ТЕРАПІАНО Юрій Костянтинович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, літературний критик. Складач антології емігрантської поезії «Муза діаспори» (1960).
З міщанської родини.
Народився 21 жовтня 1892 р. в м. Керчі Таврійської губернії Російської імперії (нині – Автономна Республіка Крим України).
Помер 3 липня 1980 р. в м. Ганьї (Франція). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив керченську Олександрівську гімназію (1911), юридичний факультет Київського університету св. Володимира (1916), військове училище прапорщиків (1917).
Один з фундаторів і голова «Спілки молодих поетів і прозаїків» (1925).
Член поетичної групи «Перехрестя».
Друкувався в газетах «Нове російське слово», «Російська думка», журналах і альманахах «Новосілля», «Окультизм і йога», «Новий журнал», «Відродження», «Досліди», «Грануй», «Мости», «Сучасник».
Як літератор дебютував в альманасі «Гермес» віршами (1919).
Потім настала черга наступних збірників: «Кращий звук» (1926), «Безсоння» (1935), «На вітрі» (1938), «Мандри земні» (1951), «Вітрила» (1965), «Вибрані вірші»«(1963).
Т. – автор повісті «Подорож до невідомого краю» (1946) і книги «Маздеїзм: сучасні послідовники Зороастра».
Перу нашого земляка також належать спогади «Зустрічі» (1953), «Літературне життя Парижа за півстоліття» (1986).
За його редакцією вийшли антології російських зарубіжних поетів «Естафета» (1948), «Муза діаспори. Вибрані вірші зарубіжних поетів. 1920-1960» (1960).
Більшовицької революції не сприйняв, емігрувавши спочатку до Туреччини (1920), а потім – Франції (1922).
Пам’яті нашого земляка присвятила свою книгу «На берегах Сени» І. Одоєвцева (1983).
Керченський будинок, в якому жив Т., прикрашає меморіальна дошка (1995).
Серед друзів та близьких знайомих Т. – Ю. Іваско, В. Ходасевич, М. Волошин, О. Мандельштам, І. Одоєвцева, В. Злобі, Л. Енгельгардт, В. Маккавейський, Б. Лівшиць, Н. Берберова, Д. С. Мережковський, З. Гіппіус, Д. Кнут, В. Фохт та ін.
* * *
ЕРА ЗНАХАБНІЛИХ, з життєвого кредо Ю. Терапіано
Сучасна людина убога і гола, тому що совісна.
ПОЛУМ’Я СВІЧКИ, вірш Ю. Терапіано «Ранком, в засліплюючому зорінні»
Утром, в ослепительном сияньи,
Ночью, при мерцающей луне,
Дальний отблеск, смутное сознанье
Вдруг становится доступным мне.
«Господи, – твержу я, – как случайны
Те слова, в которых благодать,
Господи, прошу, нездешней тайны
Никогда не дай мне разгадать.
Не хочу последнего ответа,
Страшно мне принять твои лучи.
Бабочка, ослепшая от света,
Погибает в пламени свечи.
ГІМН ТИШІ, вірш Ю. Терапіано «Втомлено гойдаються гілки»
Ветки устало качаются
В мокром, печальном саду,
Светлое лето кончается,
Ветер приносит беду.
В час темноты изнурительной,
Грустную ноту ведя,
Осени шепот томителен
В медленных каплях дождя.
Слушаю сердцем молчание,
Прошлое встало со дна,
Прошлое в ясном сиянии —
И тишина, тишина.
НЕХАЙ В СЕРЦІ НЕМАЄ НАДІЇ, з вірша Ю. Терапіано «Опівночі»
Полночь бьет. Часы стучат, как прежде,
В комнате таинственная мгла:
Если в сердце места нет надежде,
Все-таки и тень ее светла.
БАЖАТИ ЩАСТЯ, з статті Ю. Терапіано «Людина 30-х років»
Оскільки вона, людина, втративши все, з ще більшою гостротою відчуває свою людяність, вона повинна намагатися зрозуміти, намагатися до чогось прийти, повинна кохати, ненавидіти і бажати щастя.
