ВЕЙНБЕРГ Петро Ісайович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, перекладач, історик літератури. Псевдонім – Гейне з Тамбова.
З купецької родини. Брат, Вейнберг Павло, – письменник; син, Вейнберг Б., – гляціолог, геліотехнік.
Народився 16 (28) червня 1831 р. в м. Миколаєві Херсонської губернії Російської імперії (нині –
адміністративний центр однойменної області України).
Помер 3 (16 липня) 1908 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Навчався в пансіоні В. Золотової (1835-1841), одеському Ришельєвському ліцеї (1841-1850), закін-
чив історико-філологічний факультет Харківського університету (1850-1854).
Служив чиновником особливих доручень при тамбовському губернаторові (1854-1958), чиновни-
ком в Міністерстві юстиції (кінець 1850-х), в Головному інтендантському управлінні (1862-1866), очолював літературний відділ журналу «Будильник» (1866-1867), кафедру російської літератури в
варшавському університеті (1868-1874), перебував при Власній його імператорської Величності
канцелярії (1874-1890), виконував обов’язки приват-доцента Петербурзького університету (1887-1894), викладав на Вищих жіночих педагогічних і драматичних курсах Театрального училища
(1894-1897), був головою Спілки взаємодопомоги російських письменників (1897-1901).
Почесний академік Російської академії наук (1905).
Голова Літературного фонду Росії.
Друкувався в газетах «Тиждень», «Іскра», «Тамбовські губернські відомості», «Біржові
відомості», «Новини», «Санкт-Петербурзькі відомості», «Театральна газета», журналах «Син
Вітчизни», «Літературний літопис», «Сучасник», «Вітчизняні нотатки», «Діло», «Російське сло-
во», «Російське багатство», «Веселун», «Дзвін», «Пантеон літератури», «Століття», «Північний
вісник», «Витончена література».
Як літератор дебютував ще студентом в журналі «Пантеон» перекладом драми «Клоді» Ж. Санд
(1851).
Перша книга «Вірші» вийшла в Одесі 1854 р. Повний збірник побачив світ в 1901 р.
Зацікавленість як читачів, так і критики викликали цикл «Мелодії сірого кольору» (1858) та збір-
ник «Гумор. Вірші Гейне з Тамбову» (1863). А романс «Він був титулярним радником» (1859) пок-
лав на музику О. Даргомижський, і він вже незабаром набув неабиякої популярності. Всього понад
80 його віршів покладено на музику.
В. – автор підручників та посібників, цікавих спогадів.
Перу нашого земляка належать «Сторінки з історії західних культур» (1907), чисельні водевілі, оперні лібрето.
Перекладав Горація, Данте, Г. Гейне, Ф. Шіллера, Д. Байрона, І. Гете, Л. Бернє, В. Гюго, В. Шекс-
піра.
Видав, як у власних перекладах, так і інших авторів, 12-томник Г. Гейне, 6-томник І. Гете, 2-
томник Л. Бернє.
Серед друзів та близьких знайомих В. – Л. Толстой, І. Гончаров, Ф. Достоєвський, В. Гаршин, І.
Тургенєв, В. Дорошевич, К. Арабажин, Ф. Коні, М. Некрасов, О. Дружинін, П. Анненков, В.
Боткін, О. Писемський, А. Фет, В. Немирович-Данченко, Д. Менделєєв та ін.
***
СМІЯТИСЯ БЕЗ ІКРИ ШКІДЛИВО, з
життєвого кредо П. Вейнберга
Мені шкідливо сміятися на холоді. ... Треба за ікрою послати. Ікра на мене чудово впливає.
ВІН БУВ ТИТУЛЯРНИМ РАДНИКОМ, романс П. Вейнберга
Он был титулярный советник
Она – генеральская дочь.
Он скромно в любви объяснился.
Она прогнала его прочь!
Она прогнала его прочь!
Пошел титулярный советник
И буйствовал целую ночь.
И винном тумане носилась
Пред ним генеральская дочь,
Пред ним генеральская дочь!
СТОРОЖ СПИТЬ, вірш П. Вейнберга «Черговий»
Выхожу один я в коридоры,
Подо мной паркетный пол блестит,
Сторож спит, потупив в землю взоры,
И курьер в просонках говорит.
Вкруг меня все прибрано примерно;
Чисто все, спокойно все кругом...
Что же мне так скучно и так скверно,
Будто в грязь вступил я сапогом?
Я не жду от жизни ни полушки,
И не жаль мне прожитых ничуть;
Я ищу дивана и подушки,
Я б хотел разлечься и заснуть.
Но не так, как глупо спят в могиле!
Я б хотел заснуть, чтоб видеть сон,
Будто я уже чиновник в силе,
Будто я начальством награжден.
Так заснуть, чтоб слух всегда лелея,
С лаской мне начальник в уши пел,
На плечах чтоб, вечно зеленея,
Воротник чиновничий висел.
