КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Козицкий Григорий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

КОЗИЦЬКИЙ Григорій Васильович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник, перекладач, громадський діяч.

З дворянської родини.

Народився в 1724 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Звів рахунки з життям 26 грудня 1775 р. (6 січня 1776) в м. Москві Російської імперії (нині –

столиця РФ).

Навчався в Києво-Могилянській академії, гімназії св. Єлизавети в Бреславлі (1747-1749), Лейпцігському університеті (1749-1755).

Був учителем петербурзької Академічної гімназії (1756-1761), чиновником Комісії «Нового

кодексу» (1762-1763), секретарем Контори опікунства іноземців (1763-1768), статс-секретарем з

прийому суплік та головою Зібрання з перекладу іноземних книг при імператриці (1768-1775).

К. – академік Російської академії наук (1759).

Друкувався в журналах «Працелюбна бджола», «Усіляка всячина», «Щомісячні твори».

Як літератор дебютував перекладом з новогрецької на латинську «Каменю зваби» І. Мінятія

(1752).

На особисте прохання М. Ломоносова переклав його «Слово про походження світла» (1757) та

«Слово про користь хімії» (1759).

К. – перекладач творів: «Про плач над мертвими» Лукіана, «Видиво мірзи» Р. Стіля и Дж.

Аддісона, «Розмови про доброчесність» Есхіна, «Лікування життя» Димофіла, «Історія» Лівія,

«Торговиця життів» Лукіана, «Міркування про побудову світу» Епінуса, од Сафо, ідилій Біона та

Мосха.

Головним своїм доробком К. вважав повний переклад «Перетворень» Овідія (1771-1774).

Наш земляк супроводжував Катерину II під час її подорожі по Волзі (1767 ).

Відомими особистостями стали близькі рідні К.

Старша донька Олександра (в заміжжі – графиня Лаваль) була господинею салону, гостями якого

регулярно О. Пушкін, М. Карамзін.

Молодша донька Ганна (в заміжжі – княгиня Білосільсько-Білозерська) була матір’ю поетеси З.

Волконської.

Онука З. Волконська тримала у Москві літературно-музичний салон.

Онука К. Лаваль вийшла заміж за С. Трубецького і першою з жінок декабристів, отримавши

дозвіл, поїхала в Сибір, незважаючи на те, що їй поставили умову: вона піде по етапу разом з

каторжанами. Сміливиця стала прототипом однієї з героїнь «Російських жінок» М. Некрасова.

Наш земляк 21 грудня 1775 р. (1 січня 1776) з невідомих причин, однією з яких могла бути

психічна хвороба, 32 рази вдарив себе ножем. Від отриманих ран через п’ять днів помер.

Серед друзів та близьких знайомих К. – М. Ломоносов, О. Сумароков, Г. Слонімський, В.

Лащевський, М. Новиков, Г. Орлов, М. Мотоніс, О. Шувалов, Г. Гейнзіус, М. Щербатов, Катерина

II (подарувала на весілля 10000 рублів), Ф. Волков та ін.


***

УМІННЯ ЧЕКАТИ

, з життєвого кредо Г. Козицького

Філософи більше сподіваються, ніж бажають.

СУМАРОКОВ ХВАЛИТЬ ЦЬОГО ПИСЬМЕННИКА, з повідомлення М. Новикова

Козицький Григорій Васильович – колезький радник з прийняття суплік, написав міркування про

користь міфології, надруковане в щомісячному творі «Працелюбній бджолі», яка вийшла 1759

року в Санкт-Петербурзі; проте ці малі досліди праць його прийняти можна за ґрунтовні докази, що цей майстерний і вчений чоловік зайняв би не останнє місце серед славних російських

письменників, якби не відвернутий був від вправ в словесних науках посадами, на нього

покладеними.

Довершене його мистецтво в словенській, грецькій, латинській, французькій і німецькій мовах і

велика його освіта із здоровим глуздом в тому засвідчує. Стиль його чистий, поважний, плодовитий і приємний; а тому дехто і вважає, що «Всяка всячина», щотижневий доробок 1769

року, котрий нажив слави, є твір його пера.

Втім, для примноження слави його у вченому товаристві необхідно додати й те, що п. Сумароков, видатний наш поет, на похвалах письменникам дуже розбірливий, в багатьох місцях своїх творів

розхвалює цього письменника; є і притча його, присвячена п. Козицькому.


ДОЛЯ АРХІВУ НЕ ВІДОМА, з статті В. Степанова «Козицький Григорій Васильович»

До кінця життя К. став власником великого достатку. У червні 1767 р. в Симбірську він

познайомився з донькою багатого купця і промисловця І. С. М’ясникова.