Сучасна людина убога і гола, тому що вона сумлінна. Мені здається, ця воля – відмова, збіднення, рішучість витримувати самоту, порожнечу – найзначніше, що придбало нове покоління.
ВРЯТУВАЛИ ДРУЗІ, з книги Ю. Терапіано «Зустрічі»
Бенедикт Лівшиць, киянин, який вчився в Петербурзі, був вже «справжнім поетом»: він друкувався в «Аполлоні», особисто знав багатьох петербурзьких знаменитостей, випустив книгу віршів «Флейта Марсія» і готував другу – цикл «Болотяна Медуза».
Голений, з римським профілем, стриманий, сухий і величний, Лівшиць у Києві тримав себе як «метр»: молоді поети з трепетом знайомилися з ним, його репліки і висновки падали, як ніж гільйотини: «Гумільов – бездарність», «Брюсов – видихається», «В’ячеслав Іванов – філософ у віршах». Він захоплювався Блоком і не любив Єсеніна. Лівшиць пропагував у Києві «вірші киянки Ганни Горенко» – Ахматової і Осипа Мандельштама. Йому ж київська молодь була зобов’язана відкриттям поезії Інокентія Анненського.
...Після падіння гетьмана і Петлюри, на початку 1919 року до Києва увійшли більшовики. Комусь з колишніх діячів Київського літературно-артистичного товариства прийшла в голову думка влаштувати в залі колишнього готелю «Континенталь» естраду із столиками, для виступів, – «Хлам»: художники, літератори, артисти і музиканти. В цей час до Києва з’їхалося багато поетів і письменників з Петербургу і Москви в надії підгодуватися в продовольчо благополучнішому Києві.
Приміщення «Хламу», вдень – порожнє, стало свого роду штаб-квартирою київських літераторів. Якось вдень (вдень в «Хламі» можна було одержувати каву і деяку їжу, хоча столики зазвичай були порожніми) я звернув увагу на єдиного, окрім мене, відвідувача. Невисока людина, років 35-ти, з рудуватим волоссям і лисиною, голена, сидячи за столом, щось писала, погойдуючись на стільці, не звертаючи уваги на принесену чашку кави.
«Поет, – вирішив я, – але хто?». В цей час в «Хлам» увійшов Макавейський. Я поділився з ним моїми спостереженнями. Рішучий в таких випадках, із звичайною своєю вишуканою люб’язністю, Макавейський представився.
– Осип Мандельштам, – пролунала відповідь незнайомця.
...Після заняття Києва Добровольчою Армією, Мандельштам вмудрився опинитися в колишній квартирі видного радянського чиновника– знайомі доручили йому охороняти цю квартиру. Справа загрожувала набути трагічного обороту, контррозвідка заарештувала його, а тут ще єврейське походження, але поети-кияни, як мали зв’язки, виручили Мандельштама і відправили його до Криму.
СМІЛИВИЙ ВЧИНОК, зі спогадів І. Одоєвцової
Я завжди була оточена друзями, а Терапіано до їх числа не належав і не бував у нас. Проте я все ж таки відчувала симпатію до нього за його благородний і безрозсудно сміливий вчинок: у самий розпал ворожнечі Ходасевича і Георгія Іванова він, кому Ходасевич всіляко протегував, після появи «Троянд» Георгія Іванова прочитав доповідь про них. І вперше «проголосив» Георгія Іванова першим поетом еміграції.
...Не знаю, на що перетворилося б моє життя, якби я тоді не зустрілася з ним. Змогла б я винести людську злість і зловтіху, що впали на мене тоді, чи не роздавили б вони мене?
НЕ МАВ НІЯКИХ ІЛЮЗІЙ, з статті Є. Євтушенка «Антологіст добрих справ»
Еллінське походження, чи що, допомагало йому навіть тінь перетворювати на світло? У ранньому дитинстві з пустощів він хотів бути городовим, щоб керувати вуличним рухом. Потім мріяв про долю ученого і археолога, вивчив мову своїх предків, приголомшивши опікуна гімназії читанням напам’ять в оригіналі «Похвали старості» Горація, а потім і власного її перекладу.
Дядько-археолог залишив йому величезний статок, і підліток став приїжджати до гімназії у власному екіпажі, й йому майбутні керченські наречені прагнули якомога частіше потрапляти на очі.
