СТАНЮКОВИЧ Костянтин Михайлович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Прозаїк, поет, публіцист, фейлетоніст. Псевдоніми – М. Костін, Скромний письменник, Відвертий письменник, Пімен. Класик російської морської прози.
З дворянської родини. Батько, Станюкович М., – адмірал російського флоту.
Народився 18 (30) березня 1843 р. в м. Севастополі Таврійської губернії Російської імперії (нині – Автономна Республіка Крим України).
Помер 7 (20) травня 1903 р. в м. Неаполі (Італія). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив Петербурзький морський кадетський корпус (1857-1860).
Був сільським вчителем в Муромському повіті Володимирській губернії (1865-1866), чиновником управління Курсько-Харківсько-Азовської залізниці (1869-1871), Петербурзького товариства взаємного поземельного кредитування (1871-1874), керуючим Волго-Донським пароплавством (1874-1876), членом редколегії, видавцем журналу «Діло» (1881-1884).
Лауреат Пушкінській премії (1901).
Кавалер золотої медалі ім. Погосського (1896).
Друкувався в газетах і журналах «Лелітка», «Будильник», «Епос», «Жіночий вісник», «Гласність», «Новини», «Чутки», «Порядок», «Діло», «Північна квітка», «Російське життя», «Вісник Європи», «Північний вісник», «Російська думка», «Юний читач», «Син Вітчизни», «Російське багатство».
Як літератор дебютував в журналі «Північна квітка» добіркою віршів (1859).
Потім настала черга комедії «На те й щука в морі, щоб карась не дрімав» (1871), нотаток «З навколосвітньої подорожі» (1860-1863), романів «Без результату» (1873), «Наші звичаї» (1879), «В каламутній воді» (1878-1879), «Два брати» (1880), «Вир» (1881), «Перші кроки», «Грізний адмірал» (обидва – 1891), «Похмурий штурман» (1893), «Неспокійний адмірал» (1894), «Відверті» (1893-1894), «Історія одного життя» (1895), «Навколо світу на «Шуліці» (1896), «Жерці» (1897), «Байдужі» (1899).
Перу нашого земляка також належить публіцистично-фейлетонні цикли «Картинки суспільного життя» (1877-1896) і «Листи знатного іноземця» (1878-1897).
З владою порозуміння не знаходив: за зв’язок з революційними народниками-емігрантами був заарештований (1884) і після річного ув’язнення на роки засланий до Сибіру (1885-1888).
За мотивами творів С. знято художні фільми «В далекому плаванні», «Максимка», «Пасажирка».
Що стосується особистого життя, то, розсварившись з батьком через те, що морську службу міняє на письменницьку, так з ним більше і не побачився; його п’єсу «На те й щука в морі, щоб карась не дрімав» на прохання багатіїв-залізничників була заборонена; втратив 16-річного сина Костянтина (1898).
У м. Києві на честь С. названо вулицю (1955).
У м. Севастополь на будинку, в якому мешкав наш земляк, встановлено меморіальну дошку, а одна з бібліотек і вулиця носять його ім’я.
За часів СРСР прізвище С. прикрашало борт теплоходу.
Серед друзів та близьких знайомих С. – Г. Благосвєтлов, А. Попов, М. Міклухо-Маклай, М. Шелгунов, С. Нахімов, С. Степняк-Кравчинський, М. Бажин та ін.
***
РУКИ СВЕРБЛЯТЬ, з творчого кредо К. Станюковича
Писати хочеться, аж руки сверблять.
НЕВИМОВНА НІЖНІСТЬ, з оповідання К. Станюковича «Ялинка»
О сьомій годині майор повернувся до свого промерзлого закутня, трохи п’яний і радісно схвильований. На плечі у нього була невелика ялиночка з червоними паперовими обручами і розанцями, а у великій торбі, підшитій під пальто, лежало декілька згортків і півштофу горілки.
Побачивши майора з ялинкою, квартирна господиня роззявила рота – настільки це було несподіваний і нічому не відповідало.
...Він розпочав прикрашати ялинку. Робив це з найсерйознішим і найурочистішим виглядом, весь занурений в своє заняття. Господиня допомагала йому, перев’язуючи нитками різні смачні речі, які майор розвішував особисто, прагнучи надати ялинці розкішного і елегантного вигляду.
– От так майор! Скільки накупив! – здивовано вигукувала по часах господиня.
