ВОРОНОВ Микола Ілліч
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Публіцист, етнограф. Фундатор першої абхазької абетки.
З дворянської родини. Син, Воронов Ю., – відомий учений-кавказознавець.
Народився 5 (17) березня 1832 р. в м. Валках Харківської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Харківської області України).
Помер 31 жовтня (12 листопада) 1888 р. неподалік від м. Сухумі Кутаїської губернії Російської
імперії (нині – столиця самопроголошеної Республіки Абхазія). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету (1848-1853).
Працював вчителем в Курському повітовому училищі (1854-1861), Катеринодарській військовій
гімназії (1862-1865), Тифліському жіночому училищі (1866-1868), начальником відділу статистики
в Кавказькому горському управлінні (1868-1877), редактором-видавцем газети «Кавказ» (1877-
1880).
Друкувався в газетах «Одеський вісник», «Московський вісник», «Самарські губернські
відомості», «Кавказ», «Вісник з Кубані», журналах «Російське слово», «Нотатки Кавказького
відділу Руського географічного товариства», «Дзвін», «Епоха», «Відомості Кавказького відділу
Руського географічного товариства».
Як літератор дебютував в газеті «Одеський вісник» статтею «Дорожні замітки на різних шляхах
Південної Росії» (1858).
Потім настала черга наступних доробків: «Чорноморські листи», «Плавання біля східних берегів
Чорного моря» (1861), «Долина Ріону» (1864), дванадцятитомне видання «Збірник даних про кав-
казьких горців» (1868-1881).
Величезна заслуга нашого земляка в створенні першої абхазької абетки.
Що стосується художньої, а не документальної прози, то тут вирізняються «Оповідання з життя
повітового міста» (1861), «Матеріал для роздумів. Із розповідей мого приятеля», «Лондонський
пансіон» (обидві – 1864).
Під редакцією В. вийшли «Збірник статистичних відомостей про Кавказ» (1869), «Збірник
відомостей про кавказьких горців» (1868-1881).
З 1880 р. до кінця своїх днів тяжко хворий В. прожив у маєтку «Ясочка» в Цебельді. Тут він ство-
рив трудову комуну, котра проіснувала три роки.
На Кавказ, з яким зріднився, В. потрапив не з власної волі. За зв’язки з «Вільною російською
друкарнею» його заарештували (1862) та запроторили до Олексіївського равеліну Петропавловсь-
кої фортеці. Відпущеного під запоруку В. згодом довічно заслали на Кавказ.
Серед друзів та близьких знайомих В. – М. Бакунін, І. Чавчавадзе, Г. Церетелі, О. Герцен, Д. Гуліа, М. Огарьов, Р. Еріставі та ін.
***
КЛЯТА НАША БЕЗПЕЧНІСТЬ
, з життєвого кредо
М. Воронова
Сумно дивитися на руйновища, від яких віє духом часу; сумніше стає лише коли бачиш згарища,
або місця, спустошені повінню, розорені ворогом. Проте, Боже, як сумно дивитися на руйновища
й всякого роду спустошення, в яких винна єдино безпечність людини! Тут немає місця
примиренню.
ЛІНОЩІ ПЕРЕТВОРИЛИ КОЗАЦЬКИЙ ФОРПОСТ НА РУЇНУ, з нарису М. Воронова «З
Чорноморського краю»
Катеринодар, 1-го грудня 1856 року.
Звивисто-текуча Кубань, не доходячи до Катеринодару, робить заворот на південь, потім повертає
знову на північ, і утворює півострів, на якому й розташоване це місто. Південний край його
зайнятий старою земляною фортецею; вал, порослий травою, оточує квадратний простір, посеред
якого знаходиться така ж площа.
П’ятиглава старовинна церква, побудована ще при Катерині, дерев’яна й почорніла від часу,
похмуро височіє посеред низьких будинків, правильно розташованих з боків фортечної площі.
Кожний з цих будинків раніше призначався для канцелярій окремих запорізьких куренів; тепер же
вони пішли під інші військові потреби. У фортецю ведуть містки із строкатими шлагбаумами; на
південному боці валу подекуди стоять гармати і дивляться в закубанський бік: там розкидаються
привільні луги, синіючі степи; ще далі – довгою грядою тягнуться гори, покриті лісами; до
південного сходу вони значно підносяться, і видніються ледве помітними сніговими вершинами.
