КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Ворцель Станислав Габриэль [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ВОРЦЕЛЬ Станіслав Габріель


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: польський.

Письменник, публіцист, політик. Літературний псевдонім – Гризомир Тукан.

З дворянської родини.

Народився 26 березня 1799 р. в маєтку Степані Степанської волості Польщі (нині – смт Степань

Сарненського району Рівненської області України).

Помер 3 лютого 1857 р. в м. Лондоні (Великобританія). Похований на Гайгетському цвинтарі.

Закінчив Кременецький ліцей (1814-1819).

Учасник польського повстання, ватажок повстанців на Волині (1830-1831).

Один з організаторів першого польського революційно-демократичного товариства «Люд

польський». Сповідував французький утопічний соціалізм з елементами євангелічного

християнства.

Як літератор дебютував в 1820 р.

А. автор доробку «Про власність» (1836), низки статей.

Не знайшовши спільної мови з владою, емігрував до Великобританії (1831).

Що стосується особистого життя, то нашого земляка, не поділяючи його демократичних

цінностей, покинула молода дружина, а його Степанський маєток конфіскували на користь

царської казни.

Серед друзів та близьких знайомих В. – Й. Левель, Л. Чернецький, О.-О. Ледрю-Роллен, О.

Герцен, Д. Мадзіні, М. Огарьов, Л. Зенкович, Г. Каваньяк, А. Руге та ін.


***

КРАЩЕ ПОМЕРТИ

,з життєвого кредо С. Ворцеля

Якщо Польща тепер нічого не зробить, все пропало, надовго, дуже надовго, якщо не назавжди, і

мені краще – закрити очі.


РУХ ДО МЕТИ, афоризм С. Ворцеля

Рух може мати лише один з трьох станів: або наближення до мети, або віддалення від неї, або

коловий рух навколо мети, який лише виснажує життєві сили.


НЕПОРУШНА НАДІЯ, з некролога О. Герцена на смерть С. Ворцеля

Ворцель ...трудився до останнього дня з тією світлою ясністю, з тим покірливим самовідкиданням, яке дає заспокійлива віра і непорушна надія.


ЗВЕЛА ДО МОГИЛИ НЕПРИХОВАНА МУКА, вірш М. Огарьова «Ворцель»

У гроба твоего в торжественной печали

Безмолвно я стоял и думал в тишине...

Вид тела мертвого давно не новость мне,

А слезы на глаза невольно выступали.

Все та же комнатка знакомая, где ты

Свой отжил век среди лишений и мечты,

Одна свеча горит; печален угол бедный,

И труп передо мной лежит худой и бледный.

А как твой мертвый лик спокоен и прекрасен!

Седые волосы; а умное чело

Застыло, словно воск, и бело и светло,

И взор хотя закрыт, а кажется, что ясен.

Улыбка скорбная прошла не без следа,

На грудь раскинулась седая борода,

Рубашка белая, потом худые руки...

Да! знаем: умер ты от затаенной муки!


МИ РОЗІЙШЛИСЯ, з книги О. Герцена «Колишнє і думи»

З усіх поляків, з якими я зближувався, він був найсимпатичніший і, може, найвинятковіший в

своїй нелюбові до нас. Він не те щоб любив росіян, але він розумів речі гуманно і тому далекий

був від …проклять і обмеженої ненависті. З ним з першим говорив я про облаштування російської

друкарні.

... – Нам потрібно йти разом, – повторював він часто потім, – нам одна дорога і одна справа..., –

клав схудлу руку свою на моє плече.

...Справді, ми могли йти разом – це не вдалося.

Ворцель був не один... Але раніше про нього одного.

...Математик, лінгвіст, знайомий з п’ятьма-шістьма літературами, з ранніх років мав він величезну

ерудицію, до того ж, був світською людиною і належав до вищого польського товариства в одну з

найблискучіших епох його заходу, між 1815-1830 роками. Ворцель рано одружився і щойно почав

«практичне» життя, як спалахнуло повстання 1831 року. Ворцель кинув все і пристав душею і

тілом до руху. Повстання було задушене, Варшава узята. Граф Станіслав перейшов, як і інші, кордон, залишаючи за собою родину і стан.

Дружина його не тільки не поїхала за ним, а й перервала з ним всі стосунки і за те одержала назад

якусь частину маєтку. У них було двоє дітей, син і донька; як вона їх виховала, ми побачимо, на

перший раз вона їх вивчила забути батька.