ТРАГІЧНЕ І КОМІЧНЕ, зі спогадів П. Вейнберга
Що стосується власно мене, то з виконанням ролі Хлєстакова у мене пов’язаний спогад,* який, думаю, з цікавістю, якщо і із запереченням, прочитають актори, в репертуарі яких є ця роль.
…Проте відгуки людей літератури мене не могли задовольнити; мені хотілося дізнатися думку
фахівців, тобто акторів, і я звернувся до Мартинова, цінуючи в ньому не тільки високе, геніальне
дарування, але й якнайтонше критичне чуття, в якому, так само як і в його серйозному і дуже
обдуманому ставленні до ролей, я добре переконався з частих і інтимних бесід, – всупереч, відзначу, поширеній думці, що Мартинов був творцем несвідомим, і будь-який теоретичний
погляд на сценічне мистецтво був йому чужим, що він грав як бог на душу покладе і т.п.
Мартинова я не попередив, що надзвичайно цінував його думку про мою гру (та і всіх інших) взагалі, головним чином хотілося дізнатися про його погляд на моє розуміння сцени брехні... Я
просто просив його прийти хоч раз подивитися нас, дати вказівки і поради.
Мартинов дуже уважно дивився, в антрактах робив зауваження і виправлення, взагалі поставився
цілком схвально, проте після третьої дії відвів мене убік і сказав:
– Послухайте, чому ви сцену хвастощів Хлєстакова ведете так?
– Як, Олександре Євстафієвичу?
– Та якось по-особливому... мені здалося...
– Неправильно?
– Як вам сказати?.. Дивне щось... виходить скоріше драматично, ніж комічно... Ви у кого-небудь
перейняли цю манеру чи самі додумалися?..
І коли я йому відповів, що «сам додумався», що, навпаки, всі Хлєстакови грали цю сцену якраз по-
іншому, він запитав:
– На якій же підставі ви знайшли, що потрібно грати так, як ви граєте?
Я виклав декількома словами міркування, яким керувався. Мартинов трохи подумав і сказав:
– Не хочу вирішувати одразу... Питання цікаве... Приходьте до мене сьогодні увечері –
поговоримо.
Звичайно, я поспішив до нього і з нетерпінням чекав «рішення».
– Я сьогодні, прийшовши з вашої репетиції додому, – сказав він, – навмисне прочитав знову третю
дію, прочитав і лист Гоголя про постановку «Ревізора», потім міркував найгрунтовнішим чином
і...
– І я повинен вважати себе побитим?
– Уявіть, що ні; приходжу до висновку, що ви маєте рацію... Тільки у вас у виконання є недолік, і
недолік не маленький; треба його неодмінно виправити. Я, мабуть, із-за цього й не погодився з
першого разу з вами.
– Що ж це? Вкажіть, будь ласка!
– Бачте, Федір Михайлович (Достоєвський – авт.) дуже добре це сказав вам, як ви мені
передавали, що роль Хлєстакова в цій сцені трагікомічна, як це називається... Тільки бачите... не
знаю, як це вам поясніше сказати... Трагікомічне, однак треба, щоб тут було і трагічне і комічне...
Ви Хлєстакова робите, як це називається, героєм – і позою робите, і тоном, і жестами; у вас це
виходить добре, але власне комічного-то мало, в особі малого, в міміці, ну, в гримасі навіть, а тут
без гримаси не можна... Не знаю, як би вам це пояснити, чи розумієте ви мене... Та ось краще
постійте, я вам на ділі покажу... Посуфлюйте мені, – з книгою не так вправно.
* Згадуваний любительський спектакль відбувся 14 квітня 1860 р.
БОГ ПРОСТИТЬ – ЦЕ ЙОГО ПРОФЕСІЯ, з нарису П. Вейнберга «Генріх Гейне»
У травні 1848 року вийшов він з будинку на прогулянку, напівсліпий, напівкульгавий, – і це була
його остання прогулянка: він повернувся додому для того, щоб ніколи вже не вийти на вулицю, щоб залишитися прикутим до постелі до самої смерті.
«Ось вже три місяці, – писав він у цей час, – як я терплю такі муки, яких не могла б видумати
навіть іспанська інквізиція».
Іноді, у хвилини занадто сильних корчів, він починав сумніватися «чи справді людина – двоногий
бог», як запевняв його професор Гегель.
…Не дивно, що йому не раз спадала думка про самогубство… Утримували, за словами Гейне, тільки кохана дружина. Щоправда, до дружини він неодмінно додавав ще й свого папугу….
Лікарі робили все можливе, аби зменшити його страждання. Але й тут він іронізував над собою:
«Мої медичні знання принесуть мало користі; найбільше, що я можу – це читати на небі лекції про
те, як погано лікують лікарі на землі».
Іншим разом поет заявив: «Мої нерви зовсім особливі – це дивні, нещасливі нерви; якби їх
відправити на всесвітню виставку, їм би неодмінно дісталася золота медаль за здатність
заподіювати всілякі болі і страждання».