Від фортеці на північ, за просторою площею, або правильніше – пустирищем, розкинулося власне
місто. Довга вулиця, впродовж трьох верст, з кінця в кінець перетинає його на дві частини; до неї
справа і зліва примикають провулки, котрі пересікаються знову подовжніми вулицями, так що все
місто дробиться на безліч квадратних кварталів. Головна вулиця називається Червоною, хоча,
власне кажучи, на ній немає нічого червоного; таку назву вона одержала, ймовірно, від
розташованих на ній червоних рядів.
Міські споруди не йдуть далі невеликих одноповерхових будинків; кращі з них схожі на ті
затишно-охайні будиночки, які зустрічаються у великих містах, і які, закриваючись величезними
будівлями з боків, своїми прозорими стеклами і горщиками герані або жасмину на вікнах,
дивляться з привітністю тихого сімейного життя або щасливою усмішкою справжньої ідилії.
Проте подібних будиночків тут зовсім небагато. Відсутність лісу робить необхідною будувати їх з
турлука, крити очеретом або соломою. Тому, в цілому, споруди Катеринодару нагадують незначні
російські повітові міста і людні, але не фабричні села. Неможливість здобувати камінь де-небудь
поблизу біля міста служить причиною, що в Катеринодарі не вимощена жодна вулиця. Для
міських мешканців це складає дійсне лихо. Часто восени, зимою і в ранню весну шляхи
сполучення зникають навіть між найближчими будинками. Нечувана багнюка заливає вулиці й
провулки, а на просторій південній площі утворюються озера, на які прилітають дикі птахи. Аби
перейти через вулицю, потрібно спершу обійти цілий квартал, причому не завжди можна й тут
триматися прямого шляху; двори і сади на цей час стають загальним надбанням; проламується
частокіл, і пішохід, котрий наперед добре вивчить місцевість, мандруючи з двору в сад, з саду в
двір, з двору на вулицю, і так далі –нарешті, вже знемагаючи, досягає своєї мети. Їзда в екіпажах в
багатьох місцях рішуче неможлива; будь-які калоші виявляються неспроможними допомогти
своєму власникові...
Зрозуміло, як діє подібна багнюка на гуртове життя, яке тут і без того в жалюгідному стані;
зрозуміло, як вона утрудняє доставку продовольства і часто залишає жителів без повсякденного
господарського знаряддя.
Але уявить хлопця, який, після світлих студентських років, з гарячими прагненнями поспішає на
службу в Чорномор’я. Про Катерннодар він знає лише за картою, де поставлений, як навмисне,
принадний значний кружок; місто, яким воно є насправді, йому абсолютно невідоме, і в нього він
в’їжджає саме в час бездоріжжя. Візник абияк втягнув поштовий віз в одну з тонких вулиць; рідка
багнюка вкриває спиці коліс; сіре небо капає найдрібнішим дощем; змучені коні нарешті стали.
Холоднокровний візник оголошує пасажирові, що їхати далі неможливо, що потрібно деінде
скласти валізи і дорожню поклажу, що стояти йому на вулиці не має рації, бо станційний доглядач
стягне за прострочення і т.д. Бідний хлопець розгублюється: у його блискучі наміри не входило
тутешнє блискуче багно.
...Оточуюче тебе дрантя кричить голосно про те, що дрантя також і ті люди, які ворушаться серед
нього, що непотріб зноситься до непотребу, що посеред нього і новий, свіжий шматок скоро
вражається гниллю. З такими сумними думками часто доводиться тинятися вулицями
Катеринодару…
НАЩАДКИ САМОТУЖКИ ОБЛАШТУВАЛИ МУЗЕЙ, з статті М. Бондарєва «До
Глухорського перевалу»
Діяльність Воронова на Кавказі вражає невпинною просвітницькою спрямованістю. Він завідував
Кавказьким відділом Російського географічного товариства, видавав і редагував газету «Кавказ»,
підготував 12-томний «Збірник відомостей про кавказьких горців», сприяв створенню першого
абхазького алфавіту. Переслідуваний властями, тяжко хворий, він з 1880 р. і до кінця своїх днів
прожив у маєтку «Ясочка» в Цебельді.