Ніщо в цьому, здавалося б, розпещеному багатієві-хлопчиську, якому була підготовлена блискуча перекладацька кар’єра нового Гнідича, не видавало майбутнього безстрашного бойового офіцера Добровольчої армії...
Терапіано не мав ніяких ілюзій. Проте він був етично міцнішим за багатьох, хто не міг уявити, що Росія зможе жити і без них, не прочумається, не одумається, не покличе всіх назад.
ДОПОМАГАВ НЕ ЛИШЕ СЛОВОМ, з кореспонденції В. Леонідова «Товариш споглядальника»
Юрій Костянтинович Терапіано допомагав дуже багатьом поетам і прозаїкам, які писали російською, але тільки за межами радянської Росії. Допомагав не лише добрим словом і участю в долі, а й сотнями рецензій. Його статті виходили в кращих російських виданнях Парижа, міста, в якому Терапіано провів майже все своє життя.
Ця людина була прекрасно освічена. І, разом із служінням російській словесності, він дуже любив стародавні, таємничі учення Сходу. Звідси, напевно, і брала початок його, як писав знаменитий філософ Георгій Федотов, «урочиста релігійна містика».
ЗБЕРІГ І КОХАННЯ, І СИЛУ, І ВІРУ, з розвідки О. Раскіної «Паризькі кияни»
Це була особлива порода емігрантів. При слові «батьківщина» вони згадували південь колишньої Російської імперії: Київ, «мазепинские откосы», «огромный прокуренный зал, под названием Хлам» або, точніше, київський літературний клуб «Художники, Літератори, Артисти, Музиканти», Керч-Пантикапей і, звісно, Крим, де для них «обірвалася» вітчизна. Вони були уродженцями Києва, але більшу частину життя прожили в Парижі, а в історію літератури ввійшли як російські поети і прозаїки першої хвилі еміграції. Паризькі кияни становили собою особливу расу, клан, зі спільними спогадами і спільною тугою за «містом перського бузку» – Києвом.
Галина Кузнєцова, Марк Алданов, Юрій Терапіано, Олексій Ейснер, Анатолій Штейгер та інші паризькі кияни в «місто перського бузку» так і не повернулися. ...Усі вони вважали свою еміграцію тимчасовою.
Емігранти влаштовувалися в Парижі з труднощами: без внутрішніх сил, грошей і любові прожити було важко. Для багатьох із них Париж вичерпувався передмістями – Медоном, Пассі, Ганьї. Це було життя по той бік завіси: завіса впала в Росії, глядачі розійшлися по домівках, а актори залишилися за лаштунками зовнішньої або внутрішньої еміграції.
...Можна сказати, що його літературна доля склалася щасливо: відомий поет, впливовий критик, тонкий мемуарист. Йому не пасувало трагічне кредо російської еміграції: «без сил, без денег, без любви– в Париже». Терапіано зберіг і любов, і силу, і віру. Грошей у нього, щоправда, не було, зате вранці він читав Гомера. Безсмертя душі не було для Терапіано нечіткою надією, а було незаперечною реальністю, так само як і безсмертя мистецтва. Він вірив, що рукописи не горять, а якщо і горять, то воскреснуть вчасно.
СЕБЕ НЕ ВИЛІКУВАВ, вірш Є. Євтушенка «Жив трішки дивно», присвячений Ю. Терапіано
Терапиано Юрий жил чуть странно,
всё за других поэтов хлопоча.
Его прозвали «Терапевтиано»,
поскольку не рубил в статьях сплеча.
Такие испытанья претерпевший,
решив, что все писатели – семья,
он терапевтов перетерапевтил,
да только вот не вылечил себя.
И он остался истым, чистым-чистым –
среди всей графоманской чепухи –
веселых добрых дел антологистом,
которые бессмертней, чем стихи.
Когда всё то, что пето-перепето,
в стихах своих мы будем пресекать,
мы все друг другу будем терапевты,
и всем не нужен будет психиатр.
Но, чтобы погорчей была услада
как знак, что был античный мир не скуп,
пришлет и нам прабабушка Эллада
венок лавровый в поминальный суп.
