НЕЙОЛОВ Сергій Олексійович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет.
З дворянської родини.
Народився 20 лютого 3 березня) 1781 р. в м. Чернігові Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 30 квітня (12 травня) 1852 р. в м. Москві Російської імперії (нині – столиця РФ). Похований
на Ваганьківському цвинтарі.
В чотирічному віці був записаний в лейб-гвардійські Ізмайлівський (1785-1794), а потім Кінний
(1794-1798) полки. Зовсім юним вийшов у відставку (1798) і оселився в Петербурзі, де уславився
любовними інтригами, дуелями, гульбищами, скандалами. З «неприємних ситуацій» його не раз
визволяла впливова рідня: батько Н. – голова Палати кримінального суду Чернігівського
намісництва, а серед близьких – графи Салатикові, Чернишові, князі Меншикові.
Відомі його вірші «Щасливі хвилини» (1804), «До Груші» (1811).
Друкувався в «Журналі для любих», «Пантеоні російської поезії», «Збірці російських віршів».
Великої популярності набув завдяки епіграмам, посланням, експромтам саме «не для друку», за
що О. Пушкін якось назвав нашого земляка «співцем гною».
Серед друзів та близьких знайомих Н. – батько і дядько О. Пушкіна, О. Пушкін, П. В’яземський, І.
Мятлєв, І. Долгоруков, С. Кисельов, В. Пушкін, О. Перовський (Погорєльський), І. Дмитрієв, С.
Панов та ін.
***
ЛЮБЛЮ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
, з життєвого кредо С. Нейолова
Я независимость раненько полюбил,
И не служил.
К тому же я в душе поэт,
Всегда свободой восхищался,
И до семидесяти лет
Корнетом гвардии, не сетуя, остался.
УПЕРШЕ МЕНЕ ЗРОЗУМІЙ, вірш С. Нейолова до княгині Горчакової
Племянница моя, княгиня Горчакова,
Которая была всегда страх бестолкова,
Пожалуйста, пойми меня ты в первый раз
И на стихи мои ты вытаращи глаз.
Приеду я один, без моего семейства,
Квартира мне нужна не как адмиралтейство;
Но комната одна, аршина в три длины.
Где б мог я ночью спать, не корчивши спины.
ПЛАЧЕ ВІД ЖАЛЮ, експромт С. Нейолова
Министр Пит в углу сидит
И на гудке играет,
Но входит поп
И, сняв салоп,
Учтиво приседает.
Вольтер старик,
Сняв свой парик,
В нём яицы взбивает,
А Жан Расин,
Как добрый сын,
От жалости рыдает.
СУБЛІМАЦІЯ, з вірша С. Нейолова
И во время, когда нет способу поеть,
Так про поетику забавно мне пропеть...
ВІРШІ – ПРОСТО ЧУДОВІ, з листа О. Пушкіна П. В’яземському
25 травня і біля середини червня 1825 р. з Михайлівського до Москви
Ти питаєш, чи задоволений я тим, що сказав ти про мене в «Телеграфі». Що за питання?
Європейські статті такі рідкісні в наших журналах! а твоїм пером водять і смак і пристрасть
дружби.
…Вірші Нейолова – просто чудові, недаремно я назвав його колись le chantre de la merde! (Це між
нами і потомством буде сказане.)
…Твої каламбури дуже милі – тутешні дівчата знаходять їх вельми потішними, а все-таки чекають
на твоє про Байрона.
НЕ ЛИШЕ ГУЛЯЩИЙ ЦИНІК, з книги П. В’яземського «Старий записник»
Нейолов, між іншим, любив писати амфігури, і деякі з них дуже вдалі і кумедні. Ця остання
властивість відмінна риса якщо не таланту, то здібностей Нейолова. Утішність, істинна і
товариська веселість дуже рідко зустрічаються в нашій літературі. А тим часом російському
розуму притаманна жилка жартівливості: ми глузливіші, ніж смішливі, переважно на папері.
Чорнило якось остуджує у нас спалахи веселості.
На російській сцені мало сміються і мало смішать. Ми майже можемо сказати, що російській
комедії не до сміху. У французів називаються амфігурами куплети, покладені звичайно на всім
знайомий наспів: куплети складені з віршів, які не мають зв’язку між собою, проте відзначаються
жартівливістю і часто несподіваними римами. Іноді це пародії на відомі твори, легкі натяки на
особистості і так далі.
Ось деякі виписки з Нейолова:
Пускай Тардив
В компот из слив
Мадеру подливает:
А Жан Расин,
Как в масле блин,
В бессмертьи утопает.
Андрей Сушков
Лишь пять вершков
В природе занимает;
А Бонапарт
С колодой карт
Один в пасьянс играет.
Це було написано 1813 року. Тут був потішний куплет про французьких маршалів Давуста і
Удіно. В цей час всі сприяли патріотизму вражати ворога: і лубкові народні карикатури, і, мабуть, лубкові вірші, які цього разу з більшою влучністю потрапляли в ціль, ніж оди Державіна.
У той самий час Нейолов мав позов, який розглядався в Правительствуючому сенаті. Справа все
тяглася. Нейолов вилив меланхолійні відчуття свої в завершальному куплеті своєї амфігури: Мой геморрой
Иной порой
Вертит меня, ломает;
Но, ах, Сенат
Мне во сто крат
Жить более мешает.
Нейолов, справжній поет у своєму роді, мав потребу перекладати експромтом на вірші всі свої
відчуття, враження, замітки. Він був російською Еоловою арфою, тобто народною грайливою
балалайкою. Він двічі був одружений, проте дітей не мав; а серце а priori було дуже чадолюбне. От
як ця любов виразилася одного разу:
Дай, судьба, ты мне ребенка;
Тем утешь ты жребий мой:
Хоть щенка, хоть жеребенка,
Лишь бы был мне сын родной.
