровському історичному музею ім. Д .І. Яворницького (1849).
Ф. – автор розвідок «Про старожитності народів варварських і особливо про кам’яні статуї, званих
бабами» (1840), «Про стародавні нагробки в Криму» (1844), «Про пам’ятники деяких народів
варварських, які у давнину мешкали в нинішньому Новоросійському краю» (1848), «Вікопомні
старожитності Криму і сполучені з ними спогади» (1859), «Давній побут Епони, нинішнього
півострова Тамані» (1861).
Його перу також належить низка публікацій з історії, археології, статистика, сільського
господарства.
Переклав з французької «Арріанів періпл Понта Євксинського» (1836).
Увів до наукового обігу багато нових даних з історії тодішньої Новоросії, заклав фундамент
історіографічної традиції в її вивченні.
За життя подарував Катеринославському історичному музею унікальні предмети, які заклали
основу т.зв. «Єгипетської колекції», а також колекцію «кам’яних баб»; Одеському товариству
історії і давнини – колекцію старогрецьких ваз та іншого посуду.
Заповів чверть мільйона рублів сріблом заснованому ним Сімферопольському сирітському
будинку, який носив його ім’я; а 20 тисяч десятин землі – для оплати податків бідних, незалежно
від їх віросповідання.
Що стосується особистого життя, то наш земляк дуже рано залишився без батька (1792). Був
одружений на Констанції Віліс, значно старшою за себе (одружився, ймовірно, під тиском її
родичів). В усякому разі, зберігся текст прохання його матері на ім’я імператора Олександра I про
розірвання шлюбу як незаконного (не задоволено). Разом з дружиною ніколи не мешкав. За
формулярним списком – вдівець з 1857 року.
Мав незаконнонародженого сина Павла (1826), матір’ю якого була дворова дівка Меланія.
У м. Дніпропетровськ відкрито меморіальну дошку Ф. (2005).
Серед друзів та близьких знайомих Ф. – І. Браїлко, С. Меєр, О. Уманець, М. Кашкадамов, М.
Воронцов, О. Тройницький, І. Ловягін, Я. Грахов, І. Бларамберг, Г. Соколов, І. Стемпковський, К.
Шабельський, П. Ланг, Х. Стевен, Х. Гасгаген, П. Кеппен, В. Княжевич, О. Стурдза та ін.
ФАЛЬБОРК Генріх Адольфович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Публіцист, державний і громадський діяч. Голова Держплану Абхазії.
З дворянської родини.
Народився в 1864 р. в Подільській губернії Російської імперії (нині – Хмельницька область
України).
Помер в 1942 р. в м. Ленінград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Навчався на фізико-математичному факультеті Петербурзького університету.
Член Спілки взаємодопомоги російських письменників.
Член Петербурзького комітету грамотності (1886).
Член Центрального бюро «Спілки спілок».
Гласний Петербурзької міської Думи. Один за авторів її резолюції про війну на Балканах (1912).
Один з фундаторів Ліги освіти (1906) і Петербурзької педагогічної академії.
Очолював статистичні дослідження народної освіти на теренах Російської імперії.
Друкувався в газеті «Російські відомості», журналах «Господар», «Північний вісник», «Російське
багатство», «Вісник виховання», низці європейських видань.
Автор статті «Початкова народна освіта» в популярному свого часу «Словнику Брокгауза і
Ефрона».
258
Співавтор (разом з В. Чарнолусським) книг «Народна освіта в Росії» (1899), «Початкова народна
освіта в Росії» (1900-1905), «Бібліотеки (громадські і народні) та книжкова торгівля»,
«Позашкільна освіта» (обидві – 1905), чотиритомної «Настільної книги з народної освіти», автор
«Загальної освіти в Росії» (1908).
Укладач низки довідників з проблем законодавства в сфері народної освіти, бібліотечній справі, позашкільній освіті.
За безпосередньої участі Ф. перекладені російською мовою твори А. Сміта, М. Гюйо, Е. Майра, П.
Левассера.
А ось у якому контексті згадував нашого земляка в аналітичній записці «Заходи щодо посилення
внутрішнього становища Росії» О. Куропаткін: «На думку Г. Фальборка, необхідно знищити всі
привілеї, пов’язані із здобуванням освіти тією чи іншою мірою, оскільки освіта має бути
незалежною від чужих їй понять і інтересів. Школа повинна бути доступною для кожного,
незалежно від релігії, національності, стану. Навчання має бути у всіх школах безкоштовним.
Університет повинен бути місцем вивчення науки і мистецтва для всіх охочих. В університеті
немає ні вчителів, ні учнів, а є лише старші і молодші товариші по науці. ...При з’ясуванні питання
про джерела для покриття витрат Г. Фальборк без зайвих пояснень визнає за можливе скоротити
кошториси військового і морського міністерств......Що виграє від цієї нової школи російське
плем’я, що виграють інородницькі елементи Росії і, нарешті, що виграє військове відомство?»
Серед друзів та близьких знайомих Ф. – В. Чарнолусський, Ю. Янсон, К. Арсеньєв, Д. Стасов, М.
Туган-Барановський, П. Струве, В. Люстріх, М. Гурович та ін.
ФАЛЬКОВСЬКИЙ Іван Якимович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Просвітитель, письменник, історик, філософ, видавець, священик. В чернецтві – Іріней (1786).
З родини священика.
Народився 28 травня (8 червня) 1762 р. в с. Білоцерківці Лохвицького повіту Полтавської губернії
Російської імперії (нині – Пирятинський район Полтавської області України).
Помер 29 квітня (11 травня) 1823 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Похований на території Золотоверхого Михайлівського монастиря.
Навчався в академії Києво-Братського монастиря (1773), Токайському римо-католицькому
училищі (1776), Пресбурзькій гімназії в Братиславі (1777), Пештській королівській гімназії (1778-1780), Офенському університеті (1780-1783).
Був причетником (1776-1777), писарем (1782-1783) в Угорщині, викладачем (1784-1803), ректором
(1803-1804) Київської духовної академії, настоятелем Києво-Братського монастиря (1804-1807), єпископом Чигиринським, вікарієм Київської митрополії (1807-1812), єпископом Смоленським
(1812-1813), єпископом Чигиринським, коад’ютором Київської митрополії з управлінням
Золотоверхим Михайлівським монастирем у Києві (1813-1823).
Ф. – організатор і натхненник народного ополчення проти французької навали (1812).
Його перу належать доробки: «Пасхалія» (1792), два «Календарі», «Скорочення математик», (усі –
1797), «Компендіум православного догматичного богослов’я» (1802), «Тлумачення на послання до
римлян (1806) і на послання до галатів (1807), «Chrictianae orthodoxae dogmaticopolemicae
theologiae compendium» (1802), «Бесіди» (1811)
Автор курсів «Геометрія», «Теоретична астрономія», «Сферична астрономія». Він вирішив
проблему точних провіщень часу сонячних затемнень на 1795-1800 рр.
Ф. залишив по собі 92 томи рукописів (16000 сторінок) з 1300 проповідей, великою кількістю
промов, віршів латинською мовою, «Короткий церковний пролог», «Мартирологом», «Народний
лікарський порадник».
Наш земляк займався також філософією, механікою, гідравлікою, військовими науками,
філологією, астрономією, писав псалми, гімни, елегії.
Ф. – засновник «Вільного поетичного товариства», яке знайомило своїх членів з новинками
літератури (1787).
Серед друзів та близьких знайомих Ф. – П. Сабатовський, С. Тодорський, В. Лящевський та ін.
ФАЛЬКОВСЬКИЙ Федір Миколайович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Прозаїк, драматург.
З міщанської родини.
259
Народився в 1874 р. в [Малоросії].
Помер в 1942 р.
Навчався в Харківському ветеринарному інституті.
Як літератор дебютував нарисом (1894).
Ф. – автор книг «Веселі звуки», «Останній день», «Брехня», «Щастя наше».
Як драматург дебютував п’єсою «Сон життя» (1903), яка була поставлена в Санкт-Петербурзі.
Потім настала черга п’єс «У вогні», «Глухомань», «Пробудження», «Буденність» та ін.
Найбільший успіх випав на долю п’єси «Будівничі життя», яка обійшла майже всі провінційні
театри Російської імперії.
А ось що згадував наш земляк: «Клаптик землі на фінській скелі став світом Леоніда Андрєєва, його батьківщиною, його вогнищем: сюди він зібрав свою численну сім’ю, свої улюблені речі,
свою бібліотеку, і з цієї добровільної в’язниці він дуже неохоче, лише з крайньої потреби,
вибирався на декілька днів у справах своїх п’єс до Петербургу або Москви... Де б він не
знаходився, він рвався назад до свого будинку, ...затишно обставленого, з сотнями улюблених
дрібниць, з яких кожна невидимою ниткою тягнулася до його мозку і серця. ...За час його
(Андрєєва Л. – авт.) перебування у Фінляндії – мені це чудово відомо! – рука його не торкнулася
жодної копійки з того политого братською кров’ю золота, яке сипалося в кишені всіх тих, хто
примазувався до білого руху. Після його смерті у всьому домі знайшлося вісім фінських марок».
Серед друзів та близьких знайомих Ф. – Л. Андрєєв, Г. Потапенко, К. Чуковський, І. Гриневська, С. Грузенберг, Д. Бєдний, І. Ясинський, В. Бехтєрєв, С. Сергєєв-Ценський, Л. Борисов, В. Бонч-
Бруєвич та ін.
ФАЛЬЦ-ФЕЙН Володимир (Вольдемар) Eдуардович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Агроном, політичний діяч, землевласник (9890 десятин в маєтку Дорнбург Дніпровського повіту
Таврійської губернії).
З поміщицької родини. Дворянський титул отримав за указом Миколи II (1914).
Народився 1 серпня 1877 р. в маєтку Асканія-Нова Дніпровського повіту Таврійської губернії
Російської імперії (нині – Чаплинський район Херсонської області України).
Звів рахунки з життям 18 червня 1946 р. в м. Вадуц (Ліхтенштейн).
Закінчив Новоросійський університет.
Був гласним повіту і губернського земських зборів, почесним мировим суддею, депутат 3-ої
Державної думи (1907-1912).
Член «Союзу 17 жовтня».
Голова Херсонського відділу Російського товариства правильного полювання.
Перу Ф.-Ф. Належить книга «Асканія-Нова» (1930).
Не сприйнявши більшовицької революції, емігрував – спочатку до Німеччини, а потім
Ліхтенштейну (1919).
Ось що про нашого земляка в кореспонденції «Маєтки Херсонського краю. Асканія-Нова» пише
С. Дяченко: «У 1872 році Асканійський маєток успадкував Едуард Іванович Фальц-Фейн –
господар «економний, строгий, похмурий і дратівливий». Разом з тим він заслужив репутацію
справедливого і був відомим благодійником. Численним дітям після його смерті довелося кидати
жереб, аби поділити всі землі між собою. Ще до цієї процедури один з синів – Фрідріх палав ідеєю
створення в Асканії-Новій заповідника, проте за жеребом та дісталася Володимиру. Останній без
жалю поступився. Так законним власником родового маєтку став Фрідріх Едуардович Фальц-
Фейн, який його прославив».
А це – вже трагічні сторінки з нарису К. Шестак «Херсонщина спілкується зі світом»:
У 1919 році молодший син Софії Богданівни Володимир і донька Лідія ( які останніми залишали
Росію) хотіли забрати з собою й матір. Для цього Володимир прислав до порту Хорли експедицію, яка складалася з грецького торпедоносця «Пантера» і двох російських легких військових кораблів, що належали Білій армії. Проте вона і на цей раз відмовилася залишати свій будинок,
стверджуючи, що червоні нічого поганого їй не зроблять. Вона заявила: «Нічого зі мною не
станеться, я літня жінка і нікому не зробила зла. Хто мене, стару, чіпатиме? Я людям робила лише
добро. Вони не дадуть мене образити. Залиш мене тут з Богом». На жаль, події розгорнулися за
іншим сценарієм».
Серед друзів та близьких знайомих Ф.-Ф. – Ф. Достоєвський, В. Набоков, І. Пачоський, І.
Айвазовський, С. Мокржецький та ін.
260
ФАЛЬЦ-ФЕЙН Едуард Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Меценат, журналіст, спортсмен, громадський діяч. Фундатор Олімпійського комітету
Ліхтенштейна (1934).
З поміщицької родини. Дядько Фальц-Фейн Ф., – засновник заповідника «Асканія-Нова».
Народився 14 вересня 1912 р. в маєтку Гаврилівка Херсонської губернії Російської імперії (нині –
Каланчацький район Херсонської області України).
Закінчив агрономічний факультет Сорбоннського університету (1934).
Працював спеціальним кореспондентом французької спортивної газети «LÀuto» (1934-1939).
Кавалер українського «Знака Президента», російських орденів Дружби народів і преподобного
Сергія Радонезького.
Активний учасник міжнародного Олімпійського руху.
Чемпіон Франції з велосипедного спорту.
Засновник міжнародного фонду «Асканія-Нова – Фальц-Фейн» (1992). Свою віллу в м. Вадук
(Ліхтенштейн) Ф.-Ф. назвав «Асканія-Нова»
Лауреат міжнародної премії «Кришталевий глобус».
Під час революції батьки емігрували до французького м. Ніцца (1917).
Ф.-Ф. – громадянин Ліхтенштейну (1936).
Багато років впродовж наш земляк займається поверненням на батьківщину мистецьких
цінностей. Найперші його пожертвування були для України, чому передували дві його перемови в
Українському фонді культури. Це бібліотека Дягілєва і Лифаря, придбана меценатом на аукціоні
«Sotheby’s» (перебуває у фондах Академії наук України); парадний портрет князя Потьомкіна
кисті Левицького, знайдений в антикварному магазині в Нью-Йорку (експонується у
Воронцовському палаці в Алупці); перський килим ручної роботи, подарований іранським шахом
імператорові Миколі II в 1913 році з нагоди 300-річчя династії Романових (експонується в
Лівадійському палаці).
Державному архіву Херсонської області передані матеріали родинного архіву Фальц-Фейнів (14
книг і понад 6 тисяч документів), які охоплюють період з 1829 року до початку ХХІ ст. Низка
матеріалів і культурних цінностей перейшла заповіднику «Асканія-Нова» (2005).
Власним коштом Ф.-Ф. будує на Херсонщині церкви, реставрує і реконструює старі будівлі,
оновлює експозицію музею, поповнюючи її цінними експонатами.
Він допоміг повернути в Україну і Росію прах Шаляпіна, картини Айвазовського, Коровіна,
Рєпіна, Ларіонова, Бенуа, фінансує пошуки Бурштинової кімнати й архівів Достоєвського.
До того ж, він передав до низки російських музеїв і бібліотек понад 100 предметів живопису й
графіки, безліч історичних документів, рідкісних видань. Так, придбавши архів Георга Штайна, Ф.-Ф. передав його у дарунок м. Калінінград (РФ).
Багато меценат зробив для повернення в Росію «Архіву Соколова» (слідча справа про вбивство
імператора Миколи II і його родини).
Впродовж життя барон неодноразово намагався приїхати на батьківщину, проте «класова
ненависть» не дозволяла комуністам видати візу білоемігрантові.
Про нашого земляка Ю. Семенов зняв телефільм «Аукціон» (??), а студія «Панорама» –
документальний фільм «Барон Едуард Фальц-Фейн: російські монологи» (1989).
Письменниця Н. Данилевич випустила книгу «Барон Фальц-Фейн. Життя російського
аристократа».
Нагороджений російським орденом Пошани (2002).
Серед друзів та близьких знайомих Ф.-Ф. – Ж. Сіменон, М. Шагал, С. Лифар, Б. Патон, Ф.
Шаляпін-молодший, М. Єпанчин, Г. Штайн, С. Рахманінов, Н. Котіс-Бенет, Н. Данилевич, Е. фон
Фрінкль, С. Павлов, Д. Олдрідж та ін.
ФАЛЬЦ-ФЕЙН Фрідріх Едуардович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Землевласник, вівчар, коняр, меценат. Фундатор першого приватного заповідника на теренах
Російської імперії.
З поміщицької родини.
Народився 16 (29) квітня 1863 р. в маєтку «Асканія-Нова» Дніпровського повіту Таврійської
губернії Російської імперії (нині – Чаплинський район Херсонської області України).
261
Помер 2 серпня 1920 р. в м. Бад Кіссінген (Німеччина). Похований на цвинтарі «Дванадцяти
апостолів» в м. Берлін (нині столиця – ФРН). На могильному камені з зображенням двох степових
орлів висічений напис: «Тут спочиває знаменитий творець «Асканії-Нової».
Закінчив Херсонську гімназію, природничий факультет Дерптського університету (1882-1889).
Почесний мировий суддя (1892-1917), піклувальник ремісничого і сільськогосподарського
училищ, жіночої прогімназії, низки лікарень і будинків для людей похилого віку повіту й губернії.
Дійсний і почесний член Дерптського (1882), Французького національного (1888), Московського
(1894), Кримського (1913) товариств натуралістів.
Член Постійної природоохоронної комісії Російського географічного товариства (1912).
Кавалер золотої медалі всесвітньої виставки в Парижі (1889) й срібної медалі Імператорського
Руського товариства акліматизації тварин і рослин.
Багаторазовий призер всесвітніх, всеросійських і крайових сільськогосподарських виставок.
У маєтку Асканія-Нова ще юнаком відгородив вісім десятин степу для охорони тубільної фауни й
завіз байбаків (1883). Це була піонерна спроба охорони дикого степу не тільки в Росії, а й у світі: перший заповідник в американських преріях, приміром, з’явився лише 1903 р. Пізніше створив
зоопарк (1874-1916), дендропарк (1885-1902), резерват для тварин (1883-1898), природничо-
історичний музей (1900).
Ф.-Ф. більшовицької революції не сприйняв. За підозрою в шпигунстві був заарештований 1917 і
відправлений в Бутирки (1917-1918). Завдяки протестам вчених-біологів звільнили. Тоді ж у нього
спаралізувало весь лівий бік тіла.
Від гріха подалі барон емігрував до Німеччини (1918).
На честь Ф.-Ф. названо вероніку (Veronica spicata var. falz-feinii Tuzson, 1912), гвоздику (Dianthus guttatus var. falz-feinii, Paczoski,1912), емуранчика (Scirtopoda telum subsp. falz-feinii, Brauner, 1913), хом’ячка (Cricetulus migratoris subsp. falz-feinii, Matschie, 1918), кабана (Sus scrofa subsp. falz-feinii, Matschie, 1918), степову мишу (Apodemus falz-feinii Mezhzherin et Zagorodnjuk, 1989).
Ім’я Ф.-Ф. також присвоєно Українському національному заповіднику «Асканія-Нова» (1994). Тут
йому відкрито барельєф.
Внук нашого земляка Е. Фальц-Фейн від імені діда передав державному архівові Херсонської
області сімейні реліквії, які включають 14 рідкісних книг і понад 6000 документів, що охоплюють
період з 1829 по 1914 рр. (2005).
Серед друзів та близьких знайомих Ф.-Ф. – І. Айвазовський, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, В.
Набоков, М. Іванов, В. Семенов-Тянь-Шанський, Ю. Ігумнова, П. Аппель, С. Огнєв, І. Пачоський, М. Бекманн, С. Мокржецький, В. Талієв, Л. Хекк, П. Мачі, М. Кулагін, О. Хайнрот, Х. Конвенц, Х.
Унгевіттер, П. Козлов, А. Браунер та ін.
ФЕДЕЦЬКИЙ Альфред Костянтинович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Фотограф, кінематографіст. Перший кінематографіст на теренах Російської імперії.
З дворянської родини. Батько, Федецький К., – театральний антрепренер.
Народився в 1857 р. в м. Житомир Волинської губернії Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 21 липня 1902 р. в м. Мінськ Мінської губернії Російської імперії (нині – столиця
Республіки Білорусь). Похований на римо-католицькому цвинтарі м. Харків (нині – міський
цвинтар на вул. ім. Пушкіна).
Закінчив фотографічний інститут при Віденській академії мистецтв (1880).
Працював фотографом в київському фотоательє В. Висоцького (1880-1886), був господарем
власного фотоательє у м. Харків (1886-1902),
Володар двох золотих медалей Всесвітньої виставки в Брюсселі (1888; 1889), золотої медалі
Промислової виставки в Парижі, малої срібної медалі на IV Всеросійській ювілейній фотовиставці
в Москві (обидві – 1889), золотої медалі Всесвітньої академії наук (1890), золотої медалі Альфонса
III (1890), Всесвітньої Антверпенської виставки в Данії (1894).
Володар золотих медалей від короля Данії Християна IX та від імператора Німеччини Вільгельма
II (обидві – 1889).
Всього наш земляк був удостоєний 12 золотих медалей.
Лауреат почесного диплома на Міжнародній фотографічній виставці в Парижі (1891).
Вшанований діамантовими каблучками Великим Князем Михайлом Миколайовичем (1892),
Олександром III (1894), Миколою II (1898).
262
Друкувався в журналі «Фотографічний огляд».
Зняв перші українські документальні стрічки (1896). Серед найвідоміших – «Джигітування козаків
1-го Оренбурзького козачого полку», «Відхід потяга від Харківської станції», «Хресний хід з
Куряжа до Харкова», «Народні гуляння на Кінній площі в Харкові».
Експериментував з кольоровою, рельєфною і рентгенівською фотографією, звукозаписом. Освоїв
методи нанесення фотозображення на тканину, шкіру, порцеляну.
Особисте життя сім’ї нашого земляка не було встелене трояндовими пелюстками: молодою
померла дружина Ф. (1892); він після своєї раптової смерті залишив сиротами трьох малолітніх
доньок, одна з яких, Марія, померла у 22-річному віці.
Серед друзів та близьких знайомих Ф. – М. Кропивницький, М. Садовський, М. Заньковецька, В.
Ситников, І. Кронштадський, М. Медведєв, П. Чайковський, М. Зембріх, С. Строєва-Сокольська, Г. фон Варганех, В. Давидов, І. Айвазовський, І. Слатін, В. Висоцький, П. Клюге, Д. Голіцин, П.
Святополк-Мирський та ін.
ФЕДИНСЬКИЙ Всеволод Володимирович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Геофізик, гравіметрист. В геофізиці існує науковий термін «гравіметр-висотомір Фединського».
З лікарської родини.
Народився 18 квітня (1 травня) 1908 р. в с. Велика Багачка Полтавської губернії Російської імперії
(нині – районний центр Полтавської області України).
Помер 17 червня 1978 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).
Закінчив механіко-математичний факультет Московського університету (1925-1930).
Працював начальником низки гравіметричних розвідувальних партій в Азербайджані, Дагестані,
Поволжі, Туркменистані (1930-1936), технічним керівником гравіметричного методу розвідки
Державного союзного геофізичного тресту (1936-1941), директором науково-дослідного інституту
прикладної геофізики (1943-1952), начальником відділу Міністерства нафтової промисловості
СРСР (1952-1957), керівником управлінням Міністерства геології СРСР (з 1957).
Член-кореспондент АН СРСР (1968).
Президент комісії «Метеори та міжпланетний пил» Міжнародного астрономічного союзу (1958-
1963).
Голова Комісії з комет і метеорів Астрономічної ради АН СРСР (1958-1873).
Перший віце-президент Всесоюзного астрономічно-геодезичного товариства (1970).
Почесний член Угорського геофізичного товариства (1960).
Почесний член Болгарського геологічного товариства (1960).
Лауреат Державної премії СРСР (1951).
Друкувався в «Науці і житті», «Бюлетені ВАГТ»,»Вістях АН СРСР», «Бюлетені астрономічних
інститутів Чехословаччини», «Бюлетені комісії з комет і метеорів Астрономічної Ради АН СРСР»,
«Астрономічному календарю ВАГТ», «Морських гравіметричних дослідженнях»,
«Астрономічному віснику».
Сфера наукових інтересів – вивчення внутрішньої будови Землі шляхом буріння надглибоких
свердловин; гравіметричні дослідження в Антарктиді; фотографічні і радіолокації спостереження
метеорів; виявлення залежності числа метеорів від пори року і географічної широти; вивчення
циркуляції повітря у верхній атмосфері за спостереженнями дрейфу в ній слідів метеорів.
Передбачив наявність метеорних кратерів на Марсі, Меркурії, астероїдах і супутниках планет
(1947).
Автор книг «Аномалії сили тяжіння в Азербайджані» (1937), «Про руйнівну дію метеоритних
ударів» (1947), «Геофізичні дослідження свердловин в СРСР» (1955), «Метеори» (1956), «Морські
гравіметричні дослідження»(1961), «Геофізичні методи дослідження земної кори, пошуків і
розвідки корисних копалин» (1964), «Розвідувальна геофізика» (1967), «Дослідження метеорної
матерії» (1971), «Метеоритні структури на поверхні планет» (1979).
Всього перу Ф. належить понад 200 наукових праць.
Ім’ям нашого земляка названі мала планета №1984, склепіння в Баренцовому морі, підводний
хребет в Індійському океані, науково-дослідне судно і Центр регіональних, геофізичних та
геоекологічних досліджень Російської академії наук.
У Росії регулярно проводяться Геофізичні читання ім. В. В. Фединського.
Існує медаль ім. В. В. Фединського (1996).
263
Серед друзів та близьких знайомих Ф. – К. Станюкович, В. Фесенков, В. Шаронов, С. Ушаков та
ін.
ФЕДОРОВ Авенір (Михайло) Кузьмич
Національний статус, що склався у світі: російський.
Бізнесмен, державний діяч. Перший офіційний глава Владивостока.
З міщанської родини.
Народився 14 грудня 1840 р. в Херсонській губернії Російської імперії (нині – Херсонська область
України).
Помер 16 жовтня 1906 р. в м. Владивосток Російської імперії (нині – м. Владивосток РФ).
Похований на Покровському цвинтарі.
Закінчив курси механіків.
Служив матросом, унтер-офіцером 11-го судоремонтного Чорноморського екіпажу, кондуктором
Корпусу інженерів-механіків, судовим механіком в компанії Дніпро-Бузького пароплавства (усе –
1856-1865), шхуни «Алеут» (1865-1871), пароплава «Суйфун»(1871-1873), асесором комісії
військового суду при Владивостоцькому порту (1873-1875), міським головою Владивостока (1875-1883; 1891-1902).
Учасник навколосвітньої подорожі на шхуні «Алеут» (1865-1867).
Кавалер декількох російських, японських і китайських орденів.
Перший голова Громадського комітету з завідування Олександрівськими морехідними класами
(1890).
Один з фундаторів Товариства з вивчення Амурського краю (згодом – його довічний член), в ті
роки – наукового і культурного центру Владивостока. Поки у ТВАК не було свого музею, він
безоплатно запропонував розмістити у себе в будинку вже зібрані колекції, а коли музей, нарешті, почали будувати, не лише став членом будівельної комісії а й безкоштовно поставляв матеріали з
свого лісопильного заводу, жертвував гроші на видання друкованих праць Товариства.
Член Комітету із спорудження першого музею в місті, на що безоплатно виділяв будматеріали.
А ось що про нашого земляка в нарисі «Перший міський голова» пише Є. Шолох: «30 листопада
1875 р. сталася знаменна подія: вперше в історії Владивостока обирали міського голову. 165
мешканців, які мали право голосу (власники нерухомості), своїм волевиявленням вибрали на цей
пост на чотири роки відставного флотського підпоручика, купця 2-ої гільдії М. Федорова.
Судячи з усього, Михайло Кузьмич був саме тією фігурою біля міського керма, котра
влаштовувала якщо не всіх, то багатьох. Адже, напевно, не випадково він був градоначальником
відразу два терміни підряд, а після перерви, з 1891 р., його на цю посаду знов обирали тричі.
Побити цей рекорд в місті більше нікому до революції не вдалося.
За Федорова стала будуватися і ушляхетнюватися головна вулиця міста – Світланська (її сталі
покривати кам’яною брущаткою, встановлювати ліхтарі, поливати), осушили Семенівську
косовицю, розпочали будівництво тротуарів, приміщення міської Управи, лікарні загального
користування, нічліжки, богадільні, Народного і Робочого будинків, поштово-телеграфної
контори, міської читальні, Східного інституту,кафедрального собору. Відкрилася також
Пастерівська станція, влада придбала у промисловця Лангеліт’є будівлю, в якій відкрила міське
училище для дітей, виділила земля під міську лікарню (сьогодні відому як крайова) тощо».
Ім’я нашого земляка присвоєно бухті в Амурській затоці.
На його честь було також названо одну з вулиць далекосхідного міста, проте за Радянської влади її
перейменували в вул. ім. Арсеньєва.
Серед друзів та близьких знайомих Ф. – П. Рогулі, В. Панов, К.Старицький, В. Лавров та ін.
ФЕДОРОВСЬКИЙ Федір Федорович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Театральний художник. Автор проекту рубінових зірок для веж московського Кремля.
З міщанської родини. Батько, Федоровський ф., – залізничник.
Народився 14 (26) грудня 1883 р. в м. Чернігів Чернігівської губернії Російської імперії (нині –
адміністративний центр однойменної області України).
Помер 7 вересня 1955 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому
цвинтарі.
264
Закінчив Московське міське народне училище (1902), навчався в московському Строганівському
центральному художньо-промисловому училищі (1902-1907).
Працював викладачем Строганівського центрального художньо-промисловому училища (1907-
1923), завідуючим художньо-виставковою частиною, головним художником московського
«Великого театру» (1921-1941; 1947-1953).
Дійсний член академії мистецтв СРСР (1947).
Народний художник СРСР (1951).
П’ятиразовий лауреат державної премії СРСР (1941; 1943; 1949; 1950; 1951).
Учасник виставок товариства «Світ мистецтва».
Оформляв опери «Демон» (1909), «Снігурка» (1910), «Чарівниця» (1913), «Кармен» (1922),
«Лоенгрін» (1923), «Царська наречена» (1931), «Псковитянка» (1932), «Князь Ігор» (1934), «Тихий
Дон» (1936), «Іван Сусанін» (1939), «Омелян Пугачов» (1942), «Борис Годунов» (1948), «Садко»
(1949), «Хованщина» (1950); балет «Іспанське капричіо» (1923).
Наш земляк – автор декорацій до знаменитих Дягілєвських «Російських сезонів» в Парижі (1912-1913), а також його антреприз в Лондоні. Всі його ескізи до постановки «Хованщини»
Мусоргського були розкуплені французькими музеями.
Ф. – засновник цілої школи театрально-декораційного мистецтва. Для нього характерні
масштабність, об’ємно-динамічна форма, сила, міць і динамічність образів. За допомогою писаних
і об’ємних частин декорацій, конструктивних за формою костюмів, він незмінно досягав рідкий
емоційної виразності й напруженої динаміки.
Власне розуміння завдань художника виклав у статті «Нове оформлення «Ігоря» (1934).
Наш земляк – автор пишної завіси головного театру Росії, монументальної панорами «Дружба
народів» для радянського павільйону на всесвітній виставці в Нью-Йорку (1939).
Московський будинок, у якому жив художник, прикрашає меморіальна дошка.
А нещодавно видавництво «Пінакотека» випустило книгу «Федоровський Ф. Ф. Сценографія.
Каталог зібрання галереї «Старі роки», в якій опублікувало хрестоматійні й рідкісні доробки
майстра (1997).
Серед друзів та близьких знайомих Ф. – К. Коровін, С. Дягілєв, М. Врубель, П. Андрєєв, С. Іванов, С. Зимін, О. Бенуа, І. Реріх, С. Судейкін, К. Юон та ін.
ФЕЛІНСЬКИЙ Алоїзій
Національний статус, що склався у світі: польський.
Поет, драматург, перекладач, теоретик літератури.
З шляхетної родини. Батько – луцький суддя; племінник, Фелінський З.Щ., – священик,
мемуарист.
Народився 21 червня 1771 р. в м. Луцьк Речі Посполитої (нині – адміністративний центр
Волинської області України).
Помер 23 лютого 1820 р. в м. Кременець Кременецького повіту Волинської губернії Російської
імперії (нині – районний центр Тернопільської області України).
Закінчив Володимир-Волинську повітову школу, вивчав західноєвропейську літературу, іноземні
мови в Любліні, Варшаві, Кракові.
Був секретарем Т. Косцюшко (1784), директором Кременецького ліцею (1818-1820).
Член польського Товариства друзів науки (1809).
Як літератор дебютував перекладом поеми Ж. Деліля «Сільський житель, або Французькі
георгіки» (1800).
Потім настала черга розвідок з орфографії і віршописання «Przyczyny uzywanej przeze mnie
pisowni» (1816) та «O wierszowaniu, czyli budowie wiersza polskiego» (опубликована в 1840), а
також «Dyalog i czyli rodzaj rozm όw» і «О listach».
Наш земляк – автор трагедій «Барбара Радзивилівна», «Віргінія», «Радамісті Зенобія»; пісень
«Похвала Косцюшкові», «Пісня добровольців», «Гімн на роковини проголошення Королівства
Польського». Згодом з тексту А. Фелінського і вірша А. Горецького «Гімн до Бога про збереження
свободи» анонімний автор скомпілював слова популярного релігійно-патріотичного гімну «Boze
cos Polske».
Перу М. належить книга «Pisma wlasne i przekladania wierszem» (1816).
Зібрання творів «Dziela A. Felinskiego. Wydanie nowe» вийшло вже після смерті письменника
(1840).
265
З владою митець порозуміння не знаходив. Брав участь у польсько-литовському повстанні (1794); його «Барбару Радзивилівну» заборонив російський уряд.
З цього приводу науковець Я. Тазбір зазначає: «У хрестоматію потрапили навіть ті фрагменти
«Барбари Радзивілівни» Алоїзія Фелінського, які колись так обурили великого князя Костянтина.
Та й важко з цього дивуватися, якщо Фелінський постійно називає поляків «вільним народом», а
Вежбовський з явним задоволенням це передруковує. Не випадково було й те, що в хрестоматії
зайняли багато місця звіти з різних сеймів, на яких монархові нагадували, що «ми тебе ...вільними
голосами королем вибрали». У виголошених там промовах постійно звучить нагадування про те,
які «великі свободи» одержали поляки».
Серед друзів та близьких знайомих М. – Г. Олізар, Т. Чацький, А. Горецький, Т. Косцюшко, А.
Чарторийський, Є. Роговитин, Ф. Рудзьський, Я. Липоман та ін.
ФЕЛІНСЬКИЙ Зигмунт Щенсни
Національний статус, що склався у світі: польський.
Священик, мемуарист. Зарахований до лику блаженних Папою Іоанном Павлом II (2002).
З шляхтянської родини. Мати, Фелінська Є., – письменниця, революціонерка (на Волині
функціонує Товариство польської культури, яке носить її ім’я); дядько, Фелінський А., – поет, драматург, перекладач, теоретик літератури.
Народився 1 листопада 1822 р. в с. Воютин Луцького повіту Волинської губернії Російської
імперії (нині – Луцький район Волинської області України).
Помер 17 вересня 1895 р. в м. Краків (Польща). Похований у родинному крипті в с. Дзвінячка
Волинської губернії. Прах перенесено до базиліки Святого Івана Хрестителя у Варшаві (1920).
Закінчив математичний факультет Московського університету, Житомирську і Петербурзьку
духовні семінарії.
