ГЕДРОЙЦ Віра Гнатівна
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Хірург, прозаїк, поет. Псевдонім – Сергій Гедройц. Першою в історіїсвітової медицини почала
виконувати порожнинні операції.
З дворянської родини. Батько, Гедройц Г., – мировий суддя.
Народилася 26 березня (7 квітня) 1876 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).
Померла влітку 1932 р. в м. Києві СРСР (нині – столиця України). Похована на Спасо-
Преображенському (нині – Корчуватському) цвинтарі.
Навчалася в Брянській жіночій прогімназії, на петербурзьких курсах П. Лесгафта, закінчила меди-
чний факультет Лозаннського університету (1893-1898).
Працювала асистентом в клініці (1898-1900), хірургом на Мальцевських заводах (1900-1905), головним хірургом лікарень Мальцевських заводів та Людвинівської лікарні (1905-1909), старшим
ординатором Царськосільського та Павловського госпіталів, домашнім лікарем августійшої
родини (1909-1917), хірургом 6-ї Сибірської стрілецької дивізії (1917-1918), лікарем однієї з
київських дитячих клінік (1918-1921), викладала в Київському медичному інституті (1922-1930).
Кавалер золотої медалі «За старанність» на Ганнинській стрічці, срібної медалі на Георгієвській
стрічці, відзнак Червоного Хреста I, II і III ступенів, володарка іменного жетону Об’єднаного
всеросійського дворянства.
Наша землячка особисто навчала імператрицю та їх доньок навичкам медичної сестри.
Друкувалася в журналах «Альманах муз», «Гіперборей», «Заповіти», «Новий журнал для всіх»,
«Червоний ангел», «Світлий промінь», «Північні нотатки», «Сучасник».
Як літератор дебютувала збірником «Вірші і казки» (1910)
Потім настала черга збірки віршів «Вег» (1913), поеми «Дон Жуан» (1916).
Перу нашої землячки також належать книги «Китайські оповідання» (1913), «Розмови про
хірургію для сестер і лікарів» (1914), «Дракон» (1915), «Галіцийські оповідання» (1918),
«Жупанчик» (1930), «Лях» (1931).
Г. – автор циклу мемуарів «Життя». Які, слід відзначити, надзвичайно цікаві, якщо не авантюрні.
За нетрадиційну сексуальну орієнтацію нашу землячку вислали в батьківський маєток під нагляд
поліції (1892) .
Врешті-решт їй повертають княжий титул та дозволяють взяти дівоче прізвище (1907).
Повернувшись до Києва, Г. як чоловік і дружина живе з графинею М. Нірод.
Померла вона внаслідок раку – через рік після операції з видалення матки. Поруч з Г., за тією ж
самою огорожею, поховано архієпископа Єрмогена.
У с. Дятьково Брянської області РФ функціонує музейний куточок нашої землячки.
Серед друзів та близьких знайомих Г. – В. Авдієва, С. Єсенін, М. Нірод, В. Розанов, М. Гумільов, Р. Іванов-Розумник, Ц. Ру, Г. Ахматова, В. Розумовський, А. Вирубова, В. Чоботарьова, Л.
Поволоцький, В. Вейншток та ін.
***
ЛІКАР НЕ ВОЮЄ
, з професійного кредо В. Гедройц
Лікар не воює, він бере у війні участь.
ЖАХЛИВІ ПЛОДИ РЕВОЛЮЦІЇ, з політичного кредо В. Гедройц
Умер Блок, повесился Есенин,
Николай расстрелян Гумилев,
Град Петра, что перестроил Ленин,
Это все плоды твоих даров.
НА ДЕСЯТИЛІТТЯ ВИПЕРЕДИЛА ЄВРОПУ, з оцінки діяльності В. Гедройц Д. Беннетом
Ми на Заході усвідомили, що вона першою в історії медицини почала робити порожнинні
операції, і не у тиші лікарняних операційних, а беспосередньо на театрі військових дій, під час
російський-японської війни 1904 року. У той час в Європі ми просто залишали без всякої
допомоги людей, поранених в живіт. Іншим європейським країнам було потрібно ціле десятиліття, аби освоїти техніку порожнинних операцій, яку княжна Віра розробила самостійно, без чиєїсь
підказки і в неймовірно скрутних умовах.
НЕЗАБАРОМ ЗУСТРІНЕМОСЯ, вірш В. Гедройц «Сергію Єсеніну»
Я тебя помню в голубой рубашке
Под сенью радушного крова.
Ты пил из фарфоровой чашки
Чай у Разумника Иванова.
Точно лен, волнистые пряди
По плечам твоим спускались,
Из-под длинных ресниц ограды
Глаза смеялись.
