КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Кисель Александр [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

КИСІЛЬ Олександр Андрійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Лікар. Фундатор наукової педіатрії на теренах Російської імперії і СРСР; першої ревматичної

клініки в Радянському Союзі. Автор наукового терміну «туберкульозна інтоксикація».

З міщанської родини.

Народився 19 (31) серпня 1859 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 8 березня 1938 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому

цвинтарі.

Закінчив Другу київську гімназію (1878), медичний факультет Київського університету (1883).

Працював лікарем дитячої клініки Петербурзької військово-медичної академії (1883-1890),

московської Ольгинської лікарні (1890-1937), викладачем Московського університету (1892-1910), московських Вищих жіночих курсів (1910-1927), науковим керівником Центрального інституту

охорони здоров’я дітей і підлітків (1927-1938).

Заслужений діяч науки РРФСР (1933).

Незмінний голова Московського товариства дитячих лікарів.

Заступник голови Всесоюзного комітету з боротьби з ревматизмом.

Одним з перших в світовій медицині почав лікувати лімфогранулематоз рентгенівськими

променями.

Як вчений дебютував доробком «Про патолого-анатомичні зміни в кістках тварин, що ростуть, під

впливом мінімальних доз фосфору» (1886).

По смерті вийшли двотомні «Праці заслуженого діяча науки професора О. А. Кисіля» (1940-1944).

Основні дослідження К. – з проблем туберкульозу, ревматизму, малярії, ендокринних

захворювань, гострих дитячих інфекцій.

Він – творець навчання про хронічну туберкульозну інтоксикацію в дітей.

Організував першу в СРСР ревматичну клініку.

Пропагував профілактику багатьох захворювань за допомогою фізичних методів лікування

(сонячне світло, повітря) і оздоровлення зовнішнього середовища.

Ініціатор організації лісових шкіл і дитячих санаторіїв для дітей, хворих на туберкульоз і

ревматизм.

Меморіальні дошки нашого земляка встановлені на психоневрологічному диспансерові №7 і

будинку, в якому він жив (обидві – м. Москва).

Ім’я К. носить студентське наукове товариство.

Серед друзів та близьких знайомих К. – С. Боткін, М. Студенікін, Н. Хржонщевський, М. Бистров, В. Маркузон, М. Філатов, С. Зайдман, К. Сидельникова, Г. Мінх, О. Колтипін та ін.


***

ЕКЗАМЕНИ – ФОРМАЛЬНІСТЬ

, з професійного кредо О. Кисіля

Постійна близькість викладача зі слухачами, перевірка знань на практичних заняттях – це

найголовніше. Іспити – це іноді тільки формальна відписка про зовнішнє і лише зовнішнє

благополуччя. Необхідна спільна робота викладача зі слухачами. Цю роботу можна провести

тільки тоді, коли група невелика і викладач добре знає кожного слухача, стежить за тим, як він

засвоює предмет, має можливість допомогти йому в тому чи іншому відношенні...

Цей постійний зв’язок зі слухачами надає виняткові послуги успішності викладання, полегшує й

оживляє його, приводить до того, що слухач починає активно ставитися до своєї справи,

захоплюється нею.


ЗАЛИШИВ БЛИСКУЧІ ІДЕЇ, зі спогадів О. Колтипіна

О. А. Кисіль залишив нам таку величезну кількість блискучих ідей, найтонших спостережень,

дивних описів хвороб, зразків чудового аналізу і критики, що знадобиться, мабуть, дуже тривалий

час, щоб зібрати, підсумувати, систематизувати й освоїти весь цей величезний матеріал, який на

довгі роки стане настільною книгою педіатра.

КРАЩЕ ЗНАТИ НЕБАГАТО, АЛЕ ЗНАТИ ДОБРЕ, зі спогадів М. Студенікіна

Видатний вчений, громадський діяч і, насамперед лікар-клініцист О. А. Кисіль у справі підготовки

кадрів велике значення надавав правильній організації викладання на кафедрі. Підготовка лікарів,

на його думку, повинна розглядатися не тільки з кількісного боку (контингент студентів, терміни

навчання) – головна увага повинна бути звернена на якість викладання.

Він вважав, що потрібно берегти час студентів, не слід розпорошувати їхню увагу на багато

питань, «набагато краще знати небагато, але добре». При цьому О. А. Кисіль був супротивником

іспитів і ніколи не екзаменував студентів, надаючи основне значення самостійній роботі студентів

у клініці біля постелі хворого.

О. Кисіль був дуже вимогливий при оцінці історії хвороби, складеної студентом під час

практичної роботи в клініці, особисто переглядав їх, а іноді розбирав на лекціях.

Своєрідно він до читання студентами медичної літератури. Говорив, що медична книга існує не

для читання, а для ґрунтовного вивчення, і рекомендував не читати керівництва від початку до

кінця, а уважніше студіювати ті глави, які мають безпосереднє відношення до захворювання, про

яке мова йшла на лекціях.

О. А. Кисіль не читав систематичного курсу дитячих хвороб. Його лекції були клінічними і завжди

супроводжувалися демонстрацією хворих. «Я веду звичайно демонстративний курс, говорю тільки

про ті хворобливі явища, котрі можу показати на хворих... Не треба намагатися, аби студент бачив

якнайбільше форм захворювань, хвороб так багато, що лікар у своїй діяльності постійно

зустрічається з такими хворобами, яких він ніколи не бачив. Він повинен добре опанувати

методикою дослідження – ось у чому питання».

Клінічні лекції Олександра Андрійовича при необов’язковому їхньому відвідуванні завжди

залучали велику аудиторію слухачів.

