КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Воронов Николай [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ВОРОНОВ Микола Ілліч


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Публіцист, етнограф. Фундатор першої абхазької абетки.

З дворянської родини. Син, Воронов Ю., – відомий учений-кавказознавець.

Народився 5 (17) березня 1832 р. в м. Валках Харківської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Харківської області України).

Помер 31 жовтня (12 листопада) 1888 р. неподалік від м. Сухумі Кутаїської губернії Російської

імперії (нині – столиця самопроголошеної Республіки Абхазія). Похований на місцевому цвинтарі.

Закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету (1848-1853).

Працював вчителем в Курському повітовому училищі (1854-1861), Катеринодарській військовій

гімназії (1862-1865), Тифліському жіночому училищі (1866-1868), начальником відділу статистики

в Кавказькому горському управлінні (1868-1877), редактором-видавцем газети «Кавказ» (1877-

1880).

Друкувався в газетах «Одеський вісник», «Московський вісник», «Самарські губернські

відомості», «Кавказ», «Вісник з Кубані», журналах «Російське слово», «Нотатки Кавказького

відділу Руського географічного товариства», «Дзвін», «Епоха», «Відомості Кавказького відділу

Руського географічного товариства».

Як літератор дебютував в газеті «Одеський вісник» статтею «Дорожні замітки на різних шляхах

Південної Росії» (1858).

Потім настала черга наступних доробків: «Чорноморські листи», «Плавання біля східних берегів

Чорного моря» (1861), «Долина Ріону» (1864), дванадцятитомне видання «Збірник даних про кав-

казьких горців» (1868-1881).

Величезна заслуга нашого земляка в створенні першої абхазької абетки.

Що стосується художньої, а не документальної прози, то тут вирізняються «Оповідання з життя

повітового міста» (1861), «Матеріал для роздумів. Із розповідей мого приятеля», «Лондонський

пансіон» (обидві – 1864).

Під редакцією В. вийшли «Збірник статистичних відомостей про Кавказ» (1869), «Збірник

відомостей про кавказьких горців» (1868-1881).

З 1880 р. до кінця своїх днів тяжко хворий В. прожив у маєтку «Ясочка» в Цебельді. Тут він ство-

рив трудову комуну, котра проіснувала три роки.

На Кавказ, з яким зріднився, В. потрапив не з власної волі. За зв’язки з «Вільною російською

друкарнею» його заарештували (1862) та запроторили до Олексіївського равеліну Петропавловсь-

кої фортеці. Відпущеного під запоруку В. згодом довічно заслали на Кавказ.

Серед друзів та близьких знайомих В. – М. Бакунін, І. Чавчавадзе, Г. Церетелі, О. Герцен, Д. Гуліа, М. Огарьов, Р. Еріставі та ін.


***

КЛЯТА НАША БЕЗПЕЧНІСТЬ

, з життєвого кредо

М. Воронова

Сумно дивитися на руйновища, від яких віє духом часу; сумніше стає лише коли бачиш згарища,

або місця, спустошені повінню, розорені ворогом. Проте, Боже, як сумно дивитися на руйновища

й всякого роду спустошення, в яких винна єдино безпечність людини! Тут немає місця

примиренню.

ЛІНОЩІ ПЕРЕТВОРИЛИ КОЗАЦЬКИЙ ФОРПОСТ НА РУЇНУ, з нарису М. Воронова «З

Чорноморського краю»

Катеринодар, 1-го грудня 1856 року.

Звивисто-текуча Кубань, не доходячи до Катеринодару, робить заворот на південь, потім повертає

знову на північ, і утворює півострів, на якому й розташоване це місто. Південний край його

зайнятий старою земляною фортецею; вал, порослий травою, оточує квадратний простір, посеред

якого знаходиться така ж площа.

П’ятиглава старовинна церква, побудована ще при Катерині, дерев’яна й почорніла від часу,

похмуро височіє посеред низьких будинків, правильно розташованих з боків фортечної площі.

Кожний з цих будинків раніше призначався для канцелярій окремих запорізьких куренів; тепер же

вони пішли під інші військові потреби. У фортецю ведуть містки із строкатими шлагбаумами; на

південному боці валу подекуди стоять гармати і дивляться в закубанський бік: там розкидаються

привільні луги, синіючі степи; ще далі – довгою грядою тягнуться гори, покриті лісами; до

південного сходу вони значно підносяться, і видніються ледве помітними сніговими вершинами.