Ты был молод, почти ребенок,
Смех звучал безмятежно,
И был ты странно робок
И странно нежен.
Через годы, рдяные годы
Выросли крылья-руки,
Ты стал певцом свободы,
Тоски и муки.
Не узнать нам, что бушевало
В груди могучей,
Какие страсти сердце рвали,
Свивались тучи.
И теперь мы встретились снова.
На устах твоих смерти загадка.
И бровей скорбная складка
Мира иного.
Глаз полузакрыт-полувиден,
Певец сёл и темного бора.
Покой твой мне завиден.
Встретимся скоро.
ДАЙ ПОМЕРТИ, вірш В. Гедройц «Не треба, ні» *
Не надо – нет – не разжимай объятий,
Не выпускай меня – не надо слов.
Твой поцелуй так жгуче ароматен,
И, как шатер, беззвезден наш альков.
Еще – опять – века изжить в мгновенье,
Дай умереть – сама умри со мной.
Ночь молчаливая льет чары исступленья,
Росою звонкою на землю сводит зной.
Вот распахнулись звездные палаты,
В лобзаньи слившись жизнию одной,
Не надо – нет – не разжимай объятий,
Дай умереть! Сама умри со мной!
*Вірш, здогадувано, присвячено графині М. Нірод.
КУПЦІ ВЕЗЛИ МЕД ПОРАНЕНИМ, з щоденника В. Гедройц
20.VII.1914
Ці дні ніби в чаду. Роботи завжди було багато, а тепер, коли в короткий термін потрібно відкрити
велику кількість шпиталів, хотілося б, щоб день був удвічі довшим. У мене щодоби не менше
п’яти порожнинних операцій у Палацевому шпиталі, де я виконую обов’язки головного лікаря.
Шпиталь цей тільки так гучно називається, а, насправді, це просто міський госпіталь з
відділеннями хірургічним і акушерсько-гінекологічним…
Оскільки це єдина лікарня в Царському Селі, то вона вічно переповнена, А, зважаючи на те, що
підвальний поверх зайнятий злидарями, нещасними дідусями та бабусями, можна щиро
констатувати: народу тут набито, як оселедців у бочці. І робити справу за обмеженої кількості рук
важко.
Понад 30 домовласників запропонували свої особняки і все обладнання для лазарету. Інші
жертвували гроші, і в короткий час, за енергії Євгенія Сергійовича Боткіна, Сергія Миколайовича
Вільчевського і моєї скромної допомоги, 30 лазаретів в Царському Селі були готові до прийняття
поранених. А щоб не млоїти їх пересиланням Петербургом, влаштували евакуаційний пункт, начальником якого призначили Вільчевського. Потрібно віддати належне його енергії й умінню
використовувати всі сили...
Роботи ж все прибувало, і потрібно сказати, що півзаходами не обмежувалися. Так, з перших днів
почалася підготовка санітарних потягів імені Імператриці і Великих князівен, які мали везти
поранених прямим маршрутом у Царське Село безпосередньо з бойових позицій. Потяги ці були
облаштовані просто, але забезпечені усім необхідним; завдяки швидкій доставці поранених для
операцій врятували життя не одному з цих страждальців.
Усі придворні автомобілі й екіпажі віддали для перевезення поранених.
…Квіти з оранжерей, солодке придворних кондитерів – усе це направлялося в лазарети. Здавалося, чавунні ґрати Олександрівського палацу розкрилися і подих народного життя обпік душі її
мешканців.
І щодня чорне ландо з трьома сестрами милосердя* ковзало по зарослим зеленню вулицям
мирного містечка, зупиняючись те перед одним, то перед іншим лазаретом.
27.VIII.1914
Почалося моє читання лекцій в Олександрівському палаці. Було домовлено, що читати я буду з 6
до 7 вечора щодня і їздитиму у власному екіпажі, а не в придворному. У мене в той час була
маленька розумна селянська конячка, названа Сашком, запряжена в довгі голоблі дрожок; вона
мала дуже непрезентабельний вигляд. Не дивно, що коли мій милий Сашко, що скакав десь
наприкінці голобель, кучер Яків, гордий тим, що їде в палац, і, нарешті, я, в англійському костюмі, чоловічому капелюсі, з розбірним анатомічним манекеном і хірургічними кресленнями, з’явилися
перед ґратами палацу, то околодочний наглядач відмовився нас пропустити.
Тільки після тривалої телефонної розмови ворота відкрилися і Яків, розчепіривши лікті і махаючи
синіми новими віжками, під’їхав до лівого ґанку, на якому нас очікував чудовий у своїй
нерухомості швейцар з булавою, яка заважала йому нести мій хірургічний вантаж.