Був священиком Петербурзького костелу св. Катерини (1855-1857), викладачем Петербурзької
духовної академії (1857-1862), Варшавським архієпископом (1862-1863), капеланом церкви
маєтку графа Кешицького в с. Дзвінячка на Волині (1883-1895).
Засновник Конгрегації францисканок «Родина Марії», черниці якої присвячують себе вихованню
дітей, піклуванням про хворих та старих (1857).
За підтримку польського Січневого повстання 1863 року засланий до Ярославля на 20 років з
подальшою забороною повертатися до своєї єпархії (1865).
Наш земляк – автор «Мемуарів 1822-83 рр.» (1897).
Публіцист Я. Кротов пише: «На Фелінського багато поляків дивилися як на колабораціоніста:
адже його життя протікало в основному в Росії, причому без великих ускладнень. Влада нишком
підтримували цю ілюзію. Полякам, аби ненавидіти «ставленика Москви» було досить того, що
Фелінський закликав не співати патріотичних гімнів. Архієпископ же намагався відновити
нормальний порядок церковного життя, клопотав про звільнення арештованих священиків, заявив
протест проти повішення духівника повсталих о. Агріпіна Конарського, а 15 березня 1863 р.
надіслав імператорові листа із закликом покласти край насильству над поляками. Лист потрапив
до французької газети, в результаті чого Фелінського заслали на двадцять років, які він провів
майже в повній ізоляції. Рим домігся звільнення Фелінського, але повернутися до Варшави тому
не дали».
Що стосується особистого життя, то наш земляк дуже рано втратив батька (1833), а невдовзі
залишився і без матері, яку заслали до Сибіру 1838).
День пам’яті – 17 вересня.
Серед друзів та близьких знайомих Ф. – Ю. Словацький, А. Міцкевич, Ш. Токаржевський, К.
Уєйський та ін.
ФІЛЕВСЬКИЙ Павло Петрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Мемуарист, краєзнавець, педагог.
З дворянської родини.
Народився 6 (19) листопада 1856 р. в м. Бахмут Харківської губернії Російської імперії (нині – м.
Артемівськ Донецької області України).
Помер 2 лютого 1951 р. в м. Таганрог СРСР (нині – Ростовська область РФ). Похований на
місцевому цвинтарі. Могила збереглася.
266
Закінчив Таганрозьку чоловічу гімназію (1874), історико-філологічний факультет Харківського
університету (1881).
Працював викладачем в Таганрозьких чоловічій гімназії і Маріїнській жіночій гімназії,
авіаційному технікумі, трудових школах.
Член Північнокавказького археологічного та історико-етнографічного товариства.
Кавалер орденів св. Ганни 2-го і 3-го степенів, двох орденів св. Станіслава, медалі на пам’ять про
царювання Олександра Ш.
Друкувався в газетах «Південний край», «Приазовський вісник».
Наш земляк – автор книг і брошур «Віночок до пам’ятника Петру Великому в Таганрозі»,
«Історичні розповіді й легенди», «До питання про відвідини О. С. Пушкіним Таганрога в 1820 р.»,
«Конспект історії людства, його діянь, думок і творчості. У 2-х частинах. Ч.1 Всесвітня
хронологія. Ч.2. Алфавіт», «Короткий нарис загальної і російської історіографії», «Кулжинське»,
«Нариси минулого Таганрозької Маріїнської жіночої гімназії», «На берегах Тамрінди»,
«Нахічевань і нахічеванці: (Із спогадів про дитинство)».
Його перу також належать навчальні посібники: «Керівництво російської історії. Курс
систематичний», «Викладання історії. (Практичні поради). Підручник для педагогічного класу
жіночих гімназій».
Є серед доробків і поетичне «Ювілейне вітання місту Таганрог 1898 р.: (Вірші до 200-річчя
Таганрога)».
У рукописі залишилося дослідження «Сім’я Кукольників», яке нині зберігається у фондах
Таганрозького літературного музею-заповідника.
Проте головною працею Ф. небезпідставно вважається книга «Історія міста Таганрог» (1898), за
яку він отримав почесне звання першого літописця міста.
Ф. зазнав утисків з боку більшовицької влади. За те, що він давав приватні уроки, його
заарештовують і на три роки відправляють в заслання до Запоріжжя (1927).
Спеціальною постановою прокуратури Ростовської області за відсутністю складу злочину
потерпілого реабілітують (1993).
Нині ім’я нашого земляка занесено в «Енциклопедію Таганрога».
На його могилі встановлено надгробок (1995).
Вийшло репринтне перевидання «Історія міста Таганрог» (1996).
Серед друзів та близьких знайомих Ф. – А. Чехов, Д. Яворницький та ін.
ФІЛІППОВ Михайло Михайлович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Філософ, учений-енциклопедист, прозаїк, журналіст, критик, перекладач. Автор першого в
російськомовній літературі твору про облогу Севастополя 1854-1855 рр.
З дворянської родини. Батько, Філіппов М., – правник, літератор; дід, Васильковський Л., –
генерал-лейтенант, герой Вітчизняної війни 1812 р.
Народився 30 червня (12 липня) 1858 р. в с. Вікнине Звенигородського повіту Київської губернії
Російської імперії (нині – Катеринопільський район Черкаської області України).
Помер 12 (25) червня 1903 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Похований на Літературних містках Волкового цвинтаря.
Закінчив Миколаївські гімназію і реальне училище, навчався на фізико-математичному факультеті
Новоросійського, юридичному – Петербурзького, філософському – Гейдельберзького
університетів.
Працював редактором журналу «Науковий огляд» (1894-1903).
Засновник журналу «Науковий огляд» (1894).
Друкувався в газеті «Російські відомості», журналах «Думка», «Російське багатство», «Науковий
огляд».
Як літератор дебютував в журналі «Думка» статтею «Боротьба за існування і кооперація в
органічному світі» (1881).
Потім настала черга двотомної «Філософії дійсності» (1895-1898), книги нарисів «Долі російської
філософії» (1904).
Наш земляк – також автор оповідання «Прометей», повістей «Остап» і «Дворянська честь»,
роману «Севастополь в облозі»; низки біографічних нарисів про Л. да Вінчі, І. Ньютона, Е. Канта, Г. Лейбніца, Г. Лессінга, Б. Паскаля; критичних статей про О. Пушкіна, М. Метерлінка, М.
267
Некрасова, Л. Толстого, М. Добролюбова, В. Бєлінського, М. Чернишевського, Г. Ібсена, М.
Горького, Г. Гауптмана.
Перекладав Ч. Дарвіна російською, Д. Менделєєва – французькою мовами.
Ф. трагічно загинув під час дослідів з вибуховими речовинами.
Серед друзів та близьких знайомих Ф. – К. Ціолковський, Д. Менделєєв, Г. Плеханов, П. Бертло, П. Сойкін, В. Засулич, В. Бехтерєв, Д. Струнін, В. Меєр, П. Лесгафт, Є. Карпов та ін.
ФІРСОВ Афанасій Осипович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Інженер-конструктор.
З бізнесової родини. Батько, Фірсов О., – купець; молодший син, Олег Ф., – інженер-дизеліст, лауреат Державної премії СРСР; старший син, Ігор Ф., з перших днів Великої Вітчизняної війни
пішов добровольцем на фронт і загинув під Ленінградом.
Народився в 1883 р. в м. Бердянськ Таврійської губернії Російської імперії (нині – районний центр
Запорізької області України).
Розстріляний більшовиками 10 грудня 1937 р. Місце поховання не відоме.
Закінчив залізничне училище, Мітвайдську вищу технічну школу, Цюріхський політехнічний
інститут.
Працював складальником, конструктором швейцарського машинобудівного заводу братів Зульцер
(до 1914), Коломенського машинобудівного заводу (1914-1916), нижньогородського заводу
Теплохід» (1916-1917), начальником нижньогородського губернського управління професійної
світи (1917-1922), головним механіком нижньогородського заводу «Червона Етна» (1922-1927),
миколаївського суднобудівного заводу ім. А. Марті (1927-1930), ленінградського заводу
«Російський дизель» (1930), керівником спеціального конструкторського бюро харківського
паровозобудівного заводу ім. Комінтерну (1931-1936).
Уперше заарештований за «участь у шкідницькій групі» (1930).
Удруге – за «за несправності в танковій коробці швидкостей» (1937).
Реабілітований «за відсутністю складу злочину» (1956).
У рукопису книги В. Васильєва «Спогад про танкобудівників і дизелебудівників» сказано:
«Офіційна радянська історіографія пов’язує створення знаменитого танка Т-34 виключно з ім’ям
головного конструктора Михайла Кошкіна, який змінив у грудні 1936 року репресованого
Афанасія Фірсова. Але основи для створення Т-34, його первинний технічний вигляд, основні
бойові характеристики були закладені ще за Фірсова. Вже наприкінці 1935 р. на столі головного
конструктора лежали опрацьовані ескізи принципово нового танка: протиснарядне бронювання з
великими кутами нахилу, довгодульна 76,2-мм пушка, дизельний двигун В-2, маса до 30 тонн».
Серед друзів та близьких знайомих Ф. – К. Челпан, І. Бондаренко, М. Кошкін, О. Морозов, М.
Таршинов, С. Горбатюк, П. Ярін, Ф. Савостін, П. Горюн, М. Левітан, 3. Гуртовий, Я. Віхман, І.
Бондаренко, Й. Бер, І. Трашутін, В. Васильєв, Г. Аптекман та ін.
ФЛОРИНСЬКИЙ Кирило
Національний статус, що склався у світі: російський.
Священик. В чернецтві – Кирило (1756).
З родини священика.
Народився в 1729 р. (1727?) в м. Баришівка Переяславського повіту Полтавської губернії
Російської імперії (нині – районний центр Київської області України).
Помер 27 вересня 1795 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України). Похований в
соборному храмі Золотоверхого монастиря.
Навчався в Київській духовній академії, Петербурзькій академії наук.
Був півчим при дворі імператриці (1754), вчителем Новгородської духовної семінарії (1756-1760), батюшкою російської посольської церкви в Парижі (1760-1761), архімандритом Борисоглібського
Новоторжківського монастиря Тверської єпархії (1764-1768), єпископом Севським і Брянським,
вікарієм Московської єпархії (1768-1778).
Заснував семінарію в Троїцько-Сергіївському Посаді.
На інтернет-сайті Російської православної церкви нашому землякові присвячені наступні рядки:
«Суперечливий і різко контрастний характер малюється перед нами при знайомстві з особистістю
преосвящ. Кирила. З одного боку, це людина вчена, яка має живий розум і видатну пам’ять. Він
користався повагою деяких високопоставлених осіб, заслужив ласку імператриці як проповідник.
268
Проте діяльність його як єпископа відзначена багатьма непорядними справами і вчинками.
Почавши діяльну боротьбу з різними марновірними і грубими звичаями, преосвященний
незабаром перейшов до таких самовладних заходів, котрі ніяким чином не могли бути
схваленими. У поводженні з підлеглими допускав брутальність навіть під час богослужінь,
дозволяючи собі кричати на священнослужителів».
Серед друзів та близьких знайомих Ф. – Г. Добринін, Г. Кременецький, І. Болтін, Д. Волков, І.
Голенівський, П. Сумароков, І. Захаров та ін.
ФЛОРОВСЬКИЙ Георгій Васильович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Філософ, теолог. У чернецтві – Георгій.
З родини священика. Батько, Флоровський В., – законовчитель Єлизаветградської чоловічої
гімназії.
Народився 28 серпня (10 вересня) 1893 р. в с. Ковалівка Єлизаветградського повіту Херсонської
губернії Російської імперії (нині – в межах м. Кіровоград, адміністративного центру однойменної
області України).
Помер 11 серпня 1979 р. в м. Принстон (США).
Закінчив Одеську чоловічу гімназію (1911), історико-філологічний факультет Новоросійського
університету (1911-1916).
Працював викладачем Новоросійського університету (1920), Богословського інституту імені
преподобного Сергія Радонезького (1925-1947), деканом нью-йоркської Свято-Володимирської
духовної академії (1948-1958), завідуючий кафедрою історії Східної церкви Гарвардського
університету (1958-1964), викладачем Принстонських духовної семінарії та університету (1964-).
Член Британської академії наук.
Член Афінської академії наук.
Член Американської академії мистецтв і науки.
Член Брюссельської академії релігійних наук.
Почесний доктор університету Нотр-Дам.
Почесний доктор Свято-Володимирської духовної семінарії.
Почесний доктор Вельського університету.
Почесний доктор Пристонського університету.
Член Центрального Виконавчого комітетів Всесвітньої Ради Церков (1948).
Спеціалізувався з проблем богослов’я, візантології, культурології, історії російської філософії.
Як вчений дебютував працею «Сучасні вчення про умовиводи» (1916).
Потім настала черга наступних доробків: «Історична філософія Герцена» (1923), «Людська й
Божественна мудрість» (1924), «Основи логічного релятивізму» (1925), «Смерть на хресті»,
«Еволюція і епігенез»(обидва – 1930), «Східні отці 4 століття» (1931), «Візантійські отці 5-8
століть», «Проблеми християнського об’єднання»(обидва – 1933), «Східні Батьки церкви від IV до
V сторіччя» (1937), «Шляхи російського богослов’я» (1937), «Східна традиція в християнстві»
(1949).
Англійською мовою видане 14-томне зібрання творів Ф.
У Одеському державному університеті для студентів-філософів заснована стипендія ім. Георгія
Флоровського (1995).
У Одеському державному університеті проводяться студентські наукові читання пам’яті земляка
(1998).
Не сприйнявши більшовицької революції, емігрував – спочатку до Болгарії (1920), потім –
Чехословаччини (1923), Франції – (1925) і, зрештою, – США (1948).
Архів нашого земляка зберігається в бібліотеці Принстонського університету.
Серед друзів та близьких знайомих Ф. – П. Савицький, М. Ланге, П. Сувчинський, М. Трубецькой
та ін.
ФРЕНКЕЛЬ Захарій Григорович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Лікар, гігієніст, демограф, геронтолог. Фундатор першої кафедри комунальної гігієни на теренах
СРСР (1922).
З міщанської родини. Батько, Френкель Г., – керуючий панським маєтком.
Народився 12 (25) грудня 1869 р. в м. Борисполі Переяславського повіту Полтавської губернії
269
Російської імперії (нині – районний центр Київської області України). За іншою версією, в с.
Борки Козелецького повіту Чернігівської губернії (нині – Корюківський район Чернігівської
області).
Помер 25 серпня 1970 р. в м. Пушкіні Ленінградської області СРСР (нині – Ленінградська область
РФ).
Закінчив Ніжинську гімназію (1881-1889), навчався на медичному факультеті Московського
університету (1889-1890), закінчив медичний факультет Дерптського університету (1890-1895).
Працював ординатором терапевтичного відділення петербурзької Обухівської лікарні (1895-1896), санітарно-епідеміологічним лікарем Санкт-Петербурзького губернського земства по
Новоладозькому повіту (1896-1898), земським санітарним лікарем фабрично-заводського
передмістя Петербурга (1898-1901), ординатором новгородської Колмовської психіатричної
лікарні (1901-1902), земським лікарем Вологодської (1902-1904), Костромської (1904-1909)
губерній, головним редактором журналу «Земська справа» (1910-1924), викладачем
психоневрологічного інституту (1913-1915), завідуючим санітарно-технічним бюро
Петербурзького обласного комітету Союзу міст (1915-1916), викладачем Державного інституту
медичних знань (1919-1949).
Член академії медичних наук СРСР (1945).
Заслужений діяч науки РРФСР.
Депутат 1-ї Державної Думи (1906).
Гласний Петроградської міської думи (1917).
Засновник і керівник Ленінградського відділення Всесоюзного гігієнічного товариства (1924-
1953).
Лауреат почесного диплому дрезденської Всесвітньої гігієнічної виставки (1911).
Спеціалізувався з проблем організації охорони здоров’я, комунальної й соціальної гігієни,
геронтології, санітарної статистики, гігієни праці, демографії, благоустрою населених пунктів.
Друкувався в журналах «Початок», «Нове слово», «Життя», «Медико-санітарний огляд
Вологодської губернії», «Світ Божий», «Земська справа», «Суспільний лікар», «Російський лікар»,
«Лікарська справа», «Питання комунального господарства», «Гігієна й епідеміологія»,
«Профілактична медицина», «Московський медичний журнал», «Ленінградський медичний
журнал», «Гігієна та санітарія».
Перу Ф. належать книги «Рух населення в Костромській губернії в 1891-1905 р.» (1908), «Нариси
земської лікарсько-санітарної справи» (1913), «Петроград періоду війни й революції. Санітарні
умови та комунальний благоустрій» (1923), «Суспільна медицина й соціальна гігієна», «Основи
загального міського благоустрою», «Волосне господарство. Його значення й завдання в
благоустрої місцевого життя» (усі – 1926), «Подовження життя й активна старість» (1945).
Наш земляк також залишив мемуари «Нотатки й спогади про пройдений життєвий шлях».
Всього епістолярна спадщина Ф. нараховує понад 300 робіт.
Наш земляк зазнавав утисків від влади, поліцейських переслідувань. Як учасника студентських
сходок його виключили з Московського університету (1890), вислали з Петербурга (1900),
Новгорода (1901), Костроми (1909). За те, що підписав Виборзьку відозву, яка закликала громадян
до цивільної непокори, засуджений.
Життю та діяльності Ф. присвятили свої книги «З. Г. Френкель» П. Алексєєва і В. Мерабішвілі, «З.
Г. Френкель – нарис неабиякого життя» та «Захарій Григорович Френкель. Життя довжиною в
століття» А. Щербо.
У м. Санкт-Петербург (РФ) відбулася Всеросійська конференція, присвячена 140-річчю від дня
народження нашого земляка (2009).
У м. Москва (РФ) пройшла виставка, присвячена 140-річчю від дня народження Ф. (2010).
Серед друзів та близьких знайомих Ф. – Д. Менделєєв, Р. Бабаянц, М. Бурденко, Ф. Ерісман, М.
Семашко, В. Підвисоцький, П. Куркін, В. Штейнінгер, П. Діатроптов, М. Огородников, М.
Тезяков, Д. Шаховський, М. Некрасов та ін.
ХАВКІН Володимир Аронович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Епідеміолог, бактеріолог. В епідеміології існує науковий термін «лімфа Хавкіна».
З вчительської родини. Батько, Хавкін А., – вчитель казенної єврейської школи.
Народився 3 (15 травня) 1860 р. в м. Бердянськ Бердянського повіту Таврійської губернії
Російської імперії (нині – районний центр Запорізької області України).
270
Помер 26 жовтня 1930 р. в готельному номері м. Лозанна (Швейцарія). Похований на місцевому
єврейському цвинтарі.
Закінчив Бердянську чоловічу гімназію, навчався на природничому відділенні фізико-
математичного факультету Одеського університету.
Працював в Одеському зоологічному музеї (1883-1888), приват-доцентом Женевського
університету (1888-1889), Пастерівському інституті в Парижі(1889-1893), в Індії (1893-1914).
Кавалер британського ордена «Кавалер Індійської імперії» (1897).
Лауреат премії з досягнень в медицині Паризької академії наук (1909).
Друкувався в журналах «Times of India Press», «Lancet», «Transactions of the first Indian Medical Congress», «Indian Medical Gasette», «British Med. Journal», «Bulletin de l’Institut Pasteur».
Основні роботи видані за у Франції та Індії: «Technigue of haffkine’s anti-cholera inoculations»
(1894); «La cination contre le cholera, la peste bobonique et la fievre typhoide et les experiences de bacteriotherapie» (1909), «On prophylactic inoculation against plague and pneumonie» (1914).
В Індії місцеві жителі назвали нашого земляка «білим чарівником». Понад те, лікар-чужинець став
національним героєм.
Х. – першим запропоновував протихолерну й протичумну вакцину. Між іншим, дію вакцини від
холери й чуми він спершу перевіряв на собі (1892; 1896).
У м. Бумбаї (Бомбей, Індія) бактеріологічному інституту присвоєно ім’я нашого земляка. Тут йому
встановлено пам’ятник.
Бюст Х. з недавніх пір прикрашає і будівлю Бердянського державного педагогічного університету
(Україна).
Серед друзів та близьких знайомих Х. – І. Мечников, М. Зелінський, О. Хаст, С. Романенко, О.
Ковалевський, Л. Пастер, І. Сєченов, М. Умов, М. Андрусов, В. Фігнер, М. Томашов та ін.
ХАВКІНА Любов Борисівна
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Бібліограф, бібліотекознавець. Засновник бібліотекознавства на теренах Російської імперії і СРСР.
З міщанської родини. Батько, Хавкін Б., – лікар.
Народилася 12 (24) квітня 1871 р. в м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Померла 2 червня 1949 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похована на Міуському
цвинтарі.
Закінчила другу Харківську жіночу гімназію (1887), курси при музичному училищі (1893),
навчалася на філологічному факультеті Берлінського університету (1898–1901).
Коли Х. виповнилося 19 років, вона виявила бажання добровільно чергувати у «дешевому
абонементі», нещодавно відкритому для бідноти у ХГБ, а потім безплатно викладала в недільній
школі Х. Д. Алчевської (1888-1890). Працювала бібліотекарем, науковим працівником, членом
правління Харківської громадської бібліотеки (1890-1913), викладачем перших бібліотечних
курсів при Московському народному університетові ім. Шанявського (1913), членом комісії
бібліотекознавства РБТ (1913-1916), директором Московського науково-дослідного інституту
бібліотекознавства (1920-1928).
Почесний член ряду зарубіжних академій наук.
Голова Російського бібліотечного товариства.
Заслужений діяч науки Російської Федерації.
Кавалер золотої медалі міжнародної виставки у бельгійському Льєжі (1905) і срібної медалі на
«Олександрівській стрічці».
Друкувалася в газетах «Харківські губернські відомості», «Мова», журналах «Вісник виховання»,
«Освіта», «Російська школа», «Для народного вчителя», «Бібліотекар».
Як літератор дебютувала в журналі «Російська школа» статтею «Берлінські народні читальні і
бібліотеки» (1899).
Потім настала черга книг «Бібліотеки, їх організація і техніка. Керівництво з бібліотекознавства»
(1904), «Керівництво для невеликих бібліотек» (1911), що витримала шість перевидань,
«Короткого начерку діяльності Харківської громадської бібліотеки за 25 років» (1912), «Нью-
Йоркська публічна бібліотека» (1913), «Книга и бібліотека» (1918), низки бібліографічних статей і
нарисів про В. Гофмана, Х. Алчевську, Д. Багалія, А. Калішевського, І. Залуського, М. Дьюї.
Зусиллями Х. були видані «Авторські таблиці Кеттера в переробці для російських
бібліотек»(1916).
271
Перу нашої землячки також належить 75 перекладів наукової, художньої , дитячої літератури з
англійської, німецької, італійської, іспанської, французької, шведської мов.
Складеними нею «Тризначними авторськими таблицями Кеттера» (1931) спеціалісти
послуговуються дотепер.
Вся творча спадщина Х. нараховує понад 500 одиниць друку.
Х. займає чільне місце в організації першого в Російській імперії наукового відділення
бібліотекознавства (1903) при Харківській громадській бібліотеці. Вона – засновник російського
бібліотекознавства, автор проекту бібліотечної освіти. Саме за її ініціативою на теренах Російської
імперії відкрито перший бібліотечний нотний абонемент (1903).
Секція бібліотекознавства Російського бібліотечного товариства висловила їй подяку за книгу, яка
поклала початок російському бібліотекознавству.
Серед друзів та близьких знайомих Х. – Х. Алчевська, Д. Багалій, В. Данилевський, О. Калмикова, Г. Ахматова, О. Блок, Е. Андерсон, В. Артисевич, О. Покровський, М. Шагінян, Х. Ліденберг, Н.
Крупська, І. Ситін, К. Рубинський, М. Дьюї, М. Баллін та ін.
ХАРІТО Микола Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Композитор, поет.
З родини службовця. Батько, Іванісов І., – гірничий інженер.
Народився 19 грудня 1886 р. в м. Ялта Таврійської губернії Російської імперії (нині – Автономна
Республіка Крим України).
Убитий 9 листопада 1918 р. на хуторі Тихорєцький Кавказького відділу Кубанської області
Російської імперії (нині – м. Тихорєцьк Краснодарського краю РФ). Похований на місцевому
цвинтарі. Перепохований матір’ю на київському Лук’янівському цвинтарі (1919).
Закінчив ялтинську Олександрівську гімназію, навчався на юридичному факультеті київського
університету св. Володимира (1908-1911), в Миколаївському піхотному військовому училищі
(1915-1916).
Як поет дебютував віршем «Хризантеми» (1910), який під назвою «Відквітнули вже давно
хризантеми в саду» згодом став всесвітньо відомим романсом.
У якості композитора створив 48 романсів, серед яких «Минулого не повернути» (вірші Т.
Строєвої), «Тіні минулого» (вірші А. Френкеля), «Гайстри осінні» (вірші С. Грея), «Хвилини
щастя» (вірші О. Апухтіна), «Сльози» (вірші Ф. Тютчева).
У композиторській діяльності не обмежився створенням романсів. Він працював і в популярному
у ті роки жанрі мелодекламації, пишучи для читців супровідну музику. Був і автором
фортепіанних п’єс, і навіть таперської музики до «великого німого» – фільмів.
З владою порозуміння не знаходив: за царизму був засланий до Архангельської губернії, де
захворів на туберкульоз, а за більшовиків його «міщанська» творчість замовчувалася.
Життя Х. обірвав безглуздий трагічний випадок ...Поет відправився на запрошення друзів на
весілля до станиці Тихорєцької на Кубані. Серед безлічі гостей виділявся привабливістю,
мужністю, що підігрівали ще й захоплені розповіді про нього присутніх. І так вже сталося, що
підвищена увага до гостя жіночої половини викликала неприборканий спалах ревнощів у одного з
сп’янілих гостей, якогось Бонгартена, і він одним пострілом впритул застрелив киянина.
Серед друзів та близьких знайомих Х. – О. Ейхельман, В. Шумський, П. Войков, М. Ліндер та ін.
ХАРІЧКОВ Костянтин Васильович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Хімік-органік. Винахідник методу «холодного фракціонування нафти» (1903). В нафтохімії існує
науковий термін «проба Харічкова».
З родини військових.
Народився 1 (13) грудня 1865 р. в м. Сквира Київської губернії Російської імперії (нині – районний
центр Київської області України).
Помер 6 серпня 1921 р. в м. Ростов-на-Дону РРФСР (нині – адміністративний центр однойменної
області РФ). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив Петербурзьку 4-у казенну гімназію (1874-1882), природничий факультет Петербурзького
університету (1882-1887).
Працював старшим контролером 7-го відділу акцизного управління Закавказького краю і
Закаспійської області (1888-1892), лаборантом Бакинського технічного комітету Міністерства
272
фінансів Росії (1892-1896), завідуючим аналітичною лабораторію нафтопереробного заводу
«Товариства Владикавказької залізниці» (1896-1909), викладачем Харківського університету
(1903-1909), Вищих жіночих курсів у Тифлісі (1909-1912), Петербурзьких політехнічних курсів
Товариства професорів і викладачів (1912-1917), Імператорського Варшавського університету,
який з початком першої світової війни був евакуйований до Ростова-на-Дону (1917-1921).
Дійсний член Бакинського відділення Імператорського російського технічного товариства (1892).
Голова «Комісії з вивчення явищ спалахування нафти».
Спеціалізувався з проблем хімії нафти, зокрема, її хімічної технології і переробки.
Х. – автор винаходів «Спосіб приготування рідини для просочення залізничних шпал», «Спосіб
очищення грозненського гасового дистиляту» (обидва – 1897).
Друкувався в газеті «Нафтова справа», журналах «Праці Бакинського відділення Імператорського
російського технічного товариства», «Гірничий журнал», «Вісті Донського державного
університету».
Як вчений дебютував в журналі «Праці Бакинського відділення Імператорського російського
технічного товариства» статтею «Новітні методи хімічного аналізу і впровадження їх для
вирішення деяких технічних питань» (1892).
Потім настала черга наступних доробків: «До питання про запровадження норми для віскозиметра
Енглера» «Про залежність між температурою спалаху і температурою займання масел»,
«Сучасний стан питання про фіксацію атмосферного азоту за допомогою хімічної діяльності» (усі
– 1892), «До питання про випробування змащувальних масел для очищення» (1893), «Новий
спосіб якісного відкриття домішки сторонніх жирів до мінеральних масел», «Фальсифікація
кольору нафтових масел нітронафталіном і спосіб визначення цієї фальсифікації», «Метод
титрування темних маслянистих рідин», «Нові дослідження в галузі нафти» (усі – 1894), «Про
необхідність зміни правил випробування нафтових освітлювальних масел, затверджених
Міністерством фінансів і про сучасний стан їх контролю взагалі» (1896), «Елементарний склад
нафт російських родовищ і підстава для їх класифікації» (1902).
Перу нашого земляка також належить низка учбових посібників, серед яких «Курс органічної
хімії», «Про нафтени» (обидва – 1910), «Мінералогія вуглецю або Органічна мінералогія. Учення
про горючі (вуглецеві) копалини», «Основи неорганічної теорії походження бітумів» (обидва –
1911), «Короткий підручник з мікрохімії» (1918), «Горючі і змащувальні матеріали», «Лекції з
колоїдної хімії з початковими відомостями з фізичної хімії» (обидва – 1919).
Всього Х. залишив після себе понад 350 наукових публікацій і низка винаходів.
Що стосується особистого життя, то наш земляк ще малюком втратив батька; керівництво
Тифліських
вищих жіночих курсів за принциповість змусило його піти з роботи (1912).
Серед друзів та близьких знайомих Х. – Д. Менделєєв, В. Острогорський, О. Альбицький, М.
Стасюлевич, О. Марков, Ф. Благовидов, М. Меншуткін, В. Тимофєєв, О. Дорошенко, І. Осипов, М.
Городенський, Ю. Верховцев, Е. Меєр та ін.
ХАРПАК Георгій
Національний статус, що склався у світі: французький.
Фізик. Псевдонім – Шарпак Жорж. Лауреат Нобелівської премії з фізики (1992). У фізиці існує
науковий термін «камера Харпака».
З родини комерсанта.
Народився 1 серпня 1924 р. в с. Дубровиця Сарненського повіту Польщі (нині – районний центр
Рівненської області України).
Навчався в Сарненській польській гімназії, паризьких ліцеях святої Луїзи і Монпасьє (1938-1939), гірничій вищій школі (1945-1948), коледжі Де Франс.
Працював у лабораторії Ф. Жоліо-Кюрі, швейцарському Національному центрі наукових
досліджень, Європейському центрі ядерних досліджень. Один з найкрупніших у світі фахівців у
галузі методів детектування елементарних частинок. Учасник руху Опору, в’язень
концентраційного табору Дахау.
Пропонував консультативні послуги щодо питань безпеки Чорнобильської атомної електростанції, проте Україна йому відмовила.
Нині розробляє новий тип детектора, за допомогою якого можна досліджувати структуру ДНК і
проводити вивчення поведінки ракових пухлин. Аналоги його приладу вже проходять
випробовування у відомому Пастерівському інституті в Парижі та в Женевському шпиталі.
273
Лауреат Нобелівської премії з фізики «за винахід пристрою, що відбраковує субатомні частинки в
субатомному прискорювачі» (1992).
Член французької Академії наук (1985).
Почесний доктор Женевського університету.
Кавалер французького хреста «За бойові заслуги у війні 1939-1945 років».
Лауреат премії Європейського фізичного товариства (1989).
Х. – співавтор книги спогадів «Життя як сполучна нитка».
Сім’я Х. емігрувала до Франції (1932).
Ось що про нашого земляка пише в статті «Приборкувач мирного атому» К. Щербатий: «У 1968
році він винайшов новий тип детектора часток – так звані «дрейфові камери». Його наукову
роботу з теорії фізики було високо оцінено. Багатожильні, іскрові, пропорційні та інші камери, які
він винайшов, в науковому світі стали називати «камерами Харпака». …Він винайшов детектори
елементарних частинок, які відкрили нові можливості для досліджень у галузі фізики та
астрономії, знайшли практичне застосування, зокрема в медицині. Завдяки цьому відкриттю було
створено нову рентгенографічну установку. Це обладнання дозволяє значно знизити дозу
опромінення людини і передавати зображення в цифровому вигляді, що суттєво збільшує
можливості й ефективність діагностики небезпечних та смертельних захворювань».
Учений знявся в епізодичній ролірознощика у фільмі про П. і М. Кюрі (1997).
Серед друзів та близьких знайомих Х. – Ф. Жоліо-Кюрі, Д. Содінос, Ю. Орлов, М. Рейнхарц, Х.
Поттерінг та ін.
ХАРТАХАЙ Феоктист Аврамович
Національний статус, що склався у світі: греко-російський.
Літератор, філософ, просвітник, етнограф, громадський діяч.
З міщанської родини. Батько, Хартахай А., – чиновник Маріупольського грецького суду.
Народився між 7 і 25 березня 1836 р. в с. Чердакли Маріупольського повіту Катеринославської
губернії Російської губернії (нині – с. Кременівка Володарського району Донецької області
України).
Помер 25 березня 1880 р. в м. Маріуполь Катеринославської губернії Російської губернії (нині – м.
Маріуполь Донецької області України). Похований на місцевому цвинтарі. Могила не збереглася.
Закінчив Олександрівське (Запорізьке) повітове училище, Катеринославську гімназію (1858),
навчався на історико-філологічному факультеті Харківського (1858-1859) і Київського (1859), закінчив східний факультет Петербурзького (1860-1861) університетів.
Працював кореспондентом журналу «Сучасник» (1863-1866), учителем російської мови і
словесності, історії і географії в низці гімназій Варшавського учбового округу (1866-1875), директором Маріупольських чоловічої та жіночої гімназій (1876-1880).
Кавалер російських орденів св. Ганни 3-го ступеня (1871), св. Станіслава 2-го ступеня (1874).
Друкувався в журналах «Сучасник», «Вісник Європи».
Як літератор-просвітник дебютував статтею «Ігнатій, митрополит Готфійський і Кафейський»
(1860).
Потім настала черга статей «З приводу «Живописної України», «Жіночий бунт в Севастополі»
(1830), дослідження «Історична доля кримських татар» (1866).
Перу Х. також належать книги «Історична доля кримських татар», «Християнство в Криму»,
навчальних посібників «Буквар і книга для читання в народних школах», «Російські прописи для
народних шкіл».
Укладав словник румеїв.
Брав участь у похованні Т. Шевченка і виступив з прощальним словом (1861).
З владою порозуміння не знаходив: за участь в студентських заворушеннях був виключений з
Петербурзького університету, заарештований і запроторений до Петропавловської фортеці (1861).
Після звільнення перебував під таємним наглядом поліції.
На відзнаку заслуг у сфері просвітництва Х. в Маріупольській гімназії було засновано стипендію
його імені (1898).
За розпорядженням міністра народної освіти російської імперії в Маріупольській гімназії
дозволили повісити портрет її засновника (1899).
У свою чергу, пам’ять про видатного педагога і просвітителя належним чином не увічнена ні в с.
Чердакли (Кременівка), ні в Маріуполі.
