МАЦКЕВИЧ Давид Іванович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Критик, журналіст, цензор.
З дворянської родини.
Народився в 1816 р. у Волинській губернії Російської імперії (нині – Волинська область України).
Помер 25 листопада (7 грудня) 1859 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-
Петербург РФ). Похований на Смоленському цвинтарі.
Отримав домашню освіту.
Працював чиновником Волинського губернського правління, подільського і волинського
тимчасових військових губернаторств (1829-1832), київського військового, подільського і
волинського генерал-губернаторств (1832-1837), молодший помічник правителя канцелярії
волинського цивільного губернатора (1837-1838), Департаменту духовних справ іноземних
сповідань у Петербурзі (1838-1839), старшим помічником столоначальника Департаменту освіти
(1839-1850), цензором Київського (1851-1857) і Петербурзького (1857-1859) цензурних комітетів.
Друкувався в газетах «Київські губернські відомості», «Північна бджола», «Санкт-Петербурзькі
відомості», журналах «Сучасник», «Бібліотека для читання», «Додаток до «Журналу міністерства
народної освіти», «Ілюстрації».
Як літератор дебютував в журналі «Бібліотека для читання» нотатками «Прогулянка до Ревеля і
Гельсінгфорса» (1846).
Потім настала черга нарисів «Святогорський монастир і сільце Михайлівське» (1848), «Дорожні
нотатки. Грузино. Новгород. Боровичі. Устюжна» (1851), «Про життя і державні заслуги
Балашева», «Живописець де Лаберж» (обидва – 1847), «Ватто і Ланкре» (1849), «Про живопис у
Німеччині» (1848), «Про походження живопису олійними фарбами» (1849), «Нотатки про жінок»
(1850), «Київські аркуші» (1851), «Живописець Гольбейн» (1855).
Наш земляк – автор книги «Дорожні нотатки» (1856).
Посмертно вийшла ще одна його книга «Живопис Франції» (1860).
Серед друзів та близьких знайомих М. – І. Гончаров, В. Зотов, А. Краєвський, І. Панаєв, В.
Булгарін, В. Гаєвський, А. Норов, О. Вісковатов та ін.
***
САМОДЕРЖАВНІСТЬ ІМПЕРІЇ,
з політичного кредо Д. Мацкевича
Імперія Російська управляється на твердих підвалинах позитивних законів, установ і статутів,
започаткованих самодержавною владою.
ЗАСВІДЧУЮ МОЄ ШАНУВАННЯ, з листа І. Гончарова Д. Мацкевичу в січні 1858 р.
Петербург
Ось і візит до Вас, поважний Давиде Івановичу, проте особою своєю турбувати Вас не стану, а
тільки залишу мою статтю для дитячого журналу «Пролісок», з покірним проханням переглянути,
підписати і вручити тому, кого пошлють з друкарні Куліша: він прийде годині о 6.
Вибачте, що турбую Вас, і засвідчую Вам моє шанування і відданість.
І. Гончаров.
ВИПРАВЛЕНЬ НЕ ВНІС, до історії виходу статті М. Добролюбова «Що таке обломовщина?»
Стаття «Що таке обломовщина?», будучи одним з найблискучіших зразків літературно-критичної
майстерності Добролюбова, широти й оригінальності його естетичної думки, мала в той же час
величезне значення як програмний суспільно-політичний документ. У ній всесторонньо
аргументувалася необхідність швидкого розриву всіх контактів, котрі історично склалися,
російською… демократією з ліберально-дворянською інтелігенцією, опортуністична і об’єктивно-
реакційна суть якої розглядалася Добролюбовим як ідейна обломовщина, як показник і
безпосередній наслідок розкладання правлячого класу, як головна небезпека на даному етапі
визвольної боротьби.
Вперше вона біла опубліковане в «Сучаснику» за підписом Н-бов (1859).
Рукопис не зберігся, але про найважливіші її варіанти… можна судити з п’яти друкарських гранок
тексту, що знаходяться нині в Пушкінському будинку. Саме ці гранки, послані з друкарні
«Сучасника» цензорові Д. І. Мацкевичу 3 і 5 травня 1859 р., дозволені були ним до друку без
всяких змін.
…Цензорська коректура статті з дозвільними підписами цензора Д. І. Мацкевича зберігається в
ІРЛІ. Судячи з поміток, два перших аркуші були послані цензорові 3 травня, а три останніх – 5
травня. Розбіжності між текстом коректури, залишеному цензором без змін, і текстом
«Сучасника» мають стилістичний характер і, очевидно, витікають з авторської правки, здійсненої
за іншим екземпляром коректури, який до нас не дійшов.