– ... Вже ялинка так ялинка! – весело помічав майор, не відриваючись від роботи.
Майор запалив свічки і обережно вніс ялинку до маленької своєї комірки. Слідом за ним квартирна господиня несла горілку, ковбасу, шматок шинки і булки і все це розставила на маленькому триногому столі – головних меблях майорського приміщення.
– Федю..., вставай, братику! – будив майор свого товариша.
Засліплений світлом, хлопчик встав і, протираючи очі, здивовано дивився на маленьку ялиночку, вбрану десятком яблук, яка сяяла вогнями, копійчаними пряниками, мармеладом, золотими горіхами і різними дешевими прикрасами. Хлопчикові здавалося, що він уві сні, і він стояв біля ялинки, мов зачарований, не сміючи до неї підійти.
Майор милувався і захопленням хлопчика, і творінням власних рук.
– Я обіцяв тобі ялинку, Федю... Ну ось вона і є! – промовив радісно майор, і в голосі його пролунала невимовна ніжність...
ПРИНЦИП – БЕЗПРИНЦИПНІСТЬ, з оповідання К. Станюковича «Відчайдушний»
– А чому, дозвольте вас запитати, я маю соромитися? Заради чиїх прекрасних очей?
– Але відомі принципи... правила...
– А якщо у мене немає ніяких?
– Як ніяких?
– Та так, жодних-с. Мій принцип: безпринципність.
– А боязнь громадської думки? Страх перед тим, що скажуть?
У відповідь на ці слова мій сусід за обідом на честь одного поважного ювіляра, котрий беззмінно і
покірливо просидів на одному і тому ж кріслі двадцять п’ять років, – молода людина того
солідного і тверезого вигляду, яким відрізняються нинішні молоді люди, вистрижений
по-модному, під гребінку, з борідкою а la Henri IV, у витонченому фракові, рум’яний від надлишку
здоров’я і випитого вина, – поглянув на мене, жмурячи свої сірі, злегка осоловілі, зухвалі
очі, немов на людину, яка щойно вибабралася з лікарні «Всіх скорботних» з одинадцятої версти.
– Ви з... з якої невідомої Аркадії приїхали? – глузливо сказав він.
Підлив до склянки кло-де-вужо, відпив неспішно кілька ковтків з серйозністю людини, котра розуміється на хорошому вині, і продовжував дещо докторальним тоном свого м’якого і ніжного баритону:
– Я, милостивий государю мій, боюся тільки свого патрона. Лише його боюся і нікого
більше! Ви знаєте Проходімцева? Ні? Он, навскоси сидить, поряд з худорлявим сивим
старим і, вірно, заговорює йому зуби, такий оцупкуватий і широкоплечий немолодий
пан, з пронизливими маленькими очками, лисий, в окулярах... Бачите?
– Бачу.
– Ну, ось це і є мій патрон. Чули, звичайно, про нього?
– Чув...
– Це чудова людина. Був колись парафіяльним вчителем в якійсь глушині, а зараз голова трьох правлінь, засновник багатьох підприємств, громадський діяч, меценат, філантроп і до всього цього, зрозуміло, шахрай, вартий, висловлюючись жаргоном янкі, двох мільйонів.
ШМАТУЮ ПАПІР, з листа К. Станюковича дружині від 13 лютого 1880 р.
Сиджу з ранку до вечора за романом, рву безжально написане і дуже незадоволений. А Благосвєтлов шле записочки. Їм, чи бачиш, хочеться ...пустити першим в книжці. Обіцяв здати 18-го.
Ти можеш уявити, отже, і мою фігуру в халаті і мою дратівливість, доки я не одягну діючих осіб роману. А форма їх мені не подобається. Тому і дратівливість. У голові так струнко, добре в’яжеться, а на папері – не те. Ну і шматуєш папір.
КРАДУТЬ: РОСІЯ-XIX = УКРАЇНА-XXI, з фейлетону К. Станюковича «Листи знатного іноземця»
Що не день, то в тутешніх газетах сповіщають про крадіжку всіляких предметів, рухомих і нерухомих, таких, що мають яку-небудь цінність. Переважно спустошуються громадські каси, але не залишають без належної уваги і інші предмети, особливо з тих, які заготовляються у великій кількості, як: мука, крупа, овес, сіно, сукно тощо. Спершу я був украй здивований цією обставиною і вважав, що факти – поодинокі випадки і виконуються вони фахівцями на зразок наших лондонських мазуриків вищої школи, однак уже незабаром переконався, що ця професія не має в Росії такого негожого характеру і що подібні заняття – майже повсюдне явище серед багатьох російських джентльменів, котрі користуються цензом, який дає право на завідування касою, або на заготівку матеріалів, або на нагляд за всіма подібними справами.