274
Життю та творчості Х. присвятили свої книги А. Проценко «Феоктист Хартахай: народний
просвітник» (2006), С. Калоєров «Феоктист Хартахай» (2007).
Перевидано «Буквар і книгу для читання в народних школах» нашого земляка (2003).
Серед друзів та близьких знайомих Х. – Т. Шевченко, І. Александрович, М. Некрасов, М.
Чернишевський, М. Добролюбов та ін.
ХВОСТОВ Михайло Михайлович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Історик.
З дворянської родини. Батько, Хвостов М., – товариш прокурора Сімферопольського окружного
суду; син, Хвостов В., – історик.
Народився 14 (26) жовтня 1872 р. в м. Керч Таврійської губернії Російської імперії (нині –
Автономна Республіка Крим України).
Помер 25 лютого 1920 р. в м. Томськ РРФСР (нині – адміністративний центр однойменної області
РФ). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив Керченську класичну гімназію (1891), історико-філологічний факультет Московського
університету (1891-1895).
Працював викладачем Московського (1900), Казанського (1901-1918), Томського (1919-1920)
університетів.
Голова Товариства археології, історії та етнографії при Казанському університеті (1914).
Спеціалізувався з проблем історії античності, найперше, з економічної історії Єгипту еллінізму та
історії нового часу.
Друкувався в журналах «Наукові нотатки Казанського університету, «Волзький вісник», «Журнал
міністерства народної освіти», «Наукове слово».
Як вчений дебютував дослідженням «Внутрішня криза в Спартанській державі і реформа III ст. до
н.е.» (1895).
Потім настала черга наступних доробків: «Сисахтія Солона і розпад євпатрідського
землеволодіння» (1897), «Вивчення економічного побуту старовини» (1900), «Господарський
переворот в стародавній Спарті» (1901), «Огляд публікацій грецького папірусу» (1902), «Нові
документи з соціально-економічної історії елліністичного періоду» (1904), «Бажана реформа
історико-філологічного і юридичного факультетів в наших університетах» (1905), «Історія східної
торгівлі греко-римського Єгипту» (1907), «До питання про завдання історії» (1909), «Лекції з
методології і філософії історії», «Про соціальний характер афінської тиранії VI століття» (обидва –
1913), «Суспільні роботи в елліністичному Єгипті», «Текстильна промисловість в греко-
римському Єгипті» (обидва – 1914), «Розвиток форм промисловості в стародавньому світі» (1915),
«Історія робітничого руху в Західній Європі в новий час» (1917).
Серед друзів та близьких знайомих А. – В. Ключевський, П. Мілюков, Ф. Міщенко, І.
Миротворцев, С. Сингалевич, В. Смолін, В. Гер’є, М. Ростовцев, Б. Тураєв, Д. Шестаков, П.
Виноградов, В. Шеффер та ін.
ХЕРАСКОВ Михайло Матвійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник.
З дворянської родини. Дружина, Хераскова Є., – письменниця.
Народився 25 жовтня (5 листопада) 1733 р. в м. Переяслав Переяславського полку Російської
імперії (нині – м. Переяслав-Хмельницький, районний центр Київської області України).
Помер 27 вересня (9 жовтня) 1807 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ).
Похований на цвинтарі Донського монастиря.
Закінчив Сухопутний шляхетський кадетський корпус (1743-1751).
Служив поручиком Інгерманландського піхотного полку (1751-1754), працював титулярним
радником Комерц-колегії (1754-1756), колезьким асесором канцелярії Московського університету
(1756-1763), директором Московського університету (1763-1770), віце-президентом петербурзької
Берг-колегії (1770-1778), куратором Московського університету (1778-1802).
Друкувався в журналах «Щомісячні твори», «Вільні години», «Московський журнал», «Вранішнє
світло», «Корисні веселощі», «Вечори».
Як літератор дебютував віршами в журналі «Щомісячні твори» (1756).
275
Потім настала черга комедій «Безбожник» (1761), «Ненависник» (1770); трагедій «Венеціанська
черниця» (1758), «Борислав» (1772), «Ідолопоклонники, або Горислава» (1782) «Звільнена
Москва» (1798); драм «Товариш нещасних» (1774) «Гнані» (1775), «Мілана» (1786), «Школа
чесноти» «Вибачні ревнощі» (обидві – 1796).
Перу Х. також належать романи «Нума Помпілій» (1768), «Кадм і Гармонія» (1787), «Полідор, син
Кадма і Гармонії» (1792).
Наш земляк – автор поем «Храм Слави» (1761), «Росіада» (1779), «Цар, або Звільнений Новгород»
(1800) «Всесвіт, світ духовний» (1790) « Пілігрими, або Шукачі щастя» (1795); казки «Бахаріана»
(1805); байок «Сорока в чужому пір’ї», «Два покійники», «Верблюд і Слон», «Комар», «Порох і
Горілка»; російського духовного гімну «Якщо славен наш Господь в Сіоні», музику до якого, до
речі, написав ще один наш земляк – Д. Бортнянський.
За життя світ побачили зібрання творів (1779) і повне зібрання творів (1796-1803).
Завдяки своїм доробкам наш земляк набув гучної славу, якої до нього не мав жоден з російських
літераторів.
За ініціативи Х. в друкарні Московського університету видрукували «Історію російську з
найдавніших часів» В. Татищева (1768), заснували при університеті Благородний пансіон для
дворянських дітей (1779) і Дружнє вчене товариство (1782), котре стимулювало суспільну і
літературну діяльність багатьох представників російської культури кінця XVIII ст., розпочали
переклад російською мовою необхідних підручників.
Саме наш земляк поклав перший камінь в підставу майбутнього університетського корпусу на вул.
Моховій (1786).
Що стосується особистого життя, то Х. ще малюком втратив батька і його виховував вітчим М.
Трубецькой; у свою черга, розгнівана на вільнодумство Катерина II звільнила неслуха з посади
віце-президента петербурзької Берг-колегії (1770).
Серед друзів та близьких знайомих Х. – І. Тургенєв, О. Радищев, Г. Державін, О. Сумароков, Д.
Фонвізін, М. Карамзін, В. Жуковський, І. Богданович, К. Батюшков, Ф. Волков, І. Шувалов, М.
Муравйов, С. Десницький, І. Третьяков, С. Бобров, П. Пастухов, М. Афонін, І. Дмитрієв, П.
Веніамінов, С. Зибелін та ін.
ХИЖДЕУ (ХАШДЕУ, ХАЖДЕУ) Болеслав Тадейович
Національний статус, що склався у світі: румунсько-молдавський.
Письменник, перекладач.
З боярської родини. Батько, Хиждеу Т., брат, Хиждеу О., донька, Хиждеу Ю., племінник, Хиждеу
Т., – письменники.
Народився 20 грудня 1812 р. в с. В’язівці Кременецького повіту Волинської губернії (нині -
Шумський район Тернопільської області України).
Помер 14 березня 1886 р. в м. Хакінг поблизу Відня (Австро-Угорщина). Похований на місцевому
цвинтарі. Згодом прах перевезено до с. Ропча Сторожинецького району Чернівецької області
України.
Навчався в Благородному пансіоні при Кишинівській духовній семінарії (1822-1828),
Харківському університеті.
Працював канцелярським службовцем у Кишиневі, Новоселиці, Хотині, перекладачем на митниці.
Друкувався в газетах «Одеський вісник», «Поголос», журналах «Син Вітчизни», «Північний
архів».
Як літератор дебютував статтею в газеті «Поголос» (1835).
Потім настала черга повістей «Дабіжа», «Гінекул» (обидві – 1835), «Гетьман Куницький»,
«Бужор».
«Трьох молдавських легенд» (у співавторстві з братом О. Хиждеу).
Перу нашого земляка також належать статті «Марновірство молдавського народу», «Весілля у
бессарабських селян», «Декілька молдавських казок і переказів», «Забобони і чаклунство
молдован».
А ось що розповідає про нашого земляка В. Селезньов в статті «Реконструкція долі»: «Як же
виник цей переказ, і ким був його автор? Відомо, що Василь Баїнський, «родич молдавського
господаря Стефана Петричейку», якому Хиждеу приписує роль літописця, не залишив по собі
якогось літопису, але сам Болеслав Хиждеу був прямим нащадком молдавського господаря. Його
прапрадід Стефан Хиждеу був одружений з рідною сестрою Стефана Петричейку, й після його
загибелі 1673 року Стефан Петричейку всиновив своїх племінників. Відтоді цей рід носив
276
подвійне прізвище – Петричейку-Хиждеу. Очевидно, що в родині Хиждеу збереглися перекази, які
беруть початок від подій тих років. Хиждеу було відомо, що існує інша, викладена вище, версія
загибелі Куницького, оскільки наприкінці розповіді він по суті справи коментує описувані події й
дає примітну оцінку цьому переказу, що свідчить про те, що «Куницького вбили татари, а не свої
ж козаки, як це стверджують деякі друковані джерела».
У м. Кишинеу (Республіка Молдова) один із ліцеїв носить ім’я Ю. Хиждеу.
Серед друзів та близьких знайомих Х. – О. Корсун, М. Петренко, С. Олександрів, І. Срезневський, О. Шпигоцький, І. Росковшенко, С. Писаревський, О. і Ф. Євецькі, А. Метлинський, І. Петров, І.
Бецький, П. Кореницький та ін.
ХИЖДЕУ (ХАШДЕУ, ХАЖДЕУ) Олександр Тадейович
Національний статус, що склався у світі: молдавський.
Поет, літературознавець, фольклорист, просвітитель. Класик молдавської літератури, фундатор
молдавської фольклористики.
З шляхтянської родини. Батько, Хиждеу Т., брат, Хиждеу Б., син, Хиждеу Т., онука, Хиждеу Ю., –
письменники.
Народився в 1811 р. в с. Мізюринці Кременецького повіту Волинської губернії (нині – Шумський
район Тернопільської області України).
Помер 9 листопада 1872 р. в с. Керстенці Хотинського повіту Бессарабії (нині – Хотинський район
Чернівецької області України). Похований на родинному цвинтарі.
Закінчив благородний пансіон при Кишинівській духовній семінарії (1822-1827), Харківський
університет (1827-1832).
Працював викладачем Вінницької (1840-1842), Кам’янець-Подільської чоловічої (1842-1843)
гімназій, адвокатом (1843-1860).
Почесний доглядач Хотинського повітового училища (1836-1840).
Один з членів-засновників Бухарестського літературного товариства.
Друкувався в журналах «Вісник Європи», «Журнал міністерства народної освіти», «Телескоп».
Як літератор дебютував в журналі «Вісник Європи» дрібними різноплановими публікаціями
(1825).
Потім настала черга статей «Дві молдавські пісні» (1830), «Румунські народні пісні російською
мовою» (1833), «Бессарабські літератори» (1835), нарису «Григорій Варсава Сковорода» (1835).
Х. – автор циклу «Молдавські сонети» (1837), повісті «Дука» (1830), новели «Княжіння Арнаута»
(1872), «Трьох молдавських легенд» (у співавторстві з братом Б. Хиждеу).
Наш земляк також упорядкував чотиритомний словник – «Начерк лексикону молдавської мови».
З владою порозуміння не знаходив: у супроводі двох жандармів його депортували до Бессарабії
(1850).
У с. Керстенці функціонує літературно-меморіальний музей нашого земляка.
Виконана реконструкція родинного цвинтаря Х. (1988).
Серед друзів та близьких знайомих Х. – Л. Боровиковський, О. Корсун, М. Петренко, С.
Олександрів, Я. Щоголів, І. Срезневський, О. Шпигоцький, І. Росковшенко, С. Писаревський, О. і
Ф. Євецькі, А. Метлинський, М. Костомаров, І. Петров, І. Бецький, П. Кореницький, П. Бартенєв, М. Погодін, О. Вельтман та ін.
ХИЖДЕУ-ПЕТРИЧЕЙКУ Богдан Олександрович
Національний статус, що склався у світі: румунсько-молдавський.
Письменник, перекладач.
З шляхтянської родини. Дід, Хиждеу Т., батько, Хиждеу О., дядько, Хиждеу Б., донька, Хиждеу
Ю., – письменники.
Народився 16 лютого 1836 р. в с. Крістінешти Хотинського повіту Бессарабії (нині – с. Керстенці
Хотинського району Чернівецької області України).
Помер 25 серпня (7 вересня) 1907 р. в м. Кимпіна Праховського повіту Румунії.
Навчався в Благородному пансіоні при Кишинівській духовній семінарії, Харківському
університеті (1855-1856).
Працював суддею Кагульського трибуналу (1858), викладачем Бухарестського університету (1874-1900), директором державних архівів (з 1876).
Член Румунської Академії наук (1877).
Також член академічних товариств Росії, Болгарії, Сербії, США, Туреччини, Франції.
277
Спеціалізувався з проблем історіографії, порівняльної філології, мовознавства, фольклоризму, лексикографії.
Друкувався в журналах «Columna lui Traian», «Revista literara romina», «Revista Noua»,
«Instructiunea publica».
Х.-П. – автор сатиричної повісті «Крихта» (1863), роману «Доля» (1864), художньої монографії
про господаря Івана Воде Лютого (1865), історичної драми «Резван і Відра» (1867), комедії «Три
східні мушкетери» (1878), «Трьох молдавських легенд» (у співавторстві з братом О. Хиждеу),
п’єси «Сон травневої ночі».
Перу нашого земляка також належить збірка «Вірші» (1873).
А ось що про нашого земялка пише в реферату «Румунська література» В. Петреску: «У 80-х і 90-х
рр. XIX ст. боротьба проти старої академічної латинізації мови і за наближення до народної
одержує більш наукову основу у вивченні румунського фольклору і стародавніх документів під
керівництвом філолога Б. Хаждеу, автора збірника «Cuvinte din batrani» («Слова стародавніх») і
незакінченого словника «Etimologicum Magnum Romaniae». Боротьба між двома течіями
румунської літератури за орфографію румунської мови, фонетичну або академічну (латинізовану), закінчилася перемогою фонетики, підтриманої молодими письменниками, які об’єдналися навколо
журналу «Contemporanul» («Сучасник»), що видавався в Яссах (1881-1889) групою перших
румунських соціалістів. В кінці минулого століття було видано декілька збірок народної
літератури і спроби її класифікації під керівництвом Хаждеу».
Нині у с. Керстенці Хотинського району Чернівецької області функціонує літературний музей
письменників Х.
Нині у м. Кишинеу ім’я нашого земляка носять муніципальна бібліотека, музей, вулиця.
У м. Кагул (Молдова) його ім’я носять місцевий університет і театр.
Вулиця Х. є в м. Бєльці (Молдова).
Бронзовий бюст нашого земляка встановлений в кишинеуській Алеї класиків молдавської
літератури.
Серед друзів та близьких знайомих Х-П. – М. Емінеску, В. Александрі, І. Крянге та ін.
ХІМОНА Микола Петрович
Національний статус, що склався у світі: російсько-грецький.
Художник.
З комерційної родини. Батько, Хімона П., – бізнесмен.
Народився 25 вересня 1864 (1865?) р. в м. Євпаторія Таврійської губернії Російської імперії (нині –
Автономна Республіка Крим України).
Помер в 1929 р. в м. Лондон (Великобританія).
Закінчив Петербурзьку імператорську академію мистецтв (1889-1897).
Працював викладачем малювальної школи Товариства заохочення художників (1897-1919).
Академік Петербурзької імператорської академії мистецтв (1916).
Один з засновників Товариства А. І. Куїнджі (1909).
Член комітету Товариства заохочення мистецтв.
Лауреат першої премії Товариства заохочення мистецтв (1903), першій премії ім. Олександра III (1907).
Кавалер малої заохочувальної медалі Петербурзької імператорської академії мистецтв (1892),
малої золотої медалі Міжнародної виставки в Мюнхені.
Учасник виставок Товариства російських акварелістів (1893-1918), весняних виставок в
Петербурзької імператорської академії мистецтв (з 1897), мюнхенського «Сецессіону» (1908),
одеського салону В. Іздебського (1910), виставок Товариства А. Куїнджі, Товариства пересувних
художніх виставок (1917-1918), Першої державної вільної виставки витворів мистецтва в
Петрограді (1919).
Меморіальна виставка відбулася в лондонській галереї «Арлінгтон» (1930).
Мав репутацію чудового колориста, досягаючи в своїх картинах гармонійного звучання колірних
поєднань і свіжості сприйняття.
Пейзажі Х. постійно відтворювалися в найпопулярніших журналах Росії («Нива», «Вогник»,
«Вершини», «Сонце Росії»).
Серед найвідоміших доробків – «Весняна гроза» (1897), «Морський пейзаж» (1900), «Фінляндія.
Захід сонця» (1901), «Млин» (1903), «До весни» (1907).
278
Пензлю нашого земляка також належать «Південний краєвид», «Озеро», «Руїни Генуезького замку
в Криму», «Яблуні в цвіту», «Пейзаж з березами», «Берег моря біля Георгіївського монастиря в
Криму», «Павловськ».
Більшовицької революцій не сприйняв, емігрувавши до Лондона (1919).
Нині доробки нашого земляка зберігаються в державному Російському музеї, Третьяковській
галереї (обидва – РФ), приватних колекціях.
За картину «Південний краєвид» на одному з російських аукціонів просили 0,7 млн. рублів (2005).
Серед друзів та близьких знайомих Х. – А. Куїнджі, І. Шишкін, М. Реріх, М. Богданов-Бєльський, Г. Ахматова, М. Дубовський, Ф. Рушиць, С. Маковський, І. Білібін, М. Лапшин, К. Богаєвський, М. Латрі, Ф. Бернштам, А. Рилов та ін.
ХІРАСКО Володимир Григорович
Національний статус, що склався у світі: білорусько-російський.
Священик. В чернецтві – Володимир (1899). Зарахований до лику святих Білоруською (1999) та
Російською Православними Церквами (2000).
З родини священика.
Народився 11 січня 1874 р. в м. Кам’янець-Подільський Подільської губернії Російської імперії
(нині – районний центр Хмельницької області України).
Помер в 1933 р. в м. Гжатськ Смоленської області СРСР (нині – м. Гагарін Смоленської області
РФ). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив Подільську духовну семінарію (1899).
Був учителем Києвецької церковнопарафіяльної школи Мінської губернії (1899), законовчителем
Туровської церковнопарафіяльної школи Гомельської губернії (1899), ієреєм Омелинського храму
і законовчителем Омелинського народного училища Ігуменського повіту Мінської губернії (1899-1906), протоієреєм Юревичського храму Ігуменського повіту Мінської губернії (1906-1911),
ігуменом мінського храму в ім’я ікони Божої Матері «Усіх Скорботних Радості», викладачем
Мінських чоловічої і жіночої гімназій (1911-1919; 1929),
Нагороджений скуфією «За заслуги у церковно-шкільній справі» (1906), медаллю «На пам’ять про
25-річчя існування церковнопарафіяльних шкіл» (1910).
Уперше заарештований «за зв’язок з есерами» (1919).
Удруге – за «переховування більшовиків» під час польської окупації Мінська (1920).
Утретє – за «зв’язки з польським консульством» (1925) і засудили до 3-річного заслання до Орла
(1926).
Учетверте – «за контрреволюційну діяльність» і засудили до 7-річного сибірського заслання
(1929). В сталінському концтаборі він майже осліп.
А ось що наш земляк говорив на одному з допитів: «У двох останніх промовах, виголошених
мною 24 березня, ніяких антирадянських чи контрреволюційних гасел не було. У першій з них
йшлося про те, що торжество православ’я полягає в доброму християнському житті..., у другій
промові, сказаній на пасії, тобто службі, присвяченій спогаду страждань Христа, я говорив про те, що всякого роду страждання і позбавлення потрібно переносити покірливо за прикладом Христа.
Закінчуючи свої свідчення з приводу відзначених в кореспонденції газети «Робочий» фактів, котрі
нібито свідчать про мою контрреволюційну діяльність, я, власне кажучи, думаю, що ніяких фактів
в цій кореспонденції немає».
Дні пам’яті – 15 (28) жовтня та 23 січня.
У Білорусі створено та діє молодіжне братерства священномученика Володимира (Хіраско).
Серед друзів та близьких знайомих Х. – М. Паєвський, Л. Васюкович, І. Язвицький, С.
Кульчицький, К. Ніколаєвич, Ф. Раменський та ін.
ХОЛОДНА Віра Василівна
Національний статус, що склався у світі: російський.
Акторка німого кіно.
З інтелігентної родини. Дівоче прізвище – Левченко. Батько, Левченко В., – учитель.
Народилася 9 (17) серпня 1893 р. в м. Полтаві Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Померла 17 лютого 1919 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України). Тіло забальзамували, аби перевезти до Москви; труну замкнули в
279
каплиці на 1-му Християнському цвинтарі ...і згадали лише в 1931 році; дорогою до столиці труна
...загубилася.
Навчалася в Московських приватній гімназії Перепьолкіної, балетному училищі.
Як акторка дебютувала в епізодичній ролі в «Ганні Кареніній» режисера В. Гардіна 1914).
Потім настала черга фільмів «Пісня тріумфуючого кохання» (1915), «Біля каміну» (1917), «Життя
за життя», «Одна з багатьох» (обидва – 1916), «Як вони брешуть», «Столична отрута» (обидва –
1917), «Пані, яка винайшла кохання», «Міщанська трагедія», «Останнє танго» (усі– 1918), «Азра»
(1919).
Усього Х. знялась у 47 стрічках, з яких до наших днів дійшло лише 5: «Діти століття», «Міражі»,
«Життя за життя», «Мовчи, журба, мовчи», «Останнє танго» (фраґмент) і дві хроніки.
За мотивами життя і кінокар’єри нашої землячки М. Михалков зняв художній фільм «Раба
кохання» (1976), а В. Цаліков – документальну стрічку «Прощальна краса».
Серед друзів та близьких знайомих Х. – В. Гардін, В. Максимов, Й. Рунич, В. Полонський, П.
Чардинін, В. Вісковський, Д. Харитонов, Ч. Сабінський, Є. Бауер та ін.
ХОТОВИЦЬКИЙ Олександр Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Священик. Зарахований до лику святих Російською Православною Церквою (1994).
З родини священика-викладача. Батько, Хотовицький О., – ректор Волинської духовної семінарії.
Народився 11 лютого 1872 р. в м. Кременець Волинської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Тернопільської області України).
Розстріляний більшовиками восени 1937 р. Точні дата і місце поховання – не відомі (за однією з
версій, це – 19 серпня і московський Донський цвинтар).
Закінчив Волинську духовну семінарію, Петербурзьку духовну академію (1895).
Служив дяком (1895-1896), пресвітером (1896-1914) Нью-Йоркського храму святителя Миколая,
настоятелем гельсінгфорських Успенського собору і Свято-Троїцької церкви (1914-1917),
ключарем московських храмів Христа Спасителя (1917-1922) і Ризопокладання (1930-і).
Учасник Помісного Собору (1917-1918).
Друкувався в «Американському православному віснику», «Гельсінгфорському парафіяльному
аркушу».
Перу Х. належать брошура «Про молитву Ісусову. Оповідь про неї святих батьків Церкви і старечі
поради подвижників Божих», низка проповідей, праць богословського змісту, статей, присвячених
визначним подіям церковнопарафіяльного життя в Америці, а також віршів.
Уперше зазнав арешту за звинуваченням в порушенні декрету про відокремлення Церкви від
держави і школи від Церкви (1920).
Удруге – за викладання Закону Божого дітям (1921).
Утретє – «за намагання утримати в своїх руках церковні багатства і на ґрунті голоду звалити
радянську владу» (1922). За вироком суду одержав 10 років позбавлення волі з конфіскацією
майна і поразкою в правах на 5 років. Вийшов з ув’язнення за амністією (1923).
Учетверте заарештований як православний рецидивіст і на три роки відправлений в заслання до
Туруханського краю (1924).
Дні пам’яті К. – 21 листопада (4 грудня) і 25 січня (7 лютого).
Іменем нашого земляка названа одна з вулиць американського м. Джерсі-Сіті (2007).
Серед друзів та близьких знайомих Х. – М. Зіоров, С. Страгородський, М. Арсеньєв, І.
Громогласов, Л. Анохін та ін.
ХОТОВИЦЬКИЙ Степан Хомич
Національний статус, що склався у світі: російський.
Лікар, перекладач. Фундатор педіатрії; вперше почав викладати курс дитячих хвороб; автор
першого лікувального посібника з шкільної гігієни «Лікарсько-народний порадник для духовних
училищ» (1844) на теренах Російської імперії.
З родини священика.
Народився в 1794 (1796?) р. в м. Красилів Старо-Костянтинівського повіту Волинської губернії
Російської імперії (нині – районний центр Хмельницької області України).
Помер 30 березня (11 квітня) 1885 року в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-
Петербург РФ).
280
Закінчив Острозьку духовну семінарію (1808-1813), Петербурзьку медико-хірургічну академію
(1813-1817), стажувався в кращих клініках Лондона, Единбурга, Відня, Берліна, Геттінгена (1818-1822).
Працював викладачем Петербурзької медико-хірургічної академії (1823-1847).
Активний учасник ліквідації епідемії холери в Астрахані (1824).
Академік Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії (1842).
Почесний член Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії (1847).
Х. – перший учений-педіатр на теренах Російської імперії, який виділив педіатрію в окрему галузь
медицини і визначив її мету та завдання. Спеціалізувався також з проблем акушерства, гінекології, гігієни.
Очолював створену ним кафедру «акушерства і взагалі вчення про жіночі і дитячі хвороби»
(1836),
Завдяки зусиллям і наполегливості нашого земляка відкриваються акушерська, жіноча та дитяча
клініки при Санкт-Петербурзькій медико-хірургічній академії (1842).
Друкувався в журналах «Праці російських лікарів», «Військово-медичний журнал».
Як вчений дебютував дисертацією «Paedo gynaicoiatrices synoptica expositio evolutioni et revolutioni vitae superstructa» (1823).
Потім настала черга наступних доробків: «Життєві запаси в медико-поліцейському відношенні»
(1829), «Менструація та її хвороби» (1830), «Про сибірську виразку» (1831), «Про холеру» (1832),
«Смерть в судово-медичних і медико-поліцейських відносинах» (1833-1836), «Венерична хвороба
у новонародженого», «Про деякі дитячі хвороби» (обидва – 1834), «Дитяче задихання» (1838),
капітального підручника «Педіятрика» (1847).
Його перу також належить книга та статті «Про помешкання в медико-поліційному розумінні»,
«Молочниця у дітей», «Венерична хвороба у новонароджених», «Пупкова грижа».
Переклав «Навчальний посібник з гінекології» К.-Г. Каруса (1833-1836), підручник теоретичної
хірургії Купера «Читання про початкові практичні підстави хірургії» (1836).
У м. Хмельницький (Україна) іменем земляка названо вулицю.
Серед друзів та близьких знайомих Х. – С. Горлов, М. Бистров, О. М’яновський, Я. Чистович, М.
Гундобін та ін.
ХРЕСТОВСЬКИЙ Всеволод Володимирович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, перекладач. Автор першого словника кримінального жаргону на теренах Російської
імперії.
З дворянської родини.
Народився 10 (22) березня 1839 р. в с. Мала Березянка Таращанського повіту Київської губернії
Російської імперії (нині – Ружинський район Житомирської області України).
Помер 18 (30) січня 1895 р. в м. Варшава (Польща). Похований в петербурзькій Олександро-
Невській лаврі; перепохований на Літературних містках Волкового цвинтаря.
Навчався в першій Петербурзькій гімназії (1850-1857), на юридичному факультеті Петербурзького
університету (1857-1861).
Служив в Ямбурзькому уланському полку (1868-1874), на Тихоокеанській ескадрі (1880-1881),
чиновником особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторові (1882-1884),
Міністерства внутрішніх справ (1884-1887), редактором газети «Варшавський щоденник» (1892-
1895).
Кавалер: російських орденів св. Ганни 3 ступеня з мечами, св. Станіслава 2 ступеня з мечами, св.
Володимира 4 ступеня з мечами і бантом; сербського Таківського хреста 4 ступеня; румунського
ордена «Fraceria Dunari», Чорногорського ордена князя Данила 3 степеня.
Друкувався в газетах «Урядовий вісник», «Московські відомості», «Громадянин», «Петербурзький
аркуш», журналах «Нива», «Лелітка», «Гудок», «Всесвітня ілюстрація», «Російське слово»,
«Кругозір», «бібліотека для читання», «Модний магазин», «Оса», «Колючка», «Загальноцікавий
вісник», «Світоч», «Вітчизняні нотатки», «Епоха», «Морський збірник», «Зоря», «Всесвітня
праця», «Час», «Історичний вісник», «Російський світ».
Як літератор дебютував в журналі «Загальноцікавий вісник» перекладом оди Горація «До Хлори»
(1857).
Потім настала черга оповідань і повістей «Офіцерша», «Листування двох повітових панянок»
(обидва – 1857), «Поспіль і поруч», «Кохання дворових» (обидва – 1859), «Сфінкс», «Не перший і
281
не останній», «Бісеня», «Пропаще, але миле створіння» (усі – 1861), «Бджолярник» (1862),
«Буянов – мій сусід» (1869), «Діди» (1875), «На траві» (1876), «В гостях у еміра Бухарського»
(1887).
Наш земляк – автор романів «Петербурзькі нетрі» (1864), «Панургова отара» (1869), «Поза
законом» (1872), «Дві сили» (1874), «Темрява єгипетська» (1888), «Тамара Бендавід» (1889-1890),
«Торжество Ваала» (1891).
Перу К. також належать книги «Вірші» (1862), «Петербурзькі типи», «Петербурзькі
золотопромисловці», «Фотокартки петербурзького життя» (усі – 1865), «Нариси кавалерійського
життя» (1892).
К. – автор лібрето опер М. Римського-Корсакова «Псковитянка».
Вірші поета «Під запашною гілкою бузку», «Пробач, на вічну розлуку» стали популярними
романсами, а балада «Іванко-ключар» – відомою народною піснею.
Перекладав Т. Шевченко, Алкея, Анакреона, Горація, Сапфо, І. Гете, Г. Гейне.
Що стосується особистого життя, то письменник з гучним скандалом розлучився з дружиною,
відомою актрисою В. Гриньовою (1876). Під час шлюборозлучного процесу його образив
присяжний повірений. Наш земляк викликав того на дуель, а коли той відмовився, кинув боягузу
рукавичку в обличчя, що викликало новий судовий процес, який К. все-таки виграв. А ось напади
преси з цього приводу гостро переживав.
Після смерті його звинуватили в тому, що роман «Петербурзькі нетрі» він вкрав у М.
Пом’яловського (1895). З цього приводу на прохання сина нашого земляка збирався навіть
третейський суд.
У Росії впродовж останніх років перевидана ціла низка доробків К., а за романом «Петербурзькі
нетрі» знято багатосерійний телевізійний художній фільм «Петербурзькі таємниці».
Серед друзів та близьких знайомих Х. – М. Лєсков, Ф. і М. Достоєвські, В. Водовозов, М.
Скобелєв, С. Лісовський, Л. Мей, І. Гурко, Д. Писарєв, К. Галахов, М. Черняєв, В. Ратч, С.
Шубинський, Є. Єрмолова, А. Григор’єв, Ф. Берг, К. Вільбоа, М. Пом’яловський, І. Путілін та ін.
ЦЕЛАН Пауль
Національний статус, що склався у світі: австро-німецький.
Поет, перекладач.
З міщанської родини.
Народився 23 листопада 1920 р. в м. Чернівці Румунії (нині – адміністративний центр однойменної
області України).
Звів рахунки з життям 20 квітня 1970 р., стрибнувши з мосту Мірабо в Сену (Париж). Похований
на приміському цвинтарі Тьє.
Навчався в румунській (1930-1935) та українській (1935-1938) гімназіях, медичній школі
французького м. Тура (1938-1939), Чернівецькому університеті (1939-1941; 1944-1945), в Сорбонні
(Париж).
Працював санітаром Чернівецької психіатричної клініки, перекладачем румунського видавництва
«Російська книга», викладачем в Сорбонні.
Після Другої світової війни емігрував спочатку до Румунії, потім – Австрії, й, нарешті, Франції.
Лауреат літературних премій Конфедерації німецьких промисловців (1956), Вільного ганзейського
м. Бремен (1958), Німецької академії мови і літератури (1960), землі Північна Рейн-Вестфалія
(1964).
Як поет дебютував низкою віршів в бухарестському журналі «Агора» (1947).
Потім настала черга книг «Пісок з урн» (1948), «Мак і пам’ять» (1952), «Від порогу до порогу»
(1955), «Грати мови» (1959), «Троянда – Нікому» (1963), «Кристал дихання» (1965), «Поворот
дихання» (1967), «Нитки сонць» (1968), «Чорний мит» (1969), «Тиск світла» (1970), «Неминучість
світла», «Доля снігу» (обидві – 1971), «Подвір’я часу» (1976).
Перекладав М. Лермонтова, І. Тургенєва, А. Чехова, Ж. Сіменона, Ж. Кокто, Г. Аполлінера, П.
Пікассо, А. Рене, Ж. Кейроля, А. Рембо, О. Блока, О. Мандельштама, П. Валері, С. Малларме, С.
Єсеніна, Е. Дікінсон, Є. Євтушенко, В. Хлєбнікова, В. Шекспіра, А. дю Буше, Ж. Сюпервеля.
Особисте життя склалося складно. Після смерті І. Голля його вдова звинуватила Ц. в плагіаті.
Хоча необґрунтованість обвинувачень була доведена, скандал сильно травмував психіку поета.
Під час Другої світової війни наш земляк відбував повинність у румунському фашистському
трудовому таборі «Табарешти» Молдови (1942-1944); його батько помер від тифу, а мати,
найімовірніше, загинула в концтаборах Трансністрії.
282
Спіткала Ц. і смерть сина Франсуа, котрий прожив лише один день (1953).
Ц. лікувався в психіатричній клініці (1966), вчинив замах на життя дружини (1967).
Вірші нашого земляка включені в шкільні хрестоматії в німецькомовних країнах.
«Целанівське товариство» існує в Голландії.
Збірники поезії Ц. вийшли: у перекладах М. Білорусця в Києві (1998), І. Гуревича у Москві (2001), у видавництві «Мости культури» (2005).
З нагоди 85-річчя поета в м. Чернівці відбувся урочистий мітинг, в якому взяла участь австрійська
делегація з землі Карінтія (2005).
У Чернівцях зусиллями Товариства чернівецьких студентів, які живуть за кордоном з міською
радою, Центром буковинознавства при Чернівецькому університеті та обласним товариством
австро-німецької культури зі вшанування пам’яті видатних буковинців відкрито меморіальну
дошку і пам’ятник видатному землякові.
Серед друзів та близьких знайомих Ц. – І. Голль, Т. Адорно, І. Айхінгер, Ф. Пессоа, Н. Закс, П.
Соломон, Е. Жене, Ж. Кейроль, І. Бахман, Ж. Амері, І. Шмуелі, Н. Мандельштам, І. Бонфуа, Ж.
Дюпен, А. дю Буше, Ж. Лестранж, А. Маргул-Шпербер та ін.
ЦИБЛІЄВ Василь Васильович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Льотчик-космонавт (76/296).* Перебував у Космосі 1 рік 16 діб 15 годин 53 хвилини 3 секунди. За
межами човна – 19 годин 14 хвилин.