Від фортеці на північ, за просторою площею, або правильніше – пустирищем, розкинулося власне

місто. Довга вулиця, впродовж трьох верст, з кінця в кінець перетинає його на дві частини; до неї

справа і зліва примикають провулки, котрі пересікаються знову подовжніми вулицями, так що все

місто дробиться на безліч квадратних кварталів. Головна вулиця називається Червоною, хоча,

власне кажучи, на ній немає нічого червоного; таку назву вона одержала, ймовірно, від

розташованих на ній червоних рядів.

Міські споруди не йдуть далі невеликих одноповерхових будинків; кращі з них схожі на ті

затишно-охайні будиночки, які зустрічаються у великих містах, і які, закриваючись величезними

будівлями з боків, своїми прозорими стеклами і горщиками герані або жасмину на вікнах,

дивляться з привітністю тихого сімейного життя або щасливою усмішкою справжньої ідилії.

Проте подібних будиночків тут зовсім небагато. Відсутність лісу робить необхідною будувати їх з

турлука, крити очеретом або соломою. Тому, в цілому, споруди Катеринодару нагадують незначні

російські повітові міста і людні, але не фабричні села. Неможливість здобувати камінь де-небудь

поблизу біля міста служить причиною, що в Катеринодарі не вимощена жодна вулиця. Для

міських мешканців це складає дійсне лихо. Часто восени, зимою і в ранню весну шляхи

сполучення зникають навіть між найближчими будинками. Нечувана багнюка заливає вулиці й

провулки, а на просторій південній площі утворюються озера, на які прилітають дикі птахи. Аби

перейти через вулицю, потрібно спершу обійти цілий квартал, причому не завжди можна й тут

триматися прямого шляху; двори і сади на цей час стають загальним надбанням; проламується

частокіл, і пішохід, котрий наперед добре вивчить місцевість, мандруючи з двору в сад, з саду в

двір, з двору на вулицю, і так далі –нарешті, вже знемагаючи, досягає своєї мети. Їзда в екіпажах в

багатьох місцях рішуче неможлива; будь-які калоші виявляються неспроможними допомогти

своєму власникові...

Зрозуміло, як діє подібна багнюка на гуртове життя, яке тут і без того в жалюгідному стані;

зрозуміло, як вона утрудняє доставку продовольства і часто залишає жителів без повсякденного

господарського знаряддя.

Але уявить хлопця, який, після світлих студентських років, з гарячими прагненнями поспішає на

службу в Чорномор’я. Про Катерннодар він знає лише за картою, де поставлений, як навмисне,

принадний значний кружок; місто, яким воно є насправді, йому абсолютно невідоме, і в нього він

в’їжджає саме в час бездоріжжя. Візник абияк втягнув поштовий віз в одну з тонких вулиць; рідка

багнюка вкриває спиці коліс; сіре небо капає найдрібнішим дощем; змучені коні нарешті стали.

Холоднокровний візник оголошує пасажирові, що їхати далі неможливо, що потрібно деінде

скласти валізи і дорожню поклажу, що стояти йому на вулиці не має рації, бо станційний доглядач

стягне за прострочення і т.д. Бідний хлопець розгублюється: у його блискучі наміри не входило

тутешнє блискуче багно.

...Оточуюче тебе дрантя кричить голосно про те, що дрантя також і ті люди, які ворушаться серед

нього, що непотріб зноситься до непотребу, що посеред нього і новий, свіжий шматок скоро

вражається гниллю. З такими сумними думками часто доводиться тинятися вулицями

Катеринодару…


НАЩАДКИ САМОТУЖКИ ОБЛАШТУВАЛИ МУЗЕЙ, з статті М. Бондарєва «До

Глухорського перевалу»

Діяльність Воронова на Кавказі вражає невпинною просвітницькою спрямованістю. Він завідував

Кавказьким відділом Російського географічного товариства, видавав і редагував газету «Кавказ»,

підготував 12-томний «Збірник відомостей про кавказьких горців», сприяв створенню першого

абхазького алфавіту. Переслідуваний властями, тяжко хворий, він з 1880 р. і до кінця своїх днів

прожив у маєтку «Ясочка» в Цебельді.