ОТРИМАВ СТРОГЕ ЗАУВАЖЕННЯ ВІД УРЯДУ, з рецензії О. Балакіна на книгу Н. Хохлової
«Андрій Миколайович Муравйов – літератор»
Іноді помітно, що Хохлова ставиться до героя своєї книги неупереджено. Так, вона лише побіжно,
у виносці, згадує про донос Муравйова на вірш В. Гюго «Красуні» у перекладі М. Д. Деларю,
завдяки якому вибухнув скандал, а цензора О. В. Микитенко на вісім днів посадили на гауптвахту.
Говорячи ж про дотепну і єхидну рецензію Добролюбова в «Сучаснику» на одну з пізніх книг
Муравйова, в якій містився прозорий натяк на гомосексуальні пристрасті її автора, дослідниця
цитує його лист, де він «з гіркотою та обуренням» пише, що за нього «ніхто не заступився». Тут
би слід було сказати, що Муравйов заступився за себе сам, направивши в урядові сфери скаргу,
наслідком якої стало оголошення цензорові «Сучасника» Д. І. Мацкевичу «строгого зауваження».
ВІРШІ МАЮТЬ ПОДВІЙНИЙ СЕНС, з коментарів до другого тому «Повного зібрання творів»
М. Некрасова
У пору, коли в обох столицях гучно віталися й обговорювалися майбутні «великі» реформи, поет
звертається до Росії з болісним запитанням, намагаючись зрозуміти глибинні процеси життя
країни.
…Некрасов намагався опублікувати вірші в жовтневому номері «Сучасника» за 1858 р., проте
цензура не пропустила їх. Цензор Д. І. Мацкевич доповідав: «Вірші ці містять в собі подвійний
сенс, котрий цензурний комітет не може собі цілком пояснити. Тому й потрібно передати …на
розгляд Головного управління цензури».
На підставі рапорту цензора голова Цензурного комітету І. Д. Делянов 14 жовтня 1858 р. писав в
Головне управління цензури: «Оскільки цей вірш, змальовуючи в перших двох строфах дуже
гучними словами діяльність наших столиць, …якесь безрадісне становище решти Росії, подане в
подальших строфах, може стати, на думку комітету, приводом для різного непристойного
тлумачення, то С.-Петербурзький цензурний комітет вважає необхідним представити цей вірш на
висновок Головного управління цензури».
Головне управління публікацію віршів заборонило.
ДВОЗНАЧНІСТЬ – НЕ ПРИПУСТИМА, з дослідження Н. Катерлі «Крізь морок буття»
З Москви приїхав Полікарпов і на перевиборах в Будинку Письменників заявив наступне: роман
Є. Катерлі «Некрасов» написаний неправильно. В романі показані не тільки геніальні, але й слабкі
сторони великого російського поета.
…Для мами розгром її улюбленого роману, який прозвучав з вуст відповідального працівника ЦК
ВКП(б), став справжньою драмою. Вона була зломлена, вважаючи, що відтепер «Некрасов» ніколи
не вийде окремою книгою. Пам’ятаю її горе в ті дні, пам’ятаю, як, ламаючи себе, вона
спотворювала текст, вставляючи туди тенденційні шматки, в яких Некрасов – у цілковитій згоді з
Чернишевським і Добролюбовим – закликав Русь до сокири.
Перечитуючи зараз виданий після переробок роман, я думаю: чи не тоді, після високого
рознесення, вписана в текст сцена з цензором Мацкевичем?
«Цензор із задоволенням викреслював явно непристойні рядки. Наприклад...
Звозили хліб
Зганяли худобу.
Прокляття, стогони й молитви
Носилися в повітрі...
Чому «прокляття»? Кому прокляття? Якщо ворогові, то так і скажи, що йому, тому що може вийти
двозначність, а двозначність, коли вона відноситься до вищих осіб, в літературі неприпустима».
ТЕКСТ ЖОРСТОКО ПОСТРАЖДАВ, з «Автобіографії» М. Костомарова
Цей цензор (Мацкевич Д. – авт.) затирав червоними чорнилами особливо ті місця, котрі могли б
здатися незручними для читання молодим дівчатам. Пісні ці (зібрані на Волині – авт.) жорстоко
постраждали і хоч були надруковані, проте я залишився вкрай незадоволеним такого роду
виданням зібраних мною народних пам’яток.