З селянської родини.
Народився 20 лютого 1954 р. в с. Оріхівка Кіровського району Кримської області СРСР (нині –
Автономна Республіка Крим України).
Закінчив Харківське вище військово-авіаційне училище льотчиків ім. С. Грицевця (1971-1975), Московські військово-повітряну академію ім. Ю. Гагаріна (1987) й інститут інженерів авіації і
космонавтики (1997).
Служив льотчиком, командиром ланки винищувачів (1975-1983), заступником командира
авіаційної ескадрильї (1983-1987), в загоні космонавтів (1987-1998), заступником начальника
(2000-2003), начальником (з 2003) Російського державного науково-дослідного випробувального
Центру підготовки космонавтів ім. Ю. Гагаріна.
Льотчик-космонавт РФ.
Герой Російської Федерації (1994).
Кавалер російського ордена « За заслуги перед Вітчизною» III ступеня.
Нагороджений двома медалями НАСА: «За освоєння космічного простору» і «За суспільні
заслуги».
Виконав два космічні польоти.
Під час першого на човні «Союз ТМ-17» (1993-1994) працював на російському орбітальному
комплексі «Мир». Здійснив п’ять виходів у відкритий Космос.
Під час другого на човні « Союз ТМ-25» (1997) працював на російському орбітальному комплексі
«Мир». За час роботи трапилися дві НП: 23 лютого на станції виникла пожежа через браковану
кисневу шашку, а 25 червня при пересмикуванні вантажного човна «Прогрес М-34» він зіткнувся з
орбітальним комплексом, що призвело до розгерметизації модуля «Спектр». Здійснив вихід у
відкритий Космос.
Серед друзів та близьких знайомих Ц. – О. Лавейкін, Т. Мусабаєв, Ю. Усачов, Г. Манаков, Д.
Блах, О. Серебров, Ю. Онуфрієнко, В. Афанасьєв, В. Поляков, М. Фоул, О. Поліщук, Р. Евальд, В.
Корзун, А. Калері, Ч. Прекурт, О. Лазуткін, Ж.-Ф. Клервуа, К. Норьєга, О. Пермінов, Е. Лу, Є.
Кондакова та ін.
* Перша цифра – порядковий номер у Радянському Союзі, друга – у світі.
ЦУРКАНОВИЧ Іларіон Юрійович
Національний статус, що склався у світі: карпаторусинський.
Журналіст, політичний і громадський діяч.
З селянської родини.
Народився 12 січня 1878 р. в с. Давидівці Австро-Угорщини (нині – Кіцманський район
Чернівецької області України).
Помер у кінці 40-х років минулого століття в м. Прага (Чехія).
Навчався в Чернівецькій і Радауцькій гімназіях, закінчив Чернівецький університет.
283
Був редактором газети «Руська правда» (1910-1914), бійцем чехословацьких Збройних Сил (1919), редактором газет «Руська земля» (1923; 1925-1938), «Руський народний голос».
Член студентської організації «Карпати».
Фундатор Карпаторуської трудової партії.
Депутат чехословацького парламенту (1929-1935).
Активний учасник Мараморош-Сігетсьткого процесу (1913-1914).
Порозуміння з режимами, не зважаючи на її колір, не знаходив. Так, його газета «Руська правда»
австрійською владою була закрита; а самого Ц. – заарештували (1914), засудили до смертної кари
(1917), проте вирок згодом «відкоригували»; у в’язниці наш земляк перебував ще рік (1918).
Крім низки статей, наш земляк видрукував «Скорочену руську граматику для учителів та учнів».
Серед друзів та близьких знайомих Ц. – А. Бескид, Є. Геровський, А. Гагатко та ін.
ЦЮРУПА Олександр Дмитрович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Державний діяч.
З родини службовця. Батько, Цюрупа Д., – секретар Олешківської міської управи.
Народився 19 вересня (1 жовтня) 1870 р. в містечку Олешки Дніпровського повіту Таврійської
губернії Російської імперії (нині – м. Цюрупинськ Херсонської області України).
Помер 8 травня 1928 р. в с. Мухолатка Кримської області СРСР (нині – в с складі селища Олива
Автономної Республіки Крим України). Урна з прахом похована біля Кремлівської стіни (м.
Москва, РФ).
Закінчив Олешківське міське училище (1887), навчався в Херсонському сільськогосподарському
училищі (1887-1893).
Працював робітником лісопильного заводу (1894), статистиком Херсонської повітової земської
управи (1895-1917), товаришем (помічником) наркома продовольства (1917-1918), наркомом
продовольства РРФСР (1918-1921), заступником голови Раднаркому і Ради Праці та Оборони
РРФСР (1921-1922), заступником голови Ради народних комісарів СРСР (1922-1928).
А ось що пише про нашого земляка в кореспонденції «Батько» кривавих продзагонів» А. Іванов:
«Цюрупа був одержимий утопічною ідеєю загального Щастя, Рівності і Братерства, проте на
шляху до загального благоденствування пролив немало крові. Чужої крові. Чи розумів він це?
Саме Цюрупа утілював в життя партійний Декрет про продовольчу диктатуру і був одним з
ідеологів створення комнезамів (комітетів бідноти) і продзагонів, які проводили продрозкладку.
Скільки за цими словами стоїть людських життів, тому, хто хоч трохи знайомий з радянською
історією, пояснювати не треба. Біографія Цюрупи – яскравий приклад цілеспрямованої людини,
охочої «прикрасити» своє життя революційними ідеями».
Дещо інша думка прозвучала на конференції «Жовтень 1917: зміст і значення», організованої
Горбачов-фондом: «29 листопада 1916 р. О. О. Ріттіх (з листопада 1916 р. – управитель
міністерства землеробства, а з 12 січня 1917-го – міністр землеробства) підписав ухвалу про хлібне
розверстування, а 7 грудня були визначені норми губернських постачань з подальшим
розрахунком продрозкладки за повітами і волостями. Продрозкладка в Росії започаткована в січні
1917 року. ...Цюрупа проводить в життя розроблену ще царським міністром Ріттіхом
продрозкладку і підготовлений кадетом Шингарьовим закон про хлібну монополію».
Іменем нашого земляка названі вулиці в містах Конотоп, Кременчук, Київ (Україна), Москва,
Курськ, Воронеж, провулок в м. Липецьк, санаторій в м. Сочі, Будинок культури в м. Санкт-
Петербург, селище міського типу в Московській області (усі – РФ), а також теплохід.
У м. Уфа (РФ) Ц. встановлено пам’ятник (1970), його іменем названо вулицю, а на будинку, де
певний час мешкав, відкрито меморіальну дошку (1956).
Ім’я земляка носив Херсонський сільськогосподарський інститут (1929-1998).
Московський театр сатири поставив спектакль «Привіт від Цюрупи» (1999).
Цюрупинська міська рада прийняла рішення про повернення місту історичної назви Олешки
(2007).
Серед друзів та близьких знайомих Ц. – М. Горький, М. Красильников, О. Шмідт, Г. П’ятаков, А.
Луначарський, З. Райх, М. Бухарін, Л. Красін, Г. Крижанівський, В. Ленін, М. Томський, Л.
Каменєв, О. Єрманський, Я. Свердлов та ін.
284
ЧАЙКОВСЬКИЙ Михайло Іларіонович
Національний статус, що склався у світі: польський. Прийняв іслам як Мехмед Садик-паша.
Політичний діяч, письменник, журналіст. Псевдонім – Садик-паша.
З поміщицької родини. Батько, Чайковський І. , – підкоморій Житомирський, городничий
воєводства Київського.
Народився 17 (29) вересня 1804 р. в с. Галчин Житомирського повіту Волинської губернії (нині –
Бердичівський район Житомирської області України).
Звів рахунки з життям 6 (18) січня 1886 р. в маєтку Бірки Кролевецького повіту Чернігівської
губернії Російської імперії (нині – Гадяцький район Полтавської області України). Похований за
огорожею місцевого цвинтаря – надгробок не зберігся.
Закінчив Бердичівський пансіон Вольсея, Волинський ліцей (1820).
Учасник польського повстання (1830-1831).
Член французького Institut historique.
Друкувався в журналах «Киянин», «Reformateur», «Presse», «Російський вісник», «Revue du Nord»,
«Московські відомості», «Journal des Debats»
Перу Ч. належать книги «Козацькі оповідання» (1837), «Розмови» (184), «Українка» (1841),
«Вернигора» (1838), «Кирджалі» (1839), «Ганна», «Стефан Чарнецький» (обидві – 1840), «Гетьман
України», «Кошовата», «Овручанин» (усі – 1841).
За життя мав 12-томне зібрання творів (1862-1873).
У своїй книзі «Кримська війна» Є. Тарле зазначає: «Дивною людиною був цей Михайло
Чайковський. Фантазер, дилетант в політиці і в белетристичній літературі, де він теж трудився, польський патріот, що часом захоплюється, часом зовсім особливого, оригінального типу
українофіл, котрий мріє про якусь фантастичну польсько-українську козацьку республіку, людина
з поривами благородства і разом з тим здатний іноді на несподівані і дуже непривабливі вчинки, –
Михайло Іларіонович Чайковський давно вже складав предмет нескінченних балачок в польській
еміграції».
Серед друзів та близьких знайомих Ч. – А. Чарторийський, С. Раєвський, Х. Ботєв, Ф.-Д.-Л.
Раглан, М. Глембоцький, А.-Ж.-Л. Сент-Арно, А. Замойський, Г. Раковський, М. Ігнатьєв, О.
Гончаров та ін.
ЧАРГАФФ Ервін
Національний статус, що склався у світі: американський.
Біохімік. Фундатор досліджень гіпохромосомії, гіперхромосомії і денатурації ДНК. У хімії існує
науковий термін «правило Чаргаффа».
З родини банкіра.
Народився 11 серпня 1905 р. в м. Чернівці Австро-Угорської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 20 червня 2002 р. в м. Нью-Йорк (США). Похований на одному з місцевих цвинтарів.
Закінчив Віденський університет (1928).
Працював в лабораторії обмінної хімії в Єльскому університеті (1928-1930), Берлінському
університеті (1930-1933), Пастерівському інституті в Парижі (1933-1934), Колумбійському
університеті в Нью-Йорку (з 1935-1974).
Член Американської академії мистецтв і наук (1961).
Член Національної АН США (1965).
Член Паризької АН (1963).
Член Нідерландської королівської АН (1964).
Член Академії натуралістів Німеччини «Леопольдіна».
Кавалер золотої медалі ім. Л. Пастера Французького біохімічного товариства (1949).
Кавалер медалі ім. К. Нейбера Американського товариства хіміків і фармацевтів (1958).
Спеціалізувався з проблем хімічного складу і структури нуклеїнових кислот, зсідання крові,
вивчення ліпідів і ліпопротеїнів, метаболізму амінокислот.
Довів, що ДНК володіє видовою специфічністю.
А ось що заявив наш земляк про шляхи нинішньої науки: «Раніше можна було ставити
експерименти в колишньому сенсі цього слова. Зараз всі трудяться над «проектами», результат
яких повинен бути відомий наперед, інакше не вдасться відзвітувати в непомірних асигнуваннях, яких вимагають ці проекти... Ніхто не побоювався, що його негайно пограбують, як це майже
неминуче відбувається зараз. Симпозіумів тоді скликалося небагато, а їх учасники не були
285
полчищем голодної сарани, спраглої нових областей, куди можна ще удертися. ...Зараз мешканці
приреченого замку, в який перетворився Палац Науки, говорять однією й тією ж мовою, проте не
розуміють один одного. Розмір гри, яку може собі дозволити природа, ще не виміряний...
Незворотний вплив на біосферу є настільки нечуваним і позбавленим сенсу, що мені лишається
тільки втішати себе тим, що я не непричетний до цього. Гібрид між Геростратом та Прометеєм
здатен дати диявольські результати».
Нині створено громадську організацію «Чаргафф-фонд» (2002).
На будинку , в якому народився наш земляк, встановлено меморіальну дошку, яку прикрашає
портрет вченого, вирізьблений на рожевому граніті (2003).
Серед друзів та близьких знайомих Ч. – І. Харгіттаї, О. Евері, К. Мак-Леод, М. Мак-Карті та ін.
ЧАРУКІВСЬКИЙ Прохор Олексійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Лікар. Першим на теренах Російської імперії запровадив перкусію та аускультацію як методи
об’єктивного обстеження хворого, а також встановив зв’язок між ревматизмом суглобів і
відповідним враженням серця, заклавши основи вчення про ревматизм останнього.
З міщанської родини. Брат, Чаруківський Я., – медик.
Народився в 1790 р. в Полтавській губернії Російської імперії (нині – однойменна область
України).
Помер в 1842 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив Чернігівську духовну семінарію (1802-1810), Санкт-Петербурзьку медико-хірургічну
академію (1812-1816). Стажувався за кордоном (1818-1822).
Працював викладачем Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії (1816-1818), ординатором
військово-сухопутного шпиталю (1822-1836), викладачем медико-хірургічної академії (з 1824), виконуючим обов’язки редактора «Журналу Імператорського людинолюбного товариства» (1825-1827), «Військово-медичного журналу» (1828-1834).
Кавалер ордена св. Ганни 3-го ступеня.
Друкувався в «Журналі Імператорського людинолюбного товариства», «Військово-медичному
журналі».
Як вчений дебютував доробком «De haemoptysi» (1823).
Потім настала черга книг: «Загальна патологічна семіотика, або Вчення про ознаки хвороб
взагалі» (1825), «Дослідження системи практичної медицини» (1833-1840), «Про стетоскоп і
явища, що відкривають за його допомогою».
Про блискучого лікаря-діагноста П. Чаруківського згадує в романі «Війна і мир» Л. Толстой.
А ось що пише про нашого земляка у дослідженні «Розпізнавання, опис і викладання нервових
хвороб в Росії в першій половині XIX століття» Ф. Пойомний: «Великого значення для
виникнення захворювання він надавав стану нервової системи. Частіше, на його думку,
занедужують люди, пригноблені сумом, нудьгою, які знемагають від праці, живуть у місцях і
кімнатах тісних, неохайних, що не мають належного поновлення повітря. Як плин, так і лікування
він ставив у пряму залежність від темпераменту: найчастіше захворювання спостерігається у
людей сангвінічного й холеричного темпераменту. Він рекомендував обережно вживати
наркотичні засоби повнокровним і меланхолікам; чутливим (сангвінікам і холерикам) вважав
корисним застосовувати наркотичні, а флегматикам (малочутливим) ароматичні засоби».
Серед друзів та близьких знайомих Ч. – Є. Смєльський, Ж. Буйо та ін.
ЧАРУКІВСЬКИЙ Яким Олексійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Лікар.
З міщанської родини. Брат, Чаруківський П., – медик.
Народився в 1798 р. в Полтавській губернії Російської імперії (нині – однойменна область
України).
Помер в 1848 р.
Навчався в Чернігівській духовній семінарії, закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію
(1820).
286
Служив військовим лікарем (1828-1837), у медичному департаменті міністерства внутрішніх справ
(1837-1844), старшим лікарем Воронезьких кадетського корпусу і батальйону військових
кантоністів (1844-1848).
Учасник російсько-турецької війни (1828-1829), польського походу (1830-1831).
Лауреат Демидовської премії (1839).
Друкувався у «Військово-медичному журналі».
Як медик-вчений дебютував книгою «Про хвороби людського ока» (1822).
Потім настала черга наступних доробків: «De hydrope in genere» (1825), «Військово-польова
медицина» в п’яти частинах (1836-1837), «Народна медицина у відповідності до російського
побуту й різного клімату Росії» в п’яти частинах (1844-1847), «Медицина і гігієна» (1851).
Між іншим, перші три частини «Військово-польової медицини» мають назви: «Військова гігієна.
Збереження здорового солдата», «Військово-тимчасові шпиталі. Піклування про хворого солдата»,
«Хвороби в армії. Лікування хворого солдата».
Ч. пропагував первинну хірургічну обробку ран і наступне зшивання їхніх країв.
Великий внесок наш земляк вніс у розвиток військово-похідної медицини. Йому також належить
заслуга з впровадження в лікарську практику хініну як засобу для лікування малярії.
Ось що, наприклад, писав М. Бурих у статті «Поняття по технологію та загальні принципи
хірургічних операцій»: «Про хірургічну обробку ран. У 1836 р. в книзі «Військово-похідна
медицина» Я. О. Чаруківський писав: «Забиту рану треба перетворити в порізану і лікувати її
швидко з’єднувально» (без накладання швів). Так було запропоновано метод активної хірургічної
обробки ран з наступним зшиванням тканин».
Серед друзів та близьких знайомих Ч. – В. Одоєвський, П. Шипулінський, В. Всеволодов, А.
Краєвський, Д. Варвинський та ін.
ЧАЦЬКИЙ Тадеуш
Національний статус, що склався у світі: польський.
Історик, просвітник, бібліофіл.
З шляхтянської родини.
Народився 28 серпня 1765 р. в м. Порицьк Речі Посполитої (нині – с. Павлівка Іваничівського
району Волинської області України).
Помер 8 лютого 1813 р. в м. Дубно Волинської губернії Російської імперії (нині – районний центр
Рівненської області України).
Отримав домашню освіту.
Працював інспектором шкіл Волинської, Подільської, Київської губерній (1803-1813).
Фундатор Кременецького ліцею (1805).
Член Казначейської комісії Речі Посполитої.
Співзасновник варшавського Товариства приятелів наук (1800).
Один з фундаторів одеського Польського торгового дому (1801).
Співзасновник варшавського Комерційного товариства (1803).
Досліджував можливості торгівлі з Туреччиною та Молдавією; працював над створенням точної
гідрографічної карти Польщі та Литви; пропагував збір народних пісень та переказів, як джерел
історії дохристиянської епохи.
Нашого земляка офіційно призначили продовжувачем написання «Історії польського народу» А.
Нарушевича.
Перу Ч. також належать «Замітки про польську торгівлю», «Про назву Україна й початки козаків», книги «Про литовське та польськe право» (1800-1801), «Дослідження про євреїв» (1807).
Дослідниця Н. Римар у своїй розвідці «Тадеуш Чацький» зазначає: «Він був людиною невичерпної
енергії, чудового розуму, рідкісного темпераменту і шаленої ерудиції, пристрасним патріотом і
любив Польщу, що не заважало йому бути одним з найліберальніших поляків свого часу.
...прусський король Фрідріх-Вільгельм дозволив йому обстежувати таємний архів хрестоносців в
Кенігсберзі. ...Він не зміг стати професійним істориком. Можливо, це й на краще».
Серед друзів та близьких знайомих Ч. – М. Карамзін, Г. Коллонтай, В. Бессер, Е. Словацький, Ф.
Шайдт, Ю. Чех та ін.
ЧЕКАНОВСЬКИЙ Олександр Лаврентійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
287
Географ, геолог. Фундатор геології Східносибірського регіону Російської імперії. Дав перші
достовірні відомості з геології району р. Нижня Тунгуска, нижньої течії Лени і Оленьока; уперше
описав палеозойські породи району Братськ – Падун, особливі вивержені гірські породи –
сибірські траппи; відкрив палеолітичні поселення на схід від Уралу, а також родовище вугілля і
графіту в басейні Нижньої Тунгуски.
З дворянської родини. Батько, Чекановський Л., – орендар невеликого маєтку.
Народився 12 (24) лютого 1833 р. в м. Кременець Волинської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Тернопільської області України).
Звів рахунки з життям 18 (30) жовтня 1876 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-
Петербург РФ). Похований на Смоленському цвинтарі.
Закінчив медичний факультет Київського університету св. Володимира (1858).
Працював телеграфістом фірми «Сіменс і Гальське», хранителем мінералогічного музею
Петербурзької Академії наук (1876).
Кавалер малої золотої медалі Російського географічного товариства (1874), «Золотої медалі
першого класу» Міжнародного географічного конгресу в Парижі (1879).
Досліджував Приморський хребет, Середньосибірське плоскогір’я, річки Нижня Тунгуска,
Оленьок, пониззя річки Лена (1869-1875).
Здійснив три експедиції (1873; 1874; 1875).
Колекції, зібрані в Усть-Балєє, лягли в основу відомої праці про юрську флору, написану
професором Цюріхського університету Геєром.
Друкувався в «Вістях Імператорського Російського Географічного товариства».
Перу Ч. належать розвідки «Геологічне дослідження в Іркутській губернії» (1874), «Додаткові
відомості до карти річки Нижньої Тунгуски», «Попередній звіт про Ленсько-Оленекську подорож»
(обидві – 1876), «Щоденник експедиції річками Нижня Тунгуска, Оленьоку і Лена в 1873—1875
роках» (1896), «Географічна карта Іркутської губернії».
З владою порозуміння не знаходив. За участь у польському повстанні (1863-1864) був
заарештований і позбавлений дворянського званні. Утік з київської в’язниці. Після затримання
його засудили до безстрокового заслання до Сибіру і відправили туди пішим етапом. Через 15
років – амністували, звільнили з-під нагляду поліції і повернули дворянське звання та майно
(1875).
Ім’я нашого земляка уже понад століття вибите на фронтоні Іркутського краєзнавчого музею.
Його також носять селище неподалік від Братська, невеликий гірський хребет в Якутії, рослини –
полин, аконіт, борець, модрина і декілька видів викопної флори.
У бібліотеці Іркутського обласного краєзнавчого музею відбулося засідання, присвячене 170-
річчю з дня народження Ч. (2003).
Серед друзів та близьких знайомих Ч. – С. Вронський, Ф. Шмідт, З. Венгловський, С. Обручев, Б.
Дибовський, Ф. Міллер, І. Черський, В. Годлевський та ін.
ЧЕЛПАН Костянтин Федорович
Національний статус, що склався у світі: греко-радянський.
Конструктор танкових двигунів.
З міщанської родини. Батько, Челпан Ф., – землевласник, тесля; син, Челпан Л., – професор,
доктор технічних наук.
Народився 27 травня 1899 р. в с. Чердакли Маріупольського повіту Катеринославської губернії
Російської губернії (нині – с. Кременівка Володарського району Донецької області України).
Розстріляний більшовиками 10 березня 1938 р. в Харківській в’язниці. Місце поховання не відоме.
Закінчив Маріупольське реальне училище (1919), Харківський технологічний (політехнічний)
інститут (1924), стажувався в Англії, Німеччині, Швейцарії (1928-1929).
Працював конструктором, начальником дизельного відділу, головним конструктором,
начальником конструкторського бюро Харківського паровозобудівного заводу (1924-1937).
Постановою Військової колегії Верховного суду СРСР реабілітований (1956).
Що стосується особистого життя, то батько нашого земляка теж зазнав репресій: постановою
Особливої наради «куркуля Челпана Ф. М. за контрреволюційну пропаганду вислати до північних
країв строком на п’ять років з відбуванням покарання в концтаборі» (1930).
Життю і творчій діяльності Ч. присвячена книга Г. Захарової «Життєпис відомих греків України.
Справа Костянтина Челпана» (2001).
288
У розвідці «На шляху до В-2» В. Березкін зазначає: «Дизельний двигун В-2 за правом можна
вважати видатним досягненням вітчизняного машинобудування. Створений в передвоєнні роки,
він випускався в багатьох варіантах до початку сімдесятих, а сумарний його випуск перевищив
чверть мільйона одиниць. Дизель служив «серцем» знаменитих Т-34, КВ та ІС, його модифікації
встановлювалися на тягачах і човнах, а також використовувалися в промислових силових
установках. У 1999 р. надійний і витривалий В-2 відзначив своє шістдесятиріччя, проте залишився
одним з найпоширеніших двигунів свого класу».
У м. Харків на будинку, де жив Ч., встановлено меморіальну дошку (2001).
У с. Кременівка Донецької області одній з вулиць присвоєно його ім’я (2004).
Серед друзів та близьких знайомих Ч. – А. Фірсов, О. Морозов, М. Таршинов, С. Горбатюк, П.
Ярін, М. Кошкін, Ф. Савостін, П. Горюн, М. Левітан, 3. Гуртовий, Я. Віхман, І. Бондаренко, Й.
Бер, І. Трашутін, В. Васильєв, Г. Аптекман та ін.
ЧЕЛПАНОВ Георгій Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Філософ, логік, психолог. Фундатор і перший директор першого Інституту експериментальної
психології на теренах Російської імперії (1914).
З міщанської родини.
Народився 16 (28) квітня 1862 р. в м. Маріуполь Катеринославської губернії Російської імперії
(нині – місто обласного підпорядкування Донецької області України).
Помер 13 лютого 1936 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).
Закінчив маріупольську Олександрівську гімназію (1882), історико-філологічний факультет
Новоросійського університету (1882-1887), стажувався в Німеччині (1897-1898).
Працював викладачем Московського (1890-1892; 1907-1923), Київського (1892-1896; 1898-1906)
університетів, директором інституту експериментальної психології ім. Л. Щукіної (1914-1923), науковим співробітником Державної академії художніх наук (1928-1930).
Друкувався в журналах «Російська думка», «Питання психології і філософії», «Світ Божий»,
«Психологічний огляд».
Як вчений дебютував дисертацією «Проблема сприйняття простору в зв’язку з вченням
про апріорність і вродженість» (1896; 1904).
Потім настала черга наступних доробків: «Історія основних питань етики» (1897), «Про пам’ять і
мнемоніку», «Мозок і душа. Критика матеріалізму і нарис сучасних учень про душу» (обидва –
1900), «Про сучасні філософські напрямки» (1902), «Вступ до філософії» (1905), «Психологія»
(1909), «Психологія і школа» (1912), «Вступ до експериментальної психології» (1915),
«Об’єктивна психологія в Росії і Америці» (1925), «Психологія чи рефлексологія? Суперечливі
питання психології» (1926), «Спіноза і матеріалізм» (підсумки полеміки про марксизм
в психології) (1927).
Підручник з психології нашого земляка витримав 15 видань, підручник з логіки – 10, підручник з
філософії – 7.
Що стосується особистого життя, то у нашого земляк померли донька (1934) і онука (1935); був
розстріляний син (1935). Сам він, позбавлений права на професію, скінчив свої останні дні на
самоті.
В Росії заснована премія ім. Г. І. Челпанова (1995).
У м. Москва (РФ) проходять Міжнародні Челпановські читання.
Серед друзів та близьких знайомих Ч. – М. Грот, Л. Лопатін, Е. Дюбуа-Реймон, О. Леонтьєв, Е.
Геринг, П. Шеварьов, А. Смирнов, М. Добринін, М. Соколов, В. Екземплярський, Е. Кьоніг, К.
Корнілов, К. Штумпф, С. Щукін, В. Вундт та ін.
ЧЕРЕВАНСЬКИЙ Володимир Павлович
Національний статус, що склався у світі: російський
Письменник, державний діяч. Псевдонім і криптонім – Ечь, В. Ч.
З дворянської родини.
Народився в 1836 р. в м. Сімферополь Таврійської губернії Російської імперії (нині – столиця
Автономної Республіки Крим України).
Помер в 1914 р. в м. Петроград Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив Херсонську гімназію.
289
Був рахівником Одеського військового шпиталю (1853-1856), помічником державного контролера
(1864-1868), керуючим туркестанською контрольною палатою (1868-1880), польовим контролером
Закаспійського краю (1880-1883), керуючим московською контрольною палатою (1883-1884),
помічником державного контролера (1889-1897).
Дійсний таємний радник.
Член Державної ради (1897).
Друкувався в журналах «Лелітка», «Російський світ», «Сімейне коло», «Петербурзький вісник»,
«Син Вітчизни».
Як літератор дебютував нарисом в журналі «Сімейне коло» (1858).
Потім настала черга романів і повістей «Мозок і серце», «Таємниця», «Наша неміч», «Пізнє
пробудження», «Голодні люди», «Діамантове намисто», «Актриса», «Тихе побережжя», «Маріца»,
«Донька гувернантки»; драматичних творів «Хижаки», «Пекуче питання», «Біля золотої
копальні».
Перу Ч. також належать історичні хроніки «Під бойовим вогнем», «Дві хвилі» (1896-1898),
монографії «Світ ісламу і його пробудження» (1901), «Царство, яке зникло» (1906),»Останній
подих Візантії» (1909).
У монографії «Світ ісламу і його пробудження» наш земляк, між іншим, зазначав: «Манія до
втручання в чужі справи, яка здолала Європу, ...викликає ...стихійну силу опору, у розпорядженні
якої ...багатомільйонне воїнство, страшне не стільки силою зброї і мужністю, скільки традиційною
зневагою до земного життя, яке не може змагатися з блаженством потойбічного буття».
Серед друзів та близьких знайомих Ч. – В. Татаринов, О. Ріхтер, Д. Мілютін, О. Редігер, О.
Ігнатьєв, В. Коковцев та ін.
ЧЕРНИШОВ Олександр Олексійович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Фізик, електротехнік, радіотехнік. Винахідник радіолампи з катодом, що підігрівається (1918); фундатор першої у світі ЛЕП (на 500 кВ); організатор першої в СРСР лабораторії радіотехніки. В
радіотехніці існує науковий термін «радіолампа Чернишова».
З правничої родини. Батько, Чернишов О., – юрист.
Народився 9 (21) серпня 1882 р. в с. Ловінь Городнянського повіту Чернігівської губернії
Російської імперії (нині – Ріпкинський район Чернігівської області України).
Помер 18 квітня 1940 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).
Навчався в Вінницькому початковому училищі (1891-1894), закінчив Немирівську гімназію (1894-1902), електротехнічне відділення Петербурзького політехнічного інституту (1902-1907),
стажувався в США (1913-1915).
Працював лаборантом електротехнічної лабораторії (1908-1913), викладачем Петербурзького
політехнічного інституту (1913; 1915-1940).
Академік академії наук СРСР (1932).
Голова Всесоюзного наукового інженерно-технічного товариства енергетики (1935-1940).
Лауреат Ленінської премії (1930).
Кавалер медалі Російського технічного товариства (1912).
Володар премії ім. К. Ф. Сіменса (1912).
Спеціалізувався з проблем техніки високих напруг, радіотехніки, електроніки, електричних
вимірювань, телебачення, дальності радіотелефонного зв’язку, електрифікації залізниць,
планування і організації наукових робіт, історії електротехніки.
Ч. запропонував трубку з внутрішнім фотоефектом, яку можна вважати прототипом відікону
(1925).
Сконструював низку приладів для вимірювання в ланцюгах високої напруги (абсолютний
електрометр, високовольтний ватметр); вивчав проблеми захисту від перенапружень і передачі
електроенергії на великі відстані змінним і постійним струмом; розробляв методи отримання
постійного струму високої напруги, а також методи зв’язку дротами електропередачі за
допомогою струмів високої частоти.
Брав участь у створенні першої в Росії дослідницької високовольтної лабораторії.
Ч. – власник 43 патентів і авторських свідоцтв на винаходи.
Друкувався в журналах «Автоматика і телемеханіка», «Вісті Санкт-Петербурзького
політехнічного інституту», «Вісник академії наук», «Техніка зв’язку».
290
Як вчений дебютував в «Вістях Санкт-Петербурзького політехнічного інституту» статтею «До
питання про закони пробою діелектриків» (1908).
Потім настала черга монографії «Абсолютні вимірювання в високовольтних ланцюгах» (1913).
Всього перу нашого земляка належить близько 100 наукових праць.
У Москві вийшла книга В. Рогінського і М. Чернишової «Олександр Олексійович Чернишов»
(1998).
Серед друзів та близьких знайомих М. – П. Капіца, А. Іоффе, П. Калантаров, М. Дев’ятков, Я.
Френкель, Ю. Кобзарєв, М. Папалексі, Д. Рожанський, Б. Шембель, М. Ситников, М. Семьонов, В.
Міткевич, М. Шателен та ін.
ЧЕРНІХОВ Яків Георгійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Архітектор, графік, теоретик мистецтва, педагог.
З міщанської родини. Батько, Черніхов Г., – заводський службовець.
Народився 5 (17) грудня 1889 р. в м. Павлоград Катеринославської губернії Російської імперії
(нині – Дніпропетровська область України).
Помер 9 травня 1951 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).
Закінчив Одеське художнє училище (1914), навчався в Петербурзькій художній академії (1914-
1916), закінчив Вищий художньо-технічний інститут (1925).
Працював бригадиром на будівництві (1925-1928), проектувальником Ленінградського інституту
інженерів залізничного транспорту (1928-1945), викладачем Московського архітектурного
інституту (з 1936).
Серед архітектурних доробків Ч. – канатний цех з водонапірною баштою заводу «Червоний
Цвяхар» (1931), проекти будинку відпочинку для «Північнолісу», будівля науково-дослідного
інституту «Механобр» (обидва – 1933).
Вирізняються наступні графічні цикли: «Архітектура палаців», «Палаци комунізму»,
«Архітектура майбутнього», «Архітектурні ансамблі», «Військове маскування», «Пантеон Великої
Вітчизняної війни».
Ч. – автор книг «Мистецтво зображення» (1927), «Геометричне креслення» (1928), «Основи
сучасної архітектури» (1930), «Орнамент», «Конструкція архітектурних і машинних форм» (1931),
«Архітектурні фантазії. 101 композиція» (1933), «Аналіз побудови класичного шрифту» (кінець
1940-х).
Перу нашого земляка також належать наукові дослідження «Естетика архітектури», «Краса в
архітектурі», «Методи архітектурного проектування», «Колір і світло», «Ентазис і фуст колони».
Графічні доробки Ч. нині зберігаються в Державних архіві літератури і мистецтва, музеї
архітектури ім. О. В. Щусєва (обидва – РФ).
Засновано Міжнародний архітектурний добродійний фонд ім. Якова Черніхова (1991).
Засновано Міжнародна премія «Виклик часові» ім. Якова Черніхова (2006).
У м. Москва (РФ) пройшли виставки творів нашого земляка (2005; 2007).
У м. Москва (РФ) видані репринти книг Ч. «Конструкція архітектурних і машинних форм» (2007) і
«Архітектурні фантазії. 101 композиція» (2008).
Серед друзів та близьких знайомих Ч. – Л. Бенуа, Л. Ламм, С. Бровцев, С. Малиновський та ін.
ЧИЖЕВСЬКИЙ Дмитро Іванович
Національний статус, що склався у світі: німецько-російський.
Лінгвіст, славіст, культуролог, філософ, літературознавець, релігієзнавець. Псевдонім – Фріц
Ерленбуш.
З дворянської родини. Батько, Чижевський І., – офіцер-артилерист.
Народився 23 березня (4 квітня) 1894 р. в м. Олександрія Херсонської губернії Російської імперії
(нині – районний центр Кіровоградської області України).
Помер 18 квітня 1977 р. в м. Гейдельберг (Німеччина). За заповітом кремований, прах похований
на місцевому цвинтарі.
Закінчив Олександрійську чоловічу гімназію (1911), фізико-математичний факультет
Петербурзького (1911-1913) та історико-філологічний факультет Київського університету св.
Володимира (1914-1919) університети, навчався в Гейдельберзькому (1921-1922) та
Фрейбурзькому (1923-1924) університетах.
291
Працював викладачем Київських культурно-просвітницького відділу Ради професійних спілок і
Робітничого технікуму (1919-1920), приватного жіночого інституту (1920), Київського інституту
народної освіти (1921), празького Українського педагогічного інституту (1924-1929),
мюнхенського Українського Вільного університету (1929-1949), американського Гарвардського
університету (1949-1956), директором німецького Інституту славістики Гейдельберзького
університету (1956-1977).
