ТАРАСОВА Алла Костянтинівна
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Актриса.
З лікарської родини. Батько, Тарасов К., – хірург.
Народилася 25 січня (6 лютого) 1898 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).
Померла 5 квітня 1973 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ). Похована на Введенському
цвинтарі.
Навчалася в Школі драматичного мистецтва при Московському художньому театрові.
Працювала в Московських художньому (1916-1924) і художньо-академічному (1924-1973) театрах.
Народна артистка СРСР (1937).
Чотириразовий лауреат Державної премії СРСР (1941; 1946 – двічі; 1947» 1949).
Герой Соціалістичної Праці (1973).
Виконала ролі Ганни, Соні, Олени Андріївни, Ірини, Маші («Вишневий сад», «Дядько Ваня»,
«Три сестри» А. Чехова), Нєгіної, Тугіної, Кручиніної («Таланти і шанувальники», «Остання
жертва», «Без провини винні» О. Островського), Ганни («Ганна Кареніна» Л. Толстого), Олени
(«Дні Турбіних» М. Булгакова), Тетяни, Варвара ( «Вороги», «Дачники» М. Горького).
Знялася в кіноролях Мері («Хто ти такий?», 1927), Катерини («Гроза», 1934), Катерини II («Петро
I», 1937-1939).
Грала також в стрічках «Без провини винні», «Василишина перемога», «Баби», «На дні»,
«Мрійники», «Довге щасливе життя».
Фільм «Гроза» на II міжнародному кінофестивалі у Венеції удостоєний Кубка за кращу програму,
подану державою (1934).
Любимий вислів нашої землячки: «Від радощів не помирають».
Серед друзів та близьких знайомих Т. – В. Немирович-Данченко, І. Калиновська, К.
Станіславський, А. Зуєва, Ю. Желябузький, А. Георгієвська, Н. Бутова, Ф. Шевченко, Г. Хмара, Л.
Сухарівська, М. Дорохін, В. Малахієва-Мирович, О. Кузнєцов та ін.
***
НЕ ПОМИРАЮТЬ
, з життєвого кредо А. Тарасової
Від радощів не помирають.
ЗБІЛЬШУВАЛЬНЕ СКЛО, з творчого кредо А. Тарасової
Театр – не дзеркало, як здається багатьом, а збільшувальне скло.
ГРАЛА ВСІХ ПЕРСОНАЖІВ, з інтерв’ю А. Тарасової газеті «Більшовик» від 4 червня 1936 р.
Так давно це було. Я, учениця гімназії Титаренко, яка знаходилася на Фундуклїївській вулиці,
мріяла про театр, мріяла стати артисткою. Іноді з декламаціями виступала на гімназичних вечорах,
іноді на вечорах у військовому шпиталі, де працював татусь. Там ще дитиною я слухала спів
фельдшера Михайла Івановича Донця – тепер народного артиста республіки.
Я дуже любила театр. Пам’ятаю один випадок. У Соловцова йшов «Обрив» за участю Степана
Кузнєцова, а до неділі, коли нам, дітям, дозволялося ходити до театру, – далеко. Бути ж на
бенефісі Кузнєцова так хотілося! Тоді батько, угледівши моє засмучення, дозволив піти до театру.
Яке це було щастя! Мало не з останніх лав крісел, із-за чиєїсь спини дивитися й переживати разом
з героями.
Театр так захопив мене, що, повернувшись додому, я перед батьком повторювала всю п’єсу,
граючи за всіх персонажів.
В ТЕАТР ЗАКОХАЛАСЯ З ДИТИНСТВА, з інтерв’ю А. Тарасової газеті «Правда України» від
28 жовтня 1948 р.
У Києві я народилася. Тут пройшло моє дитинство й рання юність. Тут зародилася і моя
пристрасть до театру.
Ще в дитинстві я полюбила театр. Разом з подружками ми складали п’єси й самі розігрували їх.
У юності я з величезним захопленням відвідувала міський Соловцовський театр, де дивилася
спектаклі за участю Віри Комісаржевської, Степана Кузнєцова і багатьох інших талановитих
акторів.