Одруження схвалили імператриця; за дружиною жених, окрім грошей, одержав 1000 душ

кріпосних в Пензенському повіті і через дружину поріднився з Дурасовими, Бекетовими, Пашковими. Ці спадкоємці М’ясниковських мільйонів залишили слід в топографії Москви

(«Пашків будинок», «Козицький провулок»).

Сам К. як літератор і придворний діяч був досить швидко забутий.

Його особисті папери після смерті у відповідності до наказу Катерини II московському генерал-

губернаторові М. Волконському переглядалися представниками влади. Доля їх невідома.


ВЕСЕЛОЇ ВДАЧІ, з сповіді М. Сєвєвра «Федір Волков»

Завдяки Сумарокову Федір Волков потоваришував до кінця днів своїх з Козицьким Григорієм

Васильовичем... Федір багатьом йому зобов’язаний. Козицткий його і з Мотонісом звів і

подружив. Микола Миколайович вдачі був гарячої і прямої, неприборкної в правді своїй.

Козицький розповідав про нього Федорові.

– Якось дворянські вітрогони засперечалися. Один іншому тлумачить: «Дворянство має за чином

даватися: досяг по службі чину – будь дворянином». Інший в гвалт: «Підлому стану ні за

службою, ні за чинами дворянства давати не можна!»

Схопився Мотоніс, очі горять:

– Підлого немає у мене нікого! Землероб, міщанин, дворянин – всякий з них чесний і знатний

працею своєю... Підлі лише ті, хто мають погані вади, займаються незаконними справами!

Ох, тут піднялося! Немов ведмідь, не озираючись, лапу свою в кубло осине засунув!»

Говорячи це, Козицткий сміявся, лукаво поглядаючи на Мотоніса.

Вдачі веселого був Григорій Васильович, не сумував ніколи...

УЧИТИ ТРЕБА. ТА НІКОГО, з книги В. Шевчука «Григорій Сковорода»

Нарешті біля собору вгледів двох модно вбраних джинджиків. Позадиравши голови, вони

дивилися на мальовничі бані й перемовлялися. Наблизившись, Сковорода почув німецьку мову і

запитав:

– Sagen Sie bitte, wo ist hier die neue Universitat?

Ті обернулися й закам’яніли з подиву.

– Сковородо! Григорію! – гукнули разом і, розпростерши руки, пішли на нього.

О господи, це ж діоскури, Грицько Козицький та Миколай Мотоніс!

Поцілувавшись із хлопцями, Сковорода пригорнув їх міцно, немов боявся, що то мана, яка ось-ось

розтане.

– Ну, як ти, де ти? – спитав Козицький. Він не змінився зовсім – худий, високий, з гарячим

блиском у голубих очах.

– Я – тут, – сказав Григорій.

– А де живеш, де трудишся?

– Ніде.

– Ти не жартуєш? – спитав Козицький і посмутнів, замислився.

– Як перед богом.

– А нам казали, що ти в Колегіумі у Переяславі..., – протяг Мотоніс журно.

– Був, та загув. Прогнав єпископ за незнання поетики.

– Поетики? – перепитав Мотоніс і засміявся. – Та хто ж від тебе краще знає!

– А як же ви? – обняв їх знову Сковорода. – Вже тут чи й досі в Лейпцигу?

– Ще там. Вчимося коштом Академії, – сказав Козицький.

– Німецької?

– Санкт-петербурзької. Ось приїздили по грошенята й одяг...

– За що служити вічно їй присягалися, – додав Мотоніс, простягши руку, мов кладучи на біблію.

Він був кремезний, жилавий і, мабуть, тому поруч із гінким товаришем здавався дужим дубом.

– Ну ви й везучі, хлопці! – позаздрив щиро Сковорода. – Вчитеся стільки років...

– Послухай, – спинив його Козицький. – Чому б тобі та не поїхати до Петербурга? Там зараз голод

на вчителів, на учнів і взагалі на всякий учений люд. Нарешті двір зрозумів, що опиратись треба

на мудрі голови, а не на дибу й каторгу.

– Ой хлопці, хлопці, – зітхнув Григорій. – Ще не було таких володарів, які б дружили з мудрістю!

Мінерва горда, а споконвіку цесарі шанують тих, хто вміє гарно повзати й лизати царські ноги.

Озирнувшись, чи хто не слухає, Козицький мовив гаряче:

– Ні, ні. На щастя, зараз не ті часи й не ті володарі! Один розумний і доброчесний радник десь при

особі цесаря може принести народу більше користі, ніж полк борців за волю.