...Він ...звів своє життя на якийсь чернечий піст і ревно почав своє апостольство, яке припинилося

через двадцять п’ять років з його останнім подихом, в сирому кутку нижнього поверху убогої

квартири, в темній Hunter street.

...Ворцель ... збирав нову Польщу, чисто демократичну.

У Лондоні я його застав в кінці 1852 членом Європейського комітету. Він стукався у всі двері, писав листи, статті в журналах, він працював і сподівався, переконував і просив – а оскільки при

всьому іншому треба було їсти, то Ворцель почав давати уроки математики, креслення і навіть

французької мови; кашляючи і задихаючись від астма, ходив він з кінця Лондона на іншій, аби

заробити два шилінги, багато – півкрони. І тут він ще частку заробленого віддавав товаришам.

Дух його не сумував, але тіло відстало. Лондонське повітря – сире, копчене, не зігріте сонцем –

було не для слабких грудей. Ворцель танув, проте тримався.

Невелика купка людей, які його близько оточували, далеко не мала одного рівня з ним. Ворцель

розумів це, але, звикнувши до свого хору, був під його впливом. Він уявляв, що він веде, тоді як

хор, стоячи позаду, направляв його, куди хотів. Щойно Ворцель підіймався на ту височінь, в якій

йому було вільно дихати, в якій йому було природно, – хор, виконуючи роль міщанської рідні, стягував його в низовинну сферу еміграційних чвар і дріб’язкових розрахунків. Передчасний

старий задихався в цьому середовищі від духовної астми стільки ж, як і від фізичної.

Ворцель підтримував мене. Але як тільки він починав говорити, його товариші починали кричати.

Для мене було очевидне, що рано чи пізно питання стане для Ворцеля так – розірватися з

тодішніми членами Централізації і залишитися в близьких стосунках зі мною чи розірватися зі

мною і залишитися, як і раніше, з своїми революційними недоростками. Ворцель вибрав останнє –

я був засмучений цим, але ніколи не нарікав на нього і не сердився.


ОСТАННІЙ ВОЖДЬ ПОЛЬСЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ, з книги Н. Тучкової-Огарьової «Спогади»

Я мало розповідала ще про чудових осіб різних еміграцій, з якими познайомилася в Лондоні. Між

іншими згадую всіма глибоко поважаного і улюбленого польського емігранта Ворцеля.

...Невеликого зросту, худорлявий, з розумним, виразним лицем, він здавався весь поглинений

турботами про свою вітчизну, про потреби співвітчизників-емігрантів. Він був очільником

польської демократичної партії в Лондоні. Рідкісне освічений, начитаний, дуже симпатичний, з

витонченими, привабливими манерами, Ворцель здавався старішим, ніж був; так життя, повне

всіляких позбавлень і жертв, кладе свій відбиток на емігрантів.

Ворцель нічого не вимагав і не одержував від своїх дітей: він жив уроками математики, яку знав

досконало. Років через півтора після нашого приїзду до Лондона через слабке здоров’я, занепад

сил був вимушений припинити свої заняття.

...Помістили Ворцеля на квартиру до пана Тейлера, який вельми симпатизував вже сильно

хворому вождеві польської демократії. Тейлер оточив Ворцеля можливим комфортом і

забезпечував йому медичну допомогу.

Втім, полум’яний польський патріот і страждальник недовго пролежав. Його хвороба полягала

переважно в глибокому відчаї щодо батьківщини. Еміграція теж не могла його радувати: він бачив

в ній (як і у всіх еміграціях) бездіяльність, заздрість, наклепи; утішливого нічого не було.

...Коли ми дізналися, що Ворцель помер, Герцен, Огарьов і я пішли з ним попрощатися. Він лежав

в труні на високій лаві в своїй крихітній кімнаті, з якої меблі були винесені. Вид цієї порожньої

кімнати, сумна, покірлива зовнішність небіжчика – все справляло гнітюче враження; мимоволі

думалось: «Ось де цей палкий розум заспокоївся, відмовився від мимовільних надій, якими жив і

які в ньому боролися з глибоким відчаєм!»

...Герцен і Огарьов провели у рядах польській демократії останнього її вождя. З тих пір вона не

мала ні очільника, ні єдності, принаймні в Лондоні.


