НЕКРАСОВ Віктор Платонович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: радянсько-російський.
Письменник.
З лікарської родини.
Народився 4 (17) червня 1911 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 3 вересня 1987 р. в м. Парижі (Франція). Похований на цвинтарі Сент-Женевьєв-де Буа.
Закінчив архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту (1936), театральну студію при Російському драматичному театрі (1937).
Працював актором і театральним художником в театрах Києва, Ростова-на-Дону, Кірова, Владивостока (1939-1941), кореспондентом київської газети «Радянське мистецтво» (1945-1947), вів передачі на радіо «Свобода».
Учасник другої світової війни, зазнав поранення (1941-1944).
Лауреат Державної премії СРСР (1947).
Кавалер французького ордена Почесного легіону.
Член французького ПЕН-клубу.
Друкувався в журналах «Новий світ», «Знамено», «Грані», «Континент».
Як літератор дебютував в журналі «Знамено» повістю «В окопах Сталінграду» (1946).
Потім настала черга повістей «В рідному місті» (1954), «Кіра Георгіївна» (1959), «Нотатки
роззяви» (1976), «Саперліпопет, або Якби та якби, та виросли в роті гриби» (1983), «По обидва
боки Стіни. Повісті і оповідання» (1984), «Моя сумна повість» (1986), романів «Сталінград»
(1981), «Як я став шевальє» (1986).
Н. – автор сценаріїв документальних фільмів «Невідомому солдатові» (1961) та «П’ятдесят вісім
хвилин в Італії».
Його перу також належать нариси «Перше знайомство», «Дні Турбіних», «По обидва боки
океану», «Місяць у Франції».
За нарис «По обидва боки океану» Н. отримав сувору партійну догану (1963).
Письменник підписує листа 25 діячів науки і культури Генеральному секретареві ЦК КПРС із
протестом проти реабілітації Сталіна, а також колективного листа до Верховної Ради РРФСР з
протестом проти нових статей кримінального законодавства (190-1 і 190-3), введених для
боротьби з інакодумством (обидва – 1966); ставить він свій автограф і під листами депутатам
Верховної Ради СРСР про те, що звинувачувальний вирок п’ятьом демонстрантам, які вийшли на
Красну площу з протестом проти введення військ до Чехословаччини – порушення основних прав
і свобод громадян (1968), на захист В. Чорновола (1969).
Нашого земляка з подачі М. Хрущова звинуватили в «підлабузництві» перед Заходом. У його
київській квартирі пройшов обшук, вилучивши сім мішків рукописів, книг, журналів, газет, листів, фотографій; письменника-фронтовика впродовж шести діб допитували слідчі КДБ (1972).
У відповідь на це Н. емігрував до Франції (1974).
За повістю нашого земляка «У рідному місті» знято художній фільм «Місто запалює вогні» (1958).
У Києві встановлено меморіальну дошку Н.
Його ім’я присвоєно столичній бібліотеці по вул. Волоській, 33 (1997).
Серед друзів та близьких знайомих Н. – Г. Кіпніс, В. Селібер, Г. Шпаліков, О. Твардовський, В.
Биков, А. Сахаров, В. Конецький, Є. Євтушенко, Г. Снєгірьов, О. Борщаговський, Р. Клячкіна, В.
Вишневський, П. Бондаровська, Л. Волинський, П. Утевська, Л. Плющ, В. Кондирєв, Л. Арагон, В. Мельниченко, Е. Тріоле, К. Паустовський, М. Розанова, В. Кондратьєв, Т. Голованова, М.
Геллер, А. Синявський та ін.
***
НЕ БРЕХАТИ,
життєве кредо В. Некрасова
Бути самим собою, не брехати, не прикидатися, не лестити. Ліпше нехай читач обійдеться без моїх
книг... Я ніколи не принижу свого читача брехнею.
ПОВЕСЕЛИЛАСЯ, з повісті В. Некрасова «Кіра Георгіївна»
Злегка захекавшись, вона піднялася на шостий поверх. Юрась стояв, спершись ліктем об
поручні, і дивився в проліт сходів.
– Ну, спасибі, – сказала вона і протягнула руку. – До завтра. У одинадцять прошу, хвилина в
хвилину.
Замість відповіді Юрась рішуче притягав її до себе, незграбно, міцно поцілував і так же рішуче
кинувся вниз.
