КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Левицкий Дмитрий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ЛЕВИЦЬКИЙ Дмитро Григорович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Художник.

З родини гравера. Батько, Левицький Г., – інспектор з нагляду за церковним живописом.

Народився близько 1735 р. в c. Маячці Полтавського полку Російської імперії (нині –

Новосанжарський район Полтавської області України).

Помер 4 (16) квітня 1822 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Навчався у свого батька гравера Г. Левицького, Київській академії , художника О. Антропова

(1758-1764).

Був керівником живописних робіт під час реставрації Тріумфальних воріт у Москві (1766),

працював викладачем Петербурзької Імператорської академії мистецтв (1771-1787).

Академік Петербурзької Імператорської академії мистецтв (1770).

Серед найвідоміших доробків – портрети архітектора О. Кокоринова (1769), відкупника Н.

Сеземова (1770), Ф. Ржевської і М. Давидова (1772), П. Демидова, Є. Хрущова і Є. Хованської

(обидва – 1773), Д. Дідро (1773-1774), вихованок Смольного інституту (1773-1776), М. Дьякової

(1778), невідомого священика, Я. Сіверса (обидва – 1779), Н. Львова (1781), Урсули Мнішек, О.

Ланського, І. Долгорукого (усі – 1782), італійської акторки Ганни Давіа-Бернуцці, Катерини II

(обидва – 1783), дочки Агаші в російському костюмі (1785), Фаєста Петровича Макеровського в

маскарадному одягу (1789), В. і М. Митрофанових, дочок О. Воронцова (обидва – 1790),

невідомого зі сфінксом (1790-і).

Зберігаються полотна нашого земляка в Київському музеї російського мистецтва, Санкт-

Петербурзькому державному Російському музеї, Московській державній Третьяковській галереї,

Женевському музеї мистецтва й історії, Московському літературному музеї, Паризькому зібранні

Гіршмана.

Л. талановито поєднував традиційну урочистість пізнього бароко з рисами природності і

щоденності. За театральним маскарадом він умів бачити свіжість почуттів і жвавість характерів.

Поглибленістю і різноманіттям індивідуальних характеристик, стриманістю художніх засобів

відзначені інтимні портрети художника; вони позбавлені зовнішніх атрибутів і виконані у вільній

пастозній манері.

Тяжко захворівши (1800), останні два десятиліття наш земляк майже не працював. Від нього

майже всі відвернулися і забули. Часом він відчував сильну потребу в грошах, бо пенсію за 16

років самовідданої праці в Петербурзькій Імператорській академії мистецтв призначили мізерну. А

утримував художник не лише себе, а й дружину, овдовілу доньку й двох онуків.

У Москві (РФ) вийшла друком книга О. Колпакової «Дмитро Левицький» (2006).

Серед друзів та близьких знайомих Л. – О. Антропов, Г. Державін, П. Соколов, Ж. Л. Лагрене, Г.

Угрюмов, В. Боровиковський, С. Маяцький, Л. Калиновський, П. Дрождін, Є. Камеженков, Л.

Миропольский та ін.


***

ЖИТТЄВІСТЬ

, з творчого кредо Д. Левицького

Найголовніший момент в мистецтві – його життєвість.

ТЕХНІКА ЗАСЛІПЛЮЮЧА, з оцінки творчості Д. Левицького І. Грабарем

Найбільшим російським митцем цього часу є учень Антропова – Левицький, твори якого належать

до кращих подвигів європейського портретного мистецтва XVIII в.

Успадкувавши від Антропова його серйозність і вдумливість, з’єднав їх Левицький із сліпучою

технікою. І коли в останньому він ще мав суперників на Заході, то в переданні інтимного,

невловимого чару обличчя, що не виблискувало красою, не вирізнялося оригінальністю, в

зображенні простого, пересічного, непомітного обличчя – не мав він собі пари.

Поряд із ним не тільки мистецтво Рейнольдса виходить жорстким і холодним віртуозом, але й

музикальна творчість Гейнсборо здається надто підробленою, її чар – настирливим, а прийоми –

завченими, деколи навіть банальними. Такі портрети, як портрет Борщевої, ритмом лінії,

несподіваністю й викінченістю цілої композиції, легкої й незвичайно архітектурної під оглядом

правдивості малярства, можна рівняти не з тогочасними портретами, а з архітворами Ренесансу.


