ЛЕВИЦЬКИЙ Дмитро Григорович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник.
З родини гравера. Батько, Левицький Г., – інспектор з нагляду за церковним живописом.
Народився близько 1735 р. в c. Маячці Полтавського полку Російської імперії (нині –
Новосанжарський район Полтавської області України).
Помер 4 (16) квітня 1822 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Навчався у свого батька гравера Г. Левицького, Київській академії , художника О. Антропова
(1758-1764).
Був керівником живописних робіт під час реставрації Тріумфальних воріт у Москві (1766),
працював викладачем Петербурзької Імператорської академії мистецтв (1771-1787).
Академік Петербурзької Імператорської академії мистецтв (1770).
Серед найвідоміших доробків – портрети архітектора О. Кокоринова (1769), відкупника Н.
Сеземова (1770), Ф. Ржевської і М. Давидова (1772), П. Демидова, Є. Хрущова і Є. Хованської
(обидва – 1773), Д. Дідро (1773-1774), вихованок Смольного інституту (1773-1776), М. Дьякової
(1778), невідомого священика, Я. Сіверса (обидва – 1779), Н. Львова (1781), Урсули Мнішек, О.
Ланського, І. Долгорукого (усі – 1782), італійської акторки Ганни Давіа-Бернуцці, Катерини II
(обидва – 1783), дочки Агаші в російському костюмі (1785), Фаєста Петровича Макеровського в
маскарадному одягу (1789), В. і М. Митрофанових, дочок О. Воронцова (обидва – 1790),
невідомого зі сфінксом (1790-і).
Зберігаються полотна нашого земляка в Київському музеї російського мистецтва, Санкт-
Петербурзькому державному Російському музеї, Московській державній Третьяковській галереї,
Женевському музеї мистецтва й історії, Московському літературному музеї, Паризькому зібранні
Гіршмана.
Л. талановито поєднував традиційну урочистість пізнього бароко з рисами природності і
щоденності. За театральним маскарадом він умів бачити свіжість почуттів і жвавість характерів.
Поглибленістю і різноманіттям індивідуальних характеристик, стриманістю художніх засобів
відзначені інтимні портрети художника; вони позбавлені зовнішніх атрибутів і виконані у вільній
пастозній манері.
Тяжко захворівши (1800), останні два десятиліття наш земляк майже не працював. Від нього
майже всі відвернулися і забули. Часом він відчував сильну потребу в грошах, бо пенсію за 16
років самовідданої праці в Петербурзькій Імператорській академії мистецтв призначили мізерну. А
утримував художник не лише себе, а й дружину, овдовілу доньку й двох онуків.
У Москві (РФ) вийшла друком книга О. Колпакової «Дмитро Левицький» (2006).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – О. Антропов, Г. Державін, П. Соколов, Ж. Л. Лагрене, Г.
Угрюмов, В. Боровиковський, С. Маяцький, Л. Калиновський, П. Дрождін, Є. Камеженков, Л.
Миропольский та ін.
***
ЖИТТЄВІСТЬ
, з творчого кредо Д. Левицького
Найголовніший момент в мистецтві – його життєвість.
ТЕХНІКА – ЗАСЛІПЛЮЮЧА, з оцінки творчості Д. Левицького І. Грабарем
Найбільшим російським митцем цього часу є учень Антропова – Левицький, твори якого належать
до кращих подвигів європейського портретного мистецтва XVIII в.
Успадкувавши від Антропова його серйозність і вдумливість, з’єднав їх Левицький із сліпучою
технікою. І коли в останньому він ще мав суперників на Заході, то в переданні інтимного,
невловимого чару обличчя, що не виблискувало красою, не вирізнялося оригінальністю, в
зображенні простого, пересічного, непомітного обличчя – не мав він собі пари.
Поряд із ним не тільки мистецтво Рейнольдса виходить жорстким і холодним віртуозом, але й
музикальна творчість Гейнсборо здається надто підробленою, її чар – настирливим, а прийоми –
завченими, деколи навіть банальними. Такі портрети, як портрет Борщевої, ритмом лінії,
несподіваністю й викінченістю цілої композиції, легкої й незвичайно архітектурної під оглядом
правдивості малярства, можна рівняти не з тогочасними портретами, а з архітворами Ренесансу.
