ЄВЛАХОВ Олександр Михайлович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, критик, історик літератури. Псевдоніми – Lachos, А. Єв-хов.
З учительської родини.
Народився 27 липня (8 серпня) 1880 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 28 травня 1966 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований на
Північному цвинтарі.
Закінчив П’ятигорську прогімназію і Владикавказьку гімназію, навчався на фізико-математичному
(1898-1899) й історико-філологічному (1899-1903) факультетах Петербурзького університету,
закінчив Петербурзький археологічний інститут (1902), медичний факультет Бакинського
університету (1920-1925).
Працював викладачем у гімназії К. І. Мая (1902-1908), в Петербурзькому, Київському,
Варшавському, університетах (1908-1920), ректором Ростовського державного університету
(1920), викладачем в Баку, Ташкенті (1928-1934), Ленінградській консерваторії (1934-1944).
Член міланського Леонардівського інституту (1909).
Друкувався в газетах «Казбек», «Київський вісник», «Варшавське слово», «Наша газета»,
«Єйський аркуш», «Приазовський край», журналах «Російське багатство», «Журнал теоретичної і
практичної медицини», «Мальовнича Росія», «Журнал Міністерства народної освіти»,
«Історичний вісник», збірнику «Пісні хвилини».
Як літератор дебютував в газеті «Казбек» віршами (1897).
Потім настала черга фундаментальних досліджень «Тургенєв – поет світової скорботи» (1904),
«Пушкін як естетик» (1909), «Таємниця генія Гоголя», «Геній-художник як антигромадськість»
(обидва – 1910), «Принципи естетики Бєлінського» (1912), «В пошуках Бога. Етюд про Данте»,
«Російська література про західних письменників» (обидва – 1913), «Де дійсний суб’єктивізм і
дилетанство», «Надірвана душа» (обидва – 1914), «Купрін у ямі реалізму» (1915), «Гергарт
Гауптман. Шлях його творчих пошуків» (1917), «Ернест Ренан», «Психологія творчості як
біологічна проблема» (обидва – 1925), «Артур Шніцлер» (1926), «Конституціональні особливості
психіки Л. М. Толстого» (1930).
Наш земляк – автор тритомного «Вступу до філософії художньої творчості» (1910-1912; 1917) та
фундаментального доробку «Реалізм чи ірреалізм? Нариси з теорії художньої творчості» (1914).
Його перу також належить низка поетичних доробків, серед яких найвідоміші романс-елегія
«Щаблями життя» (1909), вірш «Росія» (1942).
Серед друзів та близьких знайомих Є. – В. Іванов, А. Луначарський, Б. Асаф’єв, Д. Петров, П.
Семенов, Ю. Айхенвальд, О. Веселовський, Л. Андрєєв та ін.
***
АМОРАЛЬНОГО ДЛЯ МИТЦІВ НЕ ІСНУЄ, з творчого кредо О. Євлахова
Історія поезії і мистецтва знає небагато творів, які були б абсолютно вільні від докорів з боку
моралі. Навпаки, як в давнину, так і в новітній час художників і поетів не раз звинувачували
в аморальності і шкідливому впливі на суспільство.
Вказати на всі художні твори, що свого часу піддалися переслідуванню або докорам в
аморальності, – неможливо. Це означало б скласти довгий мартиролог художників і
письменників.
РЕАЛІЗМ У МИСТЕЦТВІ НІКОМУ НЕ ПОТРІБЕН, з книги О. Євлахова «Вступ до філософії
художньої творчості»
Чудові факти, почерпнуті зі спостережень над простим народом. Чого вимагає простолюдин від
поетичного твору – наприклад, від драми, коли йде до театру? Його надумали напхати
«серйозними», «повчальними» уявленнями, на нього хотіли вплинути «ідейністю». І що ж?
Один із стовпів сучасного соціалізму, Вандервельде, із сумом зізнається, що робочі «охочіше
слухали недільними вечорами різні старі мелодрами», ніж п’єси з соціальною тенденцією, які
спеціально для них ставилися в «Брюссельському Народному Будинку». І ми охоче тому віримо...
Щеглов повідомляє з своєї практики такий випадок. Після вистави «Справа («Віджитий час»
Сухово-Кобиліна в Олександрінському театрі на питання про те, чи сподобалася йому драма, один
хлопець відповів: «Зважте, чому ж тут подобатися? Аніякісінької, так би мовити, опори для життя!
Після такої вистави – хоч зараз у Фонтанку кинутися!». При постановці ж «Гамлета» на сцені
московського «Скомороха» на початку 90-х років, за свідченням того ж автора, особливо впливав
на просту публіку введений в п’єсу фантастичний елемент.
Взагалі, за словами Олексія Веселовського, досвід показав, що найбільше подобаються глядачам з
народу, найсильніше привертають їхню увагу ті вистави, які зображають не рядове, буденне
життя , а щось, що виходить з ряду, наприклад, відрізняється трагічним або героїчним характером
або що дуже кумедне, що вражає і викликає нестримний сміх. Глядачі з народу люблять в театрі
або вжахнутися, або посміятися».
І абсолютно марно говорять, ніби в літературі і мистецтві ми шукаємо якоїсь «правди», якогось
«реалізму». Вірячи у те, що так могло або може бути, ми ні на хвилину не сумніваємося в тому, що
цього немає.
Які засоби існують для цього у поезії і мистецтва?
Саме про це запитав якось лондонський єпископ актора Беттертона, поставивши йому таке
питання: «Чим пояснити ту обставину, що актор на сцені справляє таке сильне враження на
слухачів вигаданими речами, неначе вони дійсно відбуваються, тоді як ми в церкві говоримо про
дійсні події і не відчуваємо до своїх слів більше віри, так ніби-то вони вигадані?
