ВОЗНЕСЕНСЬКИЙ Олександр Сергійович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Драматург, поет, критик, перекладач. Псевдоніми – Ілля Ренц, Комар, Люципер. Перший профе-
сійний сценарист Російської імперії.
З лікарської родини.
Народився 28 лютого (11 березня) 1880 р. в м. Вознесенську Херсонської губернії Російської
імперії (нині – районний центр Миколаївської області України).
Помер 22 січня 1939 р. в с. Новій Шульбій Семипалатинської області Казахської РСР СРСР (нині –
Республіка Казахстан).
Закінчив Миколаївську гімназію, навчався на медичному та юридичному факультетах Московсь-
кого університету (1897-1902), в драматичній студії Московського філармонічного товариства у К.
Станіславського (1898).
Друкувався в газеті «Одеські новини», журналах «Жало», «У світі мистецтв», «Сатирикон», «Но-
вий Сатирикон».
Як літератор дебютував в газеті «Одеські новини» фейлетоном (1902).
Потім настала черга документальної книги «Поети, закохані в прозу» (1910), п’єс «Регіт» (1910),
«Сльози», (1910), «Квіти на шпалерах» (1913), збірника віршів «Шлях Агасфера» (1914), «Кінець
маскараду» (1914), «Дитя Парижу» (1914 ), «Актриса Ларіна» (1915), підручника «Мистецтво ек-
рану, посібника для кіноакторів та режисерів» (1924), збірника оповідань «Дикун» (1928).
В. – засновник петроградської студії екранного мистецтва (за радянських часів – кінотехнікум), директор київської студії екранного мистецтва (1921-1923).
За сценаріями нашого земляка екранізовано принаймні десять фільмів. Дебютна картина – «Сльо-
зи», її екранізував ще один прославлений українець О. Ханжонков (1914).
В. підготував до друку збірники прози «Книга ночей», поезії «Богодиявол» та спогадів «Початок
століття», однак вони так і не побачили світу.
Перекладав з польської.
За радянських часів В. був незаконно репресований.
Реабілітований посмертно.
Серед друзів та близьких знайомих В. – О. Блок, Л. Андрєєв, С. Венгеров, Є. Бауер та ін.
***
Я – ЗБІГЛИЙ РАБ, з творчого кредо О. Вознесенського
Я – вічний вождь на вічному ложі, збіглий раб в усі часи.
ГІМНАЗИСТКА З ВІННИЦІ, вірш О. Вознесенського «Автограф»
Корридор первоклассной гостиницы.
Номера. Вот и двадцать шестой.
Подошла гимназистка из Винницы.
Ей неловко: одна... холостой...
Только очень уж важная миссия:
Попросить, чтобы он подписал
Ей открытку, где в роли Таисия
Снят он... Боже! весь класс потрясал
Возглас брата у трупа Цецилии...
Без жилетки, над мокрым столом,
Он сидит в полупьяном бессилии,
И бормочет: я режу углом...
Но в молчанье неубранной комнаты
Только звякнул задетый бокал.
«Помни, Надя: веди себя скромно ты»,
Ей отец на вокзале сказал...
Ах, как стыдно идти за автографом!
Но искусство – святее всего.
Чуть не вровень с красавцем-географом
Весь их класс обожает его!..
Будто стук. Он глазами бессонными
Долго смотрит в узор на ковре,
На обои с большими бутонами,
И кричит, разобравшись: entrez!
Снова стук. Одурь сразу поборота.
Надевает пиджак, торопясь.
И, закрывшись рукою у ворота,
Отворяет он дверь: верно; князь...
Удивлён. И доволен. С улыбкою
Взял открытку. Дрожит голосок...
Поиграть разве с этою рыбкою,
Коль сама приплыла на песок?
«Вы войдите... Живу я в гостинице...
Неуютно... Хотите винца?»
В этот день, верно, в маленькой Виннице
Хмуро, холодно, дождь без конца...
ОДНЕ І ТЕ Ж, з вірша О. Вознесенського «Я і ти»
Я и ты – одно и то же.
Ты – небесный, я – земной.
Наше разное – похоже.
Кто с тобою, тот со мной.
Ты не спросишь, убивая.
Я непрошенно рожу.
Где прямая? где кривая?
Ты не скажешь, я скажу.
ЯКЩО СТОМИЛАСЯ КОХАТИ, вірш О. Вознесенського «Прості слова»
Если ты устала и меня не любишь,
Ты скажи мне правду, не томи себя.
Ты со мной без нужды больно не поступишь,
Жить нельзя, как прежде, больше не любя.
Я уйду без вести, далеко отсюда.
Только ты не думай, будто я умру.
Мне не нужно яда, мне не нужно пруда:
Ведь тебя с собой навеки я беру.
И когда – я молод – полюблю другую,
Не найду другую, а найду тебя.
И тебя, мой птенчик, в сердце сберегу я,
И уйду, любимой жизни не губя.
ЗАХОПЛЕНИЙ ЖУРНАЛІСТ, з мемуарів В. Юренєвої «Нотатки актриси»
Лише у провінції любили театр по-справжньому. Перебільшено, зворушливо, майже самовіддано, і, до справжнісінького, екстазного одурманення.