Чудова історія «Ясочки» і роль поколінь Воронових на цій землі. У 1883-1884 рр. на базі свого

маєтку вони створили трудову комуну у дусі ідей М. Г. Чернишевського…

Сьогодні в «Ясочці» – народний музей, екскурсоводами, в якому представники третього і

четвертого поколінь Воронових. Відвідуючи його, будьте ввічливі, уважні й дисципліновані.

«Ясочка» ще не стала офіційним музеєм, це й житловий будинок сім’ї Воронових, де вони живуть,

працюють і відпочивають.

У «ЯСОЧЦІ» ПЕРЕХОВУВАЛИСЯ РЕВОЛЮЦІОНЕРИ, з путівника «Військово-Сухумська

дорога»

У 1874 році тут обґрунтувався Микола Ілліч Воронов, сподвижник О. Герцена, М. Огарьова, М.

Бакуніна і М. Чернишевського, колишній в’язень Олексіївського равеліну Петропавловської

фортеці, великий вчений і журналіст, голова Кавказького відділення Російського географічного

товариства, редактор-видавець газети «Кавказ» кінця 60-70-х рр. XIX століття.

У 1903-1918 роках маєток М. Воронова, відомий під назвою «Ясочка», з ініціативи його вдови А.

Воронової і дочки Л. Воронової, члена партії більшовиків з 1903 року, стало «поштовою

скринькою» революції, важливим конспіративним каналом зв’язку між Петербургом і

Закавказзям, першим підпільним «будинком відпочинку» в історії російського визвольного руху.

У той час садиба складалася з одноповерхового чотирикімнатного дерев’яного будинку з двома

балконами будівництва 1886 року, двокімнатного кам’яного флігеля з верандою і підвалом

будівництва 1881 року. Що окремо стояв будинок, у якому знаходилися кухня, їдальня, комора і

досить численні служби, оточений величезним садом з абхазькими яблунями і волоськими

горіхами, алеями з тополь і платанів, численними рідкісними рослинами, квітами, насіння яких

надходило з Європи.

Нині від садиби залишився лише будинок будівництва 1886 року в тіні величезного ясеня,

посадженого «на пам’ять» революціонерами, які тут переховувалися в 1907 році. В будинку

збережені меблі, книги тих часів.

До садиби можна потрапити путівцем з боку села Ольгинське, яке розташоване на сімнадцятому

кілометрі Воєнно-Сухумської дороги.


ГЕТЬ РОСІЙСЬКИХ СОБАК, з «Листа представників абхазької інтелігенції президії XIX

Всесоюзної конференції КПРС (1988)»

У 1866 році в Абхазії спалахнуло антифеодальне і антиколоніальне повстання, яке було жорстоко

придушене. У 60-70-х роках XIX століття десятки тисяч абхазів піддалися насильницькому

переселенню в межі Османської імперії. Землі, залишені абхазами, царський уряд щедро роздавав

вищим військовим і цивільним чиновникам, які використовували їх для колонізації, яка прийняла

в 80-90-і роки минулого (XIX – авт.) сторіччя вельми широкий характер.

Тоді ж, як не дивно, Грузія, сама залишаючись колоніальною країною, стала виношувати плани

відносно Абхазії. За процесами колонізації краю уважно спостерігали грузинські князі і дворяни,

круги клерикалізму і грузинська буржуазія, яка тільки народжувалася.

…Ця обставина не пройшла повз увагу освічених росіян, котрі мешкали у той час в Закавказзі. Ось

що писав про дії грузинського духівництва М. Воронов: «Спочатку націоналістична преса

«скромно» заносить абхазькі й російські міста і містечка в списки грузинських населених міст,

потім церковна і цивільна влада посилено шлють туди священиків, вчителів, чиновників-грузин, і

там справа раптом вступає в останню стадію, і з «мирно завойованих» місць мчать несамовиті

крики: «Геть російських собак з нещасної Грузії» і грізні, звернені до абхазів вимоги: «Шикуйсь!

Ви грузини і повинні бути цим щасливі».