Першою думкою Кіри Георгіївни було – як добре, що не вона це зробила, другою – як
неприємний запах винного перегару, і лише третьою – що завтра Юрася треба буде взяти в шори.
Кіра Георгіївна відчинила ключем англійський замок. Удома всі спали. Вона зазирнула чогось в
кухню, потім навшпиньки підійшла до кімнати Миколи Івановича і злегка прочинила двері. Він, як
завжди, відразу ж включив світло і підвівся на своєму дивані, моргаючи короткозорими очима.
– Ну як, повеселилася?
– Спи, спи. Повеселилася.
Він надів окуляри і став шарити цигарки.
– А Григорій Олександрович був?
– Був, був... І навіщо ти вночі палиш? Спи.
Він посміхнувся м’якою, винуватою усмішкою і замість цигарки узяв з попільнички бичок.
– Ну хіба це паління? Просто так...
– Ось це «просто так» найгірше, – сказала Кіра Георгіївна і, дивлячись на його злегка роздуте, з
мішками під очима, добра обличчя, подумала:
«Ні, їй-богу, немає на світі людини кращої за нього».
ВИНЕН В ЦЬОМУ НЕ Я, з листа В. Некрасова П. Бондаровській від 25 січня 1964 р.
Ой, Полю, Полю. Засмутили Ви мене своєю оцінкою моїх останніх речей. І не тому, що я їх
вважаю хорошими, а Ви знайшли їх поганими, а тому, що дуже, по моєму, навіть зрозумілі речі
виявляються зрозумілими не всім. Зокрема, Вам. Невже Ви, старий журналіст і газетяр, не вловили
того, що оповідання ці були прийняті «Н. Світом» ще задовго до того, як вирішувалася моя
«справа» і що «новосвітовці» проявили невластиву радянським редакторам сміливість, віддавши в
набір оповідання людини, прізвище якої їм не дозволили згадувати навіть в списку авторів
наступного року...
І все ж вони це зробили, вважаючи, що найважливіше, аби оповідання з’явилися одночасно з моєю
реабілітацією. Поява – ось що було найважливіше. Це – перше.
І друге. Я ні хвилини не збираюся захищати чи звеличувати самі оповідання, але невже Ви не
відзначили в них, за відсутності зовнішньої полемічності, внутрішньої, завуальованої (для
більшості читачів ясної) відповіді ...на критику на мою адресу.
...Якщо Ви не зрозуміли, для чого я це зробив, то, їй-богу ж, винен в цьому не я... Як Вам все це
пояснити своїм дітям – це вже інше питання, тут я сказати не можу.
Привіт всім хорошим киянам.
Ваш Віка.
ПІШЛА СЛАВНА ЛЮДИНА, з листа В. Некрасова Т. Головановій від 27 липня 1982 р.
Дорога Тамаро! Дуже ти мене засмутила звісткою про Полю Бондаровську. Як не дивно, але
навіть у мене пов’язано з нею не лише її кумедна «комсомольськість», а й зворушливі букетики
квітів і листя, яке вона приносила мамі. А взагалі, одним словом, двома – пішла славна людина.
ОДНА ВЕЛИКА І ТИСЯЧІ МАЛЕНЬКИХ, з відгуку О. Твардовського на повість В. Некрасова
«В окопах Сталінграду»
Це правдива розповідь про велику перемогу, яка складалася з тисяч маленьких.
НЕ ТОЙ, недолугий жарт М. Хрущова
Некрасов, та не той.
ТОЙ САМИЙ, епіграма О. Раскіна
Про него пустили анекдот:
Дескать, он Некрасов, да не тот.
Но Некрасов – человек упрямый,
И теперь все говорят: тот самый!
ПІДГОРНИЙ ЗМУШЕНИЙ БУВ «СКЛАСТИ ДОЛОНІ», з статті І. Раппа «Некрасов Віктор
Платонович»
За першої хвилі репресій проти української інтелігенції (1965) зібрали актив з представників
Спілки письменників України, Президії Верховної Ради УРСР і ЦК КПУ, на якому
обговорювалася, точніше, засуджувалася творчість І. Дзюби, Л. Костенко, І. Драча, В. Некрасова
та інших, від яких вимагали каяття. Віктор Платонович зауважив, що завжди казав, каже і буде
казати правду, за яку воював в окопах Сталінграда. Несподівано в залі вибухнули оплески, і навіть
президія на чолі з М. Підгорним мусила, як відзначив А. Галич, «скласти долоні».