МРІЯЛА ПРО «ЧЕРВОНУ МАНТІЮ», зі спогадів Г. Тарасова
Я майже на два роки молодший за Аллу. З ранніх вражень, що збереглися, пам’ятаю, що вона була
старанною. Не пам’ятаю випадку, аби їй хтось з батьків нагадував, що треба вчити уроки, не
спізнюватися в школу, тощо. Не пам’ятаю ніяких зауважень з приводу її поведінки в гімназії.
Правда, якось, коли вона вже була у випускному класі і читала вірші на учнівському вечорі,
старий опікун учбового округу таємний радник Деревицький зробив зауваження директорові
гімназії за те, що «Тарасова була в прозорих панчохах».
Алла Костянтинівна завжди любила тварин. Шпиталь з містечком, старою фортецею, оточеною
високими валами, зарослими березою. У цих чагарниках жили напівздичавілі собаки, які
харчувалися покидьками шпитальної кухні. Часто з цих чагарників вибігали цуценята, які й були
предметом нашого, й особливо Аллиного, захоплення.
Пам’ятаю, як хтось з бактеріологічної лабораторії шпиталю подарував нам, дітям, парку білих
пацючків. Алла за ними доглядала, безстрашно брала їх в руки, навіть засовувала за пазуху,
демонструючи цим свою любов, хоча потім, дорослою, шалено боялася мишей і щурів.
З найранніших років (з семи-восьми) Алла з своїми подругами любила грати в театр. Сцена в
перші роки зазвичай влаштовувалася під обіднім столом, завісою служив великий плед. Зміст
вистав не пам’ятаю, проте дуже добре пам’ятаю, як в пізнішому віці, років в десять-дванадцять,
говорила, що вона обов’язково гратиме «Червону мантію». Що вона мала на увазі, й пізніше не
знала, крім того, що їй уявлялося, що це буде якась велична п’єса.
Я зазвичай бував єдиним і беззмінним глядачем. А коли вже ставилися любительські дитячі п’єси
(у десять-дванадцять років), в них брав участь і я, зображаючи ведмедя (тому, що умів гарчати
схоже на ведмедя) або вимовляючи одну фразу «Лікар у південній вежі, а південна вежа у вогні».
СТЕЖИЛИ ЗА КОЖНИМ КРОКОМ, з довідки «Невгасима зірка» на tarasova2007.narod.ru
У сім’ї Тарасових було п’ятеро дітей: три доньки – Олена, Ніна й Алла, і два сини – Євген і
Георгій. Проте про долю двох з них Алла Костянтинівна була вимушена мовчати впродовж всього
свого життя.
Сестра Олена побралася з князем Святополк-Мирським. Відомо, що до революції він був
командиром Черкеського полку Кавказької Тубільної дивізії – або, як її ще називали, «Дикої»
дивізії. Також відомо, що цей офіцер разом з своїми бійцями 15 лютого 1915 року в Карпатах під
час Брусиловського наступу провів блискучу атаку, в якій загинув сам, але був посмертно
нагороджений орденом св. Георгія.
Олена емігрувала в 1918 році з Білою армією й мешкала в Парижі. У післявоєнних анкетах Алла
Костянтинівна писала про сестру, що та жила у Франції, але зв’язків з нею вона не має, адреси не
знає. У 1937 році під час гастролей МХАТу в рамках Всесвітньої виставки в Парижі А. К.
Тарасовій вдалося побачитися з сестрою – всього якихось хвилин, на відстані декількох кроків – у
дусі побачення Штірліца з дружиною в кафе в Німеччині. По-іншому було неможливо, адже за
кожним кроком тоді стежили співробітники «компетентних органів».
Брат Євген очолював контррозвідку в армії генерала Денікіна. Про таких рідних, звичайно, теж
було доцільно мовчати в радянські часи.
І була ще одна особиста таємниця, котра свято охоронялася від сторонніх. Алла Костянтинівна
була глибоко віруючою людиною. Молилася, а ікону ховала в шафі. Впродовж всього життя
читала молитви перед сніданком, обідом і вечерею, як ведеться за церковними канонами.