МАЛИ МАЄТОК НА ВСЮ ВОЛОСТЬ, з сайту Степанської публічно-шкільної бібліотеки

Маєток Ворцелів обіймав усі села Степанської волості, починаючи з сіл Ставок-Злазне і кінчаючи

селами Бутейки, Вербча, Кричильськ, Корост... Двоповерховий палац їх стояв у саду навпроти

Троїцької церкви, біля якого впоперек до Теперішньої Садової вулиці була прибудована

одноповерхова довга будівля для челяді. Над самою Садовою вулицею, яка сходиться з вулицею

Калова, була побудована мурована стайня для утримання худоби, а в особливості виїзних коней.

Разом з палацом метрів за 40, була побудована в саду над вулицею кругла вежа, яку називали

каплицею. На ній зверху був установлений великий годинник.

Каплиця і будинок Ворцелів стояли ще в 20-х роках 20 століття, а пізніше – розібрані.

На останньому римо-католицькому кладовищі Ворцелі збудували усипальню, тобто маленьку

піраміду, в якій ховали своїх рідних.

Рід Ворцелів звівся у кінці 19 століття.


ЗА ВАШУ І НАШУ СВОБОДУ, з роману О. Іваненко «Марія»

– Аристократи, ясновельможні панове, не раз втрачали Польщу, – сумно мовив Лелевель, –

втрачали успіх наших повстань, в яких молодь горіла полум’ям, а замість революційного прапора, демократичних установок, – панство захоплювалося своїми вузькопатріотичними закликами і

дурманило палкі юні голови. Я радію, що живу не в Парижі, де панове Черторижські, Мерославські гризуться між собою. Ці нескінченні емігрантські чвари! Невже вони і тепер

втратять справу?

Це йому боліло. Все життя було віддано звільненню рідного народу, польського народу, – саме

народу, а не оспіваної старими романтиками Жечі Посполитої. А він, Лелевель, народ бачив в

зубожілому украй селянстві, убогому міському населенні робочих, ремісників, ще тоді, в тридцяті

роки, коли він був на чолі визвольного руху, такого розпливчатого, такого неузгодженого. Один з

небагатьох радикально, революційне настроєних, він був членом тимчасового польського уряду і

висловився за наділи селян землею. Він вважав, що історія Польщі починалася з сільської

громади, він стверджував, що так було у всіх слов’янських народів.

– Вони можуть зовсім втратити справу, – старий безнадійно опускав голову, і Герцену захотілося

підбадьорити його.

– Це ви, ваше покоління, мій друг Ворцель, – сказав Олександр Іванович, – зробили те, що для

всієї Європи слова «поляк» і «революціонер» стали синонімами. Вийшовши в еміграцію, ви не

залишили батьківщину, ви узяли її з собою – і хіба не виходили всі народи вклонитися полякам? А

хіба і зараз не йдуть ваші учні скрізь туди, де спалахує полум’я визвольної боротьби? Скільки

вашій молоді в загонах Джузеппе Гарібальдіа! І невже ви думаєте, що російська і польська молодь

не порозуміються? Вже дістаються і до нас відомості: є випадки, що російські офіцери

відмовляються «усмиряти» поляків і повстають на боротьбу з вашими словами, що ви колись

кинули, і які стали гаслом: «За нашу і вашу свободу!»


СПОВНА ВИКОНАВ СВІЙ ОБОВ’ЯЗОК, з п’єси Т. Стоппарда «Берег Утопії»

СІЧЕНЬ 1857

Вулиця. Герцен і Блан одягнені в траур, разом ховаються від дощу.

БЛАН: Ворцель не був невдахою... Щоправда, він помер до того, як досяг своєї мети, але він

виконав свій обов’язок.

ГЕРЦЕН: Який?

БЛАН: Він приніс себе в жертву своїй справі, як належить чоловікові.

ГЕРЦЕН: Чому так належить?

БЛАН: Тому що це наш людський обов’язок – приносити себе в жертву заради благополуччя

суспільства.

ГЕРЦЕН: Мені не ясно, яким чином суспільство досягне благополуччя, якщо всі тільки і роблять, що приносять себе в жертву і ніхто не одержує задоволення від життя. Ворцель прожив у вигнанні

двадцять шість років. Він відмовився від дружини, від дітей, від своїх маєтків, від своєї країни.

Хто від цього виграв?

БЛАН: Майбутнє.

ГЕРЦЕН: Ах, так, майбутнє.

Вони потискують руки.

БЛАН: Сподіваюся, ми побачимося до наступних похоронів. Особливо якщо ці похорони будуть

ваші.

Блан йде.