– Сковородо, не можна ставити усіх царів на одну дошку з Іродом, – устряв .

– А, не багато варті не тільки такі царі, як Ірод, а навіть добрі.

Козицький знітився. Мотоніс витер піт і запропонував:

– Ходімо в шинок, братчики, та віддамо належну ціану Бахусу за цю неждану зустріч!

Вони пішли, обнявшись, і москвичі, здивовані таким чудним видовиськом, спинялися і

проводжали поглядами. Ну де ж це чувано, аби пани й холопи отак ходили містом!

Знайшли пристойний шинок, а по-тутешньому кабак, або «пітєйний» будинок. Їм подали горілки у

кумгані та пирогів із капустою на дерев’яній тарілі.

Мотоніс крякнув, налив чарки й проголосив:

– За альма-матер!

Випили. Козицький хекав довго, потому взяв пиріг так обережно й ніжно, немов метелика, і став

закушувати.

– Ну як там Київ, як Академія? – спитав небавом. Григорій лише махнув рукою.

– А як друкарня лаврська? Знову друкують книги?

– Куди там. Мертве діло...

– Так обіцяли ж дозвіл!

– Казав пан кожух дам, та слово його тепле.

Козицький насупився.

– Пора по другій, хлопці, – узяв кумган Мотоніс. – Когось стрічав із наших?

– Як не стрічати! Кинь у собаку палицю, а влучиш у братчика, – всміхнувся Сковорода.

– А де Микита Гайстер? Такий худий та довгий...

– Микита сотником у Переяславі...

– Та що ти кажеш!

– Яв нього зимував. І зараз теж від нього.

Принесли смажену рибу, яка пахтіла на весь шинок цибульним та часниковим духом. Мотоніс

втягнув повітря носом і розплився у ласій усмішці.

– Оце заку-усія!..

– Скажи, Григорію, – узяв Козицький чарку, – що на Вкраїні діється. Як там козацтво, воля?

– Конає воля, хлопці. Пани людьми торгують, стягують маєтки, статки і за дворянський титул

віддати готові не те що край та волю, а навіть рідну матір.

– Така пора, Григорію, – сказав Козицький. – Як не свої, так зайди...

– Своє ярмо не легше.

– Горілка в горло проситься! – гукнув Мотоніс. – За нашу зустріч, щоб не була остання!

– Що ж ти робити думаєш? – спитав Козицький, коли вже випили і закусили рибою.

– Не знаю. Мо, прихилюся десь до колегіуму... – знизав плечима Сковорода.

– Григорію, їдь у столицю! – сказав Козицький палко. – Потрібно вчити тих, хто стоїть при владі

або стоятиме за рік чи два, високих помислів, чеснот, гуманності й смаку до вільностей, до

рівноправності усіх суспільних станів. Ми всі повинні вчити! І не цуратися, не уникати служби, чинів, посад, бо як не ми, то інші візьмуть усе те в руки й повернуть силу й владу проти добра та

істини, яким служити нам наказали бог і совість!

– Учити треба. Але кого?.. – не погодився на те Григорій. – Ну а чини, посади та доброчесні

наміри – це фарисейство, бажання виправдати свою жадобу слави, достатку, затишку, бо хто дав

праву руку, подасть і ліву. Не можна служити двом богам, не осквернивши одного з них.

– Ти неправий, Григорію. Якщо нас кличуть, просять – треба іти назустріч.

– Людина мусить мислити...

– Пора по третій! – сказав Мотоніс твердо й кивнув у бік шинкаря, що прислухався до їхньої

палкої бесіди. – А ми сьогодні зустріли тут Ляшевецького, – сказав невдовзі.

– Кирила?

– Еге, Кирила. Такий величний, мудрий. Не жарт – намісник Троїце-Сергієвої лаври!

– Ми з ним про тебе згадували, – додав Козицький. – Він пам’ятає... А може 6, ти пішов до нього в

школу?

– Еврика! – гукнув Мотоніс. – Кирило прийме з радістю.

– Він ще в Москві, напевне, – сказав Козицький. – Ходімо швидше в палац єпископа!

Як не спішили хлопці, Ляшевецького вже не застали. Він нещодавно виїхав. Але, на щастя, валка

намісника чомусь затрималася, й Сковорода, як друг отця Кирила, був урочисто взятий на

найзручніший віз.

Прощалися, немов навіки. Не обіцяли листів, побачень, Зустрічей. Були свідомі того, що їхні

дороги, перехрестившись отак негадане, знов розійдуться на цілі роки, а може, й на все життя.