ПІДНЯЛИ ПОРТРЕТНУ СПРАВУ ДО ВЕРШИН, з розвідки О. Семенюченко «Український
портрет XVII-XVIII століть»
В Україну європейський портрет прийшов, перш за все, як портрет донаторський, тобто тісно
пов’язаний із церквою, і цей зв’язок обірвався лише на початку ХІХ ст., із приходом нової епохи.
…Використання портрета для виконання релігійної ролі, якої він позбавлявся поступово,
спостерігається до кінця ХVІІІ ст. Водночас він існував і як цілком світський вид живопису, і саме
в цій двоякості – характерні риси розвитку портретного мистецтва ХVІ-ХVІІІ ст.
Світський портрет на українських землях виник у кінці ХVІ ст. в трьох композиційних варіантах –
погрудному, поясному та на повний зріст, які і в наступні століття утримувалися як усталені і
незмінні опорні елементи портретного живопису.
На українських землях склалися окремі типи портретів – міщанства, духовенства, шляхти,
козацтва, що відповідало соціальному поділу суспільства.
…Портрет ХVIІІ ст. відрізняється ширшим, у порівнянні з попереднім століттям, соціальним
різноманіттям портретованих – в Україні виконувалися портрети польських королів, російських
імператриць, розповсюдилися портрети гетьманів, козаків, нащадків магнатських родів, місцевої
шляхти, міщан, представників кліру, а в кінці століття – і новостверджуваного дворянства.
…Кінець ХVІІІ ст. став заключним етапом у роз витку давнього українського портрета.
Відбувалися зміни в організаційних формах художнього життя як наслідок більш глибоких змін у
самому українському суспільстві. Ліквідація гетьманства у 1764 р., руйнація Запорозької Січі у
1775 р. неухильно вели до втрати автономії Лівобережної України у складі Російської імперії, за
вершившись ліквідацією козацького полкового адміністративного поділу. Розпад Речі Посполитої
викликав у 1772 р. входження Галичини до складу Австро-Угорщини, а в 1793 р. – Волині і
Поділля до складу Російської імперії.
У двох останніх десятиліттях ХVІІІ ст. в художньому процесі майже синхронно на обох
українських територіях настав перелом, суттю якого став перехід провідної ролі від цехів і
монастирських майстерень до академій мистецтв.
…В Росії спільні зусилля Петербурзької Академії мистецтв і майстрів-чужинців призвели до
утвердження класицизму в російському варіанті (єкатерининський класицизм). Його
представниками в жанрі портрета стали Дмитро Левицький, син відомого київського гравера
Григорія Левицького, та уродженець Миргорода, потомствений іконописець Володимир
Боровиковський.
Левицький працював у Петербурзі з 1758 р. Сімнадцять років очолював портретний клас в
Академії, своєю творчою і педагогічною діяльністю вивів портретний живопис в Росії на
найвищий європейський рівень.
Однією з важливих сторінок творчості Левицького були портрети членів його родини, зокрема
портрет, що пов’язував його з сім’єю і українським корінням, – портрет брата, Прокопа
Левицького, випускника Київської духовної академії, священика в селі Маячці на Полтавщині. В
будинку Левицьких на Україні ще у ХІХ ст. зберігалися портрети, які виконував Дмитро
Григорович під час своїх приїздів з Петербурга.
Дмитро Левицький виконав безліч портретів придворних діячів Катерини ІІ, якнайтісніше
пов’язаних з Україною. Один з найранніших серед них – портрет наставника Кирила
Розумовського, почесного члена Петербурзької Академії Григорія Теплова. Портрет не зберігся,
на виставці представлена його копія, яку виконав у 1772 р. художник Яків Якимович, маловідомий
учень Левицького.
Безліч інших портретів земляків, створених художником – фельдмаршала Кирила Розумовського,
міністра Петра Завадовського, сенатора Іллі Безбородька тепер публікуються як такі, чиє
місцезнаходження невідоме. З Яготина, маєтку Розумовських-Рєпніних, походить портрет
фельдмаршала М. В. Рєпніна, виконаний Левицьким у 1792 р.
Дмитро Левицький написав і автопортрет, який є рідкісним для цього періоду випадком звернення
художника до власного образу.
…Поряд із блискучими творами портретистів із світовим ім’ям – Левицького, Боровиковського –
більшість портретів, виконаних українськими художниками в кінці ХVІІІ ст., були анонімними. На
межі ХVІІІ і ХІХ ст. академічні принципи стали панівними як у стильо-творчому процесі, так і в
організаційному. Давня організація мистецького життя вже не задовольняла художників, а
продукт її діяльності – замовників. Однак вона послужила ґрунтом, на якому чимало талановитих
її вихованців зросли в ту епоху до академіків живопису. П’ятеро з них – Юрій Семигіновський,
Іван Саблуков, Кирило Головачевський, Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський –
розвивали портретну справу, піднімаючи її до вершин.