Насамперед, О. А. Кисіль прагнув збудити в слухачів інтерес до профілактичного напрямку в

медицині: «Моя клініка викинула прапор, на якому ясно і чітко написане «Профілактика дитячих

хвороб».

Процес викладання, насамперед, розумів як наукове виховання. Слухачі повинні одержувати не

тільки визначену суму знань, – вони повинні ввійти в курс основних проблем даної дисципліни, викладач має увести їх у свою творчу лабораторію.

На думку О. А. Кисіля, три найголовніші завдання мають складати роботу кафедри: «Навчання

студентів, підготовка наукових кадрів і наукова розробка педіатрії. Викладання буде

непереконливим і малоцікавим, якщо в клініці не буде вестися активна наукова праця. Наукою

повинні займатися не тільки клініки. Кожен лікар повинен буде науковцем. Кожен лікар повинен

уміти спостерігати, фіксувати свої спостереження, робити висновки зі своїх спостережень».

Під головуванням О. А. Кисіля щотижня проводилися клінічні конференції з докладним розбором

і обговоренням 2-3-х хворих, про що доповідали ординатори. В обговоренні брали активну участь

викладачі кафедри.

Важко назвати той чи інший розділ педіатрії, який би не цікавив О. А. Кисіля, і в якому б він не

залишив , цікавих думок, котрі не втратили значення й у наші дні.


ПІД КЕРІВНИЦТВОМ ЗАСНОВНИКА, з кореспонденції В. Нетяженка і П. Лапіна «125 років

студентському науковому товариству ім. О. А. Кисіля»

Одним з найцікавіших моментів життя О. А. Кисіля стала організація ним Клінічного товариства

студентів-медиків, незмінним головою якого він був до самого від’їзду з Києва. Проте зв’язок з

товариством він підтримував все життя.

...Пам’яткою цієї діяльності в студентські роки стала написана ним книга «Історія клінічного

товариства студентів-медиків з 1881 по 1913 рік».

Цікава історія появи цієї книги. В 1913 році в Києві проходила Всеросійська виставка. Ректор

університету св. Володимира запропонував Товариству прийняти в ній участь та

продемонструвати власні досягнення. Правління Товариства звернулось за допомогою до свого

засновника О. А. Кисіля, який в цей час вже перебував у Москві. Здобутки Товариства було

вирішено продемонструвати у вигляді звіту за 32 роки діяльності (1881-1913 рр.), що й було

зроблено під керівництвом засновника.


СУСІДОЮ БУВ КИСІЛЬ, з книги І. Великодньої «На правах рукопису»

Борис Александровський згадував: «Останні роки XIX століття... Москва... 1-а Міщанська...

Дитяча лікарня Святої Ольги... Або Ольгинська лікарня... Чи просто Лікарня... Але в моїй

свідомості неодмінно – з великої літери, тому що серед лікарень усього світу вона – єдина, при

одній назві якої солодко завмирає моє серце, а сам я цілком занурююся у світ променистих

спогадів...

…Лікарня перебувала у віданні Імператорського людинолюбного товариства, проте, як і інші

лікарні подібного роду, вважалася «казенною». Знаходилася вона на 1-ій Міщанській вулиці (нині

– Проспект світу) навпроти Капельського провулку і знищеної в перші роки після революції

парафіяльної церкви Трійці. Згодом мені неодноразово доводилося чути, що така колоритна назва

веде початок ніби-то від якогось московського трактирника, котрий не доливав по кілька

крапельок горілки кожному своєму клієнтові, в результаті чого «крапельки» склали настільки

об’ємну кількість, що від її продажу ділок виручив кругленьку суму, на яку, виконуючи обітницю, і вибудував церкву.

Нині основні будинки Ольгинської лікарні ввійшли до складу однієї з лікарень Московського

міськздороввідділу, але величезна територія настільки змінилася, що зовсім втратила свій

первісний вигляд.

Головний в’їзд до Лікарні знаходився з боку 1-ої Міщанської і починався пофарбованими в

«казенний» темно-жовтий колір ворітьми, на д якими була піднята ікона Святої Ольги, виконана

за ескізами відомого художника В. Васнецова.

…Праворуч від воріт відразу починалася відгороджена дерев’яним парканом територія

професійно-технічного училища, широко відомого серед москвичів за назвою «Набилківського».

Ліворуч – довгий двоповерховий, «казенно» пофарбований будинок, весь верхній поверх якого

був зайнятий квартирою головного лікаря, дитячого хірурга й уролога Леонтія Петровича

Александрова, а нижній – квартирою одного з педіатрів Олександра Андрійовича Кисіля, згодом, після революції, професора і громадського діяча в області охорони дитинства.

Через лікарняні ворота відвідувачі проходили алеєю в стаціонар і амбулаторію з аптекою. По ліву

руку тягся палісадник із двоповерховим дерев’яним будинком, пофарбованим у сіро-

блакитнуватий колір. Тут, на другому поверсі ліворуч, – моя колиска.

…Одна з алей була відведена для ігор, катання з гірок і на кониках для нас, дітей персоналу

Лікарні. Але на основну його частину, де гуляли хворі, нам ходити не дозволялося. Там був

чудовий квітник, що запам’ятався мені на все життя. З боків доріжок і алей стояли на постаментах

дзеркальні кулі, котрі постійно збуджували мою дитячу уяву. Позаду стаціонару й амбулаторії

розстелявся грандіозний луг, відгороджений від іншої території Лікарні колючим дротом. На

ньому в теплий час року паслися лікарняні корови. Добре пам’ятаю, що їх було сім.

Зараз важко собі уявити, що на території міста могли існувати такі незабудовані простори, як цей

луг і сад. У ті часи, навпаки, це було звичайним явищем.