Зізнаюся ще, що перед початком першої лекції мене цікавило питання зовсім стороннє, а саме – чи
побачу я арапа. Арапа, що займав мою уяву ще в дитинстві.
... І я його справді побачила, як тільки увійшла до великого передпокою з каміном, стіни якого
прикрашали роги забитих на полюванні лосів. Арап цей відповідав моєму дитячому уявленню: дуже чорний, з темними губами, в яскравій червоній куртці і таких же панталонах, з довгим
ятаганом на поясі.
...Вражала тиша палацу, така тиша, що поскрипування моїх нових чобіт здавалося мені чи не
громом. І чого вони надумали так скрипіти?!
*Імператриця Олександра Федорівна та великі княжни Тетяна й Ольга.
ЇЇ ЗАСЛУГИ – ПОЗА ВСЯКИМ СУМНІВОМ, з висновку Санітарної ради Жиздрінського
повіту Калузької губернії в 1908 р.
Її вплив на розвиток серйозної хірургічної діяльності в повіті величезний і поза сумнівом. Лікарі, завдяки її люб’язності, можуть знайомитися з операційною технікою всіх серйозних операцій, новими способами хірургічного лікування.
Рада визнає її заслуги перед повітом. Складений нею звіт показує, що немає жодної області
хворого людського тіла, якого б не торкнулася талановита рука Віри Гнатівни, повертаючи
хворому життя і здоров’я.
КОЛЕГИ ВЛАШТУВАЛИ ОВАЦІЮ, зі спогадів В. Розумовського
В. І. Гедройц, перша жінка-хірург, яка виступала на з’їзді з серйозною і цікавою доповіддю, котра
супроводжувалася демонстрацією. Жінка поставила на ноги чоловіка, який до її операції повзав на
череві як черв’як. Пам’ятається мені і галаслива овація, влаштована їй російськими хірургами.
В історії хірургії, мені здається, такі моменти повинні відзначатися.
НЕ ЖИТТЯ, А ЗАХОПЛЮЮЧИЙ РОМАН, зі спогадів І. Авдієвої
Люблячи Віру Гнатівну Гедройц, я навчилася у неї любити все те, що піднімає життя над рівнем
міщанства, що фарбує будні в свята. Все її життя було захоплюючим романом...
Велика, трохи огрядна, вона вдягалася по-чоловічому. Носила піджак і краватку, чоловічі
капелюхи, шубу з бобровим коміром. Стриглася коротко. Для її зросту руки і ноги у неї були малі, проте на диво гарні. Риси обличчя – сухуваті і дуже тонкі для огрядної фігури – при усмішці
молоділи.
Про себе говорила в чоловічому роді: «Я пішов, я оперував, я сказав».
РИДАЛА, МОВ ДИТЯ, зі спогадів В. Чоботарьової
До царської сім’ї княжна Гедройц ставилася з любов’ю і пошаною. Дізнавшись про Лютневу
революцію і зречення царя, Віра Гнатівна ридала, мов дитя безпорадне. Як могла, вона прагнула
врятувати царськосільський лазарет від розорення в період загальної плутанини і ломки засад. У
цей смутний час у неї з’явилося немало недоброзичливців, які пригадали їй близькі стосунки з
найяснішою сім’єю й інші «промахи».
... Йде всім Царським страшне цькування її – всі дрібні випадки особистих зіткнень, нікчемних
медичних промахів, все перемивається і виноситься назовні. Вона зараз така загнана суспільною
роботою, така засмикана, що страшно дивитися, а життя лазарету теж розповзається, всі в ліс
дивляться; кухарі, санітари грублять, господарський комітет плутає, ніхто не знає, до чиєї
компетенції належить та чи інша справа, все гальмується, тріщить.
ПУСТИЛА КУЛЮ СОБІ В СЕРЦЕ, з книги Н. Воронцової-Юр’євої «Віра Гедройц: княжна, геній-хірург, лесбіянка»
У Лозанні вона зустрічає жінку, в яку закохується зі всією силою своєї душі. Кохання виявляється
взаємним.
...Весь цей час вона багато і напружено працює – і болісно чекає, коли кохана приїде з Лозанни до
Росії. Проте замість коханої з Лозанни надходить лист: «Не чекай, я рвуся до тебе, але не можу
залишити дітей і справу. Розбиваючи своє, а мабуть, і твоє життя, я виконую обов’язок, що ліг
тягарем на наші плечі. Віро, я так страждаю!».
Удар дуже сильний. Втомлені нерви не витримують. Прийшовши на чергування в лікарню, Гедройц дістає з робочого столу браунінг і, не роздумуючи, стріляє собі в серці. Лише випадок
рятує її – колеги, що ненароком затрималися в лікарні, прибігають на постріл і терміново
оперують Гедройц.