…За кілька днів до смерті на запитання відвідувача, чи примирився він з небом і чи розраховує він
на боже прощення, поет відповів: «Не турбуйтеся, Бог мене простить – це його професія».
МЕНІ ВАС ШКОДА, АЛЕ ШКОДА Й ВЛАСНИХ ДІТЕЙ, з листа О. Островського П.
Вейнбергу
Москва, 11 квітня 1884 р.
Вельмишановний Петре Ісайовичу, ...уже кілька років я не живу для себе; усе, що я заробляю
постійною й, для моїх років, часто непосильною працею, йде на виховання моїх шістьох дітей.
Пенсія, яку я став одержувати, від роботи мене не звільняє, вона служить тільки забезпеченням на
випадок хвороби чи необхідного перепочинку. Я працюю, не шкодуючи останніх сил. Так
трудитися я можу лише заради власних дітей.
…За всієї моєї заощадливості я проживаю все, що одержую; якщо я буду втрачати свої заробітки, чим же я тоді перекрию збиток?
Я впевнений, що Ви бажаєте мені заплатити; але Ви не можете: якщо видавець журналу не має
грошей на початку року, де ж він візьме їх потім? Він має або припинити випуск журналу, або не
платити співробітникам. Не думайте, що я керуюся тільки холодним розрахунком; ні, я Вас щиро
шкодую, але мені шкода й своїх дітей.
Якщо Ви думаєте, що 50-100 р. для мене нічого не означають, то помиляєтеся; щоб поповнити
торішній недобір з Петербурзького театру..., я змушений був закласти свої речі.
Ви пишете, що наприкінці квітня заплатите мені за обидві інтермедії. От і прекрасно! Висилайте
гроші, а я Вам вишлю оригінал; надрукувати його встигнете, він вже набраний.
Щиро Вам відданий
О. Островський.
В ОКОПАХ ТЕМНО, з книги Б. Лівшиця «Півтораокий стрілець»
У переповненій покупцями взуттєвій лавці прикажчик добру годину підбирав мені чобіт по нозі.
Син Петра Ісаєвича Вейнберга, милий хлопець, що жив в одному зі мною будинку, утягнув до
мене, засапавшись, велику гостину лампу на бронзовому столику, виграну по лотереї в Народному
Будинку:
– Ось, Бенедикте Костянтиновичу, візьміть на спомин...
– Та що ви, голубчику! Куди вона мені?
– Ні, ні! Візьміть неодмінно: адже в окопах темно...
Він пішов засмучений, не вірячи, що двопудова лампа могла б в поході дещо утруднити єфрейтора
піхоти.
ЛІТЕРАТУРНЕ ГЕНДЛЯРСТВО, з книги Ф. Решетникова «З щоденника»
5 серпня 1866
В даний час я переживаю жахливі і найтяжчі дні. Я писав раніше, що, ймовірно, внаслідок
того, що найвідоміших літераторів кинули у фортецю і частини, Некрасов показав вірші
Муравйову. В цей час я ще був спокійний, тому що Некрасов обіцявся помістити 2-у частину
роману «Гірники» в травневій книжці і хоча потім відклав до червневої, проте все-таки
запевнив і видав мені 50 руб. Окрім цього, брат Курочкіна – Володимир просив мене не
залишати редакцію «Іскри» без своїх статей.
Вейнберг, редактор «Будильника», мене леліяв, друкував статті, просив теж писати. За всією
вірогідністю, і Курочкін, і Вейнберг думали, що посаджених літераторів зашлють і ми, мовляв, задовольнятимемося і цим.
12 вересня 1866
У «Будильнику» пихатості ще більше. Там навіть Вейнберг став вважати співробітників за
підлеглих собі. Це означає, що він вже накопичив 5 тисяч і думає відкрити власний журнал.
18 березня 1867
Вже третій місяць я живу в Бресті і жодного слова поки не написав в свої замітки, хоч і
повідомив Юлія і Федора Каргополових і Благосвєтлова про це єврейське місто. Я навіть
посилав Вейнбергу лист про Белосток, але не знаю, що з ним робиться.
...Єврей в єврейському місті – не те, що єврей в інших містах. Це – господар, а не раб, що
згинається в три погибелі. Тут багато будинків мають двох господарів, тому що місто було на
тому місці, де тепер фортеця, і тому й тепер охочим будуватися дають землю дарма. Живуть
тісно, бідно; мають багато дітей, половина яких мре. Рідкісний єврей не гендляр; здається, немає
жодного єврея або єврейки, які би не гендлювали чимось.
ТАК ТЯЖКО, з вірша О. Плєщєєва «Присвята П. І. Вейнбергу»
Так тяжело, так горько мне и больно...
Так много мук в душе затаено,
Что мне сказать уж хочется давно
Всему, что жизнью мы зовём: «Довольно!»
.................................................................
О! если бы хоть мысль, что не бесплодно
Растрачен был запас духовных сил,
Что никогда я с тем, чего не чтил,
Не примирялся, гордый и свободный!