Дійсний член Гейдельберзької та Хорватської академій наук.
Член «Українського товариства ім. Т. Шевченко» (Львів), «Кантівського товариства» (Галле),
«Гегелівського союзу» (Гаага), «Німецького товариства слов’янських досліджень»,
«Слов’янського інституту», «Лінгвістичного гуртка» (усі − Прага).
Голова «Німецької спілки викладачів славістики».
Почесний професор Кельнського університету (1970).
Друкувався в газеті «Робітниче життя», в журналах «Сучасні нотатки», «Zeitschrift für slavische Philologie», «Архів з історії філософії», «Новий журнал».
Як вчений дебютував монографією «Гегель в Росії» (1924).
Потім настала черга наступних доробків: «Логіка» (1924), «Філософія на Україні» (1926), «Тютчев
і німецький романтизм», «Хрестоматія з грецької філософії» (обидва − 1927), «Dostojevskij
Studien», «Нариси з історії філософії на Україні», «Сковорода» (усі – 1931), «Філософія Г. С.
Сковороди», «Hegel bei den Slavan» (обидва – 1934), «Štúrova filozofia života» (1941), «Українське
літературне бароко. Нариси» (1941-1944), «Історія української літератури» (1942 ), «Історія
давньоруської літератури: київська епоха» (1948), «Порівняльний нарис слов’янських літератур»
(1952), «On the Question of Genres in Old Russian Literature» (1954), «Історія української літератури
від початків до доби реалізму» (1956), «Про романтизм у слов’янських літературах», «До
стилістики давньоруської літератури» (обидва – 1957), «Das heilige Russland» (1959), «Історія
руської літератури до епохи бароко» (1960), «Russland zwischen Ost und West» (1961), «Russische Literaturgeschichte des 19 Jahrhunderts» (1964), «Abriss der altrussischen Literaturgeschichte» (1968),
«Порівняльна історія слов’янських літератур» (1971), «Skovoroda, Dichter, Denker, Mystiker»
(1974), «A History of Ukrainian Literature» (1975).
Всього перу нашого земляка належить понад сто книг, виданих 15 мовами.
Зробив важливе відкриття – віднайшов і підготував до друку втрачений два століття тому рукопис
основної філософсько-педагогічної праці видатного чеського педагога і філософа ХVII ст. Яна
Амоса Коменського.
Спеціалізувався з проблем історії філософії переважно слов’янських країн. Вважав, що
староруська література є літературою Київської Русі, а отже є українською.
Спільної мови з владою, як правило, не знаходив. Сидів у в’язниці за царського режиму (1916-1917), зазнав арешту і ледве не був розстріляний за «революційної влади» (1918), а про
більшовицький режим говорив, що він не знає гуманності і повертає суспільство до варварства.
Ним же за рішенням Київської Надзвичайної Комісії був заарештований «за виступи проти
Радянської влади, за заклики до повалення більшовиків» (1920).
Не витримавши «більшовицьких новацій», емігрував: до Німеччини, Чехословаччини, США.
Унікальну багатомовну наукову бібліотеку нашого земляка конфіскували радянські війська (1945).
У Празі пройшла наукова конференція «Дмитро Чижевський. Особистість і творчість (2002).
В Україні вийшли книги Ч.: «Українське літературне бароко» (2003), чотиритомник філософських
праць і переклад «Порівняльної історії слов’янських літератур» (2005), а фундаментальна «Історія
української літератури» (2003) стала базовим вузівським підручником.
На його честь відкрита меморіальна дошка в Інституті філології Київського національного
університету ім. Т. Шевченка (2006).
У Москві видрукувана монографію Н. Над’ярних «Дмитро Чижевський. Єдність суті» (2006).
Серед друзів та близьких знайомих Ч. – В. Зінківський, Ф. Степун, Р. Якобсон, Т. Манн, Д.
Дорошенко, М. Шаповал, М. Шнайдер, М. Грушевський, А. Вінценз, С. Франк, Л. Мюллер, Д.
Герхард, Г. Гадамер, А. Шульце, А. Гельб, П. Менцер, Е. Верман, М. Бентов (Пилипенко), Д.
Герхард, В. Вайнтрауб, Г. Гуссерль, М. Фасмер, А. Гумецька, Л. Мюллер та ін.
ЧИЧИБАБІН Олексій Євгенович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Хімік, педагог, громадський діяч. Фундатор фармацевтичної галузі на теренах Російської імперії і
СРСР. В хімії існує науковий термін «реакція Чичибабіна».
292
З родини службовця. Батько, Чичибабін Є., – діловод Зіньківської дворянської опіки, секретар
Лубенської повітової земської управи.
Народився 17 (29) березня 1871 р. в с. Куземин Зіньківського повіту Полтавської губернії
Російської імперії (нині – Охтирський район Сумської області України).
Помер 15 серпня 1945 р. в м. Париж (Франція). Похований на цвинтарі Сент-Женевьєв-де-Буа.
Закінчив Лубенську гімназію (1879-1888), фізико-математичний факультет Московського
університету (1888-1892).
Працював позаштатним практикантом хімічної лабораторії Московського державного
університету (1892), приватним учителем (1892-1895), лаборантом московського
Олександрівського комерційного училища (1895-1896), помічником завідуючого лабораторією
Товариства сприяння покращенню та розвитку мануфактурної промисловості в Москві (1896-
1899), асистентом кафедри неорганічної та аналітичної хімії Московського
сільськогосподарського інституту (1899-1908), завідуючим кафедрами Імператорського
московського технічного університету (1908-1911), викладав у Московському міському народному
університеті ім. Шанявського (1911-1919), Московському державному університеті (1919-1925), інспектором Головного управління учбових закладів при Наркомосвіти РРФСР (1925-1930), в
лабораторіях М. Тіффано й Е. Фурно, Пастерівському інституті, «Коллеж де Франсі».
Академік Академії наук СРСР (1928-1936).
Член-кореспондент Туринської АН (Італія).
Почесний член Товариства російських хіміків в Парижі, Союзу російських дипломованих
інженерів Франції.
Лауреат Ленінської премії (1926).
Друкувався в газеті «Російські відомості», журналі «Державна фармакопея».
Як вчений дебютував доробком «Дія йодистого водню на пропілбензол» (1891).
Широко відома його підручник «Основні принципи органічної хімії» (1925), удостоєний премії ім.
Бутлерова. Як навчальний посібник книга була рекомендована свого часу у багатьох французьких
університетах.
В роки першої світової війни Ч. розробив технологію отримання саліцилової кислоти та її солей, а
також аспірину, салолу й фенацетину, медичні препарати на основі яких врятували життя тисячам
солдат.
В подальшому наш земляк відкрив явище фототропії (1919-1920), здійснив синтез піридину з
оцетного та мурашкового альдегідів у присутності аміаку (1924).
Без перебільшення Ч. – організатор фармацевтичної галузі СРСР. За його ініціативи створено
перший на теренах Російської імперії алкалоїдний завод (1917).
Був він і активним громадським діячем. Так, за участь в «студентських безладдях» його
виключали з університету (1890). На підставі того, що вченого запідозрили в «стосунках з
особами, що належать до антиурядових організацій», у нього вдома влаштували обшук й знайшли
«нелегальну літературу» (1908).
Ч. разом з В. Вернадським, К. Тімірязєвим та іншими подав у відставку на знак протесту проти
урядової політики в сфері вищої освіти (1911).
Не склалося, незважаючи на наявність високих звань й Ленінської премії, і з соціалізмом. Бо, відмовившись свого часу від престижної посади екстраординарного професора Варшавського
університету тому, що це було пов’язано з переїздом в іншу країну (1905), через четверть століття
наш земляк не повернувся з відпустки до Франції (1930).
Спіткала вченого і особисті трагедії. Під час виробничої практики загинула його єдина донька-
студентка (1930). Сам він незадовго до смерті майже осліп.
пожиттєво, позбавили його свого колегу (1936), а «всесоюзний староста» М. Калінін підписав
постанову ЦВК СРСР ще й про позбавлення радянського громадянства й заборону в’їжджати в
СРСР (1937).
Проте авторитет, у тому числі й міжнародний, нашого земляка був таким масштабним, що, на
відміну від інших «зрадників», прізвище Ч., незважаючи на традиційне замовчування, не щезло з
радянських біографічних видань: «… академік АН СРСР (1928–1936)».
Посмертно вченого поновили в дійсних членах академії наук Росії (1990).
До сьогодні двері лабораторії «Коллеж де Франс» прикрашає пам’ятна дошка, присвячена нашому
земляку, а в ніші поруч влаштована невелика експозиція, пов’язана з його працями.
293
Серед друзів та близьких знайомих Ч. – Ф. Гріньяр, О. Багдасар’янц, К. Барковський, В.
Марковников, І. Каблуков, М. Коновалов, В. Преображенський, І. Кнунянц, М. Бестужев, П.
Сергєєв, Є. Шемякін, Г. Челінцев та ін.
ЧОБАН-ЗАДЕ Бекір Вагапович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Поет, тюрколог. Класик кримськотатарської літератури.
З міщанської родини. Батько – пастух.
Народився 15 травня 1893 р. в с. Карасувбазар Сімферопольського повіту Таврійської губернії
Російської імперії (нині – м. Білогірськ АРК України).
Розстріляний більшовиками 13 жовтня 1937 р. в м. Баку СРСР (нині – столиця Республіки
Азербайджан).
Навчався в Константинопольському ліцеї «Султани» (1909-1914), закінчив історико-філологічний
факультет Будапештського університету (1916-1919).
Працював викладачем Східної Академії (1919-1920), Таврійського університету (1920-1922),
завідуючим татарським відділом губернського відділу народної освіти (1922-1924), викладачем
(1924-1925), деканом східного факультету (1925-1927) Азербайджанського державного
університету, заступником завідуючого Азербайджанською філією Академії наук СРСР.
Учасник першої Світової війни (1914).
Член КримЦВК (1921-1925).
Голова наукової ради Всесоюзного комітету нової тюркської абетки (1927).
Дійсний член Інституту Сходу в Москві (1928).
Дійсний член Азербайджанського відділення Закавказького філіалу Академії СРСР (1932).
Дійсний член Азербайджанського філіалу Академії СРСР (1935).
Дійсний член Азербайджанського НДІ педагогії і психології.
Член Паризького лінгвістичного товариства (1935).
Друкувався в низці стамбульських газет, журналі «Туран».
Як учений дебютував доробком «Сингармонічні невідповідності, що здаються в «Кодексі
Куманікусі» (1919).
Потім настала черга низки статей, підручників кримськотатарської мови і літератури для шкіл і
вищих учбових закладів.
Усього після себе Ч. залишив понад 120 наукових статей з питань алфавіту, орфографії,
термінології тюркських (кримськотатарської, азербайджанської, узбецької, туркменської,
казахської, турецької та інших), а також угорської, німецької, французької.
Як поет дебютував в збірнику «Молоді татарські письменники» поемою «Де твоя ненька» (1913).
Перу Ч. також належать «Моя мама» (1915), «Народжений я в домі», «В літній вечір у дворі»,
«Мавка» (усі – 1917 ), поетичний щоденник «Звуки сопілки» (1919-1920), збірка «Боран» (1928).
Заарештували Ч. за обвинуваченням «у пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей» і після 20-
хвилинного суду винесли смертний вирок.
Реабілітований Військовою колегією Верховного Суду СРСР (1957).
У м. Білогірськ встановлено пам’ятник землякові (2001).
Серед друзів та близьких знайомих Ч. – Д. Сейдамет, Х. Чапчахчі, В. Ібраїмов, Р. Ахундов, С.
Хаттатов, С. Агамеліогли, І. Мещанінов, Д. Масарош та ін.
ЧОБОТАРЬОВ Микола Григорович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Математик. В математиці існує науковий термін «теорема щільності Чоботарьова».
З родини правника.
Народився 3 (15) червня 1894 р. в м. Кам’янець-Подільський Подільської губернії Російської
імперії (нині – районний центр Хмельницької області України).
Помер 2 липня 1947 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на казанському
Арському цвинтарі.
Закінчив Київський університет (1912-1916).
Працював викладачем Київського (1918-1921), Казанського (з 1927) університетів.
Член-кореспондент академії наук СРСР (1929).
Лауреат Державної премії СРСР (1948).
Заслужений діяч науки РРФСР і Татарської АРСР.
294
Кавалер орденів Леніна, двох – Трудового Червоного Прапора.
Двічі кандидатуру нашого земляка висували на здобуття звання академіка АН СРСР, проте
обидва рази кандидатура була забалотована з ідеологічних міркувань (1938; 1946).
Друкувався в «Вістях Казанського фізико-математичного товариства».
Перу Ч. належать наступні книги: двотомні «Основи теорії Галуа» (1934; 1937), «Теорія груп Лі»
(1940), «Теорія алгебраїчних функцій» (1948, «Вступ до теорії алгебри» (1949).
По смерті автора побачили світ тритомне зібрання творів (1949-1950).
Широко відомі праці нашого земляка з алгебри, теорії чисел, теорії функцій. Так, він розв’язав
проблему Фробеніуса (1924), дав першу загальну теорему теорії резольвент (1930), довів
арифметичну теорему монодромії.
Іменем Ч. Названо науково-дослідний інститут математики і механіки (м. Казань, РФ). На жаль, премії М. Чоботарьова й іменні стипендії, як це передбачалося свого часу урядовою постановою, існували менше року.
В Казані у видавництві місцевого університету вийшла книга «Микола Григорович Чоботарьов»
(1994).
Серед друзів та близьких знайомих Ч. – І. Тамм, Ф. Нікітін, М. Четаєв, М. Крейн, Б. Завадовський, П. Широков, І. Адо, А. Кондрацький, Л. Гаврилов, П. Савченко, В. Морозов, П. Брекало, Д. Граве, Б. Делоне та ін.
ЧОРНИЙ Саша
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, прозаїк, перекладач. Справжнє прізвище – Глікберг Олександр Михайлович. Псевдоніми –
Сам по собі, Мрійник.
З аптекарської родини. Батько, Глікберг М. – провізор.
Народився 1 (13) жовтня 1880 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 5 липня 1932 р. в м. Лаванду (Франція). Похований на місцевому цвинтарі. На надгробку –
епітафія з О. Пушкіна: «Жив на світі лицар бідний».
Навчався в Одеській гімназії, прослухав курс лекцій в Гейдельберзькому університеті (1906-1907).
Служив митником (1900-1902), чиновником Варшавської залізниці (1905), наглядачем низки
шпиталів (1914-1918).
Друкувався в газетах «Київська думка», «Російський поголос», «Одеські новини», «Кермо»,
«Відродження», «Останні новини», «Російська газета», «Волинський вісник», «Сьогодні»,
журналах «Сучасник», «Сатирикон», «Альманах», «Молот», «Сигнал», «Маски», «Лісовик»,
«Аргус», «Сонце Росії», «Воля Росії», «Блазень», «Грані», «Глядач».
Як літератор дебютував в газеті «Волинський вісник» (1904).
Потім настала черга збірок «Різні мотиви» (1906), «Сатири» (1910), «Сатири і лірика», «Тук-тук-
тук» (обидві – 1913), «Жива абетка» (1914), «Спрага» (1923), «Дитячий острів» (1925), поеми
«Кому в еміграції жити добре» (1930-1931).
Ч. – автор прозових творів: «Щоденник Фокса Міккі», «Несерйозні оповідання» (обидві – 1928),
«Солдатські казки» (1933),
Перу нашого земляка належать також книги «Сон професора Патрашкіна» (1924), «Котяча
санаторія» (1928), «Чудове літо» (1929), «Рум’яна книга» (1930), «Білка-мореплавець» (1932).
Більшовицької революції письменник не сприйняв, емігрувавши спочатку до Прибалтики (1918-
1919), потім – Німеччини (1920-1925) і нарешті – Франції (1924-1932).
Перекладав з німецької Г. Гейне, І. Гете.
Серед друзів та близьких знайомих Ч. – М. Горький, Л. Андрєєв, А. Аверченко, В. Єрофєєв, М.
Добужинський, К. Роше, В. Добровольський, І. Соколов-Микитов, К. Чуковський, Б. Григор’єв, В.
Князєв, О. Яблоновський та ін.
ЧОРНИЙ Сергій Данилович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Астроном. Автор першого підручника астрономії українською мовою.
З міщанської родини.
Народився 24 січня 1874 р. в с. Лебедин Київської губернії Російської імперії (нині –
Бориспільський район Київської області України).
295
Помер 11 лютого 1956 р. в м. Курськ СРСР (нині – обласний центр РФ). Похований на місцевому
цвинтарі
Закінчив Київський університет (1892-1897).
Працював приват-доцентом Київського університету (1906-1908), директором Варшавської
обсерваторії і професором Варшавських вищих жіночих курсів (1908-1915), професором
Донського (Ростовського) університету (1915-1923), директором Київської астрономічної
обсерваторії (1923-1939), викладачем Курського державного педагогічного інституту (з 1946).
Ч. – розробник оригінальних методів визначення орбіт планет і комет, він далі розвинув динамічну
теорію змінності Бета Ліри, досліджував змінні зірки, вивчав нутацію Землі.
Книги Ч. видавалися не лише у Києві, а й у Ростові-на-Дону, Варшаві. Серед найбільш значних –
«Геометричне розв’язання завдання про три тіла в двох ізольованих випадках» (1907), «Про число
можливих рішень задачі щодо обчислення параболічних орбіт за способом Ольберга»
(1908),»Парадоксальний випадок при обчисленні орбіти комети 1910а за методом Гауса» (1910),
«Обчислення параболічних орбіт комет за трьома спостереженнями» (1911), «Будова зоряної
системи» (1913), «Курс описової астрономії» (1916).
Всього залишив понад 60 робіт з астрономії.
За заповітом на збереження нашого земляка у м. Курськ збудована інститутська обсерваторія
(середина 1960-х).
У кореспонденції «Київське вікно до Всесвіту» Л. Казанцевої зазначено: «Музей історії
обсерваторії зароджувався поступово, спочатку навіть не маючи ніякої назви і приміщення...
Фактично ж сам музей почав створюватися ще в 30-роки ХХ ст., коли відзначили століття
університету і почали готуватися до 100-річниці обсерваторії. Тодішній директор АО проф. С. Д.
Чорний почав збирати матеріали з історії становлення установи, видав декілька публікацій на цю
тему, але події 1937 р. та війна перервали ці зусилля. Ініціативу Чорного підхопив головний
обчислювач обсерваторії, що працював в ній з 1908 р., І. Г. Ільїнський».
Серед друзів та близьких знайомих Ч. – С. Всехвятський, М. Диченко, І. Ільїнський та ін.
ШАРЕТ (ЧЕРТОК) Моше
Національний статус, що склався у світі: ізраїльський.
Державний діяч, публіцист, перекладач. Перший міністр закордонних справ (1948-1956), другий
прем’єр-міністр Ізраїлю (1954-1955).
З міщанської родини. Батько, Черток Я., – директор майстерні і крамниці канцтоварів, літератор, сіоніст.
Народився 16 жовтня 1894 р. в м. Херсон Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 7 липня 1965 р. в м. Єрусалим (Ізраїль).
Навчався в Херсонській і Герцлійській гімназіях, на юридичному факультеті Стамбульського
університету, закінчив Лондонську школу економічних і політичних наук (1920-1925).
Був секретарем Сіоністської комісії (1919), кореспондентом газети «Давар» (1925-1929),
редактором щотижневого англомовного додатку до газети «Давар» (1929-1931), секретарем (1931-1933), керівником (1933-1948) політичного відділу Єврейської агенції, міністром закордонних
справ Ізраїлю (1948-1956), керівником Єврейської агенції «Сохнут»(1956-1960), директором
видавництва «Ам овед» (1960-1961), головою Міжнародного Сіоністського Руху (1961-1965).
Друкувався в газеті «Давар».
Ш. – автор книг «З поневірянь Азією» (1957), «Напередодні нації» (1958), «Зошит поетичних
перекладів» (1965), «Промови про сіонізм» (1966), «Світильники, що згасли» (1969), «Політичний
щоденник» (1968–1979).
Перекладав з німецької, французької, англійської, російської мов.
А ось що в нарисі «Моше Шарет: не мені керувати цією державою» пише про нашого земляка Е.
Ганор: «Слід зазначити, що Шарет залишався вірний такій позиції впродовж своєї роботи як глава
МЗС. Не зрадив він їй і на посту голови уряду. Про непротивлення злу насильством він говорив
всім і завжди, використовуючи будь-яку оказію, будь-який форум, за що викликав неприйняття з
боку керівництва служб безпеки... Моше Шарет, безумовно, був неординарною особою і відданим
сином свого народу, однак його лідерські якості не можна назвати видатними. До того ж він не
мав того, що сьогодні прийнято називати харизмою, і залишався блідою тінню свого попередника
Давида Бен-Гуріона, у якого цієї самої харизми було, – хоч відбавляй».
Нині ізраїльську купюру в 20 шекелів прикрашає портрет нашого земляка.
296
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – Б. Кацнельсон, Х. Ласкі, З. Аран, Х. Арлозоров, Ш.
Ельяшів Г. Меїр, З. Шазар та ін.
ШАФОНСЬКИЙ Опанас Филимонович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Етнограф, історик, лікар. Один з фундаторів епідеміології на теренах Російської імперії. Першим
через культурні ознаки комплексно виокремив українців серед інших народів, започаткувававши
наукове осмислення їх як окремої спільноти.
З козацької родини. Батько, Шафонський Ф., – сотник Чернігівського полку.
Народився 13 (24) грудня 1740 р. в м. Сосниця Чернігівської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Чернігівської області України).
Помер 27 березня (8 квітня) 1811 р. в с. Якличі Сосницького повіту Чернігівської губернії
Російської імперії (нині – Сосницький район Чернігівської області України). Похований на
місцевому цвинтарі.
Закінчив Галльську педагогію, Галльський (Німеччина), Лейденський (Нідерланди),
Страсбурзький (Франція) університети. Отримав три дипломи – доктора права, філософії й
медицини (1756-1763).
Працював лікарем в м. Сарепт на Волзі, знаходився при Катерині II в турецьку компанію, був
старшим лікарем Московського генерального шпиталю (1769-1782), радником кримінальної
палати Чернігівського намісництва, радником правління Чернігівського намісництва, головою
кримінальної палати Чернігівського намісництва (1782-1797).
Брав участь у боротьбі з епідемією чуми в Москві (1770-1771).
Член таємної комісії у справі О. Пугачова.
Наш земляк – автор книг «Описання морової виразки, яка сталася в столичному місті Москва з
1770 по 1772 рр.» (1774), яку переклали багатьма іноземними мовами, та «Чернігівського
намісництва топографічний опис з коротким географічним і історичним описом Малої Росії, з
частин якої це намісництво складено» (1786), яке побачило світ уже після його смерті. В останній
зібрані численні відомості з історії України, природи, господарства, населення, соціально-
економічного стану, побуту та здоров’я Лівобережної України другої пол. 18 ст.
Підготував медико-топографічний опис Москви (1782).
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – Д. Самойлович, Катерина II, К. Ягельський, П.
Рум’янцев, Г. Орлов та ін.
ШЕВИРЬОВ Іван Якович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Ентомолог, перекладач. Фундатор прикладної лісової ентомології на теренах Російської імперії; автор методу інтоксикації рослин для знищення шкідників. В ентомології існує науковий термін
«метод інтоксикації Шевирьова».
З купецької родини. Брат, Шевирьов П., – народоволець.
Народився в 1859 р. в м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної
області України).
Помер 7 липня 1920 р. в м. Краснодар Росії (нині – м. Краснодар РФ). Похований на місцевому
цвинтарі.
Закінчив 3-ю Харківську гімназію (1878), фізико-математичний факультет Харківського
університету (1878-1883).
Працював вихователем пансіону при гімназії Гуревича (1884-1887), першим асистентом кафедри
зоології Санкт-Петербурзького лісовому інституту (1887-1896), завідуючим ентомологічною
лабораторією Лісного департаменту міністерства землеробства і державного майна (1898-1917), викладачем Воронезького сільськогосподарського інституту (1918-1919), Кубанського
сільськогосподарського інституту (1919-1920).
Почесний член Російського ентомологічного товариства (1908 ).
Ш. – один з перших лісних ентомологів Російської імперії.
Започаткував вивчення комах степових штучно розведених лісів, запропонував точний метод
вивчення личинок паразитичних перепончатокрилих. Йому також належить ідея методу
інтоксикації рослин для знищення шкідників.
Друкувався в журналі «Сільське господарство і лісництво».
297
Як ентомолог дебютував статтею про перетинчастокрилих Полтавської і Харківської губерній
(1883).
Ш. – автор наступних книг: «Практична ентомологія» (1887), «Опис шкідливих комах степових
лісництв і способів боротьби з ними» (1893), «Загадка короїдів» (1900), «Позакореневе живлення
хворих дерев з метою їх лікування і знищення паразитів», «Сільське господарство і лісоводство», (обидві –1903), «Паразити і надпаразити із світу комах» (1912).
Переклав книги Ж. А. Фабра «Інстинкт і натура комах» (1905) та «Ентомологічні спогади» (1914), а також доробки М.-Р.Штандфуса.
Всього перу Ш. належить понад 60 наукових праць.
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – М. Холодковський, М. Римський-Корсаков, П. Семенов-
Тянь-Шаньський, О. Яцентковський та ін.
ШЕВИРЬОВ Петро Якович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Народоволець.
З купецької родини. Брат, Шевирьов і., – ентомолог.
Народився 23 червня (5 липня) 1863 р. в м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Повішений у Шліссельбурзькій фортеці 8 (20) травня 1887 р. в м. Петербург Російської імперії
(нині – Санкт-Петербург РФ).
Закінчив 3-ю Харківську гімназію (1883), навчався в Петербурзькому (1883), Харківському
університетах (1883-1884).
Організатор нелегального студентського «Союзу земляцтв» (1885), співорганізатор терористичної
фракції партії «Народна воля» (1886).
Учасник змови замаху на життя російського імператора Олександра III (1887).
Заарештований в м. Ялта, куди, як хворий на туберкульоз, виїхав на лікування (1887).
Свідчити на судовому процесі відмовився. А перед тим на допиті заявив наступне: «Коли мені
доведеться постати перед судом, я не має наміру викладати своїх поглядів... Ми тільки
продовжуємо справу наших попередників. Ними вже досить було зазначено, чим викликаний
терор і чого домагаються революціонери. Немає потреби при кожній сутичці, при всякому бої з
урядом викладати своє сгеdо. Це особливе зайве, бо суд негласний: і судять тайкома, і вішають
тайкома... Як б не були явними докази, найпрактичніше заперечувати свою участь у справі. Цим, з
одного боку, уникаєш небезпеки сказати що-небудь зайве, що може зашкодити кому-небудь з
товаришів, а з іншого боку – чим значнішими ми будемо здаватися нашим ворогам, тим легше
буде боротьба з ними».
На протоколі Олександр III власноруч написав «Мерзотник».
За вироком суду наш земляк страчений (1887). Він спокійно зійшов на ешафот, відштовхнувши
руку священика, якою той протягав йому хреста.
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – О. Ульянов, Є. Яковенко, В. Осипанов, С. Волохов, В.
Вернадський, М. Ананьїна, С. Гінзбург, О. Михайлов, Р. Шмідова, І. Лукашевич, М. Новоруський, С. Перовська, В. Генералов та ін.
ШЕВЧЕНКО Олександр Васильович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Художник. Фундатор неопримітивізму на теренах Російської імперії і СРСР.
З родини службовця. Батько, Шевченко В., – бухгалтер мануфактурного магазину.
Народився 12 (24) травня 1883 р. в м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 28 серпня 1948 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).
Навчався в Харківському реальному училищі (1890-1898), Московському строганівському
художньо-промисловому училищі (1899-1908), паризьких майстернях Е. Кар’єра і Р. Жюльєна
(1905-1906), Московському училищі живопису, скульптури і архітектури (1908-1909).
Служив в армії (1915-1917), працював завідуючим літературно-художнім підвідділом Колегії у
справах мистецтв Наркомосвіти (1918-1921), викладачем Вільних художніх майстерень (1918-
1929), московського текстильного інституту (1941-1942).
Організатор об’єднання «Цех живописців» (1926).
298
Учасник виставок «Світ мистецтва», «Віслючий хвіст», «№4», «Мішень», Союзу молоді, Салону
незалежних, «Маковця», Товариства московських художників.
Серед найвідоміших полотен: «Жінки біля ставка» (1908-1910), «Музиканти», «Вивісковий
натюрморт. Вино і фрукти», «Жінка біля дзеркала» (усі – 1913), «Промениста композиція «1914»
(1914), «Дім» (1919), «Прасувальниця», «Брати Сірано-жонглери» (обидва – 1920), «Курдянки»
(1932-1933), «Колгоспниці в очікуванні потяга» (1933), «Нічний порт» (1935), «Зимка» (1942-
1943).
Перу нашого земляка належать брошури «Неопримітивізм. Його теорія. Його можливості»,
«Принципи кубізму й інших сучасних плинів у живописі всіх часів і народів» (обидві – 1913),
«Кольородинамос і тектонічний примітивізм» (1919), книга «Спогади» (1942-1948).
Доробки нашого земляка нині зберігаються в Музеї образотворчих мистецтв ім. О. Пушкіна,
Третьяковській галереї (м. Москва, РФ), Російському державному музеї (м. Санкт-Петербург, РФ), обласній художній галереї (м. Перм, РФ), міському музеї образотворчих мистецтв (м. Нижній
Тагіл, РФ), багатьох приватних зібраннях.
Ш. відстоював динамічно-мальовничу станкову картину як найадекватніший сучасності вид
творчості. З роками в його мистецтві знову підсилилися риси символізму, але в новому, більш
узагальнено-монументальному вигляді.
В останні роки життя створював лірично-замислені полотна в дусі «тихого мистецтва».
Вистачало у нашого земляка і житейських негараздів.
З Московського училища живопису, скульптури і архітектури його виключили (1910).
Рано померла дружина митця Надія Сергіївна, залишивши дворічну доньку (1913).
На фронті наш земляк зазнав серйозної контузії (1916).
Уже в радянські часи Ш. піддали критичному остракізму як «формаліста» (1930).
У 1940-х рр. він майже не бере участі у художньому житті – дається взнаки серйозна хвороба.
На будинку №19 по вулиці Римарській у Харкові була встановлена меморіальна дошка,
присвячена відомому земляку (1992), проте перегодом її… вкрали.
У м. Москві в Державному музеї образотворчих мистецтв ім. Пушкіна пройшла виставка творів
Ш., присвячена 120-річчю з дня його народження (2003).
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – М. Ларіонов, О. Купрін, М. Врубель, К. Коровін, Р.
Фальк, О. Бенуа, Д. Бурлюк, В. Сєров, О. Грищенко, І. Суворов, М. Волошин, С. Дягілєв, С.
Судейкін, В. Борисов-Мусатов, А. Архипов та ін.
ШЕЛОУМОВ Опанас Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник.
З міщанської родини.
Народився 17 серпня (29) 1892 р. в м. Кам’янець-Подільський Подільської губернії Російської
імперії (нині – районний центр Хмельницької області України).
Помер 25 січня 1983 р. в м. Штарнберг (Німеччина). Похований на місцевому цвинтарі.
Навчався в Одеському художньому училищі (1908-1914), Петербурзькій академії мистецтв (1914).
Учасник Першої світової війни, шляхами якої пройшов від рядового до корнета 10-го Одеського
уланського полку (1914-1916); боровся з червоними в лавах 1-го Добровольчого корпусу генерала
Кутепова (1918-1920).
Почесний громадянин німецького міста Штарнберг (1982) і венесуельського Маракаї (1979).
Серед найвідоміших полотен – «Бородінська битва», «Голова білого коня», «Битва під
Лейпцигом», «В’їзд Мініна і Пожарського до Москви», «Молитва Шаміля перед битвою»,
«Останній резерв Добровольчої армії», «Біг», «Стіплчез», «Бій оренбурзьких козаків з
австрійськими уланами», «Полювання», «1812 рік. Сцена бою», «Епізод з російської
громадянської війни», «Бій російської кавалерії з німецькими артилеристами», «Сурмач
кавалерійського полку», «Золотий обоз в Сибіру», «Напад вовків».
Учасник Великої виставки російського мистецтва в сербському Белграді (1930), чотирьох
персональних виставок в німецьких Мюнхені (1962; 1972; 1978; 1979) і Штарнберзі (1972), однієї
– у венесуельському Маракаї (1978).
Нині доробки нашого земляка зберігаються в музеях Сербії, Німеччини, Росії, США, численних
приватних зібраннях.
Не сприйнявши більшовицького режиму, емігрував до Королівства сербів, хорватів і словенців
(1920), а потім – Німеччини (1945).
299
А ось що в статті «Мистецтво і література в еміграції» пише про нашого земляка С. Третьяков:
«Він приїхав до далекої Венесуели відвідати свою пасербицю. За допомогою друзів йому вдалося
влаштувати виставку в залі Латинського банку. Вона пройшла з грандіозним успіхом як
моральним, так і матеріальним. Публіка була не тільки з Маракая, але й з Каракаса. На відкритті
був присутній губернатор провінції, який в подячному листі відзначив культурну подію, високий
артистичний картин митця і дякував за виставку. ...Його картини – по всьому світу. Рука, що
тримає кисть, не слабшає і зір залишається таким же, як і в ранні роки».
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – М. Самокиш, О. Кисельова-Білімович, О. Вербицький, О.
Ганзен, С. Колесников, О. Бенуа, В. Жедрінський, В. Загороднюк, В. Лукомський, В. Предаєвич, С. Кучинський, О. Лажечников, М. Навоєв, Г. Брокс та ін.
ШЕСТОВ Лев Ісакович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Філософ, письменник, літературознавець. Справжнє прізвище – Шварцман Ієгуда Лейб.
З бізнесової родини. Батько, Шварцман І., – купець 1-ї гільдії.
Народився 31 січня (12 лютого) 1866 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 20 листопада 1938 р. в м. Париж (Франція). Похований на цвинтарі Булонь-Біянкур.
Навчався на математичному (1884-1885) і юридичному (1885) факультетах Московського
університету, закінчив юридичний факультет Київського університету св. Володимира (1889).
Був адвокатом, присяжним повіреним, викладачем Таврійського і Паризького університетів.
Друкувався в газетах «Київське слово», «Життя і мистецтво», журналах «Новий шлях», «Полярна
зірка», «Synthese», «Питання життя», «Nouvelle Revue Francaise», «Сучасні нотатки», «Світ
мистецтва», «Російська думка».
Як філософ дебютував книгою «Шекспір і його критик Брандес» (1898).
Потім настала черга наступних фундаментальних доробків: «Добро і зло в ученні гр. Толстого і
Фр. Ніцше» (1900), «Достоєвський і Ніцше: Філософія трагедії» (1903), «Апофеоз
безгрунтовності» (1905), «Початки і кінці» (1908), «Великі передодні» (1910), «Одкровення
смерті», «Влада ключів» (обидва – 1923), «На терезах Іова» (1929), «Афіни і Єрусалим» (1938),
«Кьєркегард і екзистенціальна філософія» (1939), «Умогляд і одкровення» (1964), «Sola fide –
лише вірою» (1966).
