КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Галинковский Яков [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ГАЛИНКОВСЬКИЙ Яків Андрійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, поет, перекладач, критик. Замовчуваний автор «Роздумів про ліричну поезію» та низки

інших творів російського класика Г. Державіна.

З дворянської родини.

Народився 6 (17) жовтня 1777 р. в Прилуцькому повіті Полтавської губернії Російської імперії

(нині – Прилуцький район Чернігівської області України).

Помер 16 (28) червня 1815 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Навчався в Києво-Могилянській академії (1785-1787), Прилуцькому та Переяславському пансіо-

нах, благородному пансіоні московського університету (закінчив в 1797).

Рахувався на військовій службі спочатку в лейб-гвардійському кінному полку (1790-1797), потім –

в кавалергардах (1797-1798), працював губернським реєстратором в Межовій канцелярії (1799-1800), секретарем в Головній соляній конторі (1800-1801), канцелярії Головного директора пошт

(1801-1804), колезьким асесором, письмоводителем канцелярії Державної ради (1804-1808), наглядачем училищ Лузького повіту В’ятської губернії (1808-1813), столоначальником

Провіантського департаменту Військового міністерства (1813).

Був видавцем журналу «Корифей, або Ключ літератури» (1802-1807), неодмінний секретар «Бесід

любителів руського слова» (1811-1825).

Друкувався в журналах «Північний вісник», «Муза», «Ранок», «Російський вісник», «Любитель

словесності», «Читання в «Розмові любителів російського слова».

Як літератор дебютував величезним романом «Глафіра, або Чарівна валдайка» (1797).

Наступний твір – не менш об‘ємний. Це знову ж таки роман під довгою назвою «Години задумли-

вості. Новий роман, який зображує думки закоханої людини з усім ентузіазмом пристрасті й чут-

ливості» (1799).

З поезій відгук знайшли «Наслідування сатирі В. В. Капніста» (1805), «Ранок чарівної статі»

(1807).

Переклав з англійської «Чарівність Стерна, або Зібрання кращих його патетичних повістей і від-

мінні зауваження для чутливих сердець» засновника британського сентименталізму Л. Стерна

(1801), з французької «Таємна історія нового французького двору та цікаві анекдоти, які стосують-

ся Сент-Клудського кабінету в Парижі» (1807).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – В. Жуковський, Є. Болховітінов, О. Тургенєв, О. Шишков, А. Кайсаров, С. Глинка, Г. Державін та ін.


***

ПРАВИЛ НЕ ОМИНУТИ, з творчого кредо Я. Галинковського

Віддаючи перевагу зразкам, не потрібно думати, що можна оминути правила.

БУДУ СВАРИТИСЯ, з вірша Я. Галинковського «Наслідування сатирі В. Капніста»

Кто сколько ни сердись, а я начну браниться –

С плохими книгами никак мне не ужиться.

Везде писатели свой кажут дерзкий вид,

Выходят в свет толпой, забывши вкус и стыд.

Иной учёным быть решился непременно:

От сказок к хроникам преходит дерзновенно

И думает, что так легко их сочинять,

Как травки и цветы слезами омывать.

.............................................................................

Возможно ль запретить, чтобы Лакриманс унылый,

Своею нежностью всем дамам опостылый,

Напутав кое-как и прозы и стихов,

Не отдал их в печать и не был бы готов

Оплакать всякий куст, все тропки, все гробницы?

Чтоб пропустил Салтон день ангела сестрицы,

Чтоб журналистов рой друг друга не хвалил

И древний наш Услад дев Пинда не дразнил?

Нельзя. Зато и нам нельзя же не сердиться:

Вы пишете лишь вздор, так как же не браниться?


МИСТЕЦТВО ПИСАТИ, з брошури Я. Галинковського «Корифей або Ключ літератури»

Неодмінно повинно існувати мистецтво писати. Це мистецтво не може існувати, підтримати себе

без природного обдарування; проте його може не висатчати даруванню. Доказом цьому послужать

багато письменників, які народилися з найщасливішою прихильністю до вірша, і які, проте ж, ніколи не знали мистецтва писати вірші – такі безперечно були Кантемір і Тредьяковський. У обох

було досить Поетичного розуму, досить ентузіазму, бажання, проте ж півстоліття проходить, як

вони абсолютно не мають читачів.

Не потрібно спокушатися деякими зразковими людьми, котрі, виходячи за межі правил, здивували

нащадків і яким природа поступилася всією своєю красою. Феномени ці не стільки б були

вражаючими, коли б ми пильніше розглянули світила, які їм сприяли. Скільки поетів, яких ми не

знаємо, писали раніше, ніж Гомер оспівав свою Іліаду? Скільки Ораторів і Риторів зійшло з

кафедри до часів Демосфена, Ціцерона?

Софісти вказують на Мілтона, Данта, Шекспіра; говорять, ці люди уміли прославитися, не знаючи

правил, відкинувши всі уроки школи. Несправедливо; ніхто більше не читав стародавніх, як ці

люди: ніхто, в самому свавіллі духу, не показав в творіннях своїх такого високого відчуття

витонченості; а правило чи не є воно це саме відчуття, приведене в метод?

Бувають на всі випадки виключення.

Можна розірвати ланцюги правил – і помилятися щасливо. Генерал іноді відступає від всіх

законоположень тактики і виграє битву. Автор забуває уроки школи і торжествує, дивуючи нас, спокушає наші відчуття. Проте ж ніхто не скаже, що не існує правил тактики для генерала і науки

вірша для поета?