Чудова історія «Ясочки» і роль поколінь Воронових на цій землі. У 1883-1884 рр. на базі свого
маєтку вони створили трудову комуну у дусі ідей М. Г. Чернишевського…
Сьогодні в «Ясочці» – народний музей, екскурсоводами, в якому представники третього і
четвертого поколінь Воронових. Відвідуючи його, будьте ввічливі, уважні й дисципліновані.
«Ясочка» ще не стала офіційним музеєм, це й житловий будинок сім’ї Воронових, де вони живуть,
працюють і відпочивають.
У «ЯСОЧЦІ» ПЕРЕХОВУВАЛИСЯ РЕВОЛЮЦІОНЕРИ, з путівника «Військово-Сухумська
дорога»
У 1874 році тут обґрунтувався Микола Ілліч Воронов, сподвижник О. Герцена, М. Огарьова, М.
Бакуніна і М. Чернишевського, колишній в’язень Олексіївського равеліну Петропавловської
фортеці, великий вчений і журналіст, голова Кавказького відділення Російського географічного
товариства, редактор-видавець газети «Кавказ» кінця 60-70-х рр. XIX століття.
У 1903-1918 роках маєток М. Воронова, відомий під назвою «Ясочка», з ініціативи його вдови А.
Воронової і дочки Л. Воронової, члена партії більшовиків з 1903 року, стало «поштовою
скринькою» революції, важливим конспіративним каналом зв’язку між Петербургом і
Закавказзям, першим підпільним «будинком відпочинку» в історії російського визвольного руху.
У той час садиба складалася з одноповерхового чотирикімнатного дерев’яного будинку з двома
балконами будівництва 1886 року, двокімнатного кам’яного флігеля з верандою і підвалом
будівництва 1881 року. Що окремо стояв будинок, у якому знаходилися кухня, їдальня, комора і
досить численні служби, оточений величезним садом з абхазькими яблунями і волоськими
горіхами, алеями з тополь і платанів, численними рідкісними рослинами, квітами, насіння яких
надходило з Європи.
Нині від садиби залишився лише будинок будівництва 1886 року в тіні величезного ясеня,
посадженого «на пам’ять» революціонерами, які тут переховувалися в 1907 році. В будинку
збережені меблі, книги тих часів.
До садиби можна потрапити путівцем з боку села Ольгинське, яке розташоване на сімнадцятому
кілометрі Воєнно-Сухумської дороги.
ГЕТЬ РОСІЙСЬКИХ СОБАК, з «Листа представників абхазької інтелігенції президії XIX
Всесоюзної конференції КПРС (1988)»
У 1866 році в Абхазії спалахнуло антифеодальне і антиколоніальне повстання, яке було жорстоко
придушене. У 60-70-х роках XIX століття десятки тисяч абхазів піддалися насильницькому
переселенню в межі Османської імперії. Землі, залишені абхазами, царський уряд щедро роздавав
вищим військовим і цивільним чиновникам, які використовували їх для колонізації, яка прийняла
в 80-90-і роки минулого (XIX – авт.) сторіччя вельми широкий характер.
Тоді ж, як не дивно, Грузія, сама залишаючись колоніальною країною, стала виношувати плани
відносно Абхазії. За процесами колонізації краю уважно спостерігали грузинські князі і дворяни,
круги клерикалізму і грузинська буржуазія, яка тільки народжувалася.
…Ця обставина не пройшла повз увагу освічених росіян, котрі мешкали у той час в Закавказзі. Ось
що писав про дії грузинського духівництва М. Воронов: «Спочатку націоналістична преса
«скромно» заносить абхазькі й російські міста і містечка в списки грузинських населених міст,
потім церковна і цивільна влада посилено шлють туди священиків, вчителів, чиновників-грузин, і
там справа раптом вступає в останню стадію, і з «мирно завойованих» місць мчать несамовиті
крики: «Геть російських собак з нещасної Грузії» і грізні, звернені до абхазів вимоги: «Шикуйсь!
Ви грузини і повинні бути цим щасливі».