ПІД «ФАНЕРУ» НЕ ВИСТУПАЛИ НАВІТЬ НА ПЕРЕДОВІЙ, з кореспонденції О. Буторова
«Секрет вічної молодості Анастасії Зуєвої»
Актори Московського художнього театру під час війни були в евакуації в Свердловську, проте все
одно була зібрана бригада для виступу на фронті. Маленький автобус із забитими фанерою
вікнами відвозив учасників безпосередньо до передових ліній. На першому й найнебезпечнішому
сидінні – прем’єрша театру, велика Алла Костянтинівна Тарасова.
Сценою найчастіше служила вантажівка, на якій вони й прилаштовувалися. Зобов’язувало не
тільки ситуація, не тільки фронтове становище, але й звичка завжди працювати в повну силу,
викладатися на всі 100, а не стрибати під «фанеру».
…Услід за Зуєвою виступала Алла Костянтинівна Тарасова. Перша її фраза була зустрінута
сміхом
– Виступати після коміків важко! Ми ніколи не виступаємо в концертах разом.
СЕРЕД ПЕКЛА ВІЙНИ, з книги М. Громова «На землі і в небі»
У період затишшя мене перевели на Західний фронт, де я приступив до командування 1-ою
повітряною армією. Тут я зустрів іншого начальника штабу – гаряче улюбленого Олександра
Семеновича Проніна! Це був відмінний начальник штабу, прекрасний товариш, приваблива мила
людина, безмежно (не менш, ніж у військову справу) закоханий в свою дружину – Аллу
Костянтинівну Тарасову.
Наші взаємини поглибилися з тієї паузи в бойових діях, яка застала нас в містечку Сирокорінь. Ці
хвилюючі дні ми завжди згадуємо як відраду в хвилину важких випробувань серед пекла війни. У
той час до нас на фронт приїхав МХАТ. Порожній сарай перетворився на театр із завісою, на якій
красувалася його емблема – Чайка.
Важко передати відчуття, які звалилися контрастом після військових дум і рішень про бойові дії,
коли ми з сцени почули: А. К. Тарасову; молоду, як зараз пам’ятаю, в бордовому оксамиті
Калиновську; А. П. Зуєву і багатьох інших чудових акторів з сяючими натхненням очима…
ОДИН ОДНОГО НЕ ВПІЗНАЛИ, зі спогадів Л. Разгона «Полон в своїй Вітчизні»
Пам’ятаю, ми обідали, коли в паніці подзвонила Алла Костянтинівна Тарасова: мовляв, дуже
погано Москвіну, який на той час встиг піти до неї від попередньої дружини. Софія Олександрівна
сказала, що тут сидить професор Вишневський і Разгон негайно його привезе до неї.
З неабияк підхмеленим Вишневським ми піднялися сходами до квартири Тарасової, яка тоді жила
на Пристрасній площі, і подзвонили. Двері відкрила сама Алла Костянтинівна в досить
затрапезному вигляді, у фартуху. Маленький Шура піднявся навшпиньки, поплескав високу
Тарасову по щічці й статечно запитав:
– А де, голубонько, господиня?
Алла Костянтинівна схопила мене й відтягнула убік:
– Боже! Де ж професор Вишневський?
ТАЛАНТ РОЗКРИВАЄТЬСЯ В КЛАСИЧНОМУ РЕПЕРТУАРІ, з розвідки Л. Новогрудського
«Закриття відкриття є початком і кінцем справжнього театру»
– Талант актора по-справжньому розкривається в класичному репертуарі. Так-так, в класичному! –
з натиском вимовив Саша, хоча його вислови ніхто не опротестовував! – Пригадайте Аллу
Костянтинівну Тарасову в «Ганні Кареніній», пригадайте Василя Івановича Качалова в п’єсі
Горького «На дні», і ви все зрозумієте...
Нам було соромно перед Сашею, адже нічого цього ми пригадати не змогли, як не напружували
пам’ять. Вже потім, погортавши енциклопедії, Михайло встановив, що й Алла Костянтинівна
Тарасова й Василь Іванович Качалов грали свої ролі, коли нас ще й на світі не було.