ПІДНЯЛИ ПОРТРЕТНУ СПРАВУ ДО ВЕРШИН, з розвідки О. Семенюченко «Український

портрет XVII-XVIII століть»

В Україну європейський портрет прийшов, перш за все, як портрет донаторський, тобто тісно

пов’язаний із церквою, і цей зв’язок обірвався лише на початку ХІХ ст., із приходом нової епохи.

…Використання портрета для виконання релігійної ролі, якої він позбавлявся поступово,

спостерігається до кінця ХVІІІ ст. Водночас він існував і як цілком світський вид живопису, і саме

в цій двоякості – характерні риси розвитку портретного мистецтва ХVІ-ХVІІІ ст.

Світський портрет на українських землях виник у кінці ХVІ ст. в трьох композиційних варіантах –

погрудному, поясному та на повний зріст, які і в наступні століття утримувалися як усталені і

незмінні опорні елементи портретного живопису.

На українських землях склалися окремі типи портретів – міщанства, духовенства, шляхти,

козацтва, що відповідало соціальному поділу суспільства.

…Портрет ХVIІІ ст. відрізняється ширшим, у порівнянні з попереднім століттям, соціальним

різноманіттям портретованих – в Україні виконувалися портрети польських королів, російських

імператриць, розповсюдилися портрети гетьманів, козаків, нащадків магнатських родів, місцевої

шляхти, міщан, представників кліру, а в кінці століття – і новостверджуваного дворянства.

…Кінець ХVІІІ ст. став заключним етапом у роз витку давнього українського портрета.

Відбувалися зміни в організаційних формах художнього життя як наслідок більш глибоких змін у

самому українському суспільстві. Ліквідація гетьманства у 1764 р., руйнація Запорозької Січі у

1775 р. неухильно вели до втрати автономії Лівобережної України у складі Російської імперії, за

вершившись ліквідацією козацького полкового адміністративного поділу. Розпад Речі Посполитої

викликав у 1772 р. входження Галичини до складу Австро-Угорщини, а в 1793 р. – Волині і

Поділля до складу Російської імперії.

У двох останніх десятиліттях ХVІІІ ст. в художньому процесі майже синхронно на обох

українських територіях настав перелом, суттю якого став перехід провідної ролі від цехів і

монастирських майстерень до академій мистецтв.

…В Росії спільні зусилля Петербурзької Академії мистецтв і майстрів-чужинців призвели до

утвердження класицизму в російському варіанті (єкатерининський класицизм). Його

представниками в жанрі портрета стали Дмитро Левицький, син відомого київського гравера

Григорія Левицького, та уродженець Миргорода, потомствений іконописець Володимир

Боровиковський.

Левицький працював у Петербурзі з 1758 р. Сімнадцять років очолював портретний клас в

Академії, своєю творчою і педагогічною діяльністю вивів портретний живопис в Росії на

найвищий європейський рівень.

Однією з важливих сторінок творчості Левицького були портрети членів його родини, зокрема

портрет, що пов’язував його з сім’єю і українським корінням, – портрет брата, Прокопа

Левицького, випускника Київської духовної академії, священика в селі Маячці на Полтавщині. В

будинку Левицьких на Україні ще у ХІХ ст. зберігалися портрети, які виконував Дмитро

Григорович під час своїх приїздів з Петербурга.

Дмитро Левицький виконав безліч портретів придворних діячів Катерини ІІ, якнайтісніше

пов’язаних з Україною. Один з найранніших серед них – портрет наставника Кирила

Розумовського, почесного члена Петербурзької Академії Григорія Теплова. Портрет не зберігся,

на виставці представлена його копія, яку виконав у 1772 р. художник Яків Якимович, маловідомий

учень Левицького.

Безліч інших портретів земляків, створених художником – фельдмаршала Кирила Розумовського,

міністра Петра Завадовського, сенатора Іллі Безбородька тепер публікуються як такі, чиє

місцезнаходження невідоме. З Яготина, маєтку Розумовських-Рєпніних, походить портрет

фельдмаршала М. В. Рєпніна, виконаний Левицьким у 1792 р.

Дмитро Левицький написав і автопортрет, який є рідкісним для цього періоду випадком звернення

художника до власного образу.

…Поряд із блискучими творами портретистів із світовим ім’ям – Левицького, Боровиковського –

більшість портретів, виконаних українськими художниками в кінці ХVІІІ ст., були анонімними. На

межі ХVІІІ і ХІХ ст. академічні принципи стали панівними як у стильо-творчому процесі, так і в

організаційному. Давня організація мистецького життя вже не задовольняла художників, а

продукт її діяльності – замовників. Однак вона послужила ґрунтом, на якому чимало талановитих

її вихованців зросли в ту епоху до академіків живопису. П’ятеро з них – Юрій Семигіновський,

Іван Саблуков, Кирило Головачевський, Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський –

розвивали портретну справу, піднімаючи її до вершин.