ЗАХОПЛЮВАВСЯ ДОТЕПНИМИ ПОРТУГАЛЬЦЯМИ, з монографії Т. Балашової «Три

сторіччя: веселка Камоенса на небосхилі російської словесності»

Відомості і факти про творчість Камоенса були викладені спочатку в нарисах про португальського

поета, перекладених з інших мов. Роль «першовідкривача» багато в чому зіграв Вольтер: його

трактат «Досвід про епічну поезію», котрий викликав в Росії великий резонанс, був опублікований

1763 року. Фрагмент, що входив в цей трактат, про Камоенса, побачив світ в березневому номері

журналу «Безневинна вправа», і став першою цілісною розповіддю про героїчного мореплавця і

великого поета Португалії. Проте з Вольтером, який не дооцінив Камоенса, незабаром вступили в

суперечку.

У XIX столітті перекладаються нариси французького критика П. де Сен-Віктора, а також

швейцарського історика Ж. Ш. Сисмонді й ін. Паралельно з’являлися публікації, котрі належали

перу російських літераторів, – Я. А. Галинковському (1805), М. Ф. Остолопову (1821), Я. М.

Ликошину (1823), В. В. Маркову (1882), В. С. Межевичу (1844).

...Я. А. Галинковський в доробку «Дослід про найславніших епічних поетів» (1805) захоплюється

яскравим відтворенням «подвигу Лузітанських героїв» і мотивує особливе місце «Лузіад» у низці

героїчних поем. Прославляючи «дотепну націю» португальців, Галинковський радить серйозно

вивчати поетичний досвід великого Камоенса: «Молодий поет багато втратив би, якби,

наповнений духом Віргилія, не знав він кращого і гідного його імітатора. Скільки нових чарівних

відчуттів згаяв би він, не знаючи пісень Камоенсових!».

ЗНАНИЙ ПОЛЕМІСТ, з розвідки Е. Фролова «Традиції класицизму і петербурзьке

антикознавство»

Симптоматичними є художні огляди Батюшкова: не холодним милуванням, а щирим і глибоким

відчуттям продиктовані його захоплені відгуки про античне мистецтво.

Тісно пов’язана із загальним відходом від естетичних позицій класицизму літературна полеміка

1813-1818 років про способи перекладу стародавніх епічних поетів: Я. А. Галинковський, С. С.

Уваров і М. І. Гнідич своїми статтями, а Гнідич також і своїми перекладами, обгрунтували повну

можливість і бажаність заміни олександрійського вірша, сприйнятого від французів, російським

гекзаметром, який близько передає ритмічність оригіналу.

ОБУРЮВАВСЯ ВІДСУТНІСТЮ КРИТИКИ, з дослідження М. Алексєєва «Англійські

переклади творів Карамзіна і його сучасників»

«Північний вісник»... торкнувся іншого боку, переконуючи в необхідності пильніше стежити за

розвитком європейських думок про російську літературу. Автор статті знаходив, що російська

критика відстає від зарубіжної в оцінках творів вітчизняного художнього слова, відмовчується, замість того аби прославити власний голос. На його думку, «існує безодня книг, у нас не

розглянутих, залишених на розсуд читачів».

…Не варто думати, що автор цієї статті вимагав уваги до сприятливих зарубіжних відгуків про

російських письменників, скоріше навпаки: наведені слова сказані співробітником «Північного

вісника» Я. А. Галинковським, який зовсім не належить до «карамзіністів»; він обурювався лише

відсутністю критики в російських журналах. Однак посилання його на те, що твори Карамзіна

«критикують від Шотландії до Парижу» було цілком точними: відгуки про «Листи російського

мандрівника» з’явилися як в паризькому журналі, так і в «Едінбурзькому огляді», і обидві статті

були у нас помічені, особливо остання.


НАПРУЖУВАВ ГОЛОС ДО КРИКУ, з книги В. Ходасевича «Державін»

У Шишкова ...зібралося народу чоловік двадцять. Окрім слов’янофілів, були: Державін, Хвостов

(Олександр Семенович, давнішній друг), перекладач Галинковський..., молодий перекладач

Корсаков, ще дехто. Це було 2 лютого.

Нарешті, всілися і почалося читання. Поет Жихарєв продекламував старі вірші Державіна. Після

того читали інші.

Між іншим, Крилов, вигадник віршів і комедій, людина років сорока, товстий і неохайний, з

нерухомим обличчям і лукавим поглядом, прочитав свою байку «Селянин і Смерть». На терени

байкарства вступив він недавно. Читаючи з удаваною байдужістю, він гострозоро поглядав, яке

враження справляє.

На наступних зборах відбувалося, загалом, те ж саме. Пожвавлення великого не було, молодь

читала не багато і не Бог знає що. Шишков оповістив про нову поему Шихматова «Пожарський, Мінін і Гермоген», божився, що річ геніальна, проте йому не повірили.

Втім, на вечорі у гр. Хвостова вперше з’явився поет Гнідич з 7-ою піснею «Іліади», відмінно

переведеної александрійським віршем. Хоча Галинковський відзначив, що краще перекладати

Гомера гекзаметром, – всі, проте ж, були в захопленні. Неприємно було лише те, що перекладач, на одне око кривий і весь якийсь настовбурчений, без всякої потреби напружував свій голос до

крику. Здавалося, ще трохи і наживе собі сухоти.


АВТОРСЬКА ПРИСВЯТА, дарчий надпис Я. Галинковського на примірникові книги «Ранок

чарівної статі»

Його Високопревосходительству Петру Корниловичу Сухтелену (дипломат, бібліофіл – авт.), шановному любителеві наук, витівок і словесності на знак щирого шанування і відданості, цей

малий пам’ятник праць своїх присвячує

Автор.

У Спб. Січ. 20.1808.