Проте двотомник Некрасова розсипали.
ЧАРІВНА ПРИВАДЛИВІСТЬ, зі спогадів Д. Шеварова
Некрасова не можна було не любити. Блискучий розум і при цьому ніякої пихи або чванства.
Неймовірно красивий, елегантний завжди, і не по-київському, і не по-московському, а по-
європейському, хоча до останнього дня ходив в джинсах. Основною особливістю його була
невідхильність. У нього була чарівлива привабливість!
ПОПОВНИМО ЕКСПОЗИЦІЮ РАЗОМ, з кореспонденції Т. Попової «Віктор Некрасов
повертається в «Будинок Турбіних»
У Музеї Булгакова в Києві, який зобов’язаний В. Некрасову якщо не відкриттям, то неофіційною
назвою «Будинок Турбіних», готується виставка.
Вдалося знайти документи Некрасова, пов’язані з його навчанням у студії при Театрі російської
драми (так у передвоєнні роки називався нинішній театр ім. Лесі Українки), та його статті в газеті
«Радянське мистецтво». На виставці будуть представлені фотографії і портрети Некрасова, роботи
його друзів-художників, документи і листи.
Якщо у ваших сімейних архівах збереглися фотографії, документи чи спогади, пов’язані з ім’ям
Віктора Платоновича Некрасова, у Музеї Булгакова (філії Музею історії Києва) будуть дуже
вдячні за можливість подати їх на виставці.
НА «ПЕРСОНАЛЬНУ» МОГИЛУ НЕ ЗНАЙШЛОСЯ КОШТІВ, з нарису Е. Блажко «Париж
так далеко...»
Поховано Віктора Платоновича недалеко від Івана Буніна. Але не в окремій могилі. В сім’ї
Некрасова бракувало коштів, щоб придбати шматочок землі на всесвітньо відомому цвинтарі.
«Підховали» видатного письменника, автора, можливо, найталановитішої, найщирішої книжки
про Велику Вітчизняну війну «В окопах Сталінграда», в могилу приятельки (вже по Парижу) –
Роми Клячкіної.
Родичі весь час вимагали швидше перепоховати письменника (через певний час це було зроблено).
ДУШУ ЗАПОВІВ КИЄВУ, з статті В. Берега «Маленька сумна повість»
Над могилою Віктора Платоновича Некрасова – гранітна плита. Вона вже місцями позеленіла, обросла мохом. На плиті – напис: «Віктор Некрасов», дати народження і смерті. Поряд невеликий
плетений кошик, в який відвідувачі, котрі знають, хто покоїться тут, кидають монети. Хочуть, аби
прах Некрасова був перевезений на його батьківщину, до Києва.
Віктор Платонович, назавжди відправляючись до Франції, «заповідав» свою душу Києву.
...Знищити його фізично не посміли, адже письменник – автор книги «В окопах Сталінграду», яка
полюбилася Йосипу Сталіну і одночасно щосили цитована на Заході. Виключили з лав партії, відібрали медаль «За оборону Сталінграду», яку письменник дуже цінував, конфіскували журнали
«Америка», вірші Марини Цвєтаєвої і, повторивши репліку Хрущова «Некрасов, та не той!»,
«запропонували» виїхати з країни. Господи, скільком пропонували! ...Некрасов виїхав. Написав
відчайдушного листа Леоніду Брежнєву про те, що ніхто не має права відняти у людини розкіш
спілкування навіть із західними журналістами.
...Книг «дисидента» Некрасова на його батьківщині не друкували. Лише 1990 року Київ зважився
видати дещо з літературної спадщини письменника. Сталося це у видавництві «Дніпро», книгу
назвали «Написано олівцем». До неї увійшли повісті, оповідання і дорожні нотатки Віктора
Платоновича.
Останніми роками життю Некрасов тяжко хворів. Усвідомлюючи, що ніколи вже не зможе
повернутися до Києва, просив друзів присилати йому фото, нотатки про місто, що з’являлися в
перебудовній пресі. В цілому вітав діяльність Михайла Горбачова, збирався написати йому
особисто об’ємного і відвертого листа із спробою переосмислення радянської історії, роздумами
про шляхи відродження великої вітчизняної культури.