Цей поет, за свободою дворянства і за свободою поезії, не завжди був розгульним циніком. Він
іноді надягав і рукавичку на праву руку і мадригалів в альбомах московських панночок. Ось що
написав він під час грози:
Я грома не боюся;
Он прогремит, пройдет.
Но равнодушья твоего страшуся:
Оно меня убьет.
Під час царювання імператора Павла, внаслідок якогось безладу при роз’їзді карет, граф Кутайсов
вимагав, аби кучер Нейолова був негайно відправлений до поліції. «Даруйте, ваша
ясновельможність, – заперечив Нейолов, – дайте мені хоча додому доїхати; а після віддам кучера в
повне ваше розпорядження: – можете, мабуть, йому і лоб поголити».
Говорили в Москві (на початку 20-х років) про поліцмейстера, і хтось відзначив, що він не знає
французької мови. «Як не знає, знає дуже добре, – сказав Нейолов: – Щоранку, коли зберуться у
нього поліцейські чиновники і дає він їм накази свої, він завжди закінчує французьким романсом і
співає їм: «Vous me quittez pour aller а la gloire. Mon tendre coeur suivra partout vos pas. Al!ez, volez au temple de memoire, Allez, volez, mais ne m’oubliez pas».
Нейолов – фундатор поетичної школи, послідовниками якої були Мятлєв і Соболевський; тільки
взагалі він був скромнішим.
Впродовж чи не півстоліття найменша житейська подія в Москві отримувала в його особі
присяжного байкаря. Жартівливі і сатиричні вірші його були майже завжди неправильні, проте
завжди потішні, гострі, меткі. У товаристві, в Англійському клубі, на балах, він гарячими слідами
імпровізував свої чотиривірші. Шкода, що багато, кращі з них не укладаються в друкарський
верстат. Спробуємо виручити у свавільної музи його хоч що-небудь, аби дати таким, хто не має
поняття про те, чим бавила вона сучасників.
…Солнцев був представлений Юсуповим в камергери. У Петербурзі знайшли, що за чином досить
йому і звання камер-юнкера. Проте Солнцев, крім того, що вже був в статечних літах, мав вздовж і
поперек такий об’ємний тулуб, що юнацьке звання камер-юнкерства ніяк не підходило ні до
обличчя його, ні до зросту. NN говорив, що він не тільки сановитий, але й слоновитий.
Князь Юсупов зробив нове подання, яке і було затверджено: Солнцева нарешті обдарували
ключем. Вся ця витівка не могла вислизнути від літописця, подібного Нейолову. Він записав в свій
«Московський Літопис» наступний чотиривірш:
Чрез дядю, брата или друга
Иной по службе даст скачок;
Другого вывезет сестра или супруга,
Но он стал камергер чрез собственный пупок.
ПРОСТО КАЛАМБУРИТЬ, з наукового реферату «Полісемія як мовна гра епіграми» на
tatar.com.ru
Значне місце в жанрі епіграми зайняли поети пушкінського кола – В’яземський і Баратинський. А
також менш відомі, як Олесінька Іллічевський, С. О. Нейолов та інші.
Як відомо, в тематиці побутової епіграми, яка набула особливого поширення в кінці 18 – на
початку 19 сторіч, велике місце займала саме сімейна зрада і сімейні нелади. С. О. Нейолов в своїй
епіграмі обіграє ситуацію «рогоносця», використовуючи багатозначність слова ріг: ріг достатку і
рогоносець:
С Клеоном кто сравняться смеет?
Высок он, глуп он и здоров,
Рог изобилия он от жены имеет
И изобилие рогов.
У того ж С. О. Нейолова одна з епіграм має наступний заголовок: «Побачивши, як одна стара їла
гриби», де він також уміло будує комічну ситуацію на основі полісемії слова: Сей случай для меня необычайно нов:
Я думал, что сморчки не кушают грибов.
Цікаво, що в останній епіграмі автор не переслідує ніяких цілей, а просто каламбурить.
САЛОННИЙ ДОТЕПНИК, з книги Л. Гінзбург «П. А. В’яземський»
По записниках можна прослідкувати інтерес В’яземського до салонових поетів-дотепників С. О.
Нейолова, І. П. Мятлєва, О. М. Білосельського, до Ф. В. Ростопчина – його агітаційним «афішкам»
і злободенним комедіям – й до інших представників «повсякденної літератури».
Нетерпимий критик професійних письменників, В’яземський в той же час мовби милується не
кваліфікованістю цієї продукції. Віршована безпорадність світських дилетантів на кшталт
Білосельського чи А. М. Пушкіна, коряві розміри і ні на що не схожий стиль Нейолова, свідомо
безглузді «амфігури» невідомих авторів «з суспільства» – все це привертало В’яземського тому, що було для нього гарантією не літератури цієї літератури і тим самим її здатності «виражати
гуртожиток».
РОЗБИВАВ ЛОГІКУ ПРОТИРІЧЧЯМИ, з розвідки П. Беркова «Козьма Прутков»
Сатиричний літопис вищого кола (С. О. Нейолов), що виник на початку XIX ст., ця великосвітська
поезія в 20-х-30-х рр. в своєму лівому крилі (в епіграмах Соболевського) набуває деякого нальоту
дворянської фронди, а в правому (у російський-французьких віршах Мятлєва) служить виразом
націоналістичних тенденцій, спрямованих проти поверхневої галоманії середнього дворянства.
Надалі ж, в роки особливого підйому реакції за Миколи I, ця салонова поезія обертається «в
світську утіху для пошуку смішних ірраціональностей», котра ставила собі за мету «розбивати
побудови логічної думки несподіваними суперечностями» (Ф. Д. Батюшков).