За поняттями названих вище джентльменів «каса», «скарбниця» тощо є щось а кшталт міфічної золотої курки, не користуватися якою може або непрохідний дурень, або зовсім ледача людина, тим паче, що користування це не завжди спричиняє неприємні наслідки, особливо, якщо при користуванні не виявляти дуже великої поспішності і пожадливості.
Я пробував зрозуміти причини такої, можна сказати, непримиренної ворожості до кас і після ретельних розпитувань дізнався, що ворожнеча ця бере початок з віддалених часів (не можу сказати, раніше російського царя Гороху чи після нього) і з особливою силою лютує тепер, коли, після відміни кріпосного права і з розвитком кас, життя багатьох джентльменів стало більш-менш залежним від власної спритності і уміння так очистити касу, щоб уникнути відповідальності.
«ЗАБУДЬ, ЩО ТИ МІЙ СИН!», з біографічної довідки О. Лавреньової «Станюкович Костянтин Михайлович»
Кар’єра моряка його не цікавила. І за декілька місяців до випуску з корпусу Станюкович оголосив батькові про своє рішення відмовитися від кар’єри військового моряка і вступити до університету. Для отримання відставки необхідна була згода батька; отримання цієї згоди спричинило за собою повний розрив і втрату спадку.
У своєму листі синові, адмірал пригрозив, що у разі відмови той влаштує так, що його просто виженуть з служби: «Ганьби не бажаю і проти вітру пливти не можу... Йди у відставку і забудь відтепер, що ти мій син!»
ЦАРАТ НЕНАВИДІВ, з нарису «Костянтин Михайлович Станюкович» на lyrica.crimea.edu
До 35-річчя творчої діяльності письменника громадськість Москви і Петербургу зібрала кошти на відкриття в Севастополі народної читальні. Проте царський уряд не пішов на це, прагнучи аби ім’я крамольного письменника швидше забули.
За декілька місяців до смерті Станюкович закінчив повість «Севастопольський хлопчик», яка заслужено є одним з кращих творів про героїчну оборону міста.
МРІЯ ПРО СПРАВЕДЛИВІСТЬ, з розвідки В. Кравченка «Роздуми біля будинку письменника»
Мати заронила в серці майбутнього письменника любов до людей, мрію про справедливість на Землі. Впродовж всього свого творчого життя він боровся за цю ідею.
Серед численних героїв Станюковича, поряд з російськими моряками, ми зустрічаємо й українців – захисників Севастополя яличника Бугая, матроса Ткаченка, а також татарина Ахметку та ін. Станюкович писав російською мовою, бо це була панівна мова в держав...
К. М. Станюкович одначе мав більше сентименту до своїх українських предків, і це почуття посилила оборона Севастополя, під час якої йому, тоді 11-річному юнакові, довелось зустрітися і з матросами Кішкою й Шевченком, і з адміралом Нахімовим, котрий не раз бував у домі його батька, і з іншими українцями. Його старший брат Микола був тяжко поранений на 4-му бастіоні і помер від ран.
Під час трирічної навколосвітньої подорожі К. М. Станюкович побував зокрема в Індокитаї, де був свідком підкорення цієї країни французькими колонізаторами, котрі все нищили на своєму шляху, «і все це називалось цивілізацією, – писав Станюкович, – привнесенням світла дикунам». 18 лютого 1863 р. він відбув з Сайгону на кліпері «Гайдамак», і ця назва не могла не навіювати аналогій про українських борців за волю – гайдамаків.
Коли в 1897 р. московський видавець Карцев почав друкувати твори Станюковича в 13 томах, міністр внутрішніх справ наказав не допускати це видання до громадських бібліотек і читалень...
К. М. Станюкович помер від діабету, ускладненого іншими хворобами, в Неаполі, там же й був похований. Ніхто йому востаннє не заспівав тих пісень, що співала йому мати в Севастополі.
НІЧОГО НЕ ПРИХОВУЄ, з книги М. Єрьоміна «К. М. Станюкович»
Станюкович не приховує ні жорстокості, ні дикого розгулу пристрастей, ні байдужості одних, ні підлот інших.