Перу нашого земляка також належать статті «Творчість з нічого», «Похвала дурості», «Пророчий
дар», «Подолання самоочевидностей», «Передостанні слова, «Memento Mori», «Гефсіманська ніч»,
«В’ячеслав Чудовий».
Більшовицької революції не сприйняв, емігрувавши спочатку до Швейцарії (1920), а потім –
Франції (1921).
За життя мав шеститомне зібрання творів (1911).
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – С. Лур’є, Б. Шлецер, Е. Гуссерль, М. Бердяєв, М.
Хайдеггер, Д. Мережковський, С. Булгаков, В. Розанов, Б. Григор’єв, А. Жид, А. Мальро, Т. Манн, Л. Леві-Брюль, М. Бубер, К. Барт, М. Гершензон, Вяч. Іванов та ін.
ШИЛЛІНГЕР Йосип Мойсейович
Національний статус, що склався у світі: американо-російський.
Композитор, музикознавець, поет, художник, скульптор, фотограф, математик. Псевдонім –
Джозеф Шиллінгер. Світовий фундатор наукової теорії мистецтв.
З міщанської родини. Батько, Шиллінгер М., – дрібний крамар.
Народився 19 серпня (1 вересня) 1895 р. в м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 23 березня 1943 р. в м. Нью-Йорк (США).
Закінчив Харківську класичну гімназію (1914), науково-композиторський факультет
Петроградської державної консерваторії (1918).
Був викладачем Харківського музично-драматичного інституту (1919-1920), керівником
Українського симфонічного оркестру (1920-1921), консультантом Наркомосвіти (1921-1926), віце-
президентом Ленінградського відділення Міжнародного товариства сучасної музики, членом
правління Ленінградської асоціації сучасної музики (1926-1928), лектором при Першому
джазовому оркестрі Росії (1926-1928), членом президії Комітету сучасної музики при
Ленінградському державному інституті історії мистецтв (1928), викладачем Нью-Йоркської Нової
300
школи соціальних досліджень (1932-1933), учительського коледжу Колумбійського університету
(1934-1936), Нью-Йоркського університету (1936).
Член Берлінської Genossenschaft Deutscher Tousetzer.
Член Нью-Йоркського товариства музикознавства.
Член Американського Національного географічного товариства.
Один з фундаторів Асоціації сучасної музики СРСР (1923).
«Батько» перших академічних творів для терменвокса (з оркестром).
Друкувався в журналах «Життя мистецтва», «Модерн м’юзик», «Вісник зарубіжної літератури».
Ш. – автор симфонічної рапсодії «Жовтень» (1927), лібрето для опери «Гра в волан» (1928),
«Танцювальної сюїти», «Першої аерофонічної сюїти», «Електрико-патетичного руху», «Сонати-
рапсодії» (усі – 1929), «Траурного маршу», «Симфонії Великороса», фортепіанних творів
«Танець», «Пісенька», «Гротеск», «Ексцентріада» (1930), «Хода Сходу» (1931), балету «Люди і
пророк» (1931).
Нашому землякові також належать філософська поема «Скрижаль Теурга» (1921), книга
містичних поем «Світла новина» (1922), теоретичний двотомник «Системи музичної композиції
Шиллінгера» (1946), «Математичні основи мистецтв» (1948), статті «Симфонічна драма»,
«Музика і електрика», «Калейдофон», «Сучасна поліфонія».
Розчарувавшись у Радянській владі, емігрував до США (1928).
У США засновано Товариство Шиллінгера (1945).
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – Л. Теплицький, Л. Термен, Д. Шостакович, М.
Слонимський, Р. Нобл, М. Рославець, Л. Термен, Г. Міллер, О. Мосолов, Б. Гудмен, Г. Попов, В.
Горовіц, Н. Мільштейн, Л. Стів, Д. Гершвін, В. Щербачов, Т. Дорсей, М. М’ясковський, Д.
Малліган, В. Шебалін та ін.
ШИМАНОВСЬКИЙ Кароль
Національний статус, що склався у світі: польський.
Композитор, піаніст, педагог, письменник. Фундатор сучасної польської національної
композиторської школи.
З поміщицької родини.
Народився 24 вересня (6 жовтня) 1882 р. в с. Тимошівка Єлизаветрадського повіту Херсонської
губернії Російської імперії (нині – Кам’янський район Черкаської області України).
Помер 29 березня 1937 р. в м. Лозанна (Швейцарія). Похований на цвинтарі «Скалки» в м. Краків
(Польща).
Закінчив Єлизаветградське земське реальне училище, приватну музичну школу Г. Нейгауза (1901), навчався у композитора З. Носковського (1901-1905).
Працював у Єлизаветградському музичному відділі Народного комісаріату освіти (1917-1919),
ректором Варшавських консерваторії (1927-1929), Музичної академії (1930-1932).
Почесний член Міжнародного товариства сучасної музики.
Доктор honoris causa Ягелонського університету.
Кавалер польського хреста Почесного легіону.
Як композитор дебютував концертною увертюрою ораторії 12 та варіаціями на народну тему
ораторії 10 для фортепіано у Варшавській філармонії (1906).
Потім настала черга опер «Хагіт» (1913), «Король Рогер» (1924), балетів «Мандрагора» (1920),
«Розбійники з Татр» (1932), кантати «Stabat Mater» (1926), Другого концерту для скрипки з
оркестром (1933).
В Україні наш земляк, зокрема, написав Другу і Третю симфонії (1910; 1916), цикли «Міфи» і
«Маски» (1915; 1916).
Наш земляк – автор «Пісень на слова Рабіндраната Тагора» та «Пісень божевільного муедзина»,
«Любовних пісень Хафіза», «Ноктюрн і тарантела», «Колискова», транскрипції трьох каприсів
Паганіні.
Перу Ш. належать роман «Ефеб», книга «Вибрані статті та листування» (1963), низка статей про
естетичну роль мистецтва і музичної критики, нариси про Ф. Шопена, М. Равеля, І. Стравінського, О. Скрябіна.
В с. Тимошівка Кам’янського району Черкаської області функціонує музейна кімната
Шимановського.
В Кіровограді відкрито музей музичної культури імені Кароля Шимановського (1991).
301
У Києві пройшли благодійний концерт циклу «Митці – за духовне відродження України» в рамках
якого було організовано виставку плакатів, присвячену творчості Ш. (2001).
У Харкові відбувся ІХ Відкритий фестиваль польської та української музики імені Ш. (2007).
Серед друзів та близьких знайомих М. – П. Коханьський, Я. Івашкевич, Г. Нейгауз, А. Нікіш, Л.
Ружицький, Р. Штраус, А. Рубінштейн, З. Носковський, А.Шелюто, В. Гольдфельд, С. Висоцька,
С. Пузенкін, М. Завирський, Г. Фітельберг, І. Стравінський, М. Карлович та ін.
ШИРШОВ Петро Петрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Океанограф, гідробіолог, полярний дослідник, державний діяч. Фундатор Інституту океанології
академії наук СРСР (1946); міністр морського флоту СРСР.
З робітничої родини. Батько, Ширшов П., – друкар.
Народився 12 (25) грудня 1905 р. в м. Катеринослав Російської імперії (нині – м. Дніпропетровськ, адміністративний центр однойменної області України).
Помер 17 лютого 1953 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому
цвинтарі.
Закінчив Катеринославське реальне училище (1916-1920), навчався на біологічному і соціально-
економічному факультетах Дніпропетровського університету (1920-1924), закінчив біологічний
факультет Одеського інституту народної освіти (1924-1929).
Працював науковим співробітником Ботанічного саду АН СРСР (1929-1932), Всесоюзного
арктичного інституту (1932-1936), міністром морського флоту СРСР (1942-1948), директором
Інституту океанології академії наук СРСР (1946-1953).
Учасник низки експедицій до Арктики, зокрема, на «Сибірякові» (1932), «Челюскіні» (1933-1934) і
дрейфу на першій радянській дрейфуючій станції «Північний полюс» (1937-1938).
Академік академії наук СРСР (1939).
Голова Тихоокеанського наукового комітету (1946-1950).
Герой Радянського Союзу (1938).
Спеціалізувався з проблем планктону полярних морів; довів помилковість гіпотези про
безживність Північного Льодовитого океану у високих широтах; виявив низку закономірностей
розповсюдження теплих вод з Північної Атлантики в глиб Арктичного басейну.
Що стосується особистого життя, то Ш. розлучився з першою дружиною (1932); другу, актрису Є.
Горкушу-Ширшову, заарештувало НКВС (1946) і вона загинула в одному з колимських
сталінських концтаборів (1948).
На будинках, де мешкав наш земляк, в м. Дніпропетровськ (Україна) та м. Москва (РФ)
встановлені меморіальні дошки.
Ім’я Ш. носять вулиці в м. Дніпропетровськ, Одеса (Україна), бухта на Землі Франца-Йосипа,
підводний хребет в Беринговому морі, Інститут океанології російської академії наук, судна
Міністерства морського флоту та Держкомгідромету РФ.
У м. Москва (РФ) вийшла книга М. Ширшової «Петро Петрович Ширшов. Життя і доля» (2005).
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – Д. Свиренко, І. Папанін, О. Шмідт, Є. Федоров, Е.
Кренкель, І. Власенко, С. Кан, П. Гордієнко, Г. Пясецький, С. Морозов, В. Полюшкін, В. Бурханов, С. Славін та ін.
ШИШАЦЬКИЙ Григорій
Національний статус, що склався у світі: російський.
Служитель культу. В чернецтві – Варлаам (1776).
З родини осадника.
Народився в 1750 р. в м. Шишаки Чернігівського полку Російської імперії (нині – районний центр
Полтавської області України).
Помер 23 липня 1820 (1823?) р. в стінах Новгород-Сіверського Преображенського монастиря (нині
– Чернігівська область України). Похований на його території.
Закінчив Переяславську духовну семінарію, Київську духовну академію.
Був учителем, префектом Переяславської духовної семінарії (1776-1780), ігуменом
Мошногірського монастиря (1780-1782), ректором Переяславської (1785), Новгород-Сіверської
духовної семінарій (1785-1787), старшим Віленських монастирів (1787-1789), архімандритом
Новгородського В’яжецького монастиря (1791-1794), настоятелем Дятловицького Спасо-
302
Преображенського монастиря (1794-1795), єпископом Житомирським, вікарієм Мінської єпархії
(1795-1799), єпископом Волинським і Житомирським (1799-1805), єпископом (1805-1808),
архієпископом (1808-1812) Могилевським.
Кавалер ордена Св. Анни I-го степеня.
Завдяки зусиллям Ш. була відкрита Волинська духовна семінарія.
Під час російсько-французької війни 1812 р. після того, як війська Наполеона I зайняли м.
Могилів, наш земляк присягнув на вірність завойовнику й закликав все духовенство єпархії
наслідувати його приклад (так вчинило 2/3 пастирів божих і більшість міського світського
керівництва). Пояснюючи цей крок власному секретареві, Ш. сказав: «Ти сподіваєшся, що Росія
буде благополучною?! …Нехай буде благополучною, я сам тоді буду нещасливим».
При відступі вороги Могилів не спалили.
У той же час Ш. позбавили сану, священства й ордена Св. Анни I-го степеню, а також судили за
зраду. Покарання «без права листування» розжалуваний до простого монаха відбував в Новгород-
Сіверському Преображенському монастирі (1813-1820).
Переживання вилилися в постійний плач, внаслідок чого наш земляк втратив зір. Проте, доки він
ще був зрячим, писав поетичні твори.
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – В. Садковський, М. Значко-Яворський, Г. Долинський, А.
Худорба, А. Гудович, Г. Полетика, Т. Калинський, А. Пригара, А. Рачинський, А. Лобисевич, Ф.
Туманський, М. Миклашевський та ін.
ШКЛОВСЬКИЙ Ісак Володимирович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Прозаїк, публіцист, критик, перекладач. Псевдонім – Діонео.
З міщанської родини.
Народився 8 (20) квітня 1864 р. в м. Єлизаветград Херсонської губернії Російської імперії (нині –
м. Кіровоград, адміністративний центр однойменної області України).
Помер 28 лютого 1935 р. в м. Лондон (Великобританія).
Навчався в Єлизаветградській гімназії, Одеському реальному училищі, Харківському університеті
(1885-1886).
Член Товариства любителів природознавства, астрономії і етнографії (1893).
Член Англо-руського літературного об’єднання лондонського Королівського університету.
Дійсний член петербурзького Літературно-громадського гуртка ім. Герцена (1914).
Активний учасник створення Руського Визвольного Комітету в Лондоні (1919).
Член Спілки іноземної преси.
Друкувався в газетах «Одеський аркуш», «Єлизаветградський вісник», «Одеські новини»,
«Урядовий вісник», «Сьогодні», «Російські відомості», журналах«Всесвітня ілюстрація», «Маяк»,
«Бджілка», «Російське багатство», «Світанок», «Голос минулого», «Сучасні нотатки».
Як літератор дебютував в одеському сатиричному журналі «Бджілка» віршем «Інтермецо» (1882).
Потім настала черга оповідання «Для людей» (1906), нарисів, статей і фейлетонів «До Полярного
кола» (1889), «Датський мораліст» (1894), «Англія ХХ сторіччя» (1896), «Обхідним шляхом»
(1906), «За розпорядженням» (1905), «З Англії» ( 1917), «Russia under the bolscheviks» (1919),
«Англія», «Криваві зорі. Десять етюдів» (обидві – 1920), «Ірландські начерки» (1920-1921),
«Англія після війни» (1924).
Перу нашого земляка належать також книги «Нариси Далекого Північного Сходу» (1892),
«Нариси сучасної Англії» (1903), «Англійські силуети» (1905), «На теми про свободу» (1908),
«Рефлекси дійсності. Літературні характеристики» (1910), «Англія, яка міняється» (1914-1915),
«Перша опора», «Строката книга. Дванадцять характеристик» (обидві – 1921), «Коли боги пішли»
(1923).
Переклав з російської мови на англійську низку творів М. Гоголя, М. Горького, з англійської на
російську «Записки революціонера» (1902).
Зазнав переслідувань з боку влади. Після першого арешту ще студентом був на 5 років засланий
до Сибіру (1886). Після відбуття покарання йому заборонили мешкати в Москві й
університетських містах.
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – К. Чуковський, С. Кропоткін, П. Мілюков, С. Маршак, В.
Короленко, Т. Сухотіно-Толстая, М. Михайловський, П. Лавров, М. Осоргін, В. Набоков та ін.
ШКЛОВСЬКИЙ Йосип Самуїлович
303
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Астрофізик. В астрономії існує науковий термін «штучна комета Шкловського».
З міщанської родини. Батько, Шкловський С., – дрібний гендляр.
Народився 18 червня (1 липня) 1916 р. в м. Глухів Чернігівської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Сумської області України).
Помер 3 березня 1985 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Востряковському
цвинтарі. На надгробку написано «Астроном».
Навчався на фізико-математичному факультеті Далекосхідного університету (1933-1935), закінчив
фізико-математичний факультет Московського університету (1935-1938), аспірантуру Державного
астрономічного інституту ім. П. Штернберга (1938-1942).
Працював десяцьким на будівництві залізниць у Сибіру (1931-1933), старшим лаборантом (1942-
1953), завідуючим відділом радіоастрономії (1953-1969) Державного астрономічного інституту ім.
П. Штернберга, директором Інституту космічних досліджень АН СРСР (1969-1985).
Член-кореспондент АН СРСР (1966).
Член Міжнародного астрономічного союзу.
Член Міжнародної Академії астронавтики (1961).
Член Лондонського Королівського астрономічного товариства (1964).
Член Американської академії наук і мистецтв (1966).
Член італійської Академії деї Лінчеї (1966).
Член Національної академії наук США (1972).
Почесний член Королівського астрономічного товариства Канади (1966).
Почесний доктор Паризької обсерваторії (1975).
Лауреат Ленінської премії (1960).
Кавалер медалі Брюса Тихоокеанського астрономічного товариства США (1972).
Як вчений дебютував доробком «Електронна температура в астрофізиці» (1944).
Потім настала черга книг: «Сонячна корона» (1948), «Фізика сонячної корони» (1962), «Космічне
радіовипромінювання» (1956), «Всесвіт, життя, розум» (1962), «Наднові зірки» (1966), «Зірки: їх
народження, життя і смерть» (1975), «Проблеми сучасної астрофізики» (1982).
Наш земляк – автор збірника невигаданих оповідань «Ешелон» (1991).
Всього перу Ш. належить понад 300 наукових статей і декілька монографій.
Сфера наукових інтересів Ш. – космологія, фізика сонячної корони, радіовипромінювання Сонця, обґрунтування і застосування теорії синхротронного радіовипромінювання, рентгенівська і гамма-
астрономія, випромінювання квазарів, аналіз проблеми життя і розуму у Всесвіті.
Передбачив наявність сферичної складової радіовипромінювання, запропонував принципово
новий метод спостереження АМС на траєкторії польоту до Місяця за допомогою «штучної
комети».
Наш земляк заклав основи радіоспектроскопії нашої Галактики, розрахував вірогідність переходу
в радіолінії водню 21 см і показав можливість її виявлення, розрахував частоту і інтенсивність
радіоліній гідроксилу ОН на хвилі 18 см, лінії СН на хвилі 9,46 см і низку інших.
Долі вченого присвячена колективна монографія «Шкловський: розум, життя, Всесвіт» (1996).
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – М. Парійський, О. Михайлов, І. Розенталь, Ю. Кобзарєв, Я. Зельдович, В. Бердичівська, В. Гінзбург, М. Келдиш, Г. Шайн, І. Рахлін, К. Янський, К. Саган, С. Брауде, Є. Манучарова та ін.
ШМАЛЬГАУЗЕН Іван Іванович
Національний статус, що склався у світі: радянсько-російський.
Біолог, зоолог. Всесвітньо відомий теоретик еволюційного вчення. Автор універсального закону
зростання (1930).
З родини науковців. Батько, Шмальгаузен І., – ботанік, викладач Київського університету.
Народився 11 (23) квітня 1884 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 7 жовтня 1963 р. в м. Москва СССР (нині – столиця РФ).
Закінчив 1-шу Київську гімназію (1901), фізико-математичний факультет Київського університету
св. Володимира (1909).
Працював викладачем Воронезького (1918-1921), Київського (1921-1939), Московського (1939-
1948) університетів, старшим науковим співробітником (1948-1955), завідувачем лабораторією
ембріології (1955-1963) Зоологічного інституту академії наук СРСР.
Один з організаторів і перший директор Інституту зоології і біології ВУАН (1930-1941).
304
Член Всеукраїнської Академії наук (1922).
Академік академії наук СРСР (1935).
Заслужений діяч науки УРСР (1935).
Кавалер Дарвіновської медалі Німецької академії природодослідників «Леопольдіна», Золотої
медалі ім. І. І. Мечникова академії наук СРСР.
Спеціалізувався з проблем порівняльної анатомії і ембріології, еволюційної морфології,
походження наземних хребетних, вивчення процесів зростання організмів, феногенетики і
формоутворення, закономірностей еволюції, біокібернетики.
Друкувався в «Наукових нотатках Московського університету», «Бюлетені Московського
товариства випробувачів природи».
Як учений дебютував науковим дослідженням «Непарні плавники риб та їх філогенетичне
значення» (1913).
Потім настала черга «Розвиток кінцівок амфібій та їх значення в питанні про походження
кінцівок наземних хребетних», «Ріст організмів», «Ріст тварин», «Основи порівняльної анатомії
хребетних тварин», «Фактори еволюції», «Шляхи і закономірності еволюційного процесу»,
«Проблеми дарвінізму», «Організм як ціле в індивідуальному та історичному розвитку», «Шляхи і
закономірності еволюційного процесу», «Ріст і диференціювання».
Всього перу нашого земляка належить понад 350 наукових праць.
Уже після смерті ученого Новосибірське видавництво видрукувало книгу Ш. «Кібернетичні
питання біології» (1968), а Московське – збірник «Питання дарвінізму» (1990).
Ім’я нашого земляка носить Інститут зоології НАН України, фасад якого прикрашає меморіальна
дошка з написом: «Перший директор інституту зоології ім. І. І. Шмальгаузена НАН України
академік Іван Іванович Шмальгаузен (1884-1963)».
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – О. Сєверцов, М. Воскобойников, М. Драгомиров, Б.
Балінський, Г. Шпет, Є. Сингаївська, В. Брунст, Ю. Степанова, Л. Левіт, Н. Бордзиловська, С.
Навашин та ін.
ШМІДТ Петро Петрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Морський, політичний діяч.
З дворянської родини. Батько, Шмідт П., – старший морський начальник Бердянська; дядько,
Шмідт В., – флагман Балтійського флоту, сенатор.
Народився 5 (17) лютого 1867 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Розстріляний 6 (19) березня 1906 р. на о-ві Березань поблизу м. Очаків Одеського повіту
Херсонської губернії Російської імперії (нині – Миколаївська область України). Похований на
місці страти. Перепохований в Севастополі (1917).
Закінчив Бердянську гімназію (1880), Петербурзьке морське училище (1886).
Служив мічманом 8-го Балтійського флотського екіпажу (1886-1889), чиновником таганрозького
Азово-Чорноморського банку (1889-1892), офіцером Балтійського флоту (1892-1894),
Тихоокеанської ескадри (1894-1898), ревізором Добровільного флоту і Російського товариства
пароплавства та торгівлі (1898-1901), старшим помічником капітана і капітаном пароплава
«Діана» (1901-1904), старшим офіцером вугільного транспорту «Іртиш» (1904-1905), командиром
міноносця N253 Чорноморського флоту (1905).
Учасник Північної експедиції на криголамі «Єрмак» (1899).
Учасник першої російської революції (1905-1907).
Організатор Севастопольської «Спілки офіцерів – друзів народу» (1905).
Один з фундаторів «Одеського товариства взаємодопомоги моряків торгівельного флоту» (1905).
Кавалер італійської медалі за врятування команди італійського судна.
Наш земляк захоплювався живописом і музикою: грав на скрипці, віолончелі, роялі, гітарі.
Доступними засобами боровся з царським режимом. За участь в одній з політичних демонстрацій
заарештований та ізольований на броненосці «Три святителі» (1905).
Лейтенантові Ш. присвятили сторінки в книгах син Є. Шмідт «Червоний адмірал», письменники
К. Паустовський і А. Виноградова «Чорне море» і «Розстріляна мрія», В. Шерстобітов
«Легендарний лейтенант флоту П. Шмідт» і «Командую флотом. Шмідт».
305
В містах Очаків і Бердянськ, в середній школі №49 м. Севастополя функціонують музеї Ш.; в
Бердянську йому відкрито пам’ятник, а на місці розстрілу встановлена бетонна стела у вигляді
вітрила (1972).
Пам’яті Ш. був присвячений цикл акцій, що відбулися в Одесі й Очакові під егідою Асоціації
підводників ім. О. Маринеску і музею К. Г. Паустовського.
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – З. Різенберг, С. Макаров, Є. Тілло та ін.
ШОДУАР Станіслав Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Учений, колекціонер, бібліофіл.
З купецької родини. Батько, Шодуар І., – купець першої гільдії.
Народився в 1792 р. в с. Івниця Житомирського повіту Волинського намісництва Російської
імперії (нині – Андрушівський район Житомирської області України).
Помер 20 серпня 1858 р. в с. Івниця Житомирського повіту Волинської губернії Російської імперії
(нині – Андрушівський район Житомирської області України).
Отримав домашню освіту.
Був почесним наглядачем Києво-Подільського повітового дворянського училища (1834-1837),
Києво-Печерського повітового дворянського училища (1838-1851), членом ради Київського
інституту шляхетних дівчат (1841-1846), першим помічником голови Київської тимчасової комісії
з розбирання древніх актів (1843), директором Київської контори державного комерційного банку
(1858).
Член-кореспондент Імператорської академії наук (1836).
Член-засновник Санкт-Петербурзького археологічного товариства.
Лауреат повної Демидовської премії (1841).
Нашому землякові належала колекція автографів аристократів та історичних осіб Європи, у тому
числі польських королів Барбари Радзивілл, Стефана Баторія, Сигізмунда III, Яна Казимира,
Елеонори Марії, Яна III Собеського, Якуба Людвіга Собеського, Марії Казимири, Кристіни
Ебергардіни, Августа II Саксонського, Марії Жозефіни, Станіслава Понятовського, Августа III, французьких королівських осіб – Генріха III Валуа, Марії Лещинської; курляндських герцогів –
Кеттлера Готгада, Вільгельма, Фрідріха Казимира, Карла Християна, Петера та ін.
Перу Ш. належать дослідження «Огляд російських грошей та іноземних монет, які були у вжитку
в Росії з давніх часів» (1835).
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – Д. Сестіні, І. Бларамберг, Д. Зубрицький, Т. Желлі, С.
Зенович, П. Корсаков, Е. Кузiнері, З. Леонт’євський, Г. Любомирський, Г. Олізар, М. Півницький, В. Ржевуський, Й. та І. Сераковськi, Й. Стемпковський, Ж. Форстер, П. Ярковський та ін.
ШОКОТОВ Олексій Андрійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Священик. У чернецтві – Антоній (1834).
З родини священика. Батько, Шокотов А., – диякон.
Народився в серпні 1799 р. в с. Богородичне Ізюмського повіту Харківської губернії Російської
імперії (нині – Куп’янський район Харківської області України).
Помер 13 березня 1871 р. в м. Кишинів Бессарабської губернії Російської імперії (нині – м.
Кишинеу – столиця Республіки Молдова). Похований в Олександрівському вівтарі місцевого
кафедрального собору.
Закінчив Харківський духовний колегіум, Київську духовну академію (1823).
Був викладачем Полтавської семінарії (1823-1825), Київської духовної академії (1825-1829),
священиком Києво-Подільської Костянтинівської церкви (1829-1836), ректором Полтавської
(1836-1841), Псковської (1841-1850) семінарій, єпископом Вольським, вікарієм Саратовської і
Новгородської єпархій (1850-1853), єпископом Оренбурзько-Уфимським (1853-1858),
архієпископом Кишинівським і Хотинським (1858-1871).
Кавалер орденів св. Ганни 1-го і 2-го ступенів, св. Володимира 2-го ступеня, св. Олександра
Невського (1861).
За його ініціативи запроваджено щорічне внесення до м. Оренбург чудотворної Табинської ікони
Божої Матері (1856).
Засновник журналу «Єпархіальні відомості», який виходив у Кишиневі і друкувався російською і
молдавською мовами.
306
Перу нашого земляка належать «Слова і промови высокопреосвященного Антонія, архієпископа
Кишинівського і Хотинського (1862).
А ось про нього сказано в статті М. Воробйова «Вольське вікаріатство в XIX і XХ сторіччях»: «До
своїх адміністративних обов’язків Преосвященний Антоній приступив вельми енергійно.
Прибувши до Вольська (Волгська) в травні 1850 року, він негайно відвідав Іргизькі монастирі і
знайшов старообрядність вельми укоріненою в Саратовському краю. Важко не відзначити, що для
багатьох вольських старообрядців єдиновірство було всього лише формальною поступкою
державній владі. Приймаючи єдиновірство, обивателі не ставали від того чадами греко-російської
церкви. І вже зовсім обурливими були випадку, коли ті, хто вважався православними, раптом
виявляли бажання перейти в єдиновірство».
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – І. Попов, С. Міклеску, А. Князєв, Ф. Крістя, С. Дєєв та ін.
ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ
Національний статус, що склався у світі: єврейський.
Письменник. Справжнє прізвище – Рабинович Шолом Нохумович. Один з фундаторів сучасної
єврейської літератури.
З міщанської родини. Батько, Рабинович М.-Н., – власник заїжджого дому.
Народився 2 березня 1859 р. в м. Переяслав Пирятинського повіту Полтавської губернії Російської
імперії (нині – м. Переяслав-Хмельницький, районний центр Київської області України).
Помер 13 травня 1916 р. в м. Нью-Йорк (США). Похований на одному з місцевих єврейських
цвинтарів. На пам’ятнику написані такі слова: «Нехай мене поховають не серед аристократів,
знатних чи багатих людей, а серед простого люду, робітників, разом з простим народом, так, щоб
пам’ятник, який потім поставлять на моїй могилі, прикрашав скромні надгробки навколо мене, а
скромні могили навколо мене прикрасили би мій пам’ятник так, як простий і чесний народ за мого
життя був окрасою свого народного письменника».
Навчався в училищі казенних рабинів (1881-1883).
Друкувався в газетах «А-Цфіра», «А-Меліц», «Правда», «Новий світ, «Дер Фрайнд», «Дер Вег»,
«Дер Тог», журналах «Дер Юд», «Ідішес Фолксблат».
Як літератор дебютував в газеті «А-Цфіра» публіцистичними нотатками (1879) та оповіданням
«Два камені» (1883 ).
Потім настала черга романів «Сендер Бланк» (1880-і), «Йоселе Соловей» (1880-і), «Тев’є-
молочар» 1894-1914), «Блукаючі зорі» (1911), «Кривавий жарт» (1915), «Помилка» (не
закінчений).
Ш.-А. – автор водевілю-фейлетону «Наречений-лікар» (1887), п’єс «Сходини», «Розлучення»
(обидві – 1887), «Якнегоз» (1894), «Вітаємо!» (1899), «Розбрід» (1903), «Скарб», «Люди» (обидві
– 1907), «Агенти», «Король пік» (обидві – 1911), «Великий виграш» (1915).
Перу нашого земляка також належить автобіографічна повість «З ярмарку (життєпис)» (1916).
Що стосується особистого життя, то солодким воно не було. Коли майбутній письменник був
малюком, розорився його батько; трохи пізніше від холери померла мати, а життя ввійшла зла
мачуха.
Під час першої світової війни німецька влада інтернувала його з країни як російського підданого.
У Києві на вулиці Басейній відкрито пам`ятник Ш.-А. (1997), а на Великій Васильківській – його
музей (2009).
У Москві встановлено пам’ятник Ш.-А. (2001).
На честь нашого земляка названо кратер на Меркурії.
Ім’я А. носить Черніговський міський фестиваль єврейської культури.
Будинок на Великій Васильківській, 35, в якому жив А., попри протести громадськості, знесли за
рішенням Київради , аби на цьому місці звести об’єкт до Євро-2012 (2009).
Серед друзів та близьких знайомих Ш.-А. – Л. Толстой, А. Чехов, В. А. Любарський, Короленко, І.
Гордон, М. Горький, М. Мойхер-Сфорім, Л. Андрєєв, О. Купрін, І.-Л. Перец, С. Дублов та ін.
ШОНІН Георгій Степанович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Льотчик-космонавт (17/39). У Космосі перебував 117 годин 42 хвилини.
З родини службовців.
Народився 3 серпня 1935 р. в м. Ровеньки Луганської області СРСР (нині – місто обласного
підпорядкування Луганської області України).
307
Помер 7 квітня 1997 р. в Зоряному містечку Щолківського району Московської області РФ.
Похований на цвинтарі с. Леониха Щолківського району Московської області (РФ).
Навчався в Одеській спеціальній школі Військово-повітряних сил (1950-1952), закінчив підготовчі
курси Єйського військово-морського авіаційного училища пілотів (1953), військово-морське
училище початкового навчання льотчиків Північнокавказького військового округу (1954), Єйське
військово-морське авіаційне училище пілотів (1957), інженерний факультет Військово-повітряної
інженерної академії ім. М. Жуковського (1968), Липецькі курси перепідготовки пілотів ВПС
(1980), Вищі академічні курси при Військовій академії Генерального штабу (1988).
Служив в стройових частинах Військово-повітряних сил ВМФ (1957-1960), загоні космонавтів
(1960-1979), заступником командуючого ВПС Одеського військового округу (1980-1983),
начальником одного з підрозділів Апарату управління озброєнь ВПС (1983-1988), начальником
30-го Центрального науково-дослідного інституту авіаційної і космічної техніки Міністерства
оборони СРСР (1988-1990).
Лауреат премії ім. М. Островського (1977).
Герой Радянського Союзу (1969).
Кавалер орденів Леніна, Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки,
низки медалей.
В якості командира здійснив космічний політ на човні «Союз-6» (1969). Очолюваний ним екіпаж
брав участь у першому груповому польоті трьох космічних човнів (разом з «Союз-7» і «Союз-8»), під час якого проводилося їхнє зближення і маневрування. У ході польоту вперше були перевірені
різні способи зварювання металів в умовах невагомості, причому це ледве не призвело до
розгерметизації побутового відсіку через розфокусування променя, який пропалив стіл разом із
закріпленою на ньому установкою. Також космонавти провели експеримент «Смолоскип» з
візуального виявлення запусків балістичних ракет.
Перу нашого земляка належать наступні книги: «Найперші» (1977), «Пам’ять серця» (2001).
Ш. – почесний громадянин міст Ровеньки, Балта, Одеса (Україна), Брічпорт (США), Вологда,
Гагарін, Калуга (Росія), Караганда (Казахстан).
Меморіальна дошка знаному земляку встановлена на місці, де стояв будинок, в якому він
народився (м. Ровеньки Луганська область).
Випущені поштові марки, присвячені Ш., в СРСР, Болгарії, Кампучії (1969).
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – С. Корольов, Ю. Гагарін, П. Попович, В. Кубасов, Г.
Титов, Б. Волинов, А. Ніколаєв, В. Шаталов та ін.
ШПЕРБЕР Манес
Національний статус, що склався у світі: французький.
Письменник, публіцист, філософ, соціолог.
З міщанської родини.
Народився 9 вересня 1905 р. в с. Заболотів Австро-Угорщини (нині – с. Заболотів Снятинського
району Івано-Франківської області України).
Помер в 1984 р. в м. Париж (Франція).
Працював викладачем Берлінського університету (1928-1933).
Як літератор і вчений дебютував науковими рефератами «Масова психологія» і «Психологія
революціонера» (1922).
Потім настала черга есе «Аналіз тиранії», «Сім запитань про насильство», «Чому Гітлер став
союзником Сталіна», «Чому Сталін став союзником Гітлера», «Петербурзька політика 1939 року».
Перу нашого земляка також належать романи «Глибше, ніж безодня» (1951), «Як сльоза в океані»
(1952), «Водоноси» (1974), «Недобудований міст» (1975), «По той бік забуття» (1977).
Ш. під час першої світової війни разом з батьками емігрував до Відня (1914). Потім перебрався до
Берліна і, нарешті, Парижа.
З приходом у Німеччині до влади нацистів, був позбавлений роботи, кинутий до в’язниці (1934).
У кореспонденції «Тираноаналітик» О. Мокроусов пише: «Ідеали його багато в чому
сформувалися під впливом прочитаної в юності книги Густава Ландауера «Інший соціалізм»,
просоченою духом Кропоткіна з його відмовою від соціалізму партійного і, тим паче,
диктаторського. Шпербер з головою занурився в реалізацію цієї утопії. ...У 1931 році він їде до
Москви на VII Міжнародну конференцію з психотехніки і прагне використати поїздку для того,
аби побачити якомога більше. …З жахом, змішаним з подивом, Шпербер спостерігав московські
308
процеси з Парижа. …Він залишився класичним космополітом, його батьківщиною і притулком
був світ ідей».