ХУДОЖНЯ ВИШУКАНІСТЬ І ВИТОНЧЕНА НАТХНЕННІСТЬ, з інтернет-сайту
schools.keldysh.ru
Якщо Рокотов (Рокотов Федір Степанович – відомий російський художник – авт.) – ідеаліст,
романтик, мрійник і «витав у хмарах», то Левицький, навпаки, міцно стояв на землі. Його здорова
врівноважена натура не відчувала потреби в тому, щоб створювати навколо своїх героїв ореол
романтичної загадковості. Він знаходив їх цікавими і такими, якими вони були в дійсності.
Програючи Рокотову в поетичності, мальовничій вишуканості й витонченій натхненності,
Левицький вигравав у життєвості, розмаїтості і повнокров’ї своїх образів. Він не менше обожнює
матеріальність навколишніх предметів і речей, ніж Рокотів свої мрії і фантазії, і з таким же
захватом і натхненням виписує блискучі атласні стрічки, легені газові накидки, хутра й оксамит,
як Рокотів свої тумани і ніжні загадкові посмішки.
У велике мистецтво Левицький прийшов пізніше Рокотова, хоча вони – ровесники. Таке
запізнення пояснюється тим, що на відміну від Рокотова, який, приїхавши до Петербургу, відразу
ж почав удосконалюватися в портретному мистецтві, Левицький довгий час займався переважно
декоративними й іконописними роботами.
…В 1770 році його очікує дійсний тріумф: захват публіки і звання академіка за показаний на
академічній виставці серед інших портрет архітектора Кокоринова.
Цей портрет і справді настільки свіжий і гарний, що і зараз, через два сторіччя після його
створення, не перестав бути художньою новиною. Поруч з ним навіть рокотовський портрет
Григорія Орлова здається порожньою й легковагою балаканиною, де багато зовнішнього
напускного лиску, але мало думки і справжнього почуття...
Але, звичайно ж, найкращий, найчудовіший портрет Левицького і, бути може, взагалі всього його
життя – незрівнянний портрет Марії Олексіївни Дьякової. Усе в ній світиться – і кругле повне
обличчя, і блакитні добрі очі, і сором’язлива дівоча посмішка. Скільки ж у ній простоти і м’якості, затаєної пристрасті і жертовності.
До чого ж красивий цей портрет, як дивовижно грають, немов відблиски у воді, відсвіти від
зелених шовкових стрічок на всьому її свіжому повному тілі і на білому платті!
НЕ ОСЛІП, А ПРОЗРІВ, з статті «Діалог з картиною» на anima.ucoz.ru
Одна з головних загадок долі Левицького – творче мовчання художника в останню чверть століття
життєвого шляху. Він написав всього з десяток полотен. Щоправда, ці полотна чудові, але чи не
замало для такого майстра? Даремне це будуть цілком приписувати хворобі очей, яка лише в
глибокій старості привела Левицького до сліпоти. Ні, не сліпнути став художник у середині
дев’яностих років, а саме в ці роки він, нарешті, прозрів.
У якусь мить із сліпучою ясністю Левицький відчув всю помилковість свого стану. Його тонкий
розум, чесна і пряма душа здригнулися від відчуття фальші і лицемірства, які оточували його
щодня, щогодини. Він здригнувся від раптової свідомості, що бере участь в якомусь величезному
фантасмагоричному обмані.
…І художник шукає нові шляхи. Пише портрет своєї доньки у весільному народному вбранні. На
жаль... довголітнє писання замовних портретів зробило своє. Портрет Агаші не вдався. Він вийшов
салоновий, далекий від життєвої правди…
Мистецтво не прощає постійних, хоч і маленьких поступок і напівправди. Численна, іноді,
салонова продукція Левицького йому помстилася.
Чудова майстерність, володіння кольором, малюнком, тоном не могли замінити головне в
мистецтві – правду! І цей надлом, надрив, який чуйно відчувається тонким художником, все
наростав... Нестерпимими стали години замовної роботи, все більше тягнуло до самоти, до
читання, до гірких роздумів.
...Вичерпувалася епоха, замовкав і її співак...