– Мілорд, – відповів Беттертон, – немає нічого зрозумілішого за це: ми, актори, говоримо про
вигадані речі так, ніби вони дійсно існували; ви ж на кафедрі говорите про дійсні події так, ніби-то
вони вигадані.
Він вирішив питання абсолютно правильно: справа не в тому, що говорять актор на сцені і
єпископ в церкві, бо у такому разі результат повинен бути зворотний, а в тому, як вони це
говорять: тоді як до послуг актора є особливі засоби його мистецтва, здатні примусити вірити (у
умовному значенні) всьому, що він скаже, у єпископа цих засобів немає. Не що, а як примушує нас
«одурювати» самих себе – в цьому весь секрет магічної дії мистецтва і поезії.
ДОТЕПНО І ЗМІСТОВНО, з оцінки творчості О. Євлахова В. Івановим
Дослідження здійснюється з здоровим тактом мислителя; воно живе, дотепне, змістовне і є
доказом великої і різнобічної ерудиції автора.
НЕ ЗА ПРОДУКТАМИ ФАНТАЗІЇ, з статті М. Піксанова в «Літературній енциклопедії»
«Вступ до філософії художньої творчості», «Реалізм чи ірреалізм? Нариси з теорії художньої
творчості». У сумі це складає понад 2500 сторінок, або 160 друкарських аркушів. Важко і в
західно-європейській науковій літературі підшукати аналогію такій роботі, в російському ж
літературознавстві – це випадок безприкладний.
…На тлі епігонів культурно-історичного методу і безпринципних збирачів сирих матеріалів Є.
виділяється сміливою спробою відірватися від зжитої традиції і поставити питання літературної
методології заново. Він протестує проти «культу фактів». У «Вступі» ним піднімає питання про
загальну наукову методологію і про те, чи наука історія літератури.
Мобілізуючи велику історіографію, Є. критикує різні методи, котрі застосовувалися в
літературознавстві: етичний, публіцистичний, філологічний, порівняльний, історичний,
етнопсихологічний, еволюційний, біографічний. Перші два він вважає «ненауковими», інші –
науковими, проте «нераціональними»; у четвертому томі «Вступу» передбачалося дати «побудову
раціональної методології історії літератури», однак той не вийшов за обставинами військового і
революційного часу.
Слід визнати, що в ряді окремих випадків Є. вдалося сказати свіже і влучне слово; нерідко він
передбачає постановку питання в новітньому літературознавстві. Так, його міркування на тему: чи
наука літературознавство – співвідносні розділу про «номологічні узагальнення» в пізнішій книзі
П. Н. Сакуліна «Синтетична побудова історії літератури».
Після Є. не новими здаються характеристики методів академіка Перетца. Критика так зв.
«біографічного методу» у Є. попереджає вислови формалістів і заперечення літературознавців
групи В. Ф. Переверзєва. Передбачає формалізм і теза Є.: «історія літератури – історія поезії,
історія поезії – історія форм».
Сюди ж прилучаються цікаві вислови Є. про телеологію художніх прийомів (що має відоме
значення і для проблем творчої історії), а також – про співвідношення форми і змісту. Сам
володіючи різноманітними пізнаннями у області інших мистецтв, Є. наполегливо зближує
літературознавство з мистецтвознавством, чому були абсолютно чужі літературознавці-дидактики.
У непомірно розпухлому міркуванні «Реалізм чи ірреалізм?» Є. бореться з традиційною
пристрастю історико-культурного методу до так зв. «художньому реалізму», іронізує над тими,
хто «пише про російську жінку за романами Тургенєва і Гончарова й ін., досліджує дійсність за
продуктами фантазії».
За останній час Є. від колишніх естетичних і психологічних установок перейшов до біологічного
усвідомлення літератури, для чого, будучи вже професором літературознавства, вчився на
медичному факультеті.
ДАВНО НЕ ПЕРЕВИДАВАЛИ, з дослідження Б. Ланіна «Уроки Олександра Михайловича
Євлахова»
Олександр Євлахов – напівзабуте ім’я. Автор поетичної збірки, оперного лібрето «Княжна Мері»,
десятків оповідань, літературний критик, педагог, естет, лікар-психіатр. Мислитель такого
масштабу, професор такої широкої освіченості міг з’явитися в Росії лише в епоху Срібного
століття.
Перш за все Євлахов був великим поборником чистого мистецтва. Понад те – чистого, якщо
можна так виразитися, літературознавства. Для нього сама методологія дослідження стає
ненауковою, якщо звертається до етичного тлумачення літературного твору.
Найбільша робота Євлахова, присвячена філософії художньої творчості, – «Вступ до філософії
художньої творчості. Досвід історико-літературної методології» переповнена цитатами з робіт
різними мовами. Рецензенти дорікали йому в цій перенасиченості цитатами, говорили про те, що
його власні ідеї при цьому йдуть в тінь, затуляються цитатами. Проте думки самого Євлахова
вирізнялися в його працях не тільки чітко, але й вельми образно.
Євлахов був не тільки літературознавцем. Його роботи з музики до цих пір є ключовими для
розуміння, скажімо, Моцарта й Шопена. Проте най ціннІяим внеском Власова в методологію
гуманітарних досліджень стало звернення до психологічних основ мистецтва. Він стверджував: «З
біологічної точки зору художню діяльність можна розглядати лише як результат складнішого і
тоншого пристосування організму до зовнішнього середовища за допомогою нервової системи».
На жаль, Власова не перевидавали навіть під час перебудови. Єдине виключення – брошура
«Конституціональні особливості психіки Л. М. Толстого».