На батьківщині Ш., у с. Заболотів Снятинського району Івано-Франківської області, йому
встановлено пам’ятник.
Книга Ш. «Як сльоза в океані» вийшла в Москві у видавництві «Художня література» (1992), а
«Даремне попередження» – в Києві у видавництві «Гамаюн» (2002).
У свою чергу, паризьке видавництво «Альбен Мішель» видрукувало книгу О. Манноні «Гігант
Свободи», присвячену нашому землякові (2004).
З нагоди 100-ліття з дня народження Ш. у м. Снятин відбувся святковий вечір, що пройшов
українською та німецькою мовами (2005).
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – А. Адлер, А. Мальро, М. Джілас, Б. Кун, А. Кестлер, Р.
Зорге, М. Бухарін та ін.
ШПЕТ Густав Густавович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Філософ, мистецтвознавець, літературознавець, педагог, перекладач. Фундатор герменевтики
(1914), психологічної антропології (1917), феноменологічної естетики (1922) на теренах Російської
імперії; автор наукового терміну «семіотика» (1916).
З дворянської родини.
Народився 25 березня (7 квітня) 1879 р. в м. в Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Розстріляний більшовиками 16 листопада 1937 р. в селищі Колпашово Томської області СРСР
(нині – Томська область РФ).
Навчався на фізико-математичному (1898-1900) та історико-філологічному (1901-1906)
факультетах Київського університету св. Володимира, стажувався в Геттінгенському університеті
(1910-1913).
Працював викладачем Московського університету, Вищих жіночих курсів, народного
університету ім. Шанявського (1907-1910; 1913-1921), директор Інституту наукової філософії
(1921), завідуючим відділенням філософії Російської академії художніх наук (1923-1930),
Член Московського психологічного товариства.
Фундатор Вільної асоціації творчої і вузівської інтелігенції (1919).
Віце-президент Державної Академії Художніх Наук.
Заступник голови Всеросійської спілки письменників.
Постійний член Художньої ради МХАТу.
Друкувався в збірнику «Думка і слово».
Як вчений дебютував розвідками «Чи відповів Кант на сумніви Юма» і «Пам’ять в
експериментальній психології» (обидві – 1905).
Потім настала черга наступних книг і статей: «Проблема причинності у Юма та Канта» (1907),
«Логіка» (1912), «Явище і сенс» (1914), «Філософська спадщина П. Д. Юркевича» (1915), «Історія
як проблема логіки» (1916), «Мудрість чи розум?», «Скептик і його душа», «Предмет і завдання
етнічної психології», «Психологічна антропологія» (усі – 1917), «Герменевтика та її проблеми»
(1918), «Філософський світогляд Герцена» (1921), «Нарис розвитку російської філософії» (1922),
«Вступ до етнічної психології», «Внутрішня форма слова» (обидва – 1927).
Його перу також належать доробки «Естетичні фрагменти», «Театр як мистецтво».
Перекладав Ч. Діккенса, Д. Байрона, В. Шекспіра, Г. Гегеля, В. Теккерея, А. Теннісона, Д. Берклі.
З владою порозуміння не знаходив, хоча через Луначарського добивається відміни своєї висилки з
Росії на «філософському пароплаві» (1922).
Вперше заарештований і засуджений «за причетність до соціал-демократичної партії,
розповсюдження партійної літератури, участь в революційній «Союзній раді» за царату (1900).
Удруге, уже за більшовиків, – як «фундатор німецько-фашистської шпигунської організації»
(1935). Засланий до Єнісейська, потім – Томська.
Утретє заарештований у т.зв. «справі кадетсько-монархічної повстанської організації» (1937) і
«сталінською трійкою» засуджений до розстрілу.
Посмертно реабілітований (1956). Офіційне свідоцтво про смерть 23 березня 1940 р. з УВС
Томської області – фальшивка.
У м. Томськ (РФ) на будинку, де мешкав під час вигнання наш земляк, встановлено меморіальна
дошку (1989), а в обласному центрі проходять «Шпетівські читання» (1991).
309
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – Г. Челпанов, М. Бердяєв, Р. Якобсон, В. Пільняк, Г.
Винокур, О. Гучков, Ю. Балтрушайтіс, А. Білий, О. Смірнов, Р. Шор, Б. Ярхо, М. Петровський, Е.
Гуссерль, В. Мейєрхольд, О. Таїров, К. Станіславський та ін.
ШПІР (СПІР) Африкан Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російсько-німецький.
Філософ.
З лікарської родини.
Народився 15 листопада 1837 р. в с. Масляниківка Єлизаветградського повіту Херсонської
губернії Російської імперії (нині – Кіровоградський район Кіровоградської області України).
Помер 13 березня 1890 р. в м. Женева (Швейцарія). Похований на місцевому цвинтарі. Надгробок
прикрашає кам’яне Євангеліє із словами «І світло в тьму світить, і тьма не спіткала його», а також
останні слова Шпіра «Fiat lux».
Навчався в одному з приватних одеських пансіонів, Рішельєвському ліцеї, Чорноморській
юнкерській школі, слухав лекції в Гейдельберзькому університеті.
Гардемарином брав участь в захисті Севастополя (1854).
Яке вчений дебютував «Пошуки достовірного в області пізнання дійсного» (1867).
Потім настала черга книг «Заклик до друзів розумного способу життя», «Denken und Wirklichkeit»,
«Versuch einer Erneuerung der kritischen Philosophie», «Schriften zur Moralphilosophie», «Vermischte Schriften», «Philosophische Essays», «Forschung nach der Gewissheit der Erkenntniss der Wirklichkeit»,
«Vier Grudfragen»,
«Ueber Religion», «Joh.-Gottl. Fichte nach seinen Briefen», «Erorterung einer philosophishen Grundeinsicht»,
«Ueber Idealismus und Pessimismus», «Andeutungen zu einen widersprchlosen Denken», «Sinn und Folgen der modernen Geistesstromung».
Ш., емігрувавши спочатку до Німеччини (1867), а потім Швейцарії (1878), під кінець життя
офіційно відмовився від російського громадянства.
Особисте життя нашого земляка не було простим. Він рано втратив матір (1856), сам захворів на
хронічну форму запалення легень (1878).
М. Пулевич пізніше згадував: «Африкан Олександрович говорив мені: «Я близький був до
божевілля, але твори Вольтера врятували мене». ...Я був запрошений Африканом
Олександровичем для спільного проживання. Мабуть, самота йому набридла. І Господи! що це
була за життя! Все розписане погодинно. Ніхто у нас не бував і ми ні у кого. Серйозним читанням
він ніколи не ділився. Виписував «Основу» і Шевченка і читав мені, особливо що-небудь смішне.
Шевченко йому дуже подобався. ...Ще посилиніше почав читати і писати, став охайним до
педантичності. Хоча тримав слугу, проте сам чистив собі вбрання, сам замітав, витирав пил. За
моїми спостереженнями, робив це для моціону. Завів токарний верстат і, хоча не виходило жодної
речі, все-таки він щось виготовляв».
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – М. Пулевич, Г. Гельмгольц, В. Гофмейстер та ін.
ШПОЛЯНСЬКИЙ Амінад Петрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, пародист, мемуарист. Псевдоніми – Дон Амінадо, Гідальго, Дон.
З міщанської родини.
Народився 25 квітня (7 травня) 1888 р. в м. Єлизаветград Херсонської губернії Російської імперії
(нині – м. Кіровоград, адміністративний центр однойменної області України).
Помер 14 листопада 1957 р. в м. Париж (Франція).
Закінчив Єлизаветградську гімназію (1906), навчався на юридичному факультеті Новоросійського
і Київського університетів (1906-1910).
Працював помічником присяжного повіреного у Москві (1912-1915), кореспондентом газети
«Київська думка» (1918), кореспондентом газет «Сучасне слово» і «Південне слово» (1919-1920), редактором журналу «Зелена паличка» (1920-1921).
Член Товариства діячів періодичної преси і літератури (1914).
Друкувався в газетах «Сучасне слово», «Вільні думки». «Київська думка», «Голос Півдня»,
«Ранок», «Вранішній ранок», «Ранок Росії», «Вечір», «Сьогодні», «Останні новини», журналах
«Новий Сатирикон», «Ілюстрована Росія», «Жіноча справа», «Куліси», «Рампа і життя»,
«Будильник», ««.
310
Як літератор дебютував публікаціями в газеті «Голос Півдня».
Потім настала черга добірки віршів «З альбому пародій» (1915), п’єси у віршах «Весна
Сімнадцятого року» (1917), циклів оповідань «Нотатки романтика», «Маленькі оповідання»
(обидва – 1916).
Перу Ш. також належать книги «Пісні війни» (1914), «Дим без Вітчизни» (1921), «Розповідь про
хлопчика Данилка, про сіру кобилку, і ще про щось» (1922), «Наше маленьке життя» (1927),
«Накинувши плаща» (1928), «Невлучний сад» (1935), «У ті нечувані роки» (1951).
Наш земляк залишив книгу спогадів «Потяг на третій колії» (1954).
Більшовицького режиму не сприйняв, емігрувавши з великою групою письменників і вчених
пароплавом «Дюмон д’Юрвіль» до Франції (1920).
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – І. Бунін, В. Ходасевич, О. Толстой, М. Алданов, М.
Горький, Ф. Шаляпін, З. Гіппіус, Д. Брюсов, Д. Святополк-Мірський, Г. Іванов, І. Мозжухін, Е.
Багрицький, М, Декобра, А. Аверченко, О. Толстой, І. Сєвєрянін, С. Чорний, К. Бальмонт, О.
Купрін, Г. Львов, П. Мілюков, В. Ходасевич, Н. Берберова, Б. Рунт, П. Бобринський, Л. Зуров та
ін.
ШРЕНК Леопольд Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Етнограф, географ, зоолог, натураліст. Автор наукового терміну «палеоазіатські народи»; автор
перших словників гіляків (нівхів), айнів, ульчів; перший директор музею антропології і етнографії
на теренах Російської імперії (1879).
З поміщицької родини. Батько, Шренк І., – поручик царської армії.
Народився 24 квітня (6 травня)1826 р. в маєтку Хітень Сумського повіту Харківської губернії
Російської імперії (нині – Сумська область України ).
Помер 8 (20) січня 1894 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Похований на Смоленському цвинтарі.
Закінчив московський приватний пансіонат Чермака (1845), Дерптський університет (1850),
стажувався в Берлінському і Кенігсберзькому університетах (1850-1852).
Працював ад’юнктом (1854-1863), екстраординарним (1863-1865), ординарним (1865-1894)
академіком Петербурзької академії наук, директором Петербурзького музею антропології і
етнографії (1879-1894).
Учасник експедиції на Амур та Сахалін (1854-1856).
Академік Петербурзької академії наук (1863).
Почесний член Уральського товариства любителів природи (1871).
Почесний член Віденського орнітологічного товариства (1882).
Член-кореспондент Американського товариства орнітологів (1883).
Почесний член Італійського товариства антропології, етнології і порівняльної психології (1884).
Почесний член Берлінського географічного товариства (1889).
Член-кореспондент Віденського антропологічного товариства (1890).
Почесний член Віденського антропологічного товариства (1893).
Член Конференції Миколаївської морської академії (1877).
Кавалер орденів св. Володимира 4-го (1857) і 3-го (1871) ступенів, св. Станіслава I-го ступеня
(1877).
Кавалер Костянтинівської золотої медалі (1870).
Друкувався в журналах «Нотатки імператорської академії наук»,
Як учений дебютував дослідженням «Ueber die Luchsarten des Nordens und ihre geographische
Verbreitung» (1850).
Потім настала черга наступних доробків: «Нарис фізичної географії Північно-японського моря»
(1869), «Про течії Охотського, Японського і суміжних з ними морів: за термометричними
спостереженнями, виконаними російськими військовими човнами» (1874), «Про інородців
Амурського краю» (1883), чотиритомника «Reisen und Forschungen im Amurlande in den Jahren
1854-1856» (1858-1895).
Перу Ш. також належить низка праць, присвячених вивченню побуту сибірських самоїдів та
інших народностей.
Іменем нашого земляка названі осетер, полоз, низка рослин Далекого Сходу.
Його ім’я носить один з хребтів і вершина Західно-Сахалінських гір.
311
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – К. Бер, В. Радлов, Ф. Овсянніков, М. Міклухо-Маклай, О.
Штраух, Ф. Руссов, Г. Гельмерсен, П. Супруненко, А. Шіфнер, І. Поляков, Е. Ухтомський, Я.
Шишмарьов, І. Мінаєв, О. Штакельберг, Д. Клеменц та ін.
ШТЕРЕНБЕРГ Давид Петрович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Художник.
З родини підприємця.
Народився 14 (26) липня 1881 р. в м. Житомир Волинської губернії Російської імперії (нині –
адміністративний центр однойменної області України).
Помер 1 травня 1948 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Ваганьківському
цвинтарі.
Навчався в одній з одеських приватних художніх студій (1905-1906), віденській академії мистецтв
(1906-1907), паризькій академії Вітті (1907-1917).
Працював завідуючим відділом образотворчих мистецтв Наркомосвіти (1918-1920), викладачем
Московських державних Вільних художніх майстерень, Вищого державного художньо-технічного
інституту (усе – 1920-1930).
Один з організаторів і голова Товариства художників-станковістів (1925-1930).
Серед найвідоміших доробків: «Бал в Бюїллє» (1913-1914), «Оселедці» (1917-1918), «Натюрморт
із лампою» (1920), «Ониська» (1926), «Агітатор» (1927), «Старе» (1927), «Трави» (1929), серія
дитячих книжок-картинок (1930–1931), ілюстрації до «Одеських розповідей» І. Е. Бабеля (1932), серія «Біблійні сюжети» (1947-1948).
Ш. оформляв спектаклі: «Груди Тірезія» (1917), «Ділова людина» (1922), «Людина повітря»
(1928), ілюстрував дитячі книжки «Мої іграшки», «Посуд», «Візерунки», «Фізкультура», «Квіти»
(1928-1931).
Твори нашого земляка зберігаються в Третьяковській галереї (м. Москва, РФ), Російському
державному музеї (м. Санкт-Петербург, РФ), приватних зібраннях.
Ш. – яскравий представник постфутуристичноого образотворчого мистецтва, перехідного від
авангарду до «тихого мистецтва» середини 20 ст. Полотнам притаманні загострена експресивність
образів, лаконічна композиція, чіткість і узагальненість малюнка, підкреслена площинна побудова
простору.
Після ранніх помірно-абстракціоністських експериментів розробив особливий тип площинного
натюрморту, часом декоративного, часом гостро драматичного.
Нині створено Міжнародний фонд Давида Штеренберга.
В московському Центрі мистецтв пройшла виставка натюрмортів нашого земляка (2000).
Видавництво «Мости культури» випустило альбом «Символ і метафора в творчості художника»
(2005).
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – П. Пікассо, К. Малевич, А. Озанфан, М. Шагал, В.
Лебедєв, Ж. Брак, В. Кандинський, А. Матіс, А. Мартен, В. Татлін, М. Утрілло, К. ван Донген, Е.
Англад, А. Луначарський, Р. Фальк, А. Камароз, М. Ларіонов, А. Лентулов, Л. Попов та ін.
ШУЛЬГІН Василь Віталійович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, журналіст, правник, політичний діяч.
З дворянської родини. Батько, Шульгін В., – історик, викладач Київського університету св.
Володимира.
Народився 1 (13) січня 1878 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 13 лютого 1976 р. в м. Володимир СРСР (нині – адміністративний центр однойменної
області РФ). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив 2-гу Київську гімназію (1895), юридичний факультет Київського університету св.
Володимира (1900).
Був редактором газети «Киянин» (1913-1914), начальником земського передового
перев’язувально-годувального загону (1915-1917), керівником «Руського національного союзу»
(1917), редактором газети «Росія» (1918-1919), керівником Комісії з національних справ при
Верховному командувачеві Добровільної армії (1919-1921).
Добровольцем пішов на фронт (1914), зазнав поранення.
312
Депутат Державної Думи Російської імперії від Волинської губернії. Виступив проти скасування
смертних вироків (1908).
Був в числі тих, хто готував і редагував «Акт відмови Михайла Олександровича від престолу».
Ш. – один з лідерів монархічної групи націоналістів.
Провідний ідеолог «білого руху». Його газета «Киянин» мала антиукраїнський напрям.
Жовтневої революції не сприйняв, створивши в Києві секретну організацію під назвою «Абетка».
Сповідував боротьбу з більшовизмом, вірність союзникам і монархії. Брав участь у формуванні
Добровольчої армії. Після закінчення Громадянської війни – емігрував: спочатку до Болгарії, Німеччини, Франції (1922-1931), а потім Югославії (1931-1944).
Поступово відійшов від політичної діяльності (1937).
Після входу радянських військ до країн Західної Європи, заарештований «за антирадянську
діяльність» і доставлений до Москви (1944). Засуджений до 25 років позбавлення волі.
Звільненого достроково з в’язниці Ш. відправили в заслання до м. Володимир (1956).
Наш земляк – автор книг «Донедавна» (1910), «В країні свобод» (1914), «Дні» (1925), «1920»
(1921), «Три столиці» (1927), «Що нам в них не подобається. Про антисемітизм в Росії» (1929),
«Пригоди князя Воронецького» (1934), «Листи російським емігрантам» (1961).
Його перу також належать розвідки «Дещо фантастичне», «Досвід Леніна», цикл оповідань
«Містика».
Що стосується особистого життя, то Ш. рано втратив батька, котрий помер у рік народження сина
(1878). Під час громадянської війни загинули брати і сини. Перша дружина, колив він її залишив, звела рахунки з життям.
Нашого земляка реабілітувала Генеральна прокуратура РФ (2001).
Керенський, А. Денікін, В. Степанов, І. Романовський, Є. Климович, Д. Андрєєв, П. Долгоруков, П. Врангель, І. Демидов та ін.
ШУЛЬГІН Микола Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Публіцист, перекладач. Псевдонім – Микола Іванов.
З дворянської родини.
Народився в 1832 р. в с. Тимофіївка Херсонської губернії Російської імперії (нині – Іванівський
район Херсонської області України).
Помер в 1882 р.
Навчався в 1-му Московському кадетському корпусі.
Служив в артилерійських військах, був редактором газети «Якір» (1864), видавцем журналу
«Живописний огляд» (1872-1882).
Ш. – учасник оборони Севастополя (1854-1855).
Друкувався в сатиричному аркуші «Оса», журналах «Діло», «Русь», «Народне багатство».
Як літератор дебютував в статтями в петербурзьких газетах (1860).
Його перу належать доробки «Наша земська спроба», «Статистичні програми», «З приводу
заходів відносно розколу» (1864), «Декілька слів про народну освіту» (1863).
А ось що про нашого земляка пише А. Западов в книзі «Історія російської журналістики XVIII-
XIX століть»: «Діло» було задумане М. І. Шульгіним ще в пору виходу «Російського слова» й
«Сучасника». Проте він, не сподіваючись зібрати необхідне число передплатників, зволікав з
виданням свого журналу. Після закриття демократичних органів в 1866 р. між редактором
«Російського слова» Благосвєтловим і Шульгіним була укладена угода про випуск «Діла» як
безпосереднього продовжувача журналу «Російське слово». Офіційним редактором «Діла» до 1880
р. залишався Шульгін, але його фактичним керівником весь цей час був Благосвєтлов. Окрім них, безпосередню участь в справах редакції в 70-і роки приймав також А. К. Шеллер-Михайлов, якому
було доручено редагування белетристичного відділу. Благосвєтлов прагнув зробити журнал таким
же яскравим і популярним, яким було «Російське слово». Для цього він згуртував навколо «Діла»
товаришів по колишній роботі, не зважаючи на ризикованість такого кроку, бо Шульгін був вже
попереджений владою, що в його журналі небажана участь співробітників «Російського слова».
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – П. Гайдебуров, П. Полєвой, В. Міхневич, Г.
Благосвєтлов, П. Биков, П. Сухонін, К. Станюкович, Д. Карч-Карчевський, М. Арістов, П. Якобі, В. Острогорський, І. Дурново, П. Ткачов та ін.
313
ШУЛЬЦ Бруно Якубович
Національний статус, що склався у світі: польсько-єврейський.
Письменник, графі, перекладач.
З міщанської родини. Батько, Шульц Я., – крамар.
Народився 12 липня 1892 р. в м. Дрогобич Австро-Угорської імперії (нині – районний центр
Львівської області України).
Розстріляний гестапівцями 19 листопада 1942 р. в м. Дрогобич Австро-Угорської імперії (нині –
районний центр Львівської області України). Місце поховання – не відоме.
Закінчив Дрогобицьку гімназію, навчався у Львівському політехнічному інституті (1913-1914), Віденській академії мистецтв (1914-1915), стажувався в Парижі та Варшаві.
Працював вчителем гімназії ім. Владислава Ягайла (1924-1941).
Лауреат Золотого Лавра Польської Академії Літератури (1938).
Друкувався в часописах «Wiadomosciami Literackimi», «Studia».
Перу Ш. належать книги «Цинамонові крамниці» (1934), «Санаторій під клепсидрою» (1937), есе
«Міфологізація реальності», стаття «Зоф’я Налковська на тлі своєї нової повісті» (1939).
Перекладав «Процес» Ф. Кафки.
Цикл малюнків «Ідолопоклонна книга» викликав різну реакцію – від визнання нашого земляка як
талановитого художника до звинувачень у порнографії. Частина його доробків виконана складною
і рідковживаною технікою «cliche-verre» (продряпування на засвіченому фотопапері).
Під час входу на Західну Україну радянських військ Ш. змушують намалювати портрет Й.Сталіна
й полотно «Звільнення народу Західної України». Потім арештовують за використання
«націоналістичних» блакитних і жовтих кольорів.
За творами нашого земляка Т. Кантор поставив спектакль «Клас, що помер»; В. Хас зняв художній
фільм за повістю «Санаторій під клепсидрою»; С. і Т. Куай – анімаційні фільми «Вулиця
Крокодилів». У свою чергу, Д. Вулріч поставив оперу «Вулиця Крокодилів».
Життю та творчості нашого земляка присвятили романи Д. Гроссман «Бруно» (1986), С. Оззік
«Месія із Стокгольма» (1987), У. Ріккареллі «Людина по імені, здається, Шульц» (1998), повість-
хроніку Б. Хазанов «Чудотворець» (1990).
У США кращого зарубіжного автора року відзначають премією Ш.
За ініціативи ЮНЕСКО планета відзначила рік Бруно Шульца (1992).
Українською мовою твори Ш. перекладали А. Шкраб’юк, М. Яковина; російською – А. Еппель, Л.
Цив’ян.
Збірка рукописів, рисунків, графік та листів Бруно Шульца зберігається у Варшавському музеї
Літератури ім. А. Міцкевича, декілька рисунків – у Львівській галереї мистецтв.
У фондах відділу мистецтв Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України
нещодавно була виявлена одна з графік Шульца, яка вважалась втраченою.
Музей «Дрогобиччина» має на збереженні кілька реставрованих фресок з вілли Ландау.
Євреї вирубали п’ять фресок Б. Шульца в Дрогобичі й вивезли до меморіального музею
Холокосту в Ізраїль (2002).
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – В. Ріфф, Ю. Тувім, Д. Вогель, С. Віткевич, Д.Фогель, З.
Налковська, В. Гомбрович, А. Плоцкер, Г. Кжетуська, С. Подгурський, Т. Бреза та ін.
ШУМЛЯНСЬКИЙ Павло Михайлович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Лікар.
З міщанської родини.
Народився в 1754 р . в с. Малі Будищі Полтавської губернії Російської імперії (нині – в межах м.
Полтава, адміністративного центру однойменної області України).
Помер в 1824 р. в м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної
області України).
Навчався в Києво-Могилянській академії, Петербурзькому генеральному шпиталі (1773-1779),
Страсбурзькому університетові (1784-1789).
Служив в Київській духовній консисторії (до 1773), військовим лікарем в низці полків (1779-
1784), працював викладачем кронштадтської (1793-1795) і московської (1795-1800) хірургічних
шкіл, Московської медико-хірургічної академії (1800-1806), директором Московського заводу
хірургічних інструментів (1801-1806), викладачем Харківського університету (1806-1817).
314
Почесний член Петербурзької медико-хірургічної академії.
Член «Товариства змагальників медичних і фізичних наук» при Московському університеті.
Як вчений дебютував розвідкою «Про безпосередню причину місцевого запалення» (1789).
Потім настала черга наступних доробків: «Пояснення випробуваної дії води на тіло, вогнем
охоплене й холодом вражене» (1792), «Думки про протипожежні заходи» (1805), «Випробування
мінеральних вод Полтавської губ. Костянтинівського повіту на дачах Ковалевської» (1806), «Про
випробування мінеральних вод на дачі Кочубея, у селі Дубові Гряди» (1806), «Про фізичні
способи життя» (1806), «Коротка настанова – як вберегти себе від прилипливих хвороб простими
загальнодоступними засобами» (1814), «Примітки з доповненнями до науки про вивихи кісток»
(1821).
Ось що пишуть про нашого земляка В. Лісовий і Ж. Перцева у розвідці «Початок медичного
факультету Імператорського Харківського університету»: «Відповідно до п.52 статуту професори
університету повинні були виступати з ученими повідомленнями на особливих щомісячних
засіданнях ради. У цьому плані слід зазначити твір проф. Шумлянського... З повним правом можна
сказати, що П. М. Шумлянський поклав початок науковій праці на медичному факультеті. Його
роботи були присвячені різним питанням оперативної хірургії, лікуванню інфекційних хвороб й
вивихів, вивченню мінеральних вод Полтавської губернії. ...Вивчаючи різні системи медичної
освіти, серед яких і закордонні, П. М. Шумлянський розробив і подав ще в 1798 р. свій проект
реорганізації медичного освіти на теренах Російської імперії».
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – І. Книгін, О. Рославський-Петровський, Д. Багалій, М.
Попов, І. Ризький, Х. Сулима, Л. Ванноті та ін.
ЩАСНИЙ Олексій Михайлович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Військово-морський діяч. Рятівник російського Балтійського флоту.
З дворянської родини. Батько, Щасний М., – генерал-лейтенант артилерії.
Народився 4 (16) жовтня 1881 р. в м. Житомир Волинської губернії Російської імперії (нині –
адміністративний центр однойменної області України).
Розстріляний за вироком Революційного трибуналу при ВЦВК Рад робочих, селянських і козачих
депутатів 22 червня 1918 р. в революційному м. Москва (нині – столиця РФ).
Навчався в Київському кадетському корпусі (1892-1896), закінчив Петербурзький морський
корпус (1901), Мінний офіцерський клас (1905).
Служив офіцером канонерського човна «Бурун» (1901), в. о. ротного командира крейсера
«Пластун» (1901-1902), вахтовим офіцером броненосця «Севастополь» (1903), мінним офіцером
канонерського човна «Манджур» (1903-1904), вахтовим офіцером крейсера «Діана» (1904),
молодшим мінним офіцером учбового човна «Європа» (1905), капітаном міноносця № 217 (1905),
старшим мінним офіцером учбового човна «Миколаїв» (1906-1907), другим флагманським мінним
офіцером похідного штабу (1907-1909), в. о. другого флагманського мінного офіцера штабу
командуючого морськими силами Балтійського моря (1909-1912), старший офіцер лінійного човна
«Полтава» (1914-1916), командиром ескадреного міноносця «Прикордонник» (1916-1917), штаб-
офіцером для доручень штабу командуючого флотом Балтійського моря (1917), першим
помічником начальника військового відділу Центробалту (1918).
Учасник російсько-японської війни (1904-1905).
Врятував 236 військових суден Балтійського флоту від захоплення ворогом (1918).
Кавалер російських орденів св. Станіслава 2-го ступеня (1909), св. Ганни 2-го (1914) і 3-го
ступенів (1907), срібної медалі «За війну 1904-1905 рр.», знака «Захисник фортеці Порт-Артур», прусського ордена Корони 4-го ступеня (1905).
За критику некваліфікованих наказів більшовицького вищого військово-політичного керівництва
заарештований (за особистим розпорядженням Л. Троцького). Абсурдний крок мотивували
відверто надуманими звинуваченнями в «посадових злочинах і контрреволюційних діях». Останні
полягали в тому, що Щ. Буцімто сповідував «диктатуру флоту» на противагу «диктатурі
пролетаріату».
Наш земляк став першим, кому в більшовицькій Росії винесли судовий смертний вирок.
Знаменно: на засідання Ревтрибуналу і на останню зустрічі з дружиною Щ. одягнув українську
вишиванку.
Посмертно реабілітований (1995).
Ім’я Щ. присвоєно одній з вулиць м. Житомир (1992).
315
У м. Санкт-Петербург вийшла книга Є. Шошкова «Начальник морських сил О. М. Щасний»
(2001).
Серед друзів та близьких знайомих Щ. – Колчак О., С. Зарубаєв, О. Лівен, Г. Граф, О.
Домбровський та ін.
ЩЕЛКОВ Іван Петрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Фізіолог. Фундатор експериментальних фізіологічних досліджень на теренах Російської імперії.
З купецької родини.
Народився 21 лютого (5 березня) 1833 р. в м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 14 (27) травня 1909 р. в м. Судак Таврійської губернії Російської імперії (нині – Автономна
Республіка Крим України).
Закінчив Харківську гімназію №2 (1846-1850), медичний факультет Харківського університету
(1855), стажувався в Віденському, Берлінському, Паризькому, Празькому університетах (1858-
1861).
Працював помічником ординатора Харківської хірургічної клініки (1856-1857), викладачем (1857-1881), проректором (1881-1884), ректором (1884-1890) Харківського університету, ректором
Варшавського університету (з 1890).
Почесний мировий суддя (1870).
Почесний член Ради Харківського університету (1892).
Кавалер орденів св. Анни II ступеня, св. Станіслава I ступеня, св. Володимира III ступеня.
Засновник харківської школи фізіологів.
Уперше в Росії організував фізіологічну лабораторію, що дозволило започаткувати на теренах
імперії експериментальні дослідження.
Наукові праці нашого земляка присвячені фізіології. Його перу належать наступні доробки:
«Anatomica et physiologica apparatus urinarii in animalibus vertebralis descriptio» (1857), підручник з
фізіології.
А ось що про нашого земляка згадував І. Мечников: «Говорячи про російських фізіологів, не можу
не згадати мого вчителя проф. І. П. Щелкова з Харкова. До нього викладання фізіології в
університеті велося по-стародавньому. Становище змінилося відразу з поверненням із-зі кордону
Щелкова, який побував у низці кращих німецьких лабораторій. Викладання його носило повністю
науковий характер і супроводжувалося мистецьки поставленими дослідами. Щелков улаштував
малюсіньку лабораторію, забезпечену необхідними посібниками, і дав притулок у ній двом учням, один з яких – автор цих рядків. Там я здійснив свою першу учнівську роботу з фізіології».
Що стосуєтьься особистого життя, то Щ. Рано втратив батька (1845).
Серед друзів та близьких знайомих Щ. – І. Мечніков, М. Сумцов, Р. Вірхов, К. Людвіг, В.
Данилевський, Е. Дюбуа-Реймон, І. Лосієвський, Е. Брюкке, Ж. Хасаханова, Д. Лямбль та ін.
ЩЕРБИНА Григорій Степанович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Дипломат.
З міщанської родини. Батько, Щербина С., – столяр.
Народився 17 (29) листопада 1868 р. в м. Чернігів Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Убитий 27 березня (9 квітня) 1903 р. в м. Косівська Митровиця (Сербія). За заповітом похований
біля стін чернігівського Свято-Троїцького собору. На табличці викарбувано напис: «Щербина
Григорій Степанович загинув у Сербії в 1903 році».
Закінчив Чернігівську гімназію (1886), московський Лазаревський інститут східних мов (1889).
Працював чиновником Азіатського департаменту Міністерства іноземних справ Російської імперії
(1889-1891), аташе при російському посольстві в Константинополі; в Уксюбі (нині – Скоп’є); в
Єгипті (1891-1897), віце-консулом в албанському Скутарі з виконанням обов’язків міністра-
резидента в чорногорській Цетиньї (1897-1903), консулом в сербській Митровиці (1903).
Член Російського географічного товариства (1894).
Посмертно почесний член Сербського літературного товариства (1904).
А ось якими словами згадував нашого земляка Є. Андрєєвський: «Отець Іоанн Кронштадський,
познайомившись з ним (Щербиною Г. – авт.) під час перебування його на учбовій службі в
316
Азіатському департаменті МЗС, прийшов в крайній захват від всіляких його якостей; він, за
першої ж зустрічі зі мною, не міг знайти слів для висловлення на його адресу найвищої похвали і, потім, щоразу, бачачись зі мною, по-перше, неодмінно згадував про нього, а по-друге, крім того, що поспішав розсипатися в серцевих похвалах йому, висловлював по відношенню до нього
найкращі свої побажання. «Ну вже, – говорив о. Іоанн, – і земляк же у Вас чернігівський Щербина, ось воістину гідна людина, пішли йому Господи у всьому добра і щастя, рідкість, а не людина».
У Митровиці городяни і офіцерів гарнізону вставили пам’ятник Щ. (1928), який знищили
албанські бойовики (1999).
Серед друзів та близьких знайомих Щ. – І. Зінов’єв, В. Машков та ін.
ЮЗЕФОВИЧ Михайло Володимирович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Державний і громадський діяч, археолог, літератор. Літературний криптонім – Л. П.
З дворянської родини. Брат, Юзефович В., – обер-секретар розпорядчого відділу канцелярії
Синоду.
Народився 17 червня 1802 р. в с. Сотниківка Пирятинського повіту Полтавської губернії
Російської імперії (нині – Яготинський район Київської області України).
Помер 21 травня 1889 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України). Похований на
Аскольдовій могилі.
Закінчив благородний пансіон при Московському університеті (1819).
Служив юнкером, корнетом, поручиком, штаб-ротмістром, майором Чугуївського уланського
полку (1821-1839), інспектором народних училищ в м. Київ (1840-1856), головою Тимчасової
комісії з розбору стародавніх актів при київському, подільському і волинському генерал-
губернаторствах (1857-1889).
Голова Київської археологічної комісії (1857).
Голова розпорядливого комітету Київської міської публічної бібліотеки (1865).
Голова комісії із зведення пам’ятника Богдану Хмельницькому у Києві.
Член Копенгагенського товариства північних антикваріїв (1845).
Член Російського географічного товариства (1852).
Кавалер орденів св. Володимира 4-го ступеня, св. Ганни 2-го ступеня з мечами.
Друкувався в наступних ЗМІ: «Вітчизняні нотатки», «Російський архів», «Одеський альманах»,
«Основа», «Вісник Південно-західної і Західної Росії», «Київський телеграф», «День»,
«Московські відомості», «Киянин», «Додаток до «Вологодських єпархіальних відомостей», «Праці
3-го археологічного з’їзду».
Як літератор дебютував добіркою віршів в «Одеському альманасі» (1831).