Особливо в епоху захоплення Пшибишевським, Шніцлером і ...Жулавським, котрих, не
перевантажуючи себе нетяжкими вишукуваннями, перекладав для російського театру
провінційний і захоплений О. С. Вознесенський.
...Журналіст В. (Вознесенський О. – авт.) приніс мені диво-п’єсу Пшибишевського «Сніг». П’єса
надрукована польською мовою, але В. переповів її зміст. Він перекладатиме її для мене, для мого
бенефісу. Невже я гратиму її? Просто не віриться в подібне везіння.
ПИСАВ І ПЕРЕКЛАДАВ ДЛЯ ДРУЖИНИ, з статті О. Баталіної «В. Юренєва: «Невже справді
так було?»
У другій половині 1930-х років кафедра історії кіно ВДІК проводила дослідження, присвячені
дореволюційному кінематографу. В основному цим займався Веніамін Євгенович Вишневський,
який в 1945 році випустив і до цього дня кращий довідник цьому періоду – «Художні фільми
дореволюційної Росії».
Цю роботу вирішили продовжити, і в 1946 році В. Є. Вишневський розіслав багатьом відомим
діячам дореволюційної кінематографії пропозицію – написати спогади про свою роботу в кіно.
Багато хто відгукнувся. Одні з найцікавіших мемуарів прислала відома актриса театру і кіно Віра
Леонідівна Шадурська (за першим чоловіком – Юренєва). В 1902 році вона закінчила драматичні
курси при Олександринському театрі у великого російського актора В. Давидова, сезон грала в
цьому театрі, а потім виїхала в провінцію, грала в Києві, Одесі й інших містах.
Саме у провінції Віра Леонідівна зіграла Бронку в п’єсі Пшибишевського «Сніг», яка принесла їй
популярність. Цю п’єсу переклав для неї другий чоловік О. С. Вознесенський (Бродський), з яким
в 1911 році вони приїжджають до Москви.
У столицях Юренєва грає в театрах Незлобіна, Корша, Ленінградському театрі драми, МХАТі
Другому. О. С. Вознесенський продовжує перекладати і писати для Віри Леонідівни.
Юренєва випустила декілька книг. У останній, розповідаючи про свою творчість, вона була
змушена майже не згадувати Вознесенського, а там, де це зробити було неможливо, позначати
його ініціалом В. Це вимушене умовчання пов’язане з тим, що Вознесенський був репресований і
засланий до Казахстану.
СЕРЕД БІЖЕНЦІВ ДО МОСКВОКИЄВА, з розвідки М. Рибакова «Невідомі твори відомих
авторів»
Багато років займаючись вивченням маловідомих і невідомих сторінок історії Києва, я зацікавився
періодом 1918-1919 рр., тобто часом, який зберігає ще багато «білих» плям, обумовлених тим, що
таке найважливіше джерело інформації як газети і журнали цього періоду, – в бібліотеках
відсутній.
2. Справа в тому, що в лютому 1920 р. в системі Наркомату освіти був утворений партійно-
наглядовий орган – Головний політико-освітній комітет (Главполітосвіт). У всіх театрально-
видовищних підприємствах були поставлені комісари, від рішення яких залежав дозвіл чи
заборона будь-якого видовищного заходу.
Що стосується архівів, книг і преси, то, крім іншого, були створені сховища, так звані
«спецфонди» і «спецхрани», куди на довгі десятиліття був захований величезний масив
друкарської продукції (книги, газети, журнали, бюлетені, листівки і т.п.). Таким чином, мільйони
читачів і дослідників не лише не мали можливості ознайомитися з їх змістом, а навіть не знали про
їх існування, бо відомості про ці видання не були відображені в каталогах, картотеках, довідниках, покажчиках.
3. Працюючи в «спецфондах» з середини 90-х років, я виявив тут до 180 назв (переважно
київських) газет, журналів українською, російською, єврейською мовами періоду 1917-1921 рр.
... Рятуючись від переслідувань більшовиків до Києва сипонули крупні промисловці, фінансисти, служителі культу, представники дворянської аристократії і вищих бюрократичних кіл, генералітет
та офіцерство. Початок втечі – весна 1918 р., посилення – літо, пік еміграції – осінь 1918 р. після
оголошення «червоного терору».
У ці місяці (серпень-грудень1918) до Києва перебрався «весь Петроград» і «вся Москва». У
газетній публіцистиці того часу Київ одержав назву «Петромосква» і «Москвокиїв».
Серед тих, хто приїхав, було багато письменників, журналістів, акторів, антрепренерів, редакторів, видавців, адвокатів і т.д. Так до Києва приїхали: М. Кольцов (Фрідлянд), І. Еренбург, Т. Щепкіна-
Куперник, І. Василевський (Не-Буква), В. Фінк, Д. Ратгауз, Ол. Вознесенський (Бродський), Дон-
Амінадо (Шполянський)... Таким чином, Київ перетворився на театральну і кінематографічну
«мекку» Росії, на деякий час став її столицею.
... Умови громадянської війни, розруха на транспорті зробили неможливою доставку друкарській
продукції з Петрограду і Москви до Києва. Тому деякі твори, раніше опубліковані в цих містах, повторно надруковані в київських газетах, частина – написана в Росії, проте вперше побачила світ
у нашому місті, треті (а їх переважна більшість) – написані і опубліковані в Києві. Більше ніде і
ніколи вони не публікувалися.