ПОЧАСТИ НАВІТЬ ДУМКА ВТРАЧАЛАСЬ, з розвідки І. Шульги «Історія та етнографія
саратовських українців у творчості М. І. Костомарова»
Спільна співпраця Миколи Костомарова і Данила Мордовцева в Саратові була недовгою, проте
дуже плідною. Яскравим прикладом тому є вихід у світ першої книжки, яка надрукована
українською мовою в Саратові «Малоруський літературний збірник». Ініціатором його був сам
Мордовцев, але, безумовно, що ідея з’явилася завдяки знайомству з Костомаровим.
До збірника ввійшли три роботи Д. Л. Мордовцева: «Козаки і море» (в передмові до твору автор
доводить необхідність і окремість української мови від російської), «Досвід перекладу українських
повістей Гоголя на малоруське наріччя», «Чотири варіанти малоруських казок» (одна з яких
записана за проханням М. І. Костомарова в слободі Данилівка). А також костомарівські «Народні
пісні, зібрані в західній частині Волинської губернії» і кілька віршів ранньої епохи його
письменництва.
Як пише в своїй автобіографії видатний історик: «Прийшла черга і пісням, зібраним колись у
Волинській губернії, я передав їх Мордовцеву для друкування в «Малоруському збірнику», котрий
він тоді замислив». На жаль, цензор Мацкевич, котрому Мордовцев послав мій рукопис,
обійшовся з піснями вандальським чином – все, що йому не подобалось, він викреслював, не
звертаючи уваги на те, що втрачалась думка…
ВОРОЖІСТЬ ДО ВСІХ КНИГ, з «Щоденників» О. Нікітенка
27 жовтня 1855 року
Говорив з графом (Блудов Д. – авт.) про цензуру і, зрозуміло, не щадив її.
– У нинішніх цензорів, – сказав я, – природжена ворожість до всіх книг, окрім однієї, яку вони
шанують надзвичайно високо.
– Яка ж це книга? – запитав граф.
– Книга прибутково-видаткова, – відповів я, – де вони розписуються в отриманні платні.
ПАТРІОТИЗМ «РЕГІОНАЛЬНИМ» НЕ БУВАЄ, з розвідки О. Міллера «Засвоюючи логіку
націоналізму»
Після викриття Кирило-Мефодіївського товариства в 1847 р. влада доволі уважно спостерігала за
проявами «малоросійського сепаратизму». Але цей сепаратизм вона розуміла в традиційних, не
націоналістичних категоріях. Це добре видно з матеріалів канцелярії міністра народної освіти
стосовно Головного управління у справах цензури, які відклалися в 1853-1854 pp. у зв’язку з
конфліктом між київським цензором Д. Мацкевичем та київською Тимчасовою комісією для
розгляду древніх актів з приводу видання «Літопису гадяцького полковника Григорія Граб’янки».
Цензор вважав, у відповідності до первісних планів уряду, який заснував цю комісію, що «головна
мета заснування її (комісії – авт.) полягає в обнародуванні не актів, котрі доводять окрему
історичну самобутність Малоросії, а присутність російського елементу в повернених від Польщі
губерніях». Д. Мацкевич нагадував також, що в зв’язку зі справою Кирило-Мефодіївського
товариства вийшло розпорядження не дозволяти передруковувати раніше дозволені твори Тараса
Шевченка, Пантелеймона Куліша і Миколи Костомарова, оскільки «в цих творах автори
намагаються показати минуле становище України в вигідному світлі у порівнянні з нинішнім і
розпалити жаль за втраченою старовинною вольницею».
Чиновник з особливих доручень Волков погоджувався з Д. Мацкевичем, вказуючи в доповіді
міністру народної освіти Сергію Уварову, що «малоросіяни ніяк не можуть забути ні своєї
Гетьманщини, ні своєї козацької свободи, ні своїх прав, ними втрачених». У свою чергу С. Уваров
у листі міністру внутрішніх прав від 27 квітня 1854 p. нагадував височайше повеління від 1847 р.,
«щоб письменники міркували можливо обережніше там, де справа йде про народність або мову
Малоросії і інших підвладних Росії земель, не даючи любові до батьківщини переваги над
любов’ю до вітчизни – Імперії, виганяючи все, що може шкодити останній любові, особливо про
колишній, ніби-то незвичайно щасливе становище підвладних племен». Таким чином, на всіх
рівнях імперської влади, від царя до рядового цензора, «малоросійська осібність» розглядалося
найперше як прояв «місцевого регіонального патріотизму», як своєрідний пережиток старовини,
приречений відійти в минуле, проте не як початок модерного українського націоналізму, яким
насправді була діяльність Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова й інших українських
активістів цього покоління.
Конфлікт отримав своє відбиття в російській пресі.