Потім настала черга доробків «Відповідь панові Падалиці», «Загальні міркування про народні у
нас школи», «Про пам’ятник тисячоліттю Росії», «Відповідь Грабовському про Литву і західні
губернії», «Замітки з університетського питання» (усі – 1862), «Характеристика церковних
православних братерств» (1863), «Чи можливий мир з нами польської шляхти» (1864), «З приводу
пам’ятника Богдану Хмельницькому» (1869), «Богдан Хмельницький в російській історії» (1870),
«Єврейське у нас питання» (1871), «Пам’яті Пушкіна» (1880), «Наша ліберальна інтелігенція»
(1882).
Перу нашого земляка також належать збірник віршів «На прощання (1878), не опублікована драма
«Мазепа».
Поет А. Подолинський присвятив нашому землякові вірш «Мелодія» (1831).
Серед друзів та близьких знайомих Ю. – М. Гоголь, О. і Л. Пушкіни, М. Лермонтов, В.
Жуковський, П. В’яземський, М. Глинка, О. Грибоєдов, О. Бальзак, Ф. Тютчев, І. Аксаков, А.
Подолинський, П. Плетньов, Я. Бальмен, А. Майков, М. Максимович, П. Анненков, М. Раєвський, Д. Давидов, О. Нікітенко, С. Стішинський, Д. Бибиков, Ф. Скарятін та ін.
ЮРКЕВИЧ Памфіл Данилович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Філософ, психолог, педагог. Світовий фундатор «філософії серця».
З родини священика.
Народився 16 (28) лютого 1826 р. в с. Ліпляве Золотоніського повіту Полтавської губернії
Російської імперії (нині – Канівський район Черкаської області України).
317
Помер 4 (16) жовтня 1874 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ). Похований на
цвинтарі Данилового монастиря.
Навчався в Переяславській духовній семінарії (1844-1847), закінчив Київську духовну академію
(1847-1851).
Працював наставником по класу філософічних наук (1851-1858), екстраординарним професором
(1858-1861) Київської духовної академії, викладачем (1861-), деканом історико-філологічного
факультету (1869-1873) Московського університету.
Друкувався в «Журналі Міністерства народної освіти», «Працях Київської духовної академії».
Дебютував науковою працею «Ідея» (1859).
Потім настала черга доробків: «Серце і його значення в духовному житті людини...», «З науки про
людський дух», «Матеріалізм і завдання філософії» (усі – 1860), «Доказ існування Бога» (1861),
«Педагогічна література», «Загальні основи методики» (обидва – 1864), «Читання про виховання»
(1865), «Курс загальної педагогіки з додатками» (1869), «Ідеї і факти з історії педагогіки», «План і
сили для початкової школи» (обидва – 1870).
Ідея, з погляду нашого земляка, – об’єктивно реальна сутність речі, її розумна основа, «норма» і
«закон» її існування.
Визнаючи значення досвіду і спостереження, Ю. висував вимогу знаходити і тлумачити ідею через
явища наявної дійсності.
Він також розвинув християнське вчення про серце як найглибшу основу людини. У вихованні
дитини вирішальну роль відводив формуванню її духовного світу на основі християнської етики в
родині. Виступав проти європейського раціоналізму.
Критикував вчення М. Чернишевського, І. Сєченова.
Роботи нашого земляка багато в чому визначили проблематику подальшого розвитку
філософського ідеалізму в Росії (В. Соловйов, П. Флоренський, Г. Шпет).
Серед друзів та близьких знайомих Ю. – М. Антонович, І. Нечуй-Левицький, В. Соловйов, В.
Ключевський та ін.
ЮРЧЕНКО Василь Григорович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Священик. В чернецтві – Варсонофій (1916). Зарахований до лику святих Російською
Православною Церквою (2008).
З селянської родини.
Народився 18 (31) серпня 1883 р. в с. Лозуватка Єлизаветградського повіту Оситнязької волості
Херсонської губернії Російської імперії (нині – Кіровоградський район Кіровоградської області
України).
Помер 17 жовтня 1954 р. в м. Херсон СРСР (нині – адміністративний центр однойменної області
України). Похований на міському цвинтарі.
Закінчив Новгородківську церковно-вчительську школу (1904), Херсонську пастирсько-
місіонерську семінарію (1915).
Був учителем Олександрійської початкової школи (1904-1907), Києво-Печерської лаври (1907-
1915), ігуменом Свято-Григорівського Бізюкового монастиря (1915-1920), священиком храму с.
Високі Буєраки поблизу Єлизаветграда (1921-1923), місіонером з боротьби з обновленством
Олександрійського округу (1923-1924), настоятелем храму в ім’я Покрова Пресвятої Богородиці
(1924-1926), настоятелем в м. Первомайськ Одеської єпархії (1926-), кліриком краматорської
Свято-Покровської церкви (1948-1950), настоятелем херсонської Греко-Софіївської церкви (1950-1951), настоятелем Троїцької церкви в с. Стара Збур’ївка Голопристанського округу Херсонської
області (1951-1954), священиком херсонського Катерининського собору (1954).
Уперше заарештований як «служитель культу» і відсидів декілька місяців у буцегарні (1920).
Удруге заарештований за «активну боротьбу з оновленцями» і майже рік посидів в
Олександрійській в’язниці (1923).
Утретє заарештований за «організацію народного бунту» (1924).
Удесяте заарештований за «релігійну діяльність», засуджений до 5-ти років ув’язнення і, зрештою, провів в колимських Темниківських та Алатирських концтаборах удвічі більше (1931-1936).
Унадцяте заарештований як «служитель культу» і на 5 ровів засланий на Колиму (1936-1941).
Усього наш земляк зазнав «рекордних» 25 арештів.
День пам’яті 4 (17) жовтня.
318
Серед друзів та близьких знайомих Ю. – О. Гагалюк, Н. Петін, М. Пєтухова, Б. Старк, П. Чуніхіна, Д. Стрижко, М. Ніколаєв, П. Тараненко, М. Піскановський, Г. Дерев’янченко та ін.
ЮШКЕВИЧ Семен Соломонович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник.
З міщанської родини.
Народився в 1868 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної
області України).
Помер 1927 р. в м. Париж (Франція).
Навчався в Одеських єврейському училищі, 2-й гімназії, закінчив медичний факультет Паризького
університету.
Друкувався в журналах «Схід», «Російське багатство», «Світ Божий», «Журнал для всіх»,
«Освіта», збірниках «Знання».
Як літератор дебютував в журналі «Російське багатство» оповіданням «Кравець» (1897).
Потім настала черга оповідань «Розпад», «Іта Гайне», «Євреї», «Наші сестри», «Новий пророк», повісті «Епізоди», роману «Леон Дрей», драм «Голод», «Король», «Мізерере», «Місто».
За життя мав двотомне (1906) та п’ятитомне (1903-1908) зібрання творів.
Не сприйнявши більшовицького режиму, емігрував до Франції (1920).
У статті «Юшкевич Семен Соломонович» А. Горнфельд пише: «Особливо характерна для
внутрішніх суперечностей обдарування Юшкевича мова його персонажів, то грубо перекладена з
«жаргону», на якому говорить єврейська народна маса, то якась особлива, риторично пишномовна.
У драмах Юшкевича ледь помітний рух, а дійові особи, котрі характеризуються не стільки
вчинками, скільки одноманітно-галасливими розмовами, індивідуалізовані дуже мало. Виняток
становить остання драма «Король», яка має сценічні і ідейні достоїнства».
А А. Бахрах у розвідці «Про одеський Жилблаз» доповнює трагічний портет: «За кордоном він
писав мало, та й прожив недовго – раптово помер від розриву серця, встигнувши перевидати деякі
старі свої книги і випустивши одну нову... Дещо спрощуючи, можна сказати, що лебедина пісня
Юшкевича, – «Епізоди» – написана людиною, котра була надзвичайно спостережливою і разом з
тим мала неабияке відчуття гумору... Створив книгу гірку і багато в чому навіть трагічну. Та й чи
могло бути інакше при описі тих похмурих днів?»
Серед друзів та близьких знайомих Ю. – М. Горький, Л. Андрєєв, А. Горнфельд, Л. Авербах та ін.
ЯБЛОНОВСЬКИЙ Олександр Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Прозаїк, критик, публіцист, журналіст. Справжнє прізвище – Снадзський.
З міщанської родини.
Народився 3 (15) листопада 1870 р. в Єлизаветградському повіті Херсонської губернії Російської
імперії (нині – Кіровоградська область України).
Помер 3 липня 1934 р. в м. Париж (Франція). Похований на цвинтарі Іссі-ле-Муліно.
Закінчив одну з Одеських гімназій, юридичний факультет Петербурзького університету.
Працював присяжним повіреним, фейлетоністом журналу «Освіта» (1903-1905), газет «Київська
думка» (1905-1916), «Російське слово» (1916-1918), «Ранок» і «Вечір» (1918-1920), «Вітрило»
(1920), «Відродження» (1925-1934).
Голова Ради Спілки російських письменників і журналістів (1928).
Постійний член правління Спілки письменників і журналістів в Парижі.
Друкувався в газетах «Київська думка», «Ранок», «Вечір», «Російське слово», «Луна», «Вітрило»,
«Відродження», «Кермо», «Син Вітчизни», «Сьогодні», «Останні вісті», журналах «Освіта»,
«Російське багатство», «Світ Божий».
Як літератор дебютував в журналі «Російське багатство» оповіданням «Недобитки» (1893).
Потім настала черга повістей «Гімназисти» (1901), «Діти вулиці» (1928), оповідань «Батюшка
Євстафій» (1921), «Філька» (1934).
Перу нашого земляка належать книги «Оповідання для дітей» (1921).
Залишив по собі спогади «Єгипет. Гості англійського короля».
За життя мав двотомне видання своїх творів (1922).
Більшовицької революції не сприйняв, емігрувавши спочатку до Єгипту (1920-1921), потім –
Німеччини (1921-1925) і, зрештою, – Франції (1925-1934).
319
У передмові до оповідання О. Яблоновського «Батюшка Євстафій» В. Леонідов зазначав:
«Яблоновський до кінця днів продовжував затято викривати нову владу в Росії і тих, хто їй
прислужував. У своїх нарисах він малював їдкі портрети Леніна, Красіна, Дзержинського, писав
про розпродаж культурних і церковних цінностей, висміював партійну цензуру.
Особливу ненависть викликали у нього «попутники» комуністів – Яблоновський не жалів отрути
й іронії, відгукуючись на твори Маяковського, Єсеніна, Білого, Вересаєва, Олексія Толстого.
Одним з головних «героїв» Олександра Олександровича став Горький – йому сатирик присвятив
цілий цикл памфлетів. ...Весь свій талант Олександр Олександрович направив на службу Білому
рухові».
Серед друзів та близьких знайомих Я. – О. Купрін, І. Бунін, Б. Орєчкін, А. Бухов, К. Левін, С.
Облонський та ін.
ЯВОРСЬКИЙ Семен Іванович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, філософ, священик. В чернецтві – Стефан (1689).
З шляхтянської родини.
Народився в 1658 р. в с. Явори Речі Посполитої (нині – Турківський район Львівської області
України).
Помер 24 листопада (8 грудня) 1722 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ).
Похований в Переяслав-Рязанському Донському монастирі.
Навчався в Києво-Могилянському, Львівському єзуїтському, Люблінському, Познанському,
Вільненському колегіумах.
Був керівником «Конгрегації пресвятої Діви» у Вільно, викладачем Києво-Могилянського
колегіуму (1698-1700), протектором Московської слов’яно-греко-латинської академії (1701),
митрополитом Рязанським та Муромським (1700-1702), екзархом та місцеблюстителем
всеросійського патріаршого престолу (1702-1721), главою Св. Синоду Російської православної
церкви (1721-1722).
Я. – один з найосвіченіших людей свого часу. Багато сил наш земляк віддавав видавничій справі в
якості рецензента, був редактором багатьох наукових видань, які виходили у Московській
друкарні.
Ще в Києво-Могилянському колегіумі він започаткував власні курси філософії і психології,
сповна використавши новітні досягнення європейських учених; повністю реформував навчальний
процес в Московській слов’яно-греко-латинській академії; засновує при ній театр, яким і керував.
Перу нашого земляка належать наступні доробки: «Курс психології», «Про святу Трійцю», «Про
церкву», низка поезій.
Проте головною працю вважається «Камінь віри» (1718), забороненої владою. Сміливо випущена
Ф. Лопатинським через 10 років, вона викликала шалену полеміку не лише в Росії, а й в Європі.
Особливим різким був відгук віденського богослова І.-Ф. Буддея. Видання вдруге заборонили.
Нині у м. Ніжин Чернігівської області ім’я Я. присвоєно одній з вулиць.
Серед друзів та близьких знайомих Я. – Ф. Лопатинський, В. Ясинський, І. Мазепа, М.Ломоносов, І. Обидовський, Я. Моравський, Я. Млодзяновський, Ф. Прокопович та ін.
ЯМЩИКОВА Маргарита Володимирівна
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменниця. Псевдоніми – Ал. Алтаєв, Чужий.
З дворянської родини. Батько, Рокотов В., – фундатор першого Київського народного театру і
першої публічної бібліотеки в Києві, видавець газети «Київський вісник»; донька, Л. Ямщикова-
Дмітрієва, – актриса, літератор (псевдонім – Арт. Феліче).
Народилася 22 листопада (4 грудня) 1872 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).
Померла 13 лютого 1959 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похована на Літературних
містках ленінградського (Санкт-Петербурзького) Волкового цвинтаря.
Закінчила петербурзькі малювальну школу Товариства заохочення мистецтв і Фребелівські
педагогічні курси.
Свого часу книги М. Ямщикової (Ал. Алтаєва) змагалися за популярністю з книгами М. Горького, і впродовж десятиліть видавалися великими тиражами, розходячись миттєво. Їх можна розділити
на чотири групи: казки і оповідання для дітей молодшого віку; повісті побутового характеру для
320
дітей старшого віку; біографії письменників, учених, громадських діячів; історичні романи і
біографії історичних осіб, змальовані на тлі історичних подій.
Друкувалася в журналі «Усесвітня ілюстрація», газетах «Сільська біднота», «Солдатська правда»,
«Біднота».
Як літератор дебютувала в журналі «Усесвітня ілюстрація» казкою «Зустріч Нового року» (1889).
Потім настала черга книг «Сніжинки» (1897), «Оповідання про маленьких людей», «Під гнітом
інквізиції» (обидві – 1904), «Ассан-хіз», «Під прапором Башмака» (обидві – 1906), «Чорна смерть»
(1907), «Зірка Італії» (1913), «Від землі» (1914), «В неволі і на волі» (1915).
Перу Я. належить близько 50 життєписів: «Хлопець-поет. Життя С. Я. Надсона», «Мігуель
Сервантес», «Леонардо да Вінчі», «Рафаель», «Мікеланджело», «Шіллер», «До вершин
мистецтва», «Пасинки Академії», «Чайковський», «Бетховен», «Бенвенуто Челліні».
Ім’ям Я. (Ал. Алтаєва) названа одна з вулиць м. Пскова (1971).
У селі Лог Плюсського району Псковської області функціонує меморіальний музей Я.
До 135-річчя з дня народження Я. у псковській бібліотеці «Джерело» пройшла конференція,
присвячена творчості письменниці (2007).
Наша землячка – автор книг мемуарів «Пам’ятні зустрічі», «Біля стін театру».
Серед друзів та близьких знайомих Я. – О. Гориневська, К. Чуковський, Л. Кассіль, М. Морозов, О. Агін, М. Кузьменко та ін.
ЯН Василь Григорович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Письменник, журналіст. Справжнє прізвище – Янчевецький Василь Григорович. Псевдоніми –
Овод, Садко.
З учительської родини.
Народився 23 грудня 1874 р. (4 січня 1875 р.) в м. Київ Російської імперії (нині – столиця
України).
Помер 5 серпня 1954 р. в м. Звенигород Московської області СРСР (нині – місто обласного
підпорядкування Московської області РФ).
Закінчив Ревельську гімназію, історико-філологічний факультет Санкт-Петербурзького
університету (1897).
Працював кореспондентом «Нового часу» й «Ревельських повідомлень» в Англії, під час русько-
японської війни – фронтовим кореспондентом Санкт-Петербурзького телеграфного агентства,
потім – спеціальним кореспондентом в Константинополі та на Балканах. Під час громадянської
війни редагував колчаківську військову газету «Вперед». Був викладачем в Санкт-Петербурзькій
гімназії, молодшим чиновником для особливих доручень при начальнику Закаспійської області,
економістом Самаркандського відділення Росбанку, наглядачем за колодязями в піщаних степах, робітником театру, редагував петербурзький журнал «Учень», виконував обов’язки помічника
редактора мінусинської газети «Влада праці».
Лауреат Державної премії СРСР (1942).
Кавалер ордена Бухарської золотої зірки III ступеня (1902).
Друкувався в газетах «Санкт-Петербурзькі відомості», «Ревельські вісті», «Кизил Узбекистон», журналі «Всесвітній слідопит».
Як літератор дебютував книгою «Нотатки пішохода» (1901).
Потім настала черга історичних творів. Це, насамперед, повісті «Фінікійський корабель» (1931),
«Вогні на курганах» (1932), романів «Чингізхан» (1939), «Батий» (1942), «До останнього моря»
(1955).
Чингізхан митцю прийшов у сні, про що той вранці написав:
Вчера во сне я видел Чингизхана:
Он мне хотел переломить хребет...
Но такова уж, видно, доля Яна:
Я все живу, а Чингизхана нет».
Критики небезпідставно прозу нашого земляка називали «бездоганно історичною». Сам
письменник зауважив: «Я вважаю, що минуле і сучасне зв’язані міцними узами й у значних подіях
минулого можна знайти дуже багато аналогічного та повчального, яке буде співзвучно нинішній
епосі».
Трагічно склалося сімейне життя Я. Перша його дружина рано померла. Другу, співачку О.
Янчевецьку-Виноградову, він дуже кохав. Проте громадянська війна розкидала їх. Сталося так, що
321
наш земляк, який ще з дореволюційних часів у службових справах перебував кордоном, повернувся з сином й донькою додому. А дружина, не знаючи про них нічого, невдовзі емігрувала
в Сербію. Шукала рідних, однак лише отримала інформацію, що всі вони загинули.
З часом вона вийшла заміж за випускника юридичного факультету Київського університету Ю.
Азбукіна і прожила з ним не одне десятиліття.
Після смерті Й. Сталіна у емігрантів з’явилася бодай якась змога спілкуватися з земляками. І якось
до рук співачки потрапила книга «Чингісхан» з портретом автора, в якому вона впізнала…
загиблого чоловіка. Ольга Петрівна почала розшуки. На жаль, В. Янчевецький на той час вже
помер, так нічого і не дізнавшись про долю дружини, яка так і дожила віку в Югославії.
Син, Михайло, архітектор по професії, після війни 1941-1945 рр. зазнав репресій і повернувся
додому лише в 1954 р.
У Києві одну з вулиць названо іменем видатного земляка (1976).
Серед друзів та близьких знайомих Я. – Л. Толстой, М. Горький, Р. Рильке, Вс. Іванов, В.
Миронова та ін.
ЯНОВСЬКИЙ Феофіл Гаврилович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Лікар. Фундатор першої бактеріологічної лабораторії в Києві.
З родини службовця. Батько, Яновський Г., – клерк Управління державного майна.
Народився 12 червня 1860 р. в с. Миньківці Подільської губернії Російської імперії (нині –
Дунаєвецький район Хмельницької області України).
Помер 8 липня 1928 р. в м. Київ СРСР (нині – столиця України).
Закінчив медичний факультет Київського університету св. Володимира (1883).
Працював лікарем госпітальної терапевтичної клініки (1883-1886), завідувачем терапевтичного і
інфекційного відділень міської (Олександрівської) лікарні, згодом перейменованої на Жовтневу
(1898-1904), завідувачем кафедри госпітальної терапевтичної клініки Новоросійського
університету (1904-1905), кафедри лікарської діагностики Київського університету св.
Володимира (1905-1914), кафедри госпітальної терапевтичної клініки (1904-1911), кафедри
факультетської терапії Київської медичної академії (з 1911).
Паралельно Я. виконував обов’язки співредактора журналів «Лікарська справа», «Український
медичний архів», «Питання онкології», був редактором 1-го видання Великої Медичної
Енциклопедії.
Академік Української АН (1927).
Постійний голова з’їздів терапевтів УРСР (1926).
Перу нашого земляка належать наступні доробки: «До біології тифозних бацил», «Туберкульоз
легень», «Про сухоти», «До семіотики гострих нефритів», «До семіотики і діагностики висипного
тифу», «Сучасний стан діагностики раку шлунка», «Клінічне значення запаху», «Про нервові
проноси».
Ім’я Я. присвоєно Інституту фтизіатрії і пульмонології АМН України.
На фасаді будинку №13б по вулиці Ярославів Вал м. Києва встановлено меморіальну дошку.
У селі Миньківці на території дільничної лікарні, яка носить відомого земляка, встановлено йому
пам’ятник і відкрито меморіальну кімнату-музей.
Серед друзів та близьких знайомих Я. – І. Карпенко-Карий, А. Зюков, К. Трітшель, В. Василенко, М. Заньковецька, В. Бец, В. Іванов, Г. Мінх, Б. Шкляр, Б. Вотчал, Ф. Примак та ін.
ЯНЧАРСЬКИЙ Чеслав
Національний статус, що склався у світі: польський.
Дитячий письменник.
З шляхтянської родини.
Народився 2 вересня 1911 р. в с. Грушвиця Волинського воєводства Польщі (нині – Рівненський
район Рівненської області України).
Помер 19 травня 1971 р. у м. Варшава Польської Народної Республіки (нині – Республіка
Польща).
Навчався на природничо-математичному факультеті Львівського і факультеті польської філології
Варшавського університетів.
Працював ведучим на радіо, кореспондентом низки дитячих видань, редактором тижневика
«Місь» (з 1957).
322
Член літературних угруповань «Волинь», «Околиця Поетів».
Лауреат літературної премії м. Варшава (1958), нагороди Голови Ради Міністрів ПНР (1960).
Ліриці притаманна делікатність образів та чуттєва тональність, особливо –у сповнених простотою
пейзажних мініатюрах.
Наш земляк – автор поетичних книг «Акварель» (1933), «Блакитна хустинка» (1936), «Викрій
аркуша» (1957), «Глечик та джерело» (1960), «Вірші з натури» (1966), «Портрет з гілля та зілля»
(1970).
Його перу також належать віршовані оповідання «Як Войтек став пожежником» (1950), «Нотки
цвіркуна» (1957), «Де мешкає казочка» (1958), цикл «Про Ведмедика-вухастика» (1960-70).
Твори Я. перекладені болгарською, вірменською, голландською, латвійською, німецькою,
російською, румунською, сербо-хорватською, словацькою, французькою мовами.
В СРСР існував діафільм «Нові друзі Ведмедика Вухастика».
А ось цікаве повідомлення «Пам’ятник Ведмедикові Вухастику з’явиться в Польщі» на
Podroze.onet.pl: «Популярний польський ведмедик «з опущеним вушком», герой книжок і вечірніх
телеказок, незабаром стане однією з визначних пам’яток Лодзі. Пам’ятник Ведмедикові Вухастику
з’явиться в Юзевському пасажі на Піотровській вулиці. Ідея увічнити персонаж Чеслава
Янчарського з’явилася під час одного з ефірів на місцевому радіо. Спочатку вирішили обмежитися
зіркою на Піотровській вулиці, але потім було вирішено створити пам’ятник-фонтан. Пам’ятник
буде представлений у вигляді колеса діаметром близько 20 метрів, в центрі якого скульптор
помістить Ведмедика Вухастика в компанії друзів: Поросяти, Зайчика і собаки Кручека – кожен
менше метра заввишки, аби діти могли фотографуватися з улюбленими героями».
Серед друзів та близьких знайомих Я. – З. Рихлицький, З. Гінчанка, С. Свяцький, Й. Чехович, З.
Александрова, В. Іванюк та ін.
ЯРОШЕНКО Микола Олександрович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник.
З родини військового. Батько, Ярошенко О., – генерал царської армії.
Народився 1 (13) грудня 1846 р. в м. Полтава Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 25 червня (7 липня) 1898 р. в м. Кисловодськ Російської імперії (нині – Ставропольський
край РФ). Похований на території Нікольського собору.
Закінчив Полтавський кадетський корпус (1855-1863), навчався в Петербурзькому Павловському
військовому училищі (1863-1865), закінчив Петербурзьку Михайлівську артилерійську академію
(1867-1870).
Завідував штампувальною майстернею Петербурзького патронного заводу (1870-1893),
дослужився до генерал-майора.
Я. – член й один з керівників славнозвісного «Товариства передвижників» (з 1876).
Перша картина нашого земляка – «Невський проспект вночі» (1875).
Потім були десятки інших, серед яких вирізняються: «Дівчина з рогачем» (1864), «Невський
проспект вночі» (1875), «Кочегар», «В’язень» (обидві – 1878), «Сліпі каліки під Києвом» (1879),
«Жебраки в Києво-Печерській лаврі» (1879-80), «Старе й молоде», «Студент» (обидві – 1881),
«Курсистка» (1883), «Всюди життя», «На гойдалці», «В горах Кавказу» (усі – 1888), «В теплих
краях» (1890), «Дівчина-селянка» (1891), «Хор», «Ельбрус у хмарах» (обидві – 1894).
Я. також – автор понад сотні психологічних портретів. Найвідоміші – І. Крамського (1876), П.
Стрепетової, Г. Успенського (обидва – 1884), Д. Менделєєва (1885), М. Ге (1890), В. Короленко
(1898).
Доробки нашого земляка зберігаються в Полтавському, Севастопольському, Харківському
художніх музеях, Київському музеї російського мистецтва (усі – Україна), Російському
Державному музеї, Самарському художньому музеї (обидва – РФ), інших зібраннях, а також в
приватних колекціях.
Переживав художник і не кращі хвилини. Так, його полотно «Біля Литовського замку» (1881)
влада виставляти заборонила (тема була пов’язана з замахом на життя петербурзького
градоначальника Ф. Трепова з боку народниці В. Засулич). Понад те, художника тиждень
протримала під домашнім арештом. Не вдалося йому уникнути і з’ясовування стосунків з
міністром внутрішніх справ Росії М. Лоріс-Меліковим.
323
В м. Кисловодськ (РФ) є вулиця імені Я. (1918), а також діє «Меморіальний музей-садиба
художника Ярошенка» (1962).
В чергову річницю смерті нашого земляка в м. Кисловодськ пройшла науково-практична
конференція (2006).
Серед друзів та близьких знайомих Я. – Л. Толстой, І. Крамський, О. Волков, П. Стрепетова, І.
Остроухов, Г. Успенський, М. Нестеров, М. Ге, В. Максимов, М. Салтиков-Щедрін, В. Короленко, І. Рєпін, А. і В. Васнєцови, С. Рахманінов, Л. Собінов, Ф. Шаляпін, К. Станіславський, А. Куїнджі, Д. Менделєєв (для останнього у прихистку нашого земляка, т. зв. «Білій віллі», навіть обладнали
лабораторію) та ін.
ЯСИНСЬКИЙ Антон Микитович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Історик.
З купецької родини.
Народився 22 вересня (4 жовтня) 1864 р. в с. Межиріччя Канівського повіту Київської губернії
Російської імперії (нині – Канівський район Черкаської області України).
Помер 13 листопада 1933 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).
Закінчив Київську гімназію №1 (1884), історико-філологічний факультет Київського університету
(1884-1888).
Був професором Юр’ївського університету (1896-1911), директором Московського педагогічного
інституту (1911-1919), професором Московського археологічного інституту (1920-1922),
викладачем Білоруського, Воронезького, Смоленського університетів (1922-1928).
Дійсний член Чеської академії наук (1907).
Дійсний член Білоруської академії наук (1928).
Член-кореспондент Королівського чеського товариства наук (1902).
Член Історичного товариства імені Нестора-літописця.
Голова Науково-літературного товариство при Тартуському університеті (1901).
Лауреат наукових премій ім. Ломоносова та ім. Котляревського.
Друкувався в «Університетських вістях».
Основні праці – «Історія Великої Хартії в XIII сторіччі» (1888), «Твори князя Курбського, як
історичний матеріал», «Московський державний архів в XVI столітті», «Донесення про Московію
Марка Фоскаріні» (усі – 1889), «Занепад земського устрою в Чеській державі X-XIII ст.» (1895),
«Про етнографічні і культурні відносини в середні віки» (1897), «Чеське свідоцтво XIV століття
про російське металеве виробництво», «Сприяння чехів успіхам германізації на берегах
Балтійського моря», «Причини падіння стародавньої Лівонії» (усі – 1898), «Про охорону і
заселення степової околиці Московської держави в кінці XVI і початку XVII століть» (1900),
«Основи соціального устрою чеського народу в епоху панування звичаєвого права», «Нариси та
дослідження з соціальної й економічної історії Чехії в середні віки» (обидві – 1901), «Основні риси
розвитку права в Чехії XIII-XV століть» (1902), «Федір Якович Фортинський, як учений і
професор» (1903), « Вступ до німецького права в селах Чехії XIV століття» (1903), «Присяга селян
за чеським середньовічним правом» (1904), «Лекції з історії середніх віків. Раннє середньовіччя»
(1910).
Наш земляк всебічно відстоював думку про переваги самостійності соціально-економічного
розвитку Чехії та негативний вплив на цей процес зайд.
Я. також вивчав проблеми руського й західноєвропейського середньовіччя.
Серед друзів та близьких знайомих Я. – В. Антонович, М. Конрад, Є. Тарле, М. Бречкевич, М.
Красножон, В. Іконников, О. Будилович, Ф. Крузе, Т. Фортинський, В. Богачов та ін.
ЯСИНСЬКИЙ Ієронім Ієронімович
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Письменник, журналіст. Псевдонім – Максим Бєлінський.
З поміщицької родини. Батько, Ясинський І., – адвокат.
Народився 18 (30) квітня 1850 р. в м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 31 грудня 1931 р. в м. Ленінград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Навчався в чернігівській гімназії, на природничих факультетах Київського та Петербурзького
університетів.
324
Працював чиновником Чернігівського акцизного управління, секретарем Чернігівської земської
управи, редактором «Земського збірника», журналів «Всесвітня ілюстрація», «Щомісячні твори»
(1900-1902), «Розмова» (1903-1908), «Нове слово» (1908-1914), газети «Біржові відомості».
Друкувався в газеті «Зоря», журналах «Слово», «Бджола», «Вітчизняні нотатки», «Вісник
Європи»«, «Підвалини», «Російський вісник», «Київський вісник», «Російський огляд»,
«Спостерігач», «Новий час».
Як літератор дебютував на сторінках київських та московських газет в середині 1870-х рр.
Звернув на себе увагу романами «Перше березня», «Під плащем Сатани», «Молода прорість»,
«Болотна квітка», «Спляча красуня», «Петербурзька повість», «Місто мертвих», «Іринарх
Плутархов», «Пророк», «Тарганячий бунт».
За життя вийшло зібрання творів в чотирьох томах (1888), зібрання романів в трьох томах (1888-1889), а також близько 40 окремих книг.
Три видання витримали його «Вірші».
Залишив по собі спогади «Роман мого життя» (1926).
А ось – витяги з листа С. Єсеніна І. Ясинському від 20 листопада 1916 р.: «Дорогий Ієроніме
Ієронімовичу! Дуже хотів би поговорити з Вами, але зовсім поневолили солдатські узи, так що й
вирватися не можу. Зараз готую книгу… Будьте ласкаві, Ієроніме Ієронімовичу, повідомте про
долю тих моїх віршів, які я Вам дав… Мені зараз дуже важливо заробити зайву десятку для сім’ї, яка через хвороби ледь не голодує».
Серед друзів та близьких знайомих Я. – С. Єсенін, А. Чехов, І. Гончаров, М. Салтиков-Щедрін, Д.
Линьов, В. Маковський, К. Чуковський, В. Бибиков, В. Немирович-Данченко, З. Гіппіус, Г.
Потапенко, К. Фофанов, В. Бехтерєв, О. Урусов, Ф. Фальковський та ін.
ЯЦЕНКО Олекса ндр Степанович
Національний статус, що склався у світі: російський.
Лікар. Першим на теренах Російської імперії і другим у світі здійснив заміщення дефектів шкіри
після вогнепальних поранень (1870), а також виконав операцію пульмонотомії з позитивним
результатом. У медицині існують наукові терміни «Спосіб Ревердена-Яценка», «Операція за
Яценком-Геккером».
З родини службовця. Батько, Яценко С., – клерк поштового відомства.
Народився в 1842 (1843?) р. в м. Сімферополь Російської імперії (нині – столиця автономної
Республіки Крим України).
Помер в жовтні 1897 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України). Похований біля
Аскольдової могили (цвинтар знесений).
Закінчив першу Юр’ївську гімназію (1861), медичний факультет Київського університету св.
Володимира (1867). Стажувався в Австрії, Британії, Німеччині (1870-1873).
Був земським лікарем в Херсонські губернії (1867-1870), професором кафедри теоретичної хірургії
Київського університету св. Володимира (1873-1882), завідуючим кафедрою госпітальної хірургії
(1882-1897).
Учасник часник північноамериканської, франко-пруської, сербсько-турецької воєн.
Гласний Київської міської думи (1886-1893).
Спеціалізувався з проблем загальної та військової хірургії, гастростомії, трансплантології.
Розробив методи блефаропластики, вільної пересадки шкіри; виконав першу в Росії успішну
операцію гастростомії (видалення пухлини твердої оболонки мозку); одним з перших застосував
антисептичне лікування ран у військово-польових умовах.
Всььго виконав понад 5000 хірургічних операцій.
Друкувався в журналах «Сучасна медицина», «Centralb. fur Medical Wissenschaft», «Вісті
Київського університету», ««Medical Jahrbuch», «Військово-медичний журнал».
Як вчений дебютував в журналі «Сучасна медицина» статтею «Чи проходять в паренхіму легенів
рідини, які дробляться звичайними пульверизаторами» (1864).
Потім настала черга наступних доробків: «Zur Lehre von der Behandlund penetrirender Brust und Lungenwunden» (1870), «Військово-медичні матеріали північноамериканської війни за звільнення
негрів», «До питання про перенесення чи прищеплення окремих шматочків шкіри до
грануляційних поверхонь» (обидва – 1871), «Огляд медико-хірургічної літератури франко-
пруської війни за 1871-72 рр.» (1873).
Наш земляк – співавтор «Підручника клінічної і оперативної хірургії (1883).
Його перу також належить «Звіт про діяльність київського польового лазарету в Сербії» (1877).
325
Серед друзів та близьких знайомих Я. – В. Караваєв, Т. Більрот, А. Флейшер, Г.-А. Барделебен, К.-
І.-М. Лангенбек, В. Діттель та ін.
326
Document Outline
.D0.9F.D0.BE.D0.B4.D0.BE.D1.80.D0.BE.D0.
.D0.92.D0.B8.D1.81.D1.82.D0.B0.D0.B2.D0.
.D0.9F.D0.B0.D1.80.D0.B8.D0.B7.D1.8C.D0.
.D0.A1.D0.BF.D0.B0.D0.B4.D1.89.D0.B8.D0.
YANDEX_52
proceeding
YANDEX_50
YANDEX_27
YANDEX_54
YANDEX_36
.D0.B7_.D1.83.D0.BA.D1.80.D0.B0.D1.97.D0