ХУДОЖНЯ ВИШУКАНІСТЬ І ВИТОНЧЕНА НАТХНЕННІСТЬ, з інтернет-сайту

schools.keldysh.ru

Якщо Рокотов (Рокотов Федір Степанович – відомий російський художник – авт.) – ідеаліст,

романтик, мрійник і «витав у хмарах», то Левицький, навпаки, міцно стояв на землі. Його здорова

врівноважена натура не відчувала потреби в тому, щоб створювати навколо своїх героїв ореол

романтичної загадковості. Він знаходив їх цікавими і такими, якими вони були в дійсності.

Програючи Рокотову в поетичності, мальовничій вишуканості й витонченій натхненності,

Левицький вигравав у життєвості, розмаїтості і повнокров’ї своїх образів. Він не менше обожнює

матеріальність навколишніх предметів і речей, ніж Рокотів свої мрії і фантазії, і з таким же

захватом і натхненням виписує блискучі атласні стрічки, легені газові накидки, хутра й оксамит,

як Рокотів свої тумани і ніжні загадкові посмішки.

У велике мистецтво Левицький прийшов пізніше Рокотова, хоча вони – ровесники. Таке

запізнення пояснюється тим, що на відміну від Рокотова, який, приїхавши до Петербургу, відразу

ж почав удосконалюватися в портретному мистецтві, Левицький довгий час займався переважно

декоративними й іконописними роботами.

…В 1770 році його очікує дійсний тріумф: захват публіки і звання академіка за показаний на

академічній виставці серед інших портрет архітектора Кокоринова.

Цей портрет і справді настільки свіжий і гарний, що і зараз, через два сторіччя після його

створення, не перестав бути художньою новиною. Поруч з ним навіть рокотовський портрет

Григорія Орлова здається порожньою й легковагою балаканиною, де багато зовнішнього

напускного лиску, але мало думки і справжнього почуття...

Але, звичайно ж, найкращий, найчудовіший портрет Левицького і, бути може, взагалі всього його

життя – незрівнянний портрет Марії Олексіївни Дьякової. Усе в ній світиться – і кругле повне

обличчя, і блакитні добрі очі, і сором’язлива дівоча посмішка. Скільки ж у ній простоти і м’якості, затаєної пристрасті і жертовності.

До чого ж красивий цей портрет, як дивовижно грають, немов відблиски у воді, відсвіти від

зелених шовкових стрічок на всьому її свіжому повному тілі і на білому платті!


НЕ ОСЛІП, А ПРОЗРІВ, з статті «Діалог з картиною» на anima.ucoz.ru

Одна з головних загадок долі Левицького – творче мовчання художника в останню чверть століття

життєвого шляху. Він написав всього з десяток полотен. Щоправда, ці полотна чудові, але чи не

замало для такого майстра? Даремне це будуть цілком приписувати хворобі очей, яка лише в

глибокій старості привела Левицького до сліпоти. Ні, не сліпнути став художник у середині

дев’яностих років, а саме в ці роки він, нарешті, прозрів.

У якусь мить із сліпучою ясністю Левицький відчув всю помилковість свого стану. Його тонкий

розум, чесна і пряма душа здригнулися від відчуття фальші і лицемірства, які оточували його

щодня, щогодини. Він здригнувся від раптової свідомості, що бере участь в якомусь величезному

фантасмагоричному обмані.

…І художник шукає нові шляхи. Пише портрет своєї доньки у весільному народному вбранні. На

жаль... довголітнє писання замовних портретів зробило своє. Портрет Агаші не вдався. Він вийшов

салоновий, далекий від життєвої правди…

Мистецтво не прощає постійних, хоч і маленьких поступок і напівправди. Численна, іноді,

салонова продукція Левицького йому помстилася.

Чудова майстерність, володіння кольором, малюнком, тоном не могли замінити головне в

мистецтві – правду! І цей надлом, надрив, який чуйно відчувається тонким художником, все

наростав... Нестерпимими стали години замовної роботи, все більше тягнуло до самоти, до

читання, до гірких роздумів.

...Вичерпувалася епоха